Книга 13 Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2



Сторінка2/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір4.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
ОСКВЕРНЕННЯ СВЯЩЕННОГО ДАРУ ЖИТТЯ

Пізно, вже в чорнобильську епоху, гортаємо книгу злочину, унікального в історії. Ми звикли до страш­ної історії людства... Але тут стигне кров і німієш. Свідомістю не можемо осягти, назвати словом.

Уряд, що звав себе народнім, організував голодну смерть народові, що віками годував себе і своїх воро­гів хлібом. Не було війни, нападу чужинців.

Це був політично сплянований, методично проведений комуністичною партією і ОҐПУ протягом 1932­1933 років мор народу - цілої європейської країни.

Слово „голод" було заборонене - вмирати дозволяли мовчки.

Але найбільша містика - ця заборона ширилась на весь світ. Світ знав і мовчав. Злочин минувся безкар­но під потурання сильних світу...

Це була велика містика ОЛЖІ, яка прикинулась НОВОЮ ПРАВДОЮ і розкидала павутину на весь світ. Людей перетворено на мух, що борсались у силовому полі павутиння і поїдали одні одних. Диявол правив баль: він одверто оголосив війну проти Христа...

Вони відали, що творять! Усе було написане на їхніх прапорах і гаслах: відібрати хліб духовний, а по­тім - щоденний.

Злочинець ніколи не розповідає про муки людини - він замилює очі якимись словами, цифрами, замітає сліди прямого вбивства...

Півстоліття вони замовчували злочин, про який всі знали. Нині визнали - на рівні своєї моралі: десь у полях за Лубнами насипали „курган скорботи" і влаштували партійний мітинг з участю партійного секрета­ря Кравчука, партійного співця Б. Олійника і секретаря священного синоду РПЦ Йонафана, який говорить про милосердя до катів і не говорить про каяття злочинців...

Похмура трагедія геноциду України мені уявляється в трьох вимірах. Перший - образно-описовий.

Це печальне море розлитої пам'яти, яка болить і ятрить, і ятрить...

Великдень 1933.

Перед Великоднем. „Бідні просили милостиню у бідних. Голодні у голодних... Велике українське село. Біля руїн церкви, недавно підірваної динамітом, розмістився сільський базар. У всіх опухлі обличчя. Всі мо­вчать, а коли хочуть щось сказати, то ледве шепочуть. Рухи їх повільні й слабкі через те, що опухли руки і ноги. Вони продають коріння кукурудзи, глоданці качанів, сушене коріння, кору дерев і коріння водорос­тей".

Великдень. Батько поніс продавати свою сорочку - не вернувся: його заарештували „за спекуляцію". Мати зварила суп з висушених і перетертих картопляних лушпинок та восьми картоплинок. Потім прийшов бригадир, як завжди на Великдень, виганяти на роботу в поле...

В місті. Вранці вози, навантажені мертвими дітьми...

Люди поспішають на роботу. А між ними рачки повзали голодні діти, старці, дівчата, в яких уже не бу­ло сил просити, і ніхто не помічав їх. Кожен день у Полтаві 150 трупів.

...Медперсоналові зачитано наказ, що суворо забороняв надавати медичну допомогу селянам, які потра­пили до міста...

Другий вимір. Винні-живі і мертві організатори та учасники злочину. Про них є сенс ставити питання перед міжнароднім трибуналом. Без суду нема каяття, нема навіть осмислення злочину. Перше місце на лаві підсудних мають зайняти ідеологи терору й інспіратори війни проти народу, далі - ще досі процвітаючі кати нижчого рангу.

Головні свідки звинувачення - їхні власні постанови, рішення, розпорядження, вказівки і звіти. При обшуках у голодних відбирали все - не лише зерно ,для держави".

Третім виміром я б назвав містично-ідеологічний вимір, який ставить цей нелюдський злочин у рамки феноменів більшовизму і комунізму - в систему запрограмованих злочинів.

Що це було? Помста Україні за УНР 18-19-х років? Заміна „етнічного матеріялу"? Смертельна війна з селянством, щоб замінити йому душу! Ще в 1918-му вони довели народові, що у двобої між кулею і серцем перемагає куля. Людину з Богом у серці, з совістю - вони розміняли на будівельний матеріял, за законами кримінального світу, де цінується те, що можна реквізувати, відібрати, вкрасти в людини. Сама ж людина - голий нуль. Матеріялістична філософія відкриває їй дорогу морально-духовної деградації. У міру своїх пе­ремог вони це доводили на кожному кроці навіть на прикладі своїх же вчорашніх вождів. їх утилізували, як знаряддя один проти одного. Списано! - Хто там далі?

Матеріялізм відкинув душу, а тілом уже можна було греблі гатити, дороги мостити і купувати за без- цінь на соціалістичному ринку дармової праці. Вони годилися для експериментів - індивідуальних (слідча тюрма), гуртових (концтабір), тотальних (голод).

Перший соціяльний експеримент на ґрунті голоду 1921 року провів Ленін з діялектичною гнучкістю: безпощадно і жорстоко реквізувати церковні цінності під приводом допомоги голодуючим...

Мені здається, що великі злочини, які кидають виклик народові і самому Богові, межують з містикою. їх не можна міряти самою психологією і навіть цілями великого злочинця.

Злочин і кара - це в рамках психології і моралі. Але безкарний злочин і безбожна вседозволеність - це безум, що агонізує і котиться з безодні в безодню. І ці безодні можна зрозуміти в біблійних образах.

Бог творить позитивною силою любови і надихає нею свої творіння.

Диявол наслідує Боже творіння, але через негативну силу може творити тільки пародію.

Негативний принцип, руїнна сила ненависти була суттю більшовизму. Тому всі найкращі людські сло­ва, які вони писали на своєму прапорі, від самого початку стали словами-пастками.

„Правдою" назвали газету, яка узаконила всяку брехню і обман - аби „на користь революції". І це ключ до всієї жовтневої „революційної законності", якою розпочався ланцюг терористичних актів, що були ви­знані за ефективні засоби для досягнення перемог над людиною на шляху до маячних цілей. Весь шлях - це ланцюг страшних і нелюдських засобів, що використовували людину як матеріял, як раба рабів... Ленінсь­кий декрет 5 вересня 1918 року про червоний терор був декретом над усіма декретами.

Декрет про мир обернувся на перманентну класову війну з народом.

Декрет про землю відчужив землю від людини, якій відміряли 2 метри.

Праця стала примусовою і каральною: завжди всіх гнали „на роботу".

Соціалістична власність означала рівність закріпачених на заводах і в колгоспах - під наглядом один одного.

Прискорений прогрес означав війну проти Бога, проти людини, проти природи, проти закону, проти себе...

Людина - ніщо. Господарство - ніщо. Вчорашні вожді - теж ніщо.

Експерименти над людиною почалися з ґвалтування Слова, поставленого Богом на сторожі людини.

У Слові закріпився ідеал, символ, принцип, табу.

І дорога людини до Бога була помічена світловими маяками Слів.

Найвищий дар Бога людині - Слово - було дане як засіб піднесення людини до Бога, як спосіб збере­ження його образу і подоби.

Оскільки людина завжди не дотягувала і мала слабкість розмінюватися на півправду і дрібну брехню, то зловживання словом спершу не викликало передчуття катастрофи.

А все ж таки стривожена людина вжахнулася перед лицем революції і запитала агітаторів, які були реч­никами нової релігії:



  • Скажіть, а комунізм придумали вчені чи робітники?

  • Робітники, -демагогічно відповів речник, звичний про всяк випадок брехати.

  • Воно то й видно, - погоджувалися люди. - Бо вчені спершу спробували б на собаках...

Але парадокс цього казусу в тому, що люди були занадто високої думки про вчених: їм уявлялась наука мудрістю. Вони, простосерді, ще не знали, що є наука без Бога, є наука проти Бога, є наука проти людини. Наука людини проти людини - під демагогічним гаслом: „Все для людини!" Ставши на службу олжі, вона вивернула Слово і наповнила його духом ненависти: з любов'ю до людства при холодній байдужості до лю­дини.

Переступ священного дару життя вів на дорогу смерти, злиденну і сповнену мерзот.

Убивства, розбещеність, хтивість, ідолопоклонство, грабунок, обман, гордість, самовпевненість, марно- слав'я, ненависть до істини і гоніння на добру й порядну людину - ці прогнози актів Антихриста, закладені у феномені зла й олжі.

Вони написані тисячі років тому.

Злочин іраціональний. Поперше, українське село було вже на три чверті пограбованим і бідним - кол­госпним. Подруге, - жива сила його потрібна була державі для визиску. Тим часом та держава настільки знищила господарство і підкосила село, що після цього воно ніколи не встало...

З точки зору їхньої ж релігії, матеріалізму, це суперечило здоровому глуздові. Навіть звичайний злочи­нець не вбиває жертви собі на шкоду.

Але більшовизм - це сила протиприродна - і проти здорового глузду. Інтереси карателів ОҐПУ чи НКВД у них завжди стояли вище за інтереси господарства країни. Проголосивши „кто бьіл ничем, тот станет всем", вони ліквідували священика і замінили його партійним блазнем вождя. Вони усували вчених і стави­ли на їхнє місце агітаторів, директорами призначали матросів, господаря цькували як жулика і на місце гос­подаря ставили жулика. Вони вбивали найціннішу серед громади людину на вимогу карателів. Навіть готу­ючись до війни, вони віддали катам своїх полководців.

Отже, чи можна сказати, що всі вбивства були наперед задуманими?

І так, і ні. Але вони були запрограмовані...

Злочин був для них лише засобом, продиктованим сатанинською ціллю - гординею кумира стати богом і вчителем усього світу, перетворити світ за своєю візією, нав'язати всім свою волю і знищити всіх, хто пе­решкоджає, або міг би перешкоджати, змобілізувавши на все готову комуністичну оприччину як масову партію нищення.

Але тут має місце свобода волі й детермінізм. Людина завжди має вибір між добром і злом.

Посів чортополоху навіть важко осягнути. Розпад людського ядра перемішаний з продуктами радіоак­тивного розпаду...

Наслідки етнічні. Народ бідний, принижений, уражений духовною дистрофією. Культивована заздрість і ворожнеча легалізували злочинність. Зім'ято опір українського села: зім'ято святині та моральні імунітети. Маніфест самозречення поета „Партія веде!" , надрукований у газеті „Правда" 1933 року, на півстоліття став програмою виховання духовного і національного самозречення.

Вже не кажу про мертвих - понад 7 мільйонів. Живих - не радих своєму життю. Ненароджених на зґва­лтованій землі, над якою повис пророчий крик Шевченка:



Бодай ті діти не росли, Тебе, Святого, не гнівили, Що у неволі народились І стид на тебе понесли.

Наслідки ґльобальні. Успіх геноциду Сталіна дав приклад Гітлерові. Злочин породжує злочин - іде лан­цюгова реакція розпаду моралі. Смерть одного народу перекидається на інші народи...

Чорний 1933 і Чорнобиль начебто не мають прямого зв'язку, коли не рахувати, що рішення про геноцид в Україні, так само як рішення побудувати під Києвом дешеву АЕС на експорт електроенергії - приймались у Кремлі.

Нема підстави гадати, що там були морально вищі за тих, що й нині жалкують при чарці: „Мало мь вас давили !"

І все ж ці колосальні акти творення зон мають глибшу внутрішню спорідненість, коли згадати імперсь­ку традицію Росії - використовувати і розмінювати Україну як матеріял. Чорнобиль, як і голод - не ціль, а тільки бандитський спосіб зневажливого використання чужого життя.

Найбільш тривожні, апокаліптичні явища ХХ-го віку - голод 33-го і Чорнобиль 86-го припадають на Україну.

Я чую над ними пам'ятне крякання, „№уєгшогє"!2

Ніколи більше ми не будемо безхмарно сміятись і радіти.

Людство раптом постаріло.

В Україні і в Освєнцімах сталося непоправне.

Людські цінності раптом упали, і Дух наче відступив від нас.

„Наче світ перевернувся", - казали люди. Неприховані злочинці з безбожними прапорами стали прави­ти державами, м'яти порядних людей і підбирати собі негідників.

І диво: чимало СПАДКОЄМЦІВ ЗАХІДНЬОЇ КУЛЬТУРИ дивились на цей диявольський прапор з наді­єю. Вони не бачили, що слова, пляни, обставини - тільки контури тієї форми, за якою агонія насильства, не- нависти діє за негативним принципом, що переступає ДАР ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ, ОБРАЗ І ПОДОБУ БОЖУ.

Захід і Америка пробували нагадати свої цінності в Нюрнберзі 1946-го і в 1948-му, проголосивши ДЕКЛЯРАЦІЮ ПРАВ ЛЮДИНИ. Потім Захід показав свої кращі людські сили, що виступили в обороні в'я­знів сумління...

Але чи зможе Америка коли-небудь забути те, що в 1933 році вона дипломатично визнала державу- злочинця і сприяла покриттю безпрецедентного в історії злочину ?

Чи ця безпринципність не розслабила морально західніх союзників, коли вони, уже після війни, промо­вчували сталінський злочин за злочином - у Німеччині, в Японії, в Східній Европі ?

Знекровлена і світом забута Україна знов конала з голоду 1947 року ( хліб пішов на укріплення маріо­неткових режимів ), а повстала Західня Україна була задушена на очах усього світу. А в той час чемні джен­тльмени воліли гратися в рожеві ілюзії мирного прогресу.

Ми ніколи не зможемо не знати того, що знаємо. Не зможемо позбутися совісти й вини. Морально сла­бким бракує сили дотримуватися Деклярації прав людини.

Я боюсь, що людина стала надто слабкою, щоб чесно і відповідально осмислювати те, що діється у сві­ті. Вона малодушно пережовує позавчорашні стереотипи фашизму, націоналізму, колябораціонізму...

Бо честь можна захищати, ставлячи на карту своє життя!

І тільки тоді те життя чогось варте.

Тільки той, хто віддасть своє життя за інших - той його врятує.

Нам не розминутися з цією євангельською істиною.

Схиляюся перед безкомпромісночесними останніми з могікан - у нас і на Заході. Я їм вдячний як спад­коємець українського плянетарного болю.

Серед нас є Джеймс Мейс - голова конгресового комітету розслідування голоду в Україні 33-го року. Дай нам, Боже, таких українців, як цей англієць.

Коли у нас буде Українська Республіка, я запропоную першими почесними її громадянами його і Ро- берта Конквеста, автора „Жнив скорботи" і ,Великого терору". Ці книги сказали перед світом правду, поле­гшили наш національний біль і пом'якшили гріх потурання великій планетарній лжі та переступу через лю­дину.

ШІСТДЕСЯТНИКИ І ЗАХІД3

Перегортаю сторінку історії - густу й важку сторінку. На ній імена, чорні діри, сірі плями, нумери кри­мінальних справ - і нічого не написано так, щоб можна було вчитатись.

Самоусвідомлення, історія, сповідь були в нас інтелектуальним злочином... На Заході були спроби те­лепатично витлумачити химерні газетні повідомлення з того берега, схожі не на інформацію, а на замітання слідів.

Нинішня суєта квапливо фіксує суб'єктивні рефлексії на цій сторінці - і тут уже заповідається на джунглі...

Мені б хотілося відкрити цю сторінку роздуму і пам'яти епіграфом, взятим з листа від Оксани Мешко з Києва:

О милих спутниках, которьіе наш свет Своим присутствием для нас животворили, Не говори с тоской: их нет. Но с благодарностию: „Били".

(А.Жуковский)

Отже, епоха насамперед - це люди, які надали сенсу рухові й творили обличчя часу.

Розкриваючи поняття Заходу, зупинюся також на обличчях і образах, що репрезентували нам дух Заходу.

60-ті роки були часом великих збурень у цілому світі. На арену виходила радикальна молодь. Вона не хотіла того світу, який створили для неї батьки. І в цьому бунті молоді є сенс, актуальний і досі.

В Російській імперії, як у колосальному концтаборі, ізольованому від світу, діють свої закони. Перечі­кування поганого царя. Чекання реформ і послаблень. Різке заперечення наступником попередника... Як у Щедрінській „Истории одного города", в Росії все повторюється. Зокрема, боротьба поколінь, де старші - самовдоволені раби, а молодші у своєму запереченні доходять аж до нігілізму.

Відомо, що в XIX столітті шістдесятники були нігілістами. Ким же були шістдесятники XX віку, що вийшли також від заперечення старих цінностей?

На перший погляд, щось було схоже: і спроби розкріпачення, і батьки та діти, і прагнення сатири - „нам нужньї Салтьїковьі-Щедриньї и такие Гоголи, чтобьі нас не трогали". Але я б сказав, що в XX віці переймали тільки арсенали зброї від своїх попередників, що в революцію узаконили негативний принцип дещо інакше, ніж у нас, бо і наступ був іншим. Нас хотіли перетворити на матеріял для своїх прожектів, а Росія все ж таки була національною базою імперії, легальною - аби тільки погоджувалася замість чести і совісти прийняти ідею комунізму. Звідси більш демонстративний і зовнішній радикалізм російської інтелігенції. Як у пісні Ґаліча:

Смеешь вийти на площадь, Можешь вийти на площадь В тот назначенний час?

3 другого боку, російський канал мав легкий вихід на Захід, а це дуже багато важило: дія відбувалася під націленими об'єктивами.

На площу виходити страшно небезпечно. Але коли добре подумати, то набагато важче тримати оборону щоденно, роками - в зоні вседозволеносте і безконтрольносте. Адже й нас арештовували і вбивали або суди­ли в розрахунку, що ніхто не захищатиме, світ промовчить і прийме будь-яке пояснення про розправу з „на­ціоналістами, які проти демократі?"... Важко тримати оборону безсловесно, без засобів інформації, з готові­стю бути обпльованим і затаврованим.

Тому так мало було тих оборонців порівняно з масою невдоволених і критично настроєних. Розважли­вим людям здавалося, що треба берегти себе, приховуючи своє лице. Що треба раніш дослужитися до ака­деміка чи генерала, а тоді - сміти. Це вічний самообман тих, які не розуміють, що добрих діл і шляхетних поривань не можна відкладати на завтра...

Коло захисників шістдесятників було дуже нешироке через брак сильної середньої верстви, яка підтри­мує, і прагне триматися разом, і постійно думає, як допомогти й поділити обов'язок. Ми мали таку сім'ю Білецьких і ще кілька професорських родин... Скажемо прямо: переховування забороненої літератури було б справою легшою, якби велике коло невтральних виявило готовість й елементарну мужність.

Часто це коло поповнювалося за рахунок людей сміливих. Ясна річ, до них ніхто не примазувався: було немодно. І не було багато тих, що хочуть бути помітними: помітних фотографували.

Це забезпечувало справжність шістдесятників.

Українські шістдесятники використовували антиімперські гармати в обороні своїх національних тради­ційних цінностей, свого єства, в обороні своєї гідносте. Крім загальних цінностей, мусіли ще віднайти і від­новити поганьблену національну святиню.

Доводиться говорити про оборону, а значить - про війну. Отже, для окреслення кола шістдесятників ві­зьмемо визначальну ролю - активний захист. Люди, які мали ідеали та вартості й цінували їх над усе, люди, які сміли одверто виступити на захисті стати проти напасників, - такі люди схожі на оборонців фортеці, в якій їхня історія, їхні сім'ї, їх дім, їх честь. Це не герої - це люди, які розуміють, що мусять, що це лежить на них, і коли вони скинуть з плечей обов'язок - то їх не буде, фортеці не буде і пам'яте не буде. Й імени не бу­де, бо хіба рабам потрібне якесь ім'я?

Шістдесятники - велике явище другої половини XX століття, дивне своєю появою в непевну пору від­лиги і стоїчним протистоянням неосталінізмові та живучою енергією в пору лібералізації. Може, найвидат- ніше явище в Одіссеї нашого відродження.

Але що ближче я повертаюся до витоків, то більше це поняття розпливається аж до кола всіх учасників...

Тому звернемося до образу клітки з низькою стелею:



Майстрували ту стелю до млости, до одуру, Із найкращих ідей, з настановами згідно, Знявши мірку з пресованих бовдурів І пружинно-спіральних негідників.

(Ліна Костенко)

Постійними погромами до війни, а після війни - у 1947, 1949, 1951-му було забезпечено цілковиту льо- яльність щодо погромника. Параліч КҐБ в 1953 році (арешт Берії) і викриття Сталіна в 1956 році - не зруши­ли стелі. Відлига не пробудила велетня, зачаклованого страхом. І тим більше не привела до тями тих бовду­рів і негідників, що майстрували стелю. Вони майстрували і в відлигу, пильно наглядаючи...

Але на теплій хвилі десь раптом прокинулися молоді літературні сили - і зранені стражданнями війни, м'яті колгоспно-робітничими злиднями - і раптом вдарені падінням ідола, в якого вірили! Це особлива атмо­сфера душевної тривоги: розчарування-болю і радости-свободи, в яких відбувається пробудження людини до життя у сфері духу.

Цього ефекту не дала нинішня лібералізація, позбавлена драматизму. Народжені у світ і обману і фаль­шу, юні скептики наших днів не пориваються в бій за високі ідеали: вони не заражені ідеалізмом.

Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підно­сить і єднає. Під цим індикатором раптом звужується аморфне коло людей 60-х років і фіксується образ:

Такий був час: кругом - шакали, У колі - жменька нас жива, А ми феноменів шукали І спотикались об слова.

Другою ознакою, отже, я б назвав шукання правди і чесної позиції. В самому шуканні вже є не­прийняття й опір. Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальносте. Насправді, за шу­кання істини - замість ідеї, спущеної зверху для оспівування.

Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьо­му апаратові будівничих казарми.

Загальна картина стара, як світ: беззахисність і невлаштованість, переслідування владою та легіоном слуг...

Протистояння було передусім морального характеру: брутальна сила наступає на морально-етичну по­зицію нонконформістів - тієї вже й немолодої молоді, що налаштувалась іти проти течії - чи то в публічних виступах, чи то в своїх майстернях... Від самого початку склалось так, що неписані правила літературного блату, знайомств, запивання гонорарів, - усе це відпало, як світ, що йшов за течією, чужий і неприйнятний. Зрештою, це відпало і тому, що бар'єр цензури стояв понад усім.

Нові імена засвічувалися вмить і закріплювалися в пам'яті читача тим, що потрапляли під обстріл пар­тійної критики. Досить було Л.Дмитеркові виступити з погромною статтею в першому нумері газети під но­вою назвою „Літературна Україна", як прізвища І.Дзюби і Є.Сверсткжа були проскрибовані. Викриття не супроводжувалося арештом, і ця нова обставина загострювала інтерес до ризикового автора, який не ціка­виться репутацією у всемогутньої влади. Навколо поетів з'являлися уболівальники і прихильники, Й кожної нової такої публікації чекали більше, ніж запуску ракети. Це було нове: поет, який виступає проти!

„Яка насолода поважати людей!" - писав колись Чехов. Через століття ми знову відкривали цю істину: з'являлася не просто нова постать, що носить бороду, - з'являлась людина, яку почали поважати.

Відродження починається з гідности, а не свідомосте. Треба повторити це тричі. Інакше нової фігури і не помітили б, хай би якою вона була б зовні яскравою. Мусів бути стиль, вияв позитивної сили, змагання до ідеалу, захист його. Відсутність фальшу та коньюнктури - цього замало.

Витримати послідовність протистояння було важко. Позаду не було школи. Попереду не було перспек­тив. Публікації були рідкістю. Як правило, „Літературна Україна" після такої (цензурованої!) публікації, що викликала невдоволення зверху, вміщувала по декілька портретів Леніна...

Честь імени - це було те нове, про що знов нагадали шістдесятники. Симоненко чи Скунць, Бой- чак чи Світличний мало схожі, але схожі за однією ознакою: „Ми бідні, але чесні".

„Ти хоч через раз давай такі гострі матеріяли - ми ж не можемо постійно таке друкувати", - радив один працівник редакції, теж шістдесятник.

Не можна сказати, що кожен однаково утримувався на висоті нонконформізму і що ті твори були бездо­ганні з нинішнього погляду. Але вони були затаєним голосом громадської думки, вони явно вирізнялись і одразу ж впізнавались - і редакторами, і читачем. І саме такі чесні твори були виразом моральної позиції шістдесятників.

Важко узагальнювати різні творчі індивідуальності. Той живий світ проти течії - дуже різноманітний. Але він швидко знаходить спільну мову. Іван Дзюба в перших публікаціях наполохав міщанське болото: він знайшов цитати з Маркса, а потім з Леніна, які звучали викривально, і повів їх зовсім не в той бік...

Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонтував теорію партійної літе­ратури.

Іван Драч приніс перші вірші, незвичні і незрозумілі, так наче його ніколи не вчили, про що і як треба писати...

Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його зазвучали апокаліптично.

Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні недозволеної щирости й одвертости.

Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся радянська поезія до неї неістотна...

Валерій Шевчук писав блискучі психологічні новелі „ні про що".

Євген Гуцало естетично животворив образи поза межами „соціяльної дійсності", а Володимир Дрозд відкривав цю соціальну дійсність з не дозволеного боку.

Зовсім не те і зовсім не так, як того навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Люда Семикіна, ГалинаїСеврук, Панас Заливаха, Веніямин Кушнір . ..

А головне, хоча розпорядники щось не збиралися ці твори популяризувати, тим часом саме про них усюди говорилось, звичайно, не по радіо і не в пресі.

Коли після падіння Хрущова прочинені двері було зовсім зачинено, настала пора суворіших випробу­вань. На перший плян виходить критика та публіцистика і зухвало йде в самвидав.

З поетів другої хвилі виділяються найгостріші Й найпряміші Микола Холодний та Борис Мозолевський. Без пом'якшувального підтексту вони кидають правду у вічі ситих і сильних світу - з відтінком виклику.

Найпопулярніші речі з самвидаву передає глушена радіостанція „Свобода" - і випробовує терпіння влади.

„Виготовлення і поширення" самвидаву - це не весь образ шістдесятників, але, безперечно, його ядро. Це вже вихід на поле бою, що вів до розмежування на ідеологічному фронті".

Досі уважним і систематичним вивченням феномену шістдесятників займалися секретні служби КҐБ - у своєму, вузькому, пляні. Їхні вироки - це фальшивий матеріял для виготовлення негативних пропаґандивних стереотипів. Вони самі, очевидно, надавали йому такого значення, як офіційним доповідям, в яких головне залишається поза текстом.

Але для власного вжитку вони вивчали живі взаємні стосунки, симпатії й антипатії, особисті впливи, і враховували це як вирішальний чинник під терміном „урахування особи".

Ясна річ, весь рух шістдесятників тримався і поляризувався навколо осіб. Розмови, підслухані і непід- слухані, зустрічі (простежені і не простежені), симпатії, мрії, сподівання, нереалізовані задуми (несумірні з реалізованими), спільні свята, імпровізації, співи і жарти - то був чи не головний світ, що не потрапив „до кадру". Адже ніхто тоді не написав і не намалював того, що міг би в найкращу пору молодости.

Філософсько-ідеологічна парадигма шістдесятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціялізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальности.

Пригадую довжелезний новорічний стіл у майстерні Людмили Семикіної. Алла Горська, не запитуючи, дає слово для першого тосту „Євгену", і в глибині тиші тост звучав як виклик: „Щоб ми ніколи ні перед ким не схилились, тільки перед Сонцем". Звичайно, за цим Сонцем стояв Абсолют. Але сонце є сонце. Слово Бог тут прозвучало б у вакуумі: ми не були до нього готові. То були милі носталгійні спогади уламків традиції, яку віднесла ріка життя. Над пресом-проґресом могли іронізувати, але в цілому прогрес був поза сумнівами. Лінія світогляду проходила на грані релігії, яку поважали і навіть любили, як маму.

Хотілося б відзначити такі дві містичні обставини. Перша, зібралися люди українського пограниччя - з Донеччини, Луганщини, Волині, з вигнанщини, занесені якимись доцентровими вітрами і згуртовані удара­ми долі.

Друга, зібралися в благословенному Києві, який змалку багатьом марився, мабуть, так само, як колись Гоголеві у листі до Максимовича: „туди, туди в наш древній Київ, він наш, він не їхній". Як марився Шев­ченкові й братчикам наш одвічний святий Київ, місто українського відродження - на благословенних київ­ських горах.

Скалічені важким дитинством, напоєні спогадами лиха війни і голоду, потроху відходили душею і при­ходили до себе в тому благословенному Києві, де їм не давали ні прописки, ні квартири, навіть по закінченні інститутів та аспірантури.



Білі каштани, Світлі вогні, -

лунало з репродукторів. Але дехто підсвідомо перекручував:



Білі каштани - Чорні вони.

Омріяний Київ був містом не для нас, і з нами велась постійна безкровна війна всіма засобами з участю вірних лакеїв, літературних бовдурів і пружинно-спіральних негідників. І то було містом мрії, надії і драми!

Носталгія за сучасним життям переповнювала груди людей, витіснених на межі животіння. Але хіба не схожий носталгійний мотив супроводжує маленького принца та й самого Екзюпері, який змалку пройшов католицьку школу і грався на горищі родового замку?

Над світом кружляли ті самі вітри відчуження. Бони відносили в минуле святині наших батьків і боліс­но відлунювали в глибині серця, яке потаємно жило ними - зруйнованими святинями батьків.

Вперше це дивне слово „відчуження" зустрілось у Маркса. Звучало воно тоді абстрактно - як радіяція чи СНІД. Але потроху відчуження чи щось холодне і гостре без назви почало врізуватися в життя і прищеп­лювати байдужість у криваві рани душі. Люди звикли до втрат. Відчуження і пам'ять мимовільної зрадисвя- тині, прийняття примусу й переступу любови та вірности, примирення з легалізованим ґвалтом і неправдою, лукава, вдавано щира підтримка сили - це була комуністична школа відчуження і зречення святинь.

Слово те вже легко було пояснювати на наших українських моделях. Але ніхто не пояснював: акт болю залишався в тьмяному полі підсвідомости, як і все наше життя, яке заборонено було усвідомлювати. Та цілі покоління в сум'ятті й німоті пройшли відчуження од віри батьків, од загальнолюдських моральних понять, од принципів, на яких тримається особа.

Цей моральний терор зробив більше, ніж червоний терор: він убивав мертвих, живих і ненароджених. їхнє майбутнє було вже закладене і продане. Було запродане слово, яке перестало світити і просвітлювати життя. Діти звикали до блудного замінника слова, до ритуального словослів'я вождям і до алогізму та абсу­рду, схожого на деклямації за обідом: „Когда я ем, я глух и нем".

Можливо, поява шістдесятників детермінована потоком утрат: на очах покоління все втрачало значення і сенс; людина втрачала лице і будь-яку вагу; слово вивітрювалось; мова засмічувалася і зневажалась; ріки висихали; культура і література профанувались.

Все живе мусіло ставати в оборону фундаментальних вартостей. У літературі - кинутись до реставрації зфальшованих портретів клясиків, у мистецтві - докопуватись до національних джерел, до пошуків утраче­ного лиця, в кіні - копати криницю для спраглих і хапати образи згасання.

Як завжди, в імперії очі звернули до Заходу, де все ще тривало життя і де ще не закінчилась клясика...

Звичайно, ми знали, що й там гіпертрофія гордого розуму щораз більше підточувала основи, колись споруджені з благословення Духа. Але Захід є Захід: там джерел не загачувано, рік не висушувано і відро­дження не розстрілювано.

Шістдесятники трохи ідеалізували Захід і через панівну орієнтацію, традиційну в Російській імперії, і через заборони і таємниці за залізною завісою.

Тому коли вже до нас приходили запізнілий гість Екзюпері чи Гемінґвей, Ремарк, Фолкнер, Камю, то приходили, як додому. Портрети Гемінґвея були на стінах у помешканнях інтелігенції, а книжки його були бестселерами. Здається, його індивідуалістичний варіянт бездомного гуманізму був близький до нашої від­носної істини, відчуженої від джерел і неприкаяної. З Ернестом приємно було помовчати.

З Екзюпері було над чим і посумувати (і пережити легенду його відходу). Ремарка любили, бо, мовляв, принаймні в книжці зустрінешся з порядними людьми...

В колі шістдесятників треба виділити нашу славну когорту перекладачів на чолі з Григорієм Кочуром і Миколою Лукашем. Вони нібито мали законне право проносити образи, ідеї та віяння Заходу - під гаслом розширення культурного горизонту радянської людини.

Але горизонт вимагав більшої культури мови - більшої, ніж дозволяв інститут мовознавства АН УРСР і зелено-зелений словник. Перекладачі були, так би мовити, в культурній опозиції до режиму низької стелі. А до того ще додались професійні гріхи - необхідність підтримувати стосунки „з громадянами іноземних дер­жав". Якби то необхідність, а то їх живе бажання - і підтримувати, і підживлювати, і небажання пристосову­ватися. В перекладну літературу, як на Захід, тікали найкращі сили інтелігенції, і їхніми зусиллями підтри­мувались прочинені двері в Європу, хоча багатьом при цьому боляче прищемлювали пальці.

Наш самозахист мав різний характер: одні нібито захищали соціалізм від імперського шовінізму, інші захищали здоровий глузд і людський хист від ідеологічної напасти, ще інші захищали підставові цінності за­гальнолюдські, для певносте прикриваючи їх ідеалами соціялізму. Але всі були в опозиції, бо при певній моральній домовленості робили те саме і наражалися на ту саму „революційну законність".

Зрозуміло, та нетерпима законність гребла під одну гребінку валом, але подумки розрізняла більш своїх і зовсім чужих. І мірою розрізнення була міра причетносте до Заходу.

Загалом кажучи, Захід був колискою марксизму і навіть ленінізму. Всі три джерела і три складові час­тини марксизму - і німецька філософія, й англійська політекономія, і французький соціалізм - народились на Заході. Вони визрівали в буйних головах російських емігрантів теж на Заході - і там вичікували, коли ро­сійський ґрунт буде розорений „до основанья, а затем..."

В основному вони живилися західньою літературою червоного відтінку. В Росії завжди любили пере­кладати західніх авторів радикальної соціяльної філософії. Фройда на початку 20-х років пробували поєдна­ти з Марксом. Колись дуже рішуче висловився проти імперської пихи Горький: „Ругаем Западную Европу, трудами и духом которой живем и по сей день".

Справді, погляньмо на книжкову полицю нашого начитаного інтелігента-там на першім місці переклад­на французька, англійська, німецька клясика, вже потім - російська й українська. Правда, мало що в оригі­налі (саме читання оригіналу породжувало колись германофілів, англоманів...). Загалом клімат наших біблі­отек космополітичний. Шістдесятники застали цей клімат і по-своєму гартувались у ньому.

В основному ми проходили далеко не кращу школу Заходу. Про той гірший вплив дуже проникливо го­ворить Карл Юнг: „Людина Заходу, відчуваючи агресивне прагнення до влади людини Сходу, вимушена вдаватися до екстраординарних засобів самозахисту і в той же час пишається своєю доброчинністю та доб­рими намірами. їй не вдається побачити, що це її власні вади, які вона приховала за гарними міжнародніми манерами, кидає їй назад у лице комуністичний світ безсоромно і методично. Те, проти чого вистояв Захід... повертається назад повною мірою зі Сходу, зав'язуючи Захід у невротичний вузол. То лице її власної лихові­сної тіні насміхається над західньою людиною по той бік залізної завіси".

Справді, давно перегорнуті й забуті на Заході книги Маркса, Фоєрбаха, Гельвеція. Вольтера і Дідро ми вивчали в XX столітті як актуальні законодавчі акти. Захід погортав їх, як інтелектуальну вправу, як соція- льний тест для свого часу-і зайнявся злободенною роботою, віддаючи кесареві кесареве.

З цих книг, з цих теорій і вчень ми створили собі зачароване коло. І з приреченістю наркоманів смокта­ли з них перестояну отруту пізнання добра і зла, що змішались, як спирт. Як гранчак спирту - для атакуючої кляси! „Мьі диалектику учили не по Гегелю". Але то вона заговорила „рьічанием боев..."

Втім то ще було півбіди, якби цього зачарованого кола не укріпили конвоєм і колючим дротом, бо тео­рії на Заході виготовлялись для академічного вжитку - аж до Маркса, який задумував її для вжитку практи­чного - перебудови світу.

Отже, перебудова в нас тягнеться від знайомства з цією гординею гіпертрофованого розуму. Причому в найтемніших місцях він був найрішучішим. Моторошно ставало від підхопленої Сталіном блудливо кинутої фрази Енгельса про базис і надбудову - у вигляді філософії, естетики, релігії, моралі, права... Страшно по­думати, але доля багатьох людей і багатьох соборів вирішувалася цією формулою - про релігію як стару надбудову.

Ясна річ, Захід навіть не читав цього серйозно, бо цю надбудову він будував віками. А в Росії це було переважно позиченим добром, яке спішили утилізувати на потребу дня, але попередньо зруйнувати і пере­творити на будівельний матеріял...

Багато хто із західньої інтелігенції дивується: як при такій затраті часу і коштів - так мало успіхів, та­кий слабкий розвиток. Ми займалися перебудовою. На руїнах філософії, етики й естетики, релігії і права ми збирали уламки і силкувалися створити новий єдино правильний модель для світу - за вказівками „кори­феїв". „Радянське право..." Тому університет не давав ні освіти, ні спеціяльних знань, школа не давала знан­ня мови, навіть рідної, а книги не давали інформації.

І тільки єретики задумувались: а чи не пройдисвіт це все затіяв для дурнів?

Чи не найбільшим єретиком і вчителем західнього мислення у нас був Шевченко з його рішучим повер­ненням до духовних абсолютів, до біблійного світогляду і християнських вартостей. Шевченкова неприми­ренність до світу імперських замінників була послідовна А навколо тривали старі ігри в дарування свободи:



Чом ви нам

Платить за сонце не повинні?

Платити, звичайно ж, дорого - життям. Сонце можна розділити на три зони: в першій - у камері - сонце як мрія про майбутнє, в другій - вам дається трохи вранішнього і вечірнього сонця після роботи, в третій - вам путівка на соняшний курорт. Боротьба за сонце ведеться в другій зоні, і саме з неї вибиваються в третю або падають у першу.



Чом ми вам

чурек же ваш

та вам не кинем

як тій собаці...

Чурек для інтелігенції - це правда, хліб і повітря творчости. Але це відчувають лише ті, що навчались у кращих барокамерах. Дози правди підкидають, як собаці хліб. Це дозування - універсальний закон творчого літературно-мистецького господарства соціалізму.

Класики ув'язнені, обсновані павутинням кривотлумачень. До правди треба пробиватись крізь терня чо­лом. Доступ до закритих фондів даром не дається: потрібен ярлик. Але то ще не все: користуватись даними закритого фонду - на це потрібна індульгенція. Комусь можна більше, хтось може поїхати навіть на Захід. А хтось носить у собі, як камінь на совісті, ті знання, які повинен сказати людям, але не має на це дозволу. На всіх рівнях є привілейовані люди, які можуть похвалитися доступом до інформації як рідкісним товаром.

Тут прорив нагору дається так само важко, як прорив до замку принцеси в казці - тільки для сміливих лицарів. Звідси в нас Симоненко, Стус... Хто повільно розгіпнотизовувався. Хто і не був загіпнотизований, а тільки часом, задля лояльности, вдавав, що такий, як усі. Одиниці набиралися зухвальства дражнити драко­на, поставленого на сторожі істини.

Треба сказати, що молодь була вражена не так тим, що її обманювали, як тим, що всі стражі істин на другий день після викриття ідола з усім погоджувалися. І ніхто не заридав, і ніхто не захистив своїми грудьми.

У нас було заведено ділити людей на західників і східняків, маючи для цього відомі підстави: характер раннього виховання і впливи середовища. Захід-як не заслуговував політичної довіри, чимось був причетний до таємниць підпілля, був україномовним і національно визначеним, здебільшого мав релігійне виховання і певні правила. Російська мова і книжка прийшли до нього, по суті, аж після війни. Уявлення з життя і роз­повідей тяжіли до західнього світу (про Східню Україну чули хіба як про голод і жахи). Ментальність як світ підсвідомого і неусвідомленого була підґрунтям для західньої орієнтації, так що пізніше Пушкін чи Лєрмон­тов лягав на душу передусім західніми мотивами. Якщо до цього ще була трохи краща школа, ранні спроби перекладів Ґете чи Гайне, ранні захоплення Шекспіром чи Байроном - це створювало передумови для роз­витку західньої орієнтації. Сюди б я додав культ Наполеона, який символізує боротьбу за поширення захід- ніх вартостей у світі. Східняк був здебільшого національно індиферентним і зовні, а то Й зовсім зрусифіко­ваним. А це значило - льояльним.

До речі, марксизм теж сприймався з різним ухилом: східнім - як догматичне узаконення буднів, і захід­нім, що тягнув у бік загальнолюдських цінностей і національної волі. Отже, обов'язкова лектура діяла по- різному навіть на однокурсників.

У Києві шістдесятники зі східнього і західнього прикордоння одразу потяглися один до одного і „зіспі- вались", часом ще швидше, ніж близькі краяни. Принцип відмінности й одночасно близькосте в етичних ідеалах дуже важливий у творчій співпраці.

Однак треба ясно усвідомити, що закладені з дитинства начала були різними, навіть протилежними. При всій взаємній симпатії було багато розбіжностей - у поняттях, оцінках, звичних поглядах. І хоча соція- лістичні цінності ревно ніхто не захищав - вони десь сиділи на дні.

Дуже точно про це говорить Михайлина Коцюбинська, зокрема в недавньому листі до мене:

„Якщо ти органічно орієнтований на західні стереотипи мислення і житейської обрядовости з огляду на атмосферу, в якій зростав, на ту систему цінностей, які ввібрав у себе з дитинства (а ті початкові системи цінностей у нас дуже відмінні), то я - продукт нашого суспільства. Оглядаючись на своє життя, осмислюю­чи свій екзистенціяльний досвід, тепер, як ніколи, усвідомлюю це. Я вже від народження, пуповиною зрос­лася з деякими мітами і стереотипами, які тобі завжди були чужі. І зрісшися, бачила в них щось таке, що для тебе було невидиме, а мені лишилось у чомусь носталгійно близьким (приміром, враження, пов'язані з вій­ною, та й ще дещо) у підсвідомості. Тому я, може, не так різко відкидаю все, що тобі чуже і вже на корені неприйнятне".

Це дає освітлення нашої духовної атмосфери, якоюсь мірою свідчення і за інших моїх друзів- шістдесятників. Для всіх них я був киянин, але - волинянин. На Захід України дивилися з надією. Та огляда­лись - і щось не видно було довгого ряду волинян, львів'ян, тернопільців, які стали б поряд з Василем Голо- бородьком чи навіть старшим бунтарем Миколою Руденком. Десь вони розплились і уподібнились у морі конформізму, що єднає обидва береги.

Але на спустошеному війною і червоною мітлою західньому і східньому березі десь під уламками за­лишився скарб - пісня і молитва матері. Цей маленький струмок, що протягнувся крізь життя від маминої молитви, підживлював і наш ідеалізм, і наші шукання правди, і наші абсолюти.

Якщо декого пробудив випадок (зустріч, розмова, книжка), то пробудив тому, що той струмок пульсу­вав у підсвідомості. „Перші уроки поезії - мамині" - згадує В.Стус. Але цілком ясно, що молитовні інтонації



  • теж мамині: без них він не знайшов би Рільке.

Захід у житті шістдесятників був животворним не з того широкого потоку, яким ішли три джерела і три складові частини марксизму, а з того струмочка, який зустрічався з маминою молитвою. Навіть без слів. Бо звідти випливала джерельна мова культури.

Довгі століття на поле битви народів і закріплення перемог ми мали серед сильних світу тільки те, що належить у казці Попелюшкам - усі звинувачення за чужі помилки й гріхи - і за свої. Переможених судили



  • і без жалю.

Але культурні сили Заходу повернулись до нас лицем уперше тоді, коли ми з'явились без зброї на полі чести і явили належну офірність. І дали нам ім'я в'язнів сумління. Не розбірливий щодо колоніяльних народів Захід став розрізняти українських в'язнів сумління за національністю, за іменами і трактувати з належною повагою, як своїх.

У дзеркалі Заходу шістдесятники вперше побачили історичну ролю, своє лице, намальоване на вічному полі боротьби за людину та її права, за нерозмінні людські вартості (на імперських полігонах були тільки нумери об'єктів обстрілу та нумери кримінальних справ).

Ідеалісти Заходу (передусім українці) простягнули руку як рідним, загубленим у казково злому чужому світі. І опозиційна Україна відчула із Заходу світлову смугу тепла і любови, яка єднає світ.

Це була щаслива обставина для обидвох сторін - і у світі порізнености й відчуження розпізнати те вічне людське, що єднає людей Землі. Це була перевірка на справжність тієї мирної сили, яку витворили ідеалісти всіх часів, щоб підійматись вище і ставати ближче один до одного - ставати ближнім один одному.

Константою тієї сили є стоїцизм, з яким людина зносить свою долю з вдячністю Богові і дає поміч ін­шому на розбурханій і небезпечній хвилі часу.

Тут, зрештою, на хвилі шістдесятників зустрілись і впізнали один одного хранителі духовної спадщини (затерті, витіснені на ярмарку марнослав'я на музейні закутки Заходу і в зони спецнагляду - Сходу).

На міру взаємин ринку Україна, пограбована та ув'язнена, не мала чого дати Заходові. Але на міру тих вартостей, що їх зберігає історія в нерозмінному фонді насіння, Україна устами гнаних за правду нагадала призабуті в кінці XX століття цінності вистражданої свободи й офірности у відстоюванні засадничих варто­стей. Це був своєчасний аргумент: душа безсмертна, а зблиски науково-технічні - тільки тло для життя у світі Духу.

Загадка живучости шістдесятників на арені раптових змін на зламі 80-90-х років, очевидно, в тому, що світ прийняв мову, вистраждану тим драматичним поколінням.

Загрозлива для світу, затята і наступальна комуністична потуга - раптом відмовилась від своєї манери виклику і погрози. Вона поникла, повернулась на 180° - і прийняла мову своїх замучених і недомучених жертв з кримінальними нумерами.

Це була вічна тиха мова правди - струмок її пливе через усю історію. Комуністи не змогли пересушити його, перекрити своєю „правдою", і зрозуміли, що спільною мовою світу може бути лише та тиха мова гна­них і переслідуваних за правду, яка йде від священних джерел.

Імітуючи, вони назвали її „новим мисленням" - і демонстративно перекреслили свою гру в нагрома­дження ненависти та зброї, гру, накинуту ними світові.

Нове мислення - це, власне, той здоровий глузд, до якого апелювало покоління заглушених, що колись прокинулось від гуркоту розбитого ідола. Це повернення до загальнолюдських цінностей, затоптаних Схо­дом, і чи то занедбаних, чи призабутих Заходом, що розпочав новий акт на полі раціоналізму, в полоні мате- ріялізму.

В цьому полоні політики Заходу і Сходу договорились майже до спільної мови, сповненої самохвальст­ва і погроз. Альтернативою війні були... слова, зужиті і безсилі в силовому полі матеріялізму.

Збанкрутілий комунізм удався до імітації загальнолюдських цінностей і назвав це прийнятним раціона­лістичним терміном.

ПО СУТІ, ЦЕ ТОЙ ДІЯЛОГ НА ҐРУНТІ ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ, ЯКОГО ВОНИ ТАК УНИКАЛИ. Він вистражданий людьми, що стояли на смерть в обороні гідносте, і скромною силою правди вистояли проти зухвалої правди сили.

Власне, це той самий феномен великої віри, що рятував людство в критичні моменти історії.

1991р.

Я ПРИНІС ГІЛКУ ТЕРНУ4



Преосвященні владики, чесні отці, дорогі кияни й дорогі гості, що приїхали до нас на цю велику зустріч - зі своїми іконами, хоругвами й прапорами! Вітаємо вас на цьому історичному Софійському майдані, який пам'ятає славу наших перших князів, гетьманів і полководців. Вітаємо зі святом зустрічі під хоругвами Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) - від цього храму, звідки виходила у світ наша віра.

Але зібрали нас сюди сумні роковини. Взагалі нині під рідними прапорами ми збираємось на майданах на сумні свята - то роковини найчорнішої в світі чорнобильської катастрофи, то роковини найстрашнішого в світі Геноциду - задушення нації голодом, то з приводу викриття місць масових розстрілів каральними ор­ганами антинародної влади.

Нині 60-річчя процесу Спілки визволення України (СВУ), що його серед білого дня вчинено більшови­ками над тими, хто був славою і совістю української землі. їх судили за злочин любови до свого народу, прагнення рятувати його.

Для комуністичної партії 1929 рік був роком великого перелому.

Для України він планувався як рік перелому хребта - господареві української землі, чесному інтеліген­тові й священикові української церкви.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка