Концепції української державності в поглядах представників української еміграції консервативного напрямку 1920-х років Анотація



Скачати 284.87 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір284.87 Kb.
Оксана Лаврі

ОНУ імені І. І. Мечникова

історичний факультет

студентка 4 курсу

м. Одеса, Україна
КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ПОГЛЯДАХ ПРЕДСТАВНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ КОНСЕРВАТИВНОГО НАПРЯМКУ 1920-х років

Анотація. У статті розглянуто проблематику концепцій української державності в поглядах представників української еміграції консервативного напрямку. Метою роботи є аналіз поглядів українських вчених та їхньої еволюції під впливом вивчення історії становлення західноєвропейських держав та формування політологічних концепцій.

Ключові слова: «трудова монархія», хліборобський клас, концепція харизматичного типу влади, «варязький монархізм», класократичне представництво, «позитивний мілітаризм», «П’ємонт» України.

Oksana Lavri

The paper deals with the problems of Ukrainian statehood concepts in the views of the representatives of the Ukrainian conservative wing emigration in 1920. The aim is to analyze how the views of Ukrainian scholars were evolving under the influence of studying the history of the West European states formation,and their political concepts of development.

Key words: «labor monarchy», class of farners, the concept of charismatic type of authority, «varyazhskyy monarchism», «klasokratychne representation», «positive militarism», «Piedmont» of Ukraine.


Нові політичні реалії початку 90-х років ХХ ст. зумовили відродження наукового та громадського інтересу до політичної та інтелектуальної історії українського народу та відхід від її заідеологізованих оцінок. Успіх нового державного творення залежить від можливості об’єктивно та критично оцінити історичний досвід попередників. Їх ідеї, не лише залишаються актуальними в наш час, а й здатні слугувати настановами та орієнтирами для суспільства у подоланні труднощів і проблем, які вже мали місце в історії й були осмислені нашими попередниками. Розвиток вітчизняної політичної думки міжвоєнного періоду в еміграції, формування її основних напрямків знайшли своє відображення у перших роботах з цією проблематики В. Потульницького та Б. Кухти, а вивченню змісту та структури ідеї державності присвячені праці М. Кармазіної. Зацікавленість українських науковців викликають окремі теми даної проблематики, зокрема, формування й розвиток напрямків політичної думки, їх вплив на політичне життя українського суспільства, розуміння політичної традиції тощо. Найбільш помітним кроком у цьому напрямку стали праці М. Голобуцького, М. Гордієнка, Г. Касьянова, М. Обушного, Ю. Римаренка, М. Томенка та ін. Вітчизняні дослідники виявляють науковий інтерес і до вивчення персоналій з історії українського визвольного руху першої чверті ХХ ст. та політичної думки цього періоду. Серед праць означеної тематики роботи С. Гелея, М. Горєлова, О. Шаблія, присвячені аналізу творчості В. Липинського, С. Томашівського, Д. Донцова, В. Кучабського, С. Рудницького.

Початок ХХ ст. ознаменувався для України швидким зростанням національно-визвольного руху. Створенням різноманітних моделей та принципами реалізації майбутньої державності України займалися на українських землях по обидва її боки (в Російські та Австро-Угорській імперіях). Ідеї М. Драгоманова все частіше зазнавали критики через надто радикальний космополітизм та федералізм. А національне питання у його концепції взагалі ставилося на другий план. Він вважав, що за певних політичних і правових умов нація може задовольняти свої потреби й у рамках багатонаціональної федеративної держави1.

Хоча сама ідея консервативного націоналізму теж підпала під критику, в той історичний час концепція не могла виконувати функцію національної ідеології. Історія новітнього організованого українського консерватизму починається після Лютневої революції 1917 року. Створення національних консервативних партій стало політичним проявом цього. Його найвищою точкою його було створення 1918 року Української держави на чолі з гетьманом П. Скоропадським. Раптовий розквіт консервативної думки у міжвоєнний період, значною мірою був пов’язаний з впливом постаті В. Липинського. Людина непересічних здібностей, він присвятив своє життя справі боротьби за українську державність, об’єднавши навколо себе яскраві особистості своїх однодумців − Д. Дорошенко, С. Томашівський, В. Кучабський, журналіст О. Назарук. Вони сформували школу консервативних істориків та публіцистів, яка в свою чергу, зробила внесок у формування державницької ідеї.

Найбільш глибоко та системно консервативна думка була розвинена у працях В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського, які побудували та науково обґрунтували власні концепції української державності.

Проживаючи в Австрії, В. Липинський через широке листування спілкувався з однодумцями, редагував монархічний орган «Хліборобська Україна», що виходив у Відні впродовж 1920–1925 рр. Протягом цього часу утвердилася його позиція як лідера та головного ідеолога гетьманського руху. 1920-і роки – період тісної співпраці з гетьманом Павлом Скоропадським та вихід у світ політичного трактату «Листи до братів-хліборобів», що став програмовим документом для багатьох монархістів-гетьманців Західної Європи, Галичини, українських поселенців у Канаді та Сполучених Штатах Америки.

Основою творчої праці В. Липинського були роздуми над причинами занепаду української державності 1917–1920 рр. і шляхами її відродження в майбутньому. Однак багато дослідників творчості вченого підкреслювали універсальний характер його політичної доктрини, ставлячи В. Липинського в один ряд з визначними представниками європейської суспільно-політичної думки. Розглядаючи питання, що стосувалися конкретних умов України, він зробив узагальнення про природу соціальних та політичних явищ взагалі.

У творчості В. Липинського, на відміну від багатьох інтелігентів, не було періоду беззастережної ідеалізації селянина та захоплення народництвом. Вже досить рано він усвідомив поняття «примату» державності як передумови існування нації. Дослідники пояснювали це також походженням В. Липинського та глибоким усвідомленням ним традицій свого класу, оскільки саме поняття державності було сильно закорінене в польській національній свідомості2.

Навчаючись в Женеві В. Липинський мав можливість ознайомитися з ранніми теоріями суспільного конфлікту Ф. Гегеля, К. Маркса, які одержали свій подальший розвиток у працях Л. Гумпловича та Ф. Опенгеймера. Крім того, як стверджує Є. Пизюр, аналіз політологічних праць дослідника свідчить про те, що він не тільки захоплювався ідеями французького соціолога Ж. Сореля, а й знав праці Р. Міхельса, В. Парето та ін. Ідея провідної верстви дуже наближена до теорії еліти Г. Моски та теорії «циркуляції еліт» В. Парето, який був професором Лозанського університету. Однак у даному випадку мова може йти не про просте запозичення ідеї, а про творчий розвиток, бо, як пише Є. Пизюр, «опрацювання цього явища могло відбутися незалежно від В. Парето, як Парето прийшов до своїх ідей незалежно від Моски. В. Липинський вмів сказати на цю тему багато іншого і нового… Його аналіз цього явища ширший і більш систематичніший, ніж у Парето, і у всеохоплюючому, хоча іншому, теоретичному підході може рівнятись аналізу Моски…»3. В свою чергу, інтелектуальний вплив В. Липинського позначився на формуванні поглядів С. Томашівського та В. Кучабського, вчених, імена який не так відомі широкому загалу науковців, однак тісно пов’язані з розвитком українського консерватизму.

Ранні праці С. Томашівського добре показують вплив на науковий світогляд вченого народницької концепції української історії його вчителя по Львівському університету М. Грушевського. Однак революційні події в Україні та роки еміграції призвели до остаточного переходу вченого з народницьких на державницькі позиції.

В. Кучабський був одним із найпослідовніших прихильників концепції В. Липинського, зокрема, його вчення про роль провідної верстви в державотворчому процесі та теорії політичної культури. Навчання у Берлінському університеті дало йому можливість ознайомитися зі здобутками берлінської школи політології, зокрема, Ф. Майнеке, від якого він перейняв ідею незалежності та суверенності держави як втілення найвищої етичної цінності та М.Вебера, у якого запозичив концепцію харизматичного типу влади. Але цілком очевидно, що вирішальний вплив на формування притаманної йому віри в особливу роль армії у державному будівництві, у військові традиції українства мала безпосередня участь у бойових діях, у політичній боротьбі січового стрілецтва та Української військової організації.

Різноманітні концепції майбутньої української державності вчені консервативного напрямку виводили з існуючої, на їх думку, монархічної традиції в історії українського народу, екскурсами в яку вони й намагалися довести слушність своїх теоретичних конструкцій.

Зокрема, В. Липинський монархічну традицію виводив з часів гетьмана Б. Хмельницького, у діяльності якого він вбачав намір створити незалежну українську державу. Він був впевнений, що головною причиною могутності української нації з часів раннього середньовіччя та за часів Б. Хмельницького була причина того, що саме вони стали джерелом верховної влади в країні. Проте, в козацьку добу принцип виборності гетьмана став причиною Руїни та втратою Україною самостійності. За В. Липинським, велика заслуга Хмельницького полягає у прагненні відновити спадковість верховної влади та утвердженні князівсько-гетьманської династії як символу суверенності української держави. Аргументом на користь його державницької політики дослідник вважав намагання домогтися міжнародного визнання його гетьманської династії, яку офіційно визнали всі сусідні держави, зокрема, Польща, Москва, Туреччина, Швеція4.

Таким чином, В. Липинський як історик понад усе намагався «усвідомити свій народ в ідеї дідично-традиційного гетьманства на Україні»5, але відновити його пропонував у більш досконалій, на думку вченого, формі трудової монархії. Отже, за формою правління майбутня українська держава, за В. Липинським, повинна стати незалежною монархією з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади у спадок. Зупинимося окремо на кожній складовій його політичної програми.

Введене В. Липинським поняття «трудова монархія» тісно пов’язане з поглядами вченого на суспільну структуру, які віддзеркалюють східноєвропейські суспільства у тому вигляді, в якому вони існували на той час. Складові частини цієї суспільної структури – класи, поділ на які він проводить відносно виконання ними однієї спільної функції та стилем життя. В. Липинський поділяє класи на продуктивні та непродуктивні. До перших належать аграрний (хліборобський) клас, промисловий клас. До так званих непродуктивних – інтелігенція, клас фінансистів і комерційної буржуазії.

Саме хліборобському класу, до якого він відносить і селян, і землевласників, відводиться провідна роль в процесі українського державотворення. Зосереджуючись на вивченні його природної структури, В. Липинський зробив висновок про те, що ідея родової монархії закорінена в традиціях цього класу. Це був перший прояв українського «аграризму»6 як вироблення власного шляху розвитку державності України, не запозичуючи універсальних концепцій та обмежуючи хаос приватного капіталістичного господарства. Він зосередив свою теорію навколо питання легітимності влади, яке для нього було чи найголовнішим. Як відмічав В. Ісаїв, ніхто з соціологів ранньої школи конфліктів, до якої він відносив і українського вченого, не зосереджувався окремо на питанні легітимності, ототожнюючи його з питанням вживання сили7.

Однак для того, щоб уряд був легітимним, тобто його авторитет засновувався на принципі, який сприймають всі, однієї сили недостатньо. Історично принцип легітимності державному будівництву надавала саме інституція монарха. Історія, на думку В. Липинського, показує, що «всі великі європейські нації були об’єднані монархіями. Чи можна без монархії помислити собі з’єднання Німеччини, Франції, Італії або відродження менших націй, як Болгарія, Румунія, Норвегія. Чому ми маємо бути винятком?»8.

Отже, аргументом на користь утвердження в Україні монархії є вироблення європейською традицією монархічно-спадкового принципу легітимності. Але вчений цілком свідомий того факту, що його епоха не є ідеальною для реалізації ідеї спадкової влади: «Нова монархія, нова династія не може постати в часах, коли над життям панує преса і література. Родоначальники монархій і династій, «Богом дані» провідники нації не можуть з’явитись в добі, в якій загинула епічність життя»9. Вихід з цього становища В. Липинський вбачав не у створенні нової династії, а в реставрації династії, правління якої вже мало історичний прецедент.

Традиційності монархічної влади він приділяв дуже велике значення. Саме пошуки такої династії привели його до підтримки справи П. Скоропадського, нащадка гетьмана XVIII ст. І. Скоропадського. Показовою в цьому сенсі є полеміка В. Липинського з Є. Чикаленком, що виникла після публікації у Відні 1921 р. брошури останнього під назвою «Де вихід», де Є. Чикаленко запропонував пошуки українського монарха серед іноземців. В. Липинський відповів на це статтею під назвою «Покликання варягів чи організація хліборобів»: «Вельмишановний автор варязької теорії, розуміючи це напевне краще від нас... питання персоніфікації української монархії ставить ясно і виразно. Але не чуючи свою владу, він тим самим не чує свою історичну традицію і свою історичну спадковість. В той спосіб варязький монархізм не дає Україні тієї сталої, твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна»10.

В. Липинський вважав гетьманат 1918 р. найкращим наближенням до бажаної для України форми правління. 1920 року ним був написаний заклик до українських хліборобів-землевласників, що став свого роду ідеологічним маніфестом гетьманського руху 1920-х років. В ньому вчений стверджував, що Україна як типова селянська, хліборобська країна не може існувати на засадах буржуазного парламентаризму. За В. Липинським, принципи буржуазної демократії взагалі зводяться до того, що нацією управляють різні демагоги, які шляхом різних спекуляцій перемагають на виборах. Чи можливо заперечити проекцію цієї думки на сучасність?

З огляду на це, В. Липинський пропонував організацію політичної влади в Україні у формі дуалістичної монархії з:



  • гетьманом як сувереном незалежності української нації, головою оборони країни і головою кабінету міністрів, який би зосереджував у своїх руках виконавчу владу;

  • двопалатним парламентом: територіальною, або нижчою та трудовою, або вищою, законодавчими палатами, які б представляли, відповідно, інтереси окремих земель України, організацій працівників та професіональних спілок.

До нижчої палати, або з’їзду Рад окремих земель, мали входити представники місцевих земельних Рад (по 3-4 від кожної землі), обрані на підставі загального, рівного, таємного та пропорційного виборчого права. Передбачалося, що землі ці будуть меншими порівняно з існуючим в Україні губернським поділом. Така децентралізація, на думку Липинського, забезпечила б кращий контроль за діяльністю вибраного парламенту.

Вища палата мала б формуватися «класократичними» трудовими організаціями, перш за все професійними спілками – селянсько-хліборобськими, робітничими, кооперативними, а також професійними спілками, визнаними державою: релігійними, науковими, освітніми, юридичними, медичними, промисловими, торговими, фінансовими.

Політична програма базувалася на юридичних та економічних підставах. Такими, за В. Липинським, були: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання всіх українських земель11.

В наведеній вище політичній програмі, що продемонструвала притаманне В. Липинському у 1920-х роках бачення майбутнього устрою в Україні, знайшло своє відображення, за справедливим твердженням І. Лисяка-Рудницького, «слабке місце його теоретичної конструкції»12. Цим слабким місце було питання щодо фактичного носія влади в майбутній гетьманській Україні та гетьманському русі.

30 вересня – 9 жовтня 1930 р. В. Липинський під заголовком «Розкол серед гетьманців (Лист до редакції)» в львівській газеті «Діло» опублікував комунікат, який демонстрував еволюцію поглядів вченого на форму української монархічної державності. Ідея дуалістичної монархії, яку він підтримував у 1920-ті роки, змінила ідеєю парламентської монархії англійського типу. Як і раніше, вчений повністю відкидав правомірність установлення абсолютної монархії, підкреслюючи: «На землі українській і в державі українській може удержатися своя монархія тільки західного, англійського типу, а не типу східного, московського чи балканського: монархія царствуюча, але не управляюча, монархія, «ублагороднююча» українських отаманів, а не монархія, яка сама дає приклад отаманства»13.

У світлі означеної еволюції поглядів вченого для забезпечення такого типу монархії він пропонував владу у майбутній монархічній Україні розподілити таким чином: − гетьман, що персоніфікує та репрезентує державу, представник аристократичної династії, що уособлює вищість і авторитет; − гетьманська управа як виконавчий орган, який очолює і організовує внутрішню та зовнішню політику. Члени управи призначаються гетьманом за узгодженням з радою присяжних; − класократичне представництво – законодавчий орган, куди обиратимуть найкращих представників від купецьких, селянських, робітничих та інших рад, які мають замінити партійно-вічевий принцип представництва; − рада присяжних, вищий судовий орган, на який покладається функція контролю за діяльністю гетьмана з метою запобігти зловживанню владою з боку гетьмана14.

Таким чином, В. Липинський в останні роки свого життя виступав прихильником одного з основних принципів парламентаризму – принципу розподілу влади на три незалежні форми: законодавчу, виконавчу та судову.

На відміну від В. Липинського, С. Томашівський не приділяв значної уваги розробці питання форми правління в майбутній незалежній Україні. Для нього не є принциповим питання монархічного чи республіканського правління, оскільки він не ототожнював монархію виключно з абсолютизмом, а республіку – виключно з демократією. В своїй статті «Влада і культура», опублікованій у збірниках гетьманського органу «Хліборобська Україна», С. Томашівський підкреслив, що і республіканське правління є цілком прийнятним для України, однак головною умовою для цього є обов’язкове проходження етапу утвердження традиційної для України монархії. Республіка повинна народжуватися не революційно, а еволюційно, вбираючи в себе силу традиційності монархії та не усуваючи її. Тому для України державне творення потрібно починати саме з монархії, яка найбільше сприяє утвердженню авторитету в порядку та в силу своєї традиційності зможе подолати внутрішні конфлікти між станами та їх провідниками15.

Однак зауважимо, що гасла соборності та самостійництва С. Томашівський вважав передчасними для України, яка, на його думку, не підготовлена до цього ні культурно, ні соціально, ні економічно. Тобто, маючи державність України як ідеал, форму, в якій національні сили найкраще мають розвинутись, вчений вважав необхідним замість «погоні за недосяжним» звернути зусилля на творення реальних економічних, культурних, соціальних та моральних цінностей. В зв’язку з цим, головним завданням на цьому етапі є боротьба за політичну автономію західноукраїнських земель, власні законодавство, адміністрацію, освіту, армію16.

Автономія повинна спиратися на історичні традиції Галицько-Волинського князівства, яке він вважав першою українською національною державою, та враховувати впливи греко-католицької церкви, Австро-Угорської монархії та польського республіканського правління на формування політичної культури населення. Зразком для побудови органів влади в галицькій автономії мала бути англійська парламентська монархія, зокрема, її принципи місцевого самоврядування. Таким чином, влада переносила на місцеві органи, які мали стати основою для розбудови своєї національної держави знизу. Центральна законодавча влада в автономії належала б парламенту у вигляді палати представників місцевих органів влади, а функції виконавчої влади здійснювала так звана державна рада, до складу якої входили б представники духовних та світських станів. Символом держави мав стати монарх, але на відміну від В. Липинського, С. Томашівський не вважав принциповим питання стосовно передачі монархічної влади, тому передбачав як передачу її в спадок, так і виборність членами державної влади. Надаючи великого значення ролі уніатської церкви в житті галицьких українців, майбутню державу вчений уявляв свого роду дуумвіратом монархічної держави і церкви за прикладом Західної Європи, де «династія фізичними засобами творила національну державу і дбала про матеріальне добро підданих, католицька церква утримувала культурний зв’язок і формувала народну душу»17.

В. Кучабський взагалі не розглядав як принципове питання державного устрою, вважаючи нагальним завданням насамперед встановлення вищої влади над суспільством, а вже потім, з урахуванням розстановки політичних сил всередині країни, законодавство повинно буде конкретизувати державний устрій.

Сповідуючи консервативні засади державотворення, дослідник вважав неминучим завершенням демократизації утвердження абсолютизму, тобто тієї чи іншої диктаторської форми правління. Такі погляди були слідством його уявлень про циклічність суспільно-політичного розвитку, коли розквіт суспільства, зумовлений діяльністю передових вождів, з часом змінюються періодом глибокої стагнації. Внутрішній хаос зможе регенеруватися новою великою внутрішньою реформою, що на руїнах демократії могла відбутися тільки в умовах якоїсь диктатури18.

Прийнятною для вченого була лише тимчасова диктатура, котра повинна після зміцнення творчих консервативних сил передати їм владу. Однак егалітарно-центристська форма диктатури, на його думку, навіть гірша форма правління, оскільки при ній зникає навіть те єдине, що є цінним в парламентаризмі і що потрібно зберегти надалі, а саме мінімальна можливість легального контролю над владою. Основним же завданням так званої здорової диктатури В. Кучабський вважав намагання «...шанувати опозиційну критику і в замислі опозиційних голосів корегувати діяльність уряду більше, ніж це перед тим робила по-парламентарному пануюча більшість»19.

Для утвердження національної самостійності України вчений відстоював ідею військової диктатури як тимчасової форми державного правління, особливу роль в заснуванні якої повинна відіграти провідна верства суспільства – люди військового духу та організації. Таку концепцію майбутнього устрою В. Кучабський назвав «позитивним мілітаризмом», оскільки вважав, що «…до держави Української веде в останній інстанції лиш одна дорога – війна…»20.

Окресливши, таким чином, контури майбутнього державного устрою України, вчені консервативного напрямку ставили собі за мету розробку конкретної політичної програми, тобто практичних кроків на шляху побудови незалежної держави, без якої, на їх думку, Україна знаходитиметься на грані між національним буттям та небуттям. Вчені висловлювались про основні чинники державотворчого процесу таким чином, що першим кроком у напрямку до державної незалежності повинна стати ліквідація внутрішніх органічних слабкостей українства, тобто недозрілості до самостійного існування, яку продемонстрували події 1917–1920 років і які стали основною причиною втрати Україною її короткої державності.

В. Липинський вважав, що найкраще консолідувати українську націю можна на базі територіального патріотизму, що являє собою пробудження почуття солідарності та єдності між усіма мешканцями української землі без огляду на їх соціальну приналежність, віросповідання, етнічне походження, соціально-культурний рівень. Українцем, на думку В. Липинського, є «всякий, хто хоче щоб Україна перестала бути колонією, щоб з різних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло здобути незалежність української колонії приносить все найкраще, що є у ньому, у тій культурі, з якої він до українства прийшов»21.

Іншим важливим чинником подолання слабкості українського визвольного руху мало стати відродження здорового консерватизму, який для вченого полягав не в намаганні реставрації старих віджилих форм, а в утвердженні організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, що здатні приборкувати й скеровувати в потрібне русло різні бунтарські прояви. Взагалі в нашій історії, на думку В. Липинського, одвічно існують два типи, державника і бунтаря, яких він символізує в біблейських постатях Хама і Яфета. Об’єктом критики дослідника був Хам, образ люмпенізованої юрби, яка завжди орієнтується на найпростіші очевидні рішення, схильна піддаватися емоціям та ірраціональним імпульсам. Тому В. Липинський вважав великою помилкою ототожнення українства з самими тільки народними масами, або «громадянським народним суспільством». Ті, хто так вважають, спричиняють неможливість державного відродження, оскільки, на думку вченого, відштовхують від нього найбільш освічених і генетично найбільш здатних до державного будівництва представників верхніх соціальних верств. Але об’єднання державних сил повинно проходити не під гаслом ненависті до свого Хама, а тільки під гаслом його виховання22.

На відсутність консервативних якостей в українському суспільстві звертає увагу і В. Кучабський. Саме консерватори, на його думку, стабілізують суспільно-політичне життя країни: «Пульсом життя такого, здорового консерватизму мусить тоді бути повне самопосвяти змагання до політичної державної влади власного народу на своїй рідній землі. Тоді – але лише тоді, консерватизм може бути тим, чим бути повинен: мозком і серцем свого народу»23.

Пізніше В. Кучабський конкретизував свої думки стосовно українського консерватизму у програмі, яку можна звести до таких основних пунктів:

1) консерватизм має узаконювати суспільну мораль для ліквідації партійних та групових протиріч та підпорядковувати її загальнонаціональним державним інтересам; 2) зосереджувати зусилля на підвищенні рівня освіти та вихованні молодого покоління; 3) відроджувати серед залишків історичної старовинної аристократії, генетичних носіїв консерватизму, дух патріотизму, повернення до цінностей України; 4) скеровувати організацію життя народу, його духовного та матеріального буття на найвищі досягнення та відібрати тим самим у декласованої нетворчої масової інтелігенції її дотеперішню монополію на владу, політику і репрезентацію народу24.

В. Липинський підтримував твердження про те, що кожна реальна нація мусить бути соціально диференційованою. Він вважав, що в кожному суспільстві завжди є меншість, якій належить фактично, навіть коли це не формально, політична влада та громадський провід. Лише ця меншість є політично динамічною і творчою, їй належить, на відміну від пасивних мас, всяка ініціатива у державному житті. Основні засади державного правління були створені саме цією активною меншістю, без якої не можна збудувати державу.

Еліта для нього – творча меншість, здатна до конструктивної державницької роботи без огляду на походження й стан, найактивніші та найліпші представники селянства, робітництва, шляхти, інтелігенції і т.д. Вона весь час змінюється, в ній проходить постійна циркуляція за рахунок появи з низів кращих елементів, що стають на місце здегенерованих представників старої аристократії. Своє завдання провідна верства може виконати за таких умов: «1. хотіти правити, організувати та задля цього уміти жертвувати і ризикувати своїм життям; 2. мусить володіти технічними засобами війни та оборони: державою, зброєю та армією, і 3. мусить володіти технічними засобами економічної продукції: землею, фабриками та машинами»25.

Проблеми виховання української еліти як запоруки створення на місці духовної руїни незалежної України хвилювали й В. Кучабського. Для пояснення феномену еліти дослідник розглядав суспільство як ступеневу будову. Завершує цю піраміду потужна духовна сила – натхненні особистості. Але не каста вирішує місце окремої людини серед загального державного порядку, а здатність до провідних функцій своєї верстви. В. Кучабський розуміє класократичну державу як «органічний порядок гідності, у якому вище поставлене є сполучене нероздільно з нижче поставленим...»26. Для такої держави всі суспільні верстви рівні, тобто всі вони беруть безпосередню участь в управлінні державою, але ця участь є різною залежно від вагомості та значення тих чи інших верств у житті нації і держави. Провідні верстви повинні бути «наскрізь перепоєні духом чистого лицарства й пориваючого, святого геройства»27.

Для диктатури, встановлення якої В. Кучабський вважав головною запорукою українського державотворення, тільки морально-етичні якості провідників є визначальними в питанні меж її впливу на суспільство, визнанні права на існування опозиції та розуміння тимчасовості такого стану. Велике значення для здійснення провідною верствою своєї функції має існування в ній лідера. Стосовно України, то єдиним шляхом до Української держави є війна, тому національна еліта окрім сильного вождівського характеру повинна мати ще й військовий хист. Майбутні провідники нації, вважав вчений, мають формуватися з людей, які з дитинства готують себе до військової праці й колись зі зброєю та своїм законодавством будуть будувати незалежну вільну державу.

Для політичних поглядів В. Липинського характерне негативне ставлення до політичного клерикалізму та спроб зведення значення релігії лише до утилітарних суспільних цілей. Дослідник наголошував на необхідності повного розмежування влади світської та духовної, коли влада державна буде в руках сильних войовників-продуцентів, а влада духовна – в руках духовної інтелігенції. Обмеживши функції церкви турботою про моральність та духовне здоров’я нації, В. Липинський вважав, що практична діяльність духівників у політиці призведе до втрати церквою ореолу духовності та дозволить інтелігенції, що сама не створює матеріальні цінності (до неї він відносить і священиків), «пертися до непосильного для неї політичного проводу»28.

З негативного ставлення В. Липинського до клерикалізму починали його ідейні розходження з С. Томашівським та О. Назаруком, які 1927 року переростали у відкритий конфлікт колишній соратників. На відміну від Липинського, Томашівський і Назарук були переконані у необхідності створення в Галичині монархічної організації католицького напрямку, однак вважали за необхідне попередню популяризацію цієї ідеї. Шляхом до цього стало видання католицького тижневика «Нова Зоря», головним редактором якого з 1927 р. став О. Назарук, а чільним публіцистом – С. Томашівський29.

В основі діяльності С. Томашівського у цьому виданні стало його переконання, що тільки унія, українське католицтво, являє собою єдину справді національну українську церкву. Навпаки, В. Липинському, людині надзвичайно толерантній в питаннях віросповідання, намагання надати пріоритет якійсь одній релігійній християнській організації видавалося дуже небезпечним кроком, що призвів би замість консолідації українства до його ще більшої дезорганізації. Він стверджував, що оскільки діяльність всіх християнських церков в Україні історично обумовлена, всі вони мають гармонізуватися на основі національної єдності. Католик В. Липинський не тільки помірковано ставився до православ’я, але й вважав його найкраще пристосованим до українського ґрунту. Такої ж думки дотримувався і В. Кучабський, вважаючи, що з позицій католицької релігії й західноєвропейської орієнтації не можна оцінювати долю народу, що окрім однієї лише Галичини, за своєю духовною структурою належить до східно-християнського світу.

Оцінка С. Томашівським впливу православ’я на розвиток народів, що його прийняли, зовсім інша. Відсутність політичної свободи в країнах Східної Європи, їх схильність до анархії та політичну нездібність він пояснював саме візантійськими впливами: оскільки православна церква, на відміну від католицької, не спромоглася навіть на забезпечення власної організаційної єдності та наднаціонального характеру, то вона не змогла навчити народи ні політичній волі, ні самоуправлінню. На думку С. Томашівського, тільки сильні католицькі впливи дали українцям значну культурну перевагу перед росіянами та стали для них містком до західноєвропейської культури. Унія, в свою чергу, стала щасливим компромісом, синтезом двох історичних форм і культурних течій, що мала примирити їх прихильників, однак, на жаль, не була справедливо оцінена ними. Так як українська православна церква зреклася всякої національної самобутності на користь московської церкви, а католицька сприймається багатьма українцями як чужа, то єдиною українською національною церквою має право вважатися тільки уніатська30.

Оскільки С. Томашівський в політичних колах вважався прихильником гетьманського руху, то декларування ним таких поглядів могло, на думку ідеолога гетьманців В. Липинського, зашкодити об’єднанню монархічно налаштованих українців, об’єднанню, яке повинно було проходити під гаслами державотворення, а не під гаслами віросповідання. В кінцевому результаті це призвело до розриву відносин не тільки між В. Липинським та С. Томашівським, а й між В. Липинським і О. Назаруком, якого він довгий час вважав своїм соратником і учнем. Опублікована в липні 1929 р. в газеті «Діло» стаття «Нова Зоря» і «Ідеологія гетьманців» була направлена проти С. Томашівського і ставила за мету «не дати ввести в оману громадянство можливою ідентифікацією поглядів «Нової Зорі» з ідеологією гетьманців»31. Ця стаття стала, по суті, першим свідоцтвом кризи в монархічному русі, яка поглибилася в подальшому конфлікті та розриві В. Липинського зі П. Скоропадським.

Лозунг В’ячеслава Липинського «не орієнтація, а організація» демонструє характерне для представників консервативного напрямку негативне ставлення до перспектив втручання якоїсь третьої сили в боротьбу України за незалежність. Аналіз подій 1917–1920 рр. утвердив вчених, і зокрема В. Липинського, в думці, що 1) орієнтація на Росію, незалежно від форми її правління призведе до установлення російської державності на українських землях; 2) орієнтація на Польщу чи інші західні країни підтримуватиме анархію, що знову ж таки призведе до втрати державності на користь сильніших сусідів32. Так само до можливості втручання іноземних держав ставилися С. Томашівський та В. Кучабський, які підкреслювали, що участь, наприклад, Польщі чи Німеччини у боротьбі українців проти Московщини тільки б повторила становище 1918–1919 рр. з поділом України між іншими державами.

Іншою спільної думкою для вчених-консерваторів була думка про необхідність урахування специфіки східних і західних українських земель при розробці конкретних шляхів побудови майбутньої державності. Галичина і Наддніпрянська Україна повинні розвиватися з огляду на умови, що історично склалися, без нав’язування власних традицій у справі об’єднання. Соборність взагалі повинна бути підготовлена розвитком українських земель на власному ґрунті й здійснена тільки в найбільш сприятливий для цього момент. Галичині у цьому процесі відводилася особлива, провідна роль «П’ємонту» України.

С. Томашівський пояснював це збереженням тут «українського духу», що стало можливим завдяки близькості до заходу і особливою роллю уніатської церкви як єдиної національної церкви для українців. За В. Кучабським, що вважав основою для формування держави не етнічне об’єднання українців в межах чужої держави, а кристалізацію психічного стану нації в якомусь певному місці її скупчення, «українським П’ємонтом» зовсім не обов’язково повинна була стати Галичина. Будування може початися, на його думку, з Київщини, Одещини, чи навіть Кубані. Однак, не переймаючись проблемою місця будування конкретної української національної держави, вчений наголошував на тому, що для цього саме «…Захід має сьогодні поки-що найсприятливіші об’єктивні й технічні умови»33.

Для В. Липинського здобуття територіальної автономії було бажаним, але не вирішальним кроком на шляху до державного життя. Тому він радив дотримуватися у стосунках з польським урядом стану легальної опозиції34. С. Томашівський та О. Назарук навпаки, були прихильниками ідеї проведення переговорів з польським урядом та потреби так званої «органічної праці» як способу домогтися поступок для української сторони. Поясненням поглядів С. Томашівського на польсько-українські відносини в Галичині стала його доповідь у варшавському Інституті дослідів національних справ під назвою «Десять літ українського питання в Польщі» (квітень 1928 р.). Вчений в цій доповіді намагався довести необхідність пошуку виходу зі стану постійних конфліктів між українцями і поляками. В основі конфлікту, на його думку, лежить, з одного боку, марна надія поляків на поступове спольщення українців, а з іншого, неприйняття українцями факту приналежності галицько-волинських земель Польщі. Вихід з кризи С. Томашівський вбачає в здійсненні закону 1922 р. про самоуправління трьох східно-галицьких воєводств, який хоч і був прийнятий, але ніколи не був введений в дію. Вчений писав, що «реалізація цієї мізерної уступки, порівняно з сучасним станом, скріпила б наші національні сили вдесятеро»35. Відомий борець за волю українського народу й самостійність України одесит Ю. Липа, у своїй книзі «Призначення України» вказував, що доцільність фізичного збереження (в його розумінні) «раси» може бути підставою розуміння державності. «Не можна прикриватись тим, що українці це одна з шести найбільших груп населення Європи, отже завжди ріками крові проложать собі дорогу до перемоги»36. Тим паче, що не індивідуалізм є характерним для українця, а українська асоціативна громада, група, артіль. І першою прикметою державності є «господарювання кров’ю»37.

Підводячи висновок, погодимося з думкою Ю. Липи, що треба звертатись до своїх теперішніх часів, не до «вчорашніх», і навіть не до «завтрашніх»; треба належати до своєї доби, до її перспектив і розмаху, але це не легко, бо треба ще віднайти себе у сучасності38. Аналіз державницьких поглядів представників консервативного напрямку переконливо доводить їх важливість для сучасного стану, в якому перебуває українська держава. Осмислення успіхів, невдач та помилок минулого та проектування майбутньої моделі розвитку української держави є нагальною справою сьогодення. Зараз існує можливість, інтегруючи досвід минулих поколінь, створити нову концепцію держави, яка б могла охопити політичні, соціально-економічні та культурно-духовні потреби населення. Україна як громадянська нація ще не набула загальноприйнятого бачення себе у світі, ще не в повній мірі усвідомила свого минулого. Нещодавні події показали, що в країні немає моральних авторитетів та лідерів, які здатні спиратися на повну довіру народу. Процес їх кристалізації триває. Тому в розвитку України, опираючись на досвід представників консервативної думки, можна припустити кілька сценаріїв майбутнього: реалістичний (інерційний): повільна стагнація; песимістичний: колапс та розпад; оптимістичний: євроатлантична фантазія.



1 Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // [Електронний ресурс] Режим доступу: http://litopys.org.ua/drag/drag19.htm

2 Пріцак О. Місце Липинського в українській інтелектуальній історії // Сучасність. – 1983. – Ч. Ч. 1/2. – С. 200.

3 Пизюр Є. В’ячеслав Липинський і політична думка західнього світу // Сучасність. – 1969. – Ч. 9. – С. 108.

4 Липинський В. Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVII столітті // Липинський В. Твори. Історична секція. Т. 3. – Філадельфія: Східноєвропейський ін-т ім. В. К. Липинського, 1991. – С. 137.

5 Босий В. Вячеслав Липинський – ідеолог української трудової монархії. – Торонто: Вид-во Українського наукового інституту ім. В. Липинського, 1951. – С. 33.

6 Галушко К. Ю. Консерватор на тлі доби: В’ ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих». – К.: Темпора, 2002. – С. 197-202.

7 Ісаїв В. Політична соціологія В’ячеслава Липинського // Сучасність. – 1984. – Ч. 9. – С. 89.

8 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму // В’ячеслав Липинський. Твори. –Т. 6, кн. 1. – К. – Філадельфія: Ін-т Східноєвропейських досліджень НАНУ; Східноєвропейський ін-т ім. В. К. Липинського, 1995. – С. 47.

9Там само. – С. 89-90.

10 Липинський В. Покликання варягів чи організація хліборобів. (Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка «Де вихід») // Хліборобська Україна. – Відень, 1922 – 1923. – Кн. 4, зб. 7-8. – С. 339.

11 Липинський В. До українських хліборобів // Українська суспільно-політична думка у ХХ ст.: Документи і матеріали: У 3-х томах / Упоряд. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – Мюнхен: Сучасність, 1983. – Т. 1. – С. 480.

12 Лисяк-Рудницький І. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. − К.: Основи, 1994. – Т. 2. – С. 195.

13 Липинський В. Комунікат // Збірник Хліборобської України. – Прага, 1931. – Т. 1. – С. 31.

14 Попович М. В’ячеслав Липинський і український консерватизм // В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Матеріали міжнародної наукової конференції 2-6 червня 1992 р. у Києві, Луцьку і Кременці. – К.- Філадельфія: Ін-т Східноєвропейських досліджень НАНУ; Східноєвропейський ін-т ім. В.К. Липинського, 1994. – С. 195-196.

15 Томашівський С. Влада і культура //Хліборобська Україна. – 1922 - 1923. – Кн. 4., зб. 7-8. – С. 309-310.

16 Томашівський С. Драгоманов і Галичина // Політика. – 1925. – Ч. 1-6. – С. 84.

17 Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику: Відкритий лист до В. Липинського з додатками. – Львів: Б.в., 1929. – С. 63.

18 Кучабський В. Політичні конечності // Наш шлях. Місячник української національної політики і громадського життя. – Львів, 1935. – Ч. 1. – С. 10.

19 Кучабський В. Одверта відповідь польському консерватистові. – Львів: Мета, 1932. – С. 167.

20 Кучабський В. Завдання гетьманського руху на Західній Україні // Збірник Хліборобської України. –Прага, 1931. – Т. 1. – С. 40.

21 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. – С. 20.

22 Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність. − 1992. − № 6. – С. 74.

23 Кучабський В. Одверта відповідь польському консерватистові. – С. 209.

24 Кучабський В. Україна і Польща. – Львів: Дзвони, 1936. – С. 229-234.

25 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. – С. 138.

26 Кучабський В. Завдання гетьманського руху на Західній Україні. – С. 18.

27 Кучабський В. Більшовизм і сучасне завдання українського Заходу. Національно-політичні замітки. – Львів: НТШ, 1925. – С. 122.

28 Липинський В. Релігія і церква в історії України // Політологічні читання – 1994. – № 1. – С. 225.

29 Лисяк-Рудницький І. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту. – С. 222.

30 Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику: Відкритий лист до В. Липинського з додатками. – С. 62.

31 Липинський В. «Нова зоря» і ідеологія гетьманців // Діло. – 1929. – Ч. 157. – 18 липня. – С.1.

32 Липинський В. До українських хліборобів // Українська суспільно-політична думка у ХХ ст.: Документи і матеріали: У 3-х томах / Упоряд. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – Мюнхен: Сучасність, 1983. – Т. 1. – С. 478.

33 Кучабський В. Більшовизм і сучасне завдання українського Заходу. Національно-політичні замітки. – С. 121.

34 Лисяк-Рудницький І. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту. – С. 219.

35 Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику: Відкритий лист до В. Липинського з додатками. – С. 99.

36 Липа Ю. Призначення України. Друге незмінне видання. –К.: «Темпора», 1953. – С. 213.

37 Там само. – С. 214.

38 Там само. – С. 3.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка