Книга 13 Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2



Сторінка1/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір4.6 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
ЄВГЕН СВЕРСТЮК БЛУДНІ СИНИ УКРАЇНИ

Київ 1993

ББК83.34УКР

С24


Бібліотека журнала „Пам'ятки України". Книга 13

Серія І. Українське відродження: історія і сучасність Вип. 1-2

ТОВАРИСТВО „ЗНАННЯ" УКРАЇНИ

Серія 6. Письменники України та діяспори. Вип. 3-4

Збірка есеїв, літературно-критичних статтей і виступів автора, присвячених відродженню духовности й морально-етичним проблемам. Деякі з них з'явилися друком лише за кордоном українською мовою і в перек ладах. Тільки після фактичної ліквідації цензури вони вперше виходять в Україні.

Ілюстрував книгу відомий художник Опанас Заливаха, побратим автора в роки неволі і на волі. У ви­данні багато документальних світлин. Упорядник Тарас Марусин Редактор Олександер Рибалко



Збільшенням накладу книжки завдячуємо Укрінбанкові © Євген Сверстюк, 1993 р. © Ілюстрації Опанаса Заливахи

До читача

Це перша (коли не рахувати передруків) у сучасній Україні книжка, яка засвідчує повернення до дав­нього, „харківського" правопису, вживаного лише в закордонних виданнях. Автор виходить з переконання, що повернення до нормальних понять і до української традиції диктує нам також повернення до українсько­го правопису ще до його спотворень, продиктованих політичною коньюнктурою однобічного „зближення братніх мов". Хай цей перший крок прихильний читач прийме без зайвої полеміки, навіть коли він не скрізь певний. Але хтось же повинен зробити перший крок.

Автор


Обкладинка та ілюстрації

Опанаса ЗАЛИВАХИ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Стрімка течія життя підхопила наш корабель і понесла. Команда розгубилась, бо геть знікчемніла в ро­ки споживацького життя. Раптом втратили сенс усі ритуальні слова і заклинання.

Ми не зчулись, як за два роки зблякли й облетіли найвищі цінності, що оберігались законом і вірою. В інформаційний вакуум раптом увірвався вітер часу - все тут завихрилось і перемішалось: правда, вигадка і почорнілі споруди напівправд.

Стільки літ повітря було сповнене розмов про прекрасне майбутнє - нині слово „майбутнє" зникло. Нам вже не до того, щоб прискорювати його, - майбутнє жахає примарою безодні. Але всі метушаться і наче кудись поспішають.

Тим часом старезний пес на сіні шамкає: „і сам не гам, і комусь не дам". І копиця підгнила, і пес сам собі вже обрид. Але він створює ілюзію незмінности - він присипляє і затягує в трясовину минулого. Ка­жуть, у волостях в революцію ще висів портрет царя...

Ця книжка постала на хвилі нашого бурхливого часу - часу нечуваного в історії падіння ідолів. Але правдаце не уламки ідолів олжі. Правду треба вистраждати життям. І коли вам дістануться спалахи осяяння від діткнення - прихильного чи неприхильного - з моїм словом, то благословенна мить її народження.

Автор


НА МОЇМ ВІКУ

Я народився в іншу епоху, в іншій державі. Ще не чути було технічного прогресу і „повстання мас". Волинське село Сільце Горохівського повіту жило своїм спонтанним життям за польської влади, яка не мала влади над людиною. Селянин долав споконвічний опір землі - ногами, конем, плугом... Напругою рук - всі­єю сім'єю. Зрідка тишу села тривожила „чортопхайка". І десь через сусідні села проходив потяг з Луцька на Львів - мало хто мав з ним справу.

Пам'ятаю правічний спокій полів. Холодні роси на ранкових і вечірніх травах... Різдвяні замети снігів... Вільний вітер - без гуркоту й диму (але як це мучило і поривало в інший світ!).

Життя людини ділилось на три періоди: хрестини, весілля, похорон. Час - на пори року і свята (тижні і дні до Різдва, у Великий піст, перед Великоднем чи після Великодня, перед Пречистою, перед Спасом), але над видимою тишею села в повітрі щось діялось. Над моєю головою (великою, круглою, стриженою під драбинку) потріскували голубі іскри ідеалізму й офірности.

Була своя хата з великим садком. Своя з діда-прадіда земля. Свій хліб. Навіть свій ліс. Якось зимового вечора, саме на Андрія, батько (звали його Ліксандр) зайшов з морозу в хату, не розпрягаючи коней, і мама йому сказала: „Батьку, а у нас є хлопчик". „Добре, - відказав батько, - я йому морг лісу купив". Цей ліс си­нів на обрії, манив у далечінь, але я з ним так і не зустрівся... Я був п'ятий, найменший у сім'ї, і скільки сягає пам'ять, завжди було ясно, що старші будуть господарями, а найменший „піде вчитись". У цьому було щось святкове. Взагалі чекання свята, прагнення животворити, оберегти і творити свято визначає мій життєвий стиль.

Польща, здавалось, догравала своє зім'яте середньовіччя... В школі співали „єще Польска не згінела". В цьому ж вересні 39-го року ми вже співали „повстаньте, гнані і голодні". Це було теж степове середньовіччя. Тихеньке село, тихенькі солдати... Тихенькі чутки про Сибір і солодкі пряники з ячмінною кавою на шкільні свята. Моторизовані німецькі війська теж догравали якусь середньовічну драму - важку і криваву. „ Другі совєти" прийшли стрімким наступом, одразу провели мобілізацію, а мій рік 1928 пішов у школу. Навколо вирувала боротьба-важка, сувора, нерівна. Легенди народжувались і згасали на очах людей, незвичних до такої щоденної гри зі смертю.

Питання про вибір шляху стояло рано. Мама тихо мріяла, щоб я став священиком. У кінці війни це був шлях реальний: Луцька духовна семінарія... Та був саме романтичний період буйного байронізму... Попере­ду ще стояли - нігілізм, ніцшеанство, кантіянство... Достоєвський теж діяв у річищі часу. З моїх шкільних років збереглись виписки з роздумів Версілова, Ставроґіна, словом - з Івана, а не Альоші Карамазова... В джунглях університетської філософії з третіх рук, у лябіринті щоденної рутини вироблявся релігійний інди­ферентизм. І тільки в тюремній камері навпроти Св. Софії я остаточно прокинувся і зрозумів, що душа ту­жить до Вічного Неба.

Схиляюся перед пам'яттю моїх неписьменних батьків: з дитинства я брався за книжку, де „за Бога" не­пристойністю була книжка проти Бога. От тільки було непросто це схопити дитячою інтуїцією. Потім було легше. Шекспір і Ґете не творили молитви, як Шевченко, але у них був такий самий світ - під Вічним Небом.

Я рано пізнав євангельський мотив: „мають нори лисиці, і гнізда птахи небесні"... За винятком студент­ських років (у гуртожитку), я вічно шукав житла і жахався, що це взагалі підмінює життєві шукання. Горох- ів кінця війни...

Почаїв і Богданівка після університету... Київські роки аспірантури... Полтавські три роки... Знову без­домні київські роки без прописки... Зрештою, було в цім корисне зависання над землею.

14 січня 72-го року отримав одиночку з виходом у хмарку над Софійським собором і відчув стабіль­ність. Відсутність речей, відсутність суєти, незмінних клопотів і змінних мод сприяє поверненню до себе. Але абсолютна бідність, брак неба, сонця і землі не сприяє активізації душевних сил. Якісь невиразні облич­чя, невиразних рангів, невиразною мовою мені натякали, що це буде четвертий університет. Я задумався, як вони рахували. Львівський університет - це ясно. Другий - аспірантура при інституті психології. Третім, очевидно, було зараховано мій несподіваний ухил в літературу: викладання клясичної української літерату­ри в Полтавському педінституті, потім перехід на сучасну літературу в журнал „Вітчизна" потім літератур­но-критичні публікації в журналах 60-х років -і те, що не вмістилося в наші журнали, вийшло в Парижі кни­жкою під загальною назвою „Собор в риштованні".

Повернулося дитинство. І мотив юнацтва:



Коли душу мою роздирає туга І відлунює криком в пустиш, Ти приходиш до мене, Жорстока

Небувалої в світі святині.

Провидіння вело мене понад прірвами нечутно. Нараз урвалася видима дорога життя:



Я, здається, лечу в безодню на саме дно Тільки руку - Руку Господню - водно водно.

Але висіла наді мною холодна ясність: волосок з голови не впаде, як на те його волі не буде.

Вирок 12 років згодом мені вже не здавався жахним, коли зважилось, скільки людей несе кару - маску вдоволеного раба з кривою усмішкою, скільки народилось і несе кару невольницького життя, так і не зважи­вшись ні разу в житті бути вільним.

Я народився під щасливою зіркою: вона висвітлювала моє обличчя і ніколи не ховала його в тінь того місця, на якому сиджу. Навіть у найтемніші дні без просвітків я відчув, що моя зірка висока - і любив її. На Становому плоскогір'ї в холодні бурятські ночі зорі такі великі, що здається - вони гріють. Як циганське со­нце. В пустелі велелюдного міста вони блякнуть, але голубе мерехтіння залишається.

Євген Сверстюк 12 листопада 1987 року

І

БЛУДНІ СИНИ УКРАЇНИ1

Мова йтиме про вирваних з коренем, національно неприкаяних і збайдужілих, позбавлених спадку тра­диції дітей жорстокого віку - дітей імперії.

Імперія постіндустріяльної епохи - це нонсенс, це глушіння життя в ім'я мертвої химери, в середині якої - „мертві душі".

Всяка імперія є неприродною грою долі - потворною креатурою, створеною з підбитих, обманутих, впокорених народів. Всяка імперія культивує насильство, обман, підкуп - щоб утримати в покорі і утрима­тись - всупереч природі.

Імперія обожнює гріх гордині і виставляє себе як ідола - „вічного і всемогутнього".

Імперія культивує поганство й рабство найнижчого ґатунку - і не любить рабів Божих, тобто вільних людей, які нікого не бояться, окрім Бога.

Отже, імперія узаконює зло: вона потребує старших рабів-наглядачів різного рангу і простих покірних рабів, що прагнуть вислужитись.

Російська імперія є імперія найгіршого ґатунку і найтривкішою завдяки брутальному нищенню мораль­них начал у людині в ім'я влади - самодержавної влади як єдиної цінносте.

На відміну від імперій, які вчать культури й господарки, щоб краще використовувати природні й люд­ські ресурси та мати більше вигоди, російська імперія не вміла і не вміє жити й давати жити іншим. Вона руйнує народне життя, природу й характер поневолених націй. Водночас - вона не підносить своєї імперсь­кої нації, бо використовує майже всі її сили для поліційних функцій і глушить її деспотизмом.

Котячись у прірву революції, царська Росія не могла спертися на імперську націю, здеморалізовану і готову до сприйняття блатної моралі: „весь мир насилья мьі разрушим до основанья..."

Коли блатна ідеологія перемогла, і приховані потяги випливли наверх, переможці втішали себе співом:

Всех буржуев разобьем, В Украину жить пойдем. В Украине добре жить, Есть что кушать,

есть что пить.

Чи можна дивуватись, що вождями імперської нації стали інородці, вихідці з „униженньїх и оскорблен- ньіх", люди без традиції і віри батьків, люди без моральних імперативів - без національної гідности й чести? А інтелігенція безпорадно розводила руками і віщувала:



И снова в старий хлев Ти будешь загнан палкой, Народ, не уважающий святинь.

Чому імперська нація не шанувала святинь? Бо її цього не вчили. Упав цар, упала влада, а через інші святині звично було переступати.

Чому багата російська церква і багатюща російська інтелігенція були безпорадні і не мали впливу? І це­рква, і інтелігенція поділяли гріх імперської гордині: вони були ближче до влади, ніж до народу - і чекали розплати...

Імперська влада не окультурнювала народи, не підносила талантів, не культивувала працелюбства, не виробляла демократичних культурних центрів - не готувала народу до самоуправління. Імперська влада, від Петра Першого починаючи, купувала готову інтелігенцію - німців, французів, малоросів, поляків, грузинів і т.д. Вона утилізувала „собственньїх Платонов и бьістрьіх разумом Невтонов".

Українці на імперській службі - це велика тема. Про вирваних і занесених вітром, про пропащу силу, про блудних синів і слуг, які адаптувалися між ЗДАВАТИСЬ і БУТИ.

Для одних це була трагедія, драма життя, для інших - комедія і фарс. Для усіх це - дорога блудного си­на, ЯКИЙ НЕ ВЗЯВ НА ПЛЕЧІ БАТЬКІВСЬКОГО СПАДКУ, ЩОБ ПРИМНОЖИТИ ЙОГО, а взяв легшу ношу - слуги в чужих панів.

Вся історія людства вчить, що найбільшу силу має той, хто бере на плечі найважчий хрест - і бере на плечі долю свого народу. Тоді він Антей.

Досвід людства вчить, що людину робить сильною віра батьків, традиція, пам'ять народу. Дитина спи­рається на плечі батьків, дідів, постійно живиться зі свого кореня - від високих людей, яких породила рідна земля. Тоді їй не треба витрачати багато сил для пристосування до умов, чужих і несприятливих, для того, щоб знайти, пізнати і виробляти самого себе. Тоді їй легше прищеплювати чужу гілку, і на міцному власно­му корені та гілка буде плідніша.

Але ми виросли в імперії і застали умови імперії, яка породжує людину відчужену. Це не рідна матір, яка береже і плекає свій рід, а мачуха, яка потребує слуг.

Вона народжує блудних синів, готових служити за законами й правилами, а не жити за заповідями Гос­подніми і завітами батьків.

Шевченко на засланні малював картини, що ілюстрували ПРИТЧУ ПРО БЛУДНОГО СИНА. Він жив серед тих блудних синів, служивих людей, котрі забивали порожнечу душі марнослів'ям і яканням, горілкою й картами.

Миколаївська казарма була чорновим варіянтом тоталітарної сталінської казарми. Для маси вона при­йнятна: там живуть мінімумом зусиль, мінімумом віддачі...

Але велику індивідуальність посилали туди на знищення. Хто виділявся? Засланий поет. Польські полі­тичні засланці, рекрутований селянин Обеременко - люди, які свято берегли в серці свої святині, молилися своєму Богові й плекали мрії повернутись до дому ОТЦЯ СВОГО. Це не діти казарми-вони в казармі „ ди­сиденти", чужі...

В казармі головне - не виділятись. Грати найлегшу ролю в типовій масці. Традиція заважає, не імперсь­ка національність заважає. Мораль заважає. Ідеалізм заважає, ідеальні мотиви - смішні.

Звідси - необхідність зречення. Зречення високих абсолютів, які зобов'язують. Зречення всяких різниць, рідної мови і рідних сантиментів. Зречення суворих вимог дому батьків.

Але зречення - це підкошування основ індивідуальносте. Людина, яка зреклася, носить у собі преце­дент зречення. Вона стає на шлях релятивізму і розміну вартостей. Вона втрачає святиню в душі й стає не­надійною. Вона стає зрадливою і легко пристосовується до панівних сезонних вартостей. Вона перестає від­стоювати принципи і боротись за ідеали. Вона втрачає обов'язок. Вона втрачає лице.

Все це завжди розуміли філософи, психологи і державні діячі. Хоч у політиків завжди була спокуса найпростішого шляху до цілі, проте в мудрих політиків завжди стояли перед очима застережні знаки:


  • про руйнування цілі нечесними засобами;

  • про небезпеку моральної поразки під шумок політичної перемоги;

  • про зраду своїх принципів і втрату дороги.

Добрий політик боїться втратити людину, якій він вірить, на яку можна спертись. Надійність - переду­мова життьової гри.

Граф Вітте критикував всемогутнього міністра внутрішніх справ Столипіна за переступ меж, коли тає­мна поліція пронизала всі верстви суспільносте і їй дозволялось забагато... Минуло кілька років, і Столипіна вбив його ж апарат.

Миколаївська казарма для перетворення материних синів у блудних синів була примітивним моделем. Використавши військово-іюліцейський досвід імперії, більшовики організували тотальний експеримент - перетворення особи в слугу держави і відчуження особи від дому отця свого. Вони створили імперію блуд­них синів, які могли тільки потаємно мріяти про повернення в рідний дім.

Експеримент був обґрунтований теоретично, продуманий тактично і забезпечений рівнем терору.

Оскільки українцям відводилася роля сировини й будівельного матеріялу імперії, то було винищено ін­телігенцію і, зрештою, четверту, морально найактивнішу частину нації.

Вже сам по собі цей штурм голодом зруйнував рідні гнізда і розкидав людей по світу. Відчуження і во­рогування з рідним давали певні гарантії льояльности.

Старий імперський історичний модель навчання був спримітизований до запобігливих похвал „старшо­му братові".

Історію Росії подовжено в минуле - аж до витоків історії Київської Руси. Історію України вкорочено до початку Литовського князівства. Але й це було зайвим, оскільки в українського народу взагалі не виявлено інших бажань, крім приєднатись до Росії.

Відсутність індивідуального домашнього виховання і вся казенна освітньо - виховна система змалку робили дитину пристосованим жителем казарми. Вона була забезпечена готовими відповідями на нескладні питання.

БЛУДНІ СИНИ XX ВІКУ ПЕРЕСТАЮТЬ МУЧИТИСЯ ПРОБЛЕМОЮ ДОМУ ОТЦЯ.

Вони узаконюють свій статус-кво, вони єднаються в Інтернаціонал - їх єднає бездомність і відсутність святині.

Але найгірше, що вони зі своїх втрат роблять прапор. їх прапор, як чорна діра, свище негативними гас­лами: „Геть традицію! Геть сім'ю і власність! Геть національні почуття!"

Цей свист іде понад головами людей, через які вони переступили і зігнорували їхнє право жити, а разом з тим зігнорували священний дар життя.

Замість людини - маса, замість сім'ї - колектив, замість нації - трудящі світу.

Чорна діра з прапора переноситься в душу, і вітер часу вимітає „на смітник історії" честь, порядність, національну гідність. Він інтеґрує їх в „ідейність і беззавітну відданість", а ці дешеві замінники моралі нічо­го не вимагають від особи, крім послуху і вгадування.

Розуміється, блудний син любить „усіх трудящих", але ця любов нічого не коштує: вона звільняє його навіть від милостині.

Відсутність святині і ПРИНЦИПОВА ВІДСУТНІСТЬ СВЯТИНІ - це різні речі. Першу чоловік може соромливо визнати, як біду, як власну ваду. Другу він перетворює в гасло і накидає його всім. Він стає руй- начем святині і намагається обґрунтувати це теоретично. У нього з'являється потреба глушити в собі щем і почуття - міцним прокляттям.

Звідси усі гострі, жорстокі негативні гасла і плякати - з націленими гвинтівками й багнетами, з автома­тами і гранатами - культ ненависти. Все разом набирає характеру епідемії. Наступ ведеться вже не лише на гуманізм, не лише на „пережитки минулого" в людині, а взагалі - на всю природу. Замість ласки до всього живого - вирвати користь від природи - ось завдання.

Переступ священного дару життя вів до культу насильства, а там уже дорога до екологічної катастрофи.

Бездомний перестав цінувати дім, пролетар втратив дбайливість господаря, байдужий перестав уболіва­ти за всі живі творіння любови - і тут ідейний нігілізм у моральному підґрунті зійшовся з побутовим БЛАТНИМ нігілізмом. Верхи і низи сходяться - в наступі на вигасаючі в сирості й сірості острівці людсько­го ідеалізму.

Байдужість і апатія - це вигасле багаття життя, ентропія, перетворення найціннішого людського - на сирий матеріял, над яким знов треба працювати віками.

Єдина ідея, яка бродить у болоті апатії - імперська ідея: вона відповідає своєю гігантоманією на голод невиробленої душі. Вона ніби звільняється від конкретної любови, від конкретного піклування, від культу­ри, що живиться конкретною працею століть, в поті чола...

Прискорене виродження і профанація ховаються за нові назви. Колись Московія, маючи погану репута­цію в Европі, змінила свою назву на Русь. Концтабір змінював свої назви на лагер, потім - учрєждєніє.

Від самого початку користь і страх перейменовано на вірність і ідейність.

Отже, блудний син одразу міг скласти екзамен на моральну стійкість. Гіпноза імперії стала синонімом офіційного патріотизму. Безрідний імперський шовінізм мав усі переваги перед росіянином з розвинутим почуттям національної гідности: гідність заважає.

Блудний син став позитивним героєм часу.

Але відкриття дверей на дорогу деморалізації - це ще не все.

Масова депортація людей з України за майновою ознакою... Масові арешти за релігійною, національ­ною чи моральною ознакою... Масова русифікація в армії і на виробництві... Зрештою, масові розстріли за спробу самозахисту словом...

Народ боявся таврувати яничарство, назване партійною принциповістю.

В цій лябораторії державного терору витворено тип блудного сина у себе вдома. Знеохочений до рідно­го дому, він обминає його і йде на знадливі в огні у вікнах чужого дому. Маса, уражена байдужістю і апаті­єю, - найважчий результат комуністичного виховання і перевиховання.

„Раб лінивий і лукавий"/Євангел./ не вміє давати, хоче брати.

Чому ім'я українець в Америці й Канаді, в Англії і Німеччині звучить більш позитивно, ніж у Казахста­ні, Росії чи Молдавії?

Він працьовитий і скромний. Він тримається своєї традиції, своєї релігійної і національно свідомої гро­мади. Він не несе деструктивної імперської місії.

У нас він теж працьовитий, але, позбавлений релігійного виховання і національного обов'язку, він схи­льний виявляти активність казенного характеру. Не маючи твердого берега, бурхливо і мілко розливається...

Взагалі людина з втраченою національністю і традицією є людина травмована, часто закомплексована. Вона приховує комплекси неповноцінности і прагне компенсації.

Серед розвіяних вітром є чимало національно живих, сантиментально настроєних людей, схильних зга­дувати рідний край, але нічого для нього не робити. На відміну від українців на еміграції.

Зрештою, є чимало розсіяних в імперії і по світу українців національно свідомих і духовно пробудже­них, готових принести своїй батьківщині сили і знання, як тільки з'явиться можливість повернутися.

Вони розуміють, що вони є тими, хто переливає українську кров в імперський пісок; що вони не жив­лять рідного вогнища, навколо якого могли б зарятуватись і ожити розкидані блудні сини; вони розуміють свою причетність до драми небагатьох подвижників серед моря відчуженої зрусифікованої маси... Вони, може, повторюють за Гоголем: „Ну и дурни же мьі, если хорошенько подумать, для кого мьі жертвуем всем... "

І, може, повторюють за Лесею Українкою:

І взявши дар від неї, йшли До іншої в гостину: Вони не знали, що то є Любити до загину.

Зрештою, розуміють, що людину робить велика віра і що немає шляхетнішої цілі за віддане служіння пригнобленій нації.

Асиміляція є болісним експериментом над людиною і над народом. Асимільований втрачає, як правило, краще із своєї успадкованої нації і бере гірше, поверхове - з чужої. Занадто багато сили йде на перебудову, і та перебудова ущербно половинчаста, осоружна самому собі. Долання комплексу вторинносте, неповноцін- ности, пригнічування в собі тих потягів, які слід було б культивувати... Адже від предків успадковується не лише зовні видима врода.

Все це інстинктово відчувають індивідуальності, обдаровані характером. Вони не приймають начебто вигідного переродження і висміюють перевертнів.

Асиміляторські концепції та імперські стандарти виробляються не для тих, що потребують самовиправ- дання, а для їхніх дітей, яким змалку прищеплюється не цінний в житті стоїцизм і самобутність, а дешеве пристосовництво - „бути як усі".

Нищення національної вроди - велика втрата для нації, хоча вона нібито невичерпна. Але нам здава­лось, що запаси води теж невичерпні.

В межах ПРИТЧІ ПРО БЛУДНОГО СИНА в нас багато відкритих проблем.

Перша з них - відновити і засвітити Дім отця, щоб він здалеку мерехтів, як маяк бездомним. Коли буде батьківський дім - українці в світах почуватимуть себе зовсім по-іншому і найобдарованіші потягнуться на світло.

Друга проблема - зробити сина сином: передати йому батьківську традицію і дух. Коли той син засві­титься священним вогнем - він уже не пропаде.

Третя проблема - виконати нам своє призначення в світі, який прагне повернути собі втрачені духовні вартості. Досі ми дали світові лише наочну притчу про трагедію втрати цих вартостей.

Довгий список відомих у російській культурі імен українського походження захоплює уяву. Вперте за­мовчування в російській пресі того факту, що вони українці або напівукраїнці, зачіпає самолюбство: якщо ви замовчуєте, то ми будемо наголошувати. Тим більше, коли йдеться про визначальні імена, які внесли в російську літературу і філософію традиційно український струмінь релігійного пошуку і проповідництва.

Але, обминувши амбіції, ми найменше шкодуємо, що Гоголь і Достоєвський, Бердяев, Соловйов і Вер- надський стали російськими світилами. Ми радіємо, що вони стали світилами, бо велике світло світить усім і повертає своє світло також рідному краєві. Але нас тривожать ті світила з українського кореня, які могли б засяяти під вільним небом, - і погасли, десь пропали в імперському мороці. Адже великі світила теж дивом уціліли.

Торкаючись національного походження деяких великих людей, я не надавав би значення їх світоглядові та національним почуттям - це питання соціяльно-психологічне.

Національне походження, вплив українського кореня - це глибокий детермінуючий фактор, зовні неви­димий, але дуже вагомий. В окремих щасливих випадках схрещення традицій і культур у великій постаті дає високе сяйво.

Розуміється, ріка пливе в протореному руслі, все працює на російську культуру, але всім перепадає від цього сяйва, особливо коли брати на глибині. Чи була у нас спроба прочитати Чехова по-українськи? Ми обмежуємося його усмішливими самохарактеристиками - „моя хохлацкая натура" і т.ін.

Але хіба не важливо для глибшого розуміння творчости Чехова те, що діди-прадіди Чехова мали особ­ливе замилування до церкви, до іконописання, що прадідів брат Петро побудував навіть церкву в Києві. Що, за свідченням Чехова, „мати й батько, як діти мріють про свою Хохляндію". А сам автор „Степу" теж при­йняв цю мрію і писав у листі з України: „Все, що тепер бачу й чую, мені здається давно знайомим зі старо­винних повістей і казок... "

Чи пробували ми простежити паралелі Гоголя і Достоєвського, що вийшов з гоголівської „Шинелі", якою були приховані опозиційність і демонстративний патріотизм, доведений до пересадних форм у полі­тичній публіцистиці - льояльній, звичайно? Гоголь для сучасників був передусім „хохлом". Але ж дочка До- стоєвського Лідія набрала українських акцентів у висвітленні спадковости роду явно від самого батька... І нічого дивного: жоден великий не був байдужий до свого походження.

Чи була у нас спроба заглянути за політично-світоглядний фасад Бердяева? Не могло ж бути неістотним для нього те, що його рідний брат Сергій написав для сина відому хрестоматійну молитву:



Молися, сину, за Вкраїну, Молися, сину мій! Щоб Бог підняв її з руїни, Щоб дав Він волю їй!

Тим більше не могло бути неістотним, що вся Київська філософська школа була Київською, а місце на­родження і дитинства багато важить навіть тоді, коли вербальних свідчень не збереглось.

Але, розуміється, численні факти такого характеру можна належно усвідомити тоді, коли ми виробимо національну парадигму для систематизації проявів української натури, переломленої на історичних перехре­стях культур. При нашій національній живучості в умовах бездержавного існування це малозрозуміле для західньоевропейських націй питання - для нас важливе й актуальне: українцям завжди відкриті двері до ін­ших культур, але на поле рідної культури треба пробиватися пекельними дорогами.

Резюмуючи, хочу наголосити: наші втрати в результаті колоніяльного становища більші, ніж ми собі уявляємо, оскільки найбільше вбивається ще до цвітіння.

Що „Мертві душі" - це виплід імперської системи відчуження.

Що блудні сини України - це часто пропаща сила не лише для України, а взагалі суб'єкт напівкультури.

Що наші національні потенції можуть виявитись у суверенній Україні, яка зможе зібрати розкидані по світу таланти і створити культурне середовище, оперте на добру середню верству.

Що ознакою нормального культурно-духовного життя буде відсутність розмов про національні про­блеми.

Зрештою, колись ми перестанемо довершувати в уяві свій образ і пізнаємо, що ми є і що ми можемо.

1990 р.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка