Конспект лекцій з навчальної дисципліни «культурологія» Мелітополь, 2011



Сторінка1/9
Дата конвертації12.04.2016
Розмір1.98 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
Міністерство освіти і науки України

Мелітопольський державний педагогічний університет

імені Богдана Хмельницького
кафедра філософії


КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«КУЛЬТУРОЛОГІЯ»

Мелітополь, 2011

КУЛЬТУРОЛОГІЯ. Конспект лекцій з навчальної дисципліни. – МДПУ, 2011. – 115 с.

Укладач:

Будько М.В., к. філол. н., доцент

Ухвалено на засіданні кафедри

філософії

(протокол № 1 від 31 серпня 2011 р.)
Завідувач кафедри_____________

к.філос.н., доцент А. М. Землянський



МОДУЛЬ 1.

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ
ЛЕКЦІЯ 1.1.

ТЕМА: КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКОВА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
Мета: Усвідомити специфіку культурологічного підходу до пізнання соціальної та природної дійсності.

Завдання: З’ясувати сутність культури як смислів, втілених у результатах культурної діяльності людства, які складаються в реальному історичному просторі та часі й відображають неповторний соціально-культурний досвід існування спільноти.

Ключові поняття і терміни:

Антропологія – наука про походження, поведінку, фізичний, соціальний і культурний розвиток людини.

Артефакт – створений людиною, суспільством продукт культури.

Архетип – прообрази, вроджені психічні структури, які є результатом історичного розвитку людини.

Етос – узагальнена характеристика культури шляхом системи цінностей і поведінкового кодексу.

Контекст – загальні соціокультурні умови, що дають змогу виявити смисл людської життєдіяльності.

Культурна конфігурація – унікальна композиція зв'язків культурних елементів у системі певного історико-культурного типу.

Культурна система – впорядкована сукупність культурних елементів, яка характеризує унікальність певного історико-культурного типу, що історично склалася у практиці та свідомості певної людської спільноти.

Культурологія – наука, яка вивчає ціннісно-смислові аспекти культури.

Ментальність – світосприйняття, яке формується на глибокому психічному рівні індивідуальної або колективної свідомості, сукупність психологічних, поведінкових настанов індивіда або соціальної групи.

Синергетика – міждисциплінарний науковий напрямок, який формує уявлення про альтернативність і нелінійність шляхів розвитку систем, здатних до самоорганізації.

Смисли культурні – ідеаціональні конструкти, які є значеннями для людини культурних об'єктів як знаків.

Універсалії культурні – інваріантна система понять осмислення світу, притаманна всім культурам і визначена базисни­ми потребами людини.

План:

1.1.1. Соціально-історичний контекст інституціалізації культурології.

1.1.2. Предмет культурології.

1.1.3. Категорії культурології.

1.1.4. Культурологічний метод.

1.1.5. Основні концептуальні парадигми культурології



1.1.1. Соціально-історичний контекст інституціалізації культурології

Рух соціального розвитку до політико-економічного співробітництва на основі компромісу і толерантності зумовлює визнання важливості освоєння людством гуманітарних цінностей, покликаних розкрити смисли та перспективи його буття. Культуроцентризм соціальних пріоритетів передбачає ґрунтування життєдіяльності людства на ціннісних значеннях культури. Наукові знання про культурне буття людства отримують праг-маточну сферу своєї реалізації. У міжнародній політиці та дипломатії гостро постає необхідність урахування культурних традицій різних країн. У державному управлінні па всіх його рівнях чітко усвідомлюється ефективність соціокультурних тех пологій. Культурної мотивації вимагає реалізація економічної політики. Очевидною є прагматична цінність культурних знань у сферах масової комунікації та бізнесу, Культуроцентрованість соціальних процесів у суспільстві виступає однією з передумов формування системного знання про культуру.

Важливим фактором інституціалізації культурологічного знання виступає також активізація самовизначення різних культур як спосіб протистояння стандартам західного способу життя, що є закономірною реакцією на процеси глобалізації світового співтовариства. Ситуація балансування світової цивілізації на межі культур вимагає усвідомлення рівноправності та унікальності культурних традицій. Відчування полікультурності планетарного середовища загострюється в соціокультурному контексті сучасності, який визначається як ситуація постмодерну. Постмодернізм як явище принципово антитра-диціоналістське щодо усталеного концепту західного світогляду ґрунтується на руйнуванні абсолюту прагматичності людського буття, раціональних цінностей буржуазного "здорового глузду". Постмодерна концепція релятивізму істини передбачає діалог, взаємодію, взаємозбагачення, культивує унікальність кожної культурної традиції.

Сучасна соціокультурна ситуація характеризується також зміною антропологічного виміру буття. Постіндустріальний тип соціальності базується на інтелектуальних взаємодіях з принципово творчим характером праці. Поліфонічність знань особистості забезпечує її професійну мобільність на сучасному динамічному ринку праці. Інтелектуальне виробництво стає основою цивілізації високих інформаційних технологій також завдяки зміні епістемологічної парадигми. Створення теорії відносності та квантової теорії позбавило науку якісних характеристик наочності, зруйнувало класичні уявлення про раціональну впорядкованість дійсності, викликало оформлення некласичної та постнекласичної наукових картин світу з принциповою неможливістю єдиного філософсько-методологічного підходу. Сутнісними рисами новітньої поліцентричної науки стають розповсюдження міждисциплінарних форм пізнання, відмова від сцієнтизму, поліконцептуальність, гіпотетичність, неоднозначність інтерпретацій, зближення наукових і позанаукових методів пізнання, актуалізація гуманістично - рефлексивних його методів. З огляду на це становлення культурології як сфери наукового знання виступає провідною інтелектуальною тенденцією нашого часу.

Інституціалізація культурології іде поруч з актуальними процесами інтелектуальної інтеграції, яка виявляється у взаємодії донедавна далеких одна, від одної наук і виникненні на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, екології, біофізики тощо, Інтегративні тенденції сучасного інтелектуального руху реалізуються також у поєднанні зусиль різних наукових дисциплін у комплексному вивченні тих чи інших проблем, намаганні отримати об'ємну, голографічну модель досліджуваного явища на основі спільних методологічних засновків. Культурологія з її принциповою неможливістю абсолютизації єдиного теоретичного дискурсу в культивуванні унікальності кожної культурної традиції є також інтегративною сферою знання. Визнання культурології й актуалізація культурологічної свідомості пов'язані з почуттям загрози цивілізації в цілому та загальним поворотом до проблем цілісності суспільства і цілісності біосфери.

Культурологія народжена на перехресті філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, археології, релігієзнавства, соціології, мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання, його джерелом виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються конкретні феномени культури. Культурологія належить до соціогуманітарних наук, однак активно використовує методи природничих наук.

Це співіснування, взаємовплив, взаємопроникнення різних типів знання сприяє створенню цілісної моделі культури.

Специфіка культурології саме в її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Слід додати, що сучасна соціально-історична ситуація в Україні зумовлює специфічні фактори інституціалізації культурології як сфери наукового знання. По-перше, необхідність у висококласних фахівцях у верхньому ешелоні влади зумовлює важливість їх фундаментальної гуманітарної освіченості та ерудованості. По-друге, стрімкий розвиток процесів інтеграції України у світову спільноту потребує нових навичок міжнародної комунікації з принципово неагресивним, толерантним ставленням до інших культурних традицій. По-третє, посилення ролі етнічного фактора в українському суспільстві як умови збереження національно-державної консолідованості актуалізує проблему розвитку культурної компетентності усіх активних членів суспільства.

1.1.2. Предмет культурології

Культурологія як інтегративне наукове знання виступає системотвірним фактором вивчення культури як цілісної системи, методологічною основою всього комплексу наук про культуру. Вивчення культури здійснюється сучасною культурологією в межах парадигми загальної теорії систем. її методологічні установки реалізуються в системному підході до вивчення феномена культури як цілісної складноієрархізованої системи, що існує у взаємодії об'єктивного (артефакти культури) і суб'єктивного (образи культури), раціонального й емоціонального, колективного та індивідуального, динамічного і статичного, особливого та інваріантного, інноваційного і традиційного. Методика застосування системного підходу полягає у виявленні необхідного і достатнього комплексу загальносистемних характеристик специфічного типу культури, на основі яких здійснюється інваріантна реконструкція культурних процесів.

Проте жодна наука не в змозі охопити всі прояви культури. Культурологія також потребує конкретизації її предмета. Предметом культурології виступають смисли буття людства, тобто ціннісно-смисловий аспект культури. Культурологія досліджує інваріантні смисли, які породжені творчою активністю людства і наповнюють його буття. Наявність ціннісно-смислового аспекту культури створює саму можливість культурології як науки.

Смисл, за визначенням А. Пелипенка та І. Яковенка, є дискретизованим значенням, яке людина переживає й об'єктивує шляхом вираження у кодифікаційних системах культури. Смисл визначає універсальне ставлення людини до навколишнього світу, оскільки співвідносить його предмети та явища з їх значенням для людини. В основі акту смислоутворення лежить цілісне безпосереднє переживання, в якому людина постає як суб'єкт культури, носій екзистенційних орієнтирів і відповідних поведінкових настанов. Смисл може набувати для людини як раціонального вираження, так і залишатись прихованим у несвідомих глибинах людської душі. Проте у будь-якому разі, коли людина наділяє простір свого існування смислами, навколишній світ постає для неї як значущий, а життя набуває змісту.

Смисли, що стають значущими для багатьох людей і опосередковують їх відносини зі світом і собі подібними, утворюють простір культури. Належність до нього об'єднує буденне життя окремої людини, її історичну практику, інтелектуальну рефлексію, позасвідому пам'ять соціального колективу. Культура як простір смислів надає цілісності та змістовності тому, що роблять люди. Вона є універсальним способом, що перетворює світ на значущий для людини. Отже, культурологія заявляє про себе як про науку в націленості на дослідження смислового світу культури, на дослідження смислу людського життя в його співвіднесенні зі смислом усього існуючого.

Відтак, культурологія визначає закони утворення, оформлення, закріплення і трансляції смислів життєдіяльності людства. Вона досліджує процеси породження ціннісно-смислового змісту людської активності в оточуючому середовищі. Культурологія виявляє смислову цінність явищ культури, міру реалізації в них творчого духу людини. Вона дає нам змогу пережити в текстах культури велич і трагедію людського буття, його вічні поривання і втрати.

Класичним прикладом культурологічного підходу до аналізу соціально-історичних явищ є дослідження М. Вебером причин переможного утвердження капіталістичних відносин в європейській цивілізації. Він спростував пріоритетність економічного підґрунтя зазначеного феномена і першим переніс проблему в сферу людської свідомості, в процеси генезису протестантського етосу з його культом праці, моральністю прибутку як обов’язку перед Богом та ідеалом добропорядності кредитоздатної людини.

Складність раціональної інтерпретації культурних смислів провокує певний скептицизм щодо статусу культурології як сфери наукового знання. Іноді вказують на невизначеність самостійного дисциплінарного характеру культурології стільки теорій, скільки відомих культурологів. Дійсно, поліфонічність культурних смислів впливає на існування різних версій культурології, таких як „семіотична” (Ю. Лотман), „літературознавча” (Д. Лихачов, С. Аверинцев, А. Макаров), „діалогічна” (М. Бахтін, В. Біблер), „історична”(О. Гуревич, М. Попович) та ін. Ці труднощі є закономірними з огляду на процес становлення культурологічного знання як інтегрального. Шляхи їх подолання пов’язані з використанням методології синергетичного підходу, який визначає парадигму дослідження відкритих, нелінійних, здатних до самоорганізації систем. Синергетика (її засновники – бельгієць І. Пригожий та німець Г. Хакен) формує уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку складних систем, відкриває нові принципи управління, що базуються на правильній організації малих за ситою впливів, пропонує розуміння хаотичних процесів як потенційної впорядкованості. Застосування методології синергетики вмотивує визначення як гносеологічного базису культурології гуманітарного підходу, який допускає суб’єктивність інтерпретації соціокультурних феноменів, неможливу за критеріями науковості природничих досліджень. Синергетична методологія слугує основою обґрунтованості культурологічних гіпотез і визначає межі їх застосування.

Отже метою культурології є розуміння культур. Серед завдань культурології можна виокремити такі:


  • Опанування смислового простору культури;

  • Аналіз історичних і національних феноменів культури;

  • Дослідження морфології та типології культур;

  • Вивчення культурних кодів та комунікацій;

  • Оволодіння досвідом ефективних соціокультурних практик;

Наука про культуру в світовій науковій традиції має декілька практично синонімічних назв: у США – культурна антропологія, у Великій Британії – соціальна антропологія, у Франції – етнологія. Вітчизняна культурологія як наука про культуру є складовою світового розуміння антропології як пізнавальної програми цілісного вивчення людини в її взаємозв’язках зі світом.

Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства, а також формує її епістемологію як систему принципів, методологій і методів пізнання, систематизації та аналізу культурних процесів. Прикладна культурологія займається розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних процесів у суспільстві. Пізнання сутності культури і виявлення законів і механізмів функціонування вання цілісної системи культури є важливим завданням теорії культури. Динаміка культурних феноменів досліджується історією культури. Виділяють також науки про культуру: етнологію, етнографію, соціологію культури як систематичні порівняльні науки про культури ріс^ткх суспільств і різних періодів, що базуються на зборі та аналізі емпіричного матеріалу.

Філософія культури виступає методологією культурології як самостійної наукової дисципліни, оскільки забезпечує її пізнавальні орієнтири. Якщо філософія культури націлена на її розуміння як цілого (на рівні загального), то культурологія розглядає культуру в її конкретних формах (на рівні особливого) з опорою на фактичний матеріал.

1.1.3. Категорії культурології

Категорії культурології є найбільш фундаментальними поняттями про культурні закономірності, явища, процеси та зв'язки, на основі яких здійснюється пізнання культурних феноменів. Категоріальний апарат культурології достатньою мірою ще не розроблений: представники різних культурологічних шкіл використовують свої комплекси категорій.

До найбільш усталених культурологічних категорій можна зарахувати такі: культурні об'єкти (культурні риси, артефакти, культурні системи і конфігурації), культурогенез, культурні властивості (функціональність, семантичність, комунікативність, універсальність, локальність), культурні смисли, ментальність, культурні тексти, знаки, символи, культурні норми (традиція, інновація, мода, стиль), міжкультурні взаємодії (запозичення, відторгнення, синтез).

Одним з найбільш використовуваних понять в культурології є поняття картини світу як вищої форми узагальнення, систематизації та інтеграції пізнавального досвіду людства. У спільнотах, що існують у схожих природно кліматичних умовах або мають спільну історичну долю, формуються порівняно тотожні культури за способом життя, технологією господарчої діяльності, системою цінностей, Цей культурний інваріант відображає характерні для певної спільноти уявлення про світ, схеми його розуміння і пояснення, що дає можливість виокремлювати наукові, позанаукові (релігійну, художню) й універсальну картини світу.



Універсальна картина світу розкриває усі сторони багатогранних відносин людини і світу, оскільки її предметом є культура як цілісна, динамічна і якісно визначена система. Універсальна картина світу є вищою формою інтегральності культурного досвіду людства, синтезом узагальнених уявлень про природу і суспільство в їх значенні для людини, результатом духовної активності людства і пізнавальною основою світогляду особистості. Поняття універсальної картини світу певною мірою є тотожним поняттям „культурна система” і „культурна конфігурація”.

Універсальна картина світу репрезентує систему світоуявлень у розумінні її носіїв, виступає суб’єктивним образом об’єктивного світу. Вона функціонує як ядро свідомості та життєдіяльності людини і водночас як предметний світ, об’єктивований у текстах культури. Відповідно, кожна універсальна картина світу, що продукується колективним суб’єктом, історично обмежена рівнем людського пізнання і практики в межах певного соціокультурного типу. Водночас вона містить потенціал її розгортання, розширення за рахунок нових знань, ціннісних систем, комунікативних принципів і культурних практик.

Універсальна картина світу розкривається одночасно як космологічна модель (уявлення про навколишній світ), як антропологічна модель (уявлення про людину), як пізнавальна модель (способи пізнання світу). Взаємодія космологічного, антропологічного і пізнавального полягає у тому, що проект людини є концентрованим вираженням концепції світу, координати світомоделі утворюють простір реалізації потенцій людини, а специфіка пізнавальних процесів визначає характер осмислення першого і другого. Феномен цілісної появи в універсальній картині світу онтологічних, антропологічних і гносеологічних змістів культури отримує в різних культурологічних концепціях інтерпретацію як "космо-психо-логос" (Г. Га-чев), "архетип" (К, Юнг), "народний дух" (В. Гумбольдт), "колективні уявлення" (Е. Дюркгейм4 "культурні парадигми4 (А. Флієр), "світи культур" (Е. Кассірер), "епістеми" (М. Фуко), "екумени" (Г. Померанц) тощо. Онтологічний, антропологічний і гносеологічний компоненти універсальної картини світу співвідносяться як із національними її формами, так і з історичними.

Універсальна картина світу розгортається в системі культурних універсалій – категорій, що акумулюють соціокультурний досвід людства, і завдяки яким людина осмислює і переживає світ. Культурні універсали виступають відображенням найбільш значущих для людини структурних, характеристик світу: природа, суспільство, добро, зло, життя, смерть, любов, краса, свобода, віра, чоловіче, жіноче тощо. Культурні універсалії є інваріантними для усіх культурних традицій, проте їх зміст є специфічним у кожній з них. Культурні універсалії визначаються як раціональним осмисленням люди ною світу, так і його емоційним переживанням» Вони слугують координатами універсальної картини світу, і за допомогою засвоєння їх індивідами здійснюється трансляція суспільно значущого досвіду людства

Серед основних чинників формування системи культурних універсалій виділяють такі: геопсихічний (пов’язаний з природним середовищем і способом виживання), геополітичний (вплив соціально-ползтї'ічних факторів), культуроморфічний (вплив соціокультурних факторів, зокрема процес; міжкуль-турної взаємодії), глибиннопскхологічний (взаємодія тліле колективним свідомим, несвідомим і підсвідомим, характер психічних процесів).

Реконструкція універсальної картини світу в системі її культурних універсалій є одним з ефективних методів культурологічного аналізу трансперсонального світогляду і форм його вираження. Виявлення змісту онтологічного, антропологічного і гносеологічного компонентів універсальної картини світу дає змогу виявити інваріантні та специфічні схеми розуміння, інтерпретації та репрезентації світу, притаманні певному соціокультурному типу. Проте слід зазначити, що повномасштабне емпіричне описання картини світу є досить проблематичним. Значна частина умовності в її реконструкції не дозволяє стверджувати її соціальну репрезентативність, однак з освітньою метою використання такого методу є абсолютно виправданим.

Особливою категорією культурології є ментальність. Ментальність народжується з природних даних і соціально зумовлених компонентів і розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної спільноти. Ментальність як одна з форм адаптивної поведінки формується в глибинах підсвідомості, доводиться до ступеня автоматизму і реалізується людиною майже механічно і нерефлективно. Ті чи інші тини ментальності можуть бути властиві певній культурній добі або соціальній групі як специфічний тин емоційної реакції на навколишній світ. Картина світу, закарбована у ментальності,– стійке утворення, що змінюється дуже повільно.

Генезис ментальності культурної системи, що виникає, приміром, на певній території, передбачає появу факторів локалізації групи людей на цій території та стимуляції їхньої колективної взаємодії, накопичення досвіду спільної життєдіяльності, акумуляцію цього досвіду в ціннісних орієнтаціях, реалізацію домінуючих цінностей у рисах способу життя та картини світу, перетворення всіх їх у систему образів ідентичності певної спільноти.

Феномен ментальності, як зазначає А. Флієр, специфічний своєю соціальною нестратифікованістю. Це саме та риса, яка об'єднує і дворянина, і селянина як представників одного етносу. Ментальність фактом свого існування відображує високий рівень стандартизованості соціокультурних процесів, які складаються з типових ситуацій і взаємодій.

Ментальність є метапоняттям при відтворенні універсальної картини світу на основі інтерпретації філософських, релігійних, політичних, художніх текстів. Найчастіше ментальність реконструюється дослідниками шляхом співставлення з іншими ментальностями.

Важливою категорією культурології є категорія космосу в його протиставленні хаосу. Зміст цього поняття багатозначний, поліфункціональний. Це протилежність усьому беззмістовному й безформному у світі та людині. Це універсальний принцип буття, який організує його міру та зміст. Народження космосу з хаосу, виявлення хаосу на тлі космосу, повернення хаосу як стану і нове відродження космосу в поліфонії буття, власне, і становить зміст культурного процесу. Базуючись на цих категоріях, основну ідею культури можна сформулювати як творення космосу і подолання хаосу в бутті.

1.1.4. Культурологічний метод

Метод культурології, за формулюванням М. Вебера, полягає в єдності розуміння і пояснення. Як система смислів з відповідною внутрішньою логікою, культура пізнається шляхом раціональної реконструкції культурно-історичного процесу. Водночас культура звернена до людської суб'єктності, тому потребує розуміння як цілісної інтуїтивно-смисл свої причетності дослідника до об'єкта пізнання. В культурології розуміння передує поясненню, направляє його і, в свою чергу, корегується ним.

Отже, пізнавальна модель аналізу культури передбачає кілька етапів. Починається культурологічне дослідження з гуманітарної проблематизації матеріалу, яка має описово-емпіричний характер. Вона передбачає виявлення парадоксальних еле ментів культурної системи: способу життя, мови, поведінкових і пізнавальних моделей, цінностей, антропологічних уявлень тощо. Культурологічна проблематизація спирається на роботу з текстом як джерелом культурних смислів, що, як вважає В. Біблер, визначає специфіку гуманітарного мислення.

У такому контексті потреба в осмисленні цих специфічних явищ постає як проблема зняття бар'єра нерозуміння чужої культури та вимагає здійснення компаративного аналізу культур. Співставлення культур може розгортатись як у діахронному, так і синхронному рядах. У ході такого діалогу актуалізуються власні цінності досліджуваної культури, виявляються її інваріантні та специфічні смисли.

На третьому етапі здійснюється синтез окремих культурних елементів в єдине ціле, виявляється неповторна конфігурація її культурних універсалій, що визначає унікальність культури. Характеризуючи цей етап, Е. Орлова зазначає наявність прагнення підкреслити специфічність аспекту розгляду соціокультурного життя, провести диференціацію культурних об’єктів за антропогенними (не метафізичними) засадами, побудувати інтегральну картину досліджуваної сфери явищ як такої, що породжується і підтримується людьми, ідентифікувати її як певний „тип культури”.

Слід зазначити, що образ світу, відтворений культурологом, є водночас об’єктивним і суб’єктивним. Він виростає із внутрішнього почуття цілого, яке віддзеркалюється в його частинах. Допустимість мета художнього мислення відрізняє культурологію від інших наук. Біля його витоків – наукова творчість М. Вебера. Його ідеальні типи культур представляють не логічно вибудовані моделі (що в принципі неможливо), а цілісні образи, утворені окремими, точно встановленими культурними рис л ми з драматичними взаємовідносинами між ними.

Четвертий етап культурологічного аналізу вимагає виявлення того, що може суперечити її парадигмі (наприклад, різні субкультури), проте виявляє в аналізі внутрішні зв'язки із цілим культури. На підсумковому етапі культура "вмонтовується в масштабні динамічні трансформації загального цивілізаційного розвитку. Німецький філософ Е, Кассірер стверджував, що головне завдання аналізу культури полягає в тому, щоб відтворити, загальний світ думок і почуттів, світ людяності, "єдиний космос", ті рушійні сили, відмінності, взаємодії, ту ментальну активність, які потрібні для її виникнення. Отже, вищим досягненням культурологічного аналізу є повнота розуміння, що спирається на повноту пояснення.

1.1.5. Основні концептуальні парадигми культурології

Культурологія – порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язана з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля. Вперше термін „культурологія” використав американський культурантрополог Л. Уайт. Більшість культурологів сходяться на тому, що в розвитку культурології можна виділити декілька основних теоретичних концепцій або парадигм як більш-менш відрефлексованих теоретичних і методологічних положень, на які спираються культурологічні дослідження. Вони простежуються в аналітичних моделях сучасної культурології як способи впорядкування емпіричних даних і пояснення культурних фактів. Ними є такі домінуючі напрямки: еволюціоністський, психологічний, соціологічний, функціоналістський, ігровий, теологічний, структуралістський.

Формуванню еволюціоністської парадигми культурології передували емпіричні етнографічні дослідження культури, які будувались на порівняльному аналізі багатьох культур і на природничо-науковій концепції розвитку (специфіка попереднього стану культури розглядається як причина появи наступного). Основні ідеї еволюціоністів полягають у встановленні лінійної спрямованості розвитку культури, у розрізненні соціокультурних феноменів за ступенем складності їхньої організації та можливості їх впорядкування за шкалою еволюції (від простого до складного).

Англійський соціолог Г. Спенсер (1820-1903) вважав, що суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне середовище) та внутрішніх (фізична і психічна природа людини) факторів. У праці "Основи соціології» він уподібнював культуру організму, виділяючи в ній „харчувальну” систему (виробництво), "розподільчу" (торгівля), "регулятивну" (держава). Йому належить сама концепція еволюціонізму як послідовності незворотних змін культурних феноменів.

Англійський антрополог Е. Тейлор (1832–1917) запропонував одне з перших наукових визначень культури як сукупності знань, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства. Таке розуміння культури ототожнює її з цивілізацією. Згідно з цим Е. Тейлор у своєму дослідженні "Первісна культура" уподібнював розвиток культури розвитку природних явищ та біологічних видів і трактував прогрес культури як удосконалення релігійних вірувань і культів, появу нових знарядь праці, видів творчості.

Англійський етнограф Дж. Фрезер (1854–1945) визначав прогрес суспільства як послідовність стадій розумового розвитку людства (магія – релігія – наука). У дванадцятитомному дослідженні "Золота гілка" він стверджував, що культурні зміни виникають внаслідок адаптації людей до оточення і здійснюються в напрямку диференціації та спеціалізації соціокультурних функцій.

Американський культурантрополог Л. Уайт (1900–1975) розумів культуру як спосіб оволодіння світом, перетворення і регулювання його процесів за допомогою символів. У своїй книзі "Еволюція культури" він виділив такі підсистеми культури: соціальну, технологічну, ідеологічну і поведінкову. Всі ці. компоненти культури він вважав відображенням її матеріально-технічного базису.

У сучасній культурній антропології еволюціоністські ідеї залишаються найбільш впливовими.



Психологічна парадигма ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства. її засадою є ствердження вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей, яке становить суть психоаналітичної концепції 3. Фрейда. Згідно з психологічною концепцією, визнається існування єдиного за змістом психічного простору, який об'єднує первісні реакції архаїчної людини і духовні стани сучасних індивідів. Цей простір проявляється у тотожності смислів прадавніх міфів, казок, легенд образам культурної творчості людства. Визнається провідна роль неусвідомлених і латентних моментів у формуванні культурних процесів.

Австрійський психоневролог 3. Фрейд (1856–1939) розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуючими ці устремління заради інтересів соціуму культурними нормами. Культура тлумачиться ним у роботі "Тотем і табу" як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов'язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він "невротизує" особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров'я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.

Швейцарський психолог К. Юнг (1875 –1.961) увів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам'яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. Колективне несвідоме має культурне походження, проте успадковується біологічним шляхом. Воно зберігається у вигляді архетипів як його первісних структур. Архетипи становлять фундаментальні переживання людської психіки. Волк позбавлені предметності та є психічними смислами, в чистому вигляді, що неусвідомлено організують і направляють життя людської душі. Колективне несвідоме в концентрованому вигляді зафіксоване у міфології, релігії і проявляє себе у художній творчості людини, У своїй праці "Архетип і символ" К, Юнг стверджує, що культура веде не боротьбу, а діалог з несвідомим у намаганні зберегти цілісність людської особистості. Проте розвиток цивілізації та раціоналізація свідомості, на його думку, веде до втрати психічної рівноваги людини, Якщо свідомість не приймає досвід архетипів, то вони вторгаються в культуру в своїх примітивних і жорстоких формах. Символічне знання оберігає людину від зіткнення з колосальною руйнівною енергією колективного несвідомого.

Важливим моментом психологічної концепції є визнання особистості, її внутрішньо прихованих процесів, поведінкових і ціннісних стереотипів, взаємодії з оточенням, основним предметом культурного аналізу.



Соціологічна парадигма пройшла шлях від природничо-науково орієнтованої (механістичне розуміння соціальних процесів, підкорення людини та її культуротворчості дії зовнішніх соціальних сил) до центрованої аналізом суб'єктивних смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), що визначають її об'єктивні явища, соціальні інститути.

Німецький соціолог М. Вебер (1864–1920) вивчав вплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів, Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів в історичному процесі та застосував її у своїх працях "Протестантська етика і дух капіталізму", "Господарча етика світових релігій"» М. Вебер розглядав релігію як один з найважливіших способів надання смислу соціокультурній діяльності людини, визначення системи цінностей і норм певної культури. Ним створений метод "ідеальних типів" як теоретичних конструкцій, отриманих в результаті акцентування і зв'язування феноменів, характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте уможливлюють цілісне вивчення множинності культурних явиш,.

Російський соціолог П. Сорокін (1889–1968) розумів культуру як систему значень – цінностей, за допомогою яких підтримується інтеграція суспільства. Він стверджував, що культура не є конгломератом елементів, а завжди пронизана одним принципом і виражає одну цінність. Відповідно, культурологічний аналіз має бути підкорений пріоритетному виявленню культурних цінностей. У своїй роботі "Соціальна і культурна динаміка" П. Сорокін виокремлює три типи культури: ідеаціональну, ідеалістичну і чуттєву. Ідеаціональний тип культури ґрунтується на єдиній реальності та цінності Бога, наближення до якого становить смисл людського життя. Чуттєва культура (її історія починається з Нового часу) визнає як єдину цінність сенсорно сприйнятий людиною світ. Вона позбавлена символізму і натуралістична. Ідеалістична культура має перехідний характер, оскільки поєднує в собі цінності перших двох (ренесансна, давньогрецька).

Російський соціолог М. Данилевський (1822–1885) у роботі "Росія і Європа" розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розквіту, занепаду і загибелі. Він виділив 10 культурно-історичних типів: єгипетська культура, китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська, європейська. В основі філософії М. Данилевського лежить ідея заперечення єдності людства, єдиного прогресивного напрямку його розвитку.

Німецький філософ Е. Фромм (1900–1980) здійснив спробу соціально-психологічної інтерпретації динаміки людської культури. Людська природа як сукупність універсальних потреб, що мають статус екзистенційних, оскільки виступають у вигляді устремлінь людського "я", реалізується залежно від соціальних умов. Соціальний характер тлумачиться ним у дослідженнях ("Втеча від свободи", "Психоаналіз і релігія", "Мати чи бути") як ядро структури характеру, притаманне більшості членів цієї культури. Саме він робить людину типовим представником конкретної культури.

Німецький філософ О. Шпенглер (1880–1936) вважав, що культура є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу. Розуміючи культуру як організм, він вважав, що кожна культура має свій темп розвитку, час життя і стадії від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життєвий цикл культури він визначав у 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. У своїй праці "Занепад Європи" він виділяв 8 типів культур: єгипетську, індійську, вавілонську, "аполонійську" (античну), "магічну" (візантійсько-арабську), "фаустівську" (європейську) і культуру майя.

Соціологічна парадигма культурології заклала основи розуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких задається системою категорій культурної свідомості.

Функціоналістська парадигма полягає в аналізі культури як системи, що складається зі структурних елементів, функціонально пов'язаних між собою, що виконують функції підтримки і збереження цілого культури. Культурологічний аналіз у такому випадку ґрунтується на виявленні функцій культурних елементів у їхній системі.

Англійський антрополог Б. Малиновській (1884–1942) пов'язував виникнення і розвиток соціокультурних інститутів із задоволенням людських потреб. Відмінність між культурами, таким чином, виявляється в різних способах задоволення органічних потреб індивіда. У своїй "Науковій теорії культури" він стверджував, що всі суспільні явища необхідно досліджувати в контексті культури як цілісного феномена, проте вважав найбільш прийнятною для їхнього вивчення методологію природничих наук.

Американський соціолог Т. Парсонс (1902–1979) розглядав взаємодію і взаємозв'язок функціональних елементів культури як умову забезпечення розвитку й підтримання всієї системи. У своєму дослідженні "Соціальна система" він наголошував на необхідності аналітичного вивчення явищ культури як структурованих символічно значущих систем.

Сучасна наука надає перевагу розгляду функціоналізму не як теорії, а як загальнонаукового методу дослідження культури.



Теологічна, парадигма культурології ґрунтується на систематизованих принципах релігійного віровчення. її принцип полягає в тому, що людська діяльність стає культурогенною в тій мірі, в якій її пронизує ідея Бога.

Російський філософ М. Бердяев (1874–1948) вважав, що культура народилась із культу, отже, витоки її сакральні. Розглядаючи людину як творця культури, він у дослідженні "Смисл історії" виявляє драматизм стосунків культури та людини. Прагнення до трансцендентного стримується символічними формами культури, що протистоять свободі особистості.

Німецький філософ К. Ясперс (1883–1969) створив концепцію "осьового часу", яка була намаганням виявити універсальний смисл культурної історії. За його визначенням, в період з 800 по 200 pp. до н. є. зроблено якісний ривок свідомості людства, що виразився одночасно у грецькій філософії, іудаїзмі, іранському зороастризмі, індійському буддизмі, китайських конфуціанстві та даосизмі, які слугують джерелом єдності культур Сходу і Заходу.

Англійський соціолог А. Тойнбі (1889-1975) розглядає культури як одну з багатьох сходинок на шляху реалізації людиною свого божественного покликання. У своїй дванадцятитомній праці "Вивчення історії" він вбачає прогрес Людства у духовному вдосконаленні та сходженні до синкретичної релігії. Він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції "Виклику і Відповіді". Перешкода сприймається творчим началом як Виклик, Відповіддю на який стає акт культуротворчості. А. Тойнбі визначає розвиток культури як серію Відповідей, що дає людський дух на. Виклик природи і суспільства. При цьому можливі різні Відповіді на один і той самий Виклик, відповідно можливі різні варіанти культурного розвитку. Ідеї А. Тойнбі поклали кінець абсолютному пануванню концепції суспільно-економічних формацій класичного еволюціонізму, яка поступилась місцем сучасним концепціям нелінійності, дискретності та альтернативності соціокультурного розвитку.



Ігрова концепція культурологічної думки розглядає гру як основу виникнення і функціонування культури. В межах цієї концепції гра визнається культурною універсалією.

Голландський історик Й. Хейзинга у книзі "Homo ludens" розглядає гру як спонтанну, самодостатню, не орієнтовану на досягнення практичної мети діяльність. Вона є джерелом, внутрішнім змістом і рушійною силою культури. Культуротворчий потенціал гри Й. Хейзинга пов'язує з продуктивністю людської уяви: перш ніж створити щось матеріальне, людина має "програти" цей процес у голові. Культура виникає у формі гри, вона первісно розігрується. Проте, зазначає автор, у сучасному світі гра, сповнена естетичними і творчими елементами, перетворюється на сурогат ігрової діяльності – спорт.

Іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет (1883–1955) в роботі "Дегуманізація мистецтва" тлумачить гру як засіб спасіння культури від "повстання мас". Гра в його концепції протиставляється буденності, утилітаризму буття натовпу. Життя еліти – носія культуротворчості – він зосереджує саме у сфері ігрової діяльності. Духовній еліті X. Ортега іТассет протиставив масове суспільство і масову культуру, орієнтовану на виробництво і споживання примітивних норм і цінностей.

Швейцарський письменник Г. Гессе (1877–1962) в романі "Гра в бісер" надає логічного завершення філософській традиції ігрового тлумачення культурних процесів. Гра в бісер в його романі – це гра з усіма смислами і всіма цінностями світової культури. Майстер, який володіє грою в бісер, може відтворити і прожити весь духовний зміст світової культури. Цим автор розкриває сутність гри як культурного явища, що має здатність відтворення множинності смислових ситуацій людської життєдіяльності. Г. Гессе звертає увагу на те, що абсолютизація гри призводить до руйнування цілісності людського буття, чим заперечує можливості елітарних шляхів спасіння культури.



Структуралістська парадигма культурології виникла на шляху поширення методів сучасного мовознавства та семіотики. Структуралізм формувався як антитеза екзистенціальній спрямованості культурології. Структуралізм базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів; існують неусвідомлені універсальні інваріантні психічні структури, що визначають реакцію людини на оточення; культурна динаміка визнається як рух не самих цих структур, а їх конфігурацій.

Французький антрополог К. Леві-Строс (1908–1990) розробив структуральний метод для дослідження формальних структур людської ментальності. В аналізі культурних елементів традиційних суспільств як мов культури ("Міфологіка", "Первісне мислення") він намагався виявити такі, що повторюються ("бінарні опозиції", "медіатори"). Тим самим відтворити систему символів, що змістовно відображують структуру культури у всій її багатоманітності. Досліджуючи особливості архаїчного мислення, К.Леві-Строс робить висновок про наявність у ньому універсалій людської психіки, що доводить принципову тотожність його логічного потенціалу мисленню сучасної людини. Відповідним є його розуміння культури як результату намагання і здатності людини позначити середовище свого існування.

Естонський вчений Ю. Лотман ("Структура художнього тексту") застосовував методи вивченню мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їхньої внутрішньої будови і зв'язку з соціокультурним контекстом існування.

Французький філософ Ж. Дерріда визнається основоположником постструктуралізму. Йому належить ідея універсального прийому освоєння культурного тексту – деконструкція-реконструкція. Деконструкція Ж. Дерріда проголошує естетику хаосу: артефакти культури трактуються як метафори, що набувають смислу в грі зміщених значень. Відповідно, смисл культури вбачається ним не в раціональній впорядкованості, а в невпорядкованості хаосу» Тому і реальна дійсність, на його думку, ще один культурний текст.

Французький дослідник М. Фуко застосував метод структуралізму для аналізу науки у своїх роботах "Слова і речі", "Археологія знання”. Він стверджує, що культура стає належною суб'єктові шляхом самопізнання, трансцендентальної рефлексії. Аналітика категорій культури є тотожною аналітиці категорій суб'єктивності. М. Фуко пов'язує культурологічний аналіз з інтерпретацією, підкреслюючи її безкінечність і незавершеність. Інтерпретація не може бути завершеною, оскільки їй піддається не знак як річ, а як наявна інтерпретація інших знаків. Тому основним у процесі інтерпретації виступає сам інтерпретатор.

Французький філософ Ж. Лакан відводить головну роль у психіці людини символічному, що є сукупністю соціальних норм і заборон. Символічне персоніфікується постаттю Іншого, або Батька, і за його допомогою освоюється впорядкованість культури. Людина у Ж. Лакана є перехрестям символічних структур, порожниною, що заповнюється культурним змістом. Отже несвідомі структури й механізми (у Ж. Лакана – „машина”) повністю володіють людською свідомістю.

Французький дослідник Р. Барт обґрунтовував можливість опису культурної ситуації на основі лінгвістичних засобів метамови. Він вибудовує світогляд сучасної людини навколо мовних структур, Р. Варт визначає культурний текст як нелінійний багатовимірний простір, де поєднуються і дискутують одне з одним різні види письма. Тексту культури завжди притаманна множинність смислів як цитат, що відсилає до множинності культурних джерел ("Смерть Автора").

Методологія структуралізму завдяки абсолютизації формалізованих структур позбавляє культурологічний аналіз звернення до суб'єктної природи людини, проте реабілітує можливості об'єктивного пізнання у сфері культурології.

Представлені культурологічні парадигми не заперечують одна одну. Вони взаємодіють у своєму намаганні проникнути в сутність поліфонічного феномена культури, відображають його складність і багатофакторність. Кожна з них є окремим зрізом суперечної, але цілісної і відкритої системи культури людства, яка набуває своєї повноти лише у взаємовпливі та взаємодоповненні.

Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки, яка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова "Книга буття українського народу", нарис І. Нечуя-Левицького "Світогляд українського народу", Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці, що гуртувались навколо Наукового товариства ш. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським, - Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівеький. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми „Українська духовність і її культурно-історичних виявах”, І. Мірчука "Головні риси українського світогляду в українській культурі”, Д. Донцова "Дух нашої давнини", О. Кульчицького "Світовідчування українця", М. Шлемкевича „Душа і пісня", Є. Маланюка "Нариси з історії нашої культури", І. Огієнка "Українська культура". їх традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, віднаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.

На початку XXI ст. можна говорити про культурологічний підхід як такий, що визначає контекст сучасних принципів організації змісту навчання. Це виявляється не стільки в загальній гуманізації процесу навчання, а насамперед в урахуванні єдності онтогенетичних та філогенетичних процесів. Відповідно, система навчання має стати відтворенням ситуації зростання особистості в культурі і разом з культурою, повторенням процесу культурогенезу на індивідуальному рівні. Так досягається максимальна відповідність змісту навчання психофізіологічним особливостям певного віку людини. Про результативність подібного підходу свідчить позитивний досвід так званої школи "діалогу культур" В. Біблера.
ЛІТЕРАТУРА

Введение в культурологию / Отв. ред. Е. Попов. - М., 1995.

Гачев Г. Национальные образы мира. - М., 1995.

Гриненко Г. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М., 1998.

Гуревич П. Культурология.- М., 1996.

Знциклопедический словарь по культу рол огии / Под ред. А. Радугина. - М., 1997.

Історія світової культури. - К., 1999.

Історія світової культури. Культурні регіони. - К., 1997.

Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авторськ. колективу Л.Т.Левчук. - К., 1999.

Кримский С, Парахонский Б., Мейзерский В. Эпистемология культуры. - К., 1993.

Культурология / Под ред. Г. Драча. - Ростов-на-Дону, 1995.

Культурология / Под ред. Н. Багдасарьян. - М., 1998.

Культурология / Сост. А. Радугин. - М., 1996.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семешко та ін.; За ред. М.М.Заковича. - К., 2004. -

Ліндсей Дж. Коротка історія культури. - К., 1995.

Павленко Ю. Історія світової цивілізації. - К., 2000.

Полікарпов В.С. лекції з історії світової культури: Навч. посібн. - Харків, 1995.

Розин В. Культурология. - М., 1999.

Сокульський А.Л. Культурологія: Словник-довідник. - Запоріжжя, 2006. - Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посіб. - К, 2004.

Философия культури. Становление и развитие / Под ред. М. Кагана. - СПБ, 1998.

Флиер А. Культурология для культурологов. - М., 2000.
ЛЕКЦІЯ 1.2.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка