Колективна монографія Актуальні проблеми інновацій в наукових технологіях сьогодення м. Кіровоград 2014



Сторінка1/16
Дата конвертації10.09.2017
Розмір4.3 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16



Колективна монографія

Актуальні проблеми інновацій в наукових технологіях сьогодення

м. Кіровоград 2014
ББК-74.580

УДК-378.1

ISBN

Актуальні проблеми інновацій в наукових технологіях сьогодення: Монографія / Мельник Я.Я., Мигаль С.М., Смірнов О.О., Єасюков О.Ф., Романенко Ю.А., Нечипоренко В.В., Яковенко Т.В., Крючкова І.В., Познякова О.Л. , Сілявіна Ю.С., Гордієнко Н.М. - Кіровоград, КП «Поліграфія», 2014.– 353 с.
Рекомендовано Вченою радою Міжрегіональної академії управління персоналом

(протокол № від
Рецензенти: Чернуха Н. М. – доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри історії та теорії педагогіки Кївського університету ім. Б.Гринченка

Рижиков В.С. – доктор педагогічних наук, професор кафедри фінасоів обліку та аудиту Університету сучасних знань (м.Київ)

Катаєв Станіслав Львович доктор соціологічних наук, професор Класичного приватного університету (м.Запоріжжя)

У колективній монографії вперше представлено науково обґрунтовану теоретично-практичну характеристику наукових досліджень в наступних галузях: права, економіки, педагогіки та соціології. В галузі юридичної науки розкрито становлення режиму процесуально-правової безпеки у доктрині цивільного процесуального права України, а також проведений ґрунтовний аналіз право на повстання в конституціях держав світу та української реалії. В економічному розділі монографії проводиться аналіз теоретичних та практичних основ мотивації на підприємствах малого і середнього бізнесу. В розділі педагогічної науки проводиться моніторинг якості вищої освіти, технологічні основи формування професійно-педагогічної компетентності майбутніх викладачів вищих аграрних навчальних закладів, мотиваційні засади креативної підготовки фахівця з управлінської діяльності, теоретичні засади і програмно-технологічне забезпечення виховної системи санаторної школи інтернату, концептуальні засади та інноваційна практика педагогічної реабілітації вихованців з особливими освітніми потребами в умовах навчально-реабілітаційного центру В розділі соціологічної науки наведено формування соціальних норм молоді з особливими потребами в умовах освітньо-реабілітаційного центру.

Мельник Я.Я., Мигаль С.М., Смірнов О.О., Єасюков О.Ф., Романенко Ю.А.,

Нечипоренко В.В., Яковенко Т.В., Крючкова І.В., Познякова О.Л. , Сілявіна Ю.С.,



Гордієнко Н.М. - Кіровоград, КП «Поліграфія», 2014.– 353 с.

ЗМІСТ


Юридичні науки

Мельник Я.Я.  Становлення режиму процесуально-правової безпеки у доктрині цивільного процесуального права України в умовах розвитку інноваційних процесів..………………………………..………………...

Розділ 1. Генеза формування режиму процесуально-правової безпеки у цивільно-процесуальній системі

1.1. Історико-правовий аналіз небезпечних тенденцій становлення цивільної процесуальної системи в інноваційних умовах

1.2. Онтологія формування режиму процесуально-правової безпеки у сучасному цивільному процесуальному законодавстві та доктрині

1.3. Інноваційні підходи до модернізації методології доктрини цивільного процесуального права як основи становлення режиму процесуально-правової безпеки

Висноки до першого розділу

Розділ 2. Інновації та процесуально-правова безпека модернізації цивільної процесуальної системи

2.1. Сутність мети цивільного судочинства та її вплив на процесуально-правову безпеку цивільної процесуальної системи

2.2. Безпека уніфікації цивільного процесуального законодавства

2.3. Особливості становлення та безпечної адаптації підінституту прецедентного права у вітчизняній цивільній процесуальній системі …

Висновки до другого розділу

Висновки……...…

Список використаних літературних джерел

Мигаль С.М. Право на повстання в конституціях держав світу та Українські реалії


Економічні науки

Смірнов О.О. Теоретичні та практичні основи мотивації на підприємствах малого та середнього бізнесу в структурі соціально-трудової діяльності

Педагогічні науки

Єасюков О.Ф. Технологічні основи формування професійно-педагогічної компетентності майбутніх викладачів вищих аграрних навчальних закладів…...………..

Романенко Ю.А. моніторинг якості вищої освіти: концепція, модель, технологія організації

Нечипоренко В.В. Теоретичні основи і мета-технологія системного управління навчально-реабілітаційним центром……………….…………...…

Яковенко Т.В., Крючкова І.В. Мотиваційні засади креативної підготовки фахівця з управлінської діяльності……….

Познякова О.Л. Теоретичні засади і програмно-технологічне забезпечення виховної системи санаторної школи інтернату

Сілявіна Ю.С. Концептуальні засади та інноваційна практика педагогічної реабілітації вихованців з особливими освітніми потребами ву мовах навчально-реабілітаційного центру………………………..

Соціологічні науки

Гордієнко Н.М. Формування соціальних норм молоді з особливими потребами в умовах освітньо-реабілітаційного центру…….…..



3
7
12
18
24
29

35
40

46
51

54
59


64
69
73

80
85


89
96
103




СТАНОВЛЕННЯ РЕЖИМУ ПРОЦЕСУАЛЬНО-ПРАВОВОЇ БЕЗПЕКИ У ДОКТРИНІ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

В УМОВАХ РОЗВИТКУ ІНОВАЦІНИХ ПРОЦЕСІВ

Мельник Ярослав Ярославович

докторант Інституту законодавства Верховної Ради України

Обрання Україною курсу на євроінтеграцію, вимагає адаптації цивільної процесуальної системи до європейських стандартів. А розвиток доктрини цивільного процесуального права повинен бути спрямованим на вдосконалення значної частини її інститутів. Оскільки втілення будь яких інноваційних проектів не повинно ускладнювати процедуру захисту прав, свобод та інтересів судом, а навпаки, бути спрямоване на гармонізацію та спрощення доступу до правосуддя та реалізацію права на справедливий суд. Адже в противному разі, втрачається сенс будь яких нововведень.

Однак застосування в процесі реалізації нововведених норм, положень чи то втілення нових інститутів, можуть суттєво позначатись на стані вітчизняної системи цивільного судочинства а також безпеці її процесуального суверенітету. Як думається, заради уникнення негативних наслідків вкрай необхідне виявлення як «слабких» місць у системі цивільного судочинства, та вироблення процесуально-правових механізмів по їх локалізації.

У цьому контексті слід погодитись із тими вченими, які на сьогодні висловлюють певну стурбованість процесом правової глобалізації. Приміром, Ю.М. Оборотов досить слушно підмітив, що «картина невтримного запозичення, що складається, Україною – норм, цінностей й інститутів західноєвропейської цивілізації, несе із собою загрозу руйнування правової системи й державної організації суспільства. При цьому не виключене перетворення території України на загальноєвропейський смітник віджилих ідей, застарілих товарів, непридатних речей …, усього того, що носить найменування відходів сучасної цивілізації [75, с.4]». І очевидно, що як наслідок, впровадження таких «відходів» у вітчизняну систему цивільного судочинства здатне спровокувати у доктрині цивільного процесуального права «дихотомії», викликаною хибними об’єктами досліджень.

Звідси, погоджуючись певною мірою із тезисом С.С. Алексєєва, можливо відмітити, що при ретельному, поглибленому аналізі прийнятих законів, насправді виявляється, що основні їхні погрішності стосуються зовсім не питань технічної чи то термінологічної властивості, і навіть не узгодженості законів між собою чи то їх суперечностей, а відсутності у багатьох із них ґрунтовної правової культури та врахування досліджень високої правової теорії, а з іншої точки зору – юридичної техніки високого рівня [5, с.424], що особливо небезпечно під час реалізації глобалізаційних та трансформаційних процесів. Оскільки саме на цьому рубежі, як ніде інде, відбувається зіткнення правових культур, правових цінностей, які окреслюють не лише напрямок становлення «нової» культури, але й спричиняють «стирання» меж між доцільним, між цінним, практичним та насправді необхідним у вітчизняній цивільній процесуальній системі, що закладені в завданнях та пріоритетах цивільного судочинства, процесуальній політиці.

За таких обставин можливо погодитись із тим, що на сьогодні, наша правова культура може поволі втрачати свою правову форму, тобто «своє обличчя» (як стверджує О. Шпенглер [120]), що й наглядно демонструє відповідь на реальні або передбачувані загрози, які відбуваються не лише в правовій культурі, але і в цілому, в правовій системі.

З іншої сторони, проблема розвитку доктрини цивільного процесуального права в умовах втілення інноваційних процесів, можуть стосуватися не механізмів забезпечення дії цивільної процесуальної системи, а стосуватися суто властивостей та функцій самого права, які спричинятимуть вплив саму систему. Це пояснюється тим, що небезпека може критися на етапі реалізації права виходячи з того, що за юридичним типом праворозуміння «право», по суті, є «інструментом [76, с.99–101]», використання якого, завжди залежить від бажання і розсуду індивіда, від чіткого тлумачення останнім норм, а також, і від дотримання процедури застосування цього права. Саме тому, коли мова йде про право в інтерпритації інструментів двох різних правових систем, одна з яких, приміром, перебуває у стані адаптації процесуальної системи, а інша інтегрується, то виникає певний правовий конфлікт, який потребує вирішення заради збереження механізмів реалізації права на захист. Водночас варто відмітити, що розвиток правової доктрини в умовах інноваційних процесів на сьогодні дає можливість констатувати, що сучасні наукові доробки зосереджені здебільшого на аналізі суто процедур інтеграційних процесів [20; 52, с.259–263], чи то взагалі – статусі новоутворених органів судочинства [53; 103, с. 29–34; 93, с.13–38, та інш.], статусі джерел права [93, с.13–38; 97, с.122–136, та інш.] (в тому числі судової практики [60, с.21–28, 132–151, 337–380; 54, с.19–27], її призначення та ролі у вітчизняній правовій системі), судових процедурах [99, с.398–402; 7, с.249–287 ], на оптимізації прав та інтересів [15, с.601 – 610; 92, с. 67–85; 68], верховенстві права щодо тлумачення нормативно-правових актів, сучасного стану й можливостей застосування практики Європейського Суду з прав людини [74, с.21–39, 434–439, 583–653], самоідентифікації сучасних (розвинених) цивільних процесуальних систем [26], і, навіть, відносно розвитку бепекотворення в економічному, політичному та господарсько-правовому контексті [12; 13, та інш.]. Однак комплексного аналізу стану безпеки цивільної процесуальної системи, як і стану безпеки правової доктрини цивільного процесуального права не проводилось.

Саме тому, на наше переконання, ці обставини підштовхують до потреби у виробленні та до включенні, по-перше, в доктрину цивільного процесуального права того режиму, який би надавав можливість зберегти не тільки свою, унікальну правову культуру чи то правові традиції цивільного судочинства, а також гарантував би суверенність розвитку процесуальної політики; по-друге, вироблення механізму забезпечення стабільності інституту судового рішення, утримання коливань судової практики та ефективності інтеграції прецедентного права у систему цивільного судочинства.

Отож, саме вищенаведені тенденції дають підстави піднімати актуальність питання щодо (а)необхідності дослідження сучасного стану відправлення правосуддя у цивільному процесі, а також (б)щодо з’ясування небезпечних наслідків від інтеграційних процесів, які імплементуються у вітчизняну систему цивільного судочинства в сучасних умовах трансформації норм європейського права, трансформації елементів англосаксонської правової сім’ї (інституту прецедентного права), тощо. Тому, потреба у виробленні режиму процесуально-правової безпеки для збереження процесуального суверенітету стану цивільного судочинства як умови для справедливого, швидкого захисту прав, свобод та інтересів є вкрай актуальною, а її вирішення буде об’єктом подальшого дослідження та зумовлюватися його метою.

РОЗДІЛ І. ГЕНЕЗА ФОРМУВАННЯ РЕЖИМУ ПРОЦЕСУАЛЬНО-ПРАВОВОЇ БЕЗПЕКИ В ЦИВІЛЬНІЙ ПРОЦЕСУАЛЬНІ СИСТЕМІ

1.1. Історико-правовий аналіз небезпечних тенденцій становлення цивільної процесуальної системи в інноваційних умовах

Як відомо, права та свободи людини, їх соціальне призначення в суспільстві, – одна з найбільш важливих проблем історичного, соціального та культурного розвитку людства [51, с.3], що із найдавніших часів спонукає до пошуку оптимальної форми співвідношення особистості та держави, співвідношення їх інтересів [91, с.77] між собою. Однак на сьогодні, в зв’язку із стрімкими глобалізаційними процесами, що відбуваються у кожній правовій системі, абсолютно ніяка розвинута країна не відчуває себе в цілковитій безпеці. Це зумовлює у світі надзвичайну значущість потреби в необхідності вироблення належного рівня безпеки щодо захисту державою прав, свобод та інтересів її громадян. Тим паче, коли сучасна цивілізація, нажаль, гармонійного співвідношення між правами, свободами людини та їх безпекою, ще й досі не виробила [82, с.430].

Натомість оцінити у повній мірі глобалізаційні процеси, а відповідно, й надати їм належне правове значення, на наш погляд, неможливо без врахування історичного досвіду розвитку цивільних процесуальних систем та рівня захисту прав, свобод та інтересів. Адже справедливим видається тезис Е.В. Ільєнкова у тому, що наука насамперед повинна починатися завжди з того, з чого починається реальна історія. Оскільки логічний розвиток теоретичних визначень передусім повинний відображати конкретно-історичний процес становлення та розвитку предмета [35; 22, с.147]. А це дозволяє віднайти саме те «раціональне зерно», яке необхідне для наповнення теорії новим змістом, для формування нової теорії [35], тобто, для того, аби звільнитися від «непрацюючих» догм та давніх проблем. Звідси й постає за доцільне з’ясування проблем судового захисту прав, свобод та інтересів, що мали місце в конкретно історичний період розвитку судового (процесуального) права. А тому, це надасть змогу оприділити не тільки основні помилки, що відбувалися в кожній історичній формації, алей виявити ті умови, які закладали небезпечні тенденції руйнування системи цивільного судочинства в період втілення інноваційних процесів.

Так, у правовій науці вважається, що кожен конкретно-істоичний період розвитку права характеризувався певними особливостями, як дією права [29, с.8] так і специфікою самого правового регулювання, що можливо пов’язати із характерною типологією тієї чи іншої цивілізації [28, с.88–89; 75, с.16], яка панувала на теренах сучасної України.

У теорії права усталеною є думка, що етапи розвиту цивілізаційного становища суспільства проходять через до цивілізаційний (доправовий) стан та, безпосередньо через стан цивілізації [5, с.108]. В свою чергу, М.Я. Данилевський, до культурно-історичних типів цивілізацій відносить – єгипетську, ассирійсько-вавилонську, грецьку, римську, єврейську і романо-германську (європейську) [28, с.88–89; 75, с.16] цивілізації. Доповнюючи цього вченого А.Дж. Тойнбі, вважає, що результати, які були досягнуті цими цивілізаціями, по суті заступали одна одну, відображаючи у такому західний прогрес [28, с.88–89; 75, с.16], що пояснюється поглинанням існуючих цивілізацій безпосередньо Західною цивілізацією [109, с.247–249; 75, с.17–18]. Доцільно вказати і на те, що Руська цивілізація (до якої входила територія сучасної України – Я.М.), яка була по суті цивілізацією-сателітом Західної цивілізації, поступово перетворилась під в Православно-християнську, а пізніше у Західну [109, с.247–249; 75, с.17–18].

З цього приводу видається слушним тезис С.С.Алексєєва, щодо процесу розвитку цивілізацій, який слід пов’язувати із появлення позитивного права у всіх його значеннях та відтінках вираження [5, с.115], а це означає, що із цим процесом слід пов’язувати і вплив права на розвиток самих цивілізацій, розвиток об’єктивного права. В зв’язку з цим, виникають підстави віднайти не лише певний історичний зв’язок, але й уявити постійну залежність та вплив на розвиток і формування правової системи в Україні, а також поширення негативних умов під час інноваційних процесів, що тривали в конкретно-історичний період розвитку системи цивільного судочинства.

Однак, аналізуючи зародження та розвиток системи цивільного судочинства, що розвивалося у вже сформованих цивілізаціях, важливо відмітити, що такий процес слід пов’язувати із розвитком процесуального права., яке, як сукупність правових норм, з’явилося лише на пізніх етапах [94, с. 298; 59, с.7–8]. Проте сама процесуальна діяльність з вирішення правових спорів (тобто, судова процедура) розвивалась на ранніх етапах розвитку суспільства та права [59, с.7–8]. І тому, таке право характеризується вченими як архаїчне, особливість якого зводиться до усного вираження та казуїстичності норм, що зрештою має наслідком не систематизованість, неструктурованість та необов’язковість. Відповідно, такий вираз права не міг не позначатися на процедурах вирішення спорів [59, с.7–8], що суттєво стосувалося захисту прав, свобод та інтересів учасників судового розгляду, та на безпеці самого системи цивільного судочинства, яка не спроможна була бути взірцем правосуддя. Це було зумовлено тим, що про реальний захист прав по сутті не йшлося, оскільки такий не відбувався в силу того, що чи не єдиною «метою судових процедур, було те, що такі зводились здебільшого до примирення сторін» [83, с.10–20; 59, с.7–8], що не відображало ані встановлення істини, ані процесу змагальності, ані можливості забезпечення виконання постановленого судового рішення (акту правосуддя), як такого. За таких умов завдання органів, які вирішували спір полягало не стільки у виявленні фактів та застосування правової норми, скільки у тому, щоб усунути заподіяне зло та відновити гармонію у збентеженій громаді [59, с.7–8], уникаючи при цьому належної правової оцінки спірних правовідносин.

Приміром, на теренах сучасної України дію норм процесуального права, власне як і його становлення та розвиток, В.Т. Маляренко пропонує пов’язувати із першим у світі судовим процесом – «Судом Води» Кам’яної Могили. Вчений стверджує, що про існування цього суду вказують віднайдені давні кам’яні таблички, які знаходяться у п’яти святилищах Гроту Бика, датованою ХІІ ст. д.н.е.* Унікальним на його думку є те, що існування цього суду окреслюється періодом за тисячі років до Шумеру (!) – Я.М.)) на теренах сучасної України, який вказує не тільки на багату історію українського народу (курсив власний – Я.М.) [64, с.5, 8], алей дає можливість уявити найбільш ранній період вирішення спорів у судовому порядку, з’ясувати цінності, які закладалися в основу при цьому процесі.

Як йдеться у найпізніших написах, одним із тих, хто чинив «Суд Води» у Кам’яній Могилі, був останній «шумерський» цар Аїмдугуд — володар 11 колісниць у шумерському місті Урі (2510 рік до н.е.). Туди, – висловлює міркування А.Г. Кифішин (відомий шумеролог – Я.М.), – «він прибув із Кам’яної Могили 2535 року до н.е., щоби написати ім’я царя. А до цього, починаючи з 2590 року, запроваджував реформи у Кам’яній Могилі» [48, с. 489–505; 64, с.7]. За таких обставин не важко помітити, що чинивши правосуддя, Шумерський цар відправляв його очевидно у певній формі та традиції, що дає підстави стверджувати не тільки про виробленість правил судочинства, але й ряду процесуальних інститутів, таких як – здійснення правосуддя особою авторитетною особою, транснаціональність судочинства, а також розвитком та втіленням інноваційних процесів, що пояснюється втіленням царем певних реформ у процесі судочинства.

Гіпотетично реконструюючи судовий процес «Суду Води», В.Т. Маляренко звертає увагу на те, що такому суду була притаманна певна двоваріантність. Бо це ж не тільки кара (до речі, слова санскриту kara — «вбивати» та sud — «вбивати» зрозумілі будь-кому і без перекладу) за вчинене зло, але й надання відступникові, чи то грішному, можливості спокутувати цей гріх, очиститися від скверни. Шлях до очищення був чи не єдиний – водою. Згодом, це правило стало одним з найголовніших в історично сформованій сукупності правових традицій та звичаїв людей, які жили на землях нинішньої України. Саме ці звичаї регулювали стосунки та поведінку людей у різних сферах їхнього життя [64, с.6–7]. Приміром, про це свідчить надпис на табличці №4 (який разом з іншими нанесений на плафон печери – Я.М.), в якій говорилося, що: «він же «великий суддя» та земний представник Бога Енліля на «Суді Води» «душу у воду не проливав», а зберігав життя засудженим» [48, с. 489–505; 64, с.8]. За таким тезисом можливо прийти до висновку, що роль суду, і справді, у такий спосіб зумовлювалася потребою віднайти та зберегти орієнтир перш за все на духовну чистоту серед людей, довести до досконалості відносини. Тому, на наше переконання, мета ритуального судочинства окреслювалося прагненням не тільки до покарання, але й до «очистки» оступившегося, до відновлення його особистості, до збереження людини як соціальної істоти. Таким чином, основні принципи, та надзвичайно високі ідеї про уявлення справедливості та добра, невід’ємності від природи самої людини, вже були зрозумілі та закладені в основу правових нормативів на теренах сучасної України. А відтак, можливо стверджувати про закріплення основних цінностей, які виробились на підставі формації правової культури, та лягли в основу перших кодифікованих актів.

Разом з тим, неможливо залишити без уваги історико-парвовий період розвитку судочинства Вавилонської імперії. Де в процесі вирішення правових конфліктів розвиток архаїчного права мав свої особливості. Приміром, вважається, що розвиток джерела права у формі закону хоч мало місце, однак зводилося насамперед до чи не єдиної мети – пом’якшити протиріччя, які виникали в суспільстві, не утворюючи при цьому позитивного впливу на право, у тому числі і на судочинство. Оскільки, як відмічається вченими-істориками стан законності стародавнього Вавилону був доволі недосконалим, принаймні з точки зору повноти регулювання суспільних відносин, які слід було нагальним чином врегульовувати, а тексти закону, в основному характеризувалися казуїстичною формою викладу. По суті, закони не містили загальних принципів, відсутня була й системність у їх викладенні, хоча певна логіка все ж таки мала місце. Закони містили пережитки родового ладу, що проявляється насамперед – в суворих покараннях, збереженні принципу таліона, застосуванні ордалій [38]. За таких обставин, можливо дістати уяву про те, що закони царя Хаммурапі відображали жорстку правову основу, та не закріплювали реального захисту основних прав людини, її свобод та інтересів як найвищих цінностей. Натомість, превілеювання царської «сили» поступово послаблювали або знівеліювуали закріплені принципи. А казуїстична форма викладу норм закону, через їх неповноту характеризувалась звуженістю, обмежуючи при цьому потреби у належному регулюванні тих правовідносин, які не могли довільно розвиватись, а самі норми втрачали актуальність та доцільність їхнього існування. Як наслідок, система права вже не спроможна була своєчасно у встановлений законний (нормативний) спосіб реагувати на потреби суспільства та їх задовольняти, в тому числі під час відправлення правосуддя. Тому, на нашу думку, це могло крити певну небезпеку, яка поступово прокладала шлях до руйнування системи права, і, цілком очевидно, що й самої держави.

Натомість, римляни, розпочинають свою історію теж не без культурних та правових основ, і як видається, доволі таки значних, оскільки самі основи були запозичені ще із арійської прабатьківщини, що згодом зазнали суттєвих видозмін [96, с. 444–445], та які, передусім, проявлялися у процесі розвитку форм права (джерел) – jus; leges; едікти; тощо [47, 156 c.; 95, 303с.; 37, 215 с.; 96, с.IX ]. Важливо відмітити, одночасно з джерелами права у Римі формувалося судочинство, в результаті чого, судова влада перейшла до судових преторів, чим і було викликано обмеження діяльності судової влади [8, с.113; 96, с.ХІІІ].

Як відомо, історія цивільного процесу в Римі ділить його на три періоди: легісакційний процес, формулярний процес, а в посткласичному праві став функціонувати й екстраординарний процес [100, с.36;59, с.7–8]. Самому ж цивільному процесу також була притаманна певна двоваріантність: він складався із попереднього слідства (in jure – стосовно прав) і розгляду справ у суді (in judicio) [111, 248с.; 96, с. XIII–ХІV]. До того ж особливість римського процесуального права полягала передусім не тільки у тому, що матеріальне право обумовлювало розвиток процесуального права, алей вже відстежується зворотний його вплив [59, с.11–12], що в принципі не характерно було для системи романо-германської правової сім’ї. А це дає підстави віднайти і певну тенденцію у сучасних глобалізаційних умовах, де завдяки прецедентному характеру відбувається формування матеріального права завдяки його домінування, питання якого буде присвячено в наступних розділах.

Слід звернути увагу й на негативний вплив легісакції у розвитку права, де як вважається деякими вченими, її надмірний формалізм, а також пасивне положення магістрату в провадженні in jure призвели до того, що стародавнє судочинство стало гальмом у розвитку римської торгівлі [59, с.7–8].

Іншою проблемою формування процесуального права у римлян, слід вважати прояву уривчастого зібрання фундаментальних творів римських юристів – так званих Дигестів («Corpus juris civilis»), які потребували прийняття збірника. Оскільки проблема Дигестів насамперед зумовлювалась їх великою кількістю («всеосяжністю») та хаотичним формуванням, то це насамперед лише ускладнювало оперативне та зручне їх застосування [96, с.ХVІІІ – ХІХ]. Тому для упорядкування Дигест наприкінці 530р. була видана спеціальна конституція Юстиніана, яка зобов’язувала 16 правників приступити до їх складання. Комісію очолив Трибоніан, що найбільш краще зарекомендував себе перед імператором [128, 734р.; 96, с.ХVІІІ]. Цей процес мав на меті охопити та систематизувати велике коло правових питань [96, с. ХVІІІ – ХІХ], де, по суті, робота Комісії зводилась до вилучення застарілих правових норм, які суперечили тим, які були реально діючими на той час. Вважається, що у такий спосіб реалізовувалася ідея збереження непорушності правових цінностей, створених поважними юристами Риму [126; 96, с.ХVІІІ]. З огляду на це, проблема нормотворчості вже окреслювалась потребою залишити в «обігу» лише те право, яке було найбільш тісно пов’язане із практичністю та доцільністю його застосування.

Це означає, що вже у Стародавньому Римі у межах формування права я універсального інституту, відбувався процес природного відбору норм, яких необхідно було залишати через їх явну суспільну необхідність. Проте на цьому тлі виключення інших норм, що позначалось як «заперечення права», зумовило розвиток права у «горизонтальному напрямку», наприклад – заперечення норм матеріального права призводило до автоматичного заперечення норми матеріального права» [14, с.64], що не могло не позначатися на розвитку цивільнихпроцесуальних прав та свобод та безпеці системи цивільного судочинства.

Разом з тим, в контексті становлення римського права, ми маємо можливість також спостерігати «чисту» потребу виявлення та залишення в побуті саме тих норм, які були справді необхідними для інституту права. Зрештою, варто вказати і на те, що політична (державна) доцільність такого процесу позначалась послабленим впливом на дану формацію, оскільки зовнішніх впливів на трансформацію права не по суті було, як і не було інтеграції іншого, невідомого законодавства, проте, скоріш, політична та економічна доцільність таких процесів полягала у виключно державній потребі, та проявлялась у недосконалості процесуально-правової політики держави по ролі цивільного судочинства та ролі верховенства права та захисту прав, свобод та інтересів учасників цивільного судочинства.

З цього приводу С.С. Алексєєв не без підстав звертає увагу на те, що Стародавній Рим, як і його культура, залишились по суті приречені історією [6, с.10]. Це пояснюється тим, що компілятори занапастили давнє право римлян, використовуючи інструкції і трактати права подібно до одягу, який зшитий зі шматочків, що зрештою не представляло ніякої цінності. Тому, на думку П.Жіро, Трибоніаном фактично було зруйнувано твори Ульпіана, Павла, Папініана, Африкана і Гая, і все заради того, аби тільки пристосувати їхні фрагменти для потреб імперії [125, р.441; 96, с.ХХ].

Негативну оцінку Дигест, як і всього законодавства Юстиніана, надавала у свій час й частина радянських істориків, які стверджували, що члени кодифікаційної комісії сприяли забуттю унікальних римських юристів, на кістках яких виникла «роздута» споруда Дигест [79, с.21; 96, с.ХХ], та яка, зрештою, вже характеризувалася не тільки незручністю, але й втратою унікальної суті чітких нормативів.

З іншого боку, значення Дигест характеризувалися значужчістю для науки передусім у тому, що вони не лише відображали еволюцію римського права до IV, а й навіть надавали можливість виявити деякі аспекти трансформування суспільних відносин імперії за цей період [96, с.ХХІ]. Спостерігалася також і еволюціювання римського права у бік універсалізації доктрини, звільнення її від вузьких рамок одного, хоча й домінуючого народу і, надання їй статусу правового значення, яке вже поширюється на все людство [96, с.ХХІІІ]. Це надає нам підстави вважати, що доктринальні розробки римських юристів позначалися певною авторитетністю, через практичну їх цінність у правозастосуванні.

Зрештою, існування потужної імперії, поступове нівелювання різниці між римськими громадянами й не римлянами і, нарешті, поширення едикту Каракали прав римського громадянства на все вільне населення держави – все це привело до поступового злиття чинних систем права – цивільного, преторського і права народів [96, с.ХХІV]. З цього приводу, деякі вчені прийшли до висновку, що оскільки реального соціально-економічного підґрунтя поділу права на декілька систем на той час вже не існувало, то це й послужило у нагальній проблемі ліквідації цих систем як таких, що заважали подальшому розвитку правової науки та удосконалення судової практики [96, с.ХХІV]. Власне, це послужило підставою для втрати правом своєї регулятивної та охоронної функції, втратою судовими процедурами можливості захистити порушене право, в силу поєднання в одне ціле усіх форм здійснення правосуддя, їх інститутів, тощо.

Під час становлення держави та права у Київській Русі (VI – ХІІІ ст.), ознаменувався період розвитку особливостей судових органів, де судом був суд общини, який судив відповідно до звичаєвого права [72, с.26]. Утім, дане право було запозичено від римлян, від яких і трансформувалися їх помилки. І тому, судовий процес ще мав характер обвинувачувально-змагальний, і традиційно вміщував елементи розшукового (слідчого) процесу у вигляді закличу, зводу та гоніння сліду [39]. Це не могло не позначатись на розвитку судового права, яке фактично було позбавлено можливості здійснювати захист прав з огляду на особливості тієї чи іншої справи, що знову ж таки пояснюється невирішеністю кодифікаційних проблем, та дії інститутів трансформованих із римського права.

У новоствореній державі Великому князівству Литовському, суд, за процедурами та формою розгляду справ, також залишався схожий на суд Київської Русі [72, с.71], оскільки джерелами права були Руська Правда, норми якої спричиняли вплив на розвиток джерел Великого Князівства Литовського [72, с.77], оскільки становили їх основу. Згодом, розвиток нормотворчої діяльності у XVI столітті, що спостерігався у цей період, призвів до звуження сфери дії звичаєвого права первинного значення законодавства [72, с.82]. Однак негативним явищем у захисту прав, свобод та інтересів слід вважати норму, що містилася у привілеї Казимира 1447р., яка закріплювала право феодалам здійснювати суд над залежним населенням. Правова ситуація не поліпшувалася і з прийняттям привілею у 1492р., згідно з яким, влада Великого князя хоч обмежувалася але становище магнатів навпаки посилювалося. Втім, позитивною тенденцією, хоча і формальною, було те, що інститут судових рішень за цим нормативним актом повинен був уособлювати насамперед справедливість. Закладався інститут строків розгляду справи.

Цікавим у розширенні прав учасників процесу слід вважати забезпечення можливості «обласними привілеями» (1494, 1507, 1529р., тощо) так званих «добровільних християнських прав», які встановлювали, що судити киянина слід було тільки в самому Києві за участю киян і за місцевим правом [72, с.80–81]. Тому на цьому тлі історики справедливо відмічають позитивну динаміку у тому, що закони, які століттями залишалися в силі були видатним явищем та у період розвитку економіки і культури, утворювали надійний фундамент для прийняття статутів Великого князівства Литовського [72, с.84].

Пізніше, розвиток нормотворчої діяльності у XVI столітті привів до звуження сфери дії звичаєвого права первинного значення законодавства [72, с.82]. В зв’язку з цим, у період Речі Посполитої, формувати право було надзвичайно складно, оскільки не існувало єдиної правової системи. У 1588 році ІІІ Статут стає єдиним джерелом права, що діяв на українських землях, однак у деяких містах діяли ще норми магдебурзького права [72, с.108]. Така двоякість правової системи, безумовно закладала небезпечні тенденції для розуміння права, що зрештою позначалося на самій системі відправлення правосуддя, оскільки процесуальне право Речі Посполитої знову ж таки не мало істотних відмінностей між цивільними і кримінальними справами, разом з тим, домінуючим був як і раніше змагальний процес [72, с.112–113].

Наприкінці XVIII та на початку XIX ст. революційні обставини зумовили всесвітній рух «Доступу до правосуддя» [57, с.55]. Де 20 листопада 1984 року відбулось затвердження Статутів цивільного і кримінального судочинства, що вважалось початком великої епохи загальної судової реформи, з якою пов’язують перетворення старої судової системи з її тяганиною і канцелярською таємницею на систему судів гласних, швидких, рівних для всіх і справедливих [84, с.687]. Незважаючи на це, реальний стан розвитку судових процедур лише формально закріплював право особи виступити стороною в процесі. Держава залишалася пасивною відносно проблем, щодо належної кодифікації [57, с.55].

Цивільний процес наприкінці XIX ст. на початку XX ст. відбувався спрощеним чином у мировому суді. Зберігався розвиток цивільних процесуальних прав, в зв’язку із поступовим розширенням процесуальних інститутів – подачі доказів, формування справи позивачем, участю адвоката, прокурора [40], тощо. Хоча наука цивільного процесуального права залишалась в «описовому» стані, оскільки фактично були відсутнє розуміння загальної частини цивільного процесуального права про вчення про предмет, метод, принципи, процесуальні правовідносини, судове доказування та докази [49, с.5; 84, с.688]. Відповідно, про безпечний та рівномірний розвиток законодавчих положень, вести мову не доводилось.

Відбувалася суттєва кодифікація цивільного процесуального права, де вже у 1924р. було прийнято ЦПК УСРР. Вважається, що цей Кодекс вперше поставав як систематизоване джерело чинного в Україні радянського процесуального права в цивільних справах. Зокрема рівень наданих прав та розвинутих конструкцій дозволяв стверджувати, що у ньому було врегулювано питання позовного провадження. Більше того, ЦПК УСРР 1924р. встановлював на перший погляд ряд демократичних принципів цивільного процесу (незалежність суддів, гласність, змагальність і рівноправність сторін, тощо). Однак, насправді, ЦПК УСРР 1924р. в силу реального розширення втручання радянської держави та її органів у справи громадянина, відображав знову ж таки, не розширення прав, а навпаки – їх звуження. Відповідно, це й позначилось не найкращим чином на свободах та інтересах учасників цивільного процесу, які теж були звужені. Насамперед, це пояснюється тим, що суд відігравав активну роль розгляді справи, у якій з метою встановлення істини, йому було надано право витребовувати за власним розсудом докази. При цьому ЦПК УСРР 1924р. прямо встановлював, що за відсутності нормативних актів для вирішення будь-якої справи суд має робити це, керуючись загальними принципами радянського законодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду [123, с.376; 73, с.124–127]. Натомість права, інтереси та свободи громадян таким чином ігнорувалися, порушувалися. Це безумовно призводило небезпечні тенденції у справжньому захисті прав, свобод та інтересів громадян, оскільки цивільне судочинство по суті зводилось до втілення передусім ідей захисту пролетарського інтересу. І таке положення є очевидним, оскільки, приміром, проблематика охорони інтересів пов’язується із тим, як вважалося у радянський час, що: «суб’єктивне матеріальне право не являється єдиною формою охорони інтересу, оскільки реалізація широкого спектру інтересів опосередковується не тільки суб’єктивними матеріальними правами, але й безпосередньою охороною інтересів відповідними державними органами, обходячи надані носію інтересу суб’єктивних матеріальних прав» [66, с.25; 27, с.18].

Період 1930рр. ознаменувався згортанням, а потім й ліквідацією непу, а розгортання індустріалізації та колективізації привели до суттєвих змін у цивільно-правовому законодавстві. Насамперед, таке здебільшого спрямовувалося на захист соціалістичної державної власності, на вдосконалення договірних відносин між суб’єктами та на повну ліквідацію приватного сектора у господарстві і володінні [39]. Натомість, вважається, що судові органи УСРР продовжували залишатися під тиском цього режиму навіть після того, як правові засади їх організації та діяльності були закріплені в розділі IХ «Суд і прокуратура» Конституції УРСР 1937 р. [55].

С.С. Алексєєв з цього приводу відмічає, що більшовики становленням радянського права, насправді зумовили суттєвий крок назад у правовому розвитку. Оскільки радянське «право» містило такі норми і положення, які затверджували та охороняли насамперед диктаторсько-репресивні порядки та необмежену владу партійних чиновників; воно не мало загального характеру, залишаючи простір для поза правової «законної» діяльності; також, воно стало продуктом та засобом для масштабних фальсифікацій, тощо [6, с. 35, 36, 37]. Це призвело до потреби перезатвердження, яке відбулося 18.07.1963р. внаслідок прийняття ВР УРСР нового ЦПК України [123, с.375].

О.Захарова справедливо відмічає, що на різних історичних етапах процесуальні кодекси, – а зокрема, вченою відмічається й ЦПК України 1963р., – закріплювали різну мету та встановлювали різну цінність для суспільства та держави, це й саме відбивалося на судовій практиці [34, с.151]. Завдання цивільного судочинства, які встановлювалися у ст.1 ЦПК України 1963р., визначалися як охорона (!) права та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності до чинного законодавства [34, с.151]. І дійсно, повага до особи, охорона і захист її честі і гідності – обов’язок усіх державних органів, громадських організацій і службових осіб [51, с.311]. Але чому саме законодавцем вжито термін «охорона», і чи настільки це є принциповим в історичному формуванні захисту прав, свобод та інтересів учасників цивільного судочинства?

На думку вченої, це пов’язувалось насамперед із тим, що у первинній редакції цього Закону, мета охорони зводилась передусім до охорони суспільного та державного ладу СРСР, соціалістичної системи господарства і соціалістичної системи захисту політичних, трудових та інших особистих і майнових прав і охоронюваних законом інтересів громадян [34, с.151, 152], тощо. Втім незважаючи на потенційну претендентність завдань кодексу забезпечити охорону в процесуальному контексті прав, свобод та інтересів, оскільки норми процесуального права покликані забезпечувати реалізацію норм матеріального права, то, попри це, значного проривку із прийняттям цього Закону знову не відбулося. Причиною цьому очевидно послугувало те, що поняття охорона булу сконцентрована на суто публічному правопорядку, який встановлював права, а особа (із своїм правом), залишалася на другому плані. Отже, з одного боку – держава не тільки зобов’язана була зберігати процесуальний правопорядок, але й надавати умови, «охороняючи», через такий (як головну інституцію), забезпечити доступ до правосуддя та справедливе судочинство. З іншого боку, нерозвиненість інститутів цивільного судочинства та спрямованість їх на порушення прав, знівельовувала саму «охорону», як обов’язок держави по відношенню до учасників процесу.

С.С. Алексєєв вдало пов’язує відсутність прориву із розмиванням та обезкровленням прав людини на тлі постійних економічних, політичних, науково-технічного та суспільного прогресу, який призвів до екстравагантного характеру розвитку прав людини, де такі вимушені були постати у певних етапах розвитку та появі і вироблені каталогу так званого «першого», «другого», а потім і «третього» покоління прав людини. Зрештою, як вважається, на черзі і «четверта хвиля» розвитку права [5, с.483–484].

За таким алгоритмом розвитку подій, вже у пострадянський період, запустився механізм переосмислення правових цінностей та відношення до захисту прав, де у зв’язку із прийняттям Верховною Радою України 17 липня 1997р. ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. (далі – Конвенція), і визнання її частиною національного законодавства, цивільне процесуальне законодавство постало перед проведенням ряду необхідних змін, а також впровадження ряду інтеграційних процесів. Як наслідок, 18.03.2004р. було прийнято новий ЦПК України, який спричинив процесуально-правовий рух цілого ряду інтеграційних процесів, що безумовно позитивно позначились на захисті прав, свобод та інтересів громадян у системі цивільного судочинства. Вважається, що такі інновації (втілення ряду принципово нових процесуальних інститутів – заочне провадження, рішення, попереднє судове засідання, наказне провадження, тощо) відобразили сучасний підхід до судового захисту прав, свобод та інтересів. Разом з тим, ратифікація Конвенція, прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» стали «ефективним міжнародно-правовим інструментом захисту прав люди» [57, с.61–62]. Проте, на нашу думку, питання залишається відкритим в зв’язку з тим, що інтегрованні нововведення повинні послідовно трансформовуватись у внутрішнє законодавство та системи цивільного судочинства, що не завжди вдається віднайти у сучасних умовах дії інноваційних процесів на цивільне судочинство.

Відтак, з огляду на розкриті історико-правові проблеми формування та розвитку систем цивільного судочинства, які відбувалися у різних історичний період, по захисту прав, свобод та інтересів учасників цивільного процесу, слід погодитись із тими вченими, які вважають, що будь яке звуження таких цінностей, неминуче призводитиме до хаосу і свавілля в суспільному житті, в системі судочинства. З іншої сторони, якщо сфера правового регулювання дуже розширена і всі сторони суспільного життя дріб’язково регламентовані і контролюються з боку держави, то також постає неминуча проблема соціальної пасивності та апатії громадян, що зрештою, потенційно загрожує свавіллям з боку держави [76, с.233].

Тому вищевикладене дає підстави попереднього прийти до висновку у тому, що на сьогодні залишається вкрай актуальною потреба у піднятті питання про безпечність дії права; про вироблення правових інститутів, які б встановлювали чіткі орієнтири процесуальної безпеки, надавали можливість зберегти не тільки надбання попередників, алей можливість у безболісному для правової системи розвитку процесуалістики; інститутів – які б встановлювали б пріоритети по збереженню культурно-правових цінностей, і що особливо актуально, сприяли б виробленню єдиної судово-правової політики в процесі запровадження притаманних прецедентному праву ознак. Тому, можливо відмітити, що історичний досвід від Шумерів до сучасної Української та Європейських цивільних процесуальних систем, дає підстави прийти до висновку про віднайдення тих чинників, які, нажаль, мали наслідком щоразу знівельовувати як процедуру захисту судом прав учасників процесу, так і бути засобом до втрати функціональності дії права, втрати правовою системою контролю над дією права, тощо.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка