Книга 13 Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2



Сторінка3/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір4.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Нація в основному селянська, Україна найбільшим своїм багатством вважала землю. Надії пов'язува­ли з добрим господарем - статечним, працьовитим, носієм традиції, творцем доброго ладу. Цього господаря босяцька влада заарештувала, як злочинця, й вивезла на Північ - угноювати чужу землю.. Взимку 1929 року вивезено на Північ понад 70 тисяч сімей з України - у товарних вагонах, як худобу на бойню... їхнім багатс­твом і спадком розпоряджалися на свій розсуд вислужники й раби нової влади. Земля раптом утратила силу в ледачих руках.

Ті, що залишалися вдома, не думали, що їх чекає доля куди гірша: затри роки їм організують смерть від голоду у власній хаті.



Нація, багата талантами, Україна втратила в тифозні революційні роки від куль окупантів багато ін­телігенції. Але вціліла її частина в 20-ті роки прагнула рятуватись і хоч якось консолідуватися перед руйнів­ною силою влади. Під шумок українізації було заарештовано й засуджено найкращу частину української ін­телігенції -письменників, академіків, професорів, колишніх дипломатів, міністрів, офіцерів Української На- родньої Республіки (УНР). То було дивовижне судилище. На нищівні запитання пролетарських прокурорів академік Єфремов розгублено відповідав: „Так, я гадаю, землю треба купити, щоб цінувати її як власність... Так, царські борги треба сплачувати, щоб мати моральне право на кредит..." Вони дивилися на нього пере­можно, як дивиться дикун на легко збитий з рушниці поштовий літак...

Вони зловісно відзначали, що академік Кравчук не прийшов на суд, щоб посісти запляноване йому міс­це громадського обвинувача - і подумом виносили йому вирок.

Вони роздратовано слухали „свідчення" Миколи Зерова, виголошені добірною незрозумілою професор­ською мовою - і вже плянували йому вирок...

Мине три роки. І ті ж юристи-терористи виноситимуть вирок без розбору найінтеліґентнішим людям „за терористичну діяльність" проти пролетарських вождів.

На процесі СВУ вони відвели найважливішу ролю Українській Автокефальній Православній Церкві, бо розуміли, що професори й академіки просто невдоволені задушливою диктатурою агресивної напівосвічено- сти, а українська церква щодня бореться з участю народу проти безбожної влади.

Нація релігійна, з величезними традиціями релігійно-національної визвольної боротьби, Україна від­вернулася від більшовизму вже після першої зустрічі з ним 1918 року. Безпардонна демагогія, чужа мова, чужий дух самогонно-блатного богохульства - все це було основою повсюдних безсудних розстрілів ЧК в Україні.

Тривалий терор настільки випалив пам'ять, що ми аж через Маркса дізнавались про Україну як „козаць­ко-християнську республіку". Ми забули, що християнство було головною ідеологією України від князівсь­ких до гетьманських часів, і воно проникло в плоть і кров нації. Боротьба на релігійному ґрунті після розко­лу 1596 року й після ілюзорного єднання 1654 року була настільки жорстокою, що це відлунює навіть нині - в кінці XX віку.

Славний своїми перемогами гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний записався членом Київського пра­вославного братства разом із усім військом Запорозьким і заклав основу міцного союзу військового лицарс­тва з духовенством, з інтелігенцією. Зрозуміймо, на такий крок потрібна була моральна готовість війська...

Тільки величезний авторитет православної церкви 1649 року забезпечив Богданові Хмельницькому все­народне визнання й тріюмфальний в'їзд до Києва, де його дзвонами вітали як „другого Мойсея"...

Маєстат гетьманської України підтримувала своїм авторитетом церква й у часи Мазепи, великого буді­вничого святиш й культури.

Навіть у часи тотальної централізації за Катерини П українське духовенство знало свою місію благо­словляти народ на священну визвольну війну, про що говорить „свято в Чигирині" („Гайдамаки" Шевченка).

І коли над Києвом 1917 року піднявся „золотий гомін" - у Києві з'явився будівничий української церк­ви, людина глибокої віри, патріот Василь Липківський. І цього руху - за відродження української церкви - вже нездатний був зупинити навіть терор безбожної диктатури.

Оскільки В.ЛипківськиЙ став митрополитом української церкви 1921 року, то дехто вважає, що 20-ті роки були періодом розвитку й розквіту УАПЦ. Насправді все було складніше. Насправді було буйне пус­кання памолодів зі старого кореня української православної церкви, яка жила своїм життям на глибині в усі епохи - й у часи князів, і в часи Батия, і в часи Литовського князівства, й у козацькі часи, й під імперським саваном російського самодержавства. Бо то ж були ті самі люди, ті ж самі парафіяни, що з діда-прадіда спі­вали на криласі, читали Псалтир (як малий Тарас), ті самі молитви, співали ті самі церковні співи.

Але буйне пускання памолодів у 20-ті роки на релігійній ниві перебувало під крижаним вітром. То була важка боротьба подвижників церкви в умовах переслідування, цькування й організованого розкладу. Ярлик служителя культу, помножений на ярлик націоналіста - це був важкий хрест. ЧК діяло всіма методами без розбору. За кожним українським священиком пускали чутку, що він комуніст. До митрополита Литовського чутки не чіплялися. Він їздив з проповідями по Україні й мав величезний вплив на народ. Його заарештову­вали, та він залишався безкомпромісним. Тоді від 1928 року його усунено й позбавлено права проповідувати.

З народньою церквою властям було важче боротись, ніж з казенною, що успадкувала старий послух. Чекісти обстежували парафії УАПЦ і встановлювали, що там священиками служать кілька сотень старшин українського війська, десятки діячів колишніх соціялістичних партій українських, десятки офіцерів старої армії і навіть офіцери з білих армій...

На процесі СВУ їх покладено трактувати як потенційно повстанчу армію...

Більше того, на процесі СВУ підкреслювалось, що майже вся українська опозиційна інтелігенція - діти українських священиків...

Про що свідчать ці факти?

Про те, що українська церква завжди була, навіть під кригою.

Про те, що далеко не всі священики РПЦ були русифікаторами.

Про те, що релігійну підготовку в Україні - й у козацькі, й у дореволюційні часи людина проходила вже змалку - вдома, в церковному хорі, в школі.

Не треба забувати й тих українців, які відвернулись від офіційної церкви й по всій імперії організовува­ли протестантські церкви.

Щоб зрозуміти драму примусового перетворення релігійної нації в атеїстичну, треба врахувати ще одну обставину. Закон про відокремлення церкви від держави у Франції і в Росії - це різні закони. У Франції ХУШ століття держава стає невтральною до церкви, в Росії XX століття - ворожою. І влада цієї держави аб­солютна. І ця держава дає необмежену владу людині найгіршій - здеморалізованій до богохульства.

Комплексно організована антиукраїнська кампанія посіяла терор. Вона була страшніша за татарську на­валу. Загрожені були не тільки національно свідомі люди. Ховались самі, ховали свою худобу -

Діти лазять по дорозі, Як побачать ҐПУ - Ховаються в кропиву.

Старші ладні були ховатись не те що в кропиву, а в безвість. Деякі в цій безвісті сидять і досі - безімен­но й бездиханно.

Жах сковує розум, волю й сумління людей. На інерції того жаху й досі тримається сталінський модель нашого суспільства, особливо в глибинці. Тотальна русифікація, безбожність, лукавий послух - льояльні ма­ски соціялізму - тримаються на інерції страху й утримують режим мертвої зони, де так важко нині посіяти добре слово, добрі почуття, бодай добрі наміри.

Я країни іншої не знаю, Де людина вільно так живе.

Це льояльний гімн переляканих і знеособлених.

На всіх пекельних колах числились найбільш упослідженими, але найкраще морально тримались і ви­живали люди високої віри.

Перед лицем Страху Божого, що міг значити страх рабів, які вічно боялись один одного, хоч і не мали чого тратити.

Нині важко зрозуміти, яким чином на всіх процесах 20-30-х років вони добивались самозречення. Дух страшного часу витав тоді над світом.

Покладемо на їх безіменні могили терновий вінок.



Я прийшов на той пляц подивитись Я прийшов поклонитись Вам що грали з нечистим В останню життєву гру Він зім'яв ваші лиця Приневолив схилиться і спустив вас у чорну діру

Я не можу гадати я не смію судити ходу в чорну годину що слід що не слід дотлівало життя виривали коріння і останнє бажання на піску слід

Боже як то вам було поза межами болю зло пускати в святиню видавати ключі Зло тотальне носилось і вже перших косило і кричали у завтра лиховісні сичі

Я приніс гілку терну вашим тіням стражденним затаврованим тіням так невчасно не в лад А пояснень не треба було досить тих свідчень що в свій час їх отримав знаний Понтій Пилат.

1990 р.


БЕРЕСТЕЧКО

  • Ой чого ти почорніло,

зеленее поле?

  • Почорніло я од крови за вольную волю.

(Тарас ШЕВЧЕНКО)

Містечко Берестечко обросло в історії легендами. Навколо великої битви під Берестечком 1651 року ят­ріє історична пам'ять і українців, і поляків. У народі стало традицією відзначати дев'яту п'ятницю після Ве­ликодня - на козацьких могилах. Там особливо засвідчено причетність Волині й Галичини до козацької епопеї.

Пам'ятаю, в дитинстві того дня йшли пішки, їхали возами за тридцять кілометрів (гадаю, десь і за три­дев'ять земель) хлопці, дівчата, а також старші люди з навколишніх сіл і міст помолитись у козацькій церко­вці за душі предків, поклонитись козацьким кісткам. Найзавзятіші приходили у вишиваних сорочках, із си­ньо-жовтими прапорами. Польська поліція з великою люттю розправлялася з прапороносцями. Нерідко вони повертались додому в порізаних і закривавлених сорочках. Але наступного року на дев'яту п'ятницю все по­вторювалось...

Мені малому дуже хотілось дізнатися, чи полягли під Берестечком „за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни" мої односельці. Потім я дізнався, що, мабуть, таки полягли, бо хоч села Сільце тоді, певно, й на світі не було, але Дружкопіль і Горохів були, а в Охлопові й досі стоїть дивом уціліла серед пожеж церк­ва XVII століття, і охлопівці вірять, що до старої груші біля церкви Богдан Хмельницький прив'язував свого коня.

Мабуть, таки були, бо відкіля, власне, ми прийшли? Те, що вони пам'ятають і вірять, - це факт величез­ної ваги. Охлопів окупанти спалили дощенту, але Охлопів ніколи не пропаде.

Часом ми зникали й наче потопали у воду. Тоді на поверхню спливав якийсь накип блудного часу, якісь бусурмани і яничари, переважно слов'янського походження, і це нашестя було страшніше за турків і шляхту разом. Бо найбільший ворог людини - антилюдина, яка може повернутися спиною до святині батьків і роз­міщувати на козацьких могилах тваринну ферму, обдирати батьківську берестечківську церкву і потай од людей вивозити іконостас та хоругви й топити в болотах. Певна річ, цей цінований компартією криміналь­ний елемент - ганьба нації (він є в кожній нації), і час його минає, як час чуми...

Та які величезні живі національні сили прокидаються після чуми навіть за умов, коли організатори її все ще „при спольнєнії служби". Але вже цікавляться: а хто такі яничари й манкурти?

ДЕВ'ЯТА п'ятниця 1990 року розквітла не баченим досі ніколи маєвом синьо-жовтих прапорі в і зазву- чала голосами десятків тисяч людей, що приїхали з різних областей України на свято пам'яти. Здається, впе­рше в історії свято пройшло безперешкодно, яничари розгублено принишкли, а діти на руках у батьків де- клямували Шевченка Й співали український гімн. Десь раптом з'явилась завзята молодь. Заговорили обстрі­ляні та гартовані в тюрмах ветерани. Й у промовах прохопилися жалісливі нотки про „українські Ґолґоти"...

Якось у нас перестали соромитись жалісливости. Проти цього протестує все єство! На святі не повинно бути ноток відчаю, смутків, жалів. Ми збираємось на козацькі могили зовсім не на те, аби поплакати над минулим.

Ми збираємося на полі великої битви наших предків - проти величезної, вишколеної, по-європейському озброєної, добре оснащеної артилерією, підпертої німецькими військами польської армії. Було це 339 років тому. Ми програли битву. Але хіба це нині має принципове значення, хто виграв, хто програв? Це була гра на рівних!

Татарське крило не встояло, побігло... Вони полонили гетьмана. І все одно битва тривала три дні, а обо­рона - десять днів! Битва була героїчна. Противник зустрів не просто опір хоробрих лицарів - він зустрівся з неймовірною волею і розумом стратегів. Він розгубився, коли побачив, що через болота річки Пляшевої полковник Богун вивів основну частину козацького війська. За декілька місяців королівське польське війсь­ко під Білою Церквою зустрілося знову з великим військом гетьмана Хмельницького. Під Берестечком за­лишено двадцять вісім гармат. Але за рік у битві під Батогом було розбито противника й узято в нього вдвічі більше гармат! Та й чи просто було залишено? З них же було зроблено переправи через Пляшеву!

Поразка, перемога - які це відносні поняття... Скільки було таких перемог в останній війні, що про них страшно згадати, коли порахувати зруйновані села зовсім без чоловіків. Скільки було перемог у Хмельниць­кого, Богуна - вони забулись. І поляки зовсім не приходять на місця розгрому розводити жалі. Під Берестеч­ком, до речі, зібрано гори кісток, але хіба хто знає, чиї де кістки? Втрати були величезні. Але втрати з боку супротивника теж були немалі.

На полі втрат мудрість історії зберігає леґенди. Така легенда про триста козаків, що на острові Журав­лиха стримували наступ війська, такі й інші леґенди на честь хоробрих. То ще питання, коли шляхетська думка вище оцінила реальність української сили - чи тоді, коли вщент було розгромлено військо Потоцько- го, чи під Берестечком, де навіть військовий успіх не привів до розгрому козацьких сил.

МИ ПРИХОДИМО щороку на козацькі могили, щоб святкувати перемогу духу й волі до боротьби про­ти поневолювачів. Чому народна пам'ять свято береже цю дату? Чому не святкуємо перемог під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями? Може, справді, поразка під Берестечком остаточно пробудила націю? Мо­же, це був великий посів? Кожен, що поліг тут, на Волинській землі, став зерном, із якого виросла наша впе­рта історична пам'ять і воля до боротьби, й дух той витав над нащадками...

Ось чому ми, діти, народжені між двома світовими війнами, збирали в полі якесь залізяччя, кулі, череп­ки - і задумувались, чи не сліди це битви під Берестечком? І зовсім не задумувались над побоїщем австрій­сько-російської війни, яка десь 1915 року тут рясно косила й розсівала важкі сірі олив'яні кулі. Скільки з цього покоління, окриленого високим ідеалізмом і рокованого на смерть у нерівній боротьбі, загинуло май­бутніх істориків, які служили б істині та історичній пам'яті! То ще були люди морально цільні, обдаровані чуттям здорового глузду, здатні ставити духовні прояви вище за речі утилітарні й минущі.

Наша історична пам'ять - це болюче питання. З одного боку, пам'ять є важливою ознакою обдарованос- ти. З іншого боку, пам'ять є ознакою розвиненої культури.

Талантами українців Бог не скривдив. Багато в нас було і є ерудитів, поліглотів, багато безіменних сіль­ських жінок, які знають сотні й тисячі народних пісень та мелодій. Ми належимо до найбагатших на фолк- льорну пам'ять народів світу.

Але, з іншого боку, ми народ безпам'ятний, змушений постійно звертатися до іноземних джерел. Ми ча­сом цитуємо джерела своїх противників. Нарешті, ми задовольняємося тим, що нас хтось помітив і похвалив...

Це дуже характерна прикмета сирітки, „забутої Богом і людьми". Безпам'ятність - це доля істоти, якою ніхто не цікавиться, й тому вона сама собою не цікавиться. „Зони не хочуть грати королеву!" - заплакала ар­тистка, яка добре грала цю ролю, але її партнери не змогли створити атмосфери, в якій її слова і жести мали б сенс. Партнерам бракувало культури, що стала б змістом і нормою їхнього життя. Бракувало поваги й са­моповаги. До цієї культури треба йти од покоління до покоління щаблями. Треба утверджувати в собі вищі невжиткові цінності. Не лише визнавати, а жити ними - тільки так створюється відповідна культурна атмо­сфера. Дитина, яка потрапляє в таку атмосферу, починає гратись у витончені ігри. Вона легко засвоює іно­земні мови, вона звикає помічати, розрізняти, цінувати речі вищого порядку. І тільки на такому ґрунті може виникнути юнацька гра в цитування та розгадування Шекспіра, а потім - психологічний роман „Страждання молодого Вертера"...

Зовсім не дивно, що пастухи використовували кумранські рукописи на пошиття личаків. Що дружина Руссо й не тільки Руссо не знала ціни рукописам, що валялись у її хаті... А партійне начальство іконами га­тило греблі, навіть не прикинувши, що їх же можна продати.

Ясна річ, ці „акти вандалізму" чинились холодно, механічно, безтямно - і проходили непомітно на скалі цінностей злочинців, що приховували тільки прямі вбивства.

Але всі наведеш приклади нам нічого в нашій історії не пояснять без поняття стероризованої нам'яти.

Чи може написати спогади жінка, яка перед обшуком спалила рукопис близької людини? Чи може на­писати спогади людина, яка все життя боїться підслуховування? Чи може писати щоденник людина, звична ховати свої думки навіть од самої себе?

НАША історична амнезія - це не характер, а „школа". Якщо особа або нація виживає лише завдяки мімікрії, якщо постійно, аби була наука іншим, відловлюють тих, що на голову вищі, якщо всевладна поліція полює спеціяльно на історичну пам'ять, навіть на історичну книжку, то чого дивуватись, що мало хто з мо­лодих людей щось знає. Життя описується тільки платними державними істориками в пляні літопису замов­ників, а люди просто знизують плечима... Загнана в підсвідоме пам'ять вельми приблизна. Це сон про минуле.

Якщо навіть бідність і брак культури породжує безпам'ятність, то що ж тоді породжує спеціяльне ни­щення культури й самих носіїв її? Антикультурність або „культурну революцію"... Одним із наслідків цієї революції є наступ грядущого хама на культуру й духовність - войовничий нігілізм заідеологізованого не­уцтва, культ безпам'ятности як ознака льояльности та „ідейної чистоти".

Найстрашнішим наслідком цієї рішучої етноцидної культури є втрата вартостей: колишні вартості роз­вінчано й знижено до нуля, сьогоднішні замінники піднесено до розмірів мильної бульбашки, і люди вже байдуже посміхаються над першими і другими. А байдужість - погашений вогонь душі. Він не освітлює й не допомагає розрізняти обличчя. Поле темряви шириться й захоплює ниву життя...

Уражені байдужістю люди не розрізняють, хто є хто, сліпо приймають модні блискітки й чекають, яка постать спалахне на екрані телевізора. На їхніх очах дощі розмивають старий храм, самотньо вмирає єдиний носій історичної пам'яти, і десь на широких стадних дорогах пропадають юні й талановиті, що могли б ус­падкувати ту пам'ять і пояснити сучасникам, чому нам треба триматися вищих вартостей, щоб не втратити своєї суті, своєї ваги, поваги й самоповаги. Це є соціяльна та національна деградація.

Якщо ми бачили під Берестечком, на тому майдані, де ще десять років тому була ферма на розведення кроликів, десятки тисяч людей з усіх регіонів України, то цього не назвеш інакше, як повернення до пам'яти, туга за втраченим, розгубленим. Воно все ятріє в підсвідомості поколінь, холодна хвиля по хвилі змиває, але за кілька років потепління народ знов підводиться, щоб повернути собі втрачене лице, - і проти цієї закла­деної в живому таїни творіння безсилі генії ночі.

Але то тільки диспозиція до народження школи, яке потребує передусім добрих учителів. Треба думати, що в наших здеґрадованих школах теж повільно починають прокидатися до творчого життя вчителі. Бо не може ж так бути, щоб нині вчитель за рівнем громадської і національної свідомости залишався на рівні, по суті, незмінних програм і підручників. Нині в пресі з'являються публікації, які дають поживу й підтримку живій людині.

Ось і багатюща на історичні події волинська земля біля Берестечка приходить до пам'яти. Хлопчик (правда, ще дошкільник) на батьковому плечі читає людям цілу поему. Вчорашні завсідники буфетів розгля­дають карту битви 1651 року. Юнаки й дівчата з покоління, ураженого споживацтвом, складають гроші на розбудову заповідника. В сонному містечку Горохів молоді ентузіясти Руху своїми скромними силами ви­дають газету „Зітер надії", і ця газета культурно вища за районну газету, вірну своїй назві „Ілях до комунізму".

Так, зеленее поле того пам'ятного літа під Берестечком справді почорніло. Але кров, пролита за чесний стяг, „за вольную волю", - запліднює насіння на цілі століття і воскресає цвітом юних облич - у кожнім по­колінні.

1991 р.

СВОБОДА СЛОВА І КУЛЬТУРА ДУМКИ



Насамперед треба пізнати істину стосовно того предмета, про який говориш і пишеш. (Сократ - Платон)

В обмеженнях помітний майстер справжній - Лише Закон свободу може дати

(Ґете)

Постав двері і замок на уста твої, розтопи золото і срібло, яке маєш, щоб зробити з них терези, які зважували б твоє слово, і викувати надійну уздечку, яка б стримувала твої уста

(їсус Сірах)

Наперед програмоване, конвойоване, залякане слово нині виходить з тісних рамок, де воно хитрувало між остаточно знайденими істинами. Виходить ослабленим, непевним, глухим. Воно забуло свій рід: „Най­перше було Слово".

Воно забуло свою пророчу місію: стояти на сторожі, будити і вести.

Разом з тим воно загубило своє призначення: влучати в неправду.

Пригадую, адвокати закріпаченого слова доводили, що цензура, мовляв, привчає до дисципліни думки і думка не розпливається, а змушена ховатись на глибину... в підтекст...

Мусимо визнати, що невеликої глибини вона сягла. Вона ховалась, не шукала глибини джерела. Оскі­льки повнозвучне і повнозначне слово несе талант, а талант винищувано з жорстокою послідовністю, то ме­ртва епоха будівництва комунізму культивувала водянисто-рожеве слово і блудливо-догідливу думку.

Так що невідомо нині, що робити з горами порожніх книг у час паперової кризи. Надгробним пам'ятни­ком цим книгам залишився короткий анекдот...

Нині ми виходимо з мертвої зони заклятого слова, про яке Григір Тютюнник якось сказав: „Гово­рить, але мовчить".

Але ми виходимо зі старими навичками, зі старим рівнем культури. Багато колись обов'язкових істин легко піддається на заміну протилежним - нині маємо так само багато критиків, як раніш славословів. І ма­ємо так само мало дисциплінованої творчої думки, яка шукає, виборює істину, а не пропонує її для вжитку.

Широким морем розлився вже безкарний самвидав. Але в многоглаголанні нема істини. І от ми знову мусимо вчитись ходити на просторі - поза камерою, вчитись думати без догматів, вчитись почувати щиро і шляхетно. Відроджувати чесну думку, продиктовану ідеалом духовного відродження нації і моральним обо­в'язком кожного.

Свобода наша має свою специфіку і свою назву: гласність. Власне, вона починається з поступового зні­мання печатей - відкриття білих плям. На ці віддушини накидається народ так само, як на газету „Совер- шенно секретно". Багато неправд, м'яко названих „білими плямами", засипається напівправдою, централізо­ваною і напівцентралізованою. Оглядаючись, ми бачимо брак серед нас тих чесних талантів, яких було ви­нищено.

„Де ви, мислі благородної і братерства сіячі?" - запитував ще в минулому столітті Павло Грабовський, і це питання висить у повітрі.

Від них залишились тільки завіти і добрий приклад... Це також дуже багато для становлення молоді. Але де сівачі?

Білих, сірих і чорних плям відкривається щораз більше. З'являється багато нових тем. Разом з ними роз­ковуються старі слабості - слабість вилазити на плечі великого і гукати: „Ми разом!". Слабість зачіпати не­досяжно великі теми. І, особливо, слабість „одвертости", яка є продовженням розв'язної одвертости за чаркою...

Свобода слова.розширює поле шукань того, що Платон назвав своєчасністю - актуальної істини нашого часу, причетного до вічности. На цьому суворому полі потрібна міра, зваженість і відданість істині. І це поле в нас усе ще пустує.

Зате в нас кишить на полі імітації. Хтось одважно демонструє свободу слова й обстрілює вже повалених ідолів. Хтось холодно переступає записані кров'ю сторінки сучасносте і гаряче захищає патріотичні гіпотези про бурхливе і всюдисуще життя України в доісторичні часи. Хтось смітить словами, щоб хтось інший хо­див за ним і підмітав. І скажемо прямо: дрібні біси, які водили по блудному колу і сипали у вічі словесний пісок - продовжують старі ігри, розширюючи собі свободу слова в рамках плюралізму.

Але повернемося лицем до своєчасносте. Залишимо осторонь психопатологію думки демагогічної, до­гідливої, лінивої і хитрої, позбавленої ваги обов'язку. Нас цікавить відродження думки, яка шукає головних істин нашого часу. Оглядаючись на пройдені шляхи, ми не можемо похвалитись тим, що ми поглиблювали традиції, розчищували джерела, плекали культуру предків. Навпаки, ми йшли за віянням часу - за вітром.

Міраж нової релігії соціалізму потягнув за собою цілі покоління інтеліґенції. Потім марксизм на довгі десятиліття оголосив тотальну мобілізацію - одних у концтабори, на переробку, інших - в ідеологічні табо­ри - для розквіту.

„Нині оглядаємось: де ті видатні постаті, які мусіли б виділитись у цьому таборі? Невже не було здіб­них? Чи їм теж бракувало свободи слова? Захід - весь соцтабір - теж не давав нічого...

Тут ми знову звернемось до Сократа - Платона: „Справжнього мистецтва мови не можна досягти без пізнання істини... Нікого, хто не знає істини, я не спонукаю вчитись говорити".

Очевидно, ми повернулись спиною до істини Й обрали дорогу в нікуди. На цій дорозі нам непотрібні були першорядні цінності - „міра, уміркованість, своєчасність на все те, що так само належить до вічності".

Все це звучало б безнадійно абстрактно, якби за нашою спиною не було тієї істини - покинутої, але ві­ками культивованої, від митрополита Іларіона та літописця Нестора - до Сковороди, кирило-методіївців, Гоголя і Шевченка. Культурної ниви, яка є нашою і призначеною нам. Всі ці постаті стали великими, ставши біля великої і вічної істини, яка їм світила, підносила їх, підказувала міру, уміркованість, своєчасність...

Розуміється, на землі завжди віють вітри часу, ширяться впливи, і чуття міри має підказувати межі тих впливів, і потреби часу вносять ті корективи, які називаються своєчасними.

Але то вже велике безумство - відвернутись від своєї віковічної істини і піти за вітром часу - за „із- мом", приспівуючи:



Німець скаже: „Ви моголи"...

Моголи, моголи...

Треба визнати факт: для того, щоб бігти за вітром часу, досить формальнодекоративної, партійно- коньюнктурної думки. Але для того, щоб новий повів часу приживити на рідній ниві, потрібна вже культура думки - серйозна, вироблена культура.

Інтуїтивно ми відчуваємо, де наші джерела і традиції. Але решток наших даремно розтрачених сил стає на бутафорний патріотизм, сантиментальний культ Шевченка та на полеміку з тими, хто нас не слухає.

Насправді все це речі дуже істотні й потрібні.

Патріотизму нам бракує, але діяльного і мовчазного. Розуміння Шевченка нам бракує, але серйозного, вірного і послідовного, оскільки саме він пізнав, висловив і вистраждав життям нашу істину, наш підхід до вселюдських ідеалів.

Полеміки з сусідами нам теж дуже бракує, але предметної і культурної, яка утвердила б і високо поста­вила наші цінності.

Культуру нам потрібно відроджувати від азів, і для цього потрібно тверезо оцінити, де стоїмо зараз.

Культурна виробленість - це передусім особисті якості, індивідуальність. Але особа несе печать часу, традиції, школи, довкілля. Живемо в час падіння культури. Навіть більше - нищення культури, яка була від­несена до старої надбудови - до приреченого світу. Наступ на культуру вівся широким фронтом. Ядро куль­тури - духовність - вважалось ворогом ідеології.

Інерція цього наступу триває - паралельно з голосами за відродження й острівцями відродження.

Маємо спадок - руйновану, підсічену в корені, розмиту традицію. Це дуже важкий спадок. По суті, у нас рідко трапляються люди, які знають азбуку, - основи своєї релігії й основи своєї історії. Таких людей травмували, робили обшуки, вилучали старі книги й рукописи - за таких умов вони не могли бути повно­цінними носіями духовних і культурних цінностей, вони не могли передавати їх у спадок молоді, навіть сво­їм дітям. Натомість культивувались дешеві замінники. Отже, маємо покоління, що пройшло школу в напів- освічених вчителів та професорів. Звичайно, кожному траплялась добра книжка, добра лекція. Але те, чого ми досягли, є результатом самоосвіти і потаємного читання напівзабороненої або забороненої літератури - української, а то й російської чи іноземної.

І ця інерція розмивання традиції триває - поряд з голосами за відродження та острівцями оживлення.

Школа національного мислення була зруйнована. Українська культура як цілість була зоною забороне­ною. її приймали лише як місцеву приправу до російської. Національно мислити, спираючись на реалії своєї культури, міг росіянин, міг зарубіжний гість. Але українець, який так само мислить на своєму ґрунті, - вже підозрілий. І цей стереотип живе й досі, як стереотип „обмеженості" - в очах тих, хто не знає української культури, в очах тих, хто нею керує.

Наша літературна публіцистика наповнена переліками типу „Ґете, Пушкін, Гоголь, Шевченко". Але ав­тори не задавали собі клопоту з'ясувати зв'язок і узгодженість цих імен, чи задуматись, яким чином Пушкін у ментальності українців займає перше місце. Більше того, в зіставленнях „Гоголь, Пушкін, Шевченко" нема спроби знайти - попри всі разючі відмінностіте спільне, що єднає великих і з чого ми впізнаємо їх як вираз­ників вічного і своєчасного.

Чому в цих дослідженнях нема елементарного? Тому що там нема культурної думки, спрямованої на пі­знання суті. І та імітація думки процвітає і зараз.

Що б ми сказали про нумізмата, який не розрізняє матеріялу, з якого зроблена монета, а отже, не розрі­зняє справжніх і фальшивих монет? У нашому літературознавстві такий «нумізмат» публікується на кожно­му кроці.

Нині ми пробуємо знайти спільний знаменник і культурні вартості у феномені духовности. Просто на тій підставі, що бездуховність явилась нам в образі розбитого корита, як антипод усіх вартостей. А не тому, що пізнали духовність як повітря, в якому живе добро, світить краса і дихає дух істини.

Такої духовности ми не пізнали, бо загубили її джерела, затоптали коріння і втратили відчуття її. Най­частіше духовністю називають сурогати, що походять зовсім не від духу істини.

Говорячи про культуру думки, можна було б зупинитись на елементарній логіці, яку в нас теж зґвалто­вано на догоду догмам ідеології. Такі речі, як підміна понять і судження без достатньої підстави, ввійшли в звичку. Але про формальну культуру думки, про формальну логіку при бажанні можна прочитати, хоча б у Допросах философии" (Поварнін. „О теории и практике спора", 1990, №3).

Набагато складніше стоїть справа з тією культурою думки, що має рости на древі життя з рідного ко­ріння.

Малокультурність нині виходить на хвилі псевдосвободи. Якби у нас була зацікавлена преса, я накрес­лив би для неї три проблеми.

Перша - відродження принципів, боротьба за принципи і моральні позиції. Боротьба з екстенсивним, імітованим розвитком думки, яка не зупиняється на жадній життєво важливій проблемі. Тип автора, готово­го говорити на всякі теми, розтягувати асоціятивні ланцюги, розкидати маніловські мости - йде від браку культури, але передусім від браку моральної відповідальности. Безпринципність і суспільна байдужість від­криває зелене світло для наполегливих балакунів. Читач знизує плечима: „Нехай, - каже, - може, так і треба..."

Скільки людей поблажливо посміхається над атеїстичною бомбастикою Української Духовної Респуб­ліки", просто махає рукою. А в пресі - жадної серйозної публікації на цю тему...

Виступи перед університетською авдиторією з цією проповіддю без віри і духовністю без духа мені на­гадують науковоподібні імітації псевдовченої Лепешинської про позаклітинні форми живої матерії. Тільки на запустілому ґрунті напівосвічености можна провадити такі ігри. Хіба мало в авдиторії людей, які хоча б на моделі трьох складових частин марксизму могли б пояснити, що споруда „Української Духовної Респуб­ліки" тримається на бутафорії від буддизму, бутафорії християнства та бутафорії патріотизму. Кожна з цих ідей вимагає цілковитої відданосте, віддачі всіх помислів і почуттів людини - до кінця. Але бутафорія не вимагає нічого, крім всеїдности, приблизних понять та ентузіязму.

В час, коли після безплідної погоні за фантомами люди отямились, хочуть зрозуміти істину нашого ча­су і пристати до якоїсь справжньої, фантаст без фантазії пропонує їм будувати не себе самого, а надто зна­йомий гігантський храм світлого майбутнього, тільки вже під конкретною вивіскою: „Храм МатеріУкраїни". На полегшених умовах: ніякого очищення, ніякої виробленосте, ніякої кваліфікації і ніякої програми для ви­роблення особи - жадного моральноетичного ядра. Профанація великих слів, великих ідей та постатей нині йде широким фронтом - і ніхто не боронить!

Друга проблема - проблема вистражданої істини нашого часу. Сумарна істина вченого мурашника збі­галась зі спущеною зверху. Великого розуму, який би спалахнув блискавкою вночі, не було. Але чорнобиль­ська блискавка нас пробудила. І аж цей наш спалах світ побачив. І пізнав нас - але в чиїм обличчі?

Ми вистраждали негативну істину нашого часу - те, що йшли дорогою в нікуди; те, що то була дорога нігілізму, оздоблена бомбастикою гігантоманії; те, що переступ через людину веде в зону смерти...

Чи потрібен був цей експеримент коштом життя народів? Після того, коли вже були сотні попереджень різних авторитетів і кінця XIX, і початку XX віку? На жаль, чавунна хода історії попереджень не приймає.

На превеликий жаль, увесь світ іде, всупереч попередженням, дорогою втрати духовної і моральної си­ли. Ми, зрозуміло, в авангарді...

Ми тяжко вистраждали цю правду і дорого заплатили за переступ усіх істин, заповідей і законів - за злочин проти Духа.

„Який ми гріх вчинили проти Духа?" Чи не в цьому запитанні Лесі Українки є своєрідна причетність кожного з нас до істини нашого часу? Те, що чинили гріх гуртом, нині нічого не змінює. „Д не треба прики­датись: ми відали, що творимо" (О. Ґаліч).

Той, хто відвернувся від загальнолюдських і національних цінностей, нині може деклярувати визнання їх пріоритетносте... Але ми маємо своїх мучеників за правду і за ті цінності - мучеників, які вмерли за них, утвердивши життям дорогу вірносте й офірности. І то, власне, є наша національна причетність до істини нашого часу - її нам треба осмислити як свою долю. Всі наші сили Йшли на виживання. Але ми також ви­страждали паростки як доказ своєї життєздатносте. Ці паростки побачив світ і потягнувся до них. Василь Стус привернув до себе увагу ще за життя - своїми духовними поривами, своєю великою любов'ю і націо­нальним болем. Цей рятівний біль звучить нині голосом вселюдської тривоги. Отже, ми не тільки затопту­вали - ми, українці, підносили духовні, моральні цінності й ставили їх вище за життя...

Третю проблему я б назвав усвідомленням і збереженням такого феномену, як здоровий глузд українсь­кого народу.

В час, коли українська інтелігенція пішла в тюрми або на службу, єдиний, хто тримався опозиційно, був здоровий глузд народу.

Це він озивався голосом Олеся і Маланюка, раннього Тичини і пізнього Довженка в щоденниках. Це він породив шістдесятників, які задумались, хто ми і навіщо ми, і кому ж, як не нам, очистити обличчя наших апостолів і підхопити їхню естафету. Це він волає нині голосом депутатів Демократичного блоку - проти безнадійної інертности партапаратників.

Анрі Бергсон порівнює його з генієм: „Так і здоровий глузд вимагає постійної готовности діяти, бути напоготові, знов і знов достосовуватись до нових ситуацій. Він нічого так не боїться, як уже готової ідеї...

...Немає більших ворогів громадського життя, як дух рутини і дух химери... Я бачу в здоровому глузді внутрішню енергію інтелекту, який постійно долає себе, усуває вже готові ідеї, звільняє місце новим і з не­ослабною увагою йде за реальністю. Я бачу в ньому також інтелектуальне світло від горіння морального, бачу вірність ідей, зформованих чуттям справедливости, нарешті - випрямлений характером дух".

Наші історичні літописи - це теж голос здорового глузду народу, що утверджує вищі цінності над ми­нущими.

Сковорода - голос українського національного єства - був популярний у народу, незважаючи на книж­ну мову. Народ співав його пісні. Малий Тарас переписував їх... Потім він сам став голосом українського здорового глузду, що підніс духовні цінності й національні святині - над усі офіційні імперські авторитети та позолочені цінності і над усі модні віяння часу. І Шевченко, і Гоголь виділялись у сузір'ї великих талантів Росії тим, що не наслідували великих світил, а заговорили голосом України, сповненим любови і віри.

Традиції Шевченка - традиції здорового опозиційного духу - проходять червоною ниткою через усю українську культуру, як її живий нерв. Ними наповнено все живе, що пробилось крізь тотальну цензуру ра­дянського часу. Надією сучасної літератури є ті автори, що схоплюють дух часу не з цікавих публікацій, а з голосу, народньої совісти, що розуміють: моральне вдосконалення - це і є дорога відродження, бо тільки в моралі можлива повна самореалізація людини. Народній здоровий глузд - це фактично єдина постійна да- ність, від якої у нас так швидко пробиваються свіжі паростки, коли їх зрубують. Правда і краса все ще існу­ють у колючому фолкльорі або в художній творчості колгоспних жінок - Катерини Білокур, Марії Прийма- ченко... В розмовах бабусь, що потаємно хрестили онучат і вчили їх молитись, любити, прощати.

У своїй „Сповіді" Л.Толстой визнає, що найбільші авторитети сучасносте, письменники і філософи не могли дати відповіді на питання про сенс життя. Але ту відповідь завжди мав народ, який жив християнсь­кою вірою і плекав її джерела.

Доки інтелігенція не зрозуміє глибини життєдайної народної віри, вона приречена на вегетацію та імітацію.

Знову повертаючись до питання свободи і культури, мусимо визнати, що свобода слова і друку є перед­умовою розвитку культури думки, але справжня культура йде від внутрішньої свободи особи, від плекання джерел і народнього коріння - під небом сучасносте, на вітрах сучасносте.

1990 р.

ДУХОВШ ДЖЕРЕЛА ВІДРОДЖЕННЯ5

Дорогі люди! Поділяю з вами радість нашого великого свята і маю надію, що до наступного з'їзду ми визріємо до того, щоб доповідь на тему „Духовні джерела відродження" поставити на перше місце, і ми від­криємо з'їзд нашою давньою українською молитвою.

Ми живемо в неспокійному світі відчуження людини від своєї суті. Криза людини, духовна криза людс­тва - нині найбільша тривога світу. Людина змаліла і заплуталась у надпродукції речей, ідей та арсеналів зброї - і свої витвори вона почала ставити понад свого Творця.

Звичайно, ми в авангарді людства - в області революцій, руйнування традицій, самознищення. Ми пер­ші дали світові Чорнобиль. Ми перші переживаємо кризу людини - і саме ця криза вимагає перебудови і но­вого мислення.

На вітрині мод зарясніло слово „духовність". Воно вже стало легким, як полова. Одні для заповнення духовного вакууму заводять духову оркестру й аґітмузей у приміщенні храму. Ті почали давати служителям культу громадські доручення. Ті несуть своїх дітей до церкви охристити, але потім не вчать їх жити по- християнському. Ті збирають матеріял про пришельців з космосу та цікавинки з індійської культури. Інші, зрештою, прикладають духовні зусилля в науковій та мистецькій праці - і теж наче входять у сферу духов­ного...

Але чому ці похвальні заняття не виробляють того високого етичного ідеалізму, офірної любови, безко­рисливого служіння ідеалам, які породжувала висока віра, що йшла від Нагірної проповіді Христа?

Будівельні камінці вторинного походження можна цінувати, збирати, шліфувати, але храму з них не збудуєш. Згадаймо давній переказ про двох будівників. Одного чоловіка з тачкою, наповненою камінням, запитали: „Що ти робиш?" - „Та от звеліли возити каміння - вожу". „А що ти робиш?" - запитали другого, такого ж. - „Я будую собор святого Петра".

Собор святого Петра в Римі стоїть завдяки тому - другому. Всі великі собори минулого - це, передусім, пам'ятки високого духу. Всі великі творіння Дайте, Рафаеля, Сервантеса, Шевченка - це теж творіння не пе­ра і пензля, а творіння духу. Всі безумно одважні пошуки невідомої землі, експедиції Колюмба і Маґеллана йшли від одержимости духом і великої віри у великого Бога.

Без віри, що гори рушить, малі люди будуть надити рибку на мілині й гризтись за привілеї, і ніколи не знатимуть: „Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра" (Леся Українка).

Де і коли люди відірвалися від джерел? XX вік визрів як епоха ґльобальних доктрин, експериментів, винаходів. Запаморочливі відкриття змінили образ світу. Люди заметушилися в силовому полі науки - і сві- фтівський дивний острів Ляпуту раптом піднявся вгору в образі гордого самовдоволеного божества, яке ні­бито все може! Виявилось, що на зворотному боці того ідола - чорна діра. Виявилось, що запаси духовних і моральних сил людини занадто слабкі супроти цього ідола. І в цьому моральна криза нашої епохи. Напівди­кун, засліплений блискітками напівцивілізації, зневажив свій справжній скарб.

Суєтні люди і сірі воли науки підхопили леґенду про всемогутнього ідола і запишались. Великі ж вчені забили тривогу.

Володимир Вернадський: „Демократія - свобода думки й свобода віри, якій особисто я надаю не мен­шого значення, але яка, здається, зараз, - може, тимчасово історично - втрачає свою силу в духовному житті людства".

„Науковий розвиток не може йти без зв'язку з живою роботою думки одночасно у філософії і релігії".

Тейяр де Шарден: ,3сього пробувати, все доводити до кінця, прагнути до осягнення найповнішої свідо­мосте - це найвище право моральности, обов'язкове у світі, який підлягає духовним перетворенням.

...Моральність динамічна мусить бути звернена в майбутнє - в пошуках Бога.

...Бог пронизує всесвіт, який треба виповнити своїм зусиллям - і це неодмінний мотор всього дальшого розвитку життя.

...Добре в кінцевому результаті лише те, що спричинюється до піднесення Духа на землі... що спричи­нює духовний розвиток Землі".

Антагонізм науки й віри-це неіснуюча проблема, вигадана догматиками, які не знають ні науки, ні віри.

За всієї відмінности сприймання феномену духа французом Шарденом, українцем Вернадським і зви­чайним селянином, який у зв'язку із зеленими святами знав, що Святий Дух зійшов на простуватих рибалок і митників та дав їм силу апостолів, - за всієї відмінности вони однаково розуміли головне: Дух дає нам силу, сенс і перспективу. Зрештою, це міг би розуміти кожен: адже наша ера відкрилася найбільшою духовною революцією саме через діяльність тих апостолів, яким Євангелія заясніла і - вперше в історії - заговорила різними національними мовами.

Ми втратили це розуміння не лише через фетишизацію науки і людську слабість перед світом речей. У нас держава організувала духовну розруху і руйнувала духовну культуру протягом трьох поколінь. Мораль­но стероризована, духовно ослаблена людина, приглушена тотальною пропагандою бездуховного матеріялі- зму, звикала до примітивного, коньюнктурного мислення.

Наше виховання орієнтувало дитину на задоволення матеріяльних потреб і зневажало тисячолітню му­дрість самовдосконалення:

„Лише Закон свободу може дати".

Фальшива псевдонаука орієнтувала на перекручене тлумачення високого ідеалізму і проповідництва наших клясиків. Ми загубили ключ до їхньої душі - до спадщини. Школа систематично руйнувала ту куль­туру, яка й сама легко руйнується без щоденного плекання.

Не будемо спрощувати: ніхто навмисно моралі не руйнував - зруйновано основу, на якій тримається споруда моралі. Ця основа - Абсолют.

Великі християнські цінності - Істина, Добро, Краса - були вистраждані й осягнені на висхідному шля­ху служіння Богові і в напруженому відчутті Страху Божого. В основі їх лежить той безкорисливий ідеалізм, який стає потребою високої душі, спрямованої до Бога. Тільки Абсолют був джерелом і провідною зорею.

Крах цінностей починається з узаконеного грабунку і заперечення Бога. Висхідний шлях Духа відкину­то. На зворотному шляху вже нема засвічених ідеалів - вони полишаються за спиною. Під істину робляться личини правдоподібности. Добро - вимовляють з посмішкою, Красу зневажають і використовують для по­треб...

Страх Божий звеличує, а страх перед начальством ослаблює моральні сили і породжує запобігливу від­даність вождям. Заповіді в релятивістському тлумаченні втрачають силу морального закону.

Шануй отця і матір твою - дивлячись, хто вони.

Не убивай - дивлячись кого.

Не давай кривих свідчень - дивлячись, чи корисно.

Нині ми латаємо діри закликами: „Будьте взаимно вежливьі", „Берегите природу", „Спасибо, что за­крили дверь". Тлумачимо аксіоми: треба любити рідну маму і рідну мову...

Храм без божества, любов без офіри, шлях без страждання - ось та низка дешевих замінників, що зовні нагадують правдиве і живе, а насправді є тільки спарадійованими образами його.

Затоптано і загублено моральні максими.

Все це мало б засвоїтися з молоком матері, все це дитина мала б повторювати щодня в ранній молитві...

Чому нас так приємно вражають українські студенти, що приїжджають з Америки, з Польщі, з Канади? Чому вони в чужій стихії зберегли український дух, мову, лице? Чому їм нічого не треба пояснювати, наче наперед є моральна домовленість?

У них живий релігійний корінь - і вони живі. Польща об'єдналась у солідарності проти казенної сили в незалежній церкві. Українців Заходу єднає церква. А хіба наших козаків у боротьбі за віру і волю єднала не церква?

Ми мусимо відродити людину - мусимо відродити її духовний корінь. Інакше ми не склеїмо її з най­кращих гасел і приписів.

Не треба ставити наївних запитань, мовляв, кожен уявляє Бога по-своєму, не всі на Заході вірять, не всіх віра перероджує...

Це проблеми глибинні та вічні. Важливо, щоб над головами всіх була святиня - як сонце однакове для всіх. І щоб стояти до неї лицем.

Яка істотна різниця між катом Грозним і катом Сталіном? У розмові з Ейзенштейном, який ставив фільм про Грозного, Сталін висловився приблизно так: „Бог мешал Ивану... Он правильно начинал дело, но потом шел замаливать грехи..."

Образ абсолютно безбожного вождя особливо страшний тим, що він став прикладом для виховання аб­солютно безбожної людини. Всупереч усім вченням великих, які відкривали закони природи, науковий ате­їзм було оголошено єдино правильним і науковим поглядом, за яким людина має боротися з природою і з людиною, переламати свою власну природу, щоб потім перебудувати її всупереч досвідові тисячоліть. Вер­шиною виховання мала бути беззавітна відданість ідеям, тобто стан сліпого послуху, готовість на все і пере- ступ усіх законів моралі.

В епоху страшної руїни храмів і руїни людини катастрофічне падіння моралі, віри і права йшло одноча­сно. В активісти йшов потенційно кримінальний елемент, і йому всі грабунки, вбивства і насильства наперед прощались іменем влади. Він входив у життя народу, як ніж у масло. Безконтрольний і безкарний, він сидів зверху.

Що сталося з народом? Чи пропала раптом тисячолітня проповідь добра і любови? Ні, не пропала. Лю­ди все розуміли, все пам'ятали. їх здеморалізував теоретично обґрунтований терор - безперервний і безна­дійний. Зло взяло гору і закріпилося. Народ заляканий... Заляканий, але не знищений морально. Треба звіль­нити його здорові сили.

Перебудова може початись тоді, коли чесні й порядні візьмуть гору. Коли озброєні бойовою фразеоло­гією злочинці і лакеї почнуть ховатись.

Рух мусить мати моральний фундамент - традиційний, народній. Українська традиція є християнською. Цим духом вона живилась і розбудовувалась справіку. Мова, пісня, душевний лад проникнуті наскрізь доб­ротою цього джерела. Його замулювали навали татаро-монголів, лютих царів, але його розчищували Сково­рода, Гоголь, Шевченко, Куліш... Тривала нерівна - вічна боротьба за джерела. До революції Україна при­йшла приспаною і окраденою, порізненою, але з великим запасом духовних сил. Відречення від святині бу­ло важкою драмою.



Я той, хто кинув Бога й Небо, Аби тобі був світлий час,

гукав у відчаї Володимир Сосюра. Це була безумна даремна жертва: світлий час без Неба не настане.

Сиві, змучені, похилі, ми підсумовуємо життєвий досвід: щось є над нами. В цьому „щось" - увесь ін­фантилізм блудних синів блудного часу. Пророки, генії, чужі і наші національні мислителі тисячу літ каза­ли, хто є над нами. А ми, напівосвічені, дипломовані і „серцем голі догола", зробили з великого Бога предків слово „щось".

Нині нам потрібен храм для науки мудрости. Не та казенна церква, яка повторює стиль і навіть жаргон партійно-бюрократичного апарату. Народові потрібна справжня церква Христова, українськаі православна, і католицька, і протестантська. Потрібен священик-подвижник, добрий учитель, священик - патріот, народній вихователь і лідер. Бо недуги духовні облягли нас ще більше, ніж фізичні. Морально ми геть занедбані...

Нам потрібна література, яка будить "дух, що тіло рве до бою". Нам потрібна нова школа, передусім для армії вчителів - учорашніх слухняних агітаторів.

Нашим дітям треба повернути азбуку моралі й духовности. Якщо ми хочемо, щоб наші діти поважали нас і закони, мусимо їм відкрити джерело закону - Закон Божий. Нині ще ці слова викликають бездумну по­смішку. Нині в нас є лише віз, який і досі там, - у болоті застою.

Над світом летить епоха науково-технічної революції. Ми всім „союзом незламним" прийняли її на рів­ні дикунів. Вона спалила наші природні багатства, довела нас до розорення і підвела до прірви наших непо­правних правителів, їхній талісман - принцип насильства - втратив силу.

На наших очах тихо відбувається моральна зміна світу. Ідоли падуть так швидко, що носії їх тільки роз­гублено водять очима. Фальш і брехня йдуть потоком, але вже їх нікому слухати. А тим часом на нашому полігоні тривають старі ігри в рабів і погоничів. Погоничі не розуміють, що їхня мова вже не дійсна. Ми тільки починаємо прокидатись до духовного життя і згадувати азбуку моралі. Фальшиві стереотипи ще хо­дять в обігу. Обман і самообман, неправдива інформація, догідливі начальству звіти-наш кошмар ще триває.

Але росте народній рух. Народ прокидається, і він диктуватиме зміни. Чи готова наша інтелігенція до розмови на рівні високого слова, на рівні національного обов'язку, на рівні гідносте? Адже це єдино прийня­тна мова завтрашнього дня.

Ми вітаємо нове мислення, яке проклямує пріоритет загальнолюдських моральних вартостей. Але мис­лення є мислення: сказавши „А", воно мусить сказати і „Б", і „В" Почати треба з вибачення перед дітьми: „Діти, закрийте вчорашні підручники. Вибачте - там обман. Не клясових, а загальнолюдських моральних вартостей дотримувались ваші діди та прадіди. Вони мали рацію.

Ми хотіли створити новий світ і новий тип людини - ідейної, національно байдужої, відданої вождям і готової для них на все. Ми скинули моральний бар'єр і відкрили широку дорогу новій людині. Туди кину­лись пролази, агресивні нездари, егоїсти, циніки - виявилось, що в театрі життя ролю „ідейного товариша" грати найлегше. А от порядного, чесного, доброго, розумного - не зіграєш: ним треба бути. Таку людину ми затоптали...

Ще до вашого народження, діти, ми знизили також рівень думки, господарности, культури і духовно­сти, бо підозрювали й винищували найкультурніших. І нині, коли цивілізовані нації розв'язують великі про­блеми життя, ми доводимо одне одному аксіоми та перевидаємо вчорашні підручники - з доповненнями. За­крийте підручники.

Ми боролися з пережитками минулого в свідомості - з пережитками власности, з індивідуалізмом, з ре­лігією... Звичайно, з людською скнарістю, з глухим егоїзмом та суєтністю треба боротись. Але саме цих сла- бостей ми не зачіпали. Ми боролись проти людської справжности і незалежно с т и, що спирається на право власносте, на гідність особи, на право вільної совісти... Ми переслідували духовність в усіх проявах - ми культивували людину черству і байдужу ...

Якщо ви, обмануті, можете вірити в святиню-вірте, діти! Бо віра дає сили для життя. І хай вас рятують крила молодости - священні пориви".

1989 р.

МОРАЛЬНІ СИЛИ РУХУ6

Дорогі учасники нашого стрімкого руху в невідоме! Наш корабель навмання пливе за течіями незвіда­ними. Команда його звична боротись проти вітру, але незвична стратегічно думати, куди плисти. Мусимо мати багато духу і моральної сили.

За рік страшенно помінялись прапори, декорації і гасла. Це дуже радує і викликає евфорію. Але це і ду­же насторожує, бо живемо в країні, де споконвічно все обмежувалось зміною декорацій і заміною гасел, де перманентно бушує холодна пожежа евфорії. Навіть при великому внутрішньому опорі нас несе в цьому на­прямку. Тому серед гомону голосів самохвальства і самопідбадьорювання народ шукає голосу самооцінки.

Питання „проти кого ти" - вже не звучить.

Питання „за що і за кого ти" - вже райдужно ясне.

А от питання „хто ти і ким повинен стати" - це саме питання на часі.

В бурхливий потік часу потягнулися всі - пробуджені і напівсонні, опозиціонери і вчорашні партійці, піднаглядні і їхні шпиги...

Найактивніші беруть у руку нині модний прапор і звичним голосом гукають: „Зперед проти..." Надхо­дить пора демагогів. Точніше, не минула пора для демагогів.

Стривожена совість у сум'ятті, бо навіть не те важливо, ким ти позавчора був, а хто є хто! Стає страшно за активність людини, вихованої в безпринципному послуху властям і в цілковитій безвідповідальності за наслідки своїх дій. Гомо совєтікус пре гуртом, прагне бути зверху, більше споживати і більше урвати.

Від кого нині урвати, люди добрі? Наш корабель має шанс уціліти лише тоді, коли будемо вкладати в нього найкраще, що маємо. Адже на ньому, виявлений і ще не виявлений, визріває посів насильства й нена- висти. І хочеться заволати за Грабовським: „Де ви, мислі благородної і братерства сіячі?"

Де ви серед розбурханого і каламутного моря егоїзму, розбрату, ворожнечі - вже не проти партапарату (всі проти), а один проти одного - навіть у межах спільних громад.

Нам нині бракує справжніх лідерів, справжніх священиків, справжніх поетів і вчителів - усім вистачить місця! Але який критерій справжносте? Найзагальніший: справжні єднаються навколо високих безкорисли­вих принципів і ставлять честь та обов'язок над усе.

Нині багатьом здається, що вони патріоти. Багатьом здається, що вони віруючі. Багатьом здається, що вони демократи.

Але мірою людини є її Бог. Те, що вона робить, що воліє і що вона сіє щоденно. Коли Соломон захотів дізнатись, котра справжня мати дитини, він запропонував обом розрубати дитину навпіл, і тоді одна зойкну­ла: „Я віддаю їй!"

Хто віддає своє найдорожче, той справжній.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка