Книга 13 Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2



Сторінка6/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір4.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
ЧОМУ ПАРТАПАРАТ БОЇТЬСЯ ПАТРІЯРХА МСТИСЛАВА

Якби зібрати все понаписуване комуністами проти релігії та духовенства, зокрема проти українського репресованого духовенства, витворилися б паперові гори. Нинішньому партапаратові довелось присмирніти в питаннях релігії і навіть піти до неї в союзники. Але єдина мудрість партії залишається з нею: розділяй і владарюй. Конфлікт між православними і греко-католиками тримається на плечах закулісних партрежисерів.

Конфлікт між РПЦ, перейменованої на УПЦ, з УАПЦ - нині така сама гаряча точка, як „Битва за хліб". Бльок КПУ і УПЦ нині хоче вирішити цю битву банкрутів - нашими руками.

Поява на історичній арені Патріярха Мстислава не входила в гру, і спершу вони думали просто не дати йому в'їзної візи. Але в нинішній атмосфері це неможливо. В гру включився народ. Та й лютувати на 92 літнього Патріярха за неприйняття ним більшовизму ще від 1917 року - це демонструвати свої ослячі вуха перед Заходом.

Але ось приїжджає Патріярх, зовсім не в ролі гостя, а в ролі примирителя міжконфесійних чвар. Як сіль в око?

В Москві спішно скликається Собор з приводу давнозабутої малоросійської автономії, яку, виявляється, можна ще і ще дарувати разом з новою вивіскою УПЦ. Патріярх Алексій 11 спішно виїжджає до Києва - в супроводі могутньої поліційної охорони - в наступ на українські релігійно-патріотичні сили, що об'єднались навколо Українських Церков та навколо Руху, і 28 жовтня бльокували вхід до храму Святої Софії.

Генеральний наступ об'єднаних сил імперсько-церковно-поліційних відомств мав підняти хвилю анти­українських настроїв та викликати „законне обурення" „всіх православних християн" на тих, що ієрархів „не пропускали до церкви".

Але генеральний наступ не сколихнув інертної маси, а тільки зачепив навколоцерковну верству, що важко дихає негативними емоціями, і на цей раз емоції відхилились від напрямку антисектантського та ан- тикатолицького і загострились проти УАПЦ, яка „хуже всяких сектантов" (хоча вона є звичайною ортодок­сальною православною церквою, тільки на національному ґрунті).

Головні сили нападу - поліційні - вихором налетіли на кількох українських священиків, позривали хре­сти, побили телекамери та позасвічували фотоплівки у свідків і вдарили на депутатів демократичного бльоку.

Стратегія наступу не вдалась, але партапарат підтримав його усіма наявними силами. Ці сили - як „ко­ни сьітьіе бьют копитами..."

Ще раніше „издание антифашистов" - „Бухенвальдский набат" (додаток до партапаратної „Правди Ук- раини") видав памфлет, „Подарили патриарха" - за підписом М.Солнцев. Памфлет виготовлений за старим рецептом: „як вже брехати, то брехати". Перший акорд: „Святой отец" родился в 1898г. в Кременецком рай­оне Тернопольской области. Очевидно, цей хід у дамки (насправді патріярх Мстислав народився в Полтаві) мав відразу полонити читача „Бухенвальдского набата": „дальше все ясно: там они все такие... бендеровци. Вот даже на фотографии встреча немецкого генерала с попами..."

Але „Набат" загудів проти нинішніх депутатів демократичного бльоку і зашипів знайомими каґебістсь- кими пересторогами всьому народові: „Надеюсь, что украинский народ ничего не забил, по достоинству оценит дела каждого, в том числе и своих „избранников". А щоб він, той осоружний народ, справді не забув, кого треба обирати і кому довіряти, „Набат" нагадує про своїх: „Только компетентние работники могут обеспечить работу власти".

Нині агітатори в Києво-Печерській Лаврі вгощають цими помиями своїх відвідувачів і доводять: „Я сам читал в газете"...

„Набат" гуде, а тим часом... караван іде. 92-літній Патріярх Мстислав виступає перед багатолюдними зборами - і то є зовсім не ті виступи, що їх зачитує з папірця перед телекамерою Митрополит Філарет.

Та й у повітрі заноситься на війну всього живого проти паради на Хрещатику в честь „великого жовтня".

Відомо, що це саме пік більшовицької активности: фарбували фасади, викидали на прилавки оселедці, проводили арешти „ворогів", посилювали стеження, підвищували пильність і випускали на ринг найідейні- ших борців партії.

І ось нині орган ЦК КПУ „Радянська Україна" за 4.ІІ. труснула старовиною! На голову старого Патріяр- ха, „заки офіційна інтронізація ще не відбулася", висипано весь запас партійної „правди".

„Кар'єра петлюрівського адьютанта". Хіба до такої назви потрібен ще якийсь текст?

Перше твердження звітно нищівне: „Серед видатних чи популярних церковних або світських діячів та­кого не значиться". А от наукові джерела повідомляють про участь С Скрипника в кривавих екзекуціях над революційно настроєними робітниками та селянами, у єврейських погромах... А в окупацію він, виявляєть­ся, теж „закликав до єврейських погромів".

Розуміється, він служив у петлюрівській, потім польській, а потім німецькій розвідках... Прийшов на Волинь „у німецькому обозі", а потім, видно, випередив себе і „зустрічав хлібом-сіллю німецьку армію". Далі, розуміється, вислужувався... „А оскільки такі дуже вже меткі, з претенсією на самостійні дії функціо­нери окупаційним властям подобатись не могли, то вони вирішили не в міру „самостійного" єпископа по­ставити на місце, дещо приструнити". Тут червоні розуміють коричневих з півслова...

Далі автори наводять „наукові" докази непридатности Мстислава на патріярха.

Кумедно звучать нині рекомендації партійних експертів у церковних справах. І вже зовсім безглуздо виглядають зараз звинувачення за прихильне ставлення народу чи то в Україні, чи то в Прибалтиці, чи то в Росії до німців.

Адже нині вже всім стало відомим те, що народ знав уже в 1941 році. Про масові розстріли людей біль­шовиками. Про масове вивезення людей до Сибіру. Про примусову колективізацію. Про постійні репресії та про заздалегідь заготовлені списки...

Дійсно, треба бути енкаведистом 30-х років, щоб не розуміти, чому народ чекав визволення від кошма­ру і чому йому навіть фашисти видались визволителями. А що вже стосується „заклику до єврейських по­громів" за умов тотального фашистського геноциду, то тут уже партійна мисля зовсім пробуксовує.... Але в ній стирчить найбільш експлуатований гвинтик.

Партапарат в умовах перебудови хапається за недодушену ним релігію і відчуває, що то за сила, яка мі­цніє і з якою міцніє людина. Тому .він хоче прилаштуватись при релігії з таким розрахунком, щоб устами священнослужителів виголошувати свої заклики до послуху, до консолідації навколо влади і до єдинонеді- лимости. І таку релігію він має в особах давно випробуваних ієрархів, які своїм саном десятиліттями скріп­лювали все, що їм веліли. І не треба йому іншої релігії!

Але тільки як її втримати при житті, коли вона не знає святині?! Коли народ нині вірить, може, не так словам, як голосові старого патріярха, який пив чашу нашої скорботної історії, і в голосі його пам'ять, біль і надія. І голос той закликає до вірности Україні. На Сході України виросли тільки окремі парафії УАПЦ. Але згадаймо притчу про гірчичне зерно, з якого виростає велике дерево... Час працює на наше національно- культурне та релігійне відродження. І все живе, і все правдиве тягнеться до голосу справжньої віри. Від по­літичної тріскотні, звинувачень і викриттів люди втомились. Люди вже добре розуміють набридлий базар­ний трюк, коли злодій біжить і кричить: „Ловіть злодія!"

Ах, товариші партапаратні! Ну, не вертайтесь до релігії, як злочинець вертається на місце злочину! Просимо вас - не вертайтесь.

Дайте людям трохи відпочити від вас, відійти душею. Не напускайте на нас імперських патріотів у ря­сах - з даруванням вольностей.

Дайте нам спокійно молитись своєму Богові - своєю рідною мовою.

А ви вже діліть корито та здалеку поглядайте на церкву - з висоти своєї Вавилонської вежі.

1990 р.

НАДІЇ НА ПРЕОБРАЖЕННЯ З приводу Собору УПЦ



Нині, у бурхливому розвалі імперських структур, Російська Православна Церква - РПЦ не може зали­шатися в старій ролі зневаженого слуги. Але вона не може одразу взяти поважного голосу державного слу­ги, бо і держава втратила власний голос.

Розвал імперії почався знизу, і навіть з глухо ізольованої башти Патріярха Московського і всієї Руси не можна було не помітити, що в кінці 80-х років раптом відпала та Західня Україна, що мала найгустішу в ці­лій імперії сітку парафій і давала Росії основний контингент священиків.

Якби митрополитові Київському і Галицькому можна було висловитись, як перед Богом, то вже тоді він мав би сказати, що РПЦ змінилася кількісно і мусить змінюватися внутрішньо, бо ж треба „протистояти" якось новій реальності: сотні й тисячі церков автокефальних та греко-католицьких переповнені народом, і в них уже не поминають ні Патріярха Московського, ні митро полита Київського і Галицького. І супроти них парафії РПЦ-то вже не сила, хоча вони ще матеріяльно підтримують ієрархію.

І якщо назву РПЦ замінити на Українську Православну Церкву - УПЦ, то це ще не означає йти за віт­ром часу, а тільки надіятися, що вітер зупиниться, і нова вивіска заспокоїть людей.

А тим часом офіційно становище священика змінилося, від нього чекають мудрого слова на поважних зібраннях, його запрошують до телекамери, запитують, як навчати Закону Божого в школі. А ієрархам став­лять взагалі великі запитання про участь Церкви в моральному оздоровленні народу та про стосунок Церкви до процесів духовного і національного відродження. Цими проблемами зараз живе кожна думаюча людина, і на них не даси абиякої відповіді...

Досі ієрархія РПЦ (УПЦ) настільки була залежною від партійних та ще гірших інстанцій, що могла реа­гувати на живі проблеми лише у формі осуду, й заперечення, тобто в партійному стилі, на сторінках партій­ної преси.

Але комуністична партія впала, офіційний тон змінився - треба і Церкві змінювати старий тон. Більше того, Україна проголосила незалежність, і УПЦ нині не може займати антиукраїнської позиції. Поперше, в силу своєї орієнтації на уряд республіки, подруге, ієрархія УПЦ теж має свої вигоди від незалежносте...

Отже, домагання УПЦ автокефалії є природним і давно сподіваним актом. Природне і полегшення осу­дливого тону щодо інших церков. Зрештою, не викликає особливого здивовання заяложена і кумедна офі­ційна фразеологія, мовляв, Київська митрополія просить автокефалії у Московського патріярха, у „матірньої митрополії", знаючи, що саме Київська митрополія є матірньою ще від св. Володимира.

Отже, на Соборі мова залишилася казенною, названезмінною, і особливої революції в церковному житті не сталося. УПЦ робить крок до виправдання своєї назви, підтримує ідею незалежносте України, проголо­шує автокефалію і таким чином спромоглася на перший крок до зближення з народом і до єднання право­славних в Україні. Одностайне рішення 23 єпископів - це факт історичної ваги.

Народ вітає цей крок з надією. Воліємо не нагадувати виступів у ці дні деяких ієрархіву старому стилі нетерпимости, у знайомому руслі розбурхування негативних емоцій серед темної юрби, яка вічно когось лає, чи то протестантів, чи то католиків, чи то Автокефальну Українську Церкву (як правило, всі вони „не- благодатні" і, звісно, „неканонічні").

Не будемо недооцінювати значення канонічних правил Церкви. Але слово це в поверховому вжитку геть одбігло од первісного значення, і деяким людям здається та канонічність синонімом святого Духа. Вод­ночас під це поняття підтягуються також усі діла та всі свячення, вчинені з участю лиховісних „уполномо- ченньїх по делам церкви".

Звичайно, Україні досить однієї православної Церкви - Української. Нездоланний вітер часу тягне до незалежносте України і незалежність Української Церкви.

Але ніші, на руїнах духовного життя, замислюємося, до чого маємо прагнути.

Минулого не повернути. Не ті часи, не той народ і не та тепер людина, щоб могла сприйняти святість сану незалежно від поведінки особи, яка той сан носить.

Почнемо з того, що освітою нині священик здебільшого не перевищить своїх парафіян. Він може здобу­ти повагу тільки святістю, благочестям. А тим часом до Церкви треба залучати людей, бо вони не виховані і не привчені до неї змалку. Нині треба переконувати, навертати (а до цього, погодьмося, більш умілі протес- танстські проповідники). Серед багатоголосся політиків та політиканів, крішнаїтів, неопоган і балакунів про «духовність» має виділитися голос високої гідносте священика, доброго пастиря. Такий голос, до якого мали б прислухатись і парафіяни, і влада. Прислухатися до нього, а не йому прислухатися до влади.

Не будемо снувати ілюзій, що від надання автокефалії Церкві щось істотно в ній зміниться. Питання моральної реформації стояло перед російським православієм ще до революції. Церква була надто слабкою для того, щоб змінюватись і „роздержавлюватись", і надто слабкою, щоб захистити здорові сили народу пе­ред більшовицьким терором. Слабість затяглася, бо ще Достоєвський писав про необхідність виходу право­славної Церкви „з паралічу". В силу цієї ж слабости Московська патріярхія не буде квапитися „дарувати" автокефалію. Та необхідність стояла і сто років тому, і в революцію. На часі вона і сьогодні, бо ж відбува­ється саме та революція, що схильна, нарешті, прислухатися до голосу Церкви. Дме попутний вітер історії. Навколо нас і над нами є ще безліч людей, які не зрозуміли, що комунізм збанкрутував остаточно і безпово­ротно.

А тим часом падіння влади Антихриста в Европі почалось уже після поразки фашизму. Саме тоді на­стала хвиля клерикалізації Німеччини, Польщі... Нарешті та хвиля захоплює і пустелі червоної імперії зла. Нині релігійна хвиля, по суті, не натрапляє на перешкоди. От тільки дуже мілка та хвиля і мало тієї вологи.

І, по суті, головною перешкодою тій хвилі стає „жестоковийна", затверділа у гріховності, закореніла в службізмі казенна Церква. Як часто вона жорстоко зупиняє молодих, довірливих, сповнених надії шукачів прикладу самовідданої любови й віри.

Нині переживаємо небувалий в історії „час милосердя". За злочинцями залишають привілеї, аби тільки вони тихо зійшли зі сцени! Ні кари, ні каяття... Вони по-своєму розуміють і по-своєму люблять християнсь­ке всепрощення. Чи не тому й випустили з ув'язнення Церкву, опущену теж до такого рівня тлумачення гли­боких понять?

Та коли провідники слова Христового і таїнства сповіді-покаяння глухо відмовляються визнавати вчи­нені на очах усього народу гріхи і не бажають каятися за важкі гріхи перед усім миром, то це зупиняє лю­дей: яка ж ю Церква? І яка ж то віра, коли грішний перед Богом і людьми ієрарх не тільки не йде на покаян­ня в маиастир, а навіть не допускає щодо себе простої комуністичної самокритики? І який же він учитель, коли дає поганий приклад вічного виймання порошинки з чужого ока...

Чи не тому при такій великій кількості церков, при відновленому манастирі люди питають і не можуть допитатися: де ті двері, що ведуть від натовпу і суєти в чисту обитель?

Люди, які прокидаються нині до духовного життя, натрапляють на псевдодогмаі ичні суперечки хрис­тиян, вірніше, церковнослужителів, зовсім не про способи розчищення джерел віри. І це їх відштовхує. Жа­дна з церков не зробила нового, сміливого кроку, щоб наблизитися до загубленої і заплутаної в павутинні плюралізму сучасної людини, щоб подолати холодну стіну відчуження і порізнення людей.

Ця людина прокидається до національного життя і тягнеться до духовного. Вона прагне української Церкви, готової принаймні на таку «реформу», як перехід на зрозумілу їй українську мову (звичайно, плав­ність цього переходу від церковнослов'янської традиції - це питання культури священика, який іде назустріч людям). Замість священика, призначеного зверху, за зразком начальника, люди прагнуть «свого», який про­мовляє до душі. Соборноправність як велике єднання людей у прагненні святині - нині дуже актуальна, ду­же бажана сила української автокефальної православної Церкви. Соборноправність і залучення ширших кіл інтелігенції.

Загалом це проблема не нова. Ось що писав Сергій Булгаков ще у „Вехах" 1909 року: „Для церковного росту потрібний приплив сил, звичних до вільної творчої ініціятиви, і серед кліру, і серед мирян. Ось чому таке значення має тепер наближення інтелігенції до Церкви. У відриві від Церкви вона загине. Але й Церкві не впоратись зі своїми завданнями без припливу свіжих сил".

Вже тоді, напередодні катастрофи самої імперії та імперської Церкви, кращі уми і сумління поривалися до її ПРЕОБРАЖЕННЯ. І сподівалися творчих реформ, які мали б наблизити Церкву до народу і зорієнтува­ти її на народ, а не на державну політику. І тоді вірили, як і тепер вірять у рятівну силу покаяння. Бо тільки справжнє глибоке каяття може привести дії ПРЕОБРАЖЕННЯ ДУШІ.

Зрозуміло, народ вітає автокефалію УПЦ. Але тільки як прелюдію оновлення і Преображення Церкви, котра силою своїх кращих пастирів і подвижників буде єднатись у Христі поверх конфесійних бар'єрів і творити диво ПРЕОБРАЖЕННЯ НАРОДУ.

Перед нами довга дорога, яка чекає попереду великих подвижників і проповідників.

1991 р.


ПЕРЕБУДОВА ВАВИЛОНСЬКОЇ ВЕЖІ

НА ЗЕМЛІ, БЛАГОСЛОВЛЕНІЙ АПОСТОЛОМ

(ЧОРНОБИЛЬСЬКА ПРИТЧА)

У тисячоліття Хрищення Руси земля св.Володимира стоїть просто неба у великім сум'ятті. Київські го­ри, благословлені на славу і життя рукою св. апостола Андрія Первозванного, задивились у темну течію Дніпра, що втратив незворушну певність у своїм плині до моря.

Суєтно-горда і нерозумна воля людини стала перегороджувати і зупиняти цю течію та заливати Дніпро­вими водами благодатні поля і давні квітучі села, що вціліли з глибини віків супроти історичних навал і по­топів. Безумна воля лицедіїв XX віку розтоптала і позмітала гнізда мирних рибалок, хліборобів і пасічників та перетворила їхню історію - минуле і сучасне - на загниваючі болота, велично найменовані „морями". Широким і мілким морем розлилася стихія одноманітносте...

Втратив певність своєї ходи і сам народ, духовно заглушений, релігійно і національно здичавілий, а в результаті - збайдужілий до себе самого... Йому теж численними греблями і мілинами перегороджено доро­гу до великого моря вселюдської духовности, куди спливають живі води національних джерел. Нас віками живив через всі лихоліття, попри недобру чужу волю темних господарів над нашим життям, благословенний дзвін джерела, ясний, як вранішня молитва і вранішній спів...

На широких застояних мілинах зовсім не відчувається напрямку течії, і жаден живий струмінь не зра­джує глибоких джерел. Але вони є, вони живуть і непомітно живлять ці витоки одвічної ріки, важко тільки сказати, чи забруднені води в гирлі біля моря - це ті самі живі води, що виходили з витоків?

Щораз частіше нині повертаємось до джерел, щоб збагнути: де ми і куди нас несе? З чого починалась і з чого нині починається людина нашої християнської цивілізації? Ясно, що становлення окремої особи повто­рює становлення людини в світі... Біля витоків не розминутись нам з образом Мойсеевих скрижалів. Людина починалась з того, що утверджувала вищі цінності над своїми поточними інтересами і нахилами своєї хист­кої природи, утверджувала сувору дорогу нагору до Вищих Цінностей, переступаючи минущі, сьогоденні. Дикун безтурботно міг служити обряд на честь ідола. Але прийняти суворий образ Єдиного Бога і бути вір­ним йому назавжди - прийняти важку, ледве чи посильну людині Першу заповідьце вже означало стати на високу дорогу. А там далі стоять знаки великих імператорів і великих заборон. Витворюй культ святині, свята, офірности в ім'я Бога. Витворюй традицію поваги й самоповаги - шануй батька-матір, щоб довговіч­ним ти був на землі, яку дав тобі Бог.

Це вже ряд обов'язків, вищих за інтереси, резони і нахили особи. Це вже те, що - мусиш. Над конкрет­ними взаєминами сім'ї, над почуттями симпатії-антипатії - утверджується принцип. До нього або підіймає­шся, або опускаєшся і - падаєш. Далі вищі щаблі великих заборон - не називай імени Бога твого всує... Не убивай... Не кради... Не блуди... Не привласнюй... Не чини того, що тобі хочеться, а чини те, що повинен, щоб бути гідним свого Бога!

Стаєш людиною, обираєш дорогу Бога твого - і вже перестаєш бути рабом своїх слабкостей, стаєш ві­льним - актом свобідної волі вибираєш з усіх можливих - потрібні й гідні кроки до самоствердження. Маєш бути гідним обраного шляху. Заборони стають принципами. Людина нашої цивілізації спиралась перш за все на принципи, а тоді вже керувалася більш особистими мотивами. Тільки принципи пов'язують зоргані­зовані структури - плем'я, народ, суспільство.

Христос приходить не усунути Закон, а виконати його - утвердити Волю Отця, що послав Його. Кож­ною сторінкою життя Він утверджує в світі нові ідеали - Істини, Добра, Краси. Він являє вчинки, що можуть бути піднесені до рангу закону. Книги Закону і Пророків Він доповнює етикою живої любови - проповіддю і особистим прикладом. Це дає підставу чужому - прокураторові, що присудив Христа до страти, сказати слова подиву: ЕССЕ НОМО!

Звідти почалась наша віра, наша мудрість, наша етика і мораль. Хоч би як ми збивались на стежки блу­дного сина, здичавілого сина - над нами століттями височів ідеал, і в найтемнішу ніч все ж світився над ним німб святости, і висока дорога кликала, і ласкава рука прощала. Були хвилі жорстокосердя та безбожної сва­волі, але над усіма законами десь височів Закон Божий.

„Він не знає Страху Божого", - говорили в народі про людину беззаконну і зовсім не вироблену мора­льно. Людину, в якій нема чистого дна, і чим далі копнеш, тим більше мулу. Людину, у якої нема стрижня, за якого міг би зачепитись якийсь принцип, щоб до нього могло пристати Слово. Це не значить, що та лю­дина не знала страху й послуху - часто вона дуже боялась сильніших і слухалась начальників та владу... А от Страху Божогоне було, і тоді казали: то страшна людина - безбожна. І, навпаки, були люди всевладні і не залежні навіть від короля... Вони мали власні замки і війська. Пристрасті їх заносили далеко... Перемоги п'я­нили... Підлеглі лестили і розпалювали спокусу... Але кожен день вони ставали на коліна перед вівтарем і усвідомлювали, що в душі їх живе Йов, і що день завтрашній - у руці Господній. Страх Божий потроху ста­вив їх у русло, і нерідко вони віддавали всі завоювання та замки в офіру або, як Шевченків Чернець, нараз зрікалися всього. Страх Божий задавав міру, нагадував межі, диктував дії і застерігав перед певними діями людей навіть безстрашних.

Це була школа Закону Божого. Головне, кожна дитяча душа мала пройти цю школу і підійматися до іє­рархії цінностей - до свого Бога. Попри всю нашу бідність, слабкість, порізненість, ця школа була більш чи менш реальною. Це й називалось вихованням, тобто оберігання дитини від лихого впливу, який стягує з до­роги традиції і принципів у прірви безпринципности та безбожності - на путь нечестивих. „Бо відає Бог путь праведних, а путь безбожних загине".

Ці слова можна поставити епіграфом до нашої історичної пам'яти, яка береже нитку минулого в ключі правди і праведности. На сторожі традиції стоїть сім'я, родина, рід, народ - вони оберігають від випадкових впливів випадкового середовища і мають забезпечити виховання.

Ідеалістична філософія нашої культури - візьмемо її підсумок в особі основоположника нової філософії Канта - ставить людину як мету, а не засіб до якихось цілей. Вона розробляє найвищі засади безкорисливос- ти. Вона утверджує обов'язок як стрижневу основу становлення особи.

Власне, вона узагальнює і сучасною філософською мовою формулює суть християнського вчення про людину, її принципи і цінності.

Це вже інше питання - якою мірою ідеал проникав у сіру атмосферу буднів у страшній історії нашого народу. Чи в кожну хату проникав промінь світла Любови? Чи багато було сильних духом, щоб подолати відчай, і, всупереч логіці обставин, відповідати добром на зло? Чи рясніло такими шевченківськими матеря­ми, які берегли вірність традиції за всяких умов?

Бо людина є тільки людина, слабка і хистка, коли в її хаті нема місця для свята, коли -

Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи І помолитись не дають.

(Шевченко)

Соціяльні хвороби спричинили пошуки інших доріг до звільнення людини від накинутого на неї ярма. Революційний ідеал мав забезпечити реальні умови розвитку особи та суспільства. Так цей ідеал вимальову­вався в свідомості і мрійників, і борців за новий лад.

Але на великому історичному повороті вже від самого початку особа була зім'ята в ім'я „більшої цінно- сти" - маси. В штурм пішли маси - долали старий світ в ім'я „щастя трудящих мас". Ніхто не питав, що зна­чить ця метафора і чи торкається вона також людини, особи, сім'ї...

В революційному вирі особа зникла, одиниця висувалась не інакше, як під псевдонімом. Але висуваю­чись, вона багато чого зрікаласьчи то з ентузіязму, чи то з дипломатичних резонів. Вона діяла „від імени" і дозволяла собі методи, яких батьки їй не дозволили б...

Передусім вона зрікалась Бога, а разом з ним святости непохитних принципів. Це страшна правда, але людина легше зрікається великого, ніж малого. Велике їй несила нести проти течії. До того ж вона звикла думати, що велике несуть всі, велике мають тримати на своїх плечах „великі", а я - „чоловік малий"... Вона хапається за очевидні, відчутні, зримі цінності й керується „здоровим глуздом", який насправді є спантели­ченим глуздом зляканої істоти, що, розтанувши в масі, переступає через вищі принципи і опускається до минущих сьогоденних інтересів. У світлі сьогоднішніх інструкцій вони і є єдиною справжньою цінністю. Завтра їх закреслять і замінять іншими...

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка