Книга 13 Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2



Сторінка5/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір4.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
БЛАЖЕННІ МИРОТВОРЦІ*

Блаженніший митрополите, всі ми відчуваємо Вашу духовну присутність між нами і великий сором за тих, що побоялись пустити Вас, незважаючи на Ваш сан і 92 роки життя - на Україну...

Преосвященні владики, чесні отці, дорогі брати і сестри! Стоїмо на порозі великого історичного пере­лому. Перед нами, як завжди, спущена завіса. Ми тільки й знаємо, що завтра сходитиме те, що посіяли вчора.

Але стара історія землі, і в ній все повертається на кола свої. І ми знаємо, що всі переломні історичні моменти є тільки новими розділами в КНИЗІ ГОСПОДНІЙ, яка гортається і читається з нашою участю.

От тільки час шалено біжить, все швидко на очах змінюється, валяться закляттям увічнені стіни експе­риментального барака для перевиховання людей і народів... М'якнуть голоси, сповнені рішучости і ненавис- ти. Валяться перегородки і стіни, і в людей з'являється передчуття, що вітер історії перегортає передостан­ній розділ.

Справді, XX вік принципово відрізняється від попередніх. Вік страшних пошестей чуми і мору - вік XIV - вважався апокаліптичним. Мор косив народи. Але для решти вцілілих залишались багатства землі і чисті води - там не було примари екологічної катастрофи і не було такого знедуховлення людини.

Мор косив людей, змінювались людські покоління, людські поняття, але не було такого жахливого мо­рального, духовного спустошення. Не було кризи людини, що розтратила цінності, задля яких варто жити. Бо справді, нам не так страшні зараз затверділі ідолопоклонники, як окрадене ними і обмануте покоління, в якому багато хто ні в що не вірить, нікого не любить і нічого не хоче.

Так вигасити і спустошити душу не міг навіть Сатана в трагедіях старих авторів. Життя без законів і без Бога перевершило всяку людську фантазію.

Стоїмо перед лицем екологічної і моральної катастрофи.

То правда, що народ наш віками утримуваний в чорному тілі і гартований. То правда, що терпінням і витривалістю ми з найсильніших народів світу. Але правда також те, що кілька поколінь безбожности й на­сильства, кілька поколінь злодійства і брехні, яка навіть час людоїдства і душогубства називала епохою на- роднього щастя, а час докорінної руїни життя називала великим будівництвом комунізму - цей час не минув безслідно. Він уразив наше дерево життя.

Ми не можемо точно визначити глибини важкої хвороби, що розлилася морем фальшу й острівцями злочинств. Але ми розуміємо: безбожна держава зробила важкий переступ того, через що ніколи переступа­ти не можна - через людину. Сліпі поводирі сліпих затоптували те, чого торкатись не можна. Вони вбивали й руйнували, зневажали й карали - вони сіяли страшне насіння.

Чи маємо дивуватись, що воно нині сходить у душах калічених, обманутих і обкрадених молодих лю­дей. Вони зрікаються священного дару життя, бо це життя нічого не варте: з нього забрали і викинули цін­ності, в ньому погасили радість... їх нині вже нічим не злякаєш.

Людина втратила дарований Богом мир душі. Тепер ця розчавлена і розбещена душа хоче чимось зата­мувати розпалену спрагу.

Але віра наша підказує нам, що дар життя - це і дар оновлення, і хоч як би скалічений був чоловік, його можна і треба лікувати - в надії повернути Йому подобу Божу. Тайна творіння несе в собі тайну воскресін­ня. Серед людей, що впали і хочуть встати, є ті, що встали і воскресли до життя іншого.

Християнство - релігія стоїцизму і оптимізму. Христос приносив скрізь любов і надію. І то навіть у Ге- тсиманську ніч. „Мир вам!" приносить християнин на поріг чужої хати.

„Не мир, а меча я приношу вам", - можна нагадати. І то велика істина - сувора істина життя!

Мир - це не примирення з насильством, неправдою і фарисейством. Ми довго звикали до фальшивих слів про боротьбу за мир, оснований на неправді.

А ми, німі і сонні, В облудній прі за мир, В законнім беззаконні Вдивлялися у вир.

А мир - це примирення з Богом і Його заповідями.

Мир - це життя за принципами добра і справедливости.

Мир - це прийняття Бога всім серцем, всією душею, всіма помислами.

Поза цим розмова про мир - лицемірство. Примирення зі злочинністю веде до співучасті в злочині...

Сьогодні особливо хочу підкреслити необхідність чистоти і духовної сили нашої Церкви, яку відновлю­ємо. Блаженні чисті серцем і гнані за правду нашої Української Церкви.

Ми майже нічого не маємо, крім духовного спадку і дороги мучеництва. В Києві, де наші предки мали свої храми ще до офіційного прийняття християнства, ми зараз не маємо жодного українського храму, окрім сільської козацької церкви, перевезеної в музейне місто. Ми не маємо жодного притулку для зібрань братст­ва і для навчання дітей Закону Божого.

Але що мали перші християни Риму, окрім катакомб?

Доповідь на І Соборі УАПЦ в Києві 1990 р.

Вони мали віру і тверду волю жити за Божими законами. І вони перемогли.

Ієрархія РПЦ, навпаки - має усі привілеї і підтримку безбожної влади. Але яка то вже жалюгідна бюро­кратична сила сьогодні - який розклад...

Треба було б подивитися, як солідарно з партапаратом тримається на засіданнях Верховної РадиУРСР ієрарх Агатангел, щоб переконатись, що то вже не Церква. Жаден партійний діяч нині вже не зважився б ви­ступити в такому вірнопідданому дусі, зберігаючи запобігливий стиль брежнєвської епохи. Всі напружено чекали, чи згадає Владика ім'я Бога, - не згадав, посоромився... забув.

Повторюю, всі напружено чекали, бо ім'я Бога нині на вустах усіх добрих людей. Народ спраглий живої води. Народ сподівається на відновлення науки: як і для чого жити?

І тут постає тривожне питання: чи готова нині наша Церква до цієї високої, важкої місії?

Нас не втішає розклад імперської церкви - нас не може втішати розклад жадної Церкви...

Що не кажіть, рівень релігійного життя залишає нам у спадок та сама Російська Православна Церква, здеморалізована всіма поколіннями енкаведистів та їхніх царських попередників. Вони були безсилими щось створити, але руйнувати, розкладати, розтлівати вони вміли. Зробити людину сильнішою важко, але скористатись з її слабкостей легко. Ще легше вербувати слабких і кволих духом. І ось вони біля розбитого корита. Але ми-теж.

Багато людей не знають молитов.

Багато не вміють практично жити по-християнськи.

Багато навіть не розрізняють добрих і злих діянь...

Місія нашої відродженої Церкви важка: відроджувати словом і особливо ділом християнську етику. Якщо ми підіймемось до цієї місії - то не має значення, скільки в нас тепер церков, скільки парафій. Вже за­раз УАПЦ в Києві своїми виступами та участю в народніх маніфестаціях привернула до себе увагу громад­ськосте і преси. А все це передусім завдяки тому, що вона вже давно має багато прихильників. Ми навіть самі не уявляємо, які ми сильні силою свого народу і його прагненням до відродження. Ті, кого ми бачимо в церкві і на майданах, - то лише мала частка мільйонів, які хочуть Української Церкви, справжньої, такої, щоб їй можна було довіряти своїх дітей.

Вони прагнуть слова Божого.

Але передусім вони прагнуть діла - живого прикладу. Вони хочуть бачити подвижників, учителів живої етики і моралі.

Ми в опозиції - справжня церква завжди в опозиції до безбожної влади.

Але опозиція чогось варта тоді, коли вона є моральною опозицією, коли вона живим ділом утверджує свої засади. Інакше чим будемо кращі за митарів і фарисеїв?

Нині нам не треба доводити, що УАПЦ є спадкоємницею православних традицій Київської Руси, що ка­толицизм і протестантизм прийшли пізніше, і т. д. Взагалі від міжконфесійної полеміки віє анахронізмом, і треба покласти край суперечкам між православними, католиками та протестантами.

Хіба справа в історичних чеснотах? Історія нашої бездержавної нації склалася так, що ми втратили ра­зом з державною незалежністю і незалежність Церкви, а потім зусиллями поколінь знову і знову відстоюва­ли своє лице і свою віру. Одні - в межах православ'я, інші - в межах католицизму. Ще інші рятувалися від казенщини і фарисейства в протестантських церквах. Усі мали свою рацію і всі мають законні підстави. І так у цілому світі.

Справа зовсім не в самій церкві, а в тому, який тип людини дає нам Церква. Якщо вона дає великого подвижника - схилімося перед ним і вчімося в нього-усім народом.

Розумування є політиканством по суті позарелігійним. РОЗСУДОК, РОЗУМ і МУДРІСТЬ - це різні рі­вні становлення особи. Релігійне пізнання має справу з мудрістю, вільною від пристрастей. Микола Гоголь писав про це так:

„Той, хто вже має розсудок і розум, може отримати мудрість не інакше, як. молячись за неї дні і ночі, благаючи в Бога день і ніч так, щоб підіймати душу свою до голубиної незлобивости і прибирати внутрі себе все до такої чистоти, щоб прийняти цю небесну гостю, яка сахається життя, де є невпорядковане душевне господарство і нема повної згоди у всьому".

Саме так треба впорядкувати господарство і нашої Церкви, відкинувши все дрібне, всі суперечки і сує­тні резони.

Тільки глибока правда на рівні Нагірної проповіді може вести нас нинішніми розмитими болотяними дорогами до відтворення Церкви. Тільки справжня християнська культура смиренного серця і розуму може стати фундаментом Церкви. Бо якщо знехтувати завітом очищення і вдосконалення та зупинитися на реаль­ному успадкованому ґрунті малокультурности і практицизму - це буде лише заміна назв, і в простягнуту ру­ку ляже камінь.

Найжорстокіша в історії сила нині дозволила Церкві акцію милосердя. Християнство не відмовлялося від милосердя навіть тоді, коли його душили.

Але що зможе проповідь милосердя супроти тих, хто й далі перекриває джерела життя і сіє вітер?

В добу великого сум'яття, відчуження і порізнення, в добу великого духовного і морального виснажен­ня народу легко вкидається ворожнеча.

Перед нами височать усі завіти Христові, але зараз на першому місці - миротворчий завіт.

„Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться". Чому саме миротворці - синами Божими? В

цьому слові поєднано два символи: мир і Творець. Творець заклав в основу життя гармонію і злагоду.

Справжня людина - це мир у душі.

Справжня сім'я-це мир у сім'ї.

Народ, суспільство - це закон, мир і злагода.

Але все це треба будувати і творити щодня, щогодини, як молитву. Мир треба животворити. Руйнувати і підливати олію у вогонь - це може кожне ледащо.

Згода будує - незгода руйнує. Злагода має в собі Божественну силу від Бога Творця.

Хто нині може стати так високо, щоб бачити інтереси сторін, щоб втілити в собі цей високий творчий принцип?

Це місія Церкви, органічно зв'язаної з народом.

І ми, сучасники, і історія віддасть належне нинішнім засновникам, невтомним будівникам Української Автокефальної Православної Церкви, які взяли на себе велику працю й історичний обов'язок. Поклонімося їм.

Але тепер нас уже багато, і можна запитати: де ви, миротворці нашого часу?

Багато диспутантів, борців за парафію, мало будівників, які покажуть: ось перші камені національної споруди, і перший камінь згоди я поклав, як наріжний.

Маємо дві церкви греко-православного обряду, де основне спільне - і молитви, і співи, і мова... Хіба ко­гось справді діймає догмат про Духа від Отця? Інша справа, що кожна з них має свої слабкості становлення...

Але ж головне - маємо той самий завіт Христа і ту саму стражденну Україну, яка потребує любови і згоди, як роси животворящої.

Чи те, що нас різнить, варте стільки сил, часу і снаги? Невже підпорядкування Римові чи Константино­полю справді таке важливе в кінці XX віку, коли інформація з усіх центрів іде відкрито до всіх?

Де ви, миротворці нашого часу? У ваших руках готові матеріяли для будівництва храму згоди? Тільки не треба побутові суперечки підносити до боротьби принципів...

Якщо уявити собі зараз, у цій залі, представників усіх конфесій, треба вшанувати кожне віровизнання, але при цьому поставити суворі питання.

Маємо перед собою урок банкрутства тих, хто сіяв насильство і брехню. Від посіву до жнив була в них довга зима. Нині шалені темпи життя одразу виявляють, як на екрані, що ви сієте.

Якщо ви говорите людям, що ваш суперник прислужує ворогам, значить, ви мислите по-більшовицьки.

Якщо ви говорите правдоподібності й уникаєте правди, ви клерикалізований більшовик.

Якщо вишукуєте вади і слабкості в супротивника і не бачите або замовчуєте їх у себе - ви той самий.

Якщо ви думаєте, що головне - це захопити церкву правдою чи неправдою, а там все буде гаразд - ви той самий. Все вилазить боком, і сльози скривджених будуть вічно з вами.

Розуміється, греко-католики мають принципове право повернутися до хати свого діда. Та коли в тій хаті живе онук того ж діда, то треба їм миритися по-християнськи.

В майбутньому хата буде належати не хитрунові, а господареві культурному. Люди виберуть собі пас­тиря справжнього, коли почують, де правдивіше звучить слово Христове.

Скажімо прямо: намагання залазити в душу іншої Церкви, осуджувати УАПЦ, як самосвятів, як „небла- годатну", як невизнану і т.д. - це фарисейство. Хто з вас питав у Христа, чи він визнав дану Церкву? Хто з вас вірить, що рукопокладання єпископів зі священного Синоду миліше Христові за чесних українських священиків?

Огляньмося, зупинімось, задумаймося. Хресна путь нашого народу до комунізму залишила нам засте­режливі знаки.

Розкол суспільства, розпалювання клясової ворожнечі призвели до руїни життя.

Активність у цьому виявляли люди морально низькі.

Егоїзм і несправедливість однієї сторони щодо другої обернулися несправедливістю до своїх.

За боротьбою панівної кляси за перемогу насправді стояла боротьба за владу однієї особи-демагога .. .

Тільки добре зерно дає добрий урожай. І в полеміці мають фігурувати добре виважені, чесні аргументи.

Наш світ заражений агітацією, напівправдою, напівосвіченістю і напіврелігійністю. Він одвик од церко­вного подвижництва. Його вчили перемагати зовнішнього противника, але ніхто не вчив перемагати ворога в самому собі.

Зрештою, ми не навчені слухати й приймати до серця розумні докази противника - і це хвороба всього нашого суспільства.

То факт, що багато хто знає молитву, але не підіймається до молитви, - не бере на себе обов'язків.

Не забуваймо, що головними противниками Христа були не іновірці і навіть не безвірники, а добре на­читані і зовні побожні фарисеї. Це їх він називав родом зміїним і лукавим.

Чи не є це для нас завітом боротьби з фарисейством поряд із завітом любити ближнього, як самого себе, поважати себе в ближньому, повторювати молитву митаря і не повторювати за фарисеями: „Слава Тобі, Го­споди, що я не такий, як той митар".

Але повернімося до своєї рідної Церкви, яку нам слід любити Й прикрашати, відбудовувати і захищати.

Що нам важливіше: вимести і вимити свою власну церкву чи чужу? Віддамо належне доброму гостеві з Америки о.Андрієві Чировському, який привіз слово згоди і виступив на захист і своєї Греко-Католицької, і нашої Автокефальної Православної в такій коректній формі, що це могла передрукувати газета братства УАПЦ ,3ідродження", № 1.

Це добрий початок - для обох сторін. Отже, далі слово, як велить звичай, за ієрархами. їм культивувати дух миротворчости і будуючі начала.

Фундамент національної єдности і релігійної злагоди можуть закладати справжні християни, для яких відродження християнського духу в народі важливіше за конфесійні проблеми. Люди глибоко віруючі, а не вчорашні войовничі атеїсти, що раптом стали войовничими католиками чи войовничими православними, але не змінили своєї войовничости, нетерпимости і нерозбірливости в засобах. На жаль, вони виявляють надмі­рну активність...

Де ви, миротворці, готові мирити і приймати удари від обох сторін, а може, передусім удари від тих, хто зацікавлений посварити і порізнити братів?

На вас, блаженні миротворці, чекає наш змучений народ. Він судитиме нас по ділах наших. А народ - це і православні, і католики, і протестанти, і віруючі різних інших конфесій, і невіруючі, які завтра приста­нуть до найбільш достойних.

І всім світить сонце правди однаковою мірою.

І хай благословить нас Бог на дорозі духовного оновлення!

1990 р.


ЛИСТ МИТРОПОЛИТОВІ

Перед очима публікація Вашого Високопреосвященства в газеті „Радянська Україна" за 21 лютого 1990 р.

Я заплющую очі і малюю в своїй уяві виступ у нинішній час одного з колишніх Великих Митрополитів нашої землі, яку благословив перший апостол Андрій. В супроводі дзвону він стає на Київських горах і про­мовляє:

- Християнський народе мій, браття і сестри! Повертаюсь вічно до вас на місце нашого великого хри- щення, в благословенне місто, яке дивом Господнім і досі стоїть окрасою землі. Вдивляюсь у ваші замкнені, відчужені обличчя, бідні люди мої.

Де ваші пастирі? Хто вони? І куди вас ведуть? І чому ви сахаєтесь Землі, яку завжди так любили і пові­ряли їй свої радощі й болі?

Ви мовчите, діти страшного віку. І мовчить забута світом У країна, яка стала відома по всій землі в іме­ні чорного полину - Звізди Полин - Чорнобиль...

Але озовіться, стражденні, і возрадуйтесь сонцю дня! Збувається Книга Господня, і нам, християнам, належить у радості приймати кожен день, як дар Божий, і приймати всі випробування. Бо печаль, діти мої, - від диявола.

Це він відбирав у нас мир душі й ранкову молитву. Він наповнював день лиховісною метушнею, стра­хом і приреченістю.

Він забрав з життя вашого радість і кинув його на смітник, де ви гинули, як мухи, поїдали один одного, умирали без сповіді й лягали в рови без хреста і могили.

Божевільна з голоду мати з'їдає свою дитину - то диявольська емблема Мадонни.

Чорне мовчання і чорне слово олжі над обдуреним, заляканим народом - то диявольська емблема Слова.

Вас учили ненависти замість Любови - і в рови закопували тих, хто не приймав науки.

Коли вже людина здичавіла і перестала соромитись перед лицем Бога, а стала соромитись за Бога бать­ків своїх - перед лицедіями, то стала лопатись струна, що єднає зв'язок часів. Жадна орда колись не зачепи­ла того живого нерва народу. Від часу хрищення Києва ми не переставали творити парафії - і то був наш священний історичний ланцюг. А коли наші здичавілі від насильства родичі палили наші оселі, храми-ми відновлювали наші курені і храми навіть на землях бусурманів. А коли нас вихором заносило на той берег океану - ми закладали нову парафію в диких преріях. Жаден народ у світі не набудував ще стільки церков у чужих землях - з упертістю української бджоли.

Оглядаю усі мертві зони, що пройшли крізь поля, ріки і душі людські, - там чорніше за слід орди: вони душили, наче живі клітини, одну за одною парафії!

І на їх місці, наче на глум, вішали якісь таблички, нумери, якісь непотребні слова. Хати заселяли якимсь кочовим безбожним людом. І насміхались з „темних" бабусь, які шептались про ознаки сатани.

Байдужість людини до предків, до матері, до ближнього і до себе самого, байдужість і порожнеча в очах - то хіба не ознака сатани? Я приходжу до вас відновити розтрачену любов і оживити цілющим словом розірваний нерв.

Над чорним слідом смерти знов стає зверху Бог і починає вічне диво народження світла.

Де ваші пастирі, що мають нести світло для світу? Ви їх пізнаєте по ділах їх - по тому, як будуть люби­ти вас і один одного.

Чудо починається щомиті - в кожній травинці, в кожній людині. Людина з Богом то вже жива Людина! Людина з любов'ю і вірою - то вже велика дивна сила: ВОНА ВСЕ МОЖЕ!

Христос залишив нам тайну житгя і воскресіння. Піднімайтесь, прокидайтесь, рухайтесь, люди: рух - вічний початок нашого відродження...

Але десь тане в українських просторах привид Великого Митрополита. А пустельний вітер заносить жорстокі пророчі слова...

Народе мій! Де твої великі могили, твої пастирі, твої святині? Ти живий, допоки вони живуть у тобі.

Але на столі лежить газета „Радянська Україна", де Ваше Високопреосвященство звертається до редак­ції, і такими словами, наче до народу, євангельськими словами: „Люди, будьте обережні". Будьте обережні в судженнях про Руську Православну Церкву, яку голова НРУ поет Іван Драч назвав централізаторською, шо­віністичною.

Церква світить сама від себе, сама за себе! Хіба має значення, що хтось про неї сказав? Але коли це вже затривожило Ваше Високопреосвященство, то треба сказати, що репутація РПЦ як церкви імперської, нете­рпимої, русифікаторської утвердилась давно і міцно. Про це писав і Тарас Шевченко, і Лев Толстой, а випу­скник Духовної Академії І.С.Нечуй-Левицький по живих слідах свідчив, що ідею русифікації Російська Це­рква постерегла і понесла ще попереду уряду. Зрештою, це ж фатальний історичний факт, що Російська Це­рква і в XIX ст., і в XX ст. масово відштовхувала українців на дорогу релігійного протестантизму або в ре­волюцію. А 1917 року вона катастрофічно впала саме тому, що була рабою імперського уряду і ділила з ним його найтяжчі гріхи.

Може, Ваше Високопреосвященство вважає, що Іван Драч помиляється, бо тепер РПЦ вже очистилася й одреклася?

Але ж вона і думки такої не допускає! РПЦ, як і інші християнські церкви, мала своїх праведників і сві­тлих людей, які не поділяли політичної недуги ієрархів. Вони очистились, одреклись і обрали хресну путь...

Але ієрархія РПЦ знову тісно зблизилася з безбожною державою, і чи то з догідливости духові влади, чи просто за старою звичкою зберегла свої старі імперські трафарети включно з іменуванням України „Зем­лею Малоросійською".

З цієї „Землі Малоросійської" виходить переважна більшість священиків, слухачів духовних академій та семінарій в імперії від Карпат до Куріл, і всі вони під пильним поглядом ієрархів РПЦ маскуються „под русских", так само, як маскуються українські офіцери й генерали під суворим поглядом генштабу!

Вершиною шовіністичного егоїзму і моральної глухоти РПЦ було її рішення святкувати 1000-ліття Хрищення Русі в Москві і Ленінграді, де тисячу років тому нікому не снився ні хрест, ні назва „Русь".

Потім, звичайно, заїхали в Україну, але так і не заглянули їй у вічі, і не заговорили до неї словом її. Ма­лою українською православною громадою ми таки відзначили наш ювілей Хрищення біля пам'ятника св. Володимирові, і слова, проголошені на цьому ювілеї, обійшли всі континенти, але не могли бути помічени­ми з вершин РПЦ у Києві. Бо хіба можна помітити Слово, коли РПЦ не помітила українського народу?

Але тут мушу поправитись: помітила. Помітила і в 1930 році, коли безбожна влада розп'яла УАПЦ. По­мітила і в 1946 році, коли та ж влада розп'яла Греко-Католицьку.

Звичайно, ініціятива погромних „надзвичайних соборів" та „саморозпусків" була за Кремлем, РПЦ була тільки співучасником...

Але важко уявити, що для християнської церкви сталінська інструкція легалізувала переступ Заповідей Божих: не вбивай, не приймай добра пограбованого ближнього твого.

Нині вже минула ця темна пора, часи змінилися, але не змінилася РПЦ! Вона вірна імперському духові: нічого не випускати з рук-хай хоч кінець світу!

І ось надворі кінець страшного віку XX, і ніби пора каяття й очищення... А ви організовуєте 11 лютого „хресний хід", знаходите в глухому завулку вікна під синьо-жовтим прапором і написом „Рух" і влаштовує­те навпроти „несанкціонований мітинг", про який негайно розголошують уся партійна преса і радіо...

Що це - може вихід РПЦ в народ, щоб підняти серед людей активність віри? Ні, це був організований мітинг проти НРУ, проти неформальних об'єднань України, проти греко-католиків, що хочуть повернутись у свої храми.

Гнітюче враження справляють ті активісти навколо РПЦ - цей „побічний продукт" вишколеної льояль- ної церкви, цілком задоволеної своїми взаємовідносинами з державою. Вони рішуче христяться і лають то сектантів, то автокефалістів, то масонів, то католиків, то просто молодь, яка з жахом утікає від цього міщан­сько-патріотичного болота.

Ваш корінь не пускає памолоді. У ньому нема надії. Яке слово ви несете нині пробудженій українській душі? Певно ж, не заперечуєте великого символа П'ятидесятниці, коли Дух заговорив мовами, щоб кожне серце славило Бога своїм голосом.

Досі вважалося, що Руська церква це „великоруська", „білоруська" і „малоруська". Тепер прийнято ви­знавати нації - і РПЦ визнала ще Українську ПЦ і Білоруську ПЦ. А як же Російську? Забули?

Бідні жертви обману і самообману, що ви маєте показати людям, крім вивіски УПЦ, яку виготовили для хитромудрої гри на Заході України? Може, ви відкрили хоч одну українську церкву в Києві, в Чернігові, в Полтаві? Може, в Київській духовній семінарії, де вчаться майже самі українці, ви започаткували навчання українських священиків? Адже в республіці приймають закон про державність української мови.

Бідні церковні двійники партапарату, пастирі інструкцій! Далі зміни вивіски ви йти не здатні.

Здається, Ваше Високопреосвященство до вивіски УПЦ ще подає надії на можливий дозвіл УАПЦ, бо без такого дозволу вона „незаконна" і „неблагодатна". Як відомо, акт підпорядкування Київської Митрополії Московській 1686 року юридично узаконений з допомогою хабарів, але високого благословення не отримав як акт незаконний і неблагодатний. Чи не логічно вважати, що Київська Митрополія духовно досі так і не з'єднана з Московською без цього благословення?

Чи дозволить Московська Патріярхія (і Священний Синод) воскреснути своїй погубленій українській сестрі - це питання як на наш час фігуральне. Але чи дозволить вона духовно воскреснути і ожити своєму власному народові, який теж виривається з блудного кола?

Дивує, Ваше Високопреосвященство, невже ви не бачите, що на годиннику п'ять хвилин на першу. Ста­рі блудні ігри закінчилися. Банкрути квапливо перебудовуються. Вам теж було нерадісно виконувати наки­нуті ролі в тих бездарних нелюдських спектаклях вождів, імена яких нині і згадувати сором. Або збирати пожертвування вірних на „боротьбу за мир" і давати ім'я церкви для прикриття суті цієї сумнівної фірми... Але спектаклі закінчилися, і в повітрі висить Шевченкове питання:



/ день іде, і ніч іде, І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки.

Народ чекає на свого апостола, настрій у нього рішучий:



Щоб жить - ні в кого права не питати! Щоб жить - я всі кайдани розірву!

Народ вже хоче не нової вивіски, а хоче своєї Української Автокефальної Православної Церкви, бо РПЦ нині знов чорно ділить гріхи збанкрутілої держави, та все ще повторює її фразеологію із затверділістю ста­рого фарисея, якому, здається, нині дозволено бути більше ніж співучасником - партнером і ініціятором ве­ликодержавної політики. Ряса входить в моду... Ви готові запобігливо позичати її як ширму. Банкрут умиває руки, а ви берете на себе моральну відповідальність за 1946 р. і ведете переговори зі старих позицій... Ви лу­каво вдаєте, ніби не знаєте про реальне існування Української Автокефальної Православної Церкви. Ви її заліпили вивіскою „УПЦ". На зустрічі з Римом ви представляєте Україну, будучи Антиукраїною. За старою віковою звичкою ви кидаєте на пробуджену Україну анафему, нині проклинаєте ієрархію УАПЦ і чекаєте на вихід опричників... УАПЦ стоїть перед вашими очима вдень і вночі як сувора відповідь пробудженої Украї­ни, яка позбавить вас джерела прибутків...

Де ви, пастирі добрі?

Де ви, цілителі оглушеної совісти і зраненої душі народу?

Ми готові збиратися знову, хоча б у катакомбах по два-три в ім'я Його. Ми знову вчимося читати Єван­гелію і молитись „визволи нас од лукавого".

І більше не підемо по блудному колу за сліпим вождем, поводирем сліпих. Здається, нині Ваше Висо­копреосвященство заклопотане розподілом секторів - кому яку ділянку цього блудного кола „законно" очо­лювати.

Радісно сповіщаємо Вам, що українські церкви: і автокефальна, і православна, і греко-католицька, і протестантські - поза цими вашими секторами. З трагічною свідомістю гортаємо суворі сторінки Апокаліп­сиса. Ваше Високопреосвященство має набагато ясніший, спокійніший погляд на світ: Ви благосно чекаєте одкровення у вигляді інструкцій з Москви, де прийнято дивитися в майбутнє з вершин бюрократичної тра­диції.

Таку оптимістичну перспективу ми вже поховали. Стоїмо на порозі відродження живої віри і живої правди, відчуваючи, що це наш єдиний останній шанс ожити і жити.

І хай благословить нас Бог на цій дорозі трагічної самосвідомости і надії на пробудження обдурених і приспаних братів і сестер наших.

З належною пошаною, Євген СВЕРСТЮК 1990 р.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка