Книга 13 Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2



Сторінка4/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір4.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Відродження українських церков. Від самого початку це проблема важка і конфліктна, бо і Українсь­ка Автокефальна Православна (УАПЦ), й Українська Католицька не мають нічого, а Російська Православна Церква (РПЦ), теж утримувана в чорному тілі, нікому не збирається нічого повертати. Отже, кожна матиме те, що сама заберезусиллями вірних.

Тут важко було духовенству залишатись на рівні високої проповіді. Почалась боротьба за парафії. По­чалось шукання аргументів - не так за себе, як проти іншого. Почались безпардонні взаємні звинувачення, дилетантські екскурси в історію...

Чи повинні ми тут ставити за приклад толерантність між конфесіями на Заході?

Повинні, щоб бідні, забиті пропагандою наші люди знали, що на полі християнської релігії нема місця для ворожнечі, бо нема тяжчої зневаги Бога нашого, як ворогування іменем його.

Але ми повинні й пам'ятати, що Захід має не руїни, а впорядкований дім, що Захід не повертається до Церкви, а давно має свої традиційні і трохи збуденнілі церкви.

І ми, і весь світ потребує нині, як живої води, високої проповіді, яка навертає нас до джерел, до нашої духовної вітчизни, до нашої суті. І ми, і весь західній світ потребуємо нині навернення до правди й любови, що мають бути основою нашого життя та запорукою нашого оновлення.

Але ми з руїн не можемо відразу піднятись до високої проповіді. Наше духовенство збідніло. В пропо­відях нема того, що підносить дух, а є тільки те, що розбурхує пристрасті. А на тому рівні ще не починається благодать і мудрість. На тому рівні нема навіть простої розумної доцільносте.

Помилки, які мусимо визнати. Великою помилкою нашого духовенства було повернення до серед­ньовічних суперечок.

Перше. То загальновідома істина, що колись вся Україна, зокрема Волинь і Галичина, були православ­ними. Чи значить це, що нам усім треба повернутись до православ'я?

Друге. То правда, що довоєнна Галичина була греко-католицькою. Чи значить це, що маємо переступи­ти назад через півстоліття і знову зробити всю Галичину греко-католицькою?

Ні, це не можливо і це не потрібно. Після наших мук і терпінь ми вистраждали істину християнства у великій і малій зонах - ідеал єдности і братерства. Нам треба нині піднятись до того ідеалу і з тієї висоти ми знову перестанемо виділяти конфесійні відмінності.

То правда, що всі наші великі ідеалісти прагнули злуки українських церков, але маємо в спадщину ту трагічну сторінку, що тільки в ніч перед падінням Константинополя 1453 року в храмі св.Софії спільно пра­вили службу Божу грецький єпископ і латинський кардинал... Маємо те, що маємо: серед широко розлитого моря протестантизму дві дуже близькі українські християнські конфесії, і нині мудрість у тому, щоб вони були взаємно доброзичливими і йшли дорогою висхідною, а там неодмінно на вершині піде на зближення. Але вони мають підштовхнути одна одну на гору, а не тягнути вниз. Може, в наших різних дорогах є прові- денційний сенс: може, нам слід випробувати сили на пограниччі католицького і православного світу і втору­вати спільну дорогу.

Помилку допущено в тому , що, цілком у дусі більшовицького виховання, одні одних стали запідозрю­вати і відштовхувати - то в імперські обійми Москви, то в обійми Варшави. В обіг пішов арсенал більшови­цької пропаганди: напівправда, правдоподібність, чутки, підозри... Замість високого проповідника виходить демагог, що вгадує людські слабості. Там, де до церкви полізла політика і політиканство, молитва спорожні­ла. При словах „Боже, нам єдність подай" забули народне прислів'я: „Бога взивай, а рук прикладай".

Наче пролетів холодний вітер атеїзму під клерикальним покровом, і спільні наші церковні хоругви та спільний національний прапор раптом злиняли і втратили священний ореол. Бо люди зреклися морального максималізму Нагірної проповіді й відкинули всі приписи: не бажай ближньому того, чого не бажаєш собі; не суди ближнього; помирись з братом перше, ніж переступити псріг храму; не будь подвійним, як той фа­рисей; вийми колоду з власного ока, а тоді порошину з ока ближнього.

Фактично позитивні християнські емоції поступились місцем емоціям негативним-антихристиянськ им. А на тому рівні точиться безпросвітна війна всіх проти всіх - на зразок клясової війни всіма методами.

Учителя знехтували. Бо де це чувано, щоб митрополит Липківський картав греко-католиків, щоб мит­рополит Шептицький звинувачував церкву українську автокефальну православну?!

Посилаючись на історичні, колишні суперечки, назвіть мені серед нинішніх войовників хоч одного, го­тового йти на смерть за свою істину, за догмати?!

Сьогодні ми дуже надіємось на високе нагадування нашого святішого Патріярха Мстислава, на досвід і мудрість духовного проповідника й патріота. І віримо, що дороги назад, у минулеце не дороги. Не може ж бути, щоб у кінці страшного XX віку християнський світ не об'єднувався навколо своєї Євангелії, а спереча­вся навколо різнотлумачень.

Хочемо вірити в готовість появи нового генія світла і добра, як Плужник:



Мовчки росте десь новий Тарас Серед кривавих піль.

На кривавих полях - брак і великої християнської віри, і справжнього патріотизму. „Фантомний біль Галичини", - як писав Мирослав Маринович.

Моральна позиція Руху хистка. Події розвиваються швидше, ніж ми встигаємо усвідомлювати. Подеку­ди учасники Руху вже стали біля керма - правити некерованою машиною. Замінено назви вулиць, знесено пам'ятники - що далі? Наступати чи не наступати? Питання споріднене з Гамлетівським „бути чи не бути?". Якщо будемо наступати -будемо, якщо ні - будемо тільки здаватись, що ми є. Але мусимо наступати... на себе.

Нині не позаздриш тим депутатам, що прийшли на зміну вчорашній владі бюрократів і сіли на магічні стільці. Чи можемо нині похвалитись, що Рух дав морально інший тип людини? Звідки? Але ми повинні по­чати рух за вироблення іншого типу людських взаємин.

Чим брали хлопці з Української Повстанської Армії (УПА), які ставили перед волинським селянином занадто важкі вимоги? Вони, на відміну від більшовицьких та німецьких властей, говорили як син до батька. І батько на все погоджувався з ними, офірними, відданими ідеї, морально сильнішими. Без цих якостей їхня влада нічого б не важила.

Мусимо наступати не так на ідеологічніму, як на моральному фронті, бо дискредитація - то найефекти­вніший спосіб боротьби проти нової ідеї.

Нині не питають: чи ти проти, а хто ти, що робиш, що сієш навколо себе - стоїть питання про відпові­дальність як міру людини. Про зважливість слів , про безкорисливість дій, про правдивість; навіть якщо ця правда тобі не вигідна (на кожному кроці ми уникаємо невигідного).

Чи може людина з правдою встояти на висоті - проти вітру...

В релігійній роботі Рух на Сході слабкий, на Заході - однобічний. Він не піднявся до християнської і національної висоти, щоб стати над конфесіями і щоб мати авторитет і серед католиків, і серед православ­них. Нова влада нич не робить, тільки православних ганьбить, - скаржаться православні. Вони не відчули тепла й доброти нової влади - і це часто штовхає їх в опозицію, в обійми старої. Стара влада з дорогою ду­шею приймає і підбурює всіх, аби проти Руху і проти католиків.

В Києві православні й католики з Галичинице наші завжди бажані брати, які допомагають нам творити свято. Дома це важко хворий поділений організм.

Місія Руху - бути моральним і правовим арбітром. Для того треба, щоб Рух усюди спирався на мудру людину, а не на вчорашнього активіста й атеїста, який схопився зараз за патріотичний прапор. Щоб дати підтримку місцевим організаціям Руху, ми звернулись через „Літературну Україну" за 12 липня до христия- нукраїнців різного віровизнання із закликом піднятися до спільного національного обов'язку...

Прочитали. Але де, в яких організаціях Руху це звернення обговорювалось і виносилось рішення? Адже під ним стоять, крім мого, підписи Івана Драча, Левка Лук'яненка, Михайла Гориня та інших депутатів Вер­ховної Ради обидвох конфесій.

Дехто із знайомих співчутливо усміхався... Але ж, люди добрі, я пропоную лише азбучні істини й істи­ни моралі! Мені згадується хлопчик, який плакав і не хотів прийняти правил шахової гри, щоб не програти... Мені згадується випадок, коли Плеханов в одному з гарячих районів Кавказу, де переслідувано курдів, пояс­нював істини соціалізму: солідарність між робітниками різних народностей, спільні цілі, спільна боротьба і т.д.

„Ви згодні?", - запитав він.

„Ми зрозуміли, ми згодні".

„Як ви зрозуміли?" - запитав він.

„Я - человек, тьі - человек, пойдем вместе бить курда!"

Це є діягностична формула хвороби.

На Покрову мене запросили на молебень і освячення могили стрільців УПА на батьківщині Франка (с.Сторона) - там полягло 19, переважно волиняни.

Після молебня виступили аж три отці з прицільною пропагандою проти автокефальної православної це­ркви, якої просто „нема"... бо, єдина вірна -католицька. Це були такі вироблені пропагандистські піруети, такий тиск, що коли я сказав: „Належу до Української Автокефальної Православної Церкви", - це прозвуча­ло як бомба. Отці зникли. Я нагадав, що в цій могилі лежать хлопці, яких благословляв український право­славний священик. Що нині, на Покрову, ми святкуємо роковини УПА, яку теж благословляв священик УАПЦ. То будьмо ж гідні їхньої офіри, їхньої віри в нащадків, їхньої пам'яти...

„Вам можна", - сказали мої приятелі і запропонували надрукувати виступ у дрогобицькій газеті.

Виявляється, їм не можна. Не можна ставати під колесо маховика, який свище по-старому, по- більшовицькому.

В Самборі я бачив, як православні пікетували владу - з сліпою люттю загнаних у глухий кут. Це страш­на, явно підбурена юрба, але десь в основі її настрою лежить біль і кривда, сльозинка невинної дитини...

І тут має піднятись над усіма добра благословляюча рука, зняти з очей малих сих полуду „єдино прави­льних церков" і відкрити їм єдиного Бога, який всім благовістить: „Мир вам". І тоді вони погодяться прави­ти службу Божу почергово в одному храмі.

Церква є великою силою, мабуть, єдиною, що може з'єднати народ. Але в тій Церкві потрібна глибока віра і мудрість.

Митрополит Шептицький завжди давав православним свої храми для богослужіння, і він, напевне, не допустив би ворогування на порозі Храму Божого, не допустив би безпардонної боротьби за повернення „всього церковного майна" та „рішучих" методів, що травмують душу і оскверняють святиню.

Не допустив би не так висотою авторитету, як глибиною віри. Церква є великою силою, і саме вона має повернути народові моральні аксіоми і ті християнські цінності, що будують святиню в серці.

Мусимо виграти битву з собою, піднятись морально і повернутись лицем до Бога, щоб стати на рівні своєї молитви.

В житті перемагає морально сильніший, хто має за душею Абсолюти.

Тож будемо досконалими! Декорації і навіть влада змінюються. А на кону залишаються постійно діючі.

1990 р.

СОБАКИ НА СІНІ7

Уявляю сьогодні Шевченка в цій залі-. Зніяковілий від атмосфери полинної евфорії, він напучує вас у дорогу євангельськими словами: „Оце посилаю я вас, як овець між вовки. Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки". Іще раз нагадує наполегливо - своїми словами:

/ зберігати лет орла І серце чистої голубки!

Терті життям, гартовані в чергах, гнані й переслідувані захисники рідного слова, може, зроду не бачили того орла - навколо то каркають чорні ворони, то цвірінькають щось сіренькі горобці...

А тут - завіт, який вимагає творити диво: перемагати вовків і банкрутів... А тут недосяжний етичний ідеал - високий над дріб'язком світу лет і наче зовсім беззахисна сила чистоти.

Але задумаймось: у нас зовсім нема іншої зброї, крім моральної. Якщо не будемо вищі морально - нас і не помітять. Якщо будемо штовхатись ліктями на чужому ярмарку - проти нашого одного знайдеться сто. Якщо будемо слугуватись лукавим і неправдивим словом - у них знайдеться тисяча слів. Ми можемо пере­магати тільки тією силою, якої у них нема: силою білої ворони, яка не каркає і не краде. До того ж спадщину нашу - віру батьків, пісню матері про правду-волю, сторінки нашої святої боротьби за правду - цієї спадщи­ни лукавим і розтлінним словом не підтримаєш. Тільки здрібниш і розгубиш суть.

Але огляньмось ширше і втішмося: людство взагалі не мало більшої сили за моральну. Хіба не подолав Ґанді з юрмами голодних і гнаних індійців найсильнішу імперію двадцятого віку? І, навпаки, що дала Гітле- рові блискуче організована мілітарна сила, позбавлена моралі? До чого призвела нечувана в історії організа­ція насильства над людиною, над совістю і святинею, названа Сталінським сонцем?

Вершини світової історії - це чудеса високої святої віри, яка „гори ворушить". Феномен Шевченка - це і є породження цієї віри.

Але повернімося до холодної вулиці за порогом цього будинку... Там ніхто і не говорить про перебудо­ву. Там свище маховик тотальної машини, заведений сильною волею Сталіна, створений волею російських царів. Все вдосконалюється, та на своєму посту стоїть гоголівський Держиморда. Він „підтримує порядок", а нині він і керує демократією. Як у відомій анекдоті: з темної ночі вискакує маленький злидень, підходить до вас і голосисто випрошує: „Дядя, д-а-а-ай шубу!.. " - „Ти що, малий, як так можна!" Але вмить виростає біля злидня Держиморда і ще пару тіней, хапають вас за руку й урезонюють добре поставленим голосом на­ставників: „Ти что, старик, - зачем глушишь маленьких, у нас гласность! Зачем обижать мальїша - он же просит как человека! Вот и дай ему, чего просит!"...

Вас, пограбованого і роздягненого, Держиморда ще й присоромлює навздогін: Вот нельзя с вами по- человечески, по-культурному, а еще требуете свободь ... "

Держиморду посадили Сталіни-Брежнєви на нашу мову, на культуру, на освіту - як собаку на сіно. Во­но йому, те осоружне сіно, у печінках сидить. Але з тих пір собаки з сіна ніхто не знімав - і він потроху гар­чить на вічно голодних тяглових коней і дійних корів. Нині він ніби не кусається, але гарчить. Він сам собі засмердівся, і те сіно засмерділось під ним, але він - „при сполнении служебньїх, как его..."

У нього є своя сучасна ідеологія міщанина-споживача. Держиморда завжди накладав з міщанином, і мовою обивателя цькував: „А еще шляпу носишь? Интеллигенция". Від імени українських робітників він вигукував: „Кому нужна украинская мова, кроме писателей?" А в замкненому кабінеті Держиморда наса­джував демократію кулаком: „Гости нашего города не поймут „станція Хрещатик". Надо понятньїм язьїком: „станция Крещатик", и не „станція Жовтнева", а „станция Жовтневая". Так будет справедливо!"

У міщанина нема ні культури, ні освіти, ні поваги. Його й не садовили б на культуру, якби він розумів і поважав її - тоді він був би „гнилим лібералом". Потрібний був „железньїй, свой человек, обладающий клас- совьім чутьем". Ніхто не мав такого нюху на те, куди вітер, на негласні вказівки зверху - кого кусати, а кого лизати, ніхто на виявляв такої готовости в обхід закону схопити за горло, догідливо вгадати вказівку і пер­шому кинутись кусати... Той самий щедрінський ябеда став опорою сталінсько-брежнєвського режиму. Пе- реступ закону і моралі він підніс до особливої доблести і за це користувався особливим довір'ям. Він душу поклав на те,

Щоб то ближче стати Коло самих: може, вдарять Або дулю дати Благоволять, хоч маленьку, Хоч півдулі...

Ця півдуля була на вагу золота - інформація з перших рук! З цією інформацією він міг переступати че­рез голови навіть вищих начальників - простаків, коли ті посилались на право. В документах з'їздів ще за Леніна цю категорію керівних міщан, що становили більшість, називали „партійним болотом".

В українському питанні не треба було мати тонкого нюху - вистачало того нюху, з яким Держиморда прийшов від царату. Той самий вияв національної свідомости був достатній для криміналу. Ультрареволю- ційність Скрипника не могла пом'якшити йому вини - національної свідомости. Вожді більше довіряли не- українцям, гарантованим від національного болю (або тільки володіли мовою), але особливо цінили націо­нально-індиферентного, позбавленого національної гідности хохла. Він і став етальоном льояльности, яку підтверджував національним зреченням своїх дітей і змішаним шлюбом...

За таких умов українізація провадилась силами казенними - зверху, а після неї - виявлений національно пробуджений елемент передавався на розгляд ҐПУ.

Зрозуміло, що прислані або підібрані „на культуру" посадові особи мали передусім функції нагляду, а не стимуляції розвитку української культури. В результаті їхнього платного піклування було заглушено всі живі паростки і спалахи української духовности по селах і по містах, зате організовувались формально ка­зенні ансамблі - для звітносте.

Державна мудрість забезпечила плянове відмирання нації і людини: можна понаписувати про людське око всілякі права, але виплеканий тип духовно глухого і національно-індиферентного хохла навіть і не по­думав цими правами скористатися. Особливо в атмосфері страху. Він знав, що зрада дає йому мандат дові­ри, і - в маланчуки...

Але справа в тому, що плянове відмирання культури вбивчо зачепило корінь нації. Хто ж буде робити на трудодні, коли вмре нація? Мертві зони - не тільки чорнобильські - означали і смерть для бюрократичної номенклятури... Хто сіє смерть, той і жне смерть. Далі йти нікуди... Можна тільки дивуватись, що В.Щербицький цього досі не розуміє і посилає Кравчука цинічно втовкмачувати письменникам, що колгос­пники й робітники вже чотири роки перебудовуються, при цьому навіть не натякнувши, що ЦК КПУ теж перебудовується... Вони так звикли ховатися за спини робітників і колгоспників, що думають там заховатись від катастрофи, яку наближували і наближують. У полоні власних стереотипів, вони не можуть зрозуміти тривожних закликів М.Горбачова і все думають, що можна ще раз грати вже закінчену комедію в погоріло­му театрі.

Можна тільки дивуватись, що вони зубами тримаються за досягнення мертвої стандартизації, русифіка­ції і не знімають посаджених для цієї мети собак на сіні, явно збираючись ще раз повторювати старе.

Нове мислення висуває людський фактор - пробує відродити людину і схопитись за живу повнокровну людину - може вивезе .. . Нині нас усіх єднає одне слово - жити. Вижити хоче і черепаха, і скорпіон, що пливе на ній через річку... Вижити в атмосфері, занечищеній у всіх вимірах. Наша калічена, цькована і гнана українська мова - це живе свічадо нашої природи, наших багатств, нашого сільського господарства, нашої промисловосте і нашої культури.

Пересихають наші ріки, пересихають джерела, замулюється і пересихає справіку дзвінкий потік нашої мови. її замінює нині каламутний стічний рів, запах якого може стерпіти тільки людина під градусом... Така людина - не господар. Хто ж буде господар на вцілілих рештках нашої землі? Той, хто усвідомлює, що тре­ба зупинити всіляке вбивство, зупинити вбивць і пояснити їм: ваше ремесло скінчилось. Корабель тоне. Да­вайте оживляти недобитки... Може, разом, спільними силами ще врятуємось. Єднаймось зусиллями.

НАРОДНІЙ РУХ УКРАЇНИ ЗА ПЕРЕБУДОВУ - це вам як та доля, що стукає в двері. Правда, кожне з цих слів важко вимовити устами, які звикли Геноцид 33-го року називати недородом, катастрофу 26 квітня - аварією на реакторі, а конвульсивний зойк під колесом русифікації - розквітом національних культур.

Визнаєте тільки рух витягнутої вгору руки - на знак постійного схвалення. Але цей рух під вашим муд­рим керівництвом підвів до ями. А для цього - розв'язати народові руки й уста. Хоч як протестуйте - іншого вибору нема. Хоч як хапайтесь за старі прийоми - віз їде вперед.

„За чотири роки перебудови" ви ще не познімали замків з порожніх приміщень клюбів і не допустили народу ні до мікрофона, ні до газети.

Ви ще не познімали церберів, що сидять біля наших живих джерел.

Ви ще не задовольнили найскромніших бажань батьків:, відкрити їм на рідній землі рідну школу і дитя­чий садок.

Ви ще досі не додумались у русифікованих українських містах і селах зняти дискримінаційний закон про 15% доплату вчителям російської мови, ви ж, по суті, дотримуєтесь тієї демократії, яку в Орвелла вста­новлено на свинячій фермі: „всі рівні, але є рівніші"...

Ви не поновили на роботі вигнаних за те, „щоб не були такими розумними", і не потривожили тих, що не на своєму місці.

Ви ж вузлове питання - що робити з масою бездуховної молоді, яка котиться по похилій і проходить найстрашнішу школу злочинности в таборах, - все ще вирішуєте на негативній основі, в сталінському дусі: військово-патріотичне виховання, пильне відмежування від впливу церкви, національної традиції та „нездо­рових" захоплень у неформальних об'єднаннях...

Перегляньте свої портфелі зі скаргами-це і є той вантаж, що прискорює затоплення корабля, на якому пливете.

Чи ви настільки невіруючі, що не вірите до останньої секунди?

На вашому місці я підтримав би вчительку з Бердянська, яка пропонувала на два тижні помінятись крі­слами з міністром освіти Фоменком. Тільки коли вже мінятись - то назовсім. Без ентузіязму таких учительок нам не вижити.

На вашому місці вже будь-хто перестав би душити українську мову - це найтяжча сторінка вашої гань­би! Це ж нечувано в світі - заборонити букву „г" і змусити народ косноязичити! „Керувати" мовою: кожні 2­3 п'ятирічки змінювати правопис! Культурні нації Европи взагалі свого правопису не змінюють. Де ще в сві­ті зрозуміють фальшивий алярм:, Дочуть відірвати українську мову від російської..." Де це чувано - прив'я­зувати свою мову до якоїсь іншої мови?

Та що це - пес, якого можна прив'язувати чи відв'язувати? Та мова - то ж ціле море... Ви скажіть там тим академікам з мовознавства, що вони мають науково пояснити: мова - то море. Вони не є начальниками над морем.

Це говорив простий собі чоловік, який ще не знав, що ті академіки складають списки рідко вживаних українських слів, розсилають їх у видавництва, а там вже викреслюють ті крамольні слова з перекладів М.Рильського, М.Лукаша, А.Перепаді, Є.Поповича та інших культурних перекладачів.

Всі ми втішились на цій конференції, коли зачули в доповіді академіка Русанівського слова про „ерозію совісти" - нарешті почуємо каяття з перших уст за ті чорні списки заборонених слів і буков, за те мовчазне яничарство. Та де там! Самі деклямації! Хотілося б їх доповнити віршем одного поета, який в лиху годину сам себе поховав:

Лижуть мову ту вчені діди, Як актори приклеєну бороду, А не дай їм тії бороди - Вони завтра попухнуть з голоду.

Всі ці важкі роздуми змушують вас повернутись знов на холод зміщаненої вулиці, яку годували фаль­шивими поняттями і вчили яничарства.

Як їм нині раптом повернути тепло і чистоту рідної хати? Як їх разом з відчуженими дітьми навернути до правди і краси свого дже-ре-ла? „Як бути нам, суржикам?" їм здається, що вони вже ближче до російсь­кої... Бо вони не розуміють, що під нами пульсують вічні джерела, з яких ми зросли і стали такими, як є. В найкращому разі - і то в середовищі інтелігенції - ми можемо стати блідою, безкровною російською провін­цією. Третім сортом... Хохлами...

Навіть не зможемо по-людськи виховувати своїх дітей. Бо ж мати „переливає душу" в дитину не на „общепринятом", а через глибинні, закладені в підсвідомості потаємні рідні звуки, з яких народжується рід­на пісня і молитва. Мова випливає з національної натури і є голосом єства. Мова, як і врода людини, успад­ковується. Покруч - це не прізвисько. Це - діягноза, яка стосується хворого, хоч і зовні респектабельного хохла.

Але як їм донести цю правду до серця?

Ми не можемо пишатися тільки тим, що дома зберегли рідну мову.



Слово полова.

Але вогонь в одежі слова - Безсмертна чудотворна фея...

(Франко)

Треба бути наполегливими і послідовними. Але впертістю людей не причаруєш. Слова - полова на всіх мовах. Порожня гра в патріотизм тільки відштовхує людей. Лукаві слова, холуйські слова, дрібні слова, па­тетичні слова, солодкі слова - це все одно сміття, хоч і українською мовою... „Вьі серьезно, или по- украински", - в'їдливо закинуть вам ваші діти, і особливо, коли ті фальшиві слова будуть по-українськи. Хі­ба не культивували вороги нашої культури низькопробних творів українською мовою?

Отже, хочемо боротись за українську мову - борімось цією мовою за вищі моральні ідеали й цінності, історично пов'язані з цією мовою. Тільки вага, глибина і шляхетність надають привабливого шляхетного звучання українській мові. Парубоцький патріотизм типу цитованих тут рядків „не вірю в Бога - в Ук­раїну !"-нікого не привабить. Віра в Україну мусить бути наповнена добром і вірою в загальнолюдські ідеа­ли:

Ми віруєм Твоїй силі І духу живому.

Встане правда! Встане воля! І Тобі Одному Помоляться всі язики Во віки і віки.

(Шевченко, „Кавказ")

Хочемо бути товариством імени Шевченка - мусимо бути досить чистими, щоб розуміти ідеали Шев­ченка. Без цих ідеалів Шевченко не був би поетом пророчого звучання. Згадаймо євангельську девізу Кири- ло-Методіївського братства:

ПІЗНАЙТЕ ІСТИНУ І ІСТИНА ЗВІЛЬНИТЬ ВАС.

Згадаймо євангельські слова, що ними відкривається Посланіє: „Аще кто рече, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит - ложь есть". Продовжимо цю думку і в нашому напрямку: олжею є, коли хто каже, що любить рідних братів і рідну мову, а Бога - ні. Такому не було б місця ні на Січі, ні в Кирило- Методіївському братстві, ні в Науковому товаристві імени Шевченка. Чому? А хто повірить у любов безбо­жних? Шевченко як у воду дивився, коли збирав докупи лицемірно побожних і одверто безбожних слово­блудів усіх часів і суворо застерігав їх:



Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога.

(„Кавказ")

Нам, письменним, слід було б знати, що порівняно спокійні слова Псалма: „Рече безумец в серце своем: несть Бог" Шевченко в своєму перекладі тричі посилив:



Пребезумний в серці скаже, Що Бога немає В беззаконні мерзіє Не творить благая...

І знову ж таки як у воду дивився - „у дні беззаконія і зла..." Розбиваючи стереотипи, ті накинуті нам об­лудні поняття, насамперед розбиймо стереотипногс революціонера-атеїста, замаскованого під Шевченка. Шевченко був апостолом любови - тієї самої, єдиної любови до народу, на яку здатні великі. Його спопеля­ючий вогонь ненависти був крайнім виявом, спалахом цієї ж любови - бунтом людського єства, реакцією на наругу, але ніколи - закликом до помсти та до розподілу чужого майна! Пригадаємо, що навіть блаженний юнак чернечого складу Альоша Карамазов у Достоєвського скрикнув раз не своїм голосом: „Расстрелять!"

Перегляньмо спогади про Шевченка. Й артисти, і письменники, і дочки графа, і поміщицькі сини, й українці, і поляки, і росіяни, і грузини всі говорять про велике любляче серце і шляхетну душу Кобзаря.

Отже, коли обираємо Шевченка в провідники, то завжди пам'ятаймо, що ін благословляє на подвиг лю- бови і добра, а не на саме ширення українського слова, що він будить не просто національну свідомість, а почуття національної гідности, тієї спокійної гідности, яка завжди жила в народі, і тієї духовної культури, яка нам давала моральну перевагу над ворогами нашими. Шевченко не вербує гарячих рабів-неофітів, а зби­рає спадкоємців нашої традиції, справжніх господарів нашої землі, і благословляє на чесну боротьбу, на по­движництво, на сміле слово і світлі вчинки, на діяльну небагатослівну любов.



Свою Україну любіть. Любіть її... во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.

1989 р.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка