Книга 13 Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2



Сторінка8/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір4.6 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19
ПРИСПАНА ТРИВОГА

Безперечним є те, що в нинішній атмосфері навколо зруйнованих і зачинених соборів росте тривога - цю тривогу відчувають навіть духовно глухі. Тривога відлунює і в літературі та мистецтві.

„Сусіда мій по нарах молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?"

Цей образ з оповідання Григора Тютюнника „Три зозулі з поклоном" дуже багатозначний - він розрос­тається безмежно.

„Бога в людей відібрали, церкви порозвалювали, навчили нас красти-ніколи ж стільки злодійства не бу­ло. Таке чуємо. Є в цьому правда, товаришу Сталіне". Чи справді таке говорив Довженко, чи лише Олесь Гончар так уявляє (оповідання „Двоє вночі"), але сумніву нема, що це думки обидвох наших письменників. Мотив духовної носталгії в їхній творчості дуже сильний.

Роман Гончара „ Собор" народився з глибокої туги до джерела, затоптаного в роки горя, голоду й неста- тків. Минуло 20 років від часу його публікації, але він і досі чи не найповніше в українській літературі відо­бражає душевне сум'яття в народі, що залишилося після придушення релігійної традиції. Чи не найясніше дається тут образ собору - не лише як пам'ятка архітектури, споруда забутих часів, але і як „відлуння дале­кої музики, літургій, піснеспівів, жаги каяття і спокут, екстази людських поривів, надій... "

Зрештою, цей твір дає в образі студента приклад тієї моральної висоти, якої вже в нинішніх студентів, змалку заколисаних брежнєвською атмосферою словоблуддя, важче шукати.

„Всі ми руйнуємо - і я, і ти, і він, - вказав на батька. - Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... Руйнуємо своєю байдужістю! Були такі, що Десятинну знищили. Михайлівський Золотоверхий на очах у всіх зруйну­вали. І зараз самі сіємо байдужих! Плодимо жорстоких... Самі плекаємо руйнача!"

Історія внесла пом'якшення в цю сувору сповідь, коли сіячі байдужосте демонстративно вилізли на по­верхню і стали діяти іменем держави і закону - і це вже сіявся бур'ян егоїзму і довгодіюча отрута проти всіх можливих паростків духовности... Лободизм ввійшов у практику і навіть у теорію „розвиненого соціалізму".

У свій час „Собор" з'явився зовсім несподівано - сама назва шокувала... Так само несподівано заатаку- вав нас сонними Айтматов своею „Плахою" - прямою апологією Євангельських ідей.

Між „Собором" О.Гончара і „Плахою" Ч.Айтматова запанував у літературі штиль квітучого болота (ви­сочіли, щоправда, дивні острівці, „Кануни" В.Бєлова...). Але тих півтора десятка років було досить, щоб тривожні мотиви переросли в есхатологічні. На живих прикладах заляканости і втечі від громадських про­блем у затишок особистого комфорту виросло покоління, уражене хворобою егоїзму і споживацтва. А тим часом лобода буяла і торжествувала над рештками культури. Володька Лобода пішов далі вниз по похилій: він рішуче порвав з традицією і навіть з мовою батьків. Питання „затопити чи осушити" в умовах адмініст­ративної розбещености і безсоромности перед лицем народу перестало існувати. Екологічна катастрофа „га­ряче любимій Вітчизні" готувалася з такою безтурботністю, що чиновницько-бюрократична каста не зупи­нилася навіть на грані Чорнобиля. Вона задовольнилась ідеологією пацюка на тонучому кораблі і увічнила себе в історії наказом вивести наших дітей на Першотравневу параду в апокаліптичні дні Чорнобильської катастрофи 1986 року. Бо які ж цінності, які святині можуть зупинити, коли все - з малої літери?

Есхатологічні мотиви „Плахи" виходять з кризи людини, яка цілком втратила почуття громадської від- повідальности і рішуче ненавидить усіх, особливо ідеалістів. Чому? Це одне з загадкових вічних питань - від Євангельських часів.

Ми не дивуємося юрбі, що гукала „Розіпни Його!, глумилася над Святим і вимагала від нього зримих доказів - на зразок тих, що ними Злий Дух спокушав у пустелі Сина Божого.

Знаємо святотатство руїнників святинь - як вони до безтями впивались безкарністю... Як переможний блатний світ прагнув оргій з неодмінним топтанням Учорашнього Бога.

Знаємо крах святинь -



коли лакеї йдуть угору й мовчать раби.

(Сосюра)

Знаємо про висуванців-активістів - як вони з насолодою виконували і перевиконували завдання держа­ви та виганяли дітей з батьками з їхньої хати на сніг. Словом, ми знаємо підлість, яка завжди приєднується на бік катів проти жертви.

Але ж чому глузував розбійник з Праведного, який ішов з ним разом на хрест?

Очевидно, тут маємо чисте, вільне від сторонніх мотивів ідейне протистояння: чистий ідеалізм без жад­них житейсько-матеріяльних резонів - і чистий матеріялізм без жадних ідеальних прагнень.

Либонь, з усіх протилежностей у нашому суперечливому й заплутаному житті святість і гріховність - ідеал Осанни й ідеал Содоми - найбільше полярні. І якщо всемогутня Любов вічно схиляється над цією прі­рвою і вічно прагне її переступити, простягаючи руку до кожного, хто над прірвою, то затверділа ненависть глузує, відштовхує руку і мстить, щоб утвердитись у своїй запеклості, у своєму глухому відчаї.

Любов простягає руку, але не може зробити компромісного кроку на зустріч злу. Зло не йде назустріч Любові.

Другий розіп'ятий розбійник, що нагадував першому про Страх Божий і що звернувся до Христа: „По­м'яни мене, Господи" - мабуть, був зовсім не з тієї породи злочинців... Видно, був з тих густо розсіяних по всій землі бунтівників, що переступають закон і творять зло в ім'я викорінення неправди і зла.

Є щось іраціональне в основі негативного принципу, на якому поляризується кримінальний світ. Він самостверджуеться і розгалужується, він живиться матеріяльно-корисливим і явно видимим, тим плинним кормом юрби. Спокусливістю сваволі, розв'язністю глуму, стадним інстинктом перемоги, показною демон­страцією гордині й зневаги до табу...

Надто просто було б соціяльну історію 30-х років пояснити національно-релігійними антагонізмами стереотипів. Психологія юрби, звільненої від Страху Божого і від стримуючих духовних начал, - явище ін­тернаціональне, загальнолюдське. Його навіть можна моделювати, зорганізувавши дискримінацію і цьку­вання тієї меншости, яка береже духовні цінності й культ святині. І тоді домінуючі духовні чинники надовго паралізуються і перестають виконувати своє вічне призначення.

Образ Гори і образ Безодні - проходять через усі казки і легенди, через сповіді й романи дітей землі. Це не абстрактні образи: між ними є конкретні дороги і протоптані стежки...

Створити справжню картину духовности в сучасній Україні важко не лише через брак її яскравих вира­зів, але й через брак інформації (десятиліттями духовність по-різному приховують як „підозрілий симптом", на який полюють без правил і заборон), і через брак преси, яка б об'єднувала ідеалістів... Сам образ духовно­го життя - тьмяний і невиразний: майже ніде воно не виступає в повноті і в розвинених формах - навіть у першій колисці духовности.

Російська Православна Церква, здавалося б, організаційно об'єднана і матеріяльно забезпечена... Але це не вогнище віри і високого духу. В дозволених рамках вона не може розвиватись ні інтенсивно, ні екстенси­вно. Вона живе старим реквізитом. Життя її не сміє виділятись так, щоб бути привабливим і помітним вог­нищем у нинішньому світі. Досить того, що не може виконувати своєї елементарної місії - дати релігійне виховання дітям і молоді. Вона не веде наступальної і навіть оборонної діяльности проти брутальної, безфо­рмної, звичної до беззаконности атеїстичної активности адміністративного обивателя. Треба було в день святкування тисячоліття на Володимирській гірці подивитися на обличчя священиків, яким випало раз на віку всім зібратись у Києві на свято, визнане державою і навіть висвітлене в пресі... Треба було подивитися на відправу просто неба в цій нефункціональній частині Києво-Печерської Лаври, яку „милостиво" поверну­ли Церкві... Зрештою, досить і проглянути невинний, як ненароджене дитя, „Православний вісник".

У нас неможлива поява позитивної історії релігії і теології - такої, яка вийшла в Любліні 1988 року (Софія Й.Здибіцька, „Релігія і релігієзнавство").

Особливим явищем стихії українського духовного життя є відоме з глибини віків тяжіння до своєї на- родньої Церкви. І в козацькі часи, і в наш час такі спонтанні форми богослужіння природно творяться в се­лах і містах України, бо мусить же знаходити свій вияв та національна сила, що таїться в тисячах живих лю­дей. Приписи Російської Православної Церкви виконуються формально, бо священик і диякон і церковний хор живуть у руслі української традиції і по-справжньому оживають тоді, коли розмовляють своєю мовою. Це готова основа Української Автокефальної Православної Церкви. Вона корелює з загальним станом наці­ональної свідомосте, прихованої на глибині. Це Церква, заборонена ще від часу судилищ 1930 року, а при­родне прагнення народньої душі до вислову в питомій мові натрапляє на силу державного апарату.

Однак, справа не лише в мові (мова є голосом нації) - індивідуальності, якій Провидіння дало землю під небом, характер і свобідну волю творити своє життя. Повторюю - творити своє життя, а не ламати чуже життя. Гіркий урок на всі віки мала б винести за свого політичного краху Російська Православна Церква. Вона довгі віки була і сіячем Слова Божого, і одночасно політично заанґажованим співучасником злочинів Російської імперії, її грубих завоювань, стандартизації і приглушення всіляких джерел народнього життя. Церква не повинна була б посягати на волю і традиції інших народів. Церква має всіма силами осягнути життя свого народу і розбудовувати його в царині духовній. Якщо ж вона з одного імперського центру про­бує керувати духовним життям інших народів, то це передусім означає, що вона перестає дбати про насущні потреби свого власного народу - їй не до того, і не до того, щоб нести хліб голодним і воду спраглим. А мі­сія Церкви дуже конкретна - розуміти особу і пробудити її до служіння Богові.

Церква Євангельських Християн Баптистів - найчисленніша і найбагатша в УРСР серед усіх протеста­нтських Церков, які в офіційній пропаганді і в масовій свідомості називаються „сектами незабороненими" і „сектами забороненими". Хто з людей сторонніх має про неї правильні поняття? Чи може собі дозволити на­віть сильна громада вийти за рамки міркувань над епізодами Євангелії та співу духовних пісень і вдатися до гласного осмислення причин бездуховности нашого життя? Чи можуть вони провадити діяльно проповідь Євангелії серед молоді, використовуючи відеотехніку, касети релігійного змісту тощо? Чи хоча б ту худож­ню літературу, яку подають у школах як атеїстичну? Хто з пресвітерів зважиться виділитися серед усіх но­вими яскравими формами діяльносте, новими методами роботи з молоддю? Вірніше - кому буде дозволено?

Великим впливом у народі, особливо на Заході України, здавен користувалася Українська Католицька Церква. Вона дала багато відомих діячів культури і оборонців народніх прав. Куди поділось нині розгалуже­не культурно-духовне життя цієї Церкви, яка так багато сміла супроти князів земних? Зруйнована, вона впе­рто продовжує жити підпільно - ніколи силою зруйнована духовна істота не перестає жити. Всупереч ілюзі­ям влади, яка вважає вбивство найпевнішим методом перетворення і перекроєння світу, життя переходить у нові форми, постаті мучеників виростають, скошена сила дідів вибухає в онуках і відродження настає на то­му грунті, де за попередніми підрахунками мали буяти рівні ялові лісосмуги, озвучені хором вчених папуг. Виходить, народ, примудрений досвідом історії, перечікував сльоту, щоб знову повернутись до своєї Церк­ви, яка світила поколінням і була їм видющим поводирем і в будні, і в свята, і на великі роковини, і на вели­ких історичних перехрестях. Треба ясно здати собі справу, що священик, який писав „Русалку Дністрову'", який христив і хорошів Івана Франка, який благословляв на захист рідної землі Українських січових стріль­ців - той священик ніколи не буде викреслений з пам'яті народу і не буде зраджений народом. З ним, з цим українським католицьким священиком, треба змиритися, якщо хочеш миритися з народом.

Зараз усі сили християнських Церков в Україні йдуть на виживання в несприятливих умовах утисків, з одного боку, і, з другого - у важких умовах розмивання традицій і духовних та морально-етичних основ, устоїв, що віками складались у надрах нації, в основному селянської.

Нині село порожніє і тане. Сила його спливає в місто. Український селянин у жорнах міста, чужого йо­му і звичаєм, і мовою, і розмитою традицією - оглушується і знічується. Цей чужий і грубий світ викликає відповідне відчуження і потроху втрачає культуру й мову села - втрачає простоту, делікатність, внутрішній спокій, а з національною традицією - і національну гідність. Як колись на царській службі... З тією різни­цею, що колись він мав змогу зберегти релігійний корінь і не мусів соромитися та боятися належности до народу, та все ж таки сподівався вернутися додому в село...

Жодних русел, навіть у дусі офіційно проклямованих цінностей, нині йому не прокладено. Тільки офі­ційний, уніфікований для всіх племен і народів від Карпат до Куріл, стандарт. Тільки заборони, розставлені біля живих національних джерел. І пильність чиновника та пристосованого обивателя, схожа з рабською го­товістю стражі, яка в голодні роки не дозволила голодним дітям збирати покинуті в полі колоски.

На грунті забутих, розгублених і затоптаних принципів виплекався тоталітарний негативний принцип.

Він увібрав у себе нігілістичні тенденції російської історії, але розлився по всіх просторах і бездоріжжях квітучим болотом застою.

Тотальна боротьба з „пережитками минулого у свідомості людей" означала, передусім, боротьбу з „ре­лігійними забобонами", „національною обмеженістю" та з „індивідуалістичними власницькими тен­денціями". За цими гумовими негативними поняттями стояли обстрілювані цілком живі больові точки на- родньої совісти - визнання святині, національна честь і особиста заанґажованість.

Виявилось, що нема нічого легшого, ніж посіяти в обезголовленій масі релігійну й національну байду­жість та люмпенське споживацтво. Єдиний опір тим негативним офіційно цінованим цнотам був з боку ін­дивідуальностей, що прагнуть зберегти дух, лице і гідне ім'я... Звідси - війна агресивної безликости проти індивідуальности, яка стоїть вище і виділяється з маси. Виділяється передусім позитивними принципами і почуттями, що зобов'язують до активности. Виділяється самоповагою.

Зрозуміло, першими потрапляли під колесо такі індивідуальності на ниві релігійній і культурно- національній. Без високих постатей непомітною стає Церква і громада. Без розробленої структури, без сузі­р'я талантів, без привабливих постатей нема повноти життя. Звідси - трудність створити собі образ духовно- сти краю.

Але звідси і „людський фактор" - стрижневий у нинішній концепції перебудови. Виявилося, що тип людини без Бога, без святинь, без національної гідности, без народніх традицій і великих принципів, які ста­вляться вище за вигоди, - це на практиці тип корисливого споживача, наперед згодного з лінією партії, але не згодного ступити один крок задля громадського добра коштом власної вигоди. „Раб лінивий і негідний",



  • кажучи мовою Євангелії... Людина без позитивного заряду любови і віри (яка віками породжувала подви­жників і безкорисливих трудівників на народній ниві), людина без любови до ближнього, без милосердя і співчуття. Людина та живе лише собою і для себе, маючи вищу освіту і достатню обізнаність з людськими ідеалами, офірне служіння яким творило великі епохи і визначало сенс історії.

Не прийнявши трансцендентних вимірів людської особистости, людина визнала сама себе мірою речей і зайняла споживацьку позицію в житті. Хотіла вона того чи ні, а при такій позиції ієрархія цінностей зсуну­лась, і на перший плян у цій ієрархії стали цінності біологічно-матеріяльні. Самотня, вона опинилася в по­лоні реальности, в полоні речей. Холод і байдужість запанували у її серці.

Розвиток суспільства вперся об „людський фактор", об черству і байдужу людину, яка не хоче нести обов'язок і естафету з минулого в майбутнє. Це страшний витвір тотальної системи виховання на грунті ан- тирелігії - без християнських джерел і начал. Безвольні й пасивні жертви вольових і активних вождів, що, звичайно, збанкрутували. Відомо, що бур'ян росте самосівом і тим буйніше росте, чим менше культивують­ся культурні рослини. Ллє чи чувано десь таке, щоб культивувався бур'ян через систематичне виполювання культурних рослин?

Особа - це вицвіт історії. Немає в культурі вищої мети, як вироблення особи. Нема більшої місії держа­вних установ, як забезпечити появу особи. І нема жахливішого режиму, як той, що знеособлює, вилучає і скошує осіб, на їх місце ставить посаду - посадову легко змінювану людину.

Особа несе в собі живий дух - відбиток Духу. В реальному житті особа різною мірою світить. Німб - це далеко не абстрактний символ. Будь-який колектив без видатної особи тьмяніє. У ньому бракує вершини. В шкільній клясі має бути декілька учнів, до яких інші тягнуться, задля яких іншим цікаво в школі. В учитель­ському колективі має бути декілька вчителів, задля яких дітям хочеться бігти до школи. На святі має бути декілька осіб, що творять свято. В цьому немає нічого образливого для інших: морально здорові люди це ра­дісно приймають - на відміну від претенсійних посадових заздрісників...

Чи розуміє це похмура бюрократична сила? Безперечно. Проблема особи і проблема профілактики осо­би стоїть серйозно. Але ось дивом з'явилася особа - що з нею робити? Найпростіше - хай собі тіпається без прав і без простору в надійно зорганізованому „здоровому колективі". Вольовій адміністративній системі це не підходить. Вплив особи треба невтралізувати всіма методами - аж до конвою. Але росте й авреоля її є кому гасити.

Знищити особу - це стара державна мудрість, але запізніла. Особа стає надто великою після смерти. Найкраще - профілактика: раннє виявлення, рання невтралізація, раннє знешкодження, тобто перетворення на легко закручуваний і відкручуваний гвинтик.

Слава Богу, ніхто не в силі перекрити джерела. Особи з'являлися і будуть з'являтися. На чолі дитини буде спалахувати відбиток сяйва Найвищої Особи. В серці визріватиме почуття єдности з божественною ос­новою життя - любов'ю. В юних прокидатиметься прагнення самому незалежно понести Високий дар на свою Гору - попри всі обставини, попри всі культи вождів, запаморочених сваволею і хворих на брак Абсо­люту. І буде в муках зростати Чоловік вічними слідами Сина Чоловічого. І буде засвічуватись на його чолі гідність у міру прагнення бути гідним свого Бога і тих великих предків, які прокладали нам путь до вершин.

СКЕЛІ І СИРЕНИ

По дорозі до заповітної мети так багато манливих вогнів і звабливих сирен, що блудні сини і дочки зем­лі навіть чути не хочуть про заповітну мету. Тільки великі філософи могли оцінити, що „найважча боротьба


  • це боротьба з самим собою". Малим людям здається, що найважливіше - це добратися до найближчого во­гника, часто болотяного вогника. „Наша судьба - то гульба, то пальба" - вічна пісенька безпечної молодо- сти. Боротьба із собою за утвердження принципів зводиться до особистих справ, а от у боротьбі за найближ­чу мету часто кладуть життя. Єдине життя! І то вже в самому пролозі - на перші звабливі голоси, ще до то­го, як настає пора вибору.

Здається, ніхто не може обминути і проблеми вибору між Сціллою і Харібдою. Перша побирає жертви, страшні і явні жертви. Неминучі і неуникні. Тут потрібні дух і готовість до важкої втрати... Друга - непоміт­но поглинає все. Здалеку і збоку так очевидно, що краще вже принести жертву. Але спробуйте говорити лю­дям про офірність, про життя як постійну офіру і самоофіру - цього здебільшого не приймають серйозно... Загалом сприймають, а щодо себе - ні. Багатьом здається, що якось пронесе над Харібдою, аби лиш зараз уникнути жертви. Харібда їх поглинає безслідно. Вони гинуть без внутрішньої боротьби, без драми, без по­двигу.

Там, де немає ясної свобідної волі, де немає принципів та ієрархії цінностей, де нема поняття про При­значення і Обов'язок - гам людина сліпо йде до берега Харібди і до останньої хвилини не вірить, що буде поглинута без останку. Всі все знають, про все чули... Але треба бути хоробрим і сильним Одіссеєм, щоб свідомо йти до страшного берега Сцілли, обминаючи ненатлу імлу Харібди.

Часом здається, що ми проходимо ту важку смугу історії, що жнемо той посів безпечної полегшеної фі­лософії наївного матеріялізму і прагматизму, коли до берегів Харібди йдуть косяки, наспівуючи з надривом: „Не хочу офіри, не хочу страждань"... На наших цвинтарях цілий ліс новеньких хрестів, та все молодь. І се­ред них не чути випадків героїчної смерти...

Нині майже всі розуміють, що ми на дорозі повернення. Закінчуються гльобальні експерименти... Ма­сові ідеали... Ілюзії соціяльних див...



Твої коси від смутку, від суму Вкрила прозолоть, ой ще й кривава. Певно й серце твоє взолотила печаль, Що така ти ласкава.

Може, ці слова поета звернені до пізньої осени нашої землі? У втихомиренні великих пристрастей, у втомі від надривних дисонансів і „років" кінця XX віку дедалі більш явно пробивається туга до джерел, до свого коріння, до релігійно-національної традиції. Вчорашні цінності на наших очах стають музейними екс­понатами - реалізм вчорашнього погляду нині вже розцінюється як самогіпноза.

Десятки тисяч танків - ще недавно це був аргумент для всіх! Минуло десять років - і всі ці танки „зда­лись" без бою. Нема куди йти, нема чого завойовувати танками... На що тепер переробляти танки? Треба за­войовувати великі пустелі й перелоги на власній землі... У власній душі...Разом з танками йдуть у „запас" і хитромудрі ідеологи вчорашнього дня, популяризатори примусової віри в майбутнє щастя і в груші на вер­бі... Щораз частіше чуються голоси про загальнолюдські цінності, про вічні духовні цінності. Щораз ясніше усвідомлюються Євангельські істини: „Все пройде, а слова Мої не пройдуть"... Навіть „уроки Вірменії" що­раз частіше повторюються на наших очах.

Але люди тепер, як і колись, не роблять висновків з уроків. Поки у Вірменії землетрус покриває брух­том людей і нагромаджені в них речі, близькі і далекі сусіди продовжують гарячково нагромаджувати речі.

Згадуються історіософські міркування Гоголя в Мертвих душах": „Які викривлені, глухі, вузькі, не­прохідні, що заносять далеко в сторону, дороги вибирало людство в прагненні досягти вічної істини, тоді як перед ним була вся відкрита пряма дорога, схожа на дорогу, що веде до чудових хоромів, призначених царе­ві в чертоги. Від усіх доріг ширша і розкішніша вона, осяяна сонцем і освітлена всю ніч вогнями, але повз неї кудись у глухій темноті пливли люди. І скільки разів уже наведені смислом, що сходив з неба, вони й тут уміли відсахнутися і збитись у сторону, зуміли серед білого дня потрапити знов у непрохідні нетрі, зуміли напустити знов сліпого туману один одному в вічі і, тягнучись за болотяними вогниками, зуміли таки добра­тись до прірви... Бачить тепер усе це теперішнє покоління... але сміється теперішнє покоління і самонадійно гордо починає ряд нових збочень".

Ґльобальні узагальнення нині не втішають. Але нам, запамороченим у круговерті подій, схильним віри­ти в неперехідну цінність тих явищ, що спливають перед очима і визначають наші долі - нам потік видимо застує вічне і неперехідне. Лише оглядаючись назад, ясно бачимо, що цілі народи й цілі покоління жили на­че під гіпнозою - в ілюзії реальности облуд. На наших очах змінюються вартості - і людська маса „доплю- совується" до вартостей сьогодення. Вітер часу, страху, пристрасті змивають подобу Божу з лиць...

Коли палили і топтали ікони в тридцяті роки - в очах більшосте навіть тих, що відчували біль, ті ікони поблякли. Може, і за рахунок того, що нові цінності, піднесені на високий п'едесталь, здавались не такими вже осоружними. Не виключено, що на публічних диспутах двадцятих років в очах багатьох людей молодий резонер вигравав у порівнянні з освіченим і мудрим священнослужителем.

Так само змінювалися погляди на маштабні історичні явища. Ті факти російської історії, що їх подавали до війни в щедрінському стилі, нині, в епоху пошуку своєї пам'яті, подаються в забобонному звеличенні. Нині стало модою шукати те, що викидали і розкидали ще позавчора... А ось великого, вічного, люди в своїй масі ні тоді не бачили, ні тепер.

Ця загальна людська слабкість особливо загострюється у гнаних і голодних. І особливо виступає під час духовної дистрофії. Ідеалізм без постійної підтримки змивається, а життєвість на нижчих рівнях не має сна­ги сприймати Істину і Красу. Потрібна згода з собою, з природою і Богом, щоб у душі людини озивалися на­чала етичні і естетичні. Проповідь Христа звучала на Горі. На цю Гору треба підійматись очищеним...

Потаємне добро, неголосна цнота, некорислива милостиня, „коли твоя ліва рука не знає, що робить права, щоб твоя милостиня була потайна", небагатослівна молитва, піст без пози, любов до всіх - все це речі звичні для морально вироблених. Але вони смішні для хворих на насильство, що в ім'я нібито високих цілей чинять зло і приховують зло, а голосно видають це за правду й добро!

Ця хвороба набуває інших властивостей, коли вона стає пандемією: зміщення полюсів набуває стійкого характеру. Брехні й обману не соромляться, а підносять їх до офіційної чесноти. Безпощадність виливається в помсту і до старозавітного „зуб за зуб" дописує зухвало: „Десять зубів"! Бог і моральні максими стають предметом глуму, поняття страшенно спотворюються. Скажімо, милосердя приймається в готтентотському стилі: коли я пожираю - це добро, коли мене пожирають - це зло. Тут і потрібне милосердя...

В пресі виробився стиль скорочення правди до половинчастих приблизних форм. Євангельські джерела не цитувались, уважне ставлення до них важалося підозрілим, недбале ставлення - модним. „Ліва не знає, що робить права" в матеріялістичному витлумаченні значить непорозуміння, невміння зводити кінці. Спра­вді, що то за логіка, коли права дає, а ліва при цьому не тремтить!

Інфантильна заідеологізована мораль поривається створити культ порожнього храму. А хтось порива­ється „реабілітувати" і піднести на п'єдесталь прагматично адаптований образ Христа, щоб повернути обі- краденій озлілій молоді приховане від неї етичне вчення. Яке це далеке від мудрости наших дідів! Вони змалку знали, що „без Бога ні до порога", „Віра гори ворушить"... Без усякої науки розуміли, що чоловік ве­ликої віри - це сильний чоловік, а зі звичної проповіді священика в церкві знали, як вчорашні рибалки і ми­тники піднялися до Апостольської місії, відколи зійшов на них Дух Святий і навчив говорити мовами. Зреш­тою, діди наші відчували і в слові великого поета той голос Духа.

У многотрудних спорудах вавилонських веж та в гомоні ярмарку марнослав'я вже важко розшукати джерела і перші аксіоми. Кожна людина може шукати - від того місця, куди вона зайшла, де зупинилась. Бі­дним дітям двадцятого віку повертатись далеко... Сповзали з гори гуртом - і протягом кількох поколінь... Ослабли духовні сили в погоні за міражами. Воля розмінялась на бажання. Голоси порізнилися без єдиного камертона. Принципи сходили на правила. Почуття спрощувалися до відчуттів. Цілі достосовувалися до на­строю маси. Нерозбірливість у засобах узвичаювалась і розмивала моральні максими. Розум без мудрости навчився все замінювати, підмінювати, все виправдовувати. Інфляція слова затопила маєстат слова.

Бідним дітям XX віку навіть важко читати давні книги: заважає настроєність на легкий лад, бракує ви­стражданих понять. Заважає звичка недовірливо і поблажливо ставитися до книги - брак культури, серйоз­ної зосередженої думки. Розмито дороги, по яких можна повертатися до джерел. І разом з тим уже цілком очевидно, що гра в замінники вичерпується, і треба повертатись до джерел.

В Євангелії дозвільному читачеві набридають описи зцілення хворих і оживлення мертвих. Він не ро­зуміє, що це найзрозуміліша і найсерйозніша мова, з якої народ може пізнати Бога. Народ чекає від Бога Чу­да - повернення життя! Але повернутий до життя звикає і забуває...

Маєстат моральної науки вічно високий лише для обраних. Живі джерела в пустелі заметені пісками, і вічно народжуються ті, хто знов має їх розкопати.

Тільки грім смерти і скрута хвороби пробуджували людей, і хвилинами розкривались у них очі перед безоднею. Потім наступало пристосування, глухе забуття і затвердіння серця. Чудом вцілілий посміхався і змивав посмішкою пам'ять про дотик смерти. Чудом вилікуваний хмелів від радости життя і звикав. Пам'ять заносила. Вранці вже прокидався знов „пупом землі", а все навколо роїлось, як сон, - більш сонящний, більш похмурий, залежно від сил любови в його серці. Але диво, ці сили спалахували тоді, коли в цілому світі світилась чарами тільки одна ПОСТАТЬ. З цього починалось духовне оновлення, і тут вже виходили на поверхню глибокі невичерпні несподівані сили людського єства.

Людина - вічна тайна, якої не розуміли безпардонні експериментатори XX віку, що прийшли скориста- ти з людських слабкостей... Вбиваючи віру в святиню, вони творили ілюзію нової людини в гарячковій уяві. В тій же таки уяві відбувався шалений прогрес і - наближення майбутнього.

Але насправді всі процеси життя йшли в одному напрямі - і ті, що планувалися на відмирання, і ті, що плянувалися на розквіт. Холод убивав. Убивання духу було вбиванням життя. Хто вбиває іншого - вбиває і себе. За вбитим життям створюється мертва зона. „Великі зодчі" з нечуваною в історії рішучістю прийшли творцями мертвих зон на землі і в душі. Творцями білих плям в історії життя. Білі плями стали метафорою більма, з яким люди ніби дивляться - але не бачать.

Гойдаємось на велетенській хвилі історичного маятника тисячоліть. На одному краї гімн:

Рождество твоє, Христе, - Боже наш, Возсія мирові світ розуму.

Світло розуму спалахнуло з новим літочисленням...

На другому кінці засвітила своє світло розуму епоха Просвітництва, проголосивши „розум владний без віри основ". Вже три століття котиться та хвиля...

Від першого маємо чотири Євангелії, наче велетенські чотири дзвони в блакитній дзвіниці неба. Маємо нашу мораль і етику, яка щоденно підносить нас над резонами користи, над колесом турбот, і стримує нас від падіння. Маємо естетику, що стала стабілізатором радости, мелодією душі й величчю храмів. Маємо джерело високої гідности лиця, яке знов і знов омивається, щоб не втратити подоби Божої. Маємо завіт лю- бови, якого вистачить, щоб жити попри всю мінливість людської долі. Маємо, зрештою, трансцендентні ідеї і вічні цінності, які роблять нас багатими, незалежно від майнового цензу.

Від другого - маємо сенсуалістичну і раціоналістичну філософію життя з явними началами давньої ге­доністичної етики. Маємо іронію і сміх, який має тенденцію виходити з берегів традиції і скочуватися до блазнювання. Маємо блискучу белетристику, витворену на перехресті зіткнень Першого і Другого. Маємо всі різновиди соціялізму, який дає полегшену картину світу в межах видимости, чим провокує на гльобальні експерименти, запляновані гордим, самовдоволеним розумом, одержимим ілюзією користи. Маємо величез­ний розгін всепролазного розуму, який переступає табу і обминає принципи, вистраждані драмами і трагеді­ями найвищих, вибудувані з мудрости Заповітів, зрошені історичним потоком сліз і крови. Маємо ілюзію необмеженої свободи без берегів... Маємо повінь розуму, що відійшов від джерел і глибин Божої мудрости й широко розлився на мілині, до того широко, що втратив русло, напрям і всяку міру. Маємо розбудовану сис­тему технократії, вражаюче багатство матеріялізованої праці, колосальний розгін механізмів продукування і нагромадження, що в своїй блискучій вершині виріс у пухлину військових арсеналів - поза межами здоро­вого глузду. Маємо сьогоднішнє споживацьке суспільство, яке дедалі більш емансипується, не тільки од ві­ри основ, а й від джерел, від ваги слова.

Носталгія до світу, в якому особа мала більшу вагу - велику віру і велику снагу - щораз наполегливіше ставить знаки питання над досягненнями прогресу. Зворотний бік цих досягнень очевидний для кожного. Без великої віри нема великої дороги і нема дужої людини, здатної долати великі дороги. А в малій людині виступають ззовні малі слабкості.

Прискорено відходять на наших очах сумними видіннями цілі епохи життя наших предків. Ми, здаєть­ся, прокидаємося з якогось важкого сну. Документальна стрічка нині тягнеться, як апокаліптичне наближен­ня. Та правда надто страшна, щоб її можна було усвідомити і прийняти. Прогнози наближення екологічної катастрофи ми сприймаємо нині як крик стривоженої уяви - і швидко знов заплющуємо очі.

У нас ще є вода. Ще маємо хліб і „дари садів". Ще пливе ріка, і на берегах сидять рибалки. Ще літають і щебечуть птахи. Ще граються і сміються діти. Ще чути слова рідної мови і пісні. І ще рішучі керівні голоси по радіо закликають нас до виконання обов'язків... Але збайдужілі люди мовчки слухають це, як голос банк­рутів. Апокаліптичних феноменів ми явно не бачимо, як не бачимо радіяції від Чорнобиля. Але знаємо: вона йде, і нею все просякає.

З сумною усмішкою ретроспективно прокручуємо кадри: нові грандіозні перспективи! Хемізація всієї країни. Перекидання на південь північних рік. Ще одна гребля - ще одне „море" на каскадах Дніпра. Най­дешевша і найчистіша - атомна енергія. З ліквідацією приватної власносте зросте соціялістична свідомість мас і зовсім відпаде експлуатація людини людиною. З перевихованням людини в дусі беззавітної віри і від­даносте партії буде розв'язано всі педагогічні проблеми. Коштом народний сили ідеї реалізувались і одразу ж повертались до нас зворотним боком, якого гордий розум без скромної мудрости не доглянув. Зараз у лю­дей спрагла мрія до повернення - до перебудови збудованого. Гра „в окремо взяту країну" і Залізну завісу закінчилась. Стражі режиму одмахуються від своїх пропагандистських понять про Европу - нині це „спіль­ний дім"... Але всі відчувають, що з усіх законів фізики зараз найуніверсальніший - закон сполучених посудин.

Чи знає нині хто, як і що можна рятувати? Але вікова естафета духу горить над нами і сяє вічними зна­ками: рятуймо душу свою.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка