«Кримінологія» Для підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» за напрямом 030401 «Правознавство» галузь знань



Сторінка11/19
Дата конвертації31.03.2016
Розмір4.08 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19
Тема 1. Поняття, предмет, метод та система кримінології.

При вивченні цієї теми, слід звернути увагу, що кримінологія на відміну від кримінального права й інших правових наук не має своєї власної систематизованої сукупності правових норм, що були би предметом її вивчення. Тому ми маємо тут справу в основному з галуззю наукових знань, з особливою галуззю науки.

Зазначимо, кримінологія є однією з суспільних наук і її міс­це на стику філософії, соціології, психології, правознавства та деяких інших наук. До правознавства кримінологія має відношення тому, що яви­ща, які вона вивчає, базуються на кримінально-правових поняттях “злочин” і “злочинець”. Профілактика злочинів теж має правову основу або правовий аспект. А детермінанти злочинності, особа злочинця пов’язані з дефектами правосвідомості, психології тощо. Разом з тим вивчення злочинності як соціального явища, особи злочинця та засобів протидії злочин­ності не обмежується тільки правовими характеристиками. Аналіз цих проблем лежить у сфері предмета соціології. Вже тому кримінологія є не чисто правова, а соціолого-правова на­ука.

Предмет кримінології — характеризує загальний зміст науки кримінології, визначає напрямки та завдання наукового дослідження. У процесі свого розвитку кримінологія окреслила свій предмет, до якого нині входять чотири основні елементи: злочинність, особа злочинця, причини та умови злочинності, протидія злочинності

Звичайно, основні елементи предмета кримінології не вичерпують усього її змісту. Щоб повніше, глибше й ефективніше вирішувати завдання, які стоять перед кримінологією, вона вивчає і проблеми, що безпосередньо не входять до її предмета. Це питання є дискусійним у зв’язку з тим, що до цих проблем мають певне відношення інші юридичні та неюридичні науки. До цих елементів відносять: жертва злочину; супутні злочинності негативні соціальні явища; суїцидальна поведінка (проблема самогуб­ства); прогнозування злочинності, а також планування заходів протидії їй; кримінально-правова статистика, яка є основою аналізу стану злочинності у суспільстві; методика вивчення злочинності.

Слід звернути увагу, кримінологія, як і будь-яка наука, має свою систему, поділяється на Загальну і Особливу (спеціальну) частини.

Загальна частина вивчає загальнотеоретич­ні питання (поняття криміноло­гії як науки, її предмет, завдання, функції, система, методологія і методика досліджень, історія розвитку кримінології та аналіз її основних теорій). В особливій частині міститься кримінологічна характеристика різних видів і груп злочинів: корисливої й насильницької злочинності, професійної й організованої, рецидивної, економічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін.

З метою глибокого вивчення будь-якої науки, в тому числі й кримінології, необхідно засвоїти не тільки сучасне становище розвитку науки, а й дослідити її початки становлення, основні етапи розвитку, основні ідеї, концепції, погляди. Починаючи з стародавніх часів проблеми злочинності, заходи боротьби з нею приваблювали увагу філософів, юристів, представників інших галузей знань.

Одна з найбільш розповсюджених класифікацій кримінологічної думки, відокремлює три основних періоди розвитку науки: класичний (друга половина XVІІІ ст. до останньої треті XІX ст.); позитивістський (з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX ст.); сучасний — з 30-х років XX ст. дотепер.

Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвіти періоду переходу від феодалізму до капіталізму (ХVІІ-ХVІІІ ст.). Він передував, а потім супроводжував перетворення в державному, суспільному та духовному житті, що зумовлювались буржуазно-демократичними революціями в Європі. Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував дворянин Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого вчення він сформулював у вже згадуваній праці "Про злочини і покарання".

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини. Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному та соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, яке виявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба у глибоких кримінологічних теоріях і побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним з крайніх проявів зла і потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції.

Але, ще до виникнення кримінології як науки, питання запобігання злочинів були об’єктом зацікавленості багатьох вчених, починаючи з античного часу.

Взаємозв’язок ”Кримінології та профілактики злочинів” з іншими дисциплінами:

Питання про зв’язок кримінології з іншими науками є складовою частиною питання про її предмет. Комплексний характер кримінології визначає і безліч її зв’язків з іншими як суспільними, так і природничими науками. Суспільні науки, з якими кримінологія безпосередньо пов’я­зана, можна класифікувати у такому порядку: філософсько-соціологічні; юридичні; психолого-педагогічні; економічні.

1). Зв’язок кримінології з філософією виявляється у тому, що закони і категорії останньої є обов’язковими для криміноло­гічних досліджень, дозволяють вірно розкрити суть і зміст злочинності, її зв’язки з іншими соціальними явищами. Особливо тісним є зв’язки з соціологією, яка збагачує кримінологію безліччю емпіричних даних про суспільні явища та їх розвиток (міграція, урбаніза­ція, соціальна активність людей, умови й спосіб їх життя і т.п.). Крім того, кримінологія широко застосовує методи со­ціології при проведенні своїх досліджень (опитування, тестування, спостереження). У свою чергу, кримінологічні висновки збагачують і соціологію, роблять її більш всеохоплюючою.

2). Найтісніше пов’язана кримінологія з юри­дичними науками, особливо з кримінальним правом. Низка понять, якими оперує кримінологія, є кримінально-правовими: злочин, кримінальна відповідальність і покарання, судимість, рецидив тощо. Розглядаючи злочинність, кримі­нологія опирається на кримінальне законодавство, оскільки зміни в ньому (криміналізація чи декриміналізація діянь) завжди ведуть до кількісних та якісних змін самої злочинності. З іншого боку, кримінологічна інформація дає змогу визначити ті суспільні відносини, які потребують або не потребують кримінально-правового захисту.

Кримінально-правова статистика забезпечує кримінологію емпіричними даними про злочини і осіб, які їх вчинили, а також репрезентативність досліджень.

Зв’язок науки кримінально-процесуального права з кримінологією по­лягає у визначенні процесуальних вимог щодо виявлення причин та умов злочинів (статті 23 і 231 КПК України), а також форм реагування на них. Кримінологічні ж до­слідження допомагають удосконалювати у цьому напрямі кримінально-процесуальне законодавство.

У різних аспектах можна простежити зв’язок кримі­нології з криміналістикою. З одного боку, теоретичні виснов­ки про детермінанти злочинів, відпрацьовані криміноло­гією, мають визначальне значення для методики і тактики розслідування злочинів. З іншого – криміналістичні засоби розкриття злочинів застосовуються у кримінології при вивченні проблем їх профілактики.

Очевидним є взаємозв’язок кримінології і науки кримінально-виконавчого права, яка широко використовує висновки кри­мінології в процесі ви­правлення і перевиховання засуджених осіб, попередження скоєння ними нових злочинів тощо. В свою чергу, кримінологія вра­ховує пенітенціарний досвід для вирішення завдань боротьби із злочинністю.

Вивчення проблем протидії злочинності неможливе без використання комплексу знань зі сфери конституційного, державного, ад­міністративного, цивільного, сімейного, трудового та інших галузей права. Правовідносини, які вивчаються на­званими вище юридичними науками, теж є об’єктом злочинних по­сягань, а отже, і предметом кримінологічних досліджень.

3). Кримінологія тісно пов’язана з психолого-педагогічними науками. Теоретичні положення й емпіричні дані за­гальної та соціальної психології потрібні для вивчення всіх особистісних властивостей, які визначають механізм індивіду­альної злочинної поведінки. Вивчення морально-психологічних ознак особи злочинця як елемента її загальної кримінологічної характеристики неможливе без поглибленого аналі­зу емоційно-вольової сфери, особливостей темпераменту і ха­рактерологічних ознак осіб, які скоїли злочини, їх антисуспільної спрямованості. Ресоціалізація таких осіб, у свою чергу, вимагає знань педагогіки, її методів впливу.

4). Зв’язок кримінології з економічними науками виявля­ється не лише при вивченні злочинності у сфері економіки і корисливої злочинності, але й при оцінці ролі матеріальних фак­торів (чинників) у генезисі злочинності, розробці економічних заходів її подолання в окремих галузях народного господарства.

В останні роки зростаючого значення набуває зв’язок кримінології з математикою і кібернетикою. Праці низки кримінологів (Г.А.Аванесова, Ю.Д.Блувштейна, С.Е.Віцина, А.Ф.Зелінського, В.В.Панкратова та ін.) показали можливість плід­ного співробітництва кримінології з цими науками. Матема­тичні методи суттєво підвищують точність кримінологічних досліджень та їх висновків (наприклад, при визначенні рів­ня, питомої ваги, латентності злочинності, її прогнозуванні).


Тема 2. Історія розвитку та сучасний стан кримінології.
Зародження кримінологічної думки. Примітивні та теологічні погляди на злочинність, злочинця та причини, які обумовлюють порушення певних норм поведінки (Ф.Аквінський, Мартін Лютер).

Виникнення кримінології як науки. Кримінологічні погляди соціалістів-утопістів ХVI-XVII ст. (Т.Мор, Кампанела, Ж.Мольє), філософів-просвітителів XVII-XVIII ст. (Ч.Беккаріа, Жан Жак Руссо, Ш.Монтеск’є, Вольтер).

Класичний напрямок.(школа) кримінології. Інтелект і свідомість (рассудок) людини — основа, фундамент, на якому грунтується пояснення її індивідуальної і суспільної поведінки. (Ч.Беккаріа, У.Бентам, А.Фейєрбах, Н.Таганцев, А.Кістяківський, Н.Сергеєвський).

Антропологічний напрямок (школа) кримінології. Злочинність є не що інакше як природній біологічний феномен, а конкретний злочинець — це злочинний генотип. (Ч.Ломбразо, Р.Гарофалло, Н.Неклюдов, А.Лихачов, П.Тарнавська, В.Чиж).

Соціологічний напрямок (школа) кримінології. Залежність злочинності і соціального середовища. Злочинцем не народжуються, ним стають під впливом негативного середовища (Ж.Кетле, Г.Тард, А.Геррі).

Стан та розвиток кримінології в 20-30-ті роки ХХ ст. Перші кримінологічні кабінети з вивчення злочинності та злочинця. (М.Н.Гернет, А.А.Жижиленко, М,Н.Ісаєв, С.В.Познишев, М.М.Полянський, Є.П.Френкель, Н.П.Паше-Озерський, М.А.Чельцов-Бебутов та ін.).

Розвиток кримінології в 60-ті роки та її сучасне становище. 1963 р. - створення Всесоюзного інституту з проблем вивчення причин і розробки заходів профілактика злочинності. Визначення поняття та загальних проблем злочинності (А.А.Герцензон, А.І.Долгова, І.І.Карпець, Н.Ф.Кузнєцова). Особа злочинця (А.І.Алексеєв, Ю.М.Антонян, А.Ф.Зелінський).Віктимологічні проблеми злочинності (П.С. Дагель, Д.В.Рівман, Л.В.Франк). Концепція профілактики злочинності та окремих її видів (І.А.Аванесов, А.П.Закалюк, В.К.Звірбуль, А.Е.Жалінський).

Сучасний етап кримінології в Україні. Суспільство зіткнулося з розширеним відтворенням злочинної поведінки, самодетермінацією злочинності. (В.В.Галіна, О.М.Джужа, А.П.Закалюк, А.Ф.Зелінський, А.Н.Костенко, І.П.Лановенко та ін.).


Тема 3. Злочинність та її основні характеристики.

При вивченні цієї теми основним поняттям виступає злочинність як соціальне явище. В кримінології Злочинність визначають як соціально обумовлене, історично мінливе, відносно масове та кримінологічне явище, яке проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території, за певний період часу, а також осіб, що їх вчинили.

Приймаючи це визначення за основу, необхідно розглянути ознаки злочинності з метою більш детального розкриття змісту поняття “злочинність”.

Злочинність як соціальне явище містить ряд рис і ознак, яких немає в окремій антисуспільній поведінці, у тому числі у злочині, як індивідуальному акті поведінки і форми прояву злочинності. У кримінологічних дослідженнях злочинність характеризують за станом, структурою та динамікою.

Розглядаючи злочинність як соціальне явище і оперуючи її кількісними та якісними характеристиками, ми підкреслювали, що для отримання точних відомостей потрібно звертатись до статистичної звітності правоохоронних органів.

Разом з тим кожному практичному працівнику добре відомо, що у статистичну звітність попадають не всі скоєні злочини, а тільки частина з них, решта незареєстрована і становить, таким чином латентну злочинність. Латентна злочинність - це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були враховані органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки, судом.

У науковій юридичній літературі розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну і пограничну. Природна латентність - це сукупність тих випадків, коли факт злочину був, але він не став відомий правоохоронним органам. Наприклад, неповідомлення потерпілих про злочин. Штучна латентність має місце, коли факт злочину відомий, але з різних причин правоохоронними органами він не ставиться на облік, щоб створити видимість благополуччя у боротьбі з злочинністю. Погранична латентність має місце, коли факт злочину відбувся, але потерпілий не усвідомлює цього (наприклад, пожежі, кишенькові крадіжки).

Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три рівня латентності:низький — очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які швидко поширюється (вбивства, розбійні напади, пограбування тощо); середній — злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при низькому рівні латентності; високий — злочини, про вчинення яких в більшості випадків відомо тільки злочинцю й потерпілому, причому останній зацікавлений у приховуванні факту злочину з різних мотивів (сором'язливість, наявність хвороби, корисливі мотиви — шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо).

Для виявлення латентної злочинності використовують загальні і спеціальні методи. До загальних методів відносяться: виявлення громадської думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка при опитуванні спеціалістів; вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, медичних закладів і т. ін. Спеціальними методами можна назвати аналіз динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від їх вчинення до розкриття і прийняття санкцій; екстраполяцію; системно-структурний аналіз тощо.

Тема 4. Причини та умови злочинності.

Вчення про причини та умови злочинності у вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі не має єдиного тлумачення. Це пояснюється тим, що ця галузь юридичних досліджень відзначається особливою складністю, різноплановістю позицій вітчизняних і зарубіжних авторів, що призводить до наявності в підручниках з кримінології діаметрально протилежних концепцій причин та умов злочинності у нашому суспільстві.

Кримінологія приділяє багато уваги категорії причинності. Це зумовлюється тим, що злочинність і її причинність є основними елементами предмету науки кримінології. Проблема причинності має велике методологічне значення, визначає суть і зміст кримінології. Від її вирішення залежить розуміння соціально-правової природи злочинності, соціально-ідеологічної суті особи злочинця, розробка попереджуючих заходів, а також визначення інших кримінологічних проблем. Як складне явище злочинність є наслідком дії багатьох обставин, факторів і причин. З цією проблемою пов’язано саме виникнення кримінології як науки.

У кримінологічній літературі класифікація причин та умов злочинності здійснюється за декількома критеріями: за природою, за рівнем функціонування; за змістом і способом дії; за джерелами.

Зазначимо, причинне пояснення соціальне негативних явищ передбачає багаторівневий підхід. Стосовно до злочинності такими рівнями виступають: суспільство, соціальна група, індивід. Відповідно і наукове обґрунтування ділиться на філософський, соціологічний і психологічний рівні.

На філософському рівні формується загальна концепція причин та умов, що породжують соціальні відхилення у суспільстві. Соціологічний рівень дослідження причин злочинів передбачає вивчення більш конкретних зв’язків і відносин, які існують у сучасному суспільстві. В них проявляються загальні закономірності історичного розвитку і притаманні їм протиріччя, на які впливають існуючі перешкоди та недоліки. На психологічному рівні створюється той морально-психологічний стрижень, на якому ґрунтується або правомірна, або злочинна поведінка. Причина і наслідок поєднані між собою об’єктивним і закономірним зв’язком. Але характер цього зв’язку може бути різним. Він визначається як природою самих явищ, так і особливостями об’єктивних законів, що діють у цій області життя.



Тема 5. Зарубіжні концепції причин злочинності.
Методологічною основою кримінологічних вчень позитивістського періоду була філософія позитивізму, яка виникла в першій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства. Своєю назвою ця школа вказує на бажання замінити абстрактні і філософські роздуми юридичними висновками і спостереженнями, які ґрунтуються на серйозних доказах. Від концепції вільної волі класичного напрямку позитивістська школа переходить до “причинності” злочину.

Засновником позитивізму у кримінології взагалі і біологічному напрямку зокрема є Чезаре Ломброзо (1835-1909), який у 1876 р. надрукував свою працю “Злочинна людина”. Ломброзо під час своїх спостережень прийшов до висновку, що злочинна поведінка причинне обумовлена, що типового злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними характеристиками, такими, наприклад, як скошене чоло, витягнуті або, навпаки, нерозвинуті мочки вух, масивне підборіддя, зморшки на обличчі, великі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо.

Соціологічний напрямок з'явився як наслідок розчарування, втрати інтересу до чисто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку воно носило характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістів проти такого підходу до даної проблеми, а часом характер різкої критики окремих положень антропологів. Після з'їзду Міжнародного союзу криміналістів у 1889 р. воно оформилося й організаційно, і загалом концептуально. Для цього напрямку було характерне сполучення і кримінально-правова доктрина, і соціологічного бачення злочинності.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації і диференціального зв'язку.

У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особу злочинця. Разом з тим низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів соціальними, у тому числі математичними, методиками, що призводить до "психології без душі".

Беззаперечно, психологія озброїла кримінологію щодо методики, а також психодіагностичних і психометричних методів. Велике значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, упровадження індивідуальних заходів попередження повторної злочинної поведінки. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходи поетапної корекції поведінки засуджених.

На сучасному етапі розвитку суспільства, потреба у глибоких кримінологічних теоріях і побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним з крайніх проявів зла і потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції. До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм і стигматизація.

Тема 6. Кримінологічне вчення про особу злочинця.

Розкрити поняття "особа злочинця" неможливо без тлумачення і засвоєння поняття "особа". Особа людини — це цілісна система соціальних і психічних рис, властивостей і якостей учасника і носія суспільних відносин.

Про особу злочинця можна говорити лише у відношенні людини, винної в злочинній діяльності, тобто особи, що вчинила систему навмисних цілеспрямованих дій, передбачених кримінальним законом, спрямованих на реалізацію загального для них мотиву. В інших випадках ми повинні говорити про осіб, що вчинили злочини. Варто визнати умовність пропонованого розподілу — злочинці й особи, що вчинили злочини. Воно логічно небездоганно, тому що злочинна діяльність нерідко кваліфікується як один злочин і, отже, злочинці — це різновид людей, винних у злочинах. Але з такою неточністю приходиться все-таки примиритися, оскільки дотепер не вироблена відповідна термінологія, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових злочинців від „закоренілих”, навіть якщо вони відбувають покарання за один і той же злочин. Одиничне одноактне діяння, вчинене по необережності, або навіть умисно (при збігу неблагоприємних обставин в житті особи) не формує особу злочинця. Деформація і десоціалізація в цих випадках відбувається в результаті відбування покарання в місцях позбавлення волі, тобто під впливом діяльності і спілкування в екстремальних умовах. Отже, особа злочинця — – це сукупність соціально значимих властивостей, ознак, зв’язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами та обставинами, що впливають на її злочинну поведінку.

При вивченні цієї теми, слід звернути увагу на те, що кримінологічна характеристика такої особи теж нерозривно пов’язана із злочином, який вона скоїла. Але кримінологів більше цікавить генезис особи злочинця, тобто процес її становлення і розвитку, який розкриває детермінанти її формування. Такий інтерес зникає, коли дана особа перестає бути антисоціально орієнтованою. Таким чином, антисуспільні властивості, які характеризують особу злочинця, існують до злочину і обумовлюють його скоєння, проте визнання конкретної особи злочинцем можливе лише після і у зв’язку з вчиненням нею злочину. Отже, початковий момент появи «особи злочинця» збігається з фактом вчинення злочину.

Особі злочинця притаманна система ознак, властивостей, якостей, що визначають її як людину, яка вчинила злочин. Будучи різновидністю особи взагалі, особа злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта, соціальний стан, роль у суспільстві), а також властиві лише особі злочинця специфічні ознаки, які визначають і виражають характер і ступінь її суспільної небезпеки. Вітчизняні кримінологи поділяють названі ознаки на такі основні групи: соціально-демографічні; кримінально-правові; соціальні ролі і статус; риси правової і моральної свідомості; соціально-психологічні характеристики.

Вивчаючи особу злочинців необхідно систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зі злочинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна враховувати неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема розв’язується шляхом розподілу злочинців на окремі групи і типи, що досягається за допомогою класифікації та типології.



Тема 7. Проблеми криміналогічної віктимології

Слово "віктимологія" (від латинського слова “vісtіmа”— жертва і грецького “logos” — вчення, що разом означає “вчення про жертву”).

Віктимологія – напрямок кримінології, яка вивчає кількісну і якісну характеристики жертв злочинів, закономірності їх взаємовідносин із злочинцями, з метою удосконалення форм і методів попередження злочинності.

Слід звернути увагу, що предметом віктимології, а точніше кримінальної віктимології, є: жертви злочинів, відносини, що пов'язують злочинця і жертву, ситуації, що передують злочину.

Першу спробу системних досліджень проблеми потерпілого від злочину здійснив у 1948 р. німецький вчений Г. Гетіг. Він написав книгу "Злочинець і його жертва", в якій розробив вчення про жертву злочину і довів, що відношення жертва-злочинець тісно пов’язані зі злочином.

Ключовою категорією віктимології виступає "жертва злочину". Жертва у віктимології — це особа або певна спільнота людей, якій прямо чи опосередковано нанесена будь-яка шкода від злочинного посягання. Таке широке розуміння особи потерпілого дає можливість комплексно дослідити всі її ознаки.

Особа потерпілого вивчається віктимологією на двох основних рівнях: на першому, індивідуальному рівні вивчають фактори, що можуть впливати на виникнення і розвиток наміру у майбутнього злочинця вчинити злочин, а також на механізм вчинення злочину; на другому рівні, вивчається сукупність жертв, яким злочином завдано шкоди, з метою визначення реальних наслідків злочинності. У загальних рисах кінцевою метою вивчення жертв злочинів є підвищення ефективності попередження конкретних злочинів і злочинності загалом шляхом здійснення цілеспрямованого впливу як на злочинців, так і на потенційних жертв злочинів.

Слід розглянути ще один феномен, який має відношення до віктимології, – суїцидальну поведінку. Суїцид (від лат. suicidium – самогубство) — навмисне заздалегідь обдумане позбавлення себе життя, один з видів насильницької смерті. Термін “суїцидологія” виник у 70-ті роки ХХ ст. Ним позначається галузь теоретичних і прикладних досліджень феномена самогубства. За останні десятиріччя, у зв’язку з перетворенням самогубства у руйнівну хворобу, яка все більше насувається на суспільство, суїцидологія утвердилась як самостійна галузь науки.



1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка