Конспект лекцій з дисципліни «Господарське право»



Сторінка3/4
Дата конвертації26.04.2016
Розмір1.03 Mb.
1   2   3   4
Тема 5. Господарські договори

  1. Поняття господарських договірних правовідносин. Сторони господарського договору.

  2. Загальний порядок укладення господарських договорів.

  3. Порядок зміни та розірвання господарських договорів.

  4. Поняття та правові особливості юридичних конструкцій публічного, попереднього договорів та договору приєднання.

  5. Істотні умови господарських договорів. Визнання господарських договорів неукладеними.

  6. Підстави визначення господарських договорів недійсними.

  7. Окремі різновиди господарських договорів:

  • Поняття та особливості укладення договорів за держаним замовленням.

  • Договір лізингу: поняття, правові особливості, нормативно-правова регламентація.

  • Договір концесії: поняття, правові особливості, нормативно-правова регламентація.

  • Договір комерційної концесії (франчайзинг): поняття, правові особливості, нормативно-правова регламентація.


Поняття господарських договірних правовідносин. Сторони господарського договору

Відповідно до ст. 179 Господарського кодексу України господарсько-договірними зобов’язаннями названо майново-господарські зобов’язання, що виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів. Отже, із змісту даної статті випливає, що категорія «господарській договір» сформульовано виключно за суб’єктним складом, без використання інших критеріїв.

Відповідно до статті 55 нового Господарського кодексу України самостій- ним суб’єктом господарювання, нарівні з юридичними особами та громадянами, які зареєстровані відповідно до закону як підприємці, визнано також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій. У зв’язку із цим виникає питання, пов’язане з правосуб’єктністю структурних підрозділів як сторін господарських договорів. Як відомо, в числі обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними, є правоздатність сторін за угодою. Роз’яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.99 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» визначає, що повноваження відособленого підрозділу юридичної особи стосовно укладення угод від імені цієї особи, визначається її установчими документами, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджене юри- дичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

Угода, укладена представником юридичної особи або керівником її відособленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, повинна бути визнана недійсною як така, що не відповідає вимогам закону. Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому, припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.



Порядок укладення господарських договорів

Нині порядок укладення договорів регулюється нормами Цивільного та Господарського кодексів України, Стаття 181 Господарського кодексу України передбачає загальний порядок укладення господарських договорів. Відповідно до неї господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допуска- ється укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін. У разі, якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами, оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору, сторона, що одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, та в двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, що одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі, досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпо­грамами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона – виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господар- ського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Порядок зміни та розірвання господарських договорів

Порядок зміни та розірвання господарських договорів також регламен­товано Господарським кодексом. Згідно зі статтею 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, зацікавлена сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.



Поняття та правові особливості юридичних конструкцій попереднього договору

За попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господар- ських договорів.

У разі, якщо сторона, що уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Зобов’язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні.

Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

Істотні умови господарських договорів

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до чинного законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом, чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати наймену- вання (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визнача- ються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі можуть бути передбачені доплати до встанов- леної ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов’язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.



Підстави визначення господарських договорів недійсними

Господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнане судом недійсним повністю або частково.

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:


  • виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних обов’язків;

  • допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

  • вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі, якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Якщо господарське зобов’язання визнане недійсним як таке, що вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін – у разі виконання зобов’язання обома сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією – стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернене другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

У разі визнання недійсним зобов’язання з інших підстав кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за зобов’язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов’язання не передбачені законом.

Окремі різновиди господарських договорів

Поняття та особливості укладення договорів за державним замовленням

Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб’єктами господарювання – виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов’язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.

Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов’язаннями державних замовників.

Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного контракту) здійснюється в порядку, передбаченому статтею 181 цього Кодексу, з урахуванням особливостей, передбачених чинним законодавством. Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами єдиного документа.

Ухилення від укладення договору за державним замовленням є пору- шенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами. Спори, пов’язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.

Виконавець державного замовлення звільняється від обов’язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.



Договір лізингу: поняття, правові особливості, нормативно-правова

регламентація

Лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

Майно, зазначене в частині першій цієї статті, яке є державною (комунальною) власністю, може бути об’єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до чинного законодавства.

Не можуть бути об’єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об’єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

Перехід права власності на об’єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу.

Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.



Договір концесії: поняття, правові особливості, нормативно-правова

регла­ментація

Концесія – це надання з метою задоволення суспільних потреб уповно- важеним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб’єктам господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об’єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов’язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику.

Сфери господарювання, в яких дозволяється концесійна діяльність, об’єкти права державної або комунальної власності, що можуть надаватися в концесію, а також види підприємницької діяльності, які не дозволяється здійснювати на концесійній основі, визначаються законом.

Концесійна діяльність в Україні базується на таких засадах:



  • поєднання державного регулювання концесійної діяльності та здійснення її на підставі концесійного договору;

  • вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі;

  • комплексне та оплатне використання об’єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об’єктів концесії соціального призначення;

  • взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору;

  • державне гарантування інвестицій концесіонерів;

  • стабільність умов концесійних договорів;

  • забезпечення прав та законних інтересів споживачів продукції (послуг), що надаються концесіонерами.

Концесійна діяльність здійснюється на основі концесійних договорів, що укладаються відповідно до законодавства України з концесіонерами, в тому числі – іноземними інвесторами, Кабінетом Міністрів України або уповно- важеним ним органом державної влади, або визначеними законом органами місцевого самоврядування.

Строк дії концесійного договору встановлюється сторонами договору залежно від характеру та умов концесії. Цей строк не може бути меншим десяти років та більшим п’ятдесяти років.

Кабінет Міністрів України може затверджувати типові концесійні договори для здійснення певних видів концесійної діяльності.

Вимоги до концесійних договорів, порядок їх укладення, а також інші питання правового регулювання концесійної діяльності визначаються законом про концесії (997-14), іншими законами.

Припинення діяльності державного або комунального підприємства, майно якого передається в концесію, здійснюється шляхом ліквідації даного підприємства, з припиненням права господарського відання на майно, закріплене за цим державним або комунальним підприємством.

Умовами концесійного договору повинно передбачатися максимальне використання в концесійній діяльності праці громадян України, в тому числі – звільнених у зв’язку з ліквідацією державного або комунального підприємства, майно якого передано в концесію.

Відносини, пов’язані з концесійною діяльністю, регулюються ГК України, законом про концесії (997-14), іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.

Спеціальними законами можуть визначатися особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарювання.



Договір комерційної концесії (франчайзинг): поняття, правові особливості,

нормативно-правова регламентація

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволодар) зобов’язу- ється надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодару, а користувач зобов’язується дотримуватися умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.

Договір комерційної концесії передбачає використання комплексу наданих користувачеві прав, ділової репутації і комерційного досвіду правоволодільця в певному обсязі, із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності.

Тема 6. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності


  1. Поняття, принципи та види зовнішньоекономічної діяльності.

  2. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності.

  3. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

  4. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

  5. Зовнішньоекономічний договір (контракт): поняття, форма, істотні умови.

  6. Правові засади захисту національного товаровиробника у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

  7. Правове регулювання інноваційної та інвестиційної діяльностей:

  • Інвестиційна діяльність – як предмет правового регулювання.

  • Метод правового регулювання інвестиційної діяльності.

  • Джерела правового регулювання інвестиційної діяльності.

  • Види та форми інвестицій.

  • Правове регулювання інноваційної діяльності.


Поняття, принципи та види зовнішньоекономічної діяльності

Зовнішньоекономічною діяльністю суб’єктів господарювання є госпо­дар- ська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій статті 139 ГК України та/або робочою силою.

Зовнішньоекономічна діяльність провадиться на принципах свободи її суб’єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законом, та рівності перед законом усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Загальні умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб’єктами господарювання визначаються ГК України, законом про зовнішньо- економічну діяльність (959-12) та іншими нормативно-правовими актами.



Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності є:

  • суб’єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 частини другої статті 55 ГК України, а саме:

  • учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законо- давством;

  • господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України (435-15), державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

  • громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнішньо- економічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Держава гарантує однаковий захист усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право на здійснення будь-яких видів зовнішньоекономічної діяльності і зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не встановлено законом.

Види зовнішньоекономічної діяльності, перелік зовнішньоекономічних операцій, що здійснюються на території України, умови та порядок їх здійснення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, а також перелік товарів (робіт, послуг), заборонених для експорту та імпорту, визначаються законом.



Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності спрямовується на захист економічних інтересів України, прав і законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, створення рівних умов для розвитку усіх видів підприємництва у сфері зовнішньоекономічних відносин та використання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності доходів та інвестицій, заохочення конкуренції і обмеження монополізму суб’єктів господарювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування не мають права втручатися в оперативну діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Перелік та повноваження органів державної влади, що здійснюють регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а також форми її державного регулювання та контролю визначаються цим Кодексом, законом про зовнішньо- економічну діяльність (959-12), іншими законами.



Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії.

Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій визначаються законом.

Режим квотування зовнішньоекономічних операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорами України, та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, яка може бути ввезена (вивезена) за певний період. Порядок квотування зазначених операцій та види квот визначаються законом.

Інформація щодо введення режиму ліцензування або квотування публікується в офіційних виданнях у порядку, встановленому законом.


Зовнішньоекономічний договір

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається в письмовій формі, якщо інше не встановлено законом або чинним міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України.

Форма зовнішньоекономічного договору (контракту)

визначається правом місця його укладення. Місце укладення договору (контракту) визначається відповідно до законів України.

Форма зовнішньоекономічних договорів (контрактів) щодо земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України.

Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору (контракту) у разі недосягнення згоди сторін стосовно вказаного порядку, встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність (959-12).

Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Законом може бути встановлений особливий порядок укладення, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Кабінет Міністрів України з метою забезпечення відповідності зовнішньо- економічних договорів (контрактів) законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію.

Види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення визначаються законом про зовнішньоекономічну діяльність (959-12) та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього.

Виконання зобов’язань, що випливають із зовнішньоекономічних договорів (контрактів), не зареєстрованих в установленому законом порядку, тягне застосу- вання до суб’єктів господарювання, які порушили цю вимогу, адміністративно-господарських санкцій, передбачених законом.

Держава здійснює митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється відповідно до Митного кодексу України (92-15), закону про зовнішньоекономічну діяльність (959-12), інших законів, Єдиного митного тарифу (2097-12) та чинних міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Митний контроль на території спеціальних (вільних) економічних зон регулюється окремими законами та чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, що встановлюють спеціальний правовий режим зазначених зон відповідно до розділу VIII ГК України.

Оподаткування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності має здійсню- ватися за такими принципами:



  • встановлення рівня оподаткування, виходячи з необхідності досягнення та підтримання самоокупності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та забезпечення бездефіцитності платіжного балансу України;

  • гарантування стабільності видів і розміру податків, встановлення податків і зборів (обов’язкових платежів), а також статусу іноземних валют на території України виключно за законом;

  • рівності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності при встановленні ставок податків;

  • заохочення експорту продукції вітчизняного виробництва.

Податкові пільги надаються виключно відповідно до закону, як правило, суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, які стабільно експортують наукову, наукоємну продукцію, експорт яких перевищує імпорт за фінансовий рік і обсяг експорту яких становить не менше п’яти відсотків від обсягу реалізованих за фінансовий рік товарів.

Ставки податків встановлюються та скасовуються відповідно до законів про оподаткування.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право відкривати будь-які не заборонені законом валютні рахунки в банківських установах, розташо- ваних на території інших держав.

Порядок відкриття валютних рахунків у банківських установах на території інших держав регулюється законодавством відповідної держави. У разі відкриття валютного рахунку в банківській установі за межами України суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності зобов’язаний повідомити про це Національний банк України не пізніш як у триденний строк. Порушення цієї вимоги тягне адміністративно-господарську відповідальність у порядку, встанов- леному законом.

Відкриття валютного рахунку в установі банку за межами України суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності, у статутному фонді якого є частка державного майна, здійснюється за погодженням з Фондом державного майна України.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності зобов’язані надавати відомості про використання своїх валютних рахунків податковим органам у порядку, встановленому законодавством.

Порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті суб’єктами зовнішньо- економічної діяльності встановлюється законом.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності після сплати передбачених законом податків та зборів (обов’язкових платежів) самостійно розпоряджаються валютною виручкою від проведених ними операцій, крім випадків, визначених законом відповідно до цього Кодексу.

Законом може бути запроваджено режим обов’язкового розподілу виручки від зовнішньоекономічних операцій в іноземній валюті між суб’єктами зовнішньо- економічної діяльності та уповноваженими державними валютними фондами, а також порядок і розміри відрахувань іноземної валюти. Інформація про запро- вадження вказаного режиму має бути опублікована в офіційному друкованому органі Кабінету Міністрів України не пізніш як за два місяці до запровадження цього режиму.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть одержувати в іноземних фінансових установах валютні кредити на договірній основі. При цьому умови кредитного договору не можуть суперечити законодавству України.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, у статутному фонді яких є частка державного майна, можуть укладати кредитні договори з іноземними фінансовими установами лише за згодою Фонду державного майна України.

Види майна, що не може бути предметом застави у разі одержання валютного кредиту в іноземній фінансовій установі, визначаються законом.



Держава здійснює захист прав та законних інтересів суб’єктів зовнішньо- економічної діяльності за межами України згідно з нормами міжнародного права. Такий захист здійснюється через дипломатичні та консульські установи, державні торговельні представництва, які представляють інтереси України, а також в інший спосіб, визначений законом.

Держава вживає необхідних заходів у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії з боку інших держав, митних союзів або економічних угруповань, які обмежують права та законні інтереси суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України.

Законом може бути передбачено спеціальні заходи щодо захисту національного товаровиробника від демпінгового імпорту та спеціальні заходи щодо імпорту, який завдає або може завдати істотної шкоди національним товаровиробникам, а також визначено перелік видів товарів і послуг, експорт, імпорт та транзит яких через територію України забороняється.

У випадках недобросовісної конкуренції до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності або їх іноземних контрагентів застосовуються санкції відповідно до закону про зовнішньоекономічну діяльність (959-12) та інших законів.



Правове регулювання інноваційної та інвестиційної діяльності

Для того, щоб визначити поняття інвестиції й інвестування, варто звернутися, насамперед, до їхніх легальних формулювань. Згідно зі ст. 1 і 2 Закону України від 18.09.91р. «Про інвестиційну діяльність» інвестиціями є всі види майнових і матеріальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницького й іншого видів діяльності, у результаті чого створюється прибуток (доход) чи досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції, і інші цінні папери; рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди), устаткування й інші матеріальні цінності); майнові права, що випливають з авторського права, досвід й інші інтелектуальні цінності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у виді технічної документації, навичок і вироб- ничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау); права користування землею, водою, ресурсами, будинками, будівлями, устаткуванням; інші матеріальні права і цінності.

У Господарському кодексі України від 16.01.2003 р. (далі – ГК) приво- диться поняття інвестиції в сфері господарювання: «довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей і майнових прав в об'єкти господарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) чи досягнення іншого соціального ефекту» (ст. 326). Під терміном «вкладення» тут розуміється не інвестиція як матеріальний предмет, а інвестування як дія, процес. Тому поняття «інвестиції», приведене в статті 326 ГК, не збігається з визначенням ч. 1 ст. 1 Закону від 18.09.91 р. «Про інвестиційну діяльність»: «Інвестиціями є всі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприєм- ницького й іншого видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток (доход) чи досягається соціальний ефект». Інвестування як процес також визна- чається в Законі України від 18.09.91 р. іншим способом: «сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій» (ст. 2).

Слід зазначити, що законодавчі визначення інвестиції носять або неповний характер, або відображають фіскальні цілі. У всякому разі, для підприємницької інвестиції характерний, як правило, відкладений характер одержуваного доходу, по-друге, одержання доходу (результату) зв'язано з інвестиційним ризиком – право на отримання доходу виникає, звичайно, не в момент інвестиційного внеску, а залежить від результатів діяльності іншої особи або від результатів спільної діяльності інвестора з іншою особою. Нарешті, ще однією ознакою є те, що майно, яке інвестується, залишається у власності інвестора, право реципієнта на це майно виникає як вторинне, похідне право інвестиційної власності, оскільки в інвестора зберігається та чи інша правова можливість повернення інвестиційного внеску, у залежності від виду внеску (наприклад, внесок в акціонерне товариство може бути повернутий акціонеру тільки у випадку ліквідації товариства, а також у передбачених законом і установчими документами товариства випадках викупу акцій товариством).



Метод правового регулювання інвестиційної діяльності

У правового регулювання іноземних інвестицій немає свого методу, тобто застосовується, відповідно, метод правового регулювання тієї чи іншої галузі права, що існує в правовій системі приймаючого держави і держави інвестора. Симбіоз методу правового регулювання різних правових галузей не може формувати ні оригінального методу правового регулювання, ні окремої галузі права. З погляду концепції публічного і приватного права, регулювання інвестиційної діяльності торкається сфери як частки, так і публічного права, тут може застосовуватися приватноправовий і публічно-правовий методи.

У системі права України правове регулювання інвестиційної діяльності є галуззю національного законодавства, але не виступає як галузь права. У міжнародному праві існує доктрина міжнародного інвестиційного права. Якщо суб'єктом-інвестором виступає чи держава, міжнародна (міжурядова) організація, – відносини регулюються міжнародним публічним правом. В умовах України «горизонтальні» інвестиційні відносини регулюються цивільним правом, а на зовнішньому (зовнішньоекономічному) рівні – міжнародним публічним правом. Відносини, тісно зв'язані з інвестиційними, регулюються підприємницьким правом, а також адміністративним і фінансовим правом і їх підгалузями – митним, податковим і т. ін. В умовах закордонних країн з іншими правовими системами інвестиційні і тісно зв'язані з ними відносини регулюються відповідними галузями їхнього національного права.

У правовій науці України відносини з інвестування складають предмет різних галузевих правових наук: підприємницького і комерційного права, конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, міжнародного права.



У системі правових навчальних дисциплін правове регулювання інвестицій виступає як комплексна дисципліна, предметом якої є питання, що відносяться практично майже до всіх правових навчальних дисциплін.

Джерела правового регулювання інвестиційної діяльності

Інвестиційне законодавство України представлено актами всілякого рівня. Серед законів тут виділяються спеціальні закони, присвячені в цілому чи в значній частині регулюванню інвестиційної діяльності, в тому числі – діяльності іноземних інвесторів. наприклад, Закон України: від 10.09.91 р. «Про захист іноземних інвестицій в Україні», від 18.09.91 р. «Про інвестиційну діяльність», від 19.03.96 р. «Про режим іноземного інвестування», від 19.09.97 р. «Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні», від 16.07.99 р. «Про спеціальний режим інвестиційної й інноваційної діяльності технологічних парків», від 17.02.2000 р. «Про усунення дискримінації в оподатковуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна і коштів вітчизняного походження», від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові і корпоративні інвестиційні фонди)», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність», від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні», від 16.03.2004 р. «Про розвиток автомобільної промисловості України»). Крім того, є чимало законів, що містять окремі норми, що регулюють інвестиційну діяльність (наприклад, Закон України від 16.04.91 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність». Видано ряд указів Президента України і постанов Кабінету Міністрів України, присвячених інвестиційній діяльності (наприклад, Указ Президента України від 07.07.2003 р. № 580/2003 «Про додаткові заходи по залученню іноземних інвестицій в економіку України», Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.97 р. № 112). Відповідні нормативно-правові акти видають державні органи, до функції яких входить регулювання інвестиційної діяльності (наприклад, Положення «Про порядок видачі дозволу на звертання чи акцій облігацій підприємств українських емітентів за межами України» затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України від 17.10.97 р. № 36). Варто враховувати і нетипові документи, наприклад, спільні заяви Кабінету Міністрів України і Національного банку України про політику обмінного курсу гривні, а також документи програмного характеру (наприклад, «Програма розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р. № 1801). Необхідно також керуватися офіційними роз'ясненнями Конституційного Суду України (наприклад, Рішення від 14.03.2002 р. № З-уп/2002 щодо тлумачення деяких інвестиційних законів), а також «керівні» роз'яснення вищих судових інстанцій (наприклад, що був Вищого арбітражного суду України, Вищого господарського суду України), відомчі роз'яснення (наприклад, Державної податкової адміністрації України, Державної митної служби України, Адміністрації Президента України і т. ін.). Не можна не враховувати наявності безлічі нормативних указівок, не закріплених документально, але, що виконуються в силу підпорядкованості і сформованої бюрократичної практики, а також рудиментів «телефонного права».

Міжнародні договори – найважливіше правове джерело. Насамперед, – це укладені Україною з багатьма країнами обопільні умови про заохочення і захист інвестицій. Це також обопільні умови про усунення подвійного оподатковування. Відносно невисокий тут питома вага багатобічних договорів за участю України. Варто мати на увазі, що ряд договорів, укладених Українською РСР і договорів, укладених СРСР, продовжують і нині діяти в силу правонаступництва України.

Певну роль в урегулюванні відіграють рекомендаційні акти міжнародних організацій, зокрема – економічних. Велику роль належить і так званому «м'якому праву» –міжнародні торговельні порядки й правила, що застосовуються в міжнародній торговій практиці, але не закріплені у вигляді зобов'язуючих норм. Ці норми, разом з тим, нерідко використовуються в міжнародної практиці, і тому, трансформуючи в судові чи арбітражні рішення, здобувають у конкретних випадках обов'язковий характер. Так, згідно зі ст. 7 Цивільного кодексу України, цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту, причому звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Облік у всіх випадках торговельних порядків при ухваленні рішення третейським судом передбачає ст.28 Закону від 24.02.94 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж». У відповідності зі ст.4 Господарські процесуальні кодекси України, у випадку відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торговельні порядки. Він застосовує ці звичаї і тоді, коли застосування правил, встанов-лених цими звичаями, передбачено угодою сторін.

Види та форми інвестицій

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції на території України у вигляді іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України, будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових прав; інших цінностей (майна), які відповідно до закону визнаються іноземними інвестиціями.

Заборона або обмеження будь-яких видів іноземних інвестицій може здійснюватися виключно законом.

Форми здійснення інвестицій

Іноземні інвестори мають право здійснювати всі види інвестицій, зазначені у статті 391 цього Кодексу, в таких формах:



  • участь у господарських організаціях, що створюються разом з вітчизняними юридичними особами чи громадянами, або придбання частки в діючих господарських організаціях;

  • створення іноземних підприємств на території України філій або інших структурних підрозділів іноземних юридичних осіб, або придбання у власність діючих підприємств;

  • придбання безпосередньо нерухомого або рухомого майна, що не заборонено законами України, або придбання акцій чи інших цінних паперів;

  • придбання самостійно або за участі громадян чи вітчизняних юридичних осіб прав користування землею та використання природних ресурсів на території України;

  • господарська діяльність на основі угод про розподіл продукції;

  • придбання інших майнових прав;

  • в інших формах, не заборонених законом.

Заборона або обмеження будь-яких форм здійснення іноземних інвестицій може провадитися лише згідно з чинним законодавством.

Відносини, що виникають у зв’язку з придбанням іноземним інвестором майнових прав на землю та інші природні ресурси в Україні, регулюються відповідно земельним та іншим законодавством України.



Правове регулювання інноваційної діяльності

Інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.



Інвестування інноваційної діяльності

Інвестиціями у сфері господарювання визнаються довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав в об’єкти господарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту.

Формами інвестування інноваційної діяльності є:


  • державне (комунальне) інвестування, що здійснюється органами державної влади або органами місцевого самоврядування за рахунок бюджетних коштів та інших коштів згідно з чинним законодавством;

  • комерційне інвестування, що здійснюється суб’єктами господарювання за рахунок власних або позикових коштів з метою розвитку бази підпри- ємництва;

  • соціальне інвестування, що вьілюється в об’єкти соціальної сфери та інших невиробничих сфер;

  • іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юридичними особами або іноземцями, а також іншими державами;

  • спільне інвестування, що здійснюється суб’єктами України разом з іноземними юридичними особами чи іноземцями.

Загальні умови реалізації інвестицій в Україні визначаються законом.

Види інноваційної діяльності

Інноваційна діяльність передбачає інвестування наукових досліджень і розробок, спрямованих на здійснення якісних змін у стані продуктивних сил і прогресивних міжгалузевих структурних зрушень, розробки і впровадження нових видів продукції і технологій.

Інноваційна діяльність здійснюється за такими напрямами:


  • проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об’єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;

  • розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

  • розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призна- чених для поліпшення соціального і екологічного становища;

  • технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.

Інвестування відтворення основних фондів і приросту матеріально-виробничих запасів здійснюється як капітальні вкладення.

Державне регулювання інноваційної діяльності

Держава регулює інноваційну діяльність шляхом:



  • визначення інноваційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів;

  • створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності;

  • створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності.

Держава здійснює контроль за інноваційною діяльністю суб’єктів госпо- дарювання та інших учасників господарських відносин, її відповідністю вимогам законодавства і державним інноваційним програмам. Законом можуть бути передбачені галузі або об’єкти інноваційної діяльності, в яких обмежу- ється чи забороняється використання іноземних інвестицій.

Держава гарантує суб’єктам інноваційної діяльності:



  • підтримку інноваційних програм і проектів, спрямованих на реалізацію економічної та соціальної політики держави;

  • підтримку створення та розвитку суб’єктів інфраструктури інноваційної діяльності;

  • охорону та захист прав інтелектуальної власності, захист від недобросо- вісної конкуренції у сфері інноваційної діяльності;

  • вільний доступ до інформації про пріоритети державної економічної та соціальної політики, про інноваційні потреби та результати науково-технічної діяльності, крім випадків, передбачених законом;

  • підтримку щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері здійснення інноваційної діяльності.

Інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів, а також проекти, замовниками яких є органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, підлягають обов’язковій державній експертизі відповідно до законодавства. Інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок інших джерел, підлягають обов’язковій державній експертизі з питань додержання екологічних, містобудівних та санітарно-гігієнічних вимог.

У разі необхідності експертиза окремих інноваційних проектів, що має важливе народногосподарське значення, може здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України.



Договір на створення і передачу науково-технічної продукції

За договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов’язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі – НДДКР), а замовник зобов’язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.

Предметом договору на передачу науково-технічної продукції може бути модифікована науково-технічна продукція.

Науково-технічною продукцією є завершені науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для проведення НДДКР згідно з вимогами, погодженими із замовниками, що виконуються чи надаються суб’єктами господарювання (науково-дослідними, конструкторськими, проектно-конструк- торськими і технологічними установами, організаціями, а також науково-дослідними і конструкторськими підрозділами підприємств, установ і організацій тощо).

Договір може укладатися на виконання усього комплексу робіт від дослідження до впровадження у виробництво науково-технічної продукції, а також на її подальше технічне супроводження (обслуговування).

У разі, якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння.

Договори на створення і передачу науково-технічної продукції для державних потреб та за участі іноземних суб’єктів господарювання укладаються і виконуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України згідно з чинним законодавством.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка