Книга 13 Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2



Сторінка9/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір4.6 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19
ФЕНОМЕН ЗАХОДУ

Коли заходить мова про посів християнства в історії різних країн і народів, знаходяться аргументи про і контра, а серед них і аргумент зневірених: скільки сіяли, скільки віків культивували зерно християнської етики й моралі, а де та країна праведників, яку створило християнське вчення?

Це спекулятивний аргумент: він пропонує брати вічно недосяжний ідеал за мірило реальности... З того, що зорі недосяжні, ще не випливає, що вони несправжні, говорив Гоголь.

Справа в тому, що на цій землі, де все одвічно тяжить до розмивання і обвалів, створено цитаделі Духу, які височать і не падають. Витворено осередки життя, яке освітлює навколишню мряку. Вогнища духовно- сти й культури - і вони не згасають.

Без них залишається притча про сліпих поводирів для сліпих... Люди творили і творитимуть собі куми­рів. Вони в масовій єдності зачаровано слухали лжепророків і демагогів. І їм завжди було легше поклони­тись Мамоні, аніж великому суворому Богові правди.

Про нахили юрби, про нерівність людей, різних за інтересами та здібностями, про самотність і прирече­ність високих - про все це написано багато драм і трактатів. Нерозумно ставити питання про країну правед­ників. Але треба ставити питання про створення духовних твердинь. Про панування духовних вершин, які мають височіти в очах... Про ієрархію цінностей, які стояли і стоятимуть над ілюзорними цінностями, що ними марить юрба.

Але в цій юрбі є люди дрімотні, ще не пробуджені до духовного життя. Ще не засвічені. Ще не вироб­лені. Найвища мета суспільства - будити і засвічувати. Згадується міркування дон Кіхота: може, релігія не змінить чоловіка, але все ж таки краще, коли чоловік хоч на словах дотримується Закону Божого, аніж коли б він був одвертим безбожником.

Захід не став одвертим безбожником. Він інстинктово тримається своїх давніх святинь у суєтному ни­нішньому світі, де кожного підкошує могутній потік сезонних цінностей і засліплюють очі вогні реклям. На давніх святинях темніють давні шрами від могутніх ударів, там вибухали перші спалахи лихоманки і духов­них слабкостей. Вони швидко згасали. На зміну католицизмові приходила ще суворіша християнська релігія - протестантизм...

Всі давні суперечки про Марту і Марію, всі амбітні православноросійські виступи проти Заходу з пози­цій слов'янофільства, всі викриття католицизму видихнулись, одшуміли і впали, підточені суєтною, надто земною манією великодержавности.

Во многоглаголанії несть істини...

Падіння було низьким і страшним.

Нині ми навіть не знаємо, що вціліло під руїнами. Але вціліли уламки пам'яті. Про допомогу Заходу... Про втечу на Захід... Про позички і пожертвування Заходу... Про Біблію, видану на Заході...

Все це - початок переліку фактів, які треба усвідомити. З другого боку - треба нам спробувати усвідо­мити свої власні надбання, утрати і збережені сили. Бо коли не маємо свого - тоді ніхто нам не допоможе.

Рік по Чорнобильському симптому на Заході України, в невідомому гуцульському селі Грушеві на кри­лі занедбаної і забутої каплички раптом став зримо з'являтись Образ Скорбної Богоматері...

Мабуть, у давні часи це не було б таким дивом, бо цей Образ був завжди з людьми в молитві - перебу­вав з людьми, може, навіть більш, ніж реально... Бо хіба без Нього вижили б ті, які вижили в повоєнне лихо­ліття цього розтерзаного краю?

А тут Він явився у відчуженій атмосфері замкнутої каплички - в світі соціального застою і збуденілих плякатів.

Литературная газета" за 19 серпня 1987 року подала „Чудо в Грушеві" так, як і слід подавати в офі­ційній газеті. Зате місцева преса воювала з Образом Богородиці куди лютіше, ніж Мефістофель з трояндами. Бідолашне районне начальство, зобов'язане відповідати перед вищим начальством за свою боротьбу з чудом, навіть не посміло по-людськи задуматися: що ж сталося? Воно думало тільки: що робити з тисячами й тися­чами паломників... Потрусивши свої арсенали „наукової пропаганди", воно пояснило людям, що Бога нема і чуда нема і бути не може... А загадковий Образ, мовляв, утворюється в результаті хитро десь поставленої японської оптичної техніки. Ким поставленої? Загальна відповідь тут завжди готова (Ми -. вони), а конкрет­но і не шукана...

Поміж багатьох тисяч паломників від Грушевської каплички вернулося багато глибоко схвильованих людей, пробуджених тут на все життя. Все таки феномен переходу Образу Потаємного у світ видимости діє на уяву людини невідпорно. Навіть коли він не вносить власне нового елементу.

За даними газети, чиновницька рука підхопила, не спитавши дозволу, шістдесят п'ять тисяч карбованців („для Фонду миру") з пожертвувань паломників і поставила особливо важкий замок на дверях каплички (про ремонт ніхто й не натякнув), а звичне до вказівок вухо так і не почуло людського гомону, що, мовляв, крім білчиного колеса текучки і службових почуттів є ще інший невидимий світ у сповитку таємниці.

„Якби Богородиця справді явилась, до цього не готовими виявились ні ті, ні другі", - міркує автор стат­ті, чомусь прирівнюючи їх між собою.

Але що таїться в хитруватих очах чиновника - це особлива загадка. Що залишилося живого в його зі­м'ятій, огрубілій на службі душі, яка не вміє заглядати в себе? Що він сказав би своїй матері про те чудо, яке віками тривожило уяву його предків, будило їхнє сумління і часом провідувало їх у годину тривоги і просві­тління?

За „недосужностью по должности" нічого не сказав би... Але коли його освітити блискавкою перед тим, як має вдарити грім, він перехреститься, скаже: „О Боже"... А далі не піде, бо не знає дороги, та й не захоче брати на себе хрест...

Інакше кажучи, до великих питань буття не готові люди, які нагромаджували не мудрість шукань і страждань, а негативні емоції. У колесі турбот і нестатків. Великого людина не відчуває так добре, як відчу­ває мале. В людському мурашнику всі так зайняті своїми клопотами, що ніколи на сонце глянути, не кажучи вже про те, щоб думати про Сонце і Небо. Навіть про землю - отруєну, засмічену і начинену страшними за­веденими механізмами, інерцію яких годі зупинити, - навіть про цю землю гомо сапіенс воліє не думати, бо куди спокійніше думати про свій клаптик землі.

Але велике існує. І то мірою незрівнянно більшою, ніж може усвідомити наш розум, ніж може збагнути маленький, захований у скафандр посланець у космос... Треба бути генієм, щоб відчути себе лише хлопчи­ком, який грається камінцями на березі безмежного океану істини (Ньютон) і треба бути вибіленим болем і стражданнями, щоб велике постало перед нами знов живим.

Може, страждання і є основним нашим капіталом, винесеним з пекельного горнила історії? Може, в ріці страждань і зберігаються живими наші традиційні духовні цінності - наш Образ Бога Живого? З одного бо­ку - зруйновані храми і вбиті їх служителі, затоптані ікони, спалені книги, знівечені манастирі, вилучені ру­кописи... А з другого боку - уцілілі живі свідки Сили Небесної. Вони в останньому акті трагедії стоять перед необхідністю брати на плечі й нести свій хрест. Образи страдників - це неоціненний духовний капітал істо­рії. Життя святих великомучеників - не просто історична пам'ять: це мудрість Отців Церкви, які берегли живий слід до Бога - офірну любов, струмочок, що так швидко і безслідно западає в суху землю. Якщо його не берегти, в землю канутимуть по краплині безслідно один за одним так, як канули в двадцятому столітті незліченні мученики за віру і правду. Один Бог знає міру святости замученого в таборах священика, тихої української селянки, що зачинилася з дітьми в хаті і вмерла голодною смертю, і сільського вчителя, який до останнього дня доводив, що жити треба правдою... Але сумніву немає, що кожен з них сіяв і хотів залишити зерно нащадкам. Нині тим зернам, сіяним чистою рукою, важко скласти ціну.

В українській мові є християнське позитивне слово „убогий". Убогий чоловік - це свій чоловік. Убога, але чиста хата - наша хата. Історично ми зріднилися зі станом убогости в нашому багатому краї... „Україна, вбога сестра ваша... " - звертаються кирилометодійці до Росіян і Поляків. Вбога - значить у Бога, ближче до Бога, до своєї суті... Це поняття дуже пов'язане з поетичним нашим світоглядом, з українськими піснями і думами. Воно гармонує з християнським вченням про вічну відкритість душі Богові. Християнство багатих мусить трансформуватись і відходити від Бога, підіймаючись до панських і царських палаців.

Трансформація віри залежно від збагачення людини скарбами земними - це дуже складна проблема, над якою стоїть емблема верблюда перед вушком голки як застережний знак.

Коли Франко писав:



Лиш одного тобі благаю з неба -

Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе

Твої найкращії сини,

- то він мав на увазі втечу синів від убогої Матері. Тут ми зустрічаємося з іншим, відштовхуючим полюсом бідности, де вже задумуємось: а чи не доводить це одуріння від бідности до втечі також і від Бога? Від Бога біжать не до багатих сусідів, а - в нікуди. Діти відчаю і зневіри, змарнілі тілом і духом, не мають снаги жи­вотворити душею молитву і падають в отупіння. Голод не тітка. Добровільна убогість - це щось інше: це ре­зультат духовних зусиль. А приречена безпросвітна убогість - не культивує духовної роботи...

Наш народ був проведений через чорну зону знесилення, відчуження від себе. Це було також збіднення почуттів, уяви, духовного життя. Легше зберігався обряд, важче - тонка верства культури. Натомість куль­тивувався практичний розум, учитель пристосування.

Все ж таки в житті має бути мінімум для простої радости вбогих - і та радість є відгомоном душі на Божественний дар життя, на Сонце і Небо. Все ж таки в людини мають бути нагромадження сил і достатку, щоб захищати її перед різкими змінами вітру, різкими відпливами долі. Навколишній світ має бути настіль­ки природним, щоб забезпечити людині просту радість буття і надію на добрий ранок. Звичайна бідність по­грабованого, до якої наш народ звик од віку, - це ще райське життя, що не йде в жадне порівняння з абсолю­тним зубожінням українського народу в роки зорганізованих „класових" міжусобиць, у роки зорганізовано­го людомору, в роки систематичного тероризування і винищування тих людей, які зберігали гідність і не стали гонителями на ближнього свого. Ми стали зустрічатись з таким повсюдним явищем, як охлялість - фі­зична і моральна, заляканість, зацькованість, збайдужіння, і - самозахисна агресивність, запобігливе присто­совництво.

Очевидно, такі хвороби були завжди і в кожному народі, але саме як хвороби, заглушені в глибині. В епоху тотального терору хвороби вийшли на поверхню. І деякі з них стали навіть культивуватись під гасла­ми „беззавітної відданости партії". Влада і офіційний авторитет закріплювались за ними людьми амораль­ними, на все готовими - на слово команди...

Хворий суспільний організм для того, щоб зберегти животворні цінності й струмок традицій, не ховає, а викидає зі своїх надр найнепристосованіший елемент - і вже залишає його на поверхні. А навколо нема не­залежного манастиря, ні замку, ні дому, де можна було б заховатися в цитаделі духу...

Озлиденілі й озлілі стражі „єдино вірного" стандарту накидаються на неподатливих беззахисних ідеалі­стів, на тих одвічних „вбогих духом" і „кротких", „спраглих правди" і „гнаних за правду", „милостивих" і „чистих серцем"... Вони поносять і лихословлять противників, одягають їх в уніформи злочинців і кидають у тюрми, в психіятричні лікарні, у „виправні колонії" - разом з розбійниками...

Тим часом залякана і мовчазна маса ще тісніше натягує на себе маски, непроникні, надійні, і відверта­ється від гнаних.

Але життя не зупиняється. Над зримими і невидними болями землі, над болотами застою і смертельним відчаєм задушених віють вічні вітри часу і змін. І десь на тому краю землі жива душа чує крик живої душі. Сіль землі лежить у землі зовсім не для того, щоб підіймати куряву на поверхні. Проте, всі відчувають, що це - надія землі.

Коли на початку 1972 року стражі застою були спущені з короткого прив'язу і в Україні почався тота­льний обшук, ми в камерах відчували цілковиту сваволю беззаконної держави... Але разом з тим відчували, що слуги її не можуть абсолютно звільнитись від моральних законів - і наче ведуть з нами торг за відступ від моралі. Звинувачують нас за „злочинні" думки, „нібито в СРСР нема демократії", „нібито мораль засно­вана на релігії", „нібито в Україні проводиться насильна русифікація", „нібито У нас є насильний гніт і ду­ховний голод", „нібито у нас тільки цифри, за якими нема економічного розвитку", „нібито партія має всю владу і привілеї" - і, здаваліхя б, при такій постановці „питань" можна цілком переступити через мораль взагалі. Але ні: десь у них теж залишалось приблизне відчуття пристойній;їй, поваги і, може, навіть якоїсь правдивости. Часом це дивувало, часто додавало сил: мораль ввійшла в плоть і кров людини, жадні підступи „виправити" її і розкласти на клясові елементи не можуть людину морально зневтралізувати, дегуманізува- ти, позбавити лиця. Людина у вічному полоні законів того Бога, якого вона часом зневажила і зреклася. На­віть після отримання безсовісних інструкцій і санкцій прокурорів, людина принаймні вдає перед вами і пе­ред собою, а особливо по дорозі додому і вдома, що вона така сама людина, що вона теж хоче добра, правди, миру, от тільки служба... Вся безбожна система в найчорніші дні агонії зовні дотримувалася Божих понять, лише намагалася наповнити їх іншим змістом...

Отже, ці поняття загальновизнані, і сила за ними загальновизнана. Вони тільки до краю обскубані й знецінені - в тій атмосфері, де ненависть і насильство є щоденним інструментом „клясової боротьби". Вони досить ослаблені й знецінені в серцях людей, що носять маски льояльности. Вони живі і щоденно животво­ряться в серцях людей, які наповняють їх змістом щоденної боротьби й офіри. Але на всіх рівнях вони за­лишаються - їх замінити нічим.

Коли президент Картер став відходити від прагматичної дипломатії і поклав в основу міжнародніх від­носин мораль, а діткливе питання про політичних в'язнів у Радянському Союзі поставив у контекст основ­них міжнародніх проблем, у найчутливіших больових точках - концтаборах - це переживалось як найсерйо­зніша моральна реформа XX віку, здеградованого на шляхах компромісів з принципом сили. Безнадійна від самого початку авантура в Афганістані була, на мій погляд, конвульсивною реакцією принципу сили на під­несений принцип моралі. Це був надривний виклик і спроба нового терористичного самоствердження на за­мінованій плянеті!

Але реакція світу була на цей раз одностайною, а невдачі множилися, як злидні. Безвідповідальна гра в мир, у законність і право, підписування пактів і угод, яких не збирались дотримуватися, безвідповідальне замовчування власних гострих проблем, безвідповідальні заяви й оптимістичні звіти, за якими вже всі бачи­ли банкрутство і суто поліційне благополуччя - це було обличчя правлячих старців, позбавлених мудрости, традицій і просто практичного розуму. Полюс аморалізму свідчив сам за себе. Але він також своїм негатив­ним прикладом працював на ідею морального оновлення.

А тим часом у споживацькому суспільстві Заходу не переставали працювати релігійні, громадські, культурні осередки, які постійно, з неослабною енергією подавали допомогу невідомим братам на Сході. Безкорисливість цієї допомоги сіяла розгубленість у рядах, уніфікованих ідеологією матеріалізму.

Якби зібрати всі листи, телеграми, книжки і зворушливі святкові подарунки, які вислала протягом останніх десяти років своїм невідомим братам і сестрам одна тільки жінка з Бремену - Христя Бремер, ви розгубилися б і розвели руками: „Це неможливо"! Йдеться не про те, чи робить вона це на кошти Міжнаро- днього ПЕН-Клюбу, інших добродійних організацій, чи на власний кошт - ідеться про те, що жадна радян­ська інституція з цілим штатом не потягла б такої роботи! Вона пам'ятає, що кого болить, як з ким говорити, і знаходить час при цьому прикрашати свої святкові листи малюнками чи наклейками. Пам'ятає про всіх, молиться за всіх і підписується: „Твоя сестра Христинка". Наші спантеличені чиновники в цілях безпеки на­зивають цю дивну німецьку жінку українською націоналісткою...

Взагалі, дух західньої християнської активности був від самого початку незрозумілим тут. Різними ка­налами після революції йшла в СРСР допомога спраглим і голодним. На початку 20-х років про' неї писали газети. А в „Короткому курсі історії" партії все це узагальнилось у фразі: „Международная буржуазия пи­талась задавить молодую республику советов костлявой рукой голода".

Рука влади і всевладного партійного апарату перехоплювала цю допомогу в „ідеологічних цілях", нази­вала її підкупом, відсилала в страшному 1933-му відібраний від дітей наш хліб на ринки Заходу, щоб пока­зати, які ми є багаті й щасливі... А допомога Заходу все одно йшла... Вона не переставала йти до війни... Во­на годувала і одягала нас під час війни. Вона не переставала йти після війни... Вона не перестає йти зараз - у Чорнобиль, у Вірменію, в Узбекістан...

Ідеться не про вагу і розмір цієї допомоги, а про сам феномен: вона йде, всупереч мінливим обставинам і політичним резонам. Іде у формі хліба і у формі Слова...

Тут треба особливо зупинитись на християнських традиціях Заходу і на типі людини західньої цивіліза­ції. Сьогодні на міжнародній зустрічі в Москві філософи дебатують на тему „Розуміння цінностей західньої цивілізації". Вже в самій темі є визначення об'єднуючої енергії великих, здавалося б, давно зужитих слів, які оживають з новою силою, в кожному поколінні.

Важко уявити собі сенс об'єднання на ґрунті бідности чи клясової належности. Люди різних країн мо­жуть об'єднатися задля вселюдських ідеалів, що живлять добрі зерна. Об'єднують абсолюти - високі, вічні, недосяжні, як зорі. А об'єднує слово Христа, якщо досить високо піднятись до нього. І тут безліч прикладів, коли високий ідеалізм братає людей - через океани, кордони, соціяльні бар'єри. Бо всі ці бар'єри, як і тлінні скарби землі, - блякнуть у світі ідеалів Істини, Любови, Добра, Краси.

Говорячи про тип людини християнської цивілізації, не маю на увазі лише людей глибокої віри, а лю­дей, породжених західньою християнською традицією, слово яких зобов'язує до діла.

Нас єднає з ними почуття духовної споріднености, людської єдности і солідарносте, яка завжди жива, хоч би як там освистували її пігмеї політичної коньюнктури.

Особисто я відчув потужні струмені того братерського тепла одразу, як тільки вийшов у вільну зону за­слання, як тільки зафункціонувала пошта. Голоси з Англії, Німеччини, Канади й Америки, Франції, Італії, Швеції, Литви і Польщі - це не був злагоджений хор, але це були рідні, впізнані ще з дитинства чисті голоси любови до ближнього - прагнення нагодувати голодного, напоїти спраглого і провідати його в темниці. І це був справжній „Інтернаціонал", хоча превалювали в ньому українські голоси.

Я подумав собі: коли б навіть наші віковічні святині від якоїсь вселенської епідемії впали і були зовсім затоптані, - з того тепла простягнутих рук можна було б витворити новий живий образ християнського Ду­ху, якого залишив Христос Утішителем на гіркій землі. І якби та земля виснажилась на вітрах XX віку, мої незнайомі сестри-брати самі вже не вірили, а тільки світились світлом погаслої зорі, то й тоді можна було б відчути, яка то висока Вифлеємська зоря дала світло нашій плянеті на довгі віки, щоб воно засвічувало кож­ну індивідуальність і творило у Всесвіті широку світлову смугу любови і доброї волі. В самотності особливо відчуваєш великі істини, загублені в суєті на торжищах велелюдних. В нічному небі великого міста навіть не видно зір.

„Знайте, що я часто згадую вас у своїх молитвах, і нема нічого кращого, ніж коли хтось за іншого мо­литься", - писала мені у Східній Сибір німецька письменниця Христина Брюкнер. Здавалось, вона була найменш релігійна серед моїх численних кореспондентів із Заходу. Серед них були дуже ласкаві й прості серцем. Скільки ж щоденних молитов підіймалось до неба і різьбило в слові незвичні зеківські імена, розсі­яні в далеких просторах Азії і Сибіру! Яку силу духу мали відчути і відчували самотні в'язні й засланці в тих постійних молитвах, листах, книжках і святкових дарунках Заходу, де слово Христове ввійшло в плоть і кров народу, ввійшло в спосіб і стиль життя! Як підтримувало, підносило і гармонізувало дух таке слово мо­литви за тебе з невідомих, ніколи не бачених уст! Як майже голосно звучала в десятках загублених у безвісті тайги хат молитва далекої невідомої жінки! Як єднались під небом ці слова молитви і любови!

Захід упорядкований, ситий, заматеріялізований... Але ми нічого не зрозуміємо у віяннях кінця XX віку, якщо не відчуємо цього дивного хору, що довгі роки крізь час і простір єднав душі незнайомих людей і ви­співував всюдисущий Дух. Нічого нам не пояснять персональні звільнення в результаті персональних засту- пництв осіб впливових, хоча початком їх, мабуть, теж була молитва.

Сили затверділого роками, узвичаєного і узаконеного зла були величезні - і наче непробудні. Фунда­мент безбожности ніби дав їм силу вічної мерзлоти. Яка ж сила мала бути у Слові, коли воно в листі невто­мної Анни-Галі Горбач часом пробивало камінь і проникало навіть у табір і карцер!

Яка моральна сила панує над людьми, якщо їй підлягають також ті запеклі, які відвернулися від моралі в ім'я абсолютної влади...

Але я впевнився, що життєдайна сила є лише у слові, освітленому вірою і спорідненому з тим, що „най­перше було Слово". Саме воно було світлом супроти дрімотної стихії ночі на землі, саме воно будило, кли­кало, поривало. Ми всі це знаємо, відчуваємо, але час від часу треба нам нагадувати про джерело того світ­ла, що благословляє нас життям: „Я є світло... - ви світло для світу..."

Протягом двох-трьох поколінь ми винесли важкий урок глухого матеріалізму, який зробив слово ужит­ковим централізованим засобом для передавання інструкцій влади. Слово стало засобом обману, підміни цінностей. Сила його поблякла і в житті, і в мистецтві.

Не знаю, що означає ПЕН-Клюб для європейського письменника, який не відає боротьби з цензурою і з цензором, що сидить у тобі самому і підказує усереднену погаслу правду, яка не будить. Ми можемо покла­сти перед світовим арбітром гори мертвих книг, написаних часто здібними людьми, які приспали в собі Дух, заглушили віру, здрібнили любов і малодушно заробляли пером довіру та похвалу вождів. Хай ці гори книг послужать прикладом засохлого зерна, кинутого на камінь. Прикладом змарнованого таланту, що розміняв­ся і служив темним силам та темним цілям.

Не будемо ідеалізувати літератури, що з'являється на Заході. Подібно як і люди, книжки теж ідуть сте­жками блудного сина і несуть у собі всі людські слабкості. Але література Заходу не переставала котити ва­жкий камінь на Сізіфову гору. Там не затихала вічна драма пошуку і боротьби. Ми відчували звідти сигнали тривог і спалахи слова, яке несе світло.

Особисто для мене ПЕН-Клюб існував усі довгі роки заслання як високий Сізіфів пагорб, де миготів маяк для бездомних у житейському морі. Це відчутна духовна сила, яка спрямовувала на мене імпульси ці­лими роками з Лондону, з Бремену, з Торонта...

Це наче добра мама, яка завжди пам'ятає, що десь у далекому і незнайомому світі є дитя - частка її са­мої. І це не варіянт нинішньої синтетичної мами, а таки справжня мама, сповнена любови і надії...

І головне - вона сіє віру в реальність світової культури і літератури, в духовну єдність людства, у вели­ку силу тієї тоненької людської верстви, що культивує джерела і зберігає живу воду для змучених, спраглих і заблуджених. І вже те дитя не сміє думати, що воно само по собі і само для себе. Воно частка, приналеж­ність до хранителів духу - це зобов'язує і додає сил.

Нині, за тонкою стіною часу розмивається і забувається поняття „в'язні сумління". Я гадаю, це поняття треба зберегти назавжди. Недаром Захід вичленував і підніс його до рівня феномену духовної естафети. Ні­хто не мав ілюзій, що сюди належать люди однакові, що ці люди святі. Було ясно, що на волі є і здібніші, і помітніші. Але розуміли, що це нерозмінна людська верства, яка несе призначення берегти людську духовну єдність, нести хрест і торувати вічну Хресну Дорогу. Бо треба бути вибіленим болем і стражданнями, щоб стати витонченим нервом-антеною і відчувати понад усім видимим реальним життям та його приманами, понад всепоглинною суєтою світу постійні позивні - голоси ідеалістів усіх країн і всіх часів. Вони є тією си­лою, що тримає і животворить ідеали нашої цивілізації.



Власне, тільки ці ідеали і дають нам підстави говорити про людську спільність.

Бо що ми можемо запропонувати Заходові у відповідь на його традиційну допомогу?

Рівновага сил, яка зв'язувала Захід і Схід, була, по суті, рівновагою страху. За нею стояли і стоять зо­всім неоднакові, нерівні сили.

Колись у нас була прийнята одна маска перед світом: міна самовдоволення і рішучости. Що тільки не ховалось за нею, окрім банкрутства і безвідповідальности, готової знищити кожного, хто називає речі своїми іменами.

Але ігри закінчуються раптом, і діри виступають явно.

Мусимо дати - в стилі нового мислення - самим собі і світові правдиву інформацію про свої екологічні, моральні, національні, економічні й політичні проблеми. Бо плянета стає тіснішою, і кожен великий чи ма­лий Чорнобиль - симптом для цілого світу. Мусимо знати свої задавнені хвороби, щоб передбачати наслід­ки, загрозливі для нас і для всього світу.

Інформація XX віку страшенно зфальшована, спотворена усталеними стереотипами, затертими монета­ми політичної коньюнктури. Етер засмічений гаслами, карикатурами - осадами війни. Насильство і нерозу­мний егоїзм залишили дітям нашого часу нелегку спадщину. Всупереч здоровому глуздові звинуваченнями тавровано цілі нації.

Лице українського народу все покрите потворними стереотипами. Воістину, як каже народна мудрість: вони ніколи не забудуть тобі того, що душили і грабували тебе...

Використовуючи стихію революційної пропаганди на весь світ, імперські стратеги мітів називали всю українську визвольну війну 1917-1919 років бандитизмом і приписали нам, переможеним, усі свої погром­ницькі діла. Цього не можна було зробити з Польщею, Фінляндією, країнами Прибалтики, бо вони мали свій державний апарат національного самозахисту. Але що мала Україна, в післяреволюційному уряді якої май­же не було українців. Верхівку її інтелігенції фізично знищили, а селянство задушили голодом під барабанні марши п'ятирічки. Радіо і преса на Україні виконували безпрецедентну в історії функцію - звинувачування і принижування імени свого народу. Вони висміяли саму ідею незалежности України. Вони називали „люти­ми ворогами народу" українських політичних лідерів, ту демократичну інтелігенцію, яка починала боротьбу за державність наївним гаслом: „України на багнетах будувати не будемо". Вони затаврували словом „бан­дитизм" селян, які не хотіли віддавати весь свій хліб і не хотіли добровільно вмирати з голоду.

Потім замаскували масово зорганізовану патріотичну боротьбу України проти гітлерівської окупації, замовчали наші величезні жертви в цій боротьбі з гітлеризмом і сталінізмом і виставили перед світом украї­нців в образі фашистських прислужників. їм потрібно було виставити в очах світу покидьків під українсь­ким іменем, переплутати їх з націоналістами, які гинули в боротьбі проти окупантів.

Польська преса, користуючись привілеями на партійну істину, оформила за українцями найгірші зло­чинства часів фашистської окупації так, що бідолашні польські діти, дивлячись на живого українця, диву­ються з того, що це звичайний, добродушно усміхнений чоловік.

Мабуть, у такому ж становищі дитини і західні кореспонденти, які несподівано відкривають, що в Укра­їні нема антисемітських молодечих об'єднань (чомусь у світовій пресі не чути осмислення цього факту). В Україні, при всій стихійності Руху, антисемітські настрої не культивуються, хоча вони, розуміється, можуть процвітати і живитися взаємністю в юрбі міщан, абсолютно не причетних до національних змагань.

Брак інформації, стереотипи і брак осмислення інформації - це нині загрозливі симптоми. Фальшива інформація провокує страшні події... Світ не усвідомлював, що в реквізиціях 1918 року вже були зерна лю­домору 1933-го. Світ не усвідомлює, що на сході Европи глухо живе нація, наполовину скошена владою і світовою війною, залитою переважно українською кров'ю.

Але чи не від дистрофії і терору 30-х та 40-х іде покалічений ветеран Афганської війни в атаку проти найсовісливішого з академіків, а від свого уряду вимагає лише кращих протезів? А коли маса народніх об­ранців у истеричному збудженні освячує до героїзму цю сліпу жертву бездушної влади (адже всі знають, як, де, коли убивали чужих і своїх) - то чим це відрізняється від „зіґ-гайль!" 30-х років? У кінці XX віку це сме­ртельно небезпечна атрофія морального чуття!

Головна криза - це криза людини. її хочуть перебудувати ті, які виховали, і на тих самих ідеях. Право, совість, правда - для них лише інструмент влади. Нерозумний егоїзм - їх єдиний принцип. Егоїзм особис­тий, кастовий, шовіністичний, догматичний... Ще вчора вони вірили в свою місію визволяти світ, уніфікува­вши свідомість і мораль всіх людей за своїм зразком. Ще вчора вони пишалися своїми досягненнями в ни­щеннях національних мов, культур, віри і пам'яті - в ім'я визволення людства від „пережитків минулого". Нині вони пояснюють збайдужілій молоді поняття європейських цінностей - цінність знівеченої рідної мо­ви, традицій, культури... При цьому ніхто не соромиться і не вважає себе банкрутом.

Але порятунок хворої країни в наших руках... В наших слабких руках.

У відповідь Заходові на його дотримання традиційного обов'язку і закону, ми маємо виконати свій обо­в'язок: повернутися лицем до правди. Нині правда потрібна всім: попереду прірва.

„І не введи нас у спокусу", - молимося з острахом, знаючи приказку про відчинені двері, що можуть спокусити і святого... Нині людина ввійшла в смугу великих випробувань свободою - посеред розмитих принципів. Щораз важче дається людині гідність і справжність. Одна справа знати правду, інша справа - жити правдою. Одна справа проповідувати віру, інша справа - жити вірою. Людина схильна скочуватись від справжности служіння Богові до мізерного прислужування ідолові. Попри щоденні нагадування людина схильна забувати, що ілюзорні матеріяльні цінності лопають, як мильні бульбашки... Але духовні цінності здатна нести тільки міцна, вироблена індивідуальність. Та самий інстинкт життя повинен навертати кожного до джерела любови, бо любов - то є сутність світу.

Цей подвиг повернення до правди можливий тільки на хвилі повернення до Бога.

Можливо, головний урок, який ми винесли зі своїх страждань, можемо явити світові як уточнення до Апокаліпсиса - це консеквент безбожности, спародійовану мораль, етику, душу.

Без Бога - правда, честь і сама особа непотрібні... Моральні цінності - недійсні. Там починається інша, свавільна гра, гра без правил. Дай нам, Боже, здобутися ще на один урок: відживлення змученої занедбаної душі. І дожити до свята духовного єднання з усім світом.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка