Книга-вега 2005 Олійник ббк 83. 3(4Укр)6-8 Олійник Р79 Речмедін А. П



Сторінка1/9
Дата конвертації01.05.2016
Розмір1.33 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
Анатолій РЕЧМЕДІН

Чарівний лірик

із Борзни

Життя і поетика

АНАТОЛЯ ОЛІЙНИКА

Вінниця


КНИГА-ВЕГА

2005


УДК 821.1.161.2-09 Олійник

ББК 83.3(4УКР)6-8 Олійник

Р79

Речмедін А. П.

Р79 «Чарівний лірик із Борзни». Життя і поетика Анатоля Олійника. — Вінниця: Книга-Вега, 2005. — 168 с: іл.
ISBN 966-621-238-2
Пропонована книга є першою спробою дати цілісний літературний портрет Анатоля Олійника, цікавого талановитого поета 20-х-30-х років, об'єднати все написане про нього дотепер в одному нарисі. Занавши політичних утисків в Україні, наприкінці 1932 року, коли почалася друга хвиля репресій, він іде в добровільне заслання до Східної Азії... Поет пішов із життя у неповних 34 роки.

Автор книги - літературознавець, критик і журналіст Анатолій Петрович Речмедін, який народився на Вінниччині, де деякий час жив і творив поет Анатоль Олійник.

УДК 821.1.161.2-09 Олійник

ББК 83.3(4УКР)6-8 Олійник

© Речмедін А.П., 2005

ISBN 966-621-238-2 © Видавництво «Книга-Вега», 2005

КНИГА ПРО ПОЕТА-СТРАДНИКА
СИНОВЕ СЛОВО
Важко передати словами ті почуття, які огорнули мою душу, коли я читав у рукопису цю теплу і проникливу книгу про найріднішу мені людину — батька. Його я не пам'ятаю, бо мені було всього два роки і два місяці, коли він покинув цей світ, але душа моя й досі, через сімдесят літ, виповнена його живим, милим образом, його ніжною лірикою, які я проніс через усе життя.

Мій батько, Анатоль Андрійович Олійник, про якого розповідається в цій книзі, непересічний, талановитий український поет, чия зірка спалахнула на літературному небі в 20-30-х роках минулого століття і могла, якби довшим був його земний путь, якби не різні потрясіння і поневіряння, яких зазнав він на своєму короткому і тернистому шляху.

Швидкоплинний час все більше і більше віддаляє нас від тих років. Вже дуже мало залишилось очевидців тих часів, та й вони були тоді малими дітьми і не усвідомлювали всіх складнощів нового життя, яке наступило в Україні після революції і громадянської війни. Більшість людей прагло докорінних змін, як стисло і влучно говорить наша приказка: «Хай гірше, аби інше». І дійсно, інше, на жаль, частіше всього ставало гіршим.

Та історія потребує ретельного дослідження істориками, економістами, політологами, соціологами, служителями інших наук. Безперечно, неабиякий інтерес викликають і літературознавчі дослідження. Дослідження заради досліджень? Ні в якому разі. Щоб знову не наступити на ті ж граблі? Можливо, і для цього. А в першу чергу тому, що ми не ті, про кого кажуть: «Без роду і без племені».

У 20-30-ті роки українська література вступає у смугу бурхливого розвитку. І дуже сумно і прикро, що з українських письменників тільки одиницям вдалося дожити до віку, встановленого нашим небесним творцем, і закінчити життя в отчому краї. Багатьом же з них було вкорочено віку, вони зазнали репресій і померли у засланні.

Нелегко було працювати в умовах тоталітарного режиму, а ще важче донести до читача, видрукувати те, що велять розум, серце, совість. Непросто було і просіяти все нове через сито вічних істин, законів і принципів, встановлених Богом для людей, засвоєних за століття і тисячоліття їх існування.

Все сказане стосується і цікавого талановитого поета 20-х-30-х років Анатоля Олійника, пісня якого обірвалася, не набравши потрібної висоти, коли поету не виповнилось і 34 літ. Його збирались розстріляти ще 17-річним, його не обминули арешт і місячне ув'язнення при перших репресіях в Україні в 1929-му, а в кінці 1932 року, коли почалась друга хвиля репресій, він їде фактично у внутрішню еміграцію в далеку Східну Азію, назвавши це добровільним засланням.

Про життя і творчість поета А. Олійника до цього часу можна було довідатись лише з порівняно невеликих передмов до двох збірок його творів та з брошури С. Реп'яха «А завтра - ліс і день...», виданої у Чернігові у 2002 році. Безліч же здебільшого лаконічних публікацій потонула у періодиці. Пропонована книга є першою спробою дати цілісний літературний портрет Анатоля Олійника, об'єднати все написане про нього дотепер в одному нарисі.

Автор книги - літературознавець, критик і журналіст Анатолій Петрович Речмедін, який народився на Вінниччині, де деякий час жив і творив поет А. Олійник. Працював кілька років у редакціях газет своєї рідної області, а також на Буковині. І хоч автор вже понад ЗО років мешкає у Москві, але постійно цікавиться історією української літератури, яку вивчав у школі, у Київському держуніверситеті, виховувався на ній, написав шість книг. 2004 року у Вінниці вийшла його досить солідна книга «Сівач краси і добра» про родовід життя і винятково плідну діяльність на терені красного пись-ства і журналістики відомого українського літератора Валентина Речмедіна.

Працюючи над книгою, Анатолій Речмедін творчо осмислив написане про А. Олійника до цього часу, заглибився у його поезію настільки, що при зустрічі зі мною напам'ять цитував безліч його поетичних рядків. Не обмежуючись тим, що було раніше надруковано, він використовує спогади дружини поета Марії Іллівни Рябчун, інших членів родини та матеріали з архіву поета. Крім огляду поетичної творчості, у книзі йде мова і про прозу А. Олійника, хоч вона за невеликим винятком ще ніде не публікувалась. Мені хотілося б особливо наголосити на тому, що в пропонованій книзі, виданій власним коштом автора, вперше друкується ціла низка оповідань А. Олійника, написаних в Україні та Каракалпакії. Цим творам дав дуже високу оцінку відомий український письменник Станіслав Тельнюк, назвав їх «поемами в прозі». Уже понад 30 років точаться розмови про нагальну необхідність видання прозових творів Анатолія Олійника, але далі побажань (а їх висловлювали багато іменитих українських літераторів), справа не посувалася. Дякуючи книзі і її автору, читач має змогу вперше познайомитись з прозовими речами Анатолія Олійника і самому їх оцінити.

Матеріал книги вдало поділений на розділи, присвячені життєвому шляху поета, аналізу його творчості і відгукам про А. Олійника інших майстрів слова. Як рецензент, повинен зазначити що всі розділи написані не сухим стилем біографа, історика чи літературного критика, а живою, образною мовою, яка вільно ллється з-під пера, з гарячою любо-в'юдо поета, пронизливим співчуттям до страждань, що випали на його долю. Тому написане легко читається і легко сприймається не тільки фахівцем у галузі літератури, а й тими, хто зовсім не має якихось згаданих фахових інтересів.

Як на мою думку, книга цікава ще й тим, що в ній вперше друкуються спогади про Анатоля Олійника групи відомих українських письмен старших поколінь, які певною мірою доповнюють картину літера-йпо життя України в 20-30, а також в 60-70-80 роки минулого століття. Це записані на магнітофонну стрічку витяги з промов Зіновія Біда, Степана Крижанівського, проголошені на вечорі пам'яті Анатоля Олійника з нагоди 70-ліття від дня його народження у листопаді 1972 року на батьківщині поета у Борзні, а також ґрунтовна рецензія Станіслава Тельнюка на збірку його вибраних творів для видавництва «Дніпро», спогади Валентина Речмедіна про подвижницьку працю поета на ниві освіти і культури села Андрушівки на Вінниччині.

Загалом пропонована книга буде цікава філологам, історикам літератури, вчителям, учням і взагалі широкому колу читачів, котрі не байдужі до духовного життя свого народу.
Олег ОЛІЙНИК,

син поета Анатоля Олійника
Розділ 1
«В душу села увійшла поезія...»
Учитель мій! Як ми тебе любили,

Як слухали тебе в полоні юних мрій!..
Володимир Соссюра
У двадцятих числах березня 1930 року із селища Плискова до Андрушівки, що на Вінниччині, неквапно йшов молодий ставний красень-чоловік, з чистим високим чолом під буйним чубом, білим, по-дівочому витончено ніжним обличчям, з глибокою, напрочуд гарною ямкою на підбородді, що кидала у вир солодких почуттів, певне, не одну красуню. Особливо вражали його очі. Сіро-зеленкуваті, прозорі і глибокі, вони нагадували очі русалки, в яких є якась загадковість і таємничість, притягальна сила. З усього було видно, що він прибув сюди з якихось інших країв, бо на відміну від місцевих жителів, у котрих звичні краєвиди на шляху з Плискова до Андрушівки уже не викликали подиву, він час від часу зупинявся і мрійно споглядав нове для нього довкілля. Пішохід був і справді не із тутешніх. У його кишені лежав виданий Плисківським райвідділом народної освіти і скріплений його печаткою, складений удвоє папірець - направлення на вчительську роботу в Андрушівську школу сільської молоді.

Душа красеня була сповнена бентежною, п'янкою радістю відчуття повернення весни. Майже розтанув сніг. У рівчачках жваво, весело і мелодійно дзюркотіли струмочки. Лише у виярках невеликого Плисківського лісу, куди не заглядало сонце, де-не-де біліли маленькі острівці снігу - все, що залишилося від суворої зими, котра змушена була відступити під навальним переможним натиском весни. Так діється в природі, так діється і в суспільстві, І нікому не скасувати цей, раз і назавжди встановлений природою, закон!

У молодого вчителя, котрий до того ж був поетом і написав чи- гарних віршів, з-під пера вийшли рядки, в яких звучала думка І неминучість, невідворотність цих змін і у природі, і в житті:
Хай мороз кріпить і хвища

Б'є у лиця, валить з ніг —

Все ж життя мороз не знищить,

Все ж колись розтане сніг.
Прийде час, мій друг коханий,

І минеться лихо нам,

Прийде, прийде час жаданий

Стиску вільного рукам!
Ті, що вміють читати, як кажуть, між рядків, прекрасно знали, що під словами хвища, мороз, сніг, молодий поет розумів не стільки природні явища, скільки політичну погоду того часу, яка вже ставала крижаною, сковувала страхом країну. А трохи згодом піднялась така віхола, що й справді валила з ніг людей, які мали нещастя і необережність потрапити в її вир. Певна річ, поет не міг сказати у вірші про все це прямо, однозначно, щоб не наражатися на небезпеку.

Тимчасом, йдучи Плисківським лісом, замріяний поет-вчитель на якусь мить забув про все сумне - весна воістину творить з нами дива! Він вдихав на повні груди терпкі пахощі торішнього зіпрілого грабового листя, з насолодою думав про те, що в лісі скоро мрійно зашелестять дерева, медово запахнуть квіти і трави. А коли вийшов із лісу, за яким одразу ж починається малесеньке сільце Млинки, котре точніше було б назвати хутором, вбирав у себе солодкі пахощі розпареної ріллі, що мліла в чеканні сівача.

Другого ж дня по приїзді молодий учитель української мови і літератури переступив поріг нової для нього школи, щоб провести отой перший знаменитий, піднесений, якийсь урочистий урок, котрий навічно увійшов у біографію письменника, на все життя запам'ятався школярам. Педагог пильно оглянув клас. За партами сиділи не якісь там дітлахи, а добрі парубки, не набагато молодші за того, хто приїхав вкласти в їхні голови знання. Що ж покликало цих довгов'язих і приземкуватих, оцупкуватих, але фізично міцних селянських хлопців у класи, за парти, до книжки?

Освітня справа в країні у той час знаходилась у смузі бурхливого становлення. Треба було малописьменних, а то й зовсім неписьменних юнаків хоч трохи підтягнути, дати їм бодай якийсь мінімум знань. Ось їм і доводилося хоч-не-хоч півдня сидіти в школі, а після уроків робити по господарству все те, що веліли батько й мати. А як смеркне - на досвітки, щоб під зоряним небом під змовницький шепіт листя старезних ґудзуватих андрушівських лип пити щастя кохання.

Вдень на уроках, уп'явши очі в котрусь із молодих, гарненьких вчительок, парубки зухвало підморгували їй, від чого та ніяковіла, не знаючи, куди їй подіти очі. Ці зухвалі погляди були спрямовані й на сором'язливу, вродливу дев'ятнадцятилітню дружину нового учителя Марію Іллівну, що приїхала слідом за своїм чоловіком в Анд-рушівку. Не минуло ще й року, як збіглися життєві стежки молодого чоловіка з очима, сповненими юного вогню, з осяйним натхненним обличчям поета і його судженої - ставної, ясночолої дівчини Марії з глибокими, смарагдового відблиску очима.

Це було високе, гарне, чисте, по-справжньому романтичне кохання. Воно пройшло випробування на міцність роками спільної педагогічної роботи в школах глухих сіл Вінниччини, де треба було відмовитися від міського побуту, до якого вже звикло молоде подружжя, арештом чоловіка, постійними небезпеками нового ув'язнення і, нарешті, його добровільним засланням» у далеку Каракалпакію, про що я розповім трохи згодом. Його дружина Марія, саме втілення юної жіночності й ніжності, в яку він безмірно був закоханий, його Мавка, його Лаура, його Беатріче, надихала поета на створення проникливих віршів про кохання. Про них прекрасно сказав знаний чернігівський поет і прозаїк Станіслав Реп'ях: «З-під його пера вийшла ціла низка чудових любовних поезій, котрі й сьогодні до глибини душі хвилюють, збуджують у серці ніжний трепетний щем» А в передмові до першої, посмертної, збірки поезій Анатоля |рка називається ім'я і тієї надзвичайної вроди жінки, що викликала цю щемку любовну лірику: «Пісні кохання завжди зворушують, бо їхнє джерело - наймогутніше і найпрекрасніше почуття. Вони особливо хвилюють, коли знаєш, що їхня молитва була звернена до реальної особи, до чарівної земної жінки». Нею була зовсім юна дружина молодого вчителя-поета Марія Іллівна Рябчун. Пишу ці рядки і думаю: є на телебаченні прекрасний цикл передач про великі романи чоловіків і жінок минулих сторіч. Якби хтось зробив проникливу передачу про кохання Анатоля Олійника і Марії Рябчун, то уявляю собі, як вона розчулила б вразливе жіноцтво. В історії цього кохання є все: і щастя, і трагедія. Це - й всепоглинаюча пристрасть небуденної неземної любові, й надія на довге, тихе, ідилічне раювання з милим чоловіком, і чорне, невигойне горе юної лебідки, що втратила свого ще зовсім молодого лебедя, й зворушлива вірність дружини пам'яті чоловіка після його смерті... І світлий, але водночас, на жаль, печальний образ чоловіка добрих старих романтичних лицарських часів, що несе у душі свою обраницю -даму свого серця, для якої вигадує, як це робили усі мандрівні лица-рі-поети, казкове ім'я Мавка. Вона стає ліричною героїнею його ніжних пісень кохання, в ній і тільки в ній для нього - все:


Кохана Мавко! Тільки ти —

Моє світання, сонце, небо,

Земля і пісня самоти!
Певне, ті глибокі, із смарагдовим відблиском очі Мавки й примушували спалахувати серця андрушівської паруботи, якій за віком годилося б не сидіти за шкільними лавами, а гойдати в люльках своїх дітей. Зніяковіла від їхніх багатозначних підморгувань, юна вчителька, прийшовши з уроків додому, не раз докоряла чоловікові за те, що переконав її перекваліфікуватися з медпрацівника на викладача природознавства. Вона воліла б краще сидіти спокійно у Анд-рушівському фельдшерсько-акушерському пункті, куди ходять здебільшого хворі чоловіки-селяни, аніж зустрічатися з поглядами молодих, здорових парубків, у жилах яких нуртує гаряча кров, а в думці не книжки, а дівки. Але як би там не було, школярі-переростки, захоплені красою вчительки і предметом, який вона цікаво викладала, почали запопадливо зубрити природознавство, і вона вже спо-овела уроки. Цю цікаву історію розповіла мені сама Марія Іл-яка» на щастя, жива і здорова, в свої 94 роки зберегла чудову ять.

Серед переростків-парубків був лише один учень, чий погляд не молодих учительок. Сидів він на першій лаві. На вигляд своїх чотирнадцяти років, навіть не підліток, а дитинча, голову, а то й на дві нижчий за своїх однокласників - добрих чолов'яг. Замріяне обличчя, темно-русий чуб над чистим чолом, весі, пильні, уважні очі, лагідний погляд. То був Валя Речмедін -учителя Андрушівської школи, її фундатора Остапа Андрійовича, доброго, але водночас суворого педагога, який вів перші-четвер-ті класи. Через багато років син, з теплом і ніжністю споминаючи доброго старенького батька, скаже про нього в автобіографії: «Коли був молодим, трохи грішив, бив лінійкою по долонях. Казали, як потягне, плюнеш - закипить. Проте більшість його учнів, а такими були більшість андрушівських дядьків, благословляла його». Був буркотливий, але по суті - добрий.

Мине трохи більше двадцяти років, і той найменший у класі хлопчик пройде школу молодіжної, партизанської, республіканської преси, видасть свою першу повість, а за тим ще два десятки романів і збірок оповідань, стане відомим українським письменником. За щасливим збігом обставин найменший в класі учень Валентин Реч-м медін став свідком неординарної події, що вже увійшла і, безпереч-? но, залишиться в історії славної і багатої на таланти української лі-й" тератури. Це дасть змогу йому пізніше створити винятково приваб-за ливий, теплий, світлий і симпатичний образ свого улюбленого вчителя української словесності Анатоля Андрійовича Олійника, який приїхав учителювати в Андрушівку вже з досить вагомим поетичним доробком. Мине довгий час. Ім'я героя мого нарису, чарівного лірика із Борзий, буде забуто, а по тому заслужено повернуто в українську літературу. У «Радянському письменнику» 1971 року вийде перша посмертна збірочка поезій Анатоля Олійника «Вітрила напнуто», упорядкована його сином Олегом. До поетичної книжки Валентин Речмедін напише зворушливу передмову, в якій дуже теплими, ніжними фарбами намалює його милий усміхнений образ - він полонив його на першому ж уроці, ним була наповнена душа письменника всі роки життя. Звичайно, про поета найкраще від всіляких слів кажуть його вірші, в котрих б'ється його серце, його ніжна душа. Але ж багато важить і те, як подати збірку творів поета, тим паче надовго забутого, його образ у передньому слові. Саме дякуючи багато в чому речмедднській передмові, любителі поезії полюбили цього чарівного лірика, а прочитавши вміщені в збірці щирі рядки, видобуті із золотих рудень поетової душі, просто закохалися в них.

Поетів син Олег Анатольович із захопленням розповів мені, що на вечорі пам'яті з нагоди 70-річчя від дня народження майстра слова в Борзні відомий український письменник Зіновій Біленко оцінив ту передмову як «поему в прозі про Анатоля Олійника». Зізнатися, в першому варіанті книжки я спробував переказати своїми словами ті місця в передмові, де Валентин Речмедін розповідає про свої враження від першої зустрічі з учителем-поетом. Але якесь внутрішнє чуття підказувало; ні, мій переказ надто блідо передає образ поета, порівняно з оригіналом, ту духовно піднесену атмосферу, що панувала на його першому уроці, котрий закарбувався в пам'яті автора передмови на все життя. Спасибі, під рукою опинилася книжка «А завтра -ліс і день...» чернігівського письменника Станіслава Реп'яха, подарована мені Олегом Анатол ьовичем. Це - літературний портрет Анатоля Олійника. Зіткнувшись, очевидно, з тією ж проблемою, що і я, автор книжки пише: «Щоб не розпорошувати враження, повністю наведу початок переднього слова». Воістину, все геніальне - просте. Аби не збіднити оригіналу, вирішив і я піти тим же шляхом. Ось яким постає в споминах письменника Анатоль Олійник і даний ним незвичайний, незабутній урок в Андрушівській школі:

«Вій увійшов у кашу юність по-весняному осяйний, з доброю усмішкою на устах. Обвів допитливим поглядом нас усіх, а ми, вшановуючи нового вчителя, схопилися з місць і завмерли, по-солдатському виструнчені Лагідно привітався, подав знак рукою - сісти.

Перше запитання було, чи любимо ми поезію. Переглянулись. Любити чи не любити вірші, які ми вчили напам'ять удома і бубоні-н на уроці, - ніколи нам не приходило в голову. Виконували те гадання, як нудну повинність, та й годі. Але щоб любити?!

Він присів на краєчок передньої парти і почав читати... Ні, це уло не читання. У принишклому класі зазвучало щось співуче, юсь глибоко душевне. Невже це ті самі вірші, які ми з такою не-хотою зубрили довгими зимовими вечорами при тьмяних каган-ях? Дивно!

Він декламував негучним голосом, майже розповідав те, що койсь вичитав, але кожне речення накочувалось на нас, мов хвиля, і олонило чи глибиною почуттів, чи силою думки. Ми були справді шолонені, зачаровані тим, що відкривав нам новий учитель. Три-цять п'ять пар очей не відривалися від його обличчя, яке сяяло недоєною досі красою. Він і справді був дуже красивий: під високим чистим чолом мріли ледь примружені великі, здається, карі очі. Рівний античний ніс, ніжного рисунка губи, на бороді ямка...

Поезія постала перед нами в образі вродливої людини, майже юнака, і ми полюбили її вперше і назавжди. Олесь, Сосюра і ще багато співців розкрили нам свої чари, дякуючи новому вчителеві, ім'я якого було Анатоль Олійник. А наприкінці уроку ще одне приголомшливе відкриття. Він тоді прочитав вірш, у якому були такі рядки:
Руки на струни -й на сині озера,

Урну печалі несуть журавлі...

Буду ростити слова на папері,

Інеєм сипать цвіти на землі.
Чомусь зітхнув і просто сказав: «А це я написав».
Чому ж слухачьшколярі потрапили у такий міцний полон про-читаної А. Олійником поезії, в чому загадка її магічної, приваблю-ючоїсили, такого враження, ніби зробив райдужну мандрівку в сонячну крашу казки, почуття якогось світлого торжества? Багато літ по тому цей секрет розкриє один з наиталаяовитіших українських поетів Василь Симоненко в таких віршованих рядках:
Бо не запалить серце тонна рима,

Яку хтось вимучив за місяць чи за ніч.

Ні, інша сила, буйна, незборима,

Вогнем і пристрастю напоює ту річ.
Ні, інша сила так цілющо діє,

Словам велику надає вагу,

Бо з нею цвіт живе і молодіє,

І світло б 'є крізь морок і пургу.
Без неї рими точні й милозвучні

Не варті навіть драного гроша —

Слова звучать примусить сильно й гучно

Лише одна поетова душа!
Саме в цьому, а не в точних римах, якими б вишуканими вони не були, цілюща сила поезії. Учні змогли відчути всю красу і дивне сяйво поезії, яку читав А. Олійник, тому що він примусив «сильно й гучно» звучати віршовані рядки, напоївши їх вогнем, пристрастю і любов'ю своєї душі. Звідси й таке сильне враження, яке справило на школярів читання віршів учителем Анатолем Андрійовичем, під чиїм впливом всі вони закохалися в літературу. А разом зі школярами -літні дядьки й молодиці. Чисту правду пише автор передмови: «В душу села увійшла поезія». Трохи згодом я розповім, що, дякуючи йому, в душу села увійшов ще й театр.

Своє покликання він вбачав у щедрій самовідданості народові, у І невтомній пращ на теренах освіти і культури українського села, яке І поглинула пітьма неуцтва, захоплено поринав у громадську, суспі-1 льну діяльність. У вірші «До друга», дізнавшись з гіркотою, що його колега-педагог більше не бажає вернутися працювати на село, він ледь не благає його:


Тут народ іще в темряві

Тут доволі праці є,

Киньмо ж їм вогні яскраві...

Йди,.. Вернись в село своє!
Звідки ж прийшов на подільську землю цей обдарований вчи-тель-поет, подвижник, якого відомий український письменник і критик Степан Крижанівський справедливо назвав «одним з тих перших «культуртрегерів», тих носіїв світла правди і освіти у тоді ще темні, неписьменні українські села» ? Де його коріння, де могили його предків?

Розділ 2
Отчий край і сім'я поета
Ось наше тихе, славне місто –

В садках зажурена Борзна...
Анатоль Олійник
Є на мальовничій, співучій землі Чернігівщини, що виколисала талант Олександра Довженка, містечко з цікавою назвою - Борзна. Досить вставити посередині всього лише одну букву «О» і вийде прекрасне хліборобське слово «Борозна». Скоріше за все назва міста і походить від цього слова, бо ж тут жили і працювали українці, чия доля споконвіку була пов'язана із землею - їхньою годувальницею. Щоправда, назва могла піти й від слова «борзо», бо поблизу міста несе свої води швидкоплинна річка Борзна. Але слово тут вже за істориками, краєзнавцями.

Упродовж всієї своєї історії містечко було невеликим, таким воно є і зараз, бо заводи і фабрики тут майже не будувались, а залізничні колії Ніжин-Чернігів, Ніжин-Бахмач, Бахмач-Гомель з усіх боків пройшли осторонь цього міста.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка