Книга 13 Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2



Сторінка19/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір4.6 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
СПІВИ ЯРОСЛАВА ЛЕСІВА

В морі поезії, де у зверхній піні шелестять паперові кораблики і тихо лопаються надуті бульбашки, іс­нують важкі прозорі краплини сліз. Вони несуть у собі сіль поезії - її гірку правду.

Якщо Ігор Калинець був помічений ще у 60-ті роки, то Миколи Горбаля нікому було б помічати, якби не літературне середовище в таборі суворого режиму. Василя Стуса ми помітили вже після громової вістки про його смерть. Ярослава Лесіва довго возили кримінальними етапами - він був чи не найбільш самотнім і забутим.

Але думаючи про Шевченка, він вперто повторював:



Щоб не лишати внукам нашим, я доношу твої кайдани.

В морі поезії (неопублікованої) ми досі не помічали його скромної постаті. Але, коли помітимо - його збірку „На лінії болю", будемо читати до кінця з потаємною надією знайти перли. У ній все справжнє, наро­джене з болю, освітлене сяйвом наших одвічних ідеалів. На чорний навколишній світ Лесів дивиться очима тих добрих синів гір, що все бачили і не можуть змалитися до дрібної мсти або темної розпуки. Хоча кожно­го дня - те саме:



Мій рожевий кінь знов поворонів.

І знов:


Як білі сови, сни Мене щоранку будять. Сніги. Сніги. Сніги. Й голодні, хворі будні.

Читач відчуває, що за тими словами стоїть таємна глибінь айсберга. Ці слова настояні на якійсь розпач­ливій безпросвітності. Тут не місце розповідати біографію Ярослава Лесіва, „бо за людей сором, бо серце болить" (Шевченко). Табори суворого режиму - політичні й побутові, тюрми, етапи, безнадійно довгі голо- дівки і знову фальшиві звинувачення та безсоромні суди і цілковита сваволя каральних сил. І дно злочинно­го світу. Є у Лесіва такий вірш:



Мовчання - золото, Притакують молоти.

В цих чотирьох словах - уся епоха!

Цю епоху він важко пройшов - по самому дну. Хтось може написав десятки томів жалів і прощань. Ле- сів написав тільки те, що прорвалося як стогін. Наче з безодні білого мовчання він снить невимовну правду свого часу і свого краю:

Все сніги та сніги - замело. Ні сліду, ні землі, ні небес. Тільки в спогадах рідне село, Як в тунелі експрес. Ніжні гори. Далекі вогні. Гордий Бескид На вічних вітрах. На одній.

На найтоншій струні Тужно виє Вселенський страх.

Здається, в'язень сумління перебував у самому епіцентрі того страху, що лихоманив світом десятки років.

Інший син краю гір, Зіновій Красівський дав своїй поезії страждань національну назву - „Невольничі плачі". У Лесіва нема історичної і національної атрибутики, але є її глибоке осмислення, особисте пережи­вання і стусівська офірна готовість.

Глибинна духовна традиція стоїцизму чується в згармонізованій поезії дисгармонійного віку.



Камінь, що в мене кидають, В чорнозем душі ловлю. Зійдуть ломикаменем квіти - Люблю вас, люблю, люблю.

За формою поезія Лесіва проста. Вона пливе, як молитва, як подих душі. Метафора прозора, слово ваго­вите, рима свіжа і її не помічаєш. Жадного сліду технічної обробки: все народжене на етапах.

Можливо, Ярослав Лесів не напише томі19. Але хіба інший український священик Маркіян Шашкевич залишив нам томи?

Звичайно, порівняння шкутильгають: і парафія не та, і поезія не та, і преса не та. Але мені здається - прийшов би зі своєї далини вічно молодий і гарний Маркіян Шашкевич, поклав би руку на плече Ярославу Лесіву і сказав би: „Брате мій, я теж хотів би так написати":



Золота безнадійна осене Не боли мені не боли Ти маленьку смужку просині В час вечірній мені пошли Ти холодним місячним променем Хрест віконця позолоти І шляхами так важко пройденими Безпросвітню ніч освіти

Погортав би Маркіян Шашкевич збірку і широко відкритими очима може б відмітив мовчки ті вірші, від яких не відмовився б кожен справжній поет. А тоді низько схилився б перед тихим стражданням гідних спадкоємців кінця страшного двадцятого віку.

Бо справді: ТІ В БІЛИХ ОДЕЖАХ - ВОНИ

ПРИХОДЯТЬ ВІД ВЕЛИКОЇ СКОРБОТИ...

1988 р.

МИТЬ НА ЧУМАЦЬКОМУ ШЛЯХУ



Кажуть, визнання ослаблює талант, і деякі визначні художники в Японії починають нове життя під но­вим іменем, щоб знову вибиватися своїми силами. Для нас це звучить, як красива легенда. У нас таланови­тий художник весь час вибивається аж до сивин без небезпеки вибитись, бо на фінішній лежать уже „те, ко­му положено".

Опанаса Заливаху, вже геть вибіленого на дощах і вітрах відлиги, морозів і застоїв, „відкрили»аж сьо­годні. Власне, ще на початку 60-х років знали, що це художник справжній, замовляли йому роботи, які не проходили через прозорі очі всевидючих начальників, потай доручали йому ілюстрування книг, і навіть піс­ля повернення з таборів (де він теж залишився художником) давали йому тихенькі замовлення.

Справжність змушена була ніби ховати своє лице...

Опанас обдаровував своїми картинами знайомих, навіть не підозрюючи, що вони мають також мінову вартість. Тихо радів з візит тих, що просилися до мансарди, обставленої картинами, і тихо жив своїм інтен­сивним життям гад байдужим, ліниво приплющеним оком доби. Дійсно:



Величі справжній не треба Спиратись на плечі нікчем.

(В. Симоненко)

Але справжні завжди спираються на плечі попередників. Опанас Заливаха належить до майстрів освіче­них, до тих, що вічно шукають опори, дороги і вершини. Він знає майстрів попередників і сучасників, він має авторитет і друзів у літературному та науковому світі, він любить музику і філософію, він весь час екс- перименіує, виробляє, збагачує свою мову і постійно тримає в очах ту вершину, що кидає світло на чоло, на полотно та будить вічний неспокій.

Каталог його виставки в Івано-Франківську відкривається, по суті, сповідальними словами: „Митець є мітотворець, що проявляє себе в образній тріяді - особистість, національність, вселюдськість".

Тематично палітра його широка. Але шукає він не вшир, а вглиб. В поезії він нагадує, може, Василя Стуса (Опанас Заливаха став одним із перших лавреатів премії імени Василя Стуса) , що в численних варія- ціях розробляє одну болісну тему і прагне дійти в ній до самої суті. І звіряє „свій крок за словом Бога" - і попри смерть, і попри жах. І власне тут він виходить на вселюдськість - на ниву Великих.

Чумацька тема не є магістральною у творчості художника Опанаса Заливахи. В багатій зелено-синій га­мі його картин ця ідилічно-червоняста „Чумацька вечеря»при світлі ватри з'явилась посеред вічности, як сон про минуле в країні аріїв. Це ніби ясний пролог художника. Воли круторогі тримають сонце на голові й див­ляться серйозно і задумливо в невідоме лице завтрашнього дня. Це добрий соняшний світ, який аж світиться німбами над чолом трьох чумаків (третім присів до них сам Опанас, і то так природно, що сумніву в автопо- ртретності" не виникає). Очі сакральних волів зворушливо-інтимно межують з очима художника в картині „Доля". Якась у них спільна доля, і навіть сльоза в них спільна...

Народившись на Слобожанщині, Опанас Заливаха чумакував уже дорогами XX віку: Далекий Схід і Ленінград, Київ і Мордовія... Аж поки не осів на підбитому галицькому крилі української землі. Може тому, що тут найбільш відчута густота страждань і болю?

На величному пірамідальному будинку катедрального собору XVIII століття обідрані всі розп'яття. За­раз це Івано-Франківський художній музей. Несподіваним гостем у ньому була виставка малярства, графіки, різьблення і кераміки Опанаса Заливахи. З його наскрізь драматичними філософськими творами до собору ніби повернулось розп'яття. Піета XX віку.

Переглядаючи каталог - понад сто назв, - тут можна було б виділити і мажорні назви - ритми, пісні, троїсті музики ... Але насправді всі картини Заливахи - в єдиному філософському ключі: жадна з них не по­рушує урочистої величі собору. Ні легковажним усміхом, ні безоднею відчаю. Правда, жіночий силюет на тлі червоного сонця чи то вихору в очах - вибивається із загальної тональности, як тривожний крик птаха, і має назву „Розпука" (1972). Тут художник стає зойком свого безумного часу, і цей голосок теж можна ви­тлумачити по-філософськи як застережливий крик Кассандри, що бачить попереду безодню.

Картини О.Заливахи наче озвучені - задумливою піснею, молитвою, тихим риданням. „Калина", „Ніч", „Пісня" - це музика кольорів і ліній, гармонійне переплетення червоних хвиль між жіночими обличчями, перевтіленнями в одну сумовиту мелодію, що творить острівець завороженого цвіту - пісню.

Входження у мистецький світ Заливахи важке: це справді мистецтво XX віку - умовне, засимволізова- не, багатовимірне. Воно наскрізь драматичне. Сюди, як і в шевченківський, і в шіллерівський чи шекспірів- ський світ, навідуватися для розваг і вражень нема сенсу. Великі бездонні очі в його картинах задивлені в таємницю часу. В них біль і пам'ять, якої не змиває летюча радість хвилин.

Образ Гуцульської Мадонни чи не провідний у його творчості. Чи то варіяції на тему „Пієти", чи то сто­їчна ідилія „Є і будемо" - в їхніх сумовитих очах світиться ясність, духовна певність свого призначення і свого безсмертя. На картині .Дорога" - теж мадонна, без сина. Синеньким струмочком через її чоло і серце пропливає артерія життя...

Традиційна українська тема сім'ї органічна для Заливахи. Вона починається з картини „Закоріненість", де двоє хлоп'ят виростають, як дерева з грунту, щоб засвідчити нездоланну силу рідної землі. Але „Одна" у нього теж животворить чарівний добрий світ сім'ї. Це знову дівчина, за якою стоїть увесь прадавній рідний світ. В її обличчі стільки самобутности і вірности собі, стільки надії, що жадні чужі сили не здатні підмінити його і вплинути на це зачароване лице краю.

Тема повторюється. Знову вродлива мати з хлопчиком. Крізь неї пливе життя, розділяючи чоло на тем­не і світле. Але вона - вічний вицвіт свого краю, вічне джерело - „Криниця. Потім цей хлопчик - уже з ді­дом, старим гуцулом („Старці"). Це теж дорога, якою діло з лицем апостола і внук, як жива частка діда, ви­рушають у майбутнє. За ними - вчорашній світ села, і з ними лише те, що в серці і пам'яті. Але за них не страшно: такі не впадуть.

У холодних стінах собору картини Заливахи зупинились, як феномен епохи абсурду. Висока музика ор­гана підживлює їх, як вітер з гір. Але чому саме собор явився їм в образі притулку, як ці картини добрались до нього? Адже ясно, що художник їх творив усупереч усім приписам соціялістичного реалізму і був просто смішним диваком в очах обачних реалістів, якими нині ніхто не цікавиться, навіть ті, що тихенько здирають прізвище Заливахи з афіш, розвішаних по місту...

А люди йшли, старі і молоді, щоб оглянути принаймні те, що їм легше дається. Можливо, багатьом за­багато умовносте навіть у „Полонянці", що торсом нагадує Архипенкові скульптури, не кажучи вже про сповнені динамікою барв і ліній картини „Ритми", „Ніч". Можна ще відшукати в пам'яті відповідники до скупого на барви полотна „Похмурий день": на свіжих гілках пообрубуваних дерев густо посідали ворони і радять раду над німим світом, укритим снігом сірим. Та вже треба прийти більш підготовленим до картини, що причаїлась у подібній тональності, але несе зовсім інший зміст - „Рух". Тут наче в уламках дзеркал живі промовисті чоловічі й жіночі обличчя, сповнені енергії і рішучосте, очі оживлені думкою - наче змовники проти німотної сірости і монотонности життя.

Привертає увагу загадкове полотно з однією лише постаттю привида, який іде на вас. Квадратовий, ни­зькочолий, похмурий, з лихоманкою в очах, він бреде по коліна крізь оази людського життя з якоюсь маяч­ною загадковою ідеєю. І дивно: життя у багатоманітності барв і форм десь згорнулось і причаїлось, наче се­ла 1933 року, а він один, безперешкодно, без радости і навіть без злости, натужно і понуро височить над ча­сом. Десь ще жевріють, зеленіють осторонь оази землі, але вже ніби безнадійні, бо своїм поглядом і вигля­дом він гасить радість.

Чарівний куточок виставки становлять імпресіоністичні образи вечірніх вузьких міських вуличок і дво­риків з усамітненими постатями. Одна з них - на молитві біля дверей храму.

В куточках собору стоять дерев'яні скульптури художника - стоять, наче там і були завжди. Справді, як каже приказка, „з цього дерева можна різьбити святих".

Але найпомітніша частина виставки присвячена недавно відкритій болючій темі нашого часу: світ крізь грати. Це давня тема художника. Розкрита вона теж на різних рівнях складности. Найпростіший образ „Ку­пе" - „столипінський" вагон, з якого в темнозелених барвах цілий букет стрижених голів, очі горять спога­дами про волю і жагою життя. Тут повторена теж назва „В дорозі": один з моторошних ритуалів „пересадки етапу" на інший поїзд, коли всі в'язні присідають поруч з вівчарками, чекаючи на команду конвою.

Привертають увагу дві схожі між собою картини: біля звичної бовваніючої червонястої вишки стоять „Мислителі". Це темносірі зеківські силюети, наче нічні сови, палаючими очима пронизують темінь ночі, повної і непроглядної. Ніби згусток закованої енергії в атмосфері зупиненого часу.

Особливою викінченістю вирізняється картина „Чай" - добре відомий ритуал пиття чаю в зоні: по колу. В Опанаса Заливахи тут наче зупинився і затих славний гуцульський танок - аркан під частоколом вишок і дротів. У цьому несусвітньому світі зеки створили мале замкнене коло тепла за круговою чашею. В цій ра­дості спілкування - коло різних упізнаваних облич, і кожен думає про своє під стандартом уніформи і рути­ною буднів зони. Очевидно, п'ятирічне засвоєння цього світу (як на традиційну ґулаґівську міру - .дитячий термін") лягло художникові маревом сірозелених барв на душу і значною долею відкрило ракурс бачення життя - і в „малій зоні", й у „великій зоні".

Автопортрети і портрети художника творчо розробляють цю тему. Часом глядач і не зразу схопить пор­третну схожість (цю перевагу Заливаха залишає за фотографами), але неодмінно схопить той слід горнила історії, через яке це обличчя пройшло. Отже, портрети Заливахи - це не профілі й маски, а радше далі в об­личчях близьких для художника людей, зображених так, як він їх бачить і вгадує.

Милує око в доробку Заливахи майже ідилічна світлозелена, наскрізь музична картина більшого розмі­ру - „Щедрість". Мати і хлопчик у білому, поруч корова-годувальниця з телям. Місяць за горою посріблив весь цей сумирний згармонізопаний світ, який стоїть і наче чекає... лиха. І була б неприродною ідилія, якби не постать, яка мусіла десь тут бути: сірий вовк з сусіднього пагорба налагодився накрити одним стрибком все це сумирне щастя.

Окремої розмови заслуговують і графіка, і легкі промовисті екслібриси художника, і його артистична співпраця з природою - різьблення по дереву, і по суті така ж кераміка, в якій митець прагне осягнути наші містичні начала, про що говорять самі назви: „Калина", „Дана", „Мамай", „Ярило"...

Може, в цій співпраці з природою і є ключ до розуміння таланту художника, у якого жаден образ не зу­пинився в остаточнім викінченні. Його цікавить не так остаточна форма, як коріння, витоки становлення об­разу. Художник шукає в образі його першовитоків. Його сни про минуле тягнуться через ідею творця і ся­гають загадки доісторичного міту, в якому ми закорінені аж по серце.

В Опанаса Заливахи світ ще не досяг вимріяного ідеалізму. За ним тягнеться історія становлення. І, мо­же , художник так любить химерні форми марення, бо то в ньому вгадується філогенетична основа. Можли­во, в такому баченні і головне його розуміння оптимізму: то що може змінити в тисячолітній історії кілька детонуючих десятиліть? Справжнє мистецтво вгадує нас такими, якими мусіли б себе знати, якби не забули свій слід на довгому шляху самозаперечень.

Через усі полотна Опанаса Заливахи проходить неспокій. Його „Дзвонар" б'є в усі дзвони. Спокійні об­личчя його гуцулів стоїчно дивляться, готові зустріти все. Глядач виходить з холодного приміщення собору у великому збудженні. Художник відкриває і нагадує, в якому світі ми живемо.

В Опанаса Заливахи є відома картина в кількох варіантах - „Покрова": смутна Богоматір великим білим покривалом у своїх білих руках захищає голови малих світу сього - від лиха, від незримого нашестя, від на­сильства й мору страшного XX віку.

Картина „Пам'ять" - це оплакування без сліз під мертвим оком конвою - сприймається як глухий анта­гонізм доби. Покрова Богоматері незримо присутня чи не на всіх картинах нашого художника: вона є, і в гі­дності лиця його гуцульських мадонн, суворих старців і задумливих дітей - вона благословляє цей страж­денний край на життя всупереч всім силам смерти.

В темному культурному вакуумі десятиліть митець вийшов усамітнено від джерел рідної землі і йшов неухильно вгору, до осягнення нашої національної історії і наших святинь. Він витворив свій світ образів, захмарених насильством і просвітлених стражданням - світ під образом Покрови. І, може, головна сила, на якій тримається і полум'яніє той світ, - то є дух, що не підлягає тискові часу.

ТВОРЕЦЬ СВОГО СВЯТА

Все під сонцем, що жити хоче, поривається в цвіт і плід... Не інакше, як якесь одвічне насіння раптом сходить на цій забутій світом землі на подив людям. Сходить і тягнеться за своїм призначенням до Сонця і Неба.

Здавалося б, земля запущена і змарнована, люди упосліджені долею, край сплюндрований... Тільки зорі, сонце і вітер вціліли від прастарого світу, де ми жили всупереч усім напастям, усім нищителям нашого життя.

Нашу історичну пам'ять змиває хвиля за хвилею. З пісень, з чужих літописів, з чуток про спалені або досі заховані від нас рукописи і книги вгадуємо буяння життя на цій благословенній землі, де наш народ відстоював своє лице.

Коли сонце спіймали в сіті, людині одвели куточок для беззавітно відданої праці, поетові загадали оспі­вувати мудрих вождів, а художникові - малювати агітаційні плякати, - буяння землі наче принишкло. Ми потроху стали втрачати віру в здатність її відтворювали диво Творіння.

Л тим часом попри всі спотворюючі чинники, творчі сили, закладені в людині, живуть навіть під ситце­вими хмарами і проскакують до Сонця в годину просвітків.

Перед ними - драматична дорога боротьби за справжність. Якимсь юродивим шляхом відстоює своє право жити наївне народне мистецтво. Світ з подивом звертає очі на дивосвіт жінки з села Болотні чи колго­спниці з села Богданівки. Марія Приймаченко і Катерина Білокур прохоплюються у світ між погашеними зорями українського небосхилу. Ось замерехтіла зірка Олександра Семерні з Миколаївщини. Гай-гай, їх усіх не погасиш! І навіть у лябараторіях інститутів не переробиш. Жадне міністерство культури не може осягти неосяжного.

Ім'я Андрія Антонюка одразу спалахнуло яскравою зіркою в сузір'ї наших талантів. Радість була неспо­діваною і великою. Спершу здавалося дивним, звідки раптом появився такий художник. Розуміється, ніщо раптом не появляється: десь він уже виставлявся в Новосибірську, знавці мистецтва в нас і за кордоном уже знають це ім'я. Але до Києва він прийшов уперше в травні минулого року. Прийшов несподівано - і ми були не готові до цієї зустрічі. Метушливий травень, вибори, імпрези, роз'їзди, навколоювілейні заходи...

А тут у вітрині сальону навпроти оперного театру якісь зелені акварелі, які здалеку ввечері нагадують Чюрльоніса. З цієї вічної зелені визирає дивний кінь і великими очима дивиться у вічність. Він, як у пісні, чекає. А козаки лежать порубані-посічені. Але які козаки на іншій картині - „поєднались - дожидають вели­кого свята!" Підпису нема. Але то може бути тільки Ґонта. Які обличчя! Які очі - затерпла печаль і місія іс­торична в очах. Очевидно, таким і мало бути оте пам'ятне „Свято в Чигирині". Скільки вже намальовано до цієї теми шабель, кіс і коней, але тут не те - тут прозріння в минуле і вічне... Тут пісня і роздум: „І святая твоя слава як пилина, лине за вітрами холодними ..."

Проте в коридорі сальону вже інший Антонюк. Інші барви. Інші теми. Тут прозріння у феномен Іларіо- на, Прокоповича, Березовського і ніби простого Велеса. Глибінь віків, історична пам'ять.

Андрій Антонюк - великий поет степового краю, степової Миколаївщини, про яку ми так мало знаємо. Вона в шістдесяті роки заговорила юним голосом Миколи Вінграновського, і тоді ми якось відчули, що „той Микола так багато знає, що він сам не знає, скільки він знає..." Просто устами поета проривається історична пам'ять, і крута запорізька сила, нарешті, кристалізується у слові: „І е народ. Йому нема заміни".

Народ для митця починається з рідної хати і з того сяйва, що вперше запалало в дитячій душі. Його світ розлитої в просторі доброти й ласки - стоїчний, на диво відпорний у своїй чистоті, починається для Андрія Антонюка „У маминій хаті", в „Милосерді", де птахи сідають на плече людям, в убогій чистій хаті, з порога якої дідусь гукає всім: „Ідіть до нас кутю їсти!"

Мамин і бабусин профілі повторюються на багатьох картинах, і тут є велика життєва правда любови й вірности на все життя. Але передусім тут є незникненне народне зерно.

Який це дужий, який тривкий у своїй сутності народ на картинах Антонюка! Отакий собі висушений ві­трами й сонцем степовий невгомон з пшеничними вусами піднявся вгору летіти. На руках важкі ланцюги, а він все одно летить, наче у своїй стихії, легкий і ясний. Це - „Мужицький Прометей".

До святкової хати на Свят-Вечір збираються жінки. Хата низенька, господиня велика й велична. Здаєть­ся, коли вони випростаються - хата полетить, як шкаралупинка. Але та бідна хата і захищає, і горбить вроду героїв Антонюка, і діє на них, як та довженківська шапка, вигадана чи то хитрим ворогом, чи простаком з робкопу і пущена в ширвжиток...

Попри все це народ в Антонюка животворить свято. Він видобуває з буднів свято, і завжди десь під сонною поверхнею знаходить джерело. „Білу криницю". Часто за некрасивим лицем ясніє радість чекання, і всі постаті на картинах несуть мир у душі й якусь правічну доброту. Вони не пам'ятають зла.

Тільки що ж тоді так зігнуло їх і понівечило вроду, яка світиться лише в очах? Якесь упокорення є на­віть на страшній картині „Ґолгота": мати несе хреста, великого, кам'яного. На межі сил, у поті чола. Але те­рновий вінок на ній звичайний, наче очіпок, а хрест - звичайний щоденний непосильний тягар. Для того, мовляв, і народилася. Похилена бабуся зі свічкою на човні пливе на той берег. Вона сама ясніє, як свічка, тиха й ласкава, і, здається, немає в світі сили, здатної захмарити це свято життя в останньому промінні.

Картини Антонюка промовисті, як притчі. Ось притча про життя „Два віки": голуба бабуся (та сама, що пливе зі свічкою) - скам'яніла упокорена пам'ять, а її голуба внука дивиться на світ великими очима надії. Сам художник теж втілює в собі притчу про життя: у першій картині триптиха молодий хлопець на подив людям підіймає важку Книгу, на другій - зупинився і стоїть у рамі, на третій - у рамі вікна, що лягло на ньо­го знаком хреста. Він уже посічений тими знаками. Справді, кожна картина накладає слід. Чого тільки вар­тий слід затопленої морем дзвіниці, в якій беззвучно голосять жіночі постаті. В інших приховані, може, ще страшніші трагедії - молитовних чекань і моторошних „Червоних хмар". У всьому видно пам'ять і біль ху­дожника, що поділяє пам'ять і біль свого краю і несе в собі великий запас його закованої сили.

Діяпазон Андрія Антонюка широкий, картини різноманітні, працездатність вражаюча, коли зважити, що кожен твір вистражданий і народжений. Часто в різному стилі. Це лірична епопея степової України, її художнє усвідомлення в кінці віку, її збережений у лихоліттях скарб.

Це християнська Україна, що заховалася у своїй бідності в собі від лютих суховіїв. Але цей світ ціка­вить передусім як художня поява, як художнє відкриття великої духовної сили цього краю. Відкриття тут треба особливо акцентувати: на картинах пересічного художника всі аналогічні реалії - на виставці було бі­льше півсотні полотен - перетворилися б у звичайні банальності, де нема нічого істотного, нічого гострого й цікавого. Картини Антонюка - свята крізь товщу буднів. Це зачарований край його дитинства і снів про ми­нуле - козацькі часи, русько-литовські і - темінь віків. Цей зачарований світ якось перегукується з Довжен- ковою „Зачарованою Десною".

Сама поява художника такої сили - це прояв духовної сили народу. Звичайно, це з тих художників, що творять сузір'я сучасносте, і хотілося б, щоб це сузір'я бачили і відчували наші сучасники. Так, як бачать і відчувають серед багатьох поетів чи артистів справжнє, правдиве - талант з ласки Божої.

Тепер Андрієві Антонюкові не загрожує забуття. Декілька картин його купила Третьяковська галерія, декілька Київ. Забуття загрожує нам: виставка не викликала того захоплення і того резонансу, який викли­кають виставки історіософічних плякатів на газетні теми. Культура масового глядача невисока, рівень дома­гань - пересічний. Естетична нерозвиненість - це теж продукт епохи, яка дає велику кількість людей з сере­дньою і вищою освітою, але не дає тим людям азбуки духовности ні в ділянці релігії, ні в ділянках мистецтв. Вони не поспішають на свято зустрічі зі справжнім, яке стоїть поза світом ужиткових речей і понять. Вони ще в полоні наївного реалізму, який бере видимість за справжність.

Зайвим було б наголошувати після всього сказаного, що Андрій Антонюк - художник і великої культу­ри, і школи великого, справді українського терпіння. Він зумів реалізувати себе, стати високим і справжнім в атмосфері естетичної недорозвиненосте, серед засилля коньюнктури, в бідності й безпросвітності „текуч­ки", під холодом співчуття і байдужосте, коли тільки окремі люди розуміли й невпевнено простягали руку.

Художник у розквіті сил. Перед ним, може, ще зеніт - знаходження свого єдиного стилю, великої син­тези, до якої підводять філософічність, високий ідеалізм і естетизм його полотен. Від такого художника ми чекаємо великих спалахів і просвітлінь. Навколо темніють і ламаються криги. Які там ще небачені картини в глибині процесів пробудження народу, розкривання видних і невидних пут, відчуття сил, глибоко загнаних у підсвідоме. Художник опановує царину справжносте, де людина на повну силу йде до свого визначення - за різних умов відтворити закладений у ній образ і подобу Божу. Людина творить своє свято.

V

СВІЧА ЙОГО ВІРИ

Серед людей, що піднялися з низів духовної анабіозидо інтенсивного . духовного життя й пізнання Бога в собі й у світі, вирізняється постать Валерія Марченка, молодого українського політичного в'язня, що заги­нув на етапах своєї важкої хресної путі. Якщо ми можемо в кінці XX віку назвати мучеників за Правду і Ві­ру, то напевно назвемо його, оскільки він свідомо обрав свій шлях, на якому й було його замучено.

Хто знає, що таке етап по пересильних тюрмах в'язня особливого режиму, той може уявити собі в тем­ному боксі високого худого виснаженого юнака, якому відмовляли нирки. Його тягнуть по етапах цілу весну 1984 року, його возять і влітку... Нарешті він потрапляє на місце призначення - в жахливу 36-ту зону, особ­ливу. Тут у великій камері, де прокручують фільми, до нього підходить теж високий і худий Василь Стус (якому залишилося жити ще один рік), зазирає йому проникливо-болісним поглядом у вічі й каже: „Боже мій! Що вони, чоловіче, з тобою зробили?". Але начальство особливої зони визнає Марченка практично здо­ровим і виганятиме його на роботу. Уремія наступить у липні 1984-го. Його знову повезуть етапами в Перм­ську тюрму й аж до Ленінградської тюремної лікарні імені Гааза... За ним їздитиме по всіх етапах його мати, але не бачитиме його. Побачить лише 22 вересня в палаті ленінградської лікарні, куди його вже занесуть на ношах. Син дивитиметься на неї ще присутнім на землі поглядом, але вже відчуженим...

Станеться перше диво: його віддадуть у цинковій труні на руки матері - поховати в рідному краю. 14 жовтня вона привезе його до Київського аеропорту. Тереза покладе на труну білі квіти, й тихий автобус - дві жінки в чорному, невелике коло друзів, що недавно або давніше повернулись - мовчки зупинятиметься на всіх Валерієвих зупинках...

На Киянівському завулку поблизу Андріївської церкви - тут 16 вересня 1947-го він народився.

Вище над Подолом вирине з поранкової осінньої мли Покровський манастир - сюди сердечна родичка тихенько завела його, п'ятирічного хлопчика, й без зайвих свідків охрестила. Автобус зупиниться біля буди­нку поблизу Печерського мосту. Тут проживав любий дід, відомий професор історії Михайло Марченко.

Потім - будинок на Нивках. Тут минули його юність та вільні між тюрмами два роки - 81-83-ій, тут примарно усміхалася надія на життя, й невідступно тяглася важка вакханалія полювання.

Не буде зупинятися автобус біля університету, де в 1965-1970-му навчався Валерій. Не буде зупинятися біля редакції „Літературної України", де працював у важкі 70-73-ій.

І навіть в отерплих наших думках не зупинятиметься поблизу Софійського майдану, біля темного бу­динку, де його взяли „хранить вечно".

І тільки в материнських очах ще зрине далеке казахське селище Саралжін, де розважливий старий зу­пиняє її й каже: „Хорошего сьіна имеешь".

Зрине чернеча постать теж засланої грузинської патріотки, в минулому реєнта церковного хору в місті Тбілісі, Валентини Паїлодзе. Вона стала духовною наставницею Валерія. Відкрила йому високий сенс віри, любов і мир у душі та незданий світ молитви. В Саралжін прийшов Христос, там двоє зібралися в ім'я Його.

Цю віру він збереже до останнього подиху й передасть матері, потім подрузі... Зрештою, прагнутиме будити її в кожному, з ким зустрінеться в житті. Але попередньо треба було бідній матері зібрати два по­вних портфелі казенних відмов на всі благання й апеляції, щоб серцем відчути: є тільки один Суддя й один Утішитель. „Так, мамо, Віру треба вистраждати..."

„Я чула його молитви: він говорив з Богом про наболіле й постійно дякував Богові за відкриту йому до­рогу до віри...

Крутилося навколо нього чортове насіння, але я не бачила його пригніченим і сумним. Веселий, доб­рий, він знаходив радість у найменшому. Свідомість тлінности не торкалося його - він вірив у життя вічне. Але йти з цього життя безсловесним - не смієш! Поділитися з людьми, розповісти людям, що побачив, що вистраждав, що відкрив для себе на тернистому шляху, як визбувся страху („Боящийся несовершенен в лю- бви").

Йому була дана велика всеперемагаюча любов, що долає страх. Він вірив і відчував, що Син Божий і нині постійно творить чудеса. Що наука й муки Його повторюються в людях нині. І що правда постійно то­ржествуватиме над злом - і гряде Суддя Праведний...

Над видимою поверхнею життя відбуваються вічні процеси перемоги світла над темрявою".

Останнє важко уявити собі в оту найтемнішу годину перед світанком, хто знає безсловесний зацькова­ний Київ 1983-го... Облудний послух юрби без пастиря... Люди марнословили, боязко зводили мову на нік­чемне, уникали тем, проблем, очей - і тікали від себе... Безкарні оргії зла в усіх темних кутках біля високих установ... Узаконені беззаконня - розквіт безвідповідальности й безкарність, яка час від часу супроводжува­лась „процесами спалення відьом", - зловісна тихим полюванням на живу думку й живу людину...

Мисливці на переляканих зайців і лисиць натрапили тут на неподатливий опір людської гідности. На людську сміливість! Загорілось червоне світло: небезпечно!

Безмежна Любов матері - це теж змова...

Безстрашна любов коханої - це виклик!

І ті сліди ... Сліди вели до прихованих таємниць безкорисливої любови!

Навіть сліди молодих людей, що йдуть до храму, - дратували й лютили (храм допускався як притулок для бабусь, що доживають віку).

Син навчив матір бачити навколо живе життя, сповнене див і мудрости Господньої - в природі, в житті людей і в ділах людських. Молитвами, суворою зосердженістю, постами - відганяв від мирної хати страхи, нечисть і навіть навчився долати хворобу.

...Але зупинився автобус біля брами церкви Святої Покрови. Прийняла його труну - й вона стала в кві­тах посеред церкви, до якої колись він ходив, саме в день багатолюдного престольного свята Покрови. Під­ходили жінки, хрестилися, цілували край віка, клали свічі й квіти - й угадували серцем: страдник. Деякі впі­знавали портрет: „Це ж той, хто тут стояв завжди перед Розп'яттям". І молилися: „Пом'яни його..."

Функціонери організували панахиду ще зранку, але все в них переплуталося, заметушились - довелося чекати автобуса...

Справді, такий похорон треба було собі вимолити на етапах, що вели на схід...

Не відбутий і року

як у дивному сні

він вернувся в цинковій труні

У високому небі

осеніло як стишене слово

Свято Покрови

А земля тепла рідна пересиливши холод і вітер принесла йому квіти На глибокому дні Било дзвоном і глухо ячало ні журби ні печалі Уляглись його болі пломеніла свіча пою віри як прийнята офіра А ридань не було очі гострі колючі сумні як на війні.

Валерій Марченко відчував, як мало йому судилося ясних днів. Він уникав зайвих людей і розваг. І лю­бив ходити в Печерську Лавру.

„Там, у київських печерах" - це образ ладу його почувань і думок. Хто може дивуватись, хай дивується, що в кінці XX віку велика кількість людей з вищою юридичною освітою визнала цей твір як „документ, ви­готовлений з метою підриву й ослаблення основ..." І дали авторові, зокрема за це, десять років особливого режиму та п'ять заслання.

Господи

яке коротке і скупе життя

самі надії

але Ти послав йому

велике страждання

з якого піднялась

його стежка до Тебе

Ти відкрив йому дорогу чести

і судив йому полягти на цій дорозі

Так у короткім скупім житті

він не був бездольним.

1990 р.


УКРАЇНСЬКА ЖІНКА НА СХИЛІ ВІКУ (пам'яті Оксани МЕШКО)

На наших очах відбуваються важливі історичні події. З наших очей сходять історичні постаті, учасники важкої драми українського народу, поставленого на грані життя і смерти. Ці постаті часто дають назву й об­раз подій, які змиваються хвилею часу і кануть у безвість.

На превеликий жаль, наша історична пам'ять втрачалась не тільки у вирі й попелі руїн, вона втрачається на наших очах за браком уважного, шанобливого і пильного погляду, здатного бачити, розрізняти і зважува­ти. Для самоусвідомлення нації надзвичайно важливо бачити повторення сутности в мінливих хвилях часу. Непересічні характери і рідкісні долі, що згасають на наших очах, - це наш образ, це притчі про наше життя. Але дуже важливо психологічно усвідомити переломлення українського характеру на гребенях часу, люті­шого і жорстокішого за добу татарського лихоліття, коли чужинці брали людей в ясир. Наш час наклав на людину непомірний тягар, і все було ясно, коли людина падала під цим тягарем і гинула. Але далеко не так ясно, коли надлюдськими зусиллями одиниці витримували цей тягар, проте він змінював ходу, деформував лице і витягував назовні нерви. Боротьба за виживання і за збереження свого лиця та своєї національної гід- ности - це глибинний підтекст того, що ми називали героїчною боротьбою за перемогу комунізму на трудо­вому фронті. Тут згадуються афористичні рядки викинутого на еміграцію київського поета Єлаґіна, якого ще малим осиротілим хлопцем підтримував Максим Рильський:

История не бьет баклуши, Не устают в ней копошиться Перелицованньїе души И передушеннье лица.

Нині вже немає живих обидвох поетів. Однак після поета залишаються вірші. Що ж залишається після учасника національної драми, який всупереч всьому зберіг лице, присутність духу і волю до боротьби?

2 січня 1991 року відійшла від нас на вісімдесят шостому році життя Оксана Яківна Мешко - одна з найяскравіших постатей українського культурно-громадського життя останньої чверти віку. Умерла, як жи­ла, - в дорозі, з повною ношею невідкладних справ. Останнім часом вона фактично очолювала комітет Гель- сінкі-90 і свого особистого безпритульного життя наче й не помічала, бо домівкою її завжди була вся Україна.

Вона народилася в Нових Санжарах на Полтавщині в роботящій багатодітній заможній родині, яку роз­віяло вітром більшовицької революції, і кожен вже не жив, а рятував своє життя, як міг. Від ранніх років іс­торія України закарбувалась їй як конспірація, втечі, арешти, звільнення з роботи, підслуховування і сте­ження, обшуки, знову арешти, заслання і бездомність... Вона попри все це все ж таки здобула педагогічну освіту, мала сім'ю і дітей, хату і друзів - по Україні і по всьому світі.

Вперше її заарештували в 1947 році разом з сестрою Вірою, причетною до національного підпілля в ча­си німецької окупації. Третя сестра Катерина була постаттю легендарною в ті роки, потім опинилася на емі­грації.

До українського громадського життя в коло шістдесятників Оксана Яківна прийшла, як тільки відчула брак енергійних організаторів у громадсько-культурній роботі, гальмованій зусиллями партійних і караль­них органів. Тут вона проявила свій рідкісний дар будити інтерес і енергію, тривожити серця і сумління. Ви­явилось, що це найпотрібиіше у нас мистецтво: спонукати до життя, розворушувати застій і дрімоту, підно­сити рівень культури й освіти, а особливо громадської активности. Найчастіше було так: ошатна і чепурна незнайома жінка зверталась до керівництва науково-дослідного інституту або школи з пропозицією органі­зувати для них безплатно художньо-літературний вечір. Ті погоджувалися. Вечір набирав розголосу, спанте­личені парторги бігали і розгублено питали, що то були за дисиденти, ті поети і літературні критики, що ви­ступали разом із заслуженими артистами...

А тим часом Оксана Яківна організовувала вже десь інший вечір... Нарешті, відділи партійної і караль­ної роботи спільними силами встановили пильність і такий порядок, що кожен крок „особливо небезпеч- ної»маленької худенької бабусі простежувався, і ідейно шкідливі впливи виключалися.

Але вона була невгамовною і діяла непередбачуваним чином. Наприклад, до ювілею І.П.Котляревського в 1969 році вона збирала матеріяли потаємно. Мене попросила написати сценарій вечора і ціле літо приносила мені квіти зі свого саду, аж поки не з'явився есей „Іван Котляревський сміється".



  • Даруйте, Оксано Яківно, сценарій не вийшов, але ця річ - для вас.

  • То нічого. Все одно добре, саме те, що треба.

Правда, редакції не зважились друкувати. Зате слідчі дали найвищу оцінку: „Антисоветский документ".

І це далеко не єдине явище, яке викликала до життя енергійна і вимоглива Оксана Яківна, устами якої промовляв до серця громадський і національний обов'язок.

Період арештів 1980 року і повсюдних обшуків у середовищі української інтелігенції, коли все прини­шкло і чекало кари, бабуся зайняла непримиренну позицію, боролася зі стражами застою як уміла і як могла. Вона мала контакти майже з усіма діячами правозахисного руху в Москві і в інших республіках. На неї мо­жна було покластись, коли вона брала на себе обов'язки члена Української Гельсінкської спілки.

Все життя вона шукала надійних, відданих і безкорисливих людей - і знаходила їх. Від неї перепадало багатьом невизначеним і нерішучим. Але як вона вміла шанувати і поважати тих, кому вірила!

„Якби ви знали, скільки мені довелося витерпіти від неї!» - казав у таборі один учасник Гельсінкської спілки. - Але, слава Богу, що вона така у нас є!"

Це був би багатющий джеклондонівський роман жорстокого віку, якби описати життя Оксани Мешко. Найдраматичніша сторінка ще попереду. В 1980 році її, реабілітовану, знову заарештовують, засуджують на 5 років заслання і везуть аж на Далекий Схід. Конвой відмовився брати на етап з харківської пересильної тюрми слабку і легеньку, як пір'їнка, сімдесятип'ятирічну бабусю. їм стало навіть соромно. Але вона домог­лася етапу, аби не залишатися в тюрмі. З листів Оксани Яківни з Аяну Хабаровського краю постає моторо­шна картина боротьби за життя самотньої в чужому світі політичної засланки в хатині, заметеній снігами. Згадується Кіплінг:



Якщо ти змусиш серце, нерви, жили, Служити ще, коли уже в тобі Усе згоріло, вигасло - лишилась Одна лиш воля: встоять в боротьбі!

У неї вистачило волі підтримувати ще й інших.

Із заслання Оксана Яківна повернулась ледве живою. Але згодом зібралася з силами, і її хата знову від­крилась для гнаних і переслідуваних. Вона знов будила, діймала, заохочувала до роботи. Ніяк не могла вона примиритися з тим, що навколо стільки народу скніє в чергах і в бездіяльності, а на громадській і націона­льно-культурній ниві завжди бракує рук. Так само під час своєї кругосвітньої подорожі позаминулого року вона не могла спокійно гостювати в одному місці, а зустрічалась з українськими громадами, заохочувала їх до активности і не хотіла примиритися з тим, що десь люди витрачають кошти, може, й на вітер, тоді, коли там, де цих коштів найбільше потрібно, люди нидіють без гроша.

Людина обов'язку, вона й там про всіх пам'ятала, турбувалася, влаштову вала різні справи. Цей обов'я­зок п тримав на ногах до кінця життя і давав їй силу підтримувати інших - чи то в організації громад Украї­нської Автокефальної Православної Церкви, чи то організації Союзу українок.

Нині ми складаємо останню шану славній жінці в нашій історії. Вона була рухливим нервом нашого національного життя, супутником і вірним помічником тих, що берегли честь українського імени в роки га­ньби і духовного занепаду. Багатьом, зокрема Юрієві Литвинові, вона була ніби другою матір'ю, яка підтри­мує, жаліє, але не плаче. Козацькою матір'ю. За мірою винесених ударів, за надлюдською витривалістю вона - людина виняткова навіть на дорогах української Ґолготи. І не треба пам'ятати, ідо вона при всьому цьому не з усіма була делікатною, всяка витривалість має межі. Часто ці межі в умовах української дійсности - на

грані уяви.

Настала пора оцінити життєвий подвиг української жінки, що витривала під колесом історії. Це не геро­їзм у бою, а подвиг щоденний і довголітній. Що давало їй силу в безперервній боротьбі з тими, що душили душу, особу і народ? „Що дасть нам силу?» - запитувала Леся Українка і відповідала: „Хрест".

Імена тих, хто обирає хрест свого народу, народна пам'ять берегтиме доти, доки нам світигиме день.

1991 р.

АНДРІЙ САХАРОВ НЕ ЗДАЄТЬСЯ

Непохитна принциповість вченого-політика Сахарова - найвидатніше явище кінця імперії. Він став чи не найпопулярнішою постаттю і постійним об'єктом висвітлення на сторінках світової преси. Його позиція, його життя, його виступи протягом чверти віку викликали подив і захоплення. І не випадково: принципо­вість Андрія Дмитровича у відстоюванні своїх ідей і готовість його платити за них - рідкісне явище кінця XX віку, коли моральний релятивізм у політиці став нормою, а право сильного стало неписаним законом. Людина точних наукових понять, Сахаров приніс і в політику морально-правовий лад, а також динамічну думку і пошук нових концепцій. Але все ж таки головним у його позиції був пошук загублених старих - мо­ральних. Тільки він умів їх прикладати до кожної живої ситуації, і це творило навколо його особи вічний не­спокій.

Менше ніж два роки тому один самовдоволений депутат у публічному виступі виставив депутату Саха- рову найнижчий бал за його часті імпровізовані виступи з трибуни в той час, як йому, причесаному і підго­товленому, слова не дали. То правда, що депутат мав добре складений виступ, може, навіть блискучий зра­зок публіцистики, але чи був у його виступі той струмінь неспокійної совісти, що живила залю і будила ка­м'яні душі?

Сахаров склав невисоку ціну своєму пекельному науковому досягненню, пов'язаному з бомбардуван­ням атомного ядра, і взявся за бомбардування сонного серця, сонного сумління, міщанської маси - „монолі­тної морально-політичної єдности радянського народу". І тут він став великою людиною, яка виконує висо­ке історичне призначення на шляху до моральної і духовної єдности людства.

В час, коли він відкрив для себе і почав відкривати для нас проблему прав людини, ця проблема „валя­лась на смітнику історії" разом з поняттями релігійними, правовими, філософськими - як буржуазний реквізит.

Треба було мати науковий авторитет і славу академіка Сахарова, щоб зважитись поставити ці питання і щоб той голос був почутий вождями - за їх глухими стінами.

Для народу Сахаров явився як мужній приклад самозречення в ім'я віри, як борець за правду. То було нечуване явище, щоб з таких привілейованих вершин, де все таємно й тихо, де правди чи то бояться, щоб вона не заважала жити, чи недолюблюють, щоб вона не провокувала на скандальний бунт, чи то просто не знають, бо там не прийнято говорити і думати про неї, а тут - тричі Герой, лавреат, академік... В очах прос­тих людей такий „бунт» ціниться вище, ніж бунт вчорашнього зека, якому „нічого втрачати". І людям най­важче уявити, що той академік і тричі Герой просто не вмів почувати себе великою людиною, соромився і ніяковів, коли йому про це нагадували, і приймав від ранку до ночі у себе дома гнаних, скривджених, пере­слідуваних, навіть не задумуючись над традиційними християнськими чеснотами. Звичайно, його рід вирос­тав і виховувався в тій традиції, в тій школі, але для Андрія Дмитровича це була просто людська порядність - і при чім тут звання, ступені, походження і т. ін.?

Ця секуляризована етика не потребує підкріплення від джерел - у тих рідкісних випадках, коли чоловік високої моральної чутливости, чоловік етично обдарований з натури. В інших випадках, як показує історич­ний і життєвий досвід, треба з тих джерел поливати і підживлювати щодень, як плекають рослину...

Немає сумніву, що і міжнародній авторитет Сахарова є не так науковий, як моральний. Світ оцінив його жертву в ім'я істини, його чуття правди і високу вартість його правд, оплачених усіма минущими вартостя­ми, які дарувало йому життя, світ оцінив непохитність його принципів і переконань у нашу політизовану епоху усталеного релятивізму. Особливо в „країні соціалізму", де привілеї є матеріялізованим виразом най­вищих вартостей, а втрата привілеїв - гарантує путь на Ґолґоту. Але світ оцінив і культуру, і далекосяжність політичної думки видатного науковця.

Отже, Андрій Сахаров - рідкісна людина кінця XX віку, нонконформіст і правдолюб, який обрав дорогу правди проти сили - дорогу поразок... Коли в 1979 році я посилав йому із заслання свій „талісман" - „Соня- шні зайчики" - доньчин дитячий малюнок, на якому справді від сонця стрибали вниз барвисті „жи- ві»зайчики - то разом з усіма відчував тоді, що йому потрібне для порятунку диво...

В грудні 1989 року в Монтреалі мені розповідали, що недавно побував там академік Сахаров. - „Як йо­го тут зустріли, яке залишив враження?" - „Зустріли, звичайно, добре, але було йому дуже недобре. Група євреїв домагалась його підтвердження, що вони - не економічна, а політична еміграція, а він їм пояснював, що вони - економічна еміграція. Наївно пояснював, ніби вони цього самі не знають... І ще неприємності з гімном: заграли на його честь гімн Радянського Союзу - Сахаров образився, як то можна: ще й тут іде за то­бою примусовий ідеологічний прес! Та тут кожне слово - фальш. Тоді організатори зустрічі звеліли негайно виправити ситуацію і виконати гімн з новими правдивими словами... - „Нема такого нового гімну - це і є сучасний гімн, той, що не подобається містеру Сахарову"...

Я думаю, цим добрим і гостинним людям у Монтреалі й досі неясно з тим гімном дружньої країни і з

тим добрим другом з дружньої країни.

Тут кожне слово фальшиве! Але спробуй доведи, що почуває стражденне серце правдолюба при слові Союз (він же знає, ким і як то робився той Союз), нерушимий (о, тут він пережив і такий аргумент неруши- мости, як воднева бомба), республік (більш жалюгідної пародії не можна собі уявити) свободних - тут уже просто слів нема...

Хтось інший одбувся б жартом і обминув би камінь на дорозі, але в душі Сахарова була органічна не­сумісність з фальшем, він мусів і тут сказати правду.

Чи стала зрозумілою його драма несумісносте вже після того, коли упала, як грім серед ясного неба, ві­стка про раптову смерть подвижника? Цей беззахисний борець з м'якими манерами ніс на собі непосильну ношу людського болю і кривди. Але, здається, серце його не витримало навали тієї олжі, яка осідала, як що­денна пилюка, а на засіданнях Верховної Ради збурилась і піднялась вгору зловісним стовпом. У всякому разі збоку це мало такий вигляд, коли виснажений боєць з палаючим поглядом ще і ще під свинцевою зли­вою в холодній імлі підіймається в атаку на свинцеві бастіони - з сізіфовою впертістю.

Хоч би скільки ми написали про нього спогадів, це ніколи не перекриє тих гір звинувачень і наклепів, якими засипали кожен день того трудівника.

Праведника розпинають між двома розбійниками - це вічна істина землі. І найбільше хули, бичувань, ненависти падає саме на нього.

„Стус готов грабить и убивать!" - свідчила медсестра на сторінках колимської газети: „Цей „лютий злочинець" вимагав респіраторів для робітників шахти і ображав їх тим, що вони нібито бояться говорити правду..."

„Сахаров клевещет на Советскую армию", - гістерично кричали деякі народні депутати на людину, яка врятувала честь армії, кинутої в нечесну афганську авантуру. Яким же великим треба було бути „злочин­цеві", що один став на дорозі заведеної воєнної машини! Якими ж безнадійними мали бути банкрути, які на­віть після поразки у війні звинувачували людину, що їх застерігала і хотіла стримати.

Через українське радіо Канади я передав до Москви телеграму: „Єлені Боннер. Дорогі, прийміть ще один терновий вінок на могилу великої рідної людини, що стала совістю народу. Дай нам, Боже, сил увічни­ти і тримати його прапор. Приєдную до вашої скорботи українське слово любови, скорботи і молитви. Євген Сверстюк і багато, багато... 15.12.89".

Коли я зайшов до російського відділу радіо Канади і запропонував переклад телеграми, молодий чоло­вік поставився стримано, але попросив текст, щоб показати начальству. Потім повернув текст і зовсім „по- вітчизняному" пояснив: „У нас немає ні хвилини вільної в етері, щоб передати..."

Його обличчя розплилось у моїх очах і постав легіон, з якого добрий і щедрий чоловік з розкуйовдже­ним волоссям хоче виганяти бісів, щоб оздоровити людей і розбити їх стереотипи. Але вони люто відбива­ються від нього...

І ось він стоїть у нашій уяві над світом конформізму й апатії і каже: „Ні!". І це тихе вперте „ні»збиває з пантелику самовдоволених правителів.

Коли реалістичним і практичним оком зміряти його, - це великий невдаха. Він почав з науки і тут від­крив зовсім не те, що хотів би відкрити і чим міг би радіти - відкрив щось зовсім вороже своїй душі...

Він писав політичні звернення, листи з підтримкою, листи на захист, листи проти - і вийшла зовсім не та книга, яка залишиться клясикою.

Але той чоловік став героєм нашого часу, нашої епохи. її символом на історичному повороті - на ряті­вному повороті до самоусвідомлення.

У Достоевського є міркування: якби Бог запитав людину, чого вона навчилась протягом свого життя на землі, то можна було б показати хіба одну книжку - „Дон Кіхот" Сервантеса. Оце, власне, і все...

Цей зворушливо чистий і на диво завзятий герой, лицар смутної подоби, готовий захищати скривдже­них і відстоювати справедливість. Може, йому нині випало захищати у світі права людини і права народів?

І шолом на ньому смішний, і щит ненадійний, але танкові армії покищо капітулюють...

Фантастичний пропагандивний апарат може похвалитись, як Наполеон в анекдоті: „Якби в мене була така газета „Правда", ніхто б не дізнався про Ватерлоо". Але цей апарат з колосальною технікою глушіння не може заглушити тихого голосу дивака, який на кожному кроці говорить правду, усім великим гравцям „псує гру»і непохитно несе з собою переконання, що та сама гірка, колюча і нікому не потрібна правда - це єдине, що нам потрібне. Єдина надія. Якщо нам вистачить духу і послідовности...

1990 р.





Табірний екслібрис. Худ. Гриць Герчак, 1977.

СВЕРСТЮК Євген БЛУДШ СИНИ УКРАЇНИ

Сверстюк Євген.



С 24 Блудні сини України. - К., 1993. - 256 с: іл. - (Українське відродження: історія і сучасність/Б-ка журнала „Пам'ятки України"; Кн.13.Сер.1.Вип.1-2). - (Письменники України та діяспори / Т-во „Знання України; Сер.6. Вип.3-4).

І8БМ 5-7770-08224

Збірка есеїв, літературно-критичних статтей і виступів автора, присвячених відродженню духовности й морально-етичним проблемам. Деякі з них з'явилися друком лише за кордоном українською мовою і в пере­кладах. Тільки після фактичної ліквідації цензури вони вперше виходять в Україні.

Ілюстрував книгу відомий художник Опанас Заливаха, побратим автора в роки неволі і на волі. У ви­данні багато документальних світлин.

С 4702640000 - Інф.лист - 93

ББК 8334УКР



1 Доповідь, виголошена 24 грудня 1990 року на конференції „Україна і Росія", організованій Республіканською асоціяцією украї­ністів.

2Ніколи (англ.). Алюзії до поеми Е.По „Крук".

3На основі доповіді, виголошеної в Урбані й Гарварді.

4 До 60-ї річниці СВУ.

5 Виступ на І з'їзді Народного Руху України (НРУ).

6 Виступ на ii Всеукраїнських зборах НРУ.

7 Текст виступу до установчої конференції Товариства української мови ім.Тараса Шевченка.

8Передано з пермських таборів у грудні 1977 року. Надруковано вперше в Україні 1990 року.

9Поділяй і владарюй (лат.).

10Поділяй і владарюй (лат.).

11Сліди жахають (лат.).

12Моя провина (лат.).

13 Хейфец М. Украинские силу^тьI. - [Б.м.], Сучасність. - 1983.

14 Іван Дзюба, Іван Світличний.

15 Місце мого заслання.

16Це було на час написання статті. В 1990 р. видано в трьох томах.

17 Речовий доказ злочину (лат.).

18Страх слова (лат.).

19 Лесів не написав томів, У самвндаві вийшла ще книжечка його проповідей. Глухої осінньої ночі 19 жовтня він загинув в авто­мобільній катастрофі - за два тижні після смерти Зіновія Красівського, який переніс інсульт через надмірне виснаження в постійній громадській роботі.



1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка