Комунальний заклад Львівської обласної ради Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти



Сторінка1/4
Дата конвертації30.04.2016
Розмір0.59 Mb.
  1   2   3   4
Комунальний заклад Львівської обласної ради

Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

Кафедра суспільствознавчої та культурологічної освіти




Опорні схеми і таблиці на уроках історії України

у 9 класі загальноосвітньої школи

Львів, 2014


Опорні схеми і таблиці на уроках історії України у 9 класі загальноосвітньої школи (методичний посібник для учителів)/ Укл. Івануса Г. – Львів: ЛОІППО, 2014. – 40 с.
Методичний посібник підготовлено відповідно до чинної програми «Історія України. 8 клас» для 11-річної школи Міністерство освіти і науки України для навчальних загальноосвітніх закладів.

Матеріал систематизовано, згруповано, узагальнено у вигляді доступних, чітких, зрозумілих опорних схем та таблиць. Він може стати в пригоді кожному викладачеві – досвідченому або молодому спеціалісту.

Посібник призначено для вчителів та учнів загальноосвітніх навчальних закладів.

Рекомендовано до друку кафедрою суспільствознавчої та культурологічної освіти

(протокол № 5 від 27.06.2014 р. )
9 клас. Тема 1. Формування модерної української нації. Теорія та суспільні виклики першої половини XIX ст.*
Дослідження життєдіяльності людини і суспільства є неможливим без розуміння поняття «етнос». Слово «етнос» грецького походження. Давньогрецький поет Гомер (у його творах уперше зустрічаємо цей термін) позначав цим словом не лише окремі групи людей, а й рої комах або зграї птахів. Себе греки не називали етносом, але з якогось часу стали використовувати цю назву стосовно сусідніх негрецьких племен. Цю традицію пізніше запозичили римляни, які почали так називати варварів. З прийняттям християнства поняттям «етнос» стали називати язичників-нехристиян.

Сучасні дослідники проблем націотворення приділяють багато уваги поняттю «етнос».


Спільність території

Спільна матеріальна та духовна культура

Спільність мови




Е т н о с



Спільні психологічні риси



Етнічна самосвідомість

Спільні господарські зв’язки

Етнос, на думку вітчизняних дослідників, - це спільнота, у якій люди об’єднані вірою в спільне походження та наявністю культурної єдності (мови, звичаїв, міфів тощо). Підставами для цієї віри можуть бути як реальні факти, так і певні уявлення. Найчастіше етноси об’єднує віра в уявні обставини – міфи про спільне походження.



Етносце група людей, яка історично склалася на певній території ї характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій, способу життя та особливостями психічного складу.

Етнос як суспільно-природне утворення слід відрізняти від історичних спільнот людей, таких як рід, плем’я, народність, нація, які хоч формуються на основі певних етнічних спільнот, проте є продуктом історії, соціокультурними утвореннями.

На зміну племенам прийшла нова історична форма спільності людей – народність.

Народність – історична форма мовної, територіальної, економічної і культурної спільності людей, яка виникає в процесі злиття різних племен:


  • складається з кількох племен, близьких за своїм походженням та мовою, або з різномовних племен, що змішуються внаслідок завоювання одних племен іншими;

  • спільною мовою народності стає, як правило, мова численнішого або розвиненішого з її етнічних компонентів;

  • територія, на якій проживає одна народність, може бути розділена кордонами декількох держав.

Подальший розвиток суспільного життя привів до виникнення нової, етносоціальної спільноти людей – нації.

Нація – духовна спорідненість природно і соціально визначеного етносу (або декількох етносів), яка формується завдяки єдності таких засад:

  • територіальних: має свою територію, яку охороняє як джерело своєї живучості;

  • етнічних: формується, як правило, з людей одного етнічного складу;

  • економічних: спільність господарських зв’язків об’єднує людей, зв’язуючи їх єдиною справою і надією на позитивний результат;

  • загальнокультурних: життєдайним джерелом її існування стають мова, традиції, звичаї, культура та історія, коли вони забуваються – нація занепадає;

  • психологічних: має спільні особливості психічного складу (певні спільні риси, адекватна реакція на подразники, тотожні оцінки), які визначають поняттям «національний характер».

Особливості історичного розвитку українського етносу та нації

Особливістю формування українського етносу є те, що історичні передумови його становлення складаються у чітких культурно-географічних межах однієї і тієї ж території. Завдяки цьому, попри змінювання народів на території, що становила ареал майбутнього формування українського етносу, культурно-історичне підґрунтя цього процесу готувалося тисячоліттями. Він характеризувався прямою трансляцією культурних традицій і цінностей в єдиному геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етнотворення українців тисячолітній досвід інших народів:



  • українська мова характеризується з-поміж більшості слов’янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовної групи;

  • український орнамент успадкував риси орнаментів трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції;

  • українська хата за всіма ознаками, аж до традицій білити глиною стіни, сягає скіфсько-сарматських часів;

  • український народний танець гопак містить певний код давньої слов’янської культури, що передає певну динаміку форм та структур рухів, конче потрібних для духовного та фізичного вдосконалення людини.

Цей глибоковкоріненний тисячолітній культурний досвід, накопичений в ареалі майбутньої України, трансформувався в епоху Київської Русі в етнокреативний чинник українського народу.

Київська Русь існувала як окрема унікальна цивілізація і типологічно подібна до таких найближчих до неї цивілізацій, як середньовічні візантійська та західно християнська. Як і кожна цивілізація того часу, вона була полієтнічною. Київська Русь становила цілісну самодостатню систему економічного, суспільно-політичного та культурно-релігійного життя й займала велику частину території Східної Європи. У її розвитку виділяють такі періоди:



  • формування – VІ – VIII ст.;

  • зростання – ІХ – Х ст.;

  • розквіту – Х – перша половина ХII ст.;

  • диференціації – друга половина ХII – перша половина ХIII ст.;

  • трансформації, коли на її тлі вже починають виявлятися контури нових етнокультурних феноменів, – друга половина ХIII – ХV ст. Саме в цей період починається формування з давньоруської народності – української нації.

Основні теорії виникнення і розвитку української нації

Примордіалістський підхід

Модерністський підхід

Етап формування українського етносу, пов’язаний з етнонімом «Русь» і охоплює історію до XII ст., формування української нації розпочинається у XII ст. і пов’язане з етнонімом «українці».Проте тоді етногенез українців було перервано і відновлено у XVI–XVII ст. На хвилі національного піднесення, каталізаторами якого були: загроза фізичного винищення українців з боку Степу, польське національне гноблення та внутрішня зрада, формувалися всі ознаки козацької нації, замішаної на козацькому ґрунті. Розпочавшись у XVI ст. як воєнно-політичне відродження, воно розвивалося наприкінці XIX ст. у сфері духовності й культури, а в 20-х рр. ХХ ст. як загальнонаціональне піднесення, що охопило всі важливі сфери життя українського народу.

Становлення української нації є процесом, в якому були три фази: княжофеодальна (від Київської Русі до Люблінської унії), козацька (XVII–XVIII ст.) та модерна (вона починається з «національного відродження» ХІХ ст.). При цьому вчені не заперечують того очевидного факту, що в побуті, матеріальній і духовній культурі, мові й території розселення українського народу відбулися зміни. Однак вони мали еволюційний характер, що забезпечувало спадкоємність розвитку



Процес становлення української нації розглядається у контексті світової історії. У модерну добу, коли націоналізм перетворюється на засіб глобальної модернізації «відсталих» народів, починається становлення модерних російських і польських націй. У конкретно-історичних умовах ХІХ ст. українцям довелося вибирати: або перетворитися на частину цих націй, або самим трансформуватися в модерну націю. Нечисленна високоосвічена українська еліта розпочала творення «України» як окремої соціально-культурної спільноти. Поступово набір «ознак», які вказували на окремішність українців, розширювався: додавалися мова, територія тощо.

Вирішальним у становленні української нації було ХХ ст. Зміни у національній свідомості українців були обумовлені передусім трансформацією українського суспільства з аграрно-традиційного в модерно-індустріальне. Це спричинило руйнування традиційної структури українського суспільства і формування модерних соціальних структур, зокрема якісно нової української еліти. Остання скористалася українською національною свідомістю як знаряддям для реалізації власних політичних амбіцій.


«Модерний»(новітній) період у світовій історії розпочався з XVI ст. вимагає додаткових роз’яснень. По-перше, немає ясності й одностайності, які процеси вважати «модерними», а які – «домодерними». Так, головними історичними процесами, які визначали специфіку новітніх часів, вважають виникнення і поширення модерної демократії, розвиток індустріалізації та поява двох нових великих суспільних сил – націоналізму і соціалізму. Неважко помітити, що кожне з описаних явищ мало свого попередника за «старих» часів(за винятком хіба що індустріалізації). По-друге, більшість суспільних процесів, що відбувалися впродовж останніх п’яти століть, тією чи іншою мірою були сумішшю «модерного» й «архаїчного». Старі, «домодерні» сили й ідеї продовжували діяти, виявляючи подиву гідну здатність до виживання і пристосування до нових умов, часто-густо нейтралізуючи, навіть підпорядковуючи собі процеси модернізації. Повсюди стара еліта втримувала політичну і культурну владу, дозволяючи буржуазії робити гроші і сплачувати податки, а найбільшою мрією багатих промисловців і банкірів було одержати високий аристократичний титул.

Інша трудність щодо окреслення новітньої доби виникає з факту існування великих регіональних відмінностей у перебігу модернізації. Щодо Східної Європи прийнято говорити про її «відсталість» – тобто ті самі процеси, які відбувалися на Заході, доходили сюди із запізненням і не мали такої інтенсивності. Більше того, в одному й тому самому регіоні різні народи по-різному сприймали нововведення. Особливість української історії полягає в тому, що абсолютна більшість українців продовжувала жити традиційним укладом життя, слабо реагуючи на економічні зміни. Українське суспільство до 1920-х років дуже слабо зачеплене модернізаційними процесами й аж до останньої третини ХХ ст. значно відставало за показниками модернізації від сусідніх етнічних груп. Інакше кажучи, українцям багато в чому вдалося зберегти свою ідентичність не внаслідок модернізації, а всупереч їй.

Але визнання «запізнілості» й маргіональності східноєвропейського регіону не заперечує факту, що його історія все-таки вміщується у загальну схему періодизації світової історії. По-перше, цю запізнілість слід оцінювати в релятивних, а не в абсолютних критеріях. Теза, що «розвинутість» є нормою, а «відсталість» – історичним збоченням, також вимагає суттєвої ревізії. Насправді те, що Західна Європа від XVI ст. стала моделлю економічного, культурного і політичного прогресу, було наслідком збігу сприятливих обставин. З цієї точки зору, для більшості народів і країн «відсталість» є правилом, а «розвинутість» – винятком. З другого боку, не варто забувати, що власне Східна Європа(у т.ч. й Україна) у глобальному масштабі була регіоном, який одним із найперших взявся доганяти «розвинутий» Захід і наслідувати його технічні й соціальні досягнення.

Ще більшої впевненості у потребі вживати до української історії загальноєвропейської періодизації додає факт, що процес творення модерної української нації відбувався синхронно з аналогічними процесами у Західній Європі. Церковні рухи і козацькі війни XVI-XVII ст. є українськими аналогіями загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності – національної свідомості, а національного відродження ХІХ ст. – трансформації відповідно до нових умов та поширення цієї свідомості серед мас. Ця точка зору набуває все більшої популярності в сучасній українській історіографії.

У повну силу процес творення модерних європейських націй розгорнувся у ХІХ-ХХ ст. Тому більш коректним є поділ світової історії на «ранньомодерні» (ранньоновітні) та власне «модерні»(новітні) часи. Хронологічну межу між першими і другими становить Велика Французька революція. Показово, що саме за її часів (1798) зародився термін, який був безпосередньо пов’язаний з процесами націотворення і протягом наступних десятиліть став все більш і більш знаним у політичній лексиці як сила, без допомоги якої не може обійтися в сучасних умовах жодний політичний рух, що розраховує на перемогу. Йдеться про «націоналізм» – рух та відповідну ідеологію, що дотримуються принципу, згідно з яким кожний етнос повинен мати свою національну державу.



Значення фольклору і етнографії в дослідженні національних ознак українців

Характерними віхами другого визвольного етапу 1860-1890-х років був пошук елітою наукових засад існування українського етносу протягом тисячолітньої історії. «Відкриття» багатовікової історії України, безперервного українського історичного процесу від князівської Руси-України до середини ХІХ ст., від Володимира Святого до Тараса Шевченка – головне досягнення академічного періоду національно-визвольного руху. У цей час розпочиналися бої за історію з сусідами, які цю історію привласнили через свою офіційну науку. Україна була однією з не багатьох націй, яка не мала за собою державної підтримки у цій справі або хоча б заможних верств суспільства, які б спонсорували цей процес. Початок виходу багатотомної історії «України-Руси» М.Грушевського означало, що український народ одержував свою історичну метрику, а отже, і право на легітимне існування в історії Нового часу, яку повинні були дати науковці. Без цього український проект було б програно. Не стільки «Кобзар» скільки саме «Історія України-Руси» стала свідченням постання української модерної нації.

У другій половині ХІХ ст. археологія, що видавала архівні документи, виданням документів Тимчасової комісії для розгляду давніх актів(Київська археологічна комісія) відзискувала українську територію від зазіхань прихильників «історичної Польщі» та «исконно-русских земель». У боях за історію відточувався український будівничий міф на противагу російським і польським деструктивним міфам.

Одним з останніх російських була Погодинська теорія про відток російсько етнічного етносу в результаті монгольської навали з Київщини у Північно-Східну Русь та заселення Києва у литовсько-польську добу українцями-галичанами. Таким чином, легітимізувалися претензії Росії на центральні терени України. Іншим міфом, який і досі відіграє свою деморалізуючу роль, – є міф про Переяславську Раду 1654 р. як «добровільне возз’єднання або приєднання» України до Росії.

Поляки експлуатували міф про спільне визволення від московського авторитаризму під гаслами «За вашу і нашу свободу», про триєдину або чотириєдину федерацію народів Речі Посполитої, про Люблінську унію, яка на рівних правах поєднала поляків, українців, литовців та білорусів.

На противагу імперським міфам українці устами своїх провідників – романтиків М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка запропонували міф про відвічний демократизм і громадську відповідальність українця, про співвідношення індивідуалізму та громадського устрою, як питомої чесноти традиційного суспільного ладу. Громадянська теорія була визначним вкладом українців у скарбницю світової суспільної думки.

Не менше значення для України мала ідея територіалізму В’ячеслава Липинського, яка свідчила про визрівання серед українців концепту політичної нації, а не нації за кров’ю. Саме Липинському належить крилата фраза про будування нації через постання держави, а не навпаки, як це було в націях «історичних народів», що залишається актуальним і для наших днів.

_______________________________________



* пропонуємо вивчати тему 1 «Формування модерної української нації. Теорія та суспільні виклики першої половини XIX ст.» в кінці курсу історії України 9 класу.

Тема 2. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій наприкінці XVIII – у першій третині XIX ст.


Тема уроку: Включення українських земель до складу Російської імперії
Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії


Г у б е р н і ї


Тема уроку: Українські землі у складі Австрійської імперії
Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі

Австрійської імперії

Правобережжя



Лівобережжя

Південь України

Західноукраїнські землі

Київська


Подільська

Волинська



Чернігівська

Полтавська

Слобідсько-Українська

Катеринославська

Таврійська



Херсонська

Національне становище українського народу

  • запровадження російської мови замість української;

  • обмеження розвитку національної культури;

  • заміна слово «Україна» на

«Малоросія»

Соціальне становище українського народу

  • запровадження кріпосного права на Правобережжі, Лівобережжі, а згодом і на Півдні України;

  • кріпосні селяни відбували рекрутчину;

  • розвиток відхожого промислу;

  • збільшення кількості товарів мануфактурного виробництва (сукна, взуття);

  • нові продукти харчування (картопля, чай);

  • міста торгово-промислові

осередки (Харків, Київ, Бердичів, Одеса);

  • ріст чисельності купців: торгівля + власне виробництво

Східна Галичина

Північна Буковина

Закарпаття

Королівство Галичини і Лодомерії

Угорське королівство




Реформи70-80-х рр. XVIII ст. на західноукраїнських землях:

  • аграрна реформа:

    • звільнення селян від особистої залежності від поміщиків;

    • фіксований розмір панщини (до 30 днів на рік);

  • релігійна реформа:

    • католицька, протестантська, греко-католицька церкви рівні в правах;

    • всім віруючим цих конфесій дозволялося вступати до університетів, займати державні посади, продавати і купувати землю;

  • реформа в галузі освіти:

    • 1784 р. заснування Львівського університету, при якому до 1809 р. діяв Руський інститут навчались українці;

    • працювали семінарії, які готували греко-католицьких священиків;

    • запровадження початкових і середніх шкіл.

Соціальне становище українців на західноукраїнських землях:

      • українці Галичини, Буковини, Закарпаття належали до феодально залежного селянства;

      • розміри панщини постійно зростали – 5-6 днів на тиждень;

      • ріст числа безземельних селян;

      • відсутність самоврядування в містах населення відбувало панщину, інші повинності.






Тема уроку: Вплив міжнародних відносин на землі України в першій третині XIX ст.

1806-1812 рр.



1812 р.














  • воєнні дії точилися на землях, заселених українцями

  • шість українських губерній надали тисячі «ополченців»;

  • забезпечували війська волами, кіньми, возами з погоничами





?



  • два табори:

    • «за» - надія на введення прогресивного законодавства й Україна може стане незалежною державою;

    • «проти» - не вірили, що Франція визволить Україну з-під російського деспотизму;

  • формування ополчення:

    • козацьке

    • земське

  • 1816р. – у козаків відібрали всі привілеї, повернули до попереднього стану







70 тис.осіб


1828-1829 рр.






?




Азовське козацьке військо – 6 тис. осіб, згодом 11 тис.:

  • охорона східної частини російського узбережжя Чорного моря переселилися на Кубань, інших перевели в селянський стан.





  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка