Книга 13 Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2



Сторінка14/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір4.6 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
У БОРОТЬБІ ЗА ІСТИНУ

Вийшов у поле козак Мамай шукати долі й відстоювати правду перед навалою напівправд, а там нікого нема!

- Гей, хто в полі, озовися!

Мовчить вітер. Тоді чуття істини підказує Мамаєві, що десь тут має бути каміння, яке буває час збирати і час розкидати.

Мовчить каміння. Лежить каміння незаймане: каміння ж важке... Тоді він кинувся слідами імітації і на­трапив на давнє сіяння висівок і полови. Ага, значить тут діяв Ярослав Мельник („ЛУ", № 2 ц. р.)! Але піди розшукай сівача, коли він, відай, уже й сам забув, де він коли щось сіяв... Колесо історії нині ж миготить і загортає вчорашній день.

Але в чистім полі прохоплюються емоційні заперечення Я. Мельника: Мамай - це химера! От він неда­вно читав у Бєлінського, що хохли одразу після битви розходяться пити горілку, а в творах їхніх поетів - „один крик і юрми гайдамаків, що летять звідусіль з „освяченими ножами". Сама „поножовщина".

Але тут я хотів би ласкаво зупинити для уточнень Я. Мельника і навіть, якщо можна, його „літератур­них однодумців" - тільки на хвильку: бачте, „освячені ножі" і „поножовщина" - це різні речі і різні мови. Освячення - це завжди моральна легалізація. За „освяченими ножами" - і хрестові походи, і козацькі похо­ди, і гайдамацьке повстання. А „поножовщина" - це порахунки злочинців.

У логіці є такий перший закон мислення - закон тотожносте. В літературі і в житті - це вкрай потрібний закон. Пишете про Шевченка - не можна взагалі про Шевченка. Треба конкретно - про твір, про проблеми твору - і вже, згідно з цим законом, розглядати проблему. А є А.

Наприклад, ви пишете: „бунтарські крики Шевченка („схаменіться! бо горе вам буде!")".

Нема такого в Шевченка. Може, ви хотіли б процитувати:

Схаменіться! Будьте люде, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде.

Це з „Посланія ...", і це зовсім не бунтарські крики, а один з найглибших пророчих мотивів Шевченка: тут поет наче у воду дивився, тут кожне його слово було віщим. Ще 1911 року А.Луначарський пояснив: „Поети - це передусім учителі почувань... Хай же береже Україна благородні останки свого поета-пророка, що з її болів і туги створив для кожної людини дорогоцінний, чудовий твір мистецтва. Так само колись і старозавітні пророки із страждань свого безщасного єврейського народу створили незмірно багату поезію любови, надії і гніву".

Але вернімося до Мельникової цитати. Без сумніву, в часи Бєлінського за таке цитування і тлумачення критик одразу втратив би доступ до порядних журналів ...До речі, Фройд, чиє ім'я критик відкриває для українського читача, неодмінно зауважив би пропуск у цитаті головних слів - „будьте люде" і назвав би це обмовкою, або підсвідомим витісненням...

То правда, що над українською літературою тяжить фатум хуторянства (хоча це поняття після прочи­тання П.Куліша чи, скажімо, його видавця і коментатора професора Ю.Луцького (Торонто) вже не здавати­меться нам просто негативним). То правда, що творчість західноєвропейських філософів на українському ґрунті не прищеплювалася. Але то перебільшення, коли Я.Мельник гадає, що він „чи не перший подає їх українською мовою". Цих авторів у нас постійно „розносили" і українською, і російською мовами, чим і за­безпечили той рівень думки, який панує в статті „Коли ще думка спить".

Взагалі перенесення чужих імен на рідний грунт - це робота для великого таланту. Від кількох згадок Шевченка про Шекспіра і Данте ці автори стали цікавими нашому читачеві більше, ніж після появи спеція- льних брошур середнього гатунку. То дуже цікаве заняття - переглядати іменний покажчик у книгах вели­ких авторів. Якраз у радянській критиці й публіцистиці часто вживається „ряд імен", і тому нам уже не тре­ба їх відкривати. Але нам цікаво відкривати сіль імен: як вони стали сіллю землі. А це під силу тільки спра­вжнім сівачам.

У чому нещастя радянської критики і публіцистики? В тому, що вона прийнятною для свого часу мо­вою ілюструвала наперед задані істини. Там і не могло бути пошукової думки. Але коли в перебудованій га­зеті з'являється автор, який пише про розумову неповноцінність української публіцистики, то це не автор, а продукт цієї неповноцінности. Він не вміє коректно сформулювати таку думку: „Мені не відомі публіцисти­чні твори українських авторів, яких не публікували або публікували зі скороченнями, але з публікацій такої- то газети за такий-то час можу зробити висновок ..."

Здається, нині під виглядом плюралізму на нас насувається потік приблизносте, поверховосте, некорек­тносте і гостромовности, що претендує на оригінальність.

.Легкость мисли необьїкновенная", - коротко сказав би Гоголь.

Нині в пресі спостерігається тенденція до ґльобальних тем. Це теми, які вимагають найглибшої культу­ри думки. Говорити про національну психологію (на цю тему написано багато обережних, обтічних книжок) важко не тільки тому, що це діткливе питання. Різні національні групи за певних однакових умов поводяться дуже схоже. Говорити про національні особливості літератури між революцією і перебудовою та розстріла­ми поетів на початку 30-х - несерйозно. Зіставляти характери національних культур тим легше, чим менше знаєш: тоді хапаєшся за зовнішні ознаки і зіставляєш культуру з багатосотлітньою традицією і культуру, яку періодично нищили під корінь. Тобто порівнюєш стару діброву з придорожніми зрубами, порослими паро­стями.

Одне слово, тут лицарського поєдинку двох сторін не вийде... Але вийде довга черга скороспілих авто­рів до видавництва. Я б поставив перед цією чергою принаймні ще один бар'єр: четвертий закон логіки - за­кон достатньої підстави. А з незрілими судженнями треба почекати, поки визріють. Або упадуть самі за бра­ком достатніх аргументів.

„Українці - європейська нація?" - запитує Я.Мельник, гордо підписавши під статтею своє село на Рів­ненщині („Київ", 1990, №5.)

„Ні Шевченко, ні Франко ніколи не жили в Парижі", - одважно розмірковує наш „історіософ", відкри­ваючи нам зі старих конспектів поняття елітарного мистецтва.

Ніяково перегорнувши цю статтю, думаєш собі: не треба з цими хлопцями дискутувати - треба їх пове­зти в Париж!

До речі, в Парижі, Лондоні, Нью-Йорку в нас є високоосвічені інтелігенти. Але вони працюють, як бджоли, в чужоземному середовищі і рівнем своїм показують, що українці є європейцями, полишаючи дис­кусію про європейські нації для кельнерів і завсідників буфетів.

Нині багато явищ національної патології проривається в пресу. Чи говорить це про невблаганну правду життя? Швидше це говорить про рівень нашої преси, про „недержання думки", яка тяжіє до розв'язности і надриву. Так само, як редакційна пошта говорить не так про соціологічну панораму, як про характер людей, охочих писати.

Аналогія такої малокультурное є і в звичайній поведінці. Ми в суєті революцій і перебудов загубили та­кі слова, як артизм і аристократизм, що часто траплялися в наших селян. У літературі це знайдете і в Квіт- ки-Основ'яненка, і в Шевченка, і в Марка Вовчка, і в п'єсах Старицького та Тобілевича, і в Кобилянської... Ось тема, яка чекає на свого дослідника!

Зрештою, всі знають і без літератури, що шляхетні характери йдуть не від освіти і науки. Такий стрима­ний аристократизм віками культивувався серед сильніших, обдарованіших натур, готових платити за честь і принципи. В народі їх поважали не тільки за часів Захара Беркута.

Цьому шляхетному типові важко було вижити в літературі, де панував дух коньюнктури, догідливости, пристосовництва, безпардонне самохвальство, апологія „наймудрішої партії", культ єдино позитивного іде­алу - все це розмивало контрольовану думку і збіднювало її до нагромадження стандартних суперлятивів. Нині ця думка так і залишилася ледачою, тільки переорієнтувалася. Нині вона безпардонно все критикує і, не знаючи нічого святого, ні перед чим не зупиняється.

Тут ми підходимо до наріжного каменя всякої культури. Маєстат абсолюту, велика віра в святиню, пра­гнення до ідеалу підносять автора на ті вершини, де панує дух справжности, - справжнього шукання істини. Тут шляхетність зобов'язує, дисциплінує і додає духовного стоїцизму. Між великими панує згода у велико­му, незважаючи на їхні національні та інші відмінності. Але біда, коли за велику постать хапаються знизу, коли дюжина карликів демократично, „по-братньому" тягне цю постать вниз, до свого рівня.

Радянське літературознавство багатюще на курйози. В 70-ті роки я читав у А.Каспрука виправлення Ле­сі Українки: Килина є позитивним образом роботящої селянки, а Мавка - ледащо...

У 60-ті роки мені довелося прочитати в журналі „Прапор" поему В.Бондаря про Шевченка. Хворий на брак гідности був не лише поет - хвора була і редакція, й епоха, яка не відчувала тлінного запаху розкладу в „клясовій»критиці Шевченкового Заповіту. В повітрі носились міязми, проте, мені

якось вдалося опублікувати в .Літературній Україні»статтю „Постать велетня через велику і маленьку призму", йдеться не про підтримку культу канонізованої в літературі постаті. Кожну постать можна крити­кувати. Але то має бути висока культура думки, яка може будити думку в читача, а не реакцію - таку, як на дзижчання одважно! мухи. Діяпазон зазначеної хвороби широкий. Од безпардонного звеличування до неґа- ції - один крок. З утратою культури читання втрачається інтерес до великого поета, до багатовимірної, бага- топлянової індивідуальности, яка, природно, може викликати різні думки. Такий читач перестає виробляти, різьбити себе. Навпаки, він бере великого поета як модель для вдоволення своїх співочих потреб.

Тим часом естетизм тримається на делікатному ідеалізмі. 1 це стосується не тільки феномену першого кохання. Що не кажіть, а любов - це священний трепет, священна хвороба, яка дає вам крила, дає хоробрість та силу підноситися до ідеалу, служити ідеалові. Любов ідеалістична. Але вона робить індивідуальність то­ншою, делікатнішою, скромнішою...

Україно, ти для мене диво.

Україно, ти моя молитва!

Ось яка сила зробила Василя Симоненка закоханим лицарем, що високо піднявся над загоном співців- патріотів, котрі надто ясно бачили бідність, каліцтво, приниженість і вади коханої.

„... Я - печальний син печальної раби", - пише інший поет.

Але в цих словах, мені видається, вже нема ні лицарства, ні правди, бо мати в очах сина є портретом самого сина...

Правда втомленої душі не є правдою, бо вона розминається з духовним, світловим началом життя. На­бір гіперболь і епітетів нічого не рятує. Можна величати Шевченка словами молитви „Отче наш", можна йо­го книгу величати „Новим Завітом" - від цього поет не буде для нас ближчим. Творення ідола і розвінчання Бога - це різні точки цієї самої парадигми. Кожен по-справжньому великий потребує не звеличення, а розу­міння його джерел і святинь. І такої ж, як у нього, поваги до цих святинь.

Чи не давній маєстат „Нового Завіту" дав нам той рівень християнського стоїцизму, що віками тримав нас ясними душею над безоднею відчаю? Мені пригадується лист Альбера Камю німецькому другові, де він пояснює тогочасну бездуховну апеляцію до голої сили розчаруванням і відчаєм. Відчаєм озлілих синів XX віку. Сам Камю, подібно до Екзюпері, носталгійно тримався маминої руки, опираючись течії часу.

Ми маємо важку спадщину - матеріяльну і моральну. Матеріяльну, бо живі джерела забили „мудрими паперовими горами" (Симоненко), створили цілі зони мертвого слова і навіть омертвили деякі теми, до яких страшнувато нині доторкатись. Адже, що не кажіть, націоналізм та інтернаціоналізм - це вічно живі, розум­ні ідеї...

Важка моральна спадщина вироблялась на грунті культивування напівправди. Успіху і нагород доска­кували ті, що потрафляли, вгадували. Вони навіть пишалися тим успіхом, а непристойністю вважали заводи­ти нереалістичну розмову про правду. Вважали за честь схопити відзнаку - „хоч маленьку, хоч півдулі".

А тим часом честь - як покинутий і погашений вівтар, втрачала авреолю і втрачала лицарів, що здо­бували право до неї доступитись.

„Що ви готові приносити на вівтар?" Я чую тихий школярський сміх у відповідь на старомодну ритори­ку... Але ж це запитання, з якого починав і завжди починатиме справжній автор... Він підходить до загадки „життя народу" і прагне доторкнутися не до чарівної шкатулки, а до рук, „що крутили жорна у переддень космічної доби". Далі він бачить, що народ і досі в старій кріпацькій упряжці, що освіта його чимось навіть гірша, ніж була за дяка, що діти його покидають і пропадають десь у чужих світах... А тим часом на велико­му агітпункті напівправда, напівосвіченість, напівінтелігентність і напівлюбов до народу стали престижними.



О царство півсерць, півнадій,

півпричалів, півзамірів царство, півзмог і півдум.

(В. Стус)

На цьому грунті і розвиваються стриптизи різного характеру. Звільнення від прийнятих форм сковую­чої пристойности.

Національний стриптиз викликає обурення. Від нього відгонить неврастенією. Тут є щось спільне з ру- їнництвом храму.

Вернемось до споконвічних аксіом: добра культура включає моральну домовленість у засадах, а пред­метом дискусій є переважно вибір нових доріг. Низька культура - це брак домовленосте в головному, супе­речки з усякого приводу, при недотриманні законів логіки. Починаються суперечки з питань недискусійних, наприклад, „чия мама краща". Суперечки емоційні, злі й безплідні: „Давайте, ребята, чаще встречаться и спорить!

Найспокійніше сперечатися про „Українську духовну республіку": тут нічого не треба знати і нічим се­бе не обмежувати.

Ми не можемо гостро судити нинішнього літературознавця за брак належної освіти, бо він читав те, що йому давали читати. І всетаки дозволю собі запитати: „А що ви читали, бачили і чули всупереч тому, що вам рекомендували?" Насправді ж підносить те, що „всупереч".

Ось стає літописцем „епохи застою" Віталій Коваль. Остання його публікація „Донос»(„ЛУ", №16) - про Остапа Вишню. Оснащена модним епіграфом з підписом „Біблія", наповнена викривальним патосом. Але чи дає ця публікація на цілі дві газетні сторінки якесь поняття про суть таланту і драму Остапа Вишні?

Автор викриває вже викрите, але несподівано ставить у центр постать Б.Д.Антоненка-Давидовича. За те, що той опублікував негативну рецензію на чотиритомне видання Вишні.

Припустимо, в 60-ті роки В.Коваль був ще молодий і не міг прийти до Івана Світличного, щоб побачити і почути людей, які мислять чесно. Не міг прийти і до гостинної, для всіх відчиненої хати Антоненка- Давидовича. Але потім, у 70-ті роки, хата Бориса Дмитровича геть спустіла. Як би він зрадів, коли б до ньо­го прийшов незнайомий студент і поставив йому найдурніші запитання - про різницю між Гоголем і Виш­нею, про літературних донощиків 20-х, 30-х, 40-х, 50-х, 60-х і 70-х років. І про те, що таке донос.

Чи вистачило б у вас духу, майбутні „слідопити", переступити поріг видатного письменника, одвертого опозиціонера, який в умовах підслуховування готовий був вам хоч цілу ніч розповідати без лукавих замов­чувань повість про своє життя?

Уже навіть 1983-го ви могли б бути третім при моєму діалозі з Борисом Дмитровичем: .Дане Євгене, мене цікавить ваша думка про творчість Остапа Вишні. Я колись виступав з критикою його гумору... " - „Я теж, Борисе Дмитровичу. Ще в школі я не зносив цих дешевих сміховинок, цих „зеніток" і „самостійних ді­рок", читанням яких закінчувались після війни партійні балагани. Жалюгідне враження справив на нас, сту­дентів, і сам Остап Вишня, якого привозили з аґітковими цілями. Але потім я випадково натрапив на „Виш­неві усмішки" 20-х років і несподівано відкрив для себе, що Остап Вишня був культурним, навіть інтеліген­тним письменником, близьким до ВАПЛІТЕ. Аналогія з Тичиною..." - „Він і тоді був нерівним: мене драту­вали ці невибагливі грубуваті сміховини, подвійні гримаси. Але ви кажете - він вам подобався ..."

Делікатний Борис Дмитрович умів вислуховувати аргументи проти... Я собі уявив, як він з розгону на­летів на кумедний вітряк сміхотворства в ті роки, коли сміх викликав алергію. Це була знайома атака украї­нських патріотів на „котляревщину", на фарс і оперетку, на блазнювання. їм хотілось гострої, викривальної сатири, „розумної і благородної", як казав Шевченко. Але сатириків у чотирьох томах більшовики не вида­ють. А малоросійське сміхотворство на занедбаній і замінованій українській ниві росте, як бур'ян. І треба його корчувати якось... Зрештою, обережно, щоб не пошкодити здорового кореня. „Як шкода, - пише Б.Вірний (Антоненко-Давидович), - що поруч „Вишневих усмішок" стоять прикрі „Вишневі гримаси". ІВ. Коваль думає, що то був „зашморг першого доносу Б. Вірного"!

А може, В.Коваль так і не думає? Не може ж він не розуміти ним же наведеної цитати М.Хвильового, де той дорікає порядному письменникові за те, що так недоречно дав Полторацькому формальну аналізу для оснащення його „монографії" проти Вишні? Не може ж В. Коваль не розуміти, що Микола Хвильовий і в га­дці не має називати публікацію Антоненка - Давидовича доносом. Не може історик літератури не розуміти, що "дєло Губенко" виникло не в зв'язку з оцінками його гумору, а в зв'язку з приналежністю його до групи літераторів, яких прирекли.

Але коли це все так, то чи розуміє В. Коваль, що він пише донос на одного з найпорядніших українських письменників XX століття? Пише, примовляючи: „Шукаймо лицарів, із свічкою шукаймо".

Огляньмо ще раз арсенал моральних суджень автора „принципової" статті: „Аби був знав, то, як інші, присвятив би усмішку „батькові"... Зі співчуттям і розумінням В. Коваль пише: „Остап Вишня, навіть підпи­савши разом з іншими прокляття СВУ, „врізав" тоді фейлетон по тих, хто зривав передвиборні збори ... А зашморг „вірних»висів над головою ..."

Чи не правда - з принципових клясових позицій б'є В.Коваль? От тільки як визначити ту „клясу"? Безх­ребетних? Ссавців?

Якщо б ще підійти з діялектичних позицій, то з ним же наведеного заголовку „Як засипався М.Хвильовий на захисті Остапа Вишні?" В.Коваль міг би зрозуміти, що захист кругом підозрілого М.Хвильового міг пошкодити Вишні більше, ніж напад Б.Вірного, бо це ж був напад „націоналіста"!

Автор заповнив дві газетні сторінки викриттям лицарства... Тут можна було б надрукувати змістовну проблемну статтю про гумор Вишні й про те, яку мав рацію масовий читач, яку мав Хвильовий, а яку Б.Вірний зі своєю критикою справа.

Але, погодьмося, цього не напишеш, коли розумієш речі на рівні судження: „Гоголь, доведений до від­чаю, спалив свої твори". Ех, якби у вас хоч мільйонна частка гоголівської вимогливосте до себе, ви теж спа­лили б свої твори...

Чи розуміє ж він, що золотий фонд української літератури - це лицарі, які не розмінюються і не прода­ються. Слово їх забезпечене нерозмінним запасом правда і ціною власного життя. У них були свої людські слабкості, як у всіх, але вони не слугували брехні, не зраджували національної гідности, а коли вже виходи­ли на дорогу чести, то з неї не сходили під страхом смерти.

„Доноси лягли на Вишню, Довженка, Хвильового, Симоненка, Стуса", - пише В.Коваль. Звичайно, ляг­ли і лягають - така система. Але письменник, який підписується під своїми творами, доносить на себе сам. І Хвильового, і Довженка, і Стуса били за те, що вони йшли проти течії.

Хоч би скільки розносила письменника критика і навіть засуджувала його слабкості - цим прокуратура не цікавиться. Вона потребує політичних доносів. На полі політичного доносу працювала ціла „когорта кри­тиків", і це є особлива, ще не почата тема. Але вона ніколи не буде розпочата, якщо В. Коваль розвінчувати­ме лицарів і перемішуватиме їх з донощиками. І то за умов, коли перших у літературі одиниці, а донощиків, поєднаних в одній особі з графоманами, - легіон.

Розрізняти перших і других просто: перші діють проти своїх особистих інтересів, другі малодушно за­робляють тридцять срібників різною монетою.

Декого збиває з пантелику те, що ті і ті сиділи часом разом. Бувало. Але й там вони були на різному ра­хунку. Відомий донощик на Миколу Зерова і Миколу Вороного - Петро Колесник. Він повернувся і ще встиг публікувати клясичні доноси за підписом доктора філологічних наук. Підніміть старі газети - і ви знайдете морально-теоретичне обгрунтування такої діяльносте: Л.М.Новиченко доводив, що це і є справжня мужність - викривати.

Нас тримали в атмосфері постійних викриттів, емоційних і непереконливих. Викриття і зацьковування навіть перестало викликати в нас активний протест. То складна проблема - правдивість свідчень. У житті неправдиві свідчення є часто не злонавмисними, а просто легковажними і необачними. Правдивість свід­чення в деяких випадках вимагає великої культури і дисципліни думки, великої коректности й стриманости судження. Ваша вага, ваша справжність - у виваженості й глибокій правдивості вашого слова.

А тепер уявімо собі, що В. Коваль, замість цитувати євангельський вислів про фарисейство, процитував восьму заповідь і зостановився. Тут він би задумався, чи була критика Б. Вірного неправдивим свідченням? Після того він би задумався, чи можу я на грунті певної спільносте з Вишнею давати неправдиве свідчення про видатного письменника, на якого за життя 50 років підряд давали фальшиві свідчення, і преса їх охоче друкувала? І тоді стаття . Донос»не була б написана. А там же цілий потік дезинформації.

І смертельно тоскно стало мені від думок: „Радянські літературознавці! Не мені б, не мені б захищати жменьку лицарів української літератури. Надворі 1990-й рік - вже можна... Ви повинні їх захищати! Але як це пояснити, коли ви самі цього не розумієте! Без них вас нема! Без них взагалі нас нема - ми нічого не зна­чимо".

Тоскно мені стало, як у старі часи - після приймання екзаменів з української літератури в 58-го студен- та-заочника, який випалив: „А в тих посібниках що? Хіба то історія?"

... І вийшов я в чисте поле, аж там сидить козак Мамай, співає своєї і позирає навколо.


  • Ну, що в чистім полі? - питаю.

  • Та що - вуса! - кидає Мамай.

  • Які вуса?

  • Густі. Як повернеш навпаки - виходять брови. І знаєш, дядьку, весь час мимрять: „Тьі недоволен... и тьі недоволен... но я вас примирю: закроем газету..." - А далі що?

  • Місяць рогатий. Недарма його ховав у кишеню гоголівський чорт.

  • Бачиш, місяць - це теж загадка. Одні народи бачать на ньому, як брат брата підняв на вила, інші - мисливця з лисицею...

  • А ти ж що - проклав свою борозну в полі? - запитав Мамай.

  • Та де там борозну, коли не видно землі. Сама струхлявіла січка. Згортаєш її в копиці, а вітер розно­сить. Часом трапляється заповітний папірець, списаний кров'ю, часом обдертий плякат часів Зерова- Хвильового: бур'ян розрісся на справжню тайгу і закрив краєвид навіть на Чумацький Шлях Сагайдак, „до повіту 60, до станції - 80, і в учительськім помешканні самогонний апарат..."

  • Тепер автобус ходить двічі на тиждень, - розважив Мамай і докинув: а зі своїм Ґете - не розминувся?

  • Знаєш, він вважає, що треба поверх січки орати. Не знаю, який він там філістер у розмовах з Набоко- вим, а в чистім полі він свій хлопець. Озон!

А віз стоїть і нині там. У чистім полі край дороги. І всі чекають: хто впряжеться везти...

1990 р.


ЕВРОПЕЙСЬКИЙ КОНТЕКСТ

Потяг до Европи - з кіннотою і на танках, потягом і пішки потаємно - жителі імперії відчували завжди.

У сучасній політичній фразеології дедалі частіше повторюються поняття - „спільний європейський дім", „ загальнолюдські цінності", „духовна спадщина". Раніше любили поняття „люди доброї волі", бо на­повнювали його радянським змістом: довірливі добрі простаки, готові боротися проти своїх урядів під на­шими гаслами „мир і щастя", соціялізм...

Мало хто задумувався над тим, що ми внесемо в спільний європейський дім і чого чекають від нас. Очевидно, чекають насамперед зрозумілої спільної мови. Але якою мовою там заведено говорити, у цьому багатолюдному і багатоповерховому домі?

Кажуть, що багатий господар того дому схожий на мольерівського міщанина Журдена, здивованого відкриттям того, що він весь вік говорить прозою. Але в нього все ще є вчитель, який нагадує, що та проза наскрізь пронизана духом і буквою християнської культури, яка викристалізувала загальнолюдські цінності. І високі готичні собори, і впорядковані підприємства, і розкішні супермаркети виростають і зберігаються тому, що зберігаються старі поняття чести, гідности, доброї волі. Всі вони, пояснює вчитель, перейшли в по­езію й прозу з вічної книги Святого письма. Вся етика й естетика - з християнського коріння!

Але повернімося до нашої прози. Десь у середині 60-х років до редакції „Українського ботанічного жу­рналу", де я працював відповідальним секретарем, зайшов зі своєю статтею автор із Середньої Азії і поска­ржився, що там важко йому, українцеві, надрукуватись. Я спершу слухав його з мовчазною підозрою, потім зацікавився.



  • Не люблять не тому, що я українець, а тому, що перешкоджаю місцевим кадрам.

  • Хіба в ботаніці є така конкуренція?

  • Є рівень, який виключає нижчий рівень, - пояснив він. - Там багато авторів не знають латинської те­рмінології і не приймають правила вивчення історії питання.

  • Тобто як? Пишуть довільно і описують те, що вже десь описане?

  • Приблизно так. Грамотний ботанік не може цього вписати в науковий контекст - і вони не прийма­ють до себе такого ботаніка...

  • Те ж саме, - кажу я, - що ми маємо в радянській літературі: мене з тріском викинули з „ідеологічної роботи" за те, що я вважав неприйнятною агітаційну літературу - з боку естетичного, і з боку моралі, і з бо­ку логіки...

Уявіть собі шахіста, який не приймає правил гри! Або музиканта, який не визнає нот... Але ми добре уявляли біолога, який не визнає генетики і мистецтвознавця, який не читав Біблії...

Провінція - це світ замкнений, відгороджений і самовдоволений. Зі своїми неписаними законами і міс­цевими мітами. Там є місцеві світила, які мають свою полегшену версію історії, свої місцеві цінності і свої істини, розраховані на довірливих і вибачливих.

Але там не терплять мудреця, який живе на сусідньому хуторі і теж на щось претендує. Там люблять жити поза контекстом.

А проте й тут виробилися свої традиції. Найсильшшим боком нашої, найпередовішої в світі, літератури була критика. Тут було вироблено майданчик - розміром з Колізей - і було вчено кого треба з позиції єдино вірного вчення у в світлі останніх геніяльних висловлювань... Нині той майданчик поріс лободою: нема сві­тла ідей. Призабувся ритуал. „Воля!", як казав евенк у тайзі. А проте з острахом позираєш: майданчик же чомусь пустує... То Я.Мельник з'явиться продемонструвати свої піруети проти когось, задекорованого під Шевченка. То півень прокукурікає, то курка закудкудаче...

Аж, нарешті, з'явиться щось поважніше.

ПРОБЛЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТОТОЖНОСГИ ЗА УМОВ ТОТАЛІТАРИЗМУ. Досвід української літератури. В. Діброва. „Слово і час", 1991, N3.

Стаття настроює на роздуми - самий тільки ряд слів, позавчора заборонених: відсутність національної держави, національна мітологія, неоязичництво, сатанинські міти і т.д.

Але поки я відволікся зі своїми роздумами, магічний майданчик оживає. Сюди приводять поважного Олеся Бердника, Ліну Костенко, Валерія Шевчука і ставлять їх в один ряд. Очі тих, що вже знають „досвід української літератури", світяться цікавістю: поставили в ряд - значить будуть вчити. Але чого вчити? З по­зицій патріотичних - теж нічого не навчиш бувалого Олеся Бердника...

В.Діброва говорить про десакралізацію літератури. Загалом слушно. Але - якої літератури? Тієї, де примусова політизація і тотальне безбожництво випалило сакрум „до основанья"!

Там, де автор виривається з полону неясних слів, де він переходить до ясних - говорить правду! Нова примітивізація Шевченка („батько нації", „наш Новий Завіт"), спроби іконізації В.Симоненка і В.Стуса - це явища справді загрозливі, це друге коло того самого пропагандистського радянського Літературознавства. Іконізувати поета - це погасити і загубити...

„Про них треба добре пам'ятати, але не меншим злочином було б зараз плекання комплексу мучеництва і роздирання виразок..."

Все правильно - плекання комплексу і роздирання виразок - це для дрібних і неталановитих... Але що значить добре пам'ятати? Чи не означає це тривоги за те, що нам бракує великого і талановитого, який без жалів і без сюсюкання написав би правдиві образи тих поетів і по-людськи віддав би їм і нашій історії нале­жне і як поетам, і як людям, що забезпечили вартість свого слова усім своїм життям.

Власне, це поки що єдине, з чим ми можемо входити у світовий контекст, туди, де заведено віддавати належне людській справжності. Там цінять повноту слова. Що не кажіть, постаті, які символізують єдність слова і життя, - це нині оригінальні постаті.

А тим часом, поки я так міркую, В. Діброва говорить речі, з якими не погодитися не можна:

„Опинившись у таких несприятливих умовах, пригнічена („просвітянська") культура намагається якось перебути різкі віражі жорстокої історії, заховатися у материнську утробу національної мітології (Мати Укра­їна, ірляндська Кетлін на Уліен, російська Родіна-Мать), у золотий вік минулого чи майбутнього, поринути у різні утопічні, мілленарні видіння".

Тут можна було б хіба лиш докинути, що коріння є взагалі болем сучасного світу. Здається, він сахаєть­ся перед майбутніми пустелями цивілізації, і всі кидаються шукати свого коріння, аби впевнитись, що жи­вуть, а не пливуть у снах.

Отже, очевидно, тут треба думати про те, щоб не затоптати справжнього живого коріння в пошуках мі- тів, у гонитві за мрією про минуле.

В. Діброва чи не перший діткливо зачепив наших мітотворців і ввірвався в зачароване коло українського словесного патріотизму - в саму „ДУХОВНУ РЕСПУБЛІКУ". Можна сказати - зробив піонерський екскурс у замріяні джунглі неоязичництва і відкрив там те, що є.

„Неоязичництво О.Бердника є калейдоскопічною мішаниною з різноманітних недовірувань, забобонів та відгомоном східнього езотеризму, густо замішаного на українському романтизмі. Важливим є те, що як „Маніфест" О.Бердника, так і „Скитська одіссея" й „Мислене дерево»знаменують повну перемогу жіночого начала над чоловічим. Серед найбільш сакральних понять, які О.Бердник робить святинями „нової свідомо- сти" - Мати-України, Небесна Січ, Церква Святої України, Горня Республіка, Небесна Хортиця - не випад­ково геть відсутні „святині" чоловічої статі. І ця тенденція не обмежується словами. Бердник неодноразово і наполегливо підкреслює пріоритет .духовного творчого життя»над потребами „фізіології, економіки чи ене­ргетики", Людської Душі та Духовности над „гіпнонаркотичною ідеєю державности й так званого „закону", тобто тріюмф ідеальної спільноти над структурою".

З одного боку - це атака нищівна. Але не так то легко взяти .Духовну республіку": заки атакуєш, цей фантом з'явиться на другому краю губерні або й плянети, і найвразливіщий супроти здорового глузду Олесь Бердник знову співає патріотичної пісні про Фенікса...

Поставлена поруч Олеся Бердника Ліна Костенко не знає, чого від неї хочуть. Ії раціоналістичне мис­лення слабо уживається з мітотворчістю. Що вона утверджує жіноче начало, то цього вона й пояснювати не стане. Що вона має поетичне право на свої візії „скитської одіссеї" - цього теж не захоче пояснювати. Тому вона підіймає руку і просить дозволу покинути ряд...

Справді, немає в баляді Ліни Костенко концептуальное. Чому б їй не написати фантазії на доісторичну тему, де „нема письмен - є дивне слово казки". І чому б авторові, який обстоює свободу літературної твор- чости проти всяких приписів, не дати свободи - десь поряд з групою „Бубабу" - жанрові поетичної фантазії на доісторичну тему?



А наше діло - все це прополоти, Аби хоч крихту істини знайти.

- цитує В. Діброва Ліну Костенко і пояснює: „На думку Л.Костенко, поет є шукачем істини".

Я залишу це пояснення з посмішкою і без коментарів...

Але далі з деякою ніяковістю читаю, що В.Шевчук „геть відкидає загальноосвітнє і духовне значення християнства. Як можна так легко писати про автора, який зробив для відкриття освітнього значення хрис­тиянства більше, ніж цілий інститут літератури. Тут уже мимоволі стаєш проти В. Діброви і придивляєшся до його критичного арсеналу. В цьому арсеналі, судячи з посилань, речі необов'язкові, судячи з тексту, - по­няття довільні.

На лінії залишається останній клясик неопоганства Валерій Шевчук, і тут усі мої симпатії мали б бути на боці В. Діброви.

„Ідеї та аргументи В.Шевчука порівняно з Хартією О.Бердника видаються набагато скромнішими і не такими далекосяжними, хоча спрямовані вони в той самий бік. Його спрощений та упереджений погляд на християнство повністю ігнорує той факт, що ця (як і будь-яка інша) релігія не є лише ярмом: вигадкою злих нудьгарів і підступною пасткою для наївного розуму. Християнство принесло в світ не тільки ідею про гріх та покору, а й поняття особистости, совісти, відповідальности кожного за свої діяння, свободи волі, людсь­кої суверенности та, якщо хочете, поняття історії. Антихристиянство В.Шевчука не можна пояснити лише носталгіею за добрими старими часами. На мій погляд, у дихотомії історія - мітологія та ідеальна спільнота - структура він свідомо вибирає мітологію та ідеальну спільноту, в результаті якої Україна стає мітологіч- ним центром світу, де панують колективізм, рівність та мілленарне світобачення".

Коли автор твердив: „усі три автори одностайно віддають перевагу язичництву", то я думав, що це тве­рдження з позицій християнства. Але після такого захисту християнства перед В. Шевчуком трохи розгуб­люєшся, особливо перед вироком: маємо один із „сатанинських мітів", типових для тоталітарного суспільства.

Власне, В.Шевчук безперечно заслуговує на поважне критичне обговорення, і зокрема на питання: якою мірою він, один з найталановитіших сучасних прозаїків, працює на ниві нашого духовного відроджен­ня в європейському контексті, що .передбачає відродження моральних та етичних духовних констант люди­ни християнського світу?

Варто зупинитись на тому, видать з тону статті - негативному, що принесло християнство: ідеї про гріх і покору. Як легко тут попускається критика поняття гріха!

Не відповідає істині твердження, що „християнство принесло в світ ідею про гріх". Ідея ця давня, старо­завітна, і ви самі це знаєте: перший гріх Адама і Єви. Старозавітний також гріх творення золотих кумирів, так добре відомий нам з власного досвіду .Старозавітний гріх переступу через заповіді, так добре відомий нам з власного досвіду. Гріх побивання пророків камінням за їх високі нагадування - так добре відомий нам з досвіду.

То правда, що християнство принесло оновлення і в поняття гріха, і в поняття спокути, і в поняття про­щення.

Словом, цю азбуку нашої культури треба знати. Так само, як треба знати і великі поняття гордині та по­кори - теж старозавітні, дохристиянські. Нам не треба зупинятись на тих поняттях, бо маємо в пам'яті вели­чний образ упокорення - Книгу Псалмів, і маємо перед очима сімдесятилітню руїну Вавилонської вежі, складену з каміння гордині й самовдоволення.

Але тут пора звернутися до першого вірного півречення, з якого починається стаття В. Діброви: „вписа­ти українську літературу в європейський контекст XX століття непросто..." Замість „непросто" я б цю думку продовжив конструктивно: „Значить передусім прийняти мову і цінності, збережені європейською традиці­єю". Абсолютно немислимо, щоб в європейському контексті фігурували такі незаповнені слова, за якими стоять засадничі вартості європейської культури.

Не можна чекати дива від партійно-просвітницьких книг Б.Олійника: там рівень непевного вживання біблійних понять добре корелює з напрямком думки. Але кожен раз з надією повертаєшся до молодших... Перегортаючи листочки товстих і тонких книг, дивуєшся, як мілко розлилася в наш час ріка християнських джерел. Ось перед нами стаття Миколи Рябчука „Картагена має бути зруйнована?" („Комсомольское знамя", 16.4.91). Автор заперечує позиції „максималізму, нечутливого до нюансів", але тут же застерігається, щоб його не запідозрили в християнській невибагливості: „Йдеться, зрозуміло, не про етичний релятивізм і на­віть не про християнське всепрощення: зло мусить бути назване злом, а злочин - злочином".

Нагадаємо, що християнське всепрощення, поряд з поняттям гріха, є вузловим поняттям християнської етики. Якщо ми будемо розглядати всепрощення поруч з етичним релятивізмом, то ми не те що не впише­мося в європейський контекст, - навіть у сільському контексті нас не приймуть. Бо якщо ви скажете сільсь­кому псаломщикові, що всепрощення - це моральна невибагливість, він вас зупинить: „Та ви що? А де ж ви навчилися називати зло злом? Християнство заперечує помсту та розрахунок (око за око). Але то не значить, що не помічає, не розрізняє, не категоризує. Навпаки, християнство вчить вести суворий моральний рахунок провин словом і ділом, і навіть потаємною думкою. Виставлена вами принциповість - це формальність порі­вняно з суворим максималізмом християнства, яке зриває всі маски і зазирає в душу. Хто такий Пилат за вашими критеріями? Намісник, який з боку юридичного і з боку політичного діяв бездоганно. Але мораль­но-християнське судження прочитало в його серці негідні мотиви („задля страху перед юдеями") і навіки за­писало йому гріх умивання рук. Юда за юридичним рахунком не спричинився до смерти Христа, бо все від­булося б і без нього, але християнство створило вічний образ зрадника і відступника. Петро, що тричі зрікся учителя, був одважним учнем, і, як на нинішній рахунок, можна було б і не помічати хвилин його малодуш- ности... Але на кожній сторінці Євангелії ви відчуваєте напружений драматизм між Є і ПОВИНЕН, відчува­єте суворі імперативи і суворі судження про рід зміїний та лукавий (хоча формально фарисеї часто мали ра­цію)".

Отак залучив би вас до світового контексту сільський псаломщик і нагадав би:,, і провини ваші будуть прощені тією мірою, як ви самі прощаєте - тільки тією мірою..."

Але справа зовсім навіть не в європейському контексті, а в нашій культурній спільності, можливій лише при спільності справжніх понять, а не гумових слів-замінників. Нас термінологічно об'єднує антикомуністи­чна хвиля часу, його газетна мова. Однак справжнє об'єднання - на позитивній хвилі, якщо не спільних ідеа­лів, то принаймні спільних знакових систем. Адже при такому розумніш християнства, як у наведеній цита­ті, його не можна ні зрозуміти, ні прийняти. А за ним - наша тисячолітня історія, наша мова - ота сама про­за, про яку не знав мольєрівський Журден.

Чи варто так довго зупинятися на ключових засадничих поняттях нашої традиційної і глибоко вкоріне­ної в Европі етики і моралі?

Варто, бо рівень усвідомлення цих понять задає рівень усім нашим думкам і творам. Без цього рівня, як пролеткуль гінцям без джерел, не піднятись до творчости, яка вписується в серйозний контекст. Не просто знати Біблію, а розуміти її джерельну силу, що живила й живить нашу творчість.

Одним з джерельних понять цієї закритої Книги є висміяне одважними агітаторами і комсомольцями 30-х років поняття Страху Божого. В англійській це слово перекладається як повага, Це те велике почуття, яке ставило людину на своє місце, і чим більше було в ній смиренности, тим більше наповнювалася вся іс­тота повагою і самоповагою.

В стриптизах безбожництва все це загубилося, і замість самоповаги й гідности вискочило „я»як альфа та омега сущого. Ця пошесть опосіла і літературу. Погодьтесь, тон поваги взагалі, як передумова серйозного контексту є добрим тоном. А такий добрий тон особливо потрібний, коли підходиш до наших авгієвих ста­єнь, де гори розвінчування притрушені порошком сакралізації, де комплекс меншовартосте вибухує ігрища­ми самозневаги або цвіллю містифікації, де милі незавершені легенди доісторичних часі»дико вибуяли до струнких гльобальних теорій. До цих милих патріотичних споруд треба підходити зі серйозністю працівни­ка, який ставить добре продумані запитання і кидає світло на рослинку, вирощеггу в імлі.

Нарешті я з особливим зворушенням підходжу до того пасажу статті В.Діброви, що присвячений П.Мовчанові й мені. Цитую:

„Сталін колись назвав письменників інженерами людських душ. І цей механістичний підхід до життя, котрий є сутністю будь-якої форми тоталітаризму, зашморгом обхопив нашу літературу...

„Щоб там не було, - заявляє поет і критик Євген Сверстюк, - а письменник мусить бути громадянином, відповідальним за свою честь, за свою землю, свій народ - як посол перед людством. І оглядати свій край з високих позицій - з найвищої точки свого краю... Нині письменник, який цього не розуміє, не може розра­ховувати на увагу й повагу читача". Письменники, переконаний Павло Мовчан, належать до тих одиниць, „які покликатгі свідчити перед Богом і людьми". Обидві вищенаведені цитати належать митцям, котрих ма­ло хто запідозрить у симпатіях до соцреалізму"...

Зворушують мене, власне, асоціяції навіть не з сусідством Сталіна, а з тим тоталітаризмом.

На 36-й зоні був незабутній майор Федоров, талановитий каратель. Коли йому набридли слова, які лю­бив казати маленький рудий зек Ґрілюс, то він майже добродушно вигукував: „Ну, какой же я тотализатор, Грилюс?»Поки Грілюс збирався з поясненнями, маленькі сірі очі майора обмацали всю постать Ґрілюса і зу­пинились на незастебнутому ґудзикові бушлата. „Почему, Грилюс. вь нарушаете форму одеждь ? Я вас ли­шаю очередного свидания".

Всім було ясно, що побачення з рідними зек утратив не через ґудзика, а через „тоталізатора". Майор був таки „тоталізатором": у його огульній свідомості зек був порушником і кари гідним, а незастебнутий ґу­дзик тільки симптомом несхожости, на яку реагує аґресивно-тоталітарна свідомість, тобто ідеологізована свідомість, яка не має відношення до істини чи обов'язку, але має ідейний нюх, що об'єднує все.

В. Діброва гадає, що життя є завжди боротьба, і не треба перетворювати письменника в солдата ідеоло­гічного фронту. Загалом правильно. Але мені б хотілося на один день повернути хлопців, які з такою нехіт­тю й нерозумінням перегортають сторінки шістдесятників, у ту атмосферу, яку треба знайти. Атмосферу хо­луйства, вірного служіння партії, обов'язкового звеличування й оспівування, готовости й відданости...

На кожнім кроці перед вами стояв вибір: або приєднатися до солдатів ідеологічного фронту, або зали­шитися білою вороною, на яку кидають болото, примовляючи: „то за відповідальність і свою честь", а то „за посольство перед людством", а то „за увагу й повагу читача". А потім ці репліки юридично будуть віднесені до слідчих протоколів і вироків.

А чому? Бо ми стояли в обороні засадничих понять культури, в обороні спільної мови культури, в обо­роні святинь, на які наступала ідеологія, щоб перетворити їх собі на матеріял... Це та позиція, яку здавати не можна. Мусиш!

Отже, треба трішки більше уяви і просто уваги, щоб відчути: біла ворона не пише вам „тотального" лі­тературного маніфесте, але залишається стояти на своєму, як застережний знак: не смій покидати цю оборо­ну! Це - вічне поле. Воно - під колесом історії. Воно, до речі, включається в європейський контекст.

„Але зверніть увагу, - пише В. Діброва, - на слова „мусить", „повинен", довкола яких будуються літера­турознавчі концепції цих та багатьох інших авторів, для яких письменство є сферою сакральною, цариною правди, а точніше - істини".

Якщо звернути увагу, то неважко побачити, що ці слова стосуються не літературознавчих концепцій, а людської позиції. Проте мало звернути увагу, треба ще й знати, що ці слова не з тієї книги, що ви думаєте. Це - з етики Канта „Критика практичного розуму". Точніше - від Нагірної проповіді, що лежить в основі етики Канта. Тобто з того самого християнства, яке ви відстоюєте перед Валерієм Шевчуком. .. Очевидно ж, відстоюєте не для того, щоб покритикувати Валерія Шевчука, а щоб відстояти засадничі цінності, життєво необхідні сьогодні.

Дуже насторожує ваша посмішка в бік „правди, а точніше істини". За цими затертими словами стоїть парадигма, поза якою ви залишаєтесь по той бік себе - обома ногами в профанум. Біля того воза, що і нині там...

Коли хтось хоче відродити затоптане і поганьблене в нашій літературі поняття сакрум, не треба лякати­ся, що він хоче сакралізувати літературу. Гоголь, який заклав основи різних напрямків літературних і не створив релігійного персонажа, може, найбільше розширив сферу сакрум у літературі...

Християнське поняття свобідної волі лежить в основі європейського розуміння свободи слова, свободи напрямків і шукань.

Якщо хтось вважає, „що істина" і „повинен" - це з арсеналу тоталітаризму, то йому ближче до Духовної республіки: там нічого не „мусиш" і не „повинен". Приймуть, а далі живи як хочеш.

Але ви не хочете в „Республіку" Олеся Бердника, бо хочете в світовий контекст. Драма роздоріж!

Та не така вже велика драма. Пригадую з дитинства, одна мама напучувала хлопчика словами: „Хочеш іти в гості, - ти повинен поцілувати руку тьоті Н., повинен бути уважним до старших, мусиш подякувати і встати з-за столу разом з усіма, інакше в цей дім не приймають".


  • Е, - протестував малий, - знов те набридле „мусиш", „повинен"...

  • Чому мусиш? Ти зовсім не мусиш ходити туди в гості...

1991 р.

ФЕНОМЕН ШЕВЧЕНКА

На хвилі історичних припливів і відпливів Тарас Шевченко то приходить до нас, як велике сонце, то віддаляється, як далека зірка, від якої залишається сама назва. Вдаюсь до цього космічного порівняння не задля звеличення. У нашому мікросвіті справді живе макросвіт. На нас діють його закони, навколо нас ви­тають, нас будять і опромінюють вічні супутники - носії Духу. Істину вчення Григорія Сковороди про єд­ність трьох світів - мікросвіту, макросвіту і світу Біблії - ми гостро відчули в XX столітті, коли від утрати цього третього світу почали розпадатися і глухнути перші два. Ми стали ворогувати з природою і з собою...

Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам'ять. Отже, Ше­вченко в нас більше ніж великий поет - він національний пророк і мученик, розіп'ятий і воскреслий.

Нині, коли Україна стала місцем найжорстокіших експериментів віку, великою Чорнобильською при­тчею, Шевченкове сонце зазирає нам у вічі так, як ще ніколи. У спробі збагнути його ми натрапляємо на скляну стіну, споруджену часом великих духовних спустошень.

За стіною стоять давні знайомі антиномії (протилежні судження, кожне з яких правильне).

Шевченкова поезія проста - і в Шевченка немає нічого простого.

Шевченко поет наскрізь соціяльний - і Шевченко завжди і весь у сфері духовних проблем.

Шевченко національний у всіх виявах - і Шевченко скрізь ставить проблеми загальнолюдські.

Скляна стіна відмежовує нас од світу трансцендентних ідей, які були рідні й зрозумілі Шевченковим сучасникам, що починали свій день молитвою. В цьому ключі вони сприймали свого поета.

Написавши слово Бог з малої літери у всіх виданнях „Кобзаря", наш лютий час дав свій антишевченків- ський ключ до книги. Справа в тому, що таке переосмислення центрального образу перевернуло призму Шевченкового світосприймання і здрібнило великі світила Шевченкового світу - Любов, Істину, Волю, До­бро, Матір, Украшу... Все пішло на скалю соціяльних відповідників... Кілька поколінь українських читачів проходили школу (середню і вищу) знедуховлепня свого національного поета і замінювали його образи по­няттями жорстокої клясовоі боротьби, „за перемогу революції", „за владу", „за знищення" і т. ін. Ми здріб­нювалися до коньюнктури сьогоденних вартостей.

Шевченко несе християнський ідеал згармонізованої людини, яка живе у згоді з собою:



Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилися любить.

Розтоптаний чоботом брутальної сили, яка наступала віками на наш край, примовляючи „і ми ваші і ви наші", цей ідеал іскрив і спалахував полум'ям бунтів і повстань.

Крізь холодне скло відчуження цей ідеал блякне, а з художніх епізодів боротьби і помсти вибудовують принцип ненависти...

В українському народі ходить легенда про недрукованого, замовчуваного Шевченка. Цю легенду легко спростувати: лише кілька творів з „антимосковськими»мотивами зникають з „Кобзаря" в чергову епоху за­стою, деякі рядки з такими ж мотивами фальсифікуються... Але не в цих дрібних крадіжках суть легенди. Народ відчуває, що весь Шевченко підмінений - „не той Шевченко". Підмінена і сама любов до Шевченка: адже його вже від появи першого „Кобзаря" в 1840 році Україна любила з трепетом - „як діти батька"... Ни­ні більше, ніж у минулому столітті, промовляє нам Шевченків образ:



Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слів велику силу Та й більш нічого.

У цих словесних пісках величі шевченківських святинь не годна оживити навіть магія його слова - мо­гутня естетична стихія його поезії. Адже поетичний твір існує не в знаковій системі, а в прочитанні, у відлу­нні... Поет живе в душі - він потребує великої розкутої душі, вільного читача. Він оживає тільки наполовину в душі, скутій страхом, позбавленій „святої воленьки". Досить сказати, що та свята воля, яку Шевченко зве­личив і оспівав, може, як жаден поет у світі, і яка в бідній уяві радянського читача означала передусім „зві­льнення від соціяльного гніту" - та свята воля у Шевченка йде від дарованої Богом людині СВОБІДНОЇ ВОЛІ як єдиного способу саморозвитку індивідуальности. І сучасники Шевченка, і наші сучасники не зазна­ли смаку тієї волі, яка змушує людину випростатись на повен зріст, шукати долі над прірвами і творити її на повну силу. Одне слово, воля - не просто „соціальний і національний ідеал". Воля, як і життя, - це вищий дар Божий. Звеличена поетом проста людина є суб'єктом морального закону, носієм свобідної волі - „святої воленьки".

Мабуть, жоден з великих поетів світу не вистраждав так важко свободи як вищого Божого дару і не зміг сказати так одчайно за живих, за мертвих і за ненароджених:

Бодай ті діти не росли, Тебе Святого не гнівили, Що у неволі народились І стид на Тебе понесли.

На такому ж рівні і жадоба правди:



Нехай же серце плаче, просить Святої правди на землі.

Шевченком правда на землі не просто антонім кривди. Вона завжди йде від „Духу Істини, якого світ не хоче прийняти".

Шевченкова мати - це і свята мати, освячена авреолею Марії...

Шевченкова дума - це розмова з Богом... Зайвим було б казати, що Шевченкова любов іде від євангель­ського джерела, як всетворяща сила життя...

Нині Шевченка „всі люблять": його прийнято любити. Відомо, що особисто Тараса Шевченка любили ще за життя. Але любов до його імени, яке стало символізувати душу українського народу, то інше питання.

Не будемо говорити про тих, кому Шевченко залишив свій біль і свій заповіт. ..

У революцію, коли точно за його пророцтвом „в огні її окраденую" збудили, стало звичним хапатися за ім'я Шевченкове - і любити його. Відомо, що ім'я поетове любив і червоний командир Боженко, який наклав на проханні полтавців про дозвіл ставити „Наталку Полтавку" майже прихильну резолюцію: „Грати дозво­лю, тільки не на контрреволюционном язьіке". З іменем Шевченка єднались і погромники панських маєтків. Коли в Яготинському повіті розкопали „поміщицьку" могилу українського історика Миколи Маркевича і волочили його „поміщицьку»труну по селу, то навряд чи ідейних активістів зупинили б слова Шевченкові, звернені до Маркевича:

Бандуристе, орле сизий, Добре тобі, брате, Маєш крила, маєш силу, Є куди літати...

Не зупинили б слова братньої Шевченкової любови і тих, що на початку 30-х років волочили з участю піонерів залізного хреста з могили Кулішевої на металобрухт першої п'ятирічки. .. Зрештою, хреста з могили самого Шевченка теж знято.

Одне слово, канонізована і професійна любов до Шевченка ні до чого не зобов'язувала. Вирувала стра­шна, черства і бездушна любов, гірша за ненависть.

Любив Шевченка і відомий монархіст Шульгин - любив, як сумовитого, задушевного кобзаря, а „Шев- ченка-революционера пусть возьмут себе большевики".

Більшовики взяли. Відкинувши в забуття знамениту лекцію А.Луначарського „Великий народний по- ет»(прочитану політемігрантам у Парижі 1911 року), вони відкинули і той рівень культури, на якому соціял- демократ розумів Шевченків націоналізм як „любов до матері зганьбленої і зневаженої", розумів Шевченків гуманізм і високу духовність.

Кожна епоха творила свій образ Шевченка. І хотіла його словами говорити - від імени народу - про се­бе. Всі мухи-одноденки мають пасію сідати на вічне й вкривати його своєю подобою. В революцію й після поетові накинули „соціальне завдання" - пропаганду боротьби проти поміщиків та капіталістів. Його висо­ким іменем безпардонно освячували беззаконня і терор. Далі в нудному амплюа „співця важкого життя тру­дящих у минулому" і „співця прекрасного майбутнього" він був пронесений через найчорнішу смугу нашої історії. Моторошно подумати, що в душогубство 1930-го, в геноцид 1933-го, в чуму 1937-го ті наші діти, що вціліли від голодної смерти, співали про щасливе життя - „в сім'ї вольній, новій". В роки війни Шевченко був мобілізований в ідеологічний авангард... А після війни Корнійчуки довірили йому боротьбу проти укра­їнських націоналістів і боротьбу „за мир у всьому світі".

У шкільних програмах і підручниках з тьмяних, затертих слів виліплено антипод Шевченка, задекоро- ваний під Шевченка.


...Народився в бідній сім'ї... Викуплений з кріпацтва за участю представників великого російського на­роду... Закликав до революційної боротьби... Засуджений царським урядом . .. Братався з російськими рево- люціонерами-демократами і закликав разом із ними до боротьби... Був матеріялістом і атеїстом... Любив усіх трудящих і закликав їх до спільної боротьби проти поміщиків, капіталістів, католицизму, українського наці­оналізму - за возз'єднання з російським народом і навіть за двомовність.

В уявленні бідних дітей такий Шевченко, по суті, нічим не відрізняється від майора держбезпеки. Неяс­но тільки, чому він великий поет? Особливо неясно, чому майори вічно мали й мають клопіт з Шевченком та його прихильниками...

Великі людські цінності перестали працювати на нас - зосталися обіч .дороги прогресу". Ми їх обмину­ли, як опустілі храми край дороги або на дні штучного моря. Перестав працювати на нас і геній Шевченка як носій тих цінностей і проповідник їх вічности. Що залишилося від Шевченка, коли любов і воля, сім'я і Україна стали „пережитками минулого" в свідомості приречених...

В ужитковій філософії корисносте змінилися пріоритетні цілі. На перше місце став фантом щастя для маси. Особа і її моральні цінності зникли - як матеріял для цієї фантастичної споруди, як засіб для звели­чення тієї особи, яка обіцяла споживацьке задоволенню. Геній був залучений до пропаганди. Людина стала засобом для ілюзорних цілей - і великий поет також.

Цікаві метаморфози відбувалися з Шевченком ще за життя. Не слід недооцінювати роботу імператорсь­ких тіньових кабінетів, які займалися поетом постійно - „щодень Пилати розпинають". Вони мали дияволь­ські сили розкладу, дифамації та дезинформації. Тому і з повстання декабристів, і з Кирило-Методіївського братства

нічого Не викроїлось, і драму Глухими темними задами На смітник винесли...

З драматичного повстання російської еліти залишилися уламки доль і засипані вапном жертви без мо­гил. А від яскравого сузір'я української інтелігенції, об'єднаної в політичному братстві, залишилися глухі чутки, великі постаті зведені до рангу провінційних чиновників і солдатів... І до заслання, і після заслання окремі твори Шевченка дозволено друкувати. Дозволено йому і звання академіка з гравірування. Дозволено йому і жити, тільки не в Україні. Дозволено потім і перевезти тіло в Україну. Відомий навіть факт тракту­вання в 1865 р. по лінії міністерства внутрішніх справ Шевченка поряд з Гоголем як старих поміркованих українофілів.

Але вже коли постать Шевченка казково виросла в Україні до своїх справжніх розмірів - тоді не дозво­лено!

Загальновідома жвава реакція Леніна на цей політичний промах 1914 р.: „Заборона вшанування Шевче­нка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду..." Тут уже звучить визнання того, що українське національне питання піднялося з постаттю Шевченка...

Отже, після революції проблема Шевченка була розв'язана методом створення культу Шевченка. Всі засоби пропаганди (сюди входили й науки) творили образ мертвого поета, який усе життя боровся проти кріпацтва, але енергія і патос його творчости служили справі революції ще довгі роки, а вже після революції залишилося його вшанувати „в сім'ї вольній, новій". Сатанинські маштаби сталінської маскаради дали змогу поєднати Шевченка з усіма актуальними партійними гаслами і навіть спокійно цитувати Шевченкові слова: „На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує". Тільки „ворог народу" міг би віднести ці слова також до на­родів, що грілися „під сонцем сталінської конституції".

Стереотип Шевченка застиг над рікою часу. За той час зусиллями українських емігрантів побудовано десятки пам'ятників Шевченкові на всіх континентах, а тут за сімдесят років не могло бути створено книжки про Шевченка, яку не сором було б запропонувати іноземним видавництвам. Навпаки, зовсім скромна кни­жка польського автора Єжі Єнджеєвича „Українські ночі, або Родовід генія" нині в нас перекладається, бо в ній немає замовчувань і фальсифікацій. Загалом усе робилося в дусі „єдино вірного" філософського вчення: Шевченко не був метою літературознавчих досліджень - він був засобом для ідеологічно- пропагандистських завдань. Це однобічний рух думки з наперед заданими результатами. Метод релятивізму, знеособлення і негації духу. Такий Шевченко не тягне навіть на українофільство: він однаково любить „усіх трудящих", він виразник ідей революційної демократії...

Цікава зворушлива традиція тіньових кабінетів щодо трактування політичного обличчя Шевченка. Ма- теріяли слідства над Кирило-Методіївськими братчиками були засекречені - вони не публікуються і досі16. Навіть братство називається в радянському шевченкознавстві „товариством", бо так воно назване в жанда­рмських документах. Охоче використовуються і деякі „невинні", майже льояльні відповіді Шевченка на слідстві, при тому жандармська „партія" перекладається на українську мову, а сам Шевченко подається по- російському.

Цікаво, що чаклунство підміни відбулось і з портретом Шевченка: маючи прекрасні й дуже правдиві його автопортрети, ми звикаємо до збільшовизованого Шевченка роботи акад. Касіяна, Божія та інших. Важко уявити собі взагалі якогось поета в такому набурмосеному образі. Так було створено грубий міт у ду­сі часу.

Життя Шевченка справді нагадує міт. Поет уже від самого початку вступив у єдиноборство з ідолами російської імперії. Найуславленіших російських царів він назвав катами і людоїдами. Офіційну церкву на службі царів вважав безбожною. Вірні цареві слуги - гордість імперії - для нього „раби з кокардою на лобі". Зневажений, офіційно неіснуючий народ у Шевченка - носій загальнолюдських цінностей. І в цьому єдино­борстві поет назавжди утверджується завдяки силі духу і незбагненній естетичній силі його творів.

Там, у недосяжній високості, він вписався без дозволу... Звідси всі „демократичні" намагання стягнути його вниз. Коли читаєш офіційні епітети, схожі на медалі, запобігливі пояснення Шевченкового „інтернаці­оналізму", то здається, що за цим частоколом тріскотні приховуються хитрість і лукавство. Річ у тому, що Шевченко зовсім не писав про тих росіян, що фігурують у Пушкіна і Некрасова, ні про тих поляків, що у Міцкєвіча, ні про тих євреїв, що постають зі сторінок творів Шолом Алейхема. Шевченко писав про україн­ський народ і про тих зайд, що влаштовувалися господарями в нашій хаті, що зневажали наші святині. Його ставлення до них було таке, як і в народу. Що ж тут пояснювати? Нічого дивного і в тому, що своїх яничарів і лакеїв він судив ще суворіше, бо тут була ще й національна зрада...

Образність „Кобзаря» - це велика загадка багатогранности у видимій простоті. Бог у душі поета і про­рока - зовсім не той образ, що в душі смиренного священика. Різні маштаби і переживання, і бачення. У Псалмах Давидових Бог теж неоднозначний образ: там є елемент богоборства, є сумніви і докори. Але хто з нас знає Псалтир так, як знав Шевченко „ще в школі, таки в учителя дяка"? І хто з нас може рівнятись до нього глибиною переживань у сфері високого і вічного? Не дивно, що наші платні коментатори схоплять там кілька слів. - і мерщій тягнуть їх у свій ідеологічно примітивний контекст, де ті слова мертвіють і гас­нуть. Навіть зрозумілий кожному образ любови - „я так ії я так люблю..." коментатор пов'язує тільки з ви­словами „Україну убогу" і „проклену Бога", а вже зовсім порожньо вимовляє слова „святого Бога" і „за неї

душу погублю". Бо Душа і Бог для Шевченка були найбільші слова, а для коментатора - найменші...


1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка