Концепція гуманізму 3 Міфічна модель світобудови



Скачати 146.1 Kb.
Дата конвертації01.05.2016
Розмір146.1 Kb.



Зміст





1. Художня концепція гуманізму

3

2. Міфічна модель світобудови

9

Список літератури

13


1. Художня концепція гуманізму

Середньовічна арабська культура справила безпосередній вплив на сусідні народи, особливо ті, які входили до складу халіфату. Щодо цього заслуговує особливої уваги культура Персії (Ірану) X - XV ст. У Ширазі з'явився на світ і провів молоді роки геніальний персидський поет Абу Абдаллах Мушріфаддін ібн Мусліхаддін Сааді Ширазі, відомий як Сааді (між 1203 і 1210-1292). Сааді прожив довге і бурхливе життя, понад 100 років. Першу половину життя мандрував - то воїном, то в одягу дервіша, побував в полоні у індусів в Гуджараті і у хрестоносців в Сірії, трохи не загинув, але повернувся-таки додому.

Там він, маючи життєвий досвід, написав більшість своїх творів: декілька збірників любовної лірики - газелей (вид ліричного вірша), елегію на взяття і розорення Багдада монгольським Хулагу-ханом, інші твори. Але найбільш відомими в його творчості залишаються дві книги - книги про те, як треба жити. Це “Бустан” і “Гулістан” - відповідно, “Плодовий сад” і “Сад троянд”. Сааді став відомим в Європі раніше за інших східних поетів. На Русі перші його переклади з'явилися вже на початку XVII ст. Сучасною українською мовою твори Сааді вперше з'явилися в перекладі А. Кримського (1871-1942).

Однією з найбільших заслуг Сааді перед світовою культурою є те, що він першим висунув художню концепцію гуманізму. Він задовго до європейців - Мірандоли, фон Гуттена і Рабле - вжив термін “гуманізм” (“адамійят”, тобто людяність).

Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей. Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея “гріховності” людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм (“антропос” грецькою - людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями.

Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: “Велике чудо є людина!”. У своєму трактаті “Про достоїнство людини” він писав: “Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю. Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя”. Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність.

Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації - общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення. Однак гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише обраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами.

Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сікстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало.

Новою за формою і за змістом стає в цей час і література, завдяки своїм можливостям вона найповніше виразила свою епоху. Саме в епоху Відродження з'являються національні літератури (іншими словами - літературні твори національними мовами). В італійській літературі на грані між старим, церковно-феодальним і новим, гуманістичним світоглядом - кінець XIII-початок XIV ст. - знаходиться творчість Данте Алігьєрі (1265-1321). Данте був не тільки письменником, але і політичним діячем, прихильником демократичних сил.

Коли його партія зазнала поразки, він став вигнанцем до кінця життя. Тоді він і пише свою “Комедію”, яку пізніше Бокаччо назвав “Божественною комедією”, ця назва й увійшла в історію літератури. Німецький письменник ХХ ст. Стефан Цвейг дав їй таку оцінку: “Подібно крутому вододілу вона раз і назавжди розмежувала два великих потоки - середні віки і Новий час, але, як всяка гірська вершина, вона одночасно зв'язує дві культури, які на перший погляд розмежовує”. Книга написана народним тосканським наріччям, яке і лягло в основу італійської літературної мови (Тоскана - область Італії, столиця якої - Флоренція).

“Божественна комедія” багато в чому ще пов'язана з світоглядом католицизму, відображає середньовічну картину світу (сюжет складає фантастична подорож автора в пекло, чистилище і рай). В поемі широко використана характерна для середніх віків символіка чисел: вона складається з 100 пісень, перша з яких - вступна, а інші розділені по 33 пісні на 3 частини - “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”. Проте поводирі Данте вже зовсім з іншого образного ряду. У пекло і чистилище його супроводить Вергілій - римський поет і мислитель, а в рай - Беатріче, - прекрасна кохана Данте, яка дуже рано померла. Ще раніше він вже оспівав своє почуття до Беатріче в книзі “Нове життя”.

Першими в повному розумінні гуманістами в італійській культурі були Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо, які разом з Данте є творцями італійської літературної мови. Життя і творчість Петрарки (1304-1374) найбільш яскраво показують, яке значення мала античність для італійських гуманістів. Петрарка буквально схилявся перед античним світом, був блискучим знавцем мов, заснував науку, яка отримала пізніше назву класичної філології. Все життя займався пошуком і вивченням древніх рукописів, писав історичний твір, наслідуючи античних авторів. Однак славу у віках йому принесли не ці парадні твори, а лірична поезія, яку сам він всерйоз не сприймав. Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років після її смерті, хоч навіть не був близько з нею знайомий. “Книга пісень” відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.

Обдаровання зовсім іншого плану мав Бокаччо (1313- 1375). Завдяки йому одним з провідних жанрів ренесансної літератури стає авантюрна новела. Його “Декамерон” (збірник з ста новел, звідки і назва книги) в захоплюючій, дотепній формі розгортає перед нами картину побуту і традицій італійського суспільства. Багато новел викривають лицемірство, пожадливість ченців. Коли католицька церква ввела в практику Індекси заборонених книг, “Декамерон” відразу туди потрапив. Перу Бокаччо належить перший в європейській літературі психологічний роман “Фьяметта”.

Німеччина - батьківщина Реформації, і німецькі письменники були тісно пов'язані з ідеями і настроями своєї країни. Головну увагу вони приділяли релігійно-філософським, морально-етичним проблемам. Причому в їх творах поєднувалися різка критика порядків, які існували, і боязнь активності народних мас. Багато про що говорять вже назви книг: “Корабель дурнів” Себастьяна Бранта, “Похвала дурості” Еразма Роттердамського, “Листи темних людей” Ульріха фон Гуттена. Найвидатнішим представником французького гуманізму був Франсуа Рабле (1494-1553).

Народився він в сім'ї адвоката, в юності поступив у монастир, потім покинув його, вивчав медицину і природничі науки, був лікарем, вів філологічні дослідження. У циклі сатиричних романів “Гаргантюа і Пантагрюель” він ввів у літературу образи, прийоми народної сміхової культури. Унікальний твір залишив Мішель де Монтень (1533-1592). Біля двадцяти років він записував свої спостереження, міркування, думки. Ці записи склали три томи афоризмів “Досліди”. Вони увібрали і дух своєї епохи, і думки “на всі часи”.

Засновником нової іспанської літератури став Мігель Сервантес (1547-1616), з чиєю творчістю пов'язане завершення перетворення кастільського діалекту на літературну мову. “Дон Кіхот”, недостатньо оцінений сучасниками, в XIX-XX ст. був оголошений одним з найбільших творінь людської думки. Задуманий як пародія на рицарські романи, “Дон Кіхот” насправді виявився глибоким, багатоплановим твором. Ідеали і цілі Дон Кіхота високі, він висловлює гуманістичні ідеї, але виглядає безглуздо, зазнає поразок. Прекрасні ідеї несумісні зі світом матеріальних інтересів. Роман відобразив кризу ренесансного гуманізму, ввів у мистецтво тему “донкіхотства” - вірності своїм поглядам і боротьби за них всупереч усьому.

Ренесансний театр почав свій шлях значно пізніше, ніж література й образотворче мистецтво. Середньовічні театральні жанри - містерії і фарси, залишалися основними до самого кінця XV ст. Лише в середині XVI ст. в Італії виникає перший професіональний європейський театр епохи Відродження - комедія “дель арте”, комедія масок. Спектаклі цього театру представляли акторські імпровізації на основі дуже короткого, схематичного сценарію, з вставними музичними і танцювальними номерами.

Із спектакля у спектакль переходили маски-типи: слуги - Брігелла, Арлекін, Коломбіна, безглуздий і жадібний купець Панталоне, фанфарон і боягуз Капітан, говорун і тупиця Лікар. Постановки нового театру, які розгорталися на дерев'яних сценах, на площах міст, остаточно витіснили релігійні містерії. Однак глибоко зрозуміти свою епоху, виразити її ідеали комедії масок було не під силу. Сучасний по суті театр зміг з'явитися, коли, крім нових письменників, з'явилися і нові глядачі. Новий світогляд повинен був проникнути в широкі кола народу, бо за своєю природою театр - мистецтво масове і демократичне.

Це потребувало значного часу, і тільки в кінці XVI – на початку XVII ст. настає розквіт театрального мистецтва, але вже не в Італії, а в Іспанії і Англії. Так, в Англії Відродження практично не торкнулося архітектури, образотворчого мистецтва, а проявилося в літературі і театрі. Вистави користувалися бурхливим масовим успіхом. З'являються постійні театри, типу “Глобуса” в Лондоні, приватні антрепризи. Провідними театральними жанрами були драма і трагедія, які відповідали масштабу епохи.

Якщо біля джерел культури Відродження стоїть могутня фігура геніального Данте, то завершує епоху не менш велична фігура геніального В. Шекспіра (1564-1616). Оновлення театру було підготовлене багатьма джерелами: старовинні майданні видовища, народний епос, середньовічні легенди й історичні хроніки, античні драми і міфи, ренесансна література. Саме творчість Шекспіра, зібравши все воєдино, надала драматургії принципово іншого звучання. Якщо в античних драмах події обов'язково відбувалися в одному місці протягом короткого проміжку часу, то у Шекспіра події часом охоплюють все життя героя, ми спостерігаємо складний розвиток сюжету за різних обставин.

У подіях беруть активну участь і другорядні герої. Абсолютно новий художній принцип покладено в основу трактування характеру головного героя. Він перестає бути втіленням якоїсь однієї риси, Шекспір малює складні, повні протиріч характери в розвитку. Шекспір відкинув жорсткий розподіл на жанри, він сміливо з'єднує в своїх п'єсах і серйозне, і смішне. Бідність декорацій сучасного йому театру він заповнив багатством, образністю мови, діалогів. Творчість Шекспіра почалася створенням серії історичних драм (“Річард II”, “Генріх IV”, “Король Джон”, інш.), в яких він відмовляється від парадності, схематизму в трактуванні історії, потім були написані його комедії - “Багато шуму з нічого”, “Дванадцята ніч”, характерна особливість яких - доброта, людяність, повна відсутність сатири.3

Шекспір створює знамениті трагедії: “Гамлет”, “Ромео і Джульєтта”, “Отелло”, “Макбет”, “Король Лір”, “Антоній і Клеопатра”. У кожній з них життя головних героїв обривається, однак головна драма - не в фізичній смерті. Шекспір розмірковує про те, що приводить до такого фіналу: крах життєвих ідеалів, зіткнення з жорстокістю світу, зрада власним принципам чи помилковість цих принципів. При тому, що його п'єси створювалися для конкретної трупи театру “Глобус”, коли враховувалися навіть особистісні риси акторів, їх кількість, Шекспір піднявся до загальнолюдських узагальнень, охопив безліч життєвих психологічних колізій. Часова дистанція тільки збільшує популярність драматургії Шекспіра.

Епоха Відродження і Реформації в історії світової культури має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу культури, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану:

- на зміну церковному світогляду, який панував неподільно, приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм;

- в науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне природознавство і, як результат цього, здійснюється величезний крок уперед у пізнанні навколишнього світу і самої людини, виникає спеціалізація у науці;

- об'єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою;

- утворюються сучасні національні європейські літератури і професіональний театр;

- унікальним є історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству найвеличніші твори.


2. Міфічна модель світобудови

Першою цілісною системою світогляду, яка сформувалася історично, була міфологія. Міфи зустрічаються у всіх культурних регіонах Стародавнього світу. Міфологія - систематизована, універсальна форма суспільної свідомості і духовно-практичний спосіб освоєння світу первісного суспільства. Це - історично перша спроба дати зв'язну відповідь на світоглядні питання людей, задовольнити їх потребу в світоз’ясуванні і самовизначенні. Будь-який міф побудований як оповідання на ту або іншу світоглядну тему - про світобудову, про походження людського роду, про стихії, богів, титанів, героїв. Широко відомі античні міфи - детально розроблені оповідання древніх греків і римлян про богів, титанів, героїв, фантастичних тварин.

Так, один з міфів Греції розповідає: «...дочка Урана (Небо) і Геї (Земля) богиня пам'яті Мнемозина народила дев’ятьох дітей, яким було відоме минуле, сьогодення і майбутнє. Будучи покровителями співаків і музикантів, вони передають їм свій дар. Але цими дивними істотами були не Боги, і не демони.

Цією чарівною силою володіють тендітні дівчата, дочки Мнемозини і Зевса - музи: Кліо - муза історії із сувоєм і паличкою для листа; Мельпомена - муза трагедії з трагічною маскою і вінком із плюща; Терпсихора - муза танцю з лірою; Талія - муза комедії з комічною маскою; Уранія - муза астрономії з небесним зводом і циркулем; Калліопа - муза знання й епічної поезії; Ерато - муза ліричної поезії, що не розстається з лірою; Евтерпа - муза піснеспівів, що несе флейту; Полігімнія - муза гімнів і урочистої музики, із сувоєм у руці, вічно замислена.

Супроводжує муз Аполлон - охоронець гармонії, космічної і людської, який народився на плавучому острові Астерія, котрий прийняв кохану Зевса Літо, якій ревнива Гера заборонила ступати на тверду землю...»

Міфи в тій або іншій формі були у всіх народів світу. Виявлено окремі елементи міфологічної творчості, так само як і розгалужені системи, у древніх іранців, індійців, германців, слов'ян. Великий інтерес з точки зору історії культури являють собою міфи народів Африки, Америки, Австралії. Будучи найдавнішою формою духовного життя людства, міф насамперед виступає як найбільш ранній, відповідний первісному суспільству спосіб світосприймання, тлумачення навколишньої дійсності і самої людини.

Тут знаходять своє відображення практично всі основні елементи світоглядної свідомості як такої - проблеми походження світу (космогонічні міфи) і людини (антропогонічні міфи), проблеми народження і смерті, долі, сенсу життя, людського призначення (змістожиттєві міфи), питання майбутнього, пророцтва про "кінець світу" (есхатологічні міфи) та ін. Поряд з цим важливе місце займають міфи про появу тих або інших культурних благ: про добування вогню, землеробство, винахід ремесел, а також про встановлення серед людей певних соціальних правил, звичаїв і обрядів.

Для міфології характерна своя просторово-тимчасова структура. Будь-яка подія, про яку розповідається в цього роду оповіданнях, відноситься до далекого минулого - до міфологічного часу. Так, священний ("сакральний") час суворо відділений від "профанного", тобто емпіричного часу, "сьогодення". В історії культури період панування архаїчної свідомості характеризується тим, що в міфі знято поділ ідеального і матеріального, образу і предмета, значення і змісту. Той, хто "живе" міфом, говорить М. Еліаде, із профанного, хронологічного часу вступає в інший час, інший стан, а саме в "священний час", який даний споконвічно і може як завгодно часто відновлятися.

Завдяки залученню в ритуальне дійство індивід ніби випадає зі свого повсякденного існування в звичайному світі з його звичайною, природною логікою і здоровим глуздом і вступає в прояснений, сяючий світ, що пронизаний присутністю надприродного. Танцюрист, який бере участь у міфічній драмі, не тільки уособлює бога, він внутрішньо, психологічно ототожнюється з ним. Усі події, явища і речі в міфічному часі відіграють роль зразку, правила, закону, тобто набувають значення парадигми, стандарту поведінки і масштабу оцінок у сьогоденні.

Тим самим стародавність міфологічного сюжету переживається в сьогоденні як вища, справжня реальність, підтримуючи традиції, моральні норми і безперервність племінної культури. Архаїчна свідомість відбивала нерозвиненість практики людей, зародковий характер форм предметного освоєння світу людиною. Вона подвійна за своєю структурою: по-перше, це колективна свідомість (звідси здатність кожного члена роду до співпереживання, ототожнення себе з іншими), по-друге, це родова свідомість, заснована на збереженні історичної пам'яті предків роду (звідси стійкість і традиційність змістовного виміру первісної свідомості).

З цієї двоякості випливає сама можливість міфотворчості. Іншою її передумовою, як стверджує К. Юнг, є архетипічні форми, образи і мотиви, що піднімаються з глибин колективного несвідомого, як якісь споконвічні значеннєві схеми. Міф завдяки своїм світоглядним сюжетам поєднує первісну людину з нескінченністю космосу, вписує її в структуру світобудови, у соціальний і природний світ, орієнтує її поведінкові реакції на досягнення життєвих цінностей, потрібних роду. Через ритуал, обряд, через музику, танець, спів, ритм міф втягує індивіда як активну самодіяльну силу в життя соціуму, будить у ньому відчуття повноцінності буття, почуття стабільності і захищеності.

Міфологічну свідомість відрізняють чотири характерних риси: символізм; етиологізм і генетизм; синкретизм; прозорість.

Символізм означає, що усі світоглядні категорії, які зустрічаються в рамках даної культури, і мотиви знаходять своє вираження засобами мови наочних образів; узагальнений зміст у межах конкретно-почуттєвого мислення може формуватися тільки тоді, коли якийсь конкретний предмет (наприклад, емпірично існуюче дерево) стає символом, чуттєвим представником іншого явища, яке має культурну значимість (наприклад, предка роду).

Етиологізм (від грецького слова "причина") виражає ту особливість будь-якого міфологічного сюжету, яка зв'язана з його пояснювальною функцією; оповідання містить в собі надзадачу: дати пояснення тим чи іншим явищам навколишнього світу, його пристрою і т.п. шляхом відповіді на питання "чому?". Досить часто способом пояснення виступає генетизм - спроба підмінити причинно-наслідкові пояснення розповіддю про "походження" явища, котре пояснюється, або видимої будови світу. Пояснити будову речі означало дати опис того, як вона робилася.

Синкретизм міфу - це злитість в одному цілому зачатків усіх форм духовного освоєння світу - мистецтва, релігії, моралі та ін. Синкретична природа міфології послужила вихідною категоріально-значеннєвою базою і первинним художньо переробленим матеріалом для всіх наступних явищ духовного виробництва, і в сфері словесної творчості (казка, легенда, історичний переказ, епос), і в сфері раціонально-розумових форм - філософії, науки та ін.

Прозорість міфологічної свідомості виявляється в тому, що представлена в міфі картина світу цілком ототожнюється первісною людиною із самою реальністю; індивід наївно вірить у те, що речі і явища навколишнього світу саме такі, якими вони є у міфологічній інтерпретації. Прозорість міфу означає, що людина бачить світ через призму існуючих світоглядних уявлень, при цьому сама ця призма, подібно до стекол оптичного приладу, ніяк не сприймається.

Іншими словами, концептуально-значеннєва сторона міфу цілком елімінована із самосвідомості суб'єкта. Звідси: не існує ніякого "зазору", ніякої розбіжності, протиріччя між міфом і реальністю. Прозорість міфу дозволяє відповісти на кардинальне для функціонування будь-якого типу світогляду питання: яким чином у даній системі світогляду забезпечується стабільність і переконливість. Ніяка світоглядна система не може існувати, не маючи підстав переконливості. Для міфології такими підставами служить принцип прозорості, який забезпечує повну довіру індивіда до того, про що йдеться у світоглядному сюжеті.
Список літератури
1. Білик Б.І. Культурологія. - К., 2004. – 256 с.

2. Горфункель А. Філософія епохи Відродження. - М.: Вища школа, 1990. – 368 с.

3. Гріненко Г.В. Хрестоматія по історії світової культури. - М.: Юрайт, 1998.- 669с.

4. Культурология /Под ред. А.А.Радугина. - М.: Центр, 1996. - 400 с.

5. Скворцова Е.М. Теория и история культуры. - М.: ЮНИТИ, 1999. - 406 с.

6. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. - Київ: Либідь, 1993. - 390 с.



IQdiplom.com - дипломні роботи, курсові, реферати на замовлення


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка