Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2012 Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни



Сторінка1/10
Дата конвертації11.09.2017
Розмір2.57 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




Міністерство освіти і науки, МОЛОДІ ТА СПОРТУ України

Сумський державний університет

КОНОТОПСЬКИЙ ІНСТИТУТ

О. С. ЛОЗОВИЦЬКИЙ


ПОЛІТОЛОГІЯ
Конспект лекцій

Суми


Сумський державний університет

2012




Міністерство освіти і науки, МОЛОДІ ТА СПОРТУ України

Сумський державний університет

КОНОТОПСЬКИЙ ІНСТИТУТ

ПОЛІТОЛОГІЯ
Конспект лекцій

для студентів усіх спеціальностей

денної та заочної форм навчання

Затверджено

на засіданні кафедри

суспільно-гуманітарних дисциплін як

конспект лекцій з дисципліни «Політологія».

Протокол № 2 від 10.02.2012 р.

Суми

Сумський державний університет



2012

Політологія: конспект лекцій / укладач О. С. Лозовицький. – Суми : Сумський державний університет, 2012. – 223 с.



Кафедра суспільно-гуманітарних дисциплін КІ СумДУ




ЗМІСТ



Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

4

Конспект лекцій з дисципліни «Політологія» . . . . . . . . . . . .

9

Тема 1. Сутність і роль політики та політології як науки у житті суспільства. . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

9


Тема 2. Історія світової політичної думки. . . . . . . . . . . . . . . . .

27

Тема 3. Політична діяльність та влада. Політичні партії. . . . .

73

Тема 4. Сучасні ідейно-політичні течії . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

87

Тема 5. Політична система суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . .

121

Тема 6. Економічна і соціальна політика. . . . . . . . . . . . . . . . . .

141

Тема 7. Політика та етнонаціональні відносини. . . . . . . . . . . .

148

Тема 8. Особистість і політика. Політичне лідерство. Політичні еліти. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

155


Тема 9. Політична культура. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

170

Тема 10. Світовий політичний процес. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

179

Базові питання з дисципліни «Політологія» . . . . . . . . . . . . . . .

191

Глосарій. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

196

Список літератури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

218








ВСТУП
Конспект лекцій з дисципліни «Політологія» розроблений відповідно до місця та значення дисципліни за структурно-логічною схемою, передбаченою освітньо-професійною програмою. Курс викладається упродовж одного семестру для студентів першого курсу всіх спеціальностей денної та заочної форм навчання. Змістовність тем визначена для кількості годин за стандартом. Програма вивчення дисципліни передбачає набуття студентами системних знань з теоретичних засад та організаційно-методичних основ політології.

Вивчення дисципліни «Політологія» базується на міждисциплінарних зв’язках та загальних знаннях дисциплін «Історія», «Філософія», «Соціологія», «Географія», «Державне управління», «Політекономія», «Правознавство», «Психологія».

Метою викладання курсу дисципліни «Політологія» є формування у майбутніх спеціалістів передової системи поглядів і спеціальних знань у галузі політики, організації управління політичними процесами в сучасних умовах ринкової економіки та поглиблення глобалізації для забезпечення ефективної діяльності держави та суспільства.

Інтенсивна політизація людської життєдіяльності є сьогодні найхарактернішою ознакою рис багатогранного процесу національного відродження України. До активної політичної діяльності залучаються дедалі ширші верстви населення. В таких умовах зростає значення вивчення політології, яка є наукою, що відображає політичне життя суспільства і предметом якої є насамперед політика як процес ефективної діяльності з усіма притаманними йому суперечностями, боротьбою різноманітних сил, спільнот, інтересів та пристрасних орієнтацій.

Процес опанування курсом «Політологія» має стати своєрідним науково-практичним полігоном і для студентів, де б вони аналізували політологічні джерела, документи, праці виданих політологів та політичних діячів минулого і наших сучасників.

Навчальною робочою програмою вивчення дисципліни передбачено набуття студентами системних знань з теоретичних засад та організаційно-методичних основ політичних наук. Вивчення дисципліни дає можливість студентам зрозуміти закономірності політичного життя суспільства, механізми здійснення політичної влади, природу політичних відносин, зміст та функції політичної системи, роль особистості в політиці.

Практичний курс із політології має на меті набуття студентами всіх спеціальностей умінь і навичок, необхідних у професійній діяльності.

Завдання курсу:



  • дати студентам ґрунтовні й систематичні знання з усіх розділів політичних наук;

  • забезпечити оволодіння політико-правовими нормами, дотримання вимог політичної культури, навичок комунікативно виправданого користування засобами усного й писемного мовлення в різних життєвих ситуаціях, дотримання етикету ділового спілкування у громадсько-політичній сфері;

  • сформувати відповідні теоретичні та практичні уміння й навички;

  • виховувати повагу до національної держави, політичної системи та громадянського суспільства України, до її культури.

За час навчання студенти повинні отримати необхідні знання про політологію, особливості її розвитку, походження, об’єкт, предмет, метод, місце у системі соціальних і гуманітарних дисциплін; загальну історію зарубіжних та вітчизняних учень; політичне життя суспільства, його основні характеристики; політичну систему і політичні інститути; національне відродження і розбудову незалежної держави України; політичні процеси; людину і політику, соціологізацію особливості; політичну свідомість; політичну культуру; політичну ідеологію; політичну психологію; світовий політичний процес і міжнарадні відносини; політичні доктрини сучасності; порівняльну політологію.

У процесі вивчення дисципліни студент повинен знати:

- об’єкт, предмет та метод політології, володіти її понятійно-категорійним апаратом;

- світові та вітчизняні політологічні школи, концепції та напрямки;

- політичні феномени й цінності;

- політичну систему;

- політичну діяльність;

- політичне лідерство;

- політичний процес;

- політичний конфлікт;

- політичну владу;

- політичну культуру;

- політичний режим;

- політичну демократію, консенсус, громадянське суспільство;

- основні політичні партії, суспільні організації, об’єднання;

- сутність та функції держави в політичній системі суспільства;

- зміст та спрямованість політичних процесів в Україні.

У процесі вивчення дисципліни студент повинен уміти:

- розпізнавати різноманітні види владних відносин, специфіку політичної влади, її сутність, структуру, характерні ознаки та форми;

- орієнтуватися в проблемах розподілу влад, формах державного устрою;

- розпізнавати прояви прямої та представницької демократії, сприяти їх утвердженню в сучасному українському суспільстві;

- формувати та відстоювати свою життєву (політичну) позицію, чітко розуміти свої права, обов’язки та свободи, відстоювати принципи громадянського суспільства і правової держави;

- давати раціонально-критичну оцінку діям політичних партій та лідерів з позицій національних інтересів;

- орієнтуватися в міжнародній політичній ситуації, геополітичній обстановці, мати уяву про статус України в сучасному світі;

- об’єктивно та критично оцінювати життєво важливу інформацію;

- готувати доповіді на політичні теми, брати участь у політичних дискусіях, виборчих кампаніях, масових та групових політичних опитуваннях;

- жити в умовах політичного плюралізму, формувати культуру опозиції, робити посильний внесок у гармонізацію міжнаціональних, міжпартійних відносин.

Серед форм навчального процесу з політології важливою формою є практичні та семінарські заняття. Насамперед підготовку до них необхідно розпочинати з вивчення літератури, рекомендований список якої наводиться до кожного заняття.

Підготовка до практичних та семінарських занять може бути ефективною лише тоді, коли студент не тільки прочитає розділ з посібника чи статтю, але й зробить записи у формі конспекту, виписки, тез, заведе політичний словник, у якому записуватиме нові поняття, категорії, терміни.

Завершальний етап підготовки до зазначених занять полягає у глибокому осмисленні опрацьованої літератури щодо виділених у планах практичних та семінарських занять підпунктів, на яке розбите кожне основне питання теми, зіставленні концепції, позицій і точок зору різних авторів, продумуванні відповідей на запитання до самоперевірки та контролю, формуванні обґрунтованих висновків і узагальнень. Студент повинен прагнути виробляти вміння доводити свою точку зору на те або інше суспільно-політичне явище чи процес. У сучасних умовах інтенсифікації навчального процесу саме це є основним завданням кожного студента у ході підготовки та проведення практичних і семінарських занять.

На практичних заняттях рекомендується сприяти патріотичному вихованню, підвищенню громадсько-політичної культури студентів, а для вивчення фахових термінів на заняттях передбачається робота з термінологічними словниками. Під час вивчення курсу політології планується повторення тем з правознавства, історії та суспільствознавства. Обов’язковою складовою частиною навчального процесу є самостійне опрацювання відповідної наукової чи спеціальної літератури.

Збагачення політико-правового та лексичного запасу студентів здійснюється систематично в процесі засвоєння будь-якої відповідної теми. На заняттях проводиться також робота, спрямована на підвищення культури усного мовлення та громадсько-політичної поведінки.

З метою перевірки знань, умінь та навичок програмою заплановано проведення модульної роботи, яка містить комплексні завдання: тестування, ділові ігри, тренінги, оформлення відповідних документів, завдання лексико-граматичного характеру.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ «ПОЛІТОЛОГІЯ»

Тема 1. Сутність і роль політики та політології

як науки у житті суспільства
“…яку політику слід проводити, якого змісту слід надавати своїй політичній діяльності…”

М. Вебер



    1. Політика та її соціальність.

    2. Предмет політології.

    3. Методи і способи вивчення політики.

Виокремити політологію із системи суспільствознавчих наук як специфічну самостійну наукову дисципліну дуже важко. По суті, не існує уніфікованого загальноприйнятого визначення предмета цієї науки. Невизначеність і розмитість меж (так, досить складно чітко розмежувати праці зарубіжних авторів політологічного, соціологічного і політекономічного характеру, що зумовлюється самим характером політології) посилюються розмаїттям ідейно-політичних позицій, методологічних прин­ципів, способів дослідження політичних проблем.

Звичайно, із самого терміна «політологія» випливає, що це знання про політику. Хоча в деяких назвах творів основоположників політології, починаючи з Платона та Аристотеля і до В. Парето, М. Вебера, Р. Міхельса та деяких наших сучасників, цей термін не використовується. Особливого поширення він набув серед вітчизняних науковців. На Заході ця назва політичної науки трапляється не часто. Фігурують, в основному, поняття: соціологія та психологія політики, політична соціологія, історія політичних учень, історія політичних інститутів. У загальному й універсальному вигляді політика – це особливий вид людської діяльності, пов’язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної. В літературі маємо і більш конкретні визначення політики. А саме, що це сфера діяльності між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Подібна концепція виходить з того, що найсуттєвіше в політиці – це устрій державної влади. Згідно з поглядами М. Вебера, політика означає надію брати участь у владі або впливати на її розподіл між державами, а також у межах однієї держави – між групами людей. Трапляється і таке сучасне визначення політики, як пише Ж. Фрейнд, причинно зумовлена, ситуативно змінна за формою та орієнтацією діяльність, яка служить практичній організації суспільства. Він вказує, що політика дає суспільству його структури, форми, створює конвенції, інститути, закони і правила, змінює ситуацію і дає змогу людині адаптуватися в умовах, що змінюються у часі та просторі. Перелік визначень політики може бути продовжений. Але за всієї різноманітності визначень у кожному з них йдеться про особливий вид діяльності, пов’язаний із владою.

Отже, політику розуміють по-різному. Розглянемо три найпоширеніші варіанти. Уже в середні віки італійський мислитель Н. Макіавеллі визначав політику як боротьбу між законом і силою. Якщо закону недостатньо, необхідно застосувати силу. Закон порожній, якщо він не спирається на силу. Сила, якщо вона навіть незаконна, забезпечивши собі існування в державі, прагне нарядитися в шати закону.

Близьким до поглядів Макіавеллі, проте все ж своєрідним, є поняття політики, сформульоване у XIX ст.: політика – це мистецтво використання можливостей. Слід думати, що таке розуміння виникло за велінням часу. Буржуазний лад зруйнував ідеалістичні принципи аристократії і зажадав, щоб первинним був визнаний прагматичний розгляд проблеми: правдою є те, що корисне. Розуміння політики як мистецтва використання можливостей не позбавлене раціонального зерна. В політиці важливі не тільки принципи, а й компроміси, не тільки науковий розгляд, а й лавірування та інтуїція. Визначення політики як майстерності зорієнтоване на максимум, але політика може бути як успішною, так і невдалою. В цьому слабкість визначення політики як майстерності.

Стосовно можливості, то і це поняття багатогранне. Насамперед не все можна регулювати, все і не потрібно регулювати, необхідно залишати місце для саморегуляції за принципом «все дозволено, що не заборонено законом». Можливість утворюється в дійсності. Розраховуючи на власну мету, політик повинен цю можливість вловити і використати. Очевидно, що можливість – це поняття тактики, а не стратегії. Має значення й особиста можливість політика як здатність до політичної діяльності, зважаючи на її соціальну роль, строгість, нормативність і зумовленість.

Щодо розуміння причин, які зумовлюють це явище, є дві точки зору. Згідно з однією, а вона йде ще від Платона та Аристотеля і досить поширена в сучасній політології, політика ототожнюється із суспільним способом існування. Тобто жити в суспільстві означає жити політично, оскільки політика виступає як всезагальна форма соціальних зв’язків. Сама ж соціальність ґрунтується на розумінні суспільства як конгломерату атомізованих індивідів, а зв’язок між ними – свідомо встановлені договірні відносини на грунті державності.

Інший підхід – марксистський. Він виходить з того, що суспільство формується у процесі спільної діяльності людей та обміну нею. Отже, соціальність створюється не державним об'єднанням, а спільною участю людей у праці. Звідси – первісні форми суспільного життя – «дополітичні», оскільки суспільство було соціальне однорідним. Коли ж утворюються різноманітні соціальні групи зі своїми специфічними цілями і прагненнями, приватні інтереси відокремлюються від спільного інтересу, починають протистояти йому. Цілісність, поляризованість такого суспільства набуває характеру проблеми, розв’язання якої вимагає особливого виду діяльності – політики. Марксизм пов’язує політику виключно з класовими інтересами. Таке розуміння, звісно, передбачає, що кожний клас чи соціальна група, які беруть участь у політиці, діють тільки у власних інтересах, прагнучи задовольнити їх за допомогою існуючих соціальних і політичних інститутів, за рахунок усієї системи суспільних відносин. Однак суспільство не «скарбничка», з якої різні класи і групи можуть тільки брати те, що їм потрібне.

Суспільство є результатом взаємодії соціальних суб’єктів. У нинішньому світі цим суб’єктам потрібно уникати протиборства і спільно шукати шляхи збереження життя, розв’язання державних проблем. Практикою цивілізованих країн, ліберальних демократій доведено, що політика, яка прагне успіху, повинна передусім враховувати інтереси нації. Так звані класові інтереси відходять на задній план. Ураховуючи слабкі й сильні сторони визначення політики, сформулюємо основні її ознаки. Без сумніву, політика – це особливий вид людської діяльності, покликаний з'ясувати довготривалі або поточні інтереси різних соціальних груп за допомогою планування, втілення в життя, контролю процесу і результатів відповідної практичної діяльності.

Первісна політика виникла як боротьба родів і племен за існування. З плином часу масштаби суспільних груп зросли до розуміння глобальної спільності людства. Політика перетворилася на засіб забезпечення інтересів великих груп людей: станів, територіальних одиниць, класів, націй. При цьому відбулися важливі не лише кількісні, а й якісні зміни. Ніхто ж не сумніватиметься в політичній сутності держави, хоч це може стосуватися Сан-Маріно, Монако, Ліхтенштейну чи подібних до них держав. Однак необхідно зазначити, що й розмір суспільної групи є істотним фактором. Від нього залежить, як політики, які виступають від імені цих груп, бачать світ і розуміють власну роль. Вони можуть заявити, що на рівні політики змінюються ціннісні оцінки повсякденного життя. Так, Талейран-Перагор зазначив, що злочин у політиці простимий, але помилка – смертельний гріх.

Політика як усвідомлена діяльність, спрямована на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання і розвиток у тому напрямі, якого прагне домінуюча або опозиційна група, має свою антитезу, протиборство – природний розвиток подій. Усвідомлення інтересів груп, постановка цілі та складання плану дії може вплинути на процес розвитку. Об’єкт політики необмежений, тому існує чимало сфер політики: економічна, соціальна, національна, екологічна, аграрна, військова, культурно-освітня та ін. За спрямованістю розрізняють внутрішню і зовнішню політику держави. З точки зору технології політику можна розглядати як мистецтво можливостей, ураховуючи подані вище роз’яснення. В той же час не слід забувати про зв'язок політики з наукою. З’ясування і реалізація соціальних інтересів на справді науковій основі ще нікому не зашкодили.

Отже, політика – це діяльність осіб, мікро- і макрогруп та інститутів, спрямована на завоювання й утримання влади: це система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування.

Як одна з сфер суспільного життя, політика взаємодіє з іншими, відчуваючи їх вплив і зворотно детермінуючи їх функціонування та розвиток. При цьому в політичній сфері найбільш виразно виявляються інтереси класів, соціальних груп та індивідів. Їх зіткнення, взаємодія відбувається на ґрунті того чи іншого співвідношення соціальних сил. Без перебільшення можна сказати, що політика найбільш динамічна сфера суспільної системи. У свою чергу, вона чинить істотний вплив на все людське буття. Тому вивчення політичних явищ вимагає з'ясування економічних та інших інтересів, якими вони визначаються, а також усієї системи соціальних факторів і суперечностей, через які пробивають собі шлях пріоритетні економічні інтереси. Такий підхід до політичних процесів, вважають Ф. Бурлацький та А. Галкін, застерігає від крайнощів і недооцінки визначального впливу на політику економічних інтересів, а також відносно самостійної ролі всієї суми соціальних і політичних факторів, які впливають на ті чи інші конкретні рішення й кроки.

Проміжною і з’єднувальною ланкою між політикою та економікою є соціальна структура. Вона безпосередньо становить підвалини політики, визначаючи її суб'єкти, імпульси, інтереси, характер і спрямування політичних процесів. Залежно від соціальної структури формуються політичні сили і рухи. Істотною детермінантою політики є певні географічні умови. Деякі доктрини, зокрема геополітична, розглядають їх як вирішальні. Можна погоджуватися з цим чи ні, але географічне розташування країни все ж істотно впливає на її економіку, особливо на формування концепції оборони.

Специфічного спрямування набуває політика залежно від кількості населення, його статевої структури. Вплив демографічних факторів опосередкований через економіку. Водночас він і прямий, оскільки визначає певні риси та структуру суб’єктів політичного процесу. Якщо ж ідеться про національний склад населення, то це одна із домінант політичного життя.

Серед факторів, що визначають політику, істотне місце посідають соціально-психологічні. Саме вони позначаються на політичній поведінці мас та окремих індивідів. За певних умов ці фактори можуть стати вирішальними, наприклад, якщо йдеться про феномен натовпу. Досить відчутний вплив цього фактора в політичному лідерстві. А якщо взяти національний характер, то він часто-густо визначає форми боротьби за національне самовизначення.

Вибір політичних інститутів, методів функціонування, їх цілей значною мірою залежить від духовної культури. Вона так чи інакше визначає державний устрій народів. У розмаїтті його існування – чи то конституційні монархії чи парламентські республіки як форми демократії – простежуються неоднакові культурні традиції народів, їхні філософські та релігійні погляди. Саме духовна культура впливає на характер політичної соціалізації індивідів, систему їхніх політичних цінностей і політичні позиції.

Проте соціальність політики визначається не лише впливом на неї різних сфер життя. Взагалі необхідність політики породжена її активною роллю, здатністю впливати на процеси господарського, культурного та іншого розвитку. Вона є силою, що здатна прискорювати чи гальмувати економічне життя. Одним із головних напрямів використання державної влади є економічна політика. Вона, як правило, становить центральну ланку партійних програм, наріжний камінь різноманітних соціально-політичних доктрин. Важливим спрямуванням політичної діяльності є національна і демографічна політика. У багатонаціональних державах її дієвість значною мірою визначає політичну стабільність. Політичні процеси є суттєвою обставиною, яка істотно впливає на психологічний клімат у суспільстві. Якщо взяти духовну культуру, то визначення напрямів її розвитку, система пріоритетів – усе це також залежить від політики.

Політика – не тільки компонент соціальної системи. Вона сама собою є структурою, що здатна забезпечити владарювання. Так, знаряддям здійснення влади є політична система як система взаємодіючих інститутів, домінуючим серед яких виступає держава. Далі, оскільки політика – це діяльність, то вона органічно містить сукупність соціальних суб'єктів. Реальним суб'єктом політики є той, хто залишає слід у політичному житті, хто спроможний визначити зміст політичних відносин. У політиці можна виділити чотири рівні суб’єктності.

1. Цілісна, організована, велика суспільна група. Йдеться про групу людей, яка утворилася на основі етнічної або соціально-класової диференціації. Це може бути нація, суспільний клас, населення якої-небудь території, демогра­фічна група тощо.

2. Організація великої суспільної групи. Це державні інститути, партії, профспілки, народні фронти, жіночі й молодіжні рухи та ін. Такі організації відіграють роль зачинателів, керівників і виконавців політичної діяльності, а також виступають як безпосередній суб’єкт політики.

3. Органи й ланки політичних організацій. Вони є суб'єктами конкретних політичних рішень і діяльності. Особливе значення мають і центри організацій.

4. Конкретний індивід. Він є найбільш повним, багатим і неповторним виявом суб'єкта політики. Ним може бути і визначна особа, і звичайна людина як талановита, так і посередня. Важливо, щоб цей індивід впливав на політичні процеси.

Кожна зі складових політики прямо чи опосередковано є предметом суспільних наук. І, мабуть, це фатально неминуче вже тому, що цивілізований соціум є політичним, отже, і практична реалізація висновків цих наук, а врешті-решт їх розвиток, зумовлений саме соціальними потребами, так чи інакше виходить на політику. Щодо історичних та економічних наук, філософії людсь­кого буття, соціальної психології та деяких інших, то їхній предмет безпосередньо пов'язаний з політикою. У цьому плані політика є феноменом, що інтегрує всі суспільні науки в певну цілісну систему. Тому розрізняють два підходи у визначенні предмета політології: універсаліст-ськи-сумативний і аналітико-концептуальний.

Перший підхід – це сукупність різноманітних науково-дисциплінарних рішень. У результаті політологію потрібно розуміти як сукупність політичних знань, які виробляють усі суспільні науки. Тут, власне, спостерігається екстенсивна, універсалістська інтерпретація політології, розгляд її як простого збільшення або зменшення політичних знань через призму окремих суспільних наук. По суті, політологія розглядається в широкому розумінні, при якому фактично йдеться про заперечення самостійного предмета. Аналітико-концептуальний підхід розглядає політологію як певну єдність найбільш істотних щодо цього явища рис і ставить перед нею завдання систематизувати матеріал, визначити загальну логіку й вузлові моменти аналізу, координувати спільні зусилля різних наук.

За такого підходу можна виділити дві основні тенденції. Перша розглядає політологію як загальну науку про державу, демократію або політичну владу. Про це свідчать політологічні дослідження, проведені в ряді країн. У підсумку вони оформилися в самостійний науковий напрям. Інакше кажучи, політологія – це державознавство, на що безпосередньо вказує 3. Нейбауер – основоположник нормативістської правової теорії. Державознавчий напрям отримав подальший розвиток у загальній теорії держави і права. На думку С. Алексєєва, предметом політології є політична організація суспільства. Тут предмет політології значно розширений, але головна його ланка – держава. При такому трактуванні спостерігається ототожнення політичної організації та держави. Ряд політологів під політичною організацією розуміють систему політичної влади, що цілком правомірно, оскільки політична влада є не просто важливим політичним явищем. Це, по суті, ядро політики. Але все ж визначити її єдиним предметом політології недостатньо. Кожний громадянин – це індивідуальний вимір міцності політичної системи.

Поза тим не припиняються спроби розширити і пожвавити державознавчий підхід до визначення предмета політології. Так, вважається, що предметом політології є форма політичного устрою, яка в сучасному світі не що інше, як демократія. Таке визначення предмета політології не виходить за рамки держави як політичної організації суспільства.

Дехто вважає предметом політології владу у великих суспільних групах. Так, Ф. Рипіка під предметом науки про політику розуміє владу в публічному значенні, владу в ролі організованої громадськості. Прагнення оволодіти і зберегти владу безпосередньо або опосередковано, на його думку, пов'язане із суперечностями і конфліктами, які виникають між великими групами людей з приводу розподілу матеріальних благ. Таке твердження призводить до ототожнення політичної і державної влади. Поза тим у сучасному світі велику роль у політиці відіграють політичні партії, масові громадські організації, суспільно-політичні рухи. Як бачимо, визначення предмета науки про політику у Ф. Ришки нечітке. Він зазначає, що предметом науки про політику є дійсність або те, що відбувається у сфері політики у сучасному світі.

Друга тенденція у визначенні предмета політології знайшла відображення у працях, автори яких по-своєму інтерпретують ідеї Платона, Аристотеля, Цицерона, Макіавеллі, Бекона, Гоббса, Локка, Монтеск’є, Дідро, Грамші щодо політики як предмета політології. Так, визначаючи політику як складне явище, М. Семов підкреслює, що це одна із головних сфер суспільного життя, яка випливає з економічної основи, сфера самоусвідомлення спільності й боротьби, економічних та інших соціальних інтересів класу, сфера конституювання, утвердження і відстоювання класового інтересу як загального, суспільного через державну та іншу владу. Ця характеристика політики дає змогу оцінювати її як політичну сферу, яка і виступає предметом політології. Однак таке визначення досить вузьке. Добре це розуміючи, Ф. Бурлацький зазначає, що основний об'єкт політичного дослідження становлять політична система і політичний процес. Він вважає, що об’єднувальним моментом для науки, яка вивчає політику, є не тільки і не стільки об’єкт дослідження, скільки підхід, метод, методика, понятійний апарат і термінологія. Тому прихильники такого підходу ставлять у центр уваги політичної науки не владу, не політику, не політичний процес, а політичну систему, яка має зв’язок з економічною і соціальною системами суспільства.

Нарешті, існує точка зору, згідно з якою предметом політології є і діалектика влади, і владарювання, і теорія політики і динаміка політичних інститутів та історія політичних учень. Загалом, на наш погляд, саме друга тенденція дає найбільш адекватне уявлення про предмет політології як самостійної наукової дисципліни. Вона поєднує в собі політичну теорію, історію політичної думки, науку про владу, політичні партії, громадські організації та суспільно-політичні рухи, інститути демократії та політичні режими, дослідження відносин між соціальною структурою суспільства, з одного боку, і політичною поведінкою його складових – з іншого. Політологія покликана розкрити основні елементи суспільно-політичної системи у їх взаємодії в політичному процесі. Вона вивчає управління в контексті суспільно-політичної дійсності.

До предмета політології належать політична свідомість і політична культура – важливі фактори детермінації політичних орієнтацій і поведінки широких мас. Звичайно, більшість названих проблем вивчається філософією, соціологією, правовою наукою. Політологія інтегрує політичні аспекти цих дисциплін, а отже, передбачає певною мірою міждисциплінарний підхід до предмета свого дослідження. Враховуючи усе це, пропонуємо визначити політологію як науку, що вивчає спрямування і зміст політичного процесу, його суб’єкти і рушійні сили, ідейні доктрини. При цьому центральною є проблема влади. В. Липинський підкреслював, що мета політики – не сам рух, а реалізація політичних прагнень, які породжують його. Ця реалізація здійснюється не тільки духовною й матеріальною силою. Влада, яка може використовувати матеріальну силу для здійснення своїх прагнень і своїх ідей, є метою будь-якої серйозної політичної акції. Без влади навіть найкращі прагнення, найкращі ідеї залишаються утопією. Вона дає ключ до розуміння політичної системи, її інститутів, політичних рухів і самої політики. Тільки з'ясувавши характер влади, можна виділити політику і політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин. Серцевиною політології, основним об’єктом дослідження і вивчення є політична система як знаряддя здійснення влади.

Розроблення концепції предмета політології не можна відокремити від сукупного стану наукового знання, від збагачення політичної істини політичним досвідом. І справа не тільки в категоріях політології. Наука про політику існує давно. Але політологія в сучасній інтерпретації – це набуток новітнього часу. Вона виникла на певному етапі людської цивілізації – у період становлення індустріального суспільства, тоді, коли народилися нетрадиційні, нові стосунки між людиною і оточуючим її світом, що стає дедалі складнішим, більш універсалізованим. За цих умов демократія стає адекватною формою організації суспільно-політичного життя і вимагає політики, що ґрунтується на знанні, а не на міфах. Саме демократія, особливо ліберальна, породжує попит на політологічні знання. Вона розкріпачує суспільно-політичну думку, створює оптимальні умови для розвитку політології.

Організаційно політологія сформувалася в країнах Заходу після Другої світової війни. І це не випадково. До середини XX ст. вся політична система зводилася до держави. Право, насамперед державне і міжнародне, закономірно домінувало під час вивчення цієї системи. Після Другої світової війни викристалізувалася система, в якій політика уособлювала не тільки державу, а й партії, суспільні організації та інші політичні інститути. Фактично сформувався предмет сучасної політології.

Дещо інше спостерігалося в країнах «реального соціалізму». До останнього часу політичні дослідження тут здійснювались у рамках філософії, теорії соціалізму, юриспруденції, політичної економії, історії. Лише в 70-х роках вони починають оформлятися в самостійну науку. До того політологія тлумачилась як «буржуазна» наука, форма реакційної буржуазної ідеології. Ярлик «псевдонауки» вона носила значно довше, ніж генетика, кібернетика, соціологія. В 1990 p. з’явилася нова наукова спеціальність – політологія. І тут не можна не погодитися з Р. Шпорлюком, що при переході до демократичного устрою політологію доведеться починати з нуля.

Предмет політології конкретизується в міру збагачення політичного досвіду, що неминуче приводить до розширення спектра політичної теорії, її плюралізації. При цьому окремі теорії – не частина політології, а спрямована її пізнавальна діяльність. Відповідно в самому предметі політології можуть виділятися два аспекти: внутрішній, який розглядає механізм політичного світу людини, його структуру і динаміку, і зовнішній, що досліджує політичну культуру або її елементи в контексті зв’язку з соціумом.

Під час вивчення політології потрібно виходити з того, що її предметом є насамперед політика як процес діяння з усіма притаманними йому суперечностями, боротьбою різноманітних сил, інтересів і пристрастей. Тобто йдеться про політику як живе буття. Тому головне завдання політології – не вивчення влади і політичних інститутів як таких, а розгляд політичних процесів у цілому. А це передбачає вивчення політичних інститутів у взаємодії, аналіз механізмів і факторів прийняття рішень та їх реалізації на різних рівнях, політичного життя.

Методологічною підвалиною політології – такої, яка складалася на Заході, є, як правило, позитивізм. Він не ставить завданням пізнати сутність політичних явищ та процесів і обмежується описом їх співіснування та динаміки, отже, відповідає на дуже істотне запитання, як виникають політичні явища, але не дає відповіді на запитання, чим саме вони є. А без цього не можна отримати адекватного уявлення про політичне життя. З’ясування суті й закономірностей політичного життя, становлення, розвитку та зміни політичних систем, взаємодії об'єктивного і суб'єктивного, врешті-решт основи, на якій воно виникає, його спонукальних мотивів, рушійних сил – невід’ємна складова теорії політики. Тому, наприклад, неопозитивізм виходить із визнання підпорядкованості соціальних, у тому числі політичних явищ загальним для всієї дійсності закономірностям. Визнається необхідність точних, суворих і об’єктивних методів дослідження явищ. Неопозитивізм заперечує ціннісний підхід до вивчення феномену політики, акцентує увагу на специфіці теоретичного рівня знання та його визначальної ролі й у політології як науці. Окремі течії постпозитивізму тією чи іншою мірою запозичують деякі ідеї історичного матеріалізму. Деякі політологічні концепції повністю спираються на цю методологію. Загалом такий загальнометодологічний рівень пізнання міг би бути прийнятий у ході вивчення політології.

Звичайно, без методології як системи уявлення та принципів постановки і розв'язання проблем не може бути теорії політики. Інша справа, зазначає Г. Шахназаров, якщо наука підмінюється її методологією і безпосередньо використовує методологічні твердження для відповіді на питання змісту. Тоді дослідження перетворюється в завдання із заздалегідь заданою відповіддю і наука завмирає. Для розуміння конкретних явищ у політичному житті, прогнозування політичного процесу необхідне поглиблене вивчення конкретних фактів, їх конкретне осмислення й узагальнення за допомогою специфічних категорій та понять. Саме це притаманне теорії політики середнього рівня. На її основі виробляються методи вивчення політичного життя. Дослідження політичних явищ здійснюється з позицій структурного функціоналізму. Політика, як і суспільство, розглядається системно. При цьому будь-яка система зорієнтована як на події середовища або власні проблеми, так і на поточні або довготермінові потреби й цілі. Тому при аналізі політики використовують функціональні категорії – адаптація і ціледосягнення при зовнішній її орієнтації, інтеграція і підтримання прихованого взірця взаємодії в системі під час вивчення її внутрішньої орієнтації. Саме з позицій такого методу була сформульована ідея про зрівноважувальний стан суспільства, розглянута фундаментальна проблема політичної стабільності.

Дуже велику роль у політологічних дослідженнях відіграє біхевіоризм, згідно з яким явища політичного життя виводяться з природних властивостей людей. Їхнє прагнення до влади є домінуючою рисою психіки і свідомості, вирішальним фактором політичної активності. Виходячи з цього, розглядаються процеси політичної соціалізації особи, електоральна поведінка і деякі інші актуальні проблеми політології. Широко використовується порівняльний метод. Він зумовлений необхідністю спостереження політичних явищ і процесів у природному стані. Цей метод передбачає зіставлення об'єктів, що мають риси схожості. Його використання дає змогу з'ясувати ідентичне і специфічне в політичному житті.

Порівняльний метод передбачає певні підходи до полі­тичного буття. Так, інституційний підхід полягає у виборі для аналізу аналогічних інститутів, а також виявленні нормативного стану предмета вивчення і зумовлених цим рис схожості або відмінності. Функціональний підхід наголошує на практичній діяльності, тобто йдеться про виявлення інтересу й імпульсу діяльності суб'єктів політичного життя, що істотно різняться. Одним із найбільш поширених у політології є метод прийняття рішень. Він робить можливим цілісне бачення політичних явищ, вимагає аналізу їх динаміки і, що дуже важливо, пояснює, чому політичні діяння відбуваються саме так, а не інакше. На основі цього методу синтезуються інші методи. Разом з цим він дає змогу найбільш повно виявити специфіку політології в загальній системі суспільствознавчих наук.

Реалізація методу прийняття рішень має кілька стадій і досягає поставленої мети, спираючись на такі поняття, як центр прийняття рішень (суб’єкт політики), процес прийняття рішень (діяльність по їх виробленню), саме політичне рішення (вибір способів політичних дій як кінцевий результат процесу прийняття політичних рішень) і, нарешті, вплив на розвиток політології зробив прагма­тизм, який відмовився від формально-юридичного та інсти-туціоналізованого вивчення зовнішніх форм політичного життя. Наголошено було на необхідності переходу до більш реалістичного погляду на політичний процес. У практичній політичній діяльності прагматизм служить виправданню політичних акцій в інтересах тих чи інших соціальних груп або держав.

Третій рівень вивчення політичного життя – емпіричний. Мається на увазі сукупність конкретно-соціологічних прийомів, за допомогою яких нагромаджується і систематизується емпіричний матеріал: дані конкретних соціологічних, еко­номічних, правових та історичних досліджень. Сюди входить і аналіз статистичних даних, матеріалів опитування населення, прямих спостережень, вивчення різноманітних документів тощо. Зрозуміло, що без емпіричних відомостей політологія неможлива. Використання різних підходів до вивчення політичного життя має й інший аспект. Насамперед хід політичних подій аналізується і прогнозується на основі вивчення політичної культури. Під останньою розуміють не тільки культуру політичної поведінки, рівень її цивілізованості. Йдеться про цілісне сприйняття політичного буття, певні традиції підходу і засвоєння нових явищ та реалій політичного життя. Такі традиції створюють ситуаційне поле для здійснення політичних дій, розроблення курсу, на підставі якого приймаються рішення, виробляються форми боротьби за їх здійснення через владні відносини.

Культурологічний аспект предмета політології полягає в тому, що вона містить відображення у формі політичних цілей, змісті й умовах політичного життя людини. Політологія в цьому разі постає як теорія формування, розвитку та реалізації політичних цілей, з’ясування змісту та умов політичного буття людини. Можливий і такий підхід, коли політичне життя вивчається з позицій політичного лідерства на різних рівнях – від класового до елітного та особистого.

Природа політики визначає органічний зв’язок політології з іншими суспільствознавчими науками – історією, філософією, політекономією, правом, соціологією, психологією. Щодо зв’язку з історичною наукою, то тут є один специфічний момент. Так, жодна з наук не розвивається без експерименту. Проте політологія не може вдаватися до нього. Сама думка стосовно цього аморальна. Експерименти ставить сама історія. Різноманітність підходів до вивчення політики зумовлена «двоїстим» характером цього явища. Політика, оскільки вона заснована на законах суспільного розвитку, – це наука.

Отже, вимагає відповідного ставлення, тобто обов’язкового розуміння об’єктивної логіки її законів. Разом з тим – це мистецтво, яке полягає в умінні використовувати існуючі можливості, приймати правильні політичні рішення на основі поєднання теоретичного знання, перевірених логічних ви­сновків із запалом, уявою, інтуїцією, творчою сміливістю і фантазією. Саме в цьому психологічний бік політичної діяльності. Використання різноманітних методів і підходів дає змогу одержувати найбільш повне й правдиве уявлення про політичний процес і саме на цій основі приймати оптимальні політичні рішення.

Призначення політології не лише в тому, щоб дати точну модель політичного буття, а й у тому, щоб забезпечити поступ суспільства. Тому політологія покликана функціонувати як цілісна і структурна система теоретичного (фундаментального) та прикладного (практичного) політичного знання. Сказане не заперечує своєрідності тематики теоретичних і прикладних політологічних досліджень, не означає також їх повної тотожності вже тому, що в прикладному політологічному дослідженні на перший план виступає конкретна корисність пізнання. Прагматичне значення політології пов’язане з регулюванням, зміною і вдосконаленням політичних відносин. Наукове розв’язання цих завдань піднімає на більш високий щабель перетворювальну силу політики. Крім теоретико-практичної, політологія як знаряддя формування політичної культури і свідомості відіграє важливу виховну роль.

У цілому прагматичні функції політології можна поділити на три основні групи: політико-організуючі (регулювання й управління політичним життям), політико-формувальні (політичне формування особистості, колективу, суспільства), політико-експериментальні (раціональна організація політичних експериментів). Специфічний аспект – «споживання» політичної інформації, її дидактичне засвоєння за допомогою підручників, навчальних програм, а також пропагандистських форм, метою яких є вироблення у людей політичних знань і переконань, оцінювальних політичних критеріїв.

Політологія – це не лише сума політичних знань, а й процес їх створення. «Виробництво» політичних знань здійснюється в певному суспільному середовищі, у сформованому науковому кліматі, що впливає на цілі політичного дослідження, його практичну спрямованість. Особлива роль відводиться принципам організації наукового політичного знання. Вони покликані акумулювати нові тенденції в розвитку політології, враховувати «антропологічне навантаження» сучасного наукового пізнання, що суспільне значення.

Структура курсу політології має вигляд певної системи політичних дисциплін. Базовими політичними науками виступають політична філософія і політична соціологія. Їх взаємодія породжує напружене проблемне поле політології. Силові лінії в ньому задаються окремими галузями політології, навколо яких формується щось подібне до «хмари» досліджуваних проблем, тобто поле конкретної політологічної галузі знання. Відповідно те або інше політологічне знання виконує функцію способу розв'язання певного типу полі­тологічних проблем.

Дещо по-іншому виглядає структура політології як навчального курсу. Якщо йдеться про оптимальне бачення структури, то, мабуть, першим її компонентом є вступ у політологію. Після цього доцільно розглянути основні віхи історії політичної думки. Розкриваючи тенденції її розвитку, ми аж ніяк не применшуємо значення внеску інших народів, у тому числі російського, в політичну науку. Наша мета – показати, що в умовах примусової русифікації й духовного поневолення український народ істотно збагатив політичні знання людства. Третій компонент – вивчення влади і форм її здійснення. Людина та її спільноти як суб'єкти політики становлять четвертий компонент курсу політології. П’ятим компонентом є політична система та її інститути. Далі – шостий компонент – теорія політичного процесу. Сьомий компонент охоплює проблеми політичної свідомості та культури. Завершується курс вивченням теорії зовнішньої політики.

Контрольні запитання


  1. Що таке політологія?

  2. Що і як вивчає політологія?

  3. Яке співвідношення понять «політичні науки», «політологія», «політична соціологія»?

  4. Які основні питання вивчає політологія?

  5. У чому суть політології як науки про політичну владу?

  6. Які закономірності, категорії, функції політології?

  7. У чому. сутність взаємодії політології із суспільними і гуманітарними науками?

  8. Яке значення має політологія в демократизації і становленні незалежної, самостійної України?


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка