«кримінально-правові проблеми трансплантації органів І тканин людини»



Скачати 364.42 Kb.
Дата конвертації24.04.2016
Розмір364.42 Kb.
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Рівненське обласне територіальне відділення

Малої академії наук України

Відділення: філософії та суспільствознавства

Секція: правознавство

Тема: «КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ОРГАНІВ І ТКАНИН ЛЮДИНИ»

Роботу виконала:

Бабієць Римма Германівна,

учениця 10 класу

Рівненського економіко-

правового ліцею

Науковий керівник:

Прокопчук Сергій Юрійович,

вчитель правознавства РЕПЛ

Рівне - 2012

2

План


Вступ 3

Розділ І. Визначення поняття трансплантації в українському законодавстві та міжнародному праві 6

    1. Поняття трансплантації в українському законодавстві

    2. Поняття трансплантції в міжнародному праві


Розділ ІІ. Проблеми трансплантації в Україні:правовий та релігійний аспект 12

2.1 Проблема дотримання ключових принципів трансплантації в Україні

2.2 Кримінальна відповідальність у сфері трансплантації

2.3 Правове вирішення питання трансплантації в Україні: точки зору науковців,громадськості.


Розділ ІІІ. Можливе застосування законодавчого досвіду розвинутих країн та узгодження українського законодавства з міжнародно-правовими нормами 21
Висновок 26

Законодавча база 28

Список використаних джерел 29

3
Вступ


Останнім часом спостерігаємо значне підвищення інтересу до якості надання медичної допомоги з боку засобів масової інформації, правового регулювання відносин «лікар — пацієнт» та загальних питань вдосконалення законодавчої бази в галузі медичного права. Без сумніву, правова база потребує доопрацювання, вдосконалення і певної систематизації. А недосконалість в правовому полі й абсолютна необізнаність населення в медичному праві стають на заваді при здійсненні захисту прав особи в медичній галузі. Позитивні ж зміни в самому суспільстві стануть можливими не тільки із введенням нових законів, а й за умови зміни правосвідомості як самих медичних працівників, так і пересічних громадян.

Реалії сьогодення свідчать про необхідність вирішення актуальних питань, пов’язаних із правовим регулюванням здійснення трансплантацій органів чи тканин людині. Не дивлячись на незначну кількість пересадок (в Україні роблять максимум 200 пересадок протягом року, у Польщі, для порівняння, - тисячу, в Німеччині - близько 1,9 тисячі) що здійснюється у нашій державі, ця проблема є важливою, оскільки окремо взята кожна трансплантація ставить перед суспільством цілу низку питань морально-етичного і правового характеру. Перш ніж освітлювати питання правового регулювання в трансплантології, необхідно зупинитися на юридичному значенні трансплантації органів і тканин. Мова йде про віднесення пересадок до однієї з груп: медичного експерименту чи апробованого варіанту лікування. Виходячи з цього будуватиметься система правових норм, що стосуються трансплантації. Вважаємо, що на сьогоднішній день видається віднесення пересадки органів і тканин до одного з варіантів лікування, який показаний при цілому ряду захворювань. В той же час, дійсно, усередині трансплантології є певні напрями, що знаходяться в даний час у стадії наукових досліджень, тобто такі, які можуть бути віднесені з правової точки зору до медичного експерименту.


4

Мова йде про нові методи консервації органів, вдосконалення методів тканинного типування, досліджень дії нових імунодепресантів на організм людини, що перенесла трансплантацію. Дані останніх років, отримані у ведучих трансплантологічних центрах України ,зокрема в Запоріжжі і Києві свідчать про позитивну тенденцію в результатах пересадок різних органів. Визначаючи загальні принципи, на основі яких передбачається здійснювати юридичну регламентацію трансплантації органів і тканин, вважаю за доцільне використовувати загальноправовий науковий підхід, згідно якому розрізняють принципи права і принципи правового регулювання. Стосовно трансплантації принципами права можуть вважатися ті основні положення, що вже знайшли втілення в нормативно-правових актах. В той же час принципи правового регулювання — це керівні ідеї, передумови, які можуть бути використані як базис для побудови норм права. Взаємозв’язок принципів права і принципів правового регулювання ілюструється фактом, згідно з яким принципи права, будучи своєрідним каркасом законодавчих актів, запроваджуються в життя за рахунок попереднього визначення принципів правового регулювання.



Таким чином, загальні принципи правового регулювання пересадки органів і тканин дозволять сформувати правове поле для виконання даних оперативних втручань. Ми повинні оптимізувати діяльність, спрямовану на нормативно-правове регулювання трансплантології. Від цього має виграти все суспільство.

Актуальність цієї проблематики пояснюється тим, що в сучасному світі гостро постає питання морального права та нормативного врегулювання питання трансплантації. Саме тому розгляд і вивчення даного явища в медичній практиці та закріплення трансплантації в законодавчих актах покликане створити передумови для кращого його розуміння і втілення в життя.

Метою дослідження є здійснення комплексної розробки правових проблем трансплантації органів, тканин людини та донорства крові, та розробка пропозицій щодо подальшого вдосконалення вітчизняного законодавства
5

України в означеній сфері. Для досягнення зазначеної мети були поставлені такі завдання: визначення сутності та ознак правових понять трансплантації і донорства; аналіз законодавчого регулювання трансплантації органів, тканин людини і донорства крові в Україні та співвідношення норм національного законодавства з міжнародно-правовими нормами, в цій сфері; виявлення правових аспектів діяльності, що здійснюється в сфері трансплантації та донорства крові; внесення пропозицій щодо вдосконалення правових норм в сфері трансплантації.



Об’єктом даного дослідження є прогалини в законодавстві, які створюють певні незручності щодо його застосування.

Предметом дослідження стали українські та іноземні наукові розробки щодо проблеми трансплантації як з медичної, моральної, так і суто правової точки зору.

Зважаючи на все вищезазначене стає зрозумілим, що процес становлення явища «трансплантації» досі триває, адже відсутні певні норми, які б уніфікували його, а тому вивчення законодавства, даних в наукових виданнях, стають першочерговим джерелом отримання інформації.

6

І розділ

Кінець ХХ сторіччя відзначився стрімким розвитком в медицині такого наукового напрямку як трансплантологія. З початку свого формування як науки трансплантологія поставила низку питань біологічного та правового характеру. Необхідність у досконалій правовій базі трансплантології пов’язана передусім із особливим правовим становищем донора і реципієнта, специфікою відносин між ними, яка полягає у рівному праві на життя для кожного з них [ 8;ст.5].

Стосовно питання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини в даний час мають значення такі нормативні документи, які складають нормативно-правову базу трансплантології в Україні:


  1. Законодавчі акти.

  2. Підзаконні акти.

До першої групи належать:

- Конституція України 1996 року;

- Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992року № 2801 XII;

- Цивільний кодекс України, зокрема глава 21 особисті немайнові права, що забезпечують природне існування (ст.281-ст.293);

- Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" від 16 липня 1999 року № 1007-ХIV;

-Закон України "Про поховання та похоронну справу" від 10 липня 2003року № 1102 IV.

Другу групу нормативних документів складають накази Міністерства охорони здоров'я України, положення, інструкції тощо. Найважливішими серед них є:

7

- Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових документів з питань трансплантації" від 25 вересня 2000 № 226;



- Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових актів з питань трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 4 травня 2000 № 96;

- Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про регламентацію трансплантаційної служби України" від 24 травня 2004 М 261;

- Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Переліку державних та комунальних закладів охорони здоров'я і державних наукових установ, які мають право провадити діяльність, пов'язану з трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 24 квітня 2000 р. М 695;

- Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження Положення про Координаційний центр трансплантації органів, тканин і клітин" від 11 грудня 2006р. № 812;


- Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової соціальної програми "Трансплантація" на період до 2012 року».


Конституція України, як документ, що має вищу юридичну силу, в статті 49 передбачає: "Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування" [22] . Ця стаття проголошує обов'язок державних і комунальних закладів охорони здоров'я надавати безоплатну медичну допомогу за рахунок коштів відповідного бюджету, страхових внесків, інших надходжень. Будучи загальнообов'язковим нормативним актом, Конституція в даному випадку регулює загальні принципи надання медичної допомоги, що дає підстави вважати ці положення актуальними й у сфері трансплантології [2;ст.369] .

8

У 1992 році були прийняті Основи законодавства України про охорону здоров'я (далі Основи). За своєю суттю Основи є провідним нормативним актом у галузі медицини. Аналіз Основ законодавства України про охорону здоров'я громадян дозволяє вважати, що до питань трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини, крім загальних аспектів регулювання медичної діяльності, мають відношення наступні положення.



Стаття 39 Основ присвячена обов'язку надання медичної інформації: "Лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я. Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування".Важливість цієї обставини в трансплантології очевидна, оскільки саме ця інформація є заставою інформованості згоди пацієнта на проведення пересадки. З цим кореспондує і проблема розробки медико-правових стандартів у трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини.

Стаття 43 Основ відображає права пацієнта відносно згоди на медичне втручання і відмови від нього. Оперативне втручання, спрямоване на пересадку трансплантанта, - це порушення тілесної недоторканності пацієнта. Звідси з метою дотримання основних прав і свобод людини, відображених у міжнародних правових актах, потрібне отримання згоди пацієнта на подібне медичне втручання. Відповідно і відмова від втручання - також законне право пацієнта. Особливої ролі це набуває у разі використання в якості трансплантантів органів або тканин від живих людей. Донор - людина, що не потребує медичної допомоги, здійснює гуманний вчинок у вигляді надання свого парного органу або тканини для подальшої пересадки, має право відмовитися від подібних дій у будь-який час, навіть безпосередньо перед операцією.


9

Найважливіше значення має стаття 52 Основ, котра регламентує надання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані: "Медичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог".Важливість цієї статті, в контексті трансплантології, полягає в тому, що вона є своєрідною гарантією того, що незалежно від того, є пацієнт потенційним донором чи ні, до нього застосовуватимуся одні стандарти медичної допомоги. Тобто можлива трансплантація органів не є виправданням для послаблення надання медичної допомоги.



Особлива роль належить ст. 47, котра регламентує безпосередньо питання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини: "Застосування методу пересадки від донора до реципієнта органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному законодавством порядку при наявності їх згоди або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров'я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту".

Таким чином, Основи законодавства України про охорону здоров'я 1992 року, виконуючи роль своєрідного кодексу лікарської діяльності, містять норми, які регламентують процес здійснення трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини. Тут відображені основні права пацієнтів при проведенні трансплантації, наданні медичної допомоги хворому в критичному для життя стані, загальні підстави і умови здійснення трансплантаціїю[ 6;ст.1-3] .

10

В Законі України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині від 16 липня 1999 року №1007-ХІV ст.1 дає визначення поняття трансплантації.Трансплантація - спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини(донора).Цей Закон з урахуванням сучасного стану науки і рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я визначає умови і порядок застосування трансплантації як спеціального методу лікування, забезпечує додержання в Україні прав людини та захист людської гідності при застосуванні трансплантації та здійсненні іншої, пов'язаної з нею діяльності [1;cт.1].



Діюче кримінальне законодавство передбачає наступні склади злочинів у сфері протиправних суспільно-небезпечних діянь проти життя і здоров’я особи:ст.144 КК України (Насильницьке донорство);ст. 143 КК України (Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини);ст.141 КК України (Незаконне проведення дослідів над людиною).

Міжнародно-правовими нормами торгівлю трансплантатами, вбивство та продаж людини для трансплантації визнано небезпечними злочинами проти особистих прав та свобод людини: Положення про торгівлю живими органами (1985 p.), Заява про штучне запліднення і трансплантацію ембріонів (1987 p.), Декларація щодо трансплантації органів людини (1987 p.), Резолюції Всесвітньої організації здоров’я та Всесвітньої Медичної Асоціації про основні принципи пересадки органів людини та заборону купівлі-продажу органів людини (1989 p.).

Декларація щодо трансплантації людських органів , прийнята 39-ою Всесвітньою медичною асамблеєю у 1987 році, в Мадриді,Іспанія,яка зазначає: «В будь-який час головною турботою лікарів має бути здоров'я їх пацієнтів. Прихильність цьому принципу повинна зберігатися при проведення всіх медичних процедур, включаючи ті, які зачіпають трансплантацію органів однієї людини іншій. І донор, і реципієнт є пацієнтами, і тому повинні бути вжито

11

заходів для захисту прав обох. Отже, жоден лікар не може брати на себе відповідальність з трансплантації органів, якщо не захищені права і донора, і реципієнта».[3]



Додатковий протокол до Конвенції про права людини та біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини , ETS № 186 від 24 січні 2002 року забороняє отримання вигоди у процесі трансплантації: «Тіло людини і його частини не повинні використовуватися для отримання фінансової вигоди або отримання порівняльних переваг…Торгівля органами і тканинами заборонена» [11] .

Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 року, будучи складовою частиною міжнародного білля про права, визначає невід'ємність права на життя і його охорону за допомогою закону.

Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини 1997 р. ,зокрема глава VI Видалення органів і тканин у живих донорів для цілей трансплантації також регулює дане питання.

Отже, на сьогоднішній день назріла необхідність більш диференційованого підходу до суспільно небезпечних діянь, пов’язаних з трансплантацією. Чітко і повно сформульовані правові норми здатні безпосередньо впливати на діяльність медичних працівників і бути засобом забезпечення дотримання прав і свобод людини у сфері медичного обслуговування, полегшуючи вихід із складних ситуацій і запобігаючи вчиненню злочинів лікарями та іншими особами медичного персоналу. Українське законодавство потребує більш широкого спектру розгляду питання трансплантації , а також впровадження норм міжнародного права у вітчизняне законодавство.

12

ІІ розділ
Незважаючи на позитивні зрушення у сфері клінічних проблем пересадження органів,останніми роками загострився ряд нових медичних,біологічних і насамперед організаційних та економічних питагь,які заважають розвитку трансплантології в Україні.Серед них –проблема пошуку органів для пересадки.Тому питання дарування орагнів , тобто добровільного рішення особи віддати орган чи тканину (за життя чи після смерті) набуває великого біоетичного значення.І якщо на теоретичному рівні всі люди готові дарувати свої органи, то на практиці більшість вагається дати на це особисту згоду. На думку академіка Д.-Г. Терешкевича ,на їхнє рішення впливають різні чинники: непорозуміння стосовно термінології,яка використовується для констатації факту смерті;традиційна концепція пошани до тіла;страх перед можливою необ’єктивністю при діагностуванні смерті донора. Очевидно, ідея дарування органів і тканин повинна пропагуватися у широких колах громадськості і дістати позитивну суспільну реакцію.

Проблема трансплантації неоднозначна у морально-етичному відношенні. Поряд з численними позитивними характеристиками цього методу лікування і його однозначним сприятливим впливом на якість життя існують і заперечні докази. Насамперед, застосування певних видів трансплантації може призводити до втрати морально-психологічної і духовної цілісності людської особистості. На сьогодні вважається, що органи людського тіла є неоднаковою мірою вираженням ідентичності особи [ 5;ст.50] .

З урахуванням сучасного стану науки і рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я в 1999 році було прийнято Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» (далі Закон) , який визначає умови і порядок застосування трансплантації як спеціального методу лікування, покликаний забезпечувати додержання в Україні прав людини та

13

захист людської гідності при застосуванні трансплантації та здійсненні іншої, пов'язаної з нею діяльності.



Однак з моменту вступу Закону в дію, даний Закон викликав гостру дискусію, серед трансплантологів як з точки зору теоретичного трактування деяких положень, так і з практичного застосування. З ухваленням цього Закону можливість надання допомоги хворим ,які потребують пересадки та інших матеріалів людини різко скоротилася. Наприклад,якщо раніше Запорізький центр трансплантації здійснював близько 50 пересадок нирки в рік,то минулого –лише 14 [ 20;ст.10].Так, зокрема, на думку деяких вчених у вищезазначеному Законі визначені нераціональні умови та порядок вилучення анатомічних матеріалів у померлих осіб. Окремі аспекти зазначеної проблеми досліджували такі науковці як З.Волож, В.Суховерхий, Н.Маргацька, Г.Красновський та інші.

Аналіз останніх публікацій («Право України», «Юридична газета», «Голос України», «Наука. Релігія.Суспільство») в засобах масової інформації свідчить про загострення проблеми незаконного вилучення і використання трансплантатів, про розповсюдження випадків порушення встановленого законом порядку трансплантації органів та тканин людини. Деякі провідні українські трансплантологи заперечують можливість подібних злочинів в сфері трансплантологів зважаючи на високу вартість та високотехнологічність таких операцій.Проте, однією з найрезонансніших останнім часом у нашій державі є проблема дотримання одного з ключових принципів трансплантації, а саме – платності/безоплатності за здійснення цього методу й криміналізації деяких умов його здійснення [8;ст.5-7] .

Якт твердять фахівці,найбільший недолік закону про трансплантацію- обов’язкова згода родичів,що в більшості випадків відмовляються навіть розмовляти про можливе донорство.Власне,таке не важко зрозуміти: в людини – страшна трагедія, смерть,а тут питають її дозволу на збирання серця чи нирки, при чому не просто питають ,тобто просять усного дозволу, а вимагають крім усього іншого ,привезти паспорт,заповнити купу досить

14

складних анкет тощо. І все це відбувається в найтяжчий для родичів момент, коли вони часто просто не здатні адекватно прийняти рішення [ 9;ст.11] .



Положення статті 12 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» суттєво обмежує право особи на свободу вибору. Крім того, реалізацією прав донора повинна бути і свобода у виборі реципієнта – можливість допомогти хворій людині, яка потребує орган, з якою донор не має родинних зв’язків.Однією з особливостей українських сімей – як правило такі сім’ї не є багатодітними. А це значить, що потенційні можливості родинного донорства вкрай обмежені. Тому необхідно розвивати і розширювати можливості живого донорства, а саме перехресного донорства, обміну донорами між сім’ями, які стоять в листі очікування на трансплантацію. Наприклад, в двох сім’ях є реципієнти, яким групи крові донорів із своїх сімей не підходять, а групи крові донорів із іншої сім’ї підходять. Так вони можуть обмінятися донорами, що в медицині отримало назву перехресного донорства [8;ст.6].Тому, на мою думку, основним недоліком даної статті є її недосконалість та обмеженість. Також вичерпний перелік живих донорів негативно сприймається і вітчизняними трансплантологами, оскільки в екстремальних умовах, дотримання зазначеної вимоги Закону призводить до невиправданої втрати значної частини донорських органів, в зв’язку з чим провідні спеціалісти – трансплантологи України наголошують на необхідності внесення змін до ст. 12 Закону.

Кримінальний кодекс України (далі - КК України) від 1960 року у структурі глави 3 (Злочини проти життя, здоров'я, волі і гідності особи) не містив правових норм, що встановлювали б відповідальність за злочинні порушення у сфері донорства та трансплантації. Однак урахування позитивного іноземного досвіду та положень міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною, серед яких: Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року; Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року, призвело до логічного доповнення вітчизняної


15

кримінально-правової галузі законодавства нормами, що торкались захисту порушеного права на донорство та трансплантацію.


Діюче кримінальне законодавство передбачає наступні склади злочинів у сфері протиправних суспільно-небезпечних діянь проти життя та здоров'я особи: ст. 144 КК України (Насильницьке донорство); ст. 143 КК України (Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини); ст. 141 КК України (Незаконне проведення дослідів над людиною) [21] .

Проблемна ситуація полягає :

1.Відсутність належного нормативно-правового врегулювання процедури презумпції згоди померлого;

2.Зростання постійного дефіциту органів і тканин людини та їх ціни, утворюють посередництво та чорний ринок трансплантантів, торгівлю згодами родичів на відбір органів, тощо. Виникнення посередництва та чорного

ринку трансплантантів є потужним джерелом криміногенного потенціалу у зазначеній галузі медицини

3. Незадовільний стан розробки кримінологічних аспектів трансплантології. Зокрема, відсутній кримінологічний аналіз розглядуваних злочинів, некласифіковані способи їх вчинення, не встановлені причини та умови вчинення злочинів у сфері трансплантології, не розроблені кримінологічні, організаційні, та належні кримінально-правові заходи, спрямовані на підвищення ефективності запобігання злочинам у сфері охорони здоров’я взагалі та у галузі трансплантології, зокрема[7;ст.251] .

Також однією з найголовніших проблем в області трансплантації- недостатня кількість органів. Сьогодні близько 10 європейців помирають щодня,чекаючи орган для пересадки. Смертність серед пацієнтів ,які чекають на серце ,печінку або пересадку легені,коливається від 15% до 30%. Зараз близько 40000 пацієнтів у Європі очікують донорського органу. В Європі існують значні невідповідності щодо кількості донорських органів від 34.6 донорів на мільйон


16

населення в Іспанї до 13.8 донорів у Великій Британії,6-у Греції і 0.5 в Румунії [18;ст..15]

Сьогодні розвиток трансплантології в Україні гальмується через:


  • Відсутність єдиного державного механізму координації роботи закладів охорони здоров’я , які мають право проводити пересадку донорських органів

  • Відсутність стандартів ,згідно з якими дозволяється лікування хворих шляхом пересадки органів.

  • Відсутність контролю за якістю трансплантантів. З цією метою слід розробити стандарти та критерії якості, згідно з якими здійснюється лікування хворих методом пересадки анатомічних матеріалів людині, а також провести сертифікацію витратних матеріалів для тканинного типування і консервації органів.

  • Недостатнє фінансування.Зараз в Україні рівень фінансування закладів охорони здоров’я і державних наукових установ,які мають право проводити діяльність, пов’язану з трансплантацією донорських органів, становить 5-10% від реальних потреб [10;ст.9] .

Названі вище проблеми можна розв’язати двома шляхами. Перший- зажиттєва згода бути донором після смерті. Подібна система існує в багатьох розвинених країнах,де людину ,що отримує , скажімо,водійські права,питають щодо її згоди на донорство. Вітчизняним законодавством припускається існування такого шляху,втім, реально він жодним чином не продуманий,і тим паче, не приведений в дію. Другий- це «польський варіант»:усі жителі цієї країни є потенційними донорами. Ті, хто не готовий стати після смерті донором,свою незгоду висловлюють просто зателефонувавши до відповідної установи,в результаті чого таку людину заносять до спеціального комп’ютерного реєстру. Шляхом так званої «презумпції згоди» йде багато європейських країн ,зокрема, Росія, Іспанія, Фінляндія, Португалія,Австрія, Греція, Франція, Бельгія.

17

Прихильником презумпції згоди є науковець Старовойтова О. З., яка вважає, що аргумент “моє тіло — моє”, є тільки частиною нашого розуміння проблеми власності на тіло.Генетична інформація будь-якої людини не повинна належати тільки їй, а повинна розцінюватися як власність інших людей [23; ст. 60].



Натомість презумпція незгоди передбачає прижиттєве розпорядження донора або згоду членів його сім’ї після його смерті. Цей тип забору органів застосовується в Україні, а також в деяких західних країнах, зокрема, в США, Великобританії, Нідерландах.

Щодо позицій науковців, то потрібно зазначити, що прихильниками презумпції незгоди є такі науковці як Сальников В.П. та Стеценко С.Г.

Вони наводять такі аргументи на користь презумції незгоди:

— створюються умови для надання особі виняткового права на визначення

подальшої долі свого фізичного тіла;

— забезпечується охорона тілесної недоторканості після смерті особи;

— знижується потенційна можливість криміналізації цієї галузі медицини;

— посилюється віра людини у гідне відношення до її тіла після смерті [24;ст.144].

У вітчизняному законодавстві також,скажімо, не враховано питання дитячої трансплантології в Україні –й це надзвичайно велика проблема - практично відсутня .

На пропаганду трансплантології у розвинених країнах виділяються колосальні кошти,що дає змогу робити телепрограми,публікувати відповідні статті тощо. В Іспанії , наприклад,католицька церква над дверима усіх храмів повісила табличку, де написано таке: «Не забирайте свої органи на небо, небо знає,що вони потрібні нам тут».Пастирі в своїх проповідях постійно наголошують,що трансплантологія –це богоугодна справа [9;ст.11] . Український патріарх Філарет зазначає, що церква не заперечує проти застосування трансплантації як спеціального методу лікування. Разом з цим закликає дотримуватись прав

18

людини і не порушувати людської гідності,пам’ятаючи відповідальність перед Богом [19;ст.3]. На думку О. Возіанова, видатного вченого-медика, академіка Національної академії наук України (НАНУ), президента Академії медичних наук України (АМНУ) ,проблема дефіциту донорських органів може бути вирішена так, як це зроблено в інших країнах. Перш за все, необхідно провести опитування населення, щоб кожен дав свою відповідь, згоден він чи не згоден, щоб його органи після смерті використовувалися для пересадки. Після цього в паспорті ставиться необхідна позначка - так чи ні. У США людей, які відповідають згодою, вносять до листа очікування на трансплантацію в першу чергу, як заохочення за розуміння і гуманність.



Велику роль у формуванні громадської думки щодо трансплантації органів (як позитивної,так і негативної) відіграть засоби масової інформації. Наприклад, після Всесвітніх трансплантаційних спортивних ігор у Манчестері в 1995 році, за якими спостерігали 160 млн глядачів,кількість тих,хто погодився на донорство у Великобританії збільшилось на 36%, у країнах Західної Європи 37% громадян погоджуються віддати свої органи для трансплантації після смерті з релігійних міркувань [12;ст.248] . А ось в українських друкованих виданнях питання трансплантації органів,як правило, подаються у вузькокримінальному «донорському» контексті,наслідком чого і є відмова рідних потенційного донора від органного донорства у випадку його смерті.

Викладене вище дає змогу запропонувати наступні заходи, спрямовані на запобігання незаконній трансплантації органів і тканин:



    • адекватне державне фінансування сфери охорони здоров’я загалом та досліджуваної галузі медицини зокрема;

    • підняття реального життєвого рівня населення;

    • удосконалення спеціального законодавства, а зокрема передбачення в Законі України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» презумпції згоди на вилучення органів і тканин у випадку смерті людини;

19

    • передбачення жорстких правил встановлення моменту смерті потенційного донора та постійну ротацію членів комісії і включення в їх склад представників громадськості правоохоронних органів та судмедекспертів;

    • створення національного електронного реєстру осіб, що за життя висловилися проти пересадки їхніх органів у разі смерті;

    • всі заклади охорони здоров’я, які наділені правом здійснення операцій із трансплантації органів, доцільно оснастити спеціальною апаратурою для повної фіксації всіх дій медичних працівників, з приводу:

                  • встановлення моменту смерті потенційного донора ;

                  • відбору та пересадки органів;

    • розробка технологій, спрямованих на довгострокове зберігання придатності донорських органів;

    • сприяння розвитку трансплантології у напрямку заміни справжніх органів штучними;

    • посилення громадського контролю за дотриманням черговості осіб, які потребують трансплантологічної операції;

    • проведення роз’яснювальної роботи серед груп населення, що потенційно здатні виставляти свої органи на продаж, щодо шкоди для здоров’я подібних операцій,і високу ймовірність стати жертвою шахрайських дій тощо.

Оскільки, на добровільний продаж власних органів йдуть особи, які мають матеріальні труднощі, важливим є створення юридичних клінік, що могли б надати консультацію щодо того, яким чином вирішити тимчасові матеріальні труднощі, не продаючи свої органи. Впровадити жорстку систему контролю за запобіжною діяльністю відповідних підрозділів правоохоронних органів щодо виявлення і притягнення до відповідальності осіб, які здійснюють «посередницьку» чи іншу протизаконну діяльність у сфері трансплантації (зокрема, через мережу Інтернет).

20

Запровадити постійний моніторинг та перевірку змісту Інтернет-оголошень про пропозицію продажу органів.Забов’язати трансплантологів, повідомляли правоохоронні органи про факти звернення до них посередників, інших осіб, що бажають продати чи купити трансплантанти.

Підсумовуючи викладене, слід зробити такі висновки:


  1. В першу чергу Україні необхідно вводити презумпцію згоди. Як вже ввели в Білорусії, Молдові та ряд інших країн. А також створити загальнонаціональний реєстр потенційних донорів і пропонованих ними для трансплантації людських органів.

  2. Трансплантація органів і тканин людини є ефективною та перспективною галуззю медицини, що дозволяє рятувати життя людей, які раніше вважалися безнадійно хворими.

  3. Необхідно усвідомлювати, що прийняття будь-якої необдуманої норми може легко спричинити цій галузі медицини непоправну шкоду. У той же час держава зобов’язана впровадити запропоновані нами вище організаційні, правові та можливі інші заходи, спрямовані на ліквідацію, насамперед, чорного ринку органів трансплантантів, який і є основним джерелом вчинення різних злочинів у сфері трансплантології.

  4. Підвищена суспільна небезпека злочинів, пов’язаних з незаконною трансплантацією зумовлена не лише шкодою, що заподіюється життю та здоров’ю нелегальних донорів, а й підривом довіри до лікувальних закладів та трансплантологічної діяльності взагалі.

  5. Кримінологічні проблеми трансплантології є надзвичайно актуальними, а тому потребують подальших досліджень, а саме: вивчення, аналізу і класифікації способів вчинення злочинів у сфері трансплантології, підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів щодо запобігання злочинам у сфері охорони здоров’я взагалі та у галузі трансплантології,зокрема.





21

ІІІ розділ
Сьогодні для України дуже важливо, враховуючи міжнародний досвід, розробити національні механізми безпеки всіх видів біотехнологічної продукції. Відсутність нормативно-правової бази для повноцінної правової охорони отриманих результатів вилучає Україну і її науковий потенціал зі світової царини надсучасних біотехнологій. Італійські дослідники (Х. Де Діос Віал Корреа, Е. Зґречча, Ф. Бах) зазначають, що трансплантація є високоефективним методом лікування багатьох хвороб людини, однак його застосування обмежене через нестачу людських органів і тканин [ 14;ст.152] . Комісар Європейської Комісії із питань охорони здоров’я та захисту споживачів Маркос Кіпріану зазначив : «Пересадка органів це одне з великих медичних чудес,які щороку зберігають життя тисячам людей у Європі. Проте можливість доступу до цього рятівного лікування та його якість змінюється залежно від країни Європейського Союзу. Окрім того,дефіцит органів для трансплантації заохочує жахливу нелегальну практику торгівлі людськими органами. Настав час розглянути дії,які можна застосувати на рівні Європейського Союзу,щоб забезпечити достатнє постачання органів,гарантуючи повне дотримання законів і безпеку цього постачання» [18;ст.15].

Ряд країн використовують різноманітні способи стимулювання своїх громадян до участі в програмах трансплантації як посмертних донорів.Наприклад, у Сінгапурі для тих, хто не заперечує проти вилучення органів після смерті, передбачено у випадку необхідності першочергове надання донорської нирки. В свою чергу ті, хто відмовились від своєї неучасті в програмах трансплантації, отримують доступ до банку донорських нирок через два роки після визнання презумпції згоди.Члени сім’ї донора органів отримують 50 % знижки на лікування в державних лікарнях протягом 5 років після вилучення органів з тіла їх померло-го родича. Слід зазначити, що прийнятий у Сінгапурі закон про


22

трансплантацію людських органів, який затвердив юридичну модель презумпції згоди, діє виключно для немусульманського населення.Така система стимулювання відкриває додаткові можливості для забезпечення трансплантології донорськими органами.Інші країни пропонують виплачувати утримання членам сім’ї посмертного донора для заохочування потенційних донорів або компенсувати родичам покійного витрати на поховання, їх медичне обслуговування, а також знижувати податки для тих, хто за життя надав згоду на використання органів після своєї смерті.Також, шансів отримати потрібний орган більше, якщо країна є членом мережі з трансплантації. Зараз членами однієї з таких мереж, що має назву "Євротрансплант" є Німеччина, Бельгія, Хорватія, Люксембург, Нідерланди, Австрія та Словенія. Втім, органи можуть передавати і за рамки цієї мережі. Ця норма була введена спеціальною директивою Європейського парламенту 19 травня. Вона також зобов'язує не допускати передачі разом з органом таких вірусів, як ВІЛ та гепатит, а також ракових клітин. Крім цього, ця директива забороняє торгівлю органами [8;ст.7].


 В травні цього року Європейський парламент підтримав директиву про нові стандарти донорства органів людини. За ухвалення нової важливої для тисяч європейців директиви проголосували 643 депутатів, проти - 16, ще 8 утрималися.
Наразі у Європі на пересадку органів очікують 60 000 пацієнтів. При цьому щодня вмирає 12 людей, так і не дочекавшись на трансплантацію.
Відповідно до прийнятої директиви, в країнах-членах ЄС будуть визначені спеціальні установи, що відповідають за якість і стандарти безпеки при донорстві та трансплантації людських органів.Ці нові органи будуть підтверджувати якість роботи організацій з доставки донорських органів і трансплантаційний центрів, а також збирати інформацію про наявність трансплантатів в інших країнах-членах Євросоюзу. Важливо, що ці структури повинні будуть відслідковувати весь шлях трансплантата від донора до

23

пацієнта. Прийнята директива передбачає зобов’язання країн-членів ЄС забезпечити найвищий захист живих донорів. При цьому донорство мають проводити виключно на добровільній основі і безкоштовно, хоча живі донори мають право отримувати компенсацію. Саме на цьому аспекті особливо наполягав референт Європарламенту Мирослав Міколашік, який заявив, що саме комерціалізація і фінансовий стимул донорства сприяють нелегальній торгівлі людськими органами, на чому наживаються міжнародні організовані злочинні угрупування. Для полегшення співробітництва Європейська Комісія планує створити мережу із структур влади, а також збирається сприяти обміну інформацією. Всі країни Євросоюзу повинні ввести положення директиви у національне законодавство протягом трьох років з моменту вступу в силу. Що стосується статистики донорства органів людини, то на сьогоднішній день 81% жителів Європи підтримують введення донорської карти, проте поки що їх мають лише 12% бажаючих добровільно пожертвувати свої органи у разі потреби.



Іспанський депутат Андерс Паральо запропонував кожному європейцеві, який виявить бажання стати донором, подавати заявку на це під час подачі документів на оформлення паспорта або прав водія. І хоча, як відзначають фахівці, кількість донорів, що добровільно вирішили пожертвувати один зі своїх органів, зростає щороку, від 15 до 30% пацієнтів вмирають, так і не дочекавшись своєї черги на трансплантацію. Кількість донорів органів відрізняється і по країнах: наприклад, в Іспанії на мільйон жителів, у середньому, припадає майже 34 донора, а в Румунії - всього один.Труднощі існують через різний рівень донорства в країнах ЄС: зокрема, міжнародні організації Eurotransplant і Scandiatransplan обслуговують лише певні країни.Як зазначено вище, в зоні обслуговування Eurotransplant знаходяться Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Хорватія, Словенія та Німеччина. Шляхом обміну між цими країнами доставляється близько 20% донорських органів,

24

лише 2% вивозиться з зони або ввозиться.У зону ж Scandiatransplant входять Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія і Швеція [15] .



Звернемося до досвіду європейських країн.

Цікавим є американський досвід. Річ у тім, що в США, в деяких штатах країни, після загибелі людини, яка може бути донором органів, треба також питати дозволу у родичів. Але щодо цього ментальність американців діаметрально протилежна нашій: лише в 10% випадків вони не дають відповідної згоди, зазвичай з релігійних міркувань. Ось яскравий приклад того, наскільки важливо прогресивне ставлення суспільства до трансплантології.Як уже було зазначено, в Україні тисячі пацієнтів «стоять» у черзі на трансплантацію того чи іншого донорського органа, відповідних операцій проводиться вкрай мало — на рік не більше100–120 трансплантацій нирок, кілька пересадок серця чи печінки.Водночас в нашій країні трансплантація нирки показана 2500 пацієнтам на рік, серця чи печінки — 1500. Для порівняння: у США щорічно трансплантацію нирки здійснюють більш як 16–18 тис. пацієнтів, печінки — 3–4 тис., на «штучній нирці» перебуває близько 165 тис. хворих. У Польщі щорічно проводять до 2 тис. трансплантацій нирок, 500 — серця, 700 — печінки. В Україні ж потребу в гемодіалізі мають не менш як 25 тис. пацієнтів, але вітчизняні клініки можуть щорічно допомагати не більше ніж 3 тис. з них [13;ст.5] .

За даними Міністерства Охорони здоров'я Ізраїлю більше 1000 чоловік чекають пересадки органів на даний момент. На жаль, кількості органів, що виділяються для пересадки, катастрофічно не вистачає всім нужденним. У зв'язку з цим, не малий відсоток хворих помирає, так і не дочекавшись донорського органу. Подібна ситуація складається не тільки в Ізраїлі, але й в інших країнах.Одним з рішень даної проблеми в Ізраїлі, стала донорська карта "Аді".
Карта донора отримала свою назву на честь Еуда (скор. Аді) Бен Дрора, який помер, не дочекавшись пересадки нирки. В період хвороби Аді Бен Дрор запропонував батькам ідею про залучення людей підписувати спеціальну карту,

25

що свідчить про їх готовність пожертвувати свої органи після смерті.Після його смерті ця ідея втілилася в життя в 1979 році. На сьогоднішній день кількість підписали карту "Аді", а значить і кількість потенційних донорів, становить близько 610 тисяч [16] .



Влада Великобританії в найближчому часі збираються ввести в країні схему оплати похорону з держбюджету. Честі бути безкоштовно похованим удостояться ті жителі країни, які за життя дадуть свою згоду стати донором органів після смерті.Всім бажаючим запропонують підписати спеціальну форму-угоду (власне, такі документи використовуються і зараз), в якій сказано, що після смерті людина дозволяє використовувати будь-яку частину свого тіла і внутрішні органи - як для пересадки пацієнтам, так і для наукових досліджень.У британській неурядованій Раді з біоетики таку ідею підтримали. За словами експертів, подібна схема, якщо вона буде застосована, стане першою в світі, і допоможе Британії збільшити число потенційних донорів. На даний момент в країні зареєстровано 18000000 донорів. Але навіть такої кількості недостатньо, щоб врятувати тих, кому можна було б продовжити життя за допомогою пересадки здорового органу [17] .

Отож, дуже хочеться вірити, що Україна на шляху гуманізації суспільства знайде можливості вирішити нагальні проблеми в сфері трансплантології та досягне європейського рівня медичної допомоги хворим.

26

Висновок
Донорство живих людей поставило перед суспільством велику кількість соціальних, етичних і правових проблем. У даному випадку відбувається втручання в сферу прав , що охороняються, і свобод відразу двох людей – донора і реципієнта.Це в першу чергу стосується їх права на життя – основного з людських прав. Загальна декларація з прав людини, зокрема ст. 3 визначає невід’ємність права на життя і його охорону за допомогою закону. Актуальність і обґрунтованість розгляду трансплантації з донорством живих людей у ракурсі медичного права не викликає сумнівів. Ключовий чинник , що вимагає розуміння як медиками,так і юристами ,що вивчають медичне право,нанесення шкоди донору-людині ,яка не має потреби в медичній допомозі.

За висновками Європарламенту , Україна посідає друге місце в Європі після Молдови серед «чорних експортерів» людських органів. Законодавці та лікарі хочуть лібералізувати Закон про трансплантацію,вважаючи ,що це врятує більшість людських життів. У законі пропонується замінити «презумпцію незгоди» (за відсутності згоди донора чи родичів вважається, що вони проти трансплантації) на «презумпцію згоди» (родичі згодні, якщо відсутні їхні заперечення). Використання другої юридичної моделі, безумовно, полегшує вирішення проблеми отримання донорських органів і тканин для пересадки, але ця модель вступає суперечить можливості реалізації природних невід’ємних прав людини. Презумпція незгоди з морально-етичної точки зору є більш прийнятним варіантом юридичного регламенту правомірності вилучення органів із тіл померлих людей для трансплантації.

Хочеться сподіватись, що оскільки наша держава взяла курс на гуманізацію суспільства, то в ній знайдуться сили, які дозволять вирішити нагальні проблеми в сфері трансплантології, і Україна обов’язково досягне середньоєвропейського рівня спеціалізованої медичної допомоги хворим.
27

В даній науковій роботі було зроблено ряд акцентів, а саме:



  • дефініція поняття трансплантації;

  • поняття трансплантації в українському законодавстві;

  • підходи до питань трансплантації в законодавстві зарубіжних держав;

  • висвітлені найактуальніші проблеми трансплантації , які потребують негайного вирішення;

  • запропоновані шляхи їх нормативного вирішення.

Під час написання даної праці використовувалась література різного характеру. Серед неї: наукові статті, інші публікації, законодавчі акти Верховної Ради України, міжнародні нормативно-правові акти, а також норми, що діють в інших державах. Досліджувались думки щодо питання евтаназії таких науковців як: С. Стеценко, І. Кирилюк, О. Ліщинська – Милян, О. Кашинцева, Г. Капуста. Остаточно ж питання про трансплантацію ще не вирішено. Як взяти живе серце живої людини? Як переступити не тільки через закон,але і через важкий психологічний бар’єр ,через самого себе? Ці та інші питанння належить вирішувати нам, нашому поколінню, якщо ми справді хочемо вважати себе людьми, вільними у виборі способу життя і способу смерті.

28

Законодавча база


22. Конституція України редакції 1996 року// Київ .-2011р.

21.Кримінальний кодекс України//http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2341-14.

1.Закон України «Про трансплантологію органів та інших анатомічних матеріалів людині// «Урядовий кур’єр».-1999.-19 серп.-ст.1-4.

6.Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» // «Урядовий кур’єр»-1992р.-19листоп.-ст.1-3.

10. Про затвердження Державної цільової програми «Трансплантація» на період до 2012 року:постанова КМУ від 8 жовтня 2008р.// «Урядовий кур’єр» №207.- 5 листоп. – 2008р. –ст. 9-10.

3.Декларація стосовно трансплантації людських орагнів// http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_330.

11.Додатковий протокол до Конвенції про права людини та біомедицину ,який стосується трансплантації органів і тканин людського походження// http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU02248.html.

29

Список використаних джерел


12. Денисов В. К. Трансплантологія// «Наукова думка».-1998.-ст.248.

17. Донорам органов оплатят похороны // http://peresadka.org.ua/donorworld/1/x/464.

15. Європарламент:пересадка органів стане доступнішою//http://peresadka.org.ua/donorworld/1/x/212.

9. Капуста Г. І чуже серце стає рідним: про трансплантація серця// Урядовий кур’єр.-2004р.-№82.-ст.11.

16. Карта донора в Израиле:что это значит// http://peresadka.org.ua/donorworld/1/x/461

7. Кирилюк І. В. . Кримінологічні проблеми трансплантації// «Митна справа».-№4(76).-2011р. - ч.2 ст.251.

14. Кашинцева О. Наріжні проблеми захисту прав людини у сфері біотехнології та медицини// «Право України»: юридичний журнал.-2009р.-№4.-ст.152-157.

5. Ліщинська-Милян О.І. Біоетичний вимір буття особистості і проблема трансплантації// «Наука.Релігія,Суспільство.» -2008.-№4.-ст.49-50.

4. Медичне право України:правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче забезпечення (генезис,розвиток , проблеми і перспективи вдосконалення)// Матеріали II Всеукраїнської науково-практичної конференції.-17-18.04.2008р.

24. Піщенко Г., Мінченко С., Тущенко О. Торгівля людськими органами — протиправна діяльність і надприбутковий бізнес // «Право України». —2005р. — № 11. — ст. 144.

18. Проблеми трансплантації органів //Євробюлетень.-№7.-липень 2006.-ст.15.

20. Професор Олександр Никоненко: «Богу потрібні душі,а не органи»:про трансплантацію донарського серця в Україні// «Голос України»:газета ВРУ.-2003р.-№104.-6 червня.-ст.10.


30

8. Пустовіт А. Трансплантологія в Україні:недоліки законодавства та рекомендації з його розвитку// «Юридична газета» .-2010 .-ст.5-7.



23. Резолюція про приведення у відповідність законодавства держав-учасників з питань взяття, пересадки і трансплантації матеріалів організму людини № (78)29 від 11 травня 1978 року;ст.60.

13. Сіроштан О. Українська трансплантологія з надією на краще// «Therapia » .-№3(35) .-2009р.-ст.5-7.



1. Стеценко С. Г. «Медичне право України»// 2008р. - ст.369-384 .

19.Філарет ( Патріарх Київський і Всієї Руси-України).Вступне слово// Трансплантологія .Науково-практичний журнал.-2000р.-№1.-ст.3.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка