Книга 13 Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2



Сторінка7/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір4.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19
ДОРОГА СИЛИ

Конформістські візії деяких західніх авторів про спільність комунізму і християнства більшовики зне­важливо і резонно відкидали. Бо хоч би що там було в первісному комунізмі сивої давнини, нині їх ідеал вимальовується як антихристиянський від самого початку.

Правда, зовні схожий з християнським був революційний аскетизм. Але в цій зовнішній схожості за­кладена протилежна суть: християнський аскетизм є упокоренням гордині й не має жадних зовнішніх цілей, - лише моральне вдосконалення через зречення насолод, які дає світ. Революційний аскетизм - матеріяліс- тичний. Він зневажає покірність кротких і чистих серцем, відкидає співстраждання, милосердя і „всяку міс­тику". Це аскетизм гордині, це скромність гордині, і мета його - здобути собі право не щадити інших, право судити суворо і нещадно.

Так само протиставлення в радянській літературі християнського „абстрактного" гуманізму клясовому соціялістичному гуманізмові - цілком правильне. Це - протиставлення милосердя нещадності. Треба тільки уточнити, що безцеремонний „клясовий гуманізм" зовсім не є гуманізмом, оскільки він не підносить люди­ни як такої, а ставить одну людину проти іншої, загострює клясовий егоїзм, творить ворога і культ нещадної боротьби з ворогом. Нічого дивного, що цей „гуманізм" не може втриматись на такій слизькій і умовній гра­ні, а виливається в послідовну жорстокість задля самоствердження, вже не розбираючи чужих і своїх: коли нема „чужих", ворог відшукується серед своїх, і теж - масово...

Християнство є вченням для вироблення індивідуальносте через пізнання Найвищої Особи. Його мета - особа, індивідуальність, яка зберігає дар любови і силу обдаровувати-роздавати... Християнство вчить мора­льної непохитносте і не розуміє гнучкосте людини на вимогу минущих обставин. Християнство не визнає морального релятивізму і пристосування до волі особи, яка має владу.

„Блаженні убогі духом" - учить Христос. Саме слово „блаженні" викликало саркастичну посмішку і зневагу до смиренности негордих духом. „Блаженні ті, що плачуть" - цьому протиставлялось торжество пе­реможця: хай недобитки плачуть...

„Блаженні кроткі" сувора влада поверталась до них спиною, поблискуючи шкіряною курткою і мавзером.

„Блаженні спраглі правди" - до таких була презирлива посмішка: ваша правда минула, тепер наша правда...

„Блаженні милостиві" - цього сантименту твердий більшовик не зносив: і не просіть, і не моліть - Мос­ква сльозам не вірить.

Вольові генії беззаконня і революційної законности не знали милосердя: воля - непохитна, сваволя - безмежна, неволя - абсолютна.

„Блаженні чисті серцем"- це наперед приречені вівці.

„Блаженні миротворці" - це перші „контра": боротьба ж непримиренна...

„Не судіть ближнього"? - судіть , і то зразу...

„Дорогою вузькою"? - Ні! Тільки широкою...

Антихристаянська суть казармового комунізму найрізкіше виступила проти заповітної Христової науки любови і прощення. Послідовна клясова пильність, „нетерпимість до всяких проявів" - стала воістину но­вою релігією, також абсолютною, як новозавітна проповідь братолюбія.

Власне, любов і ненависть - ці полярні поняття існують як полюси єдиного цілого. Клясова ворожнеча і ненависть хотіли у всьому бути протилежністю любови - як крайнє виродження любови. Слова „любов" со­ромились, і навіть в інтимному хотіли його змінити чи хоча б приховати „ідейною спільністю".

Що ж до християнського прощення, всепрощення, то тут теорія і практика комунізму мала, крім прин­ципового неприйняття, й густе емоційне забарвлення помстою - „справедлива клясова помста", „караючий меч клясового правосуддя..."

„Не судіть, щоб і вас не судили, бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас..." (Мат.7:1-2).

Від самого початку переможці готові були судити не лише переможених захисників старого, а й весь старий світ. Тільки невблаганна логіка економічного розвитку змушувала спершу торгувати з ним. Після війни багатьох здивувало: яким чином у таборах і тюрмах опинились японські воєнні злочинці, яких мала б виявляти американська сторона? Адже Радянський Союз, по суті, не мав справи навіть зі справжнім японсь­ким військовим опором, бо вдарив на Японію в період її капітуляції... Це - „безпринципні міркування"! Кля- сова принциповість не знала меж: вона судила суворо і скоро скрізь, де мала владу... Хто пам'ятає суди-від трибуналів до колгоспних зборів, той пам'ятає ту особливу атмосферу нещадности, яка нищила кожного, хто посмів заступитися за осудженого або хоча б засвідчити факт на його користь, той відчув дух безкомпроміс­ного суду і розправи.

То був головний інструмент влади, що сіяв страх і забезпечував рівень страху в суспільстві.

Воістину буквально збулось слово Христове: „І вас судитимуть..." Неймовірна бакханалія скорих судів і розправ над усіма активними учасниками „революційної законности" перевершила навіть Французьку рево­люцію, що ввійшла в притчу.

XX вік уражений недугою моральної і духовної слабкости, що дрібнить його розумові сили і спотворює наукові ідеї. Кажуть, що морально-етичний розвиток людства відстає від бурхливого науково-технічного прогресу... Якби то так, що морально-етичний розвиток тільки відстає... Він заморожений. Мораль деградує в полоні засобів - без високих цілей. Страшна епідемія XX віку - насильство, породжене втратою віри і ми­ру в душі, виплід занепаду і відчаю.

Що таке груба лайка революційної доби?..



Оглушить би их трехпальїм свистом В бабушку и бога душу мать.

(Маяковський)

Здається, лайка виникає тоді, коли людині не сила витримати, коли здають нерви і втрачається рівнова­га. Тоді відкривається клапан - і розлягається дикий свист. У всі часи бувають такі екстремальні ситуації, але стримуюча сила, нормалізуюча сила людини слабне в епоху ґвалту, коли насильство стає надовго стихі­єю життя. Тоді воно виробляє свою мову - „общепонятну", жорстку, злу, де крик відчаю перекривається ре­вом вседозволености. А вседозволеність - це передусім переступ табу, зневага святині, наруга над найсвяті- шим, найвищим, до чого традиція забороняла наближуватись...

Чим більше людина звикає до того, що вона ніщо і її не слухають, тим голосніше й грубіше звикає вона говорити і тим більше черствої байдужости у її мові. Як розладнаний інструмент, по струнах якого вже не бігають вироблені пальці, а чужі б'ють кулаком.

Величезна країна впадає в замкнене коло духовного і словесного блуду. Наче при будові Вавилонської вежі - слова втратили вагу і загубили значення. Розум без чести почав вироджуватись і, ослабнувши на хо­лостих обертах, став виробляти дивовижні форми імітації правди. Одна неправда потягла за собою іншу...

Очевидно, це не перша в історії спокуса від лукавого - блудний відхід од важких висхідних доріг на спокусливу легшу дорогу сьогоденних цілей, де замість вічних ідеалів вивішують принадливі гасла...

Десь на щедрінському острові така епідемія означала б заглохле життя кількох поколінь і небагато зна­чила б для решти світу. Але велика країна, зав'язана системою сполучених посудин з рештою світу - в епоху духовного ослаблення людства. Недуга визріла і перекинулася на державні організми, отруєні атмосферою довгої війни, звичні до газардових спроб насильного вирішення життєвих проблем, які вирішуються віковим плеканням добрих начал. Героєм віку став вільний від релігії і християнської традиції зухвалий повелитель мас, геній безоглядної гри в найвищі ставки, не забезпечені нічим, крім одразу всіх цінностей світу...

За ним у герої потяглися романтичні й просто злочинці, які стали злочини коїти в ім'я високих цілей - ощасливлення всього людства. Жертва сучасним життям людини в ім'я майбутнього, жертва людьми в ім'я людства, зрештою, жертва святинями в ім'я перетворення каменя на хліб щоденний... Все це йшло, розумі­ється, всупереч Заповідям Божим - і не тільки проти людської совісти, але часто проти елементарного глуз­ду. Носієм цих заповідей і здорового розуму був селянин - через нього і через моральні здобутки його праці переступили і пішли далі порожняком на зустріч „прекрасному майбутньому"...

Постать терориста-це емблема XX віку. Червоний терор, коричневий терор, просто терор - це та най­простіша аритметика, в яку полюбляв пірнати критик Бєлінський і практик Раскольников. Це надійний ключ для людини, яка не знає, в які їй двері. Вона вламується в будь-які двері, навчившись ефектно розганяти го­сподарів.

Історія знає немало прикладів низького падіння тих, що високо літали. Але їх топтала переважно зов­нішня сила - після поразки.

Нині ми стали живими свідками катастрофічного банкрутства зла в силу причин, закладених у ньому самому. Воно дійшло до своїх меж - і загнило. Ідол віку впав під вагою своїх злочинів.

Це рідкісне явище, коли сила, звична до безкарности, падає перед словом. Здається, ніколи ще історія так не демонструвала правдивости християнської етики і неспроможносте її антиподів, породжених впевне­ністю, що нема Бога і нема моральних Законів, а тому можна хитрістю і насильством замінити світовий по­рядок, тисячоліттями утверджений.

Ні, таки зовсім не химера - правда, совість і ті чесноти, на яких досі тримався світ...

А тим часом цілі покоління у величезній масі вже встигли наполовину повірити, що це химера. Відсту­пившись від Бога і від Істини, кожен морально уражений чоловік, проте, хоче, щоб їх зберегти особисто для нього, щоб з ним були по-божому, по совісті, чесно...

Весь світ нині зацікавлено стежить за експериментом віку і заглядає: що живого залишилося під тота­льним пресом?

ДІТИ РОЗОРЕНОГО ДОМУ

Картина моральних деформацій дуже складна. Особа загалом змалилася, змалилася під тінню ідола і зблідла. Зберігаючи образ і подобу Божу, вона не виробила сил, щоб нести цей образ у собі. Без Бога все, що з великої літери, стало з малої літери... Людина стала державним гвинтиком. Право вивітрилось. Моральний обов'язок здрібнився до зобов'язань перед кимось. Страх Божий виродився у підлий страх перед дужчим. Честь спорожніла, як вівтар без офіри. Всі цінності, всі чесноти втратили печать Абсолюту.

Не диво, що при спробі навернутися до правди звичайна напівправда збагачується фактами, які, зреш­тою, і раніше притишено сиділи у свідомості...

Білі плями стають сірими плямами.

Потреба в живій Істині ще не визріла, і звичка не додумувати до кінця ще залишилась... А в многогла- голанії - нема істини.

Не будемо говорити про блудословіє, коли називають Чорнобильську катастрофу - аварією реактора, а голод 1933 - недородом. Але мусимо говорити про злякану людину, яка набралася хоробрости - і каже „все, що хоче" - на тій самій заданій глибині...

Інтелігенція забула свою головну дорогу - дорогу шукання істини. Істини свого народу, своєї традиції, самопізнання і самоствердження на висхідній дорозі, що веде на гору - чи Сінай, чи Ґолґоту, чи Сізіфову го­ру. Здається, нині інтелігенція звично обминає високі гори і радіє вже з того, що не мусить котитися вниз.

Одна з ознак глибокої моральної кризи суспільства виявляється навіть у суперечці про т.зв. „очерни- тельство". „Не треба займатися очернительством!" - волають одні з приводу розкриття прихованих і засек­речених сторінок життя найбільшого злочинця, носія епідемії морального розкладу і організатора нелюдсь­ких спектаклів розчавлення людини в XX віці. І з приводу його співучасників... Ні, треба їх викривати не­щадно! - гарячкують інші. Сперечаються переважно люди з вищою освітою, обізнані з основою моралі й права...

Тоді як скромний (але незалежний від влади) священик у своєму приході пояснив би всім доступною мовою: „Нема нічого таємного, що нестало б явним... Правду повинні говорити всі, не лише гнані за правду - це обов'язок кожної людини... Чорнити-це бруднити біле, а нинішній процес є споконвічно відомим в істо­рії запізнілим викриттям злочинів... Кожне суспільство, яке хоче очиститись, мусить викинути, а не приро­щувати гниле тіло... Правда необхідна і корисна, навіть якщо вона вимагає зберегти лише один відсоток і спалити 99 відсотків брехливих книг... Пам'ятайте, що на насіння зберігаємо основи, згідні з Законом Божим і законами людськими".

Добрий священик пояснив би, що позавчорашні ідоли - теж колись були дітьми, теж були людьми, але стали сліпими поводирями сліпих, а коли падали до ями-їх роз'їдала лють, а блудна віра і зла воля водили їх блудними дорогами. І були вони людьми дуже нещасними, нечиста совість і брудні руки не давали їм ні хвильки миру в душі, але, подібно до запеклого злочинця, вони глушили совість новими злочинами проти ближнього свого і змушували один одного до співучасти в злодійствах.

Прости їм, Господи... Але ми, люди, мусимо плекати добрі начала, а для цього мусимо виявляти і гово­рити всю правду...

Моральна криза сьогодні спричинена і тим, що злочинці, усуваючи чесних свідків, убили отого доброго священика, який добрим словом сіяв прості слова правди і любови між людьми.

Для розуміння багатьох явищ нинішнього нашого життя потрібно усвідомити суть антагонізму ідей у XX віці - антагонізму з глобальними тенденціями.

Цього не знав XIX вік. Обґрунтовуючи свої спокусливі гіпотези, Дарвін допускав право протилежних гіпотез і зовсім не уявляв собі дарвінізму у формі тотального державного атеїзму з відкиданням духовно- релігійних цінностей. Маркс боявся марксистів, схильних догматизувати окремі його постуляти і аж ніяк не сподівався, що державний марксизм переступить через його головний соціяльний постулят: вільний розви­ток кожного є основою для вільного розвитку всіх. Ніцше полюбляв крайнощі, зокрема антихристиянські, але сердито застерігав проти будь-яких спроб практичного втілення його ідей.

1917-1918 року релігійні вчення були визнані антидержавними, марксизм і дарвінізм - державними.

Державна концепція була заснована на загальнообов'язковій гіпотезі про вирішальний вплив соціяльних факторів і про можливість революційного перетворення суспільства, тобто всіх форм життя.

Передусім людини: вона мала бути перевихована в дусі нової пролетарської свідомости. Педагогічна теорія взяла за основу Руссо - його образне порівняння дитини з чистим аркушем паперу...

Біблійне вчення про гріховну природу людини, яка вже змалку і далі зусиллями всього свого життя має боротись із зовнішніми спокусами і власними слабкостями - і самовдосконалюватися, виробляючи себе в поті чола, - було осміяне.

З'явилася формула епохи - „правильні" (маски) і ,,вороги"(жупел), тобто клясові антагоністи, а решта народу - проміжні носії „пережитків минулого в свідомості".

Психологія зайнялася критикою „ворожих" вчень про вроджені нахили чи здібності й підтасовувала під свою теорію живі факти, тобто творила обман замість того, щоб справді зрозуміти особу і відповідно впли­вати на її розвиток. Педагогіка відмовилась кваліфікувати морально цінності нових архітектів революції та спосіб їх впливу на людину... Біологія на вимогу філософської концепції засудила найбільше відкриття віку - генетику і догідливо почала науковоподібно вигадувати переродження видів під впливом зовнішніх факторів.

Хоча практику проголошували критерієм істини, але на ділі практику ігнорували, тобто справжнє жит­тя суворо приховували задля торжества „теорії". Оскільки позитивних результатів у позитивній діяльності на такому яловому ґрунті не було-сили людей спрямовували на боротьбу з „ворогом", тобто опонентом. Як за народним повір'ям-біси водять блудною дорогою.

Найстрашніше відбувалося на фронті найтихішому - в школі. Бідні діти разом із своїми вчителями на­віть не запідозрювали, що іменем науки заклинають живий розум. Примусова манна каша, перемішана з го­стрими остюками „відкриттів" (в усіх галузях були свої „клясові вороги"), не живить, а тільки отруює і га­льмує людський ріст. Не запідозрювали, що всі ці псевдонаукові агітки в свіжому підручнику завтра будуть розкритиковані й замінені іншими. Що всі „корисні" на сьогодні побудови доведеться розкидати, коли дій­деш своїм розумом, де і навіщо захована правда. Бо ж і діти, і їхні батьки знали, що дитя вже змалку „має свою натуру"... Що порядний письменник „все життя вичавлював з себе раба", а непорядний - маскував у собі раба... Що це викорчовування віри предків, національної гідности та рис індивідуальності чимось нага­дує тиху кастрацію...

Бур'ян дико буяє самосівом - культурний посів сам від себе не відроджується. Озирнувшись навколо, бачиш страшні сліди духовної руїни. Не тієї руїни, яку залишають вітри, дощі, піски часу. Руїни, заплянова- ної злою волею безбожної людини, яка вгасила в собі священний вогонь і з дикою люттю почала затоптува­ти його в душах і творіннях інших людей. В сліпій ненависті вона накоїла більше лиха, ніж війна в сліпій агонії. Маркіз де Кюстін пророчив страшну лихоманку Російській імперії в майбутній революції, але чи знав він, що ця лихоманка озброїться ще й теорією?

Завжди були Тартюфи, Молчаліни і просто Митрофанушки... Але пес знав своє місце під столом, і Со­баче серце щеміло, але не знало того, щоб головувати за столом та видавати свій апетит за найпроґресивні- шу в світі ідею. Він не мав необмежених повноважень ділити людей на потрібних і непотрібних державі. Ді­лити інформацію на корисну і некорисну людям. Ділити книги, та і самі факти народньої історії, на потрібні і непотрібні народові. Для самоствердження йому конче потрібно давати в новій інформації ім'я Бога наших батьків з малої літери і обов'язково в негативному емоційному забарвленні.

Чи не тому, що Він дивився в душу всерозуміючими великими очами Правди?

Справжні книги минулого живі тим, що вони забезпечені гідністю. Вони й постали з живого прагнення осягнути істину - наблизитися до Абсолюту, тобто піднятися, пізнати і висловити. Безкорисливо і безоглядно.

Філософія матеріялізму пропонувала клясову і відносну істину - корисну для даного моменту правдо­подібність. Коли чоловік з мавзером говорив проти Бога, проти вчорашніх цінностей - вважалося правиль­ним, аби проти... Коли чоловік тихо говорив за Бога, за вчорашні цінності - вважалось неправильним (від­стоює „неправильну ідею").

Замість виробленого тисячолітньою культурою, вистражданого чуття істини, з'явилося емоційне, таке собі масове клясове чуття...

В умовах революційної агітації у супроводі ревтрибуналів така гаряча правда була корисною - для мо­білізації, реквізиції, колективізації.

Ця страшенна руїнна морально негативна сила легко вписується у війну і революцію: помста, нещад­ність, гнів мас рине широким потоком нищення...

Ллє ці гострі скалки людської сили не перетворюються на знаряддя сіячів, пасічників, мулярів... Вони зберігають спустошливий заряд негативних емоцій і вносять його в позитивну працю, холодно розумуючи там, де треба любити, ясніти і зогрівати...

Але методи все дозволе пости не були в одну велику мить суворо і назавжди заборонені після револю­ції. Навпаки, вони розвивалися в нових умовах - і розмивали моральні основи людини. Навіть самокритич­ним листам вождя революції не дали ходу. Корислива правдоподібність стала ідеологічною зброєю. З гаря­чої агітації вона перейшла в художню літературу, філософію, науку - вона сама стала „діалектикою", нау­кою словесної спритносте. І стала ця наука користуватися словами, „які набрали нового змісту". „Принци­повістю" стали називати абсолютну готовість виконувати накази зверху.

Ця злоякісна пухлина пустила метастази у всі клітини народнього життя. Вона стала живе діло заміню­вати словом-творити „липу". Липові твори. Липові теорії. Липові авторитети. Липові проекти. Липові особи- ширми і маски-за якими сидів корисливий обиватель і мріяв про імпорт... Але найгірше, коли липовий про­жект насильно втілюється в життя-тут було каліцтво вже справжнє.

Намітилася тенденція:



коли розходяться з ділами в розгоні страшному слова.

(Сосюра)

Але спершу полон словесного розгону був таким сильним і хмільним, що люди свідомо жертвували святинею. Поет Олександер Блок, підхоплений силою, одвертався від „безсилого образу" Розп'ятого. Єсєнін сповідався:



Стидно мне, что я в Бога верил, Грустно мне, что не верю теперь...

Сосюра чесно признавався, що приносить у жертву найвище:



Я той, хто кинув Бога й Небо, Аби тобі був світлий час...

Ніхто й не чекав, що революційна література XX віку розроблятиме давні духовні теми. Але природно сподівалися, що література не стратить тієї висоти, якої сягнула в XIX столітті. Бо втрата духу висоти - це відмова від вершин.

Яким може бути прагнення вершин, коли окрилений інструкціями драматург - „класик" утверджується на двох барвах спектру і проголошує кінець трагізмові в житті і в творчості...

Десь за пласким дійством казенної сцени таївся моторошний, нечуваний трагізм глибин, в яких тонув і губився одвічний сакрум у культурі.

До пласкої заміни звикають і жертви від шкільної парти, і також люди, які знали і грецьку трагедію, і Ібсена... Естетичний еклектизм і нігілізм ведуть до замулювання естетичних джерел і утвердження замінни­ків.

Що ж тоді творилося на долах? Яку школу проходили діти при моторошній відсутності світла, у тріско­тні мінливих гасел?

Надзвичайно важлива проблема для соціологічного дослідження кінця XX віку - форми здичавіння ка­тегорії людей цькованих і гнаних. Під пресом держави і під тиском преси. Форми соціальної мімікрії - не­врози, психічні синдроми, покірні спини і агресивність, амотивш вчинки, зацькованість і пасивність, ком­плекси неповноцінносте, самозневага, самоїдство та інстинкт смерти...

Це страшна колізія -релігійна, національна чи навіть моральна опозиція в Росії. Стрільці. Розкольники. Мазепинці. Пуґачовці. Декабристи. Народники. Революціонери...

Але хіба ця традиційна російська нетерпимість до опозиції йде в порівняння з нетерпимістю ревтрибу­налів?

А релігійна віра-теж опозиція державному атеїзмові...

Хоч би що там писало діялектично гнучке законодавство „Про культи" - практика надихалась „клясо- вим чуттям" до „ворожої нам ідеології".

Ходять спростовувані в офіційній пресі легенди про академіків Павлова, Вернадського, Філатова... Це, по суті, найпасивніша опозиція всесвітніх авторитетів, до яких не застосовували методів клясової боротьби з участю „місцевих властей", тоді як розплата за віру числилася колонами мучеників.

Нині публікують ліберальні виступи на захист прав віруючих, але зважмо - з застереженнями і підкрес­леннями, що „ми далекі від захисту самої віри"... Навіть публікації в спеціяльних релігійних виданнях не допускають ідеологічної полеміки з позицій віри.

Хіба ці відчужені форми заглушеного релігійніго життя, яке визнається юридично, але не приймається фактично, яке мислиться несумісним, неактуальним, неживим і неповнокровним, а лише придатним і при­йнятним як історичний чи естетичний декорумхіба ці форми не є піднятими для музею уламками руїни, під якими лежать кості речників, служителів, сповідників Бога і мучеників за віру Христову?

В обителі Києво-Печерської Лаври чорніло гасло: „Геть кривавих ченців!" Не будемо гадати, які руки і яке сумління видніє в цьому написі. Але не треба задумуватися, що було б з цією рукою, яка зняла б цю ху­ліганську „наочність" або яка б піднялася проти зруйнування київського Михайлівського Золотоверхого Манастиря.

Зрештою, з цього приводу вже маємо публікацію про долю проф. Миколи Макаренка. А між нами хо­дять ще живі свідки та учасники інспірованої вакханалії безбожництва - й розкаяні та присоромлені, і зака- м'яніло-затяті...

Зараз торкаюся руїн, уламків та кісток лише для того, щоб приблизно уявити атмосферу, в якій вирос­тали нинішні дідусі та бабусі, що традиційно несли духовну естафету і своєю чистотою та добротою утвер­джували в дітях християнські начала. Що від шевченківських дідусів уціліло в наших сучасниках, які прой­шли вогонь і мідні труби?

Тільки на цьому тлі можна сьогодні ставити питання про релігійний елемент у свідомості сучасної тво­рчої інтелігенції. І то з неодмінною поправкою: що з цього елементу могло пройти через цензуру?

І все ж таки хотілося б запропонувати до 1000-ліття нашого Хрищення таку анкету:

1.3 якої літери Вам хочеться писати слово „Бог"?



  1. Яке місце у становленні вашої свідомости займає Біблія?

  2. Як відчуваєте в собі і в нашій культурі посів християнства?

  3. Як Вам уявляється нинішній стан нашої духовности? Що здобули після зречення релігії? Що втратили?

  4. Що Вам хотілося б надрукувати своє чи чуже до 1000-ліття християнства в Україні?

  5. Тисячолітня традиція перервана в останньому столітті. Де, в яких верствах Вам уявляється основний розрив?

  6. Ваш особистий внесок у цей процес?

  7. Як Вам уявляється дальший розвиток духовного життя українського народу?

Перша проблема - кому ставити ці запитання? 100 років тому їх можна було ставити всім причетним до життя духовного і культурного. Нині така причетність не збігається з причетністю до літератури, яка рекля- мує свою місію пропаганди офіційних ідей і партійних рішень - розуміється, всіма мистецькими засобами...

Ллє відходиш на поле вічности, і знову відкриваєш образ гори, перед якою слід здіймати взуття з ніг своїх, і палаючий Кущ на Хориві, перед якими слід ховати обличчя своє...

І відкриваєш образ гори, з якої тихим владним голосом Христос проповідував засади нашої духовности - і та гора все височіє і височіє з віками, та, на жаль-віддаляється...

На долах завжди вирувало своє життя: з прикрас золотих творили собі ідолів і поклонялись їм, побива­ли камінням пророків і з захватом слухали демагогів. Робили своїм ідолом Золоте Теля і підносили культ слабкостей людських. На долах вирували ярмарки марнослав'я і навіть у самому храмі торгували міняйли.

Чи ж можна дивуватись, що на цій вічній канві виростали й падали святині, а на місці їх організовува­лись осередки Мамони і Бахуса, школи безбожности, вакханалії блюзнірства - і ширшали зони духовного спустошення. З тієї школи не виносили жадних уроків: падав один розвінчаний ідол - люди юрбами кида­лись до ніг іншого, приносили йому в жертву кращі дні свого життя, лицемірно кланялись йому за жменю ласощів, потаємно глузували з нього і топтали один одного біля його підніжжя.

Але десь далі від цього лиходійства жевріло, затухало і спалахувало життя на грунті замулених джерел і затоптаного коріння традиції. І люди народжувались різними і жили по-різному.

Розуміється, вони не були готовими до цієї анкети. Приблизно так само, як і я колись, перебуваючи в залежності від сезонних цінностей, умов та обставин життя, крізь павутину яких важко прорватись.

„Знаєш, я морально не готовий відповідати на такі запитання", -сказавмені Микола Лукаш. Він був доб­ре обізнаний з релігійною літературою, передусім як перекладач світової клясики. Він був духовно активним ще з дитячих літ.

Історик Михайло Брайчевський проглянув мою анкету і просто розвів руками: „Я морально не гото­вий". Побіжно зауважив, що з якої літери слово „Бог" залежить від контексту. Що відмови від релігії, влас­не, й не було... А щодо книжки до 1000-ліття, то він має з собою „Утвердження християнства на Русі"... Але все це відповіді не по суті, і взагалі, усміхнувся він, не варто й ставити такі запитання представникам акаде­мічної науки...

Письменник Валерій Шевчук, життєрадісно усміхнений і явно не скований академічною добропристой­ністю, так само скромно відповів: „Знаєш, до мене вже звертались від журналів - я відмовився від інтерв'ю. Справа в тому, що до глибокої розмови на цю тему я морально не готовий. У мене нема творів, які підійшли б до цієї дати... А взагалі - християнська традиція не перервана, то була спроба її перервати в ЗО-ті роки".

Виявилось, кожен готовий охоче поговорити навколо цієї теми. Але, щоб цілеспрямовано думати, пра­цювати і шукати в цьому напрямку - досі не було снаги і не лежало на часі...

Лукаш, наприклад, пам'ятав, як мати носила його до Причастя, як читала Євангелію. Бачив, як палили ікони і з собору Святого Миколи. Відчував руйнівну хвилю безбожносте, офіційно підтримуваної і цілком безкарної. Пам'ятав і боротьбу навколо Української Автокефальної Православної Церкви, зокрема постать інтелігентного священика Костюченка: „У нього на хресті не ІНЦІ, а пролетарі всіх країн" - пускали чутки адепти старого російського православія. Взагалі було повно чуток про попів, завербованих владою, але окремих люди любили і вірили їм. Згадував Лукаш і церковні хорові українські традиції: Стравінський спі­вав у чернігівському хорі, і Подвойський - учасник штурму Зимового палацу - в .минулому був керівником хору, а Павло Тичина беріг пам'ять про спів у хорі під керівництвом священика Кирила Стеценка як найбі­льшу радість юнацтва. Є в Лукаша неопублікований переклад релігійного твору Сен-Поля Ру „Один і пло­мінь". Були в нього цікаві спогади, зокрема про „сповіді" Марієтти Шаґінян („Лукашенька, а я ведь верую- щая... Я и в партию не поступала из-за ^того... но потом нашла у Ильича, что можно бьіть и верующим, и членом партии")...

Найбільший розрив релігійної традиції бачив Лукаш у ланці, яку Ю.Яновський назвав „гнучкохребетна напівінтеліґенція". То правда: інтелігенти і натвінтеліґенти змушені були ставити крапки над „і" та постійно їх звіряти на зборах, тоді як ідейно незалежні батраки могли несміливо відстоювати своє право вибирати між клюбом і церквою-що з них візьмеш... Але традиція підкошувалась ґльобально - усі були учасниками ленінських суботників на Перший день Великодня... Колгоспників теж виганяли на роботу у великі свята... І зберігалася традиція в безконтрольному побуті, де людська слабкість до ласощів геть розмагнечувала ідео­логічну агресивність начальства.

Сад Божественних Пісень треба постійно плекати. Ідеал треба леліяти. Вершину треба опановувати всі­ма силами - триматись на ній. Триматись! Отже, навіть брак спрямованих зусиль, сама відсутність плекання традицій уже веде до розмивання її. Розважливий Антихрист, оснащений багатим вибором дешевих замін­ників, робить справу розмивання успішніше, ніж гарячий і нетерпимий голодранець. Головні духовні дефо­рмації - через опущеність, моральну і побутову. Вона в нас іде непомітно - широким фронтом.

„Неготовий"! Так ми і відходимо неготові. Усім нашим бідним, дрібним суєтним життям до жадної ве­ликої розмови ми не підготовлені. Особливо не готові до великих питань покоління, глухо відмежовані від великих питань стінами, що їх завбачливо понаставлював ідол. Маштаби і сили людей вироблялися в обе­режній боротьбі з цими стінами. Куди вже там до Неба! Ми посміхаємося зі слів з малої літери і уникаємо тих, що - з Великої. Ми уникаємо дороги страждань, а отже, і Краси страждань. Уникаємо ДУХУ ІСТИНИ, якого світ не може прийняти. Уникаємо і ДОБРА. Бо прийняти-це нести.

Мабуть, найменше сенсу з такими питаннями потикатись в артистичний світ: там низька розцяцькована стеля... Але в цьому світі є і високі постаті. Є у нас Ніна Матвієнко - наша співуча жива душа. Вона обдаро­вана світловою силою. Вона прийшла ще від живої традиції української сім'ї, де „без Бога - ні до порога". Де діти від матері вчать „Отченаш" і „Вірую". Але вона пройшла і всі нівелюючі системи нашої школи.

Отже, тільки страждання, які кристалізуються в наскрізь артистичній і справжній у всьому істоті, від­кривають по-новому дорогу до знайомих з дитинства символів. Справжність неминуче веде особу до тієї чаші, яку п'є її народ, і разом з народом вона переживає безмір болю, море чекань, полин розчарувань, осму- ту принижень і ганьби, радість надії і свято зустрічі споріднених душ, свято пізнання своєї вищої суті. Слу­хаючи спів Ніни Матвієнко, ми теж ніби навертаємося до джерела і до своєї загубленої суті. Ми розуміємо в собі щось більше і відчуваємо, що вона ніби пізнала все. В усякому разі відчувається, що десь поза світом ситости і ласощів, поза марнотою і духовною пустотою через труд школи й побуту стежка її піднялась - во­на пережила вибух духовного прозріння і осяяння! Вона знає той вищий і кращий світ, „в який входиш - і вже не хочеться вертатись до суєти, де ти ніщо і всі ніщо". Знає дух святині, чистоту храму і святість Причастя.

І вже потім у розмові нас зовсім не дивують її судження на тему моралі, традиції, творчости, її інтерес до релігії, що відкривається їй через небесний спів церковного хору і через Слово, яке було найперше.

Переглядаючи біографії наших клясиків, бачиш, що все це колись було нормою. Ось, наприклад, лист Олександра Кошиця до П.Маценка, датований 8.1.1944 (рік смерти Кошиця):

„...Обоє ми слабували та так удвох і зустріли Новий Рік, а згадавши, які шляхи перейшли ми за останні двадцять п'ять „Нових Років"... заплакали. Але не з огірчення та жалю на пережиті прикрощі та невдачі, а з того, що зараз ми є найбагатші жебраки на світі, бо в торбах наших набралось таких скарбів, за соту, частку яких найбільші багатії світу віддали б усі свої скарби, а може, й життя. Ті скарби є високі естетичні та мора­льні переживання, які дала нам наша музикальна, до того іще й національна робота, про які можна говорити тільки з тим, хто те все сам пережив і бачив, а чого не можна переказати словами тому, хто того не зазнав.... Разом з тим пересувались перед нашими очима сотні облич співаків, на яких тоді сходив Дух Святий, та які, можливо, з примусу моєї волі, а все-таки брали участь у „безсмертній трапезі на горнім місці". А з ними пригадались і ті, хто хоч не пережив, то міг відчути й зрозуміти ті святі високі моменти...

Так от до трьох годин ночі. Добре, що хоч свідків не було. Тільки лямпадка ворушила тіні по стелі, а Божа Мати сумно дивилась на двох старих, окрадених дурнів, які просять скорбот, щоб бути щасливими, а жалів, щоб бути веселими... До того ж додалась думка, що ті всі раювання знайшли ми в саду української пі­сні, мимо якого байдуже проходять мільйони людей, навіть не заглянувши, які там квіти ростуть.

Правда, що туди інколи заглядають особи з консерваторськими дипломами і шпортаються там, але рай все залишається раєм, і кому Бог одчинив на нього очі, той воліє залишатись там до смерти, як от нас двоє..."

Оглядаючись навколо і вслухаючись у голоси, мимоволі запитуєш: який же артизм у мистця без святи­ні? Без поривань до осягнення своєї суті, до своєї Небесної Вітчизни, яка витворила цілий світ музики, пса­лмів, літургії, меси, світ Мадонни, молитви і гімну...

На чому ж вироблялася душа артиста, коли він не звідав очисної сили обрядів і духовних вправ, через які пройшов, наприклад, герой роману Джойса „Портрет художника в молодості".

Наш артист не має тієї школи. Але мусить же він якось підійматись по східцях до інтерпретації музики, яка є наскрізь духовною, навіть поминувши Баха й Веделя, навіть поминувши Книгу Псалмів і Сад Божест­венних Пісень. Хрестоматійні клясичні речі Ґете чи Шевченка, Ібсена чи Франка залишаються недоступни­ми для людини без виробленої духовної культури. З народної пісні теж треба видобувати чар мелодії і по­класти на діяпазон власної душі заховану в ній драму. Бо з неї можна підняти таємницю зерна, а можна й зо­всім заглушити руладами могутнього голосу.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка