Київська духовна академія української православної церкви київського патріархату новітні релігійні та містичні рухи: системний аналіз Збірник наукових праць



Сторінка21/28
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.69 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28

1. Міждержавний;

2. Державний;

3. Недержавний.

Міждержавний рівень (Євросоюз, міждержавні стосунки) включає:

- підготовку декларацій, рекомендацій, резолюцій, конвенцій, закликів до урядів інших держав;

- обмін інформацією;

- укладання угод та спільні дії;

- створення та підтримка міжнародних центрів з вивчення діяльності неокультів і їх осередків у різних державах;

- створення та підтримка недержавних центрів жертв і родин жертв неокультів.

На державному рівні здійснюється розподіл функцій між:

1. Парламентською комісією, комісією при прем’єр-міністрі, урядом.

2. Міністерствами, міжвідомчими міністерськими координаційними органами.

3. Правоохоронними органами.

Парламентська комісія, комісія при прем’єр-міністрі, уряд спрямовують свої зусилля на:

- вдосконалення чинного законодавства;

- підготовку резолюцій, доповідей та рекомендацій;

- вивчення діяльності неокультів;

- координацію дій державних органів;

- розробку та впровадження протекціоністської державної політики щодо традиційних церков.

Міністерства, міжвідомчі міністерські координаційні органи займаються:

- розробкою пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства, підготовка відповідних внутрішньовідомчих інструкцій;

- створенням та наданням допомогу загальноосвітнім програмам;

- збором інформації щодо порушення прав і свобод громадян та законів представниками неокультів;

- розповсюдженням серед населення інформації щодо діяльності окремих неокультів;

- внесенням відомостей про історію окремих віровчень та філософські погляди їх представників до навчальних програм загальноосвітніх шкіл і вищих навчальних закладів, видання відповідної навчальної літератури;

- підготовкою і проведенням науково-практичних конференцій та семінарів, зокрема міжнародних, з вивчення діяльності неокультів;

- координацією спільних дій державних органів, недержавних організацій та зацікавлених осіб;

- впровадженням протекціоністської державної політики щодо традиційних церков;

- зобов’язанням релігійних організацій надавати доповідь про свою діяльність;

- створенням та підтримкою незалежних інформаційних центрів, а також відділень Європейського Центру спостереження за діяльністю неокультів;

- відмовою або зняттям з реєстрації окремих неокультів;

- локалізацією негативних наслідків від самогубств, терористичних актів, втручання у внутрішні справи держави, масових заворушень та ін. протиправних дій неокультів.

У функції правоохоронних органів входять:

- створення робочих груп при МВС та окремих підрозділів спецслужб;

- збір та аналіз інформації про протиправні дії представників неокультів;

- профілактика порушень чинного законодавства представниками неокультів;

- розповсюдження інформації про протиправну діяльність окремих неокультів через ЗМІ;

- інформування та консультування відповідних державних органів;

- притягнення порушників чинного законодавства до кримінальної чи адміністративної відповідальності;

- локалізація негативних наслідків від самогубств, терористичних актів, втручання у внутрішні справи держави, масових заворушень та ін. протиправних дій неокультів.

- оперативне супроводження релігійного середовища, контроль за окремими соціально-небезпечними неокультами.

На недержавному рівні громадські організації, традиційні церкви та зацікавлені особи вирішують такі завдання:

- підтримка та координація діяльності інформаційних центрів спостереження за діяльністю неокультів;

- підтримка і координація організацій жертв та родин жертв неокультів;

- консультування відповідних державних, зокрема правоохоронних, органів, внесення пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства;

- взаємодія з іноземними незалежними інформаційними центрами, Європейським Центром спостереження за діяльністю неокультів, а також з організаціями жертв та родин жертв неокультів;

- збір та обробка інформації про порушення прав і свобод громадян та чинного законодавства для розповсюдження його серед широких верств населення;

- підготовка матеріалів для науково-практичних конференцій та семінарів з вивчення діяльності неокультів;

- видання літератури щодо загрози суспільству та його окремим громадянам від діяльності неокультів;

- консультування зацікавлених осіб, родичі яких потрапили до “проблемних” неокультів.

Надання державного статусу окремим церквам, а також відкрита та цілеспрямована протекціоністська політика стосовно них (на взірець Великобританії, Греції, Франції, Туркменістану, Узбекистану, Вірменії та деяких ін. країн) суперечить українській ментальності і тому є несприятливою для нашої держави. До того ж така політика на українських теренах може спровокувати конфлікти на релігійному ґрунті, тиск міжнародних правозахисних організацій, а також введення санкцій щодо України деякими державами, насамперед США, що агресивно захищають інтереси релігійних об’єднань американського походження за кордоном з ідеологічних міркувань, вбачаючи в них інструмент духовної експансії, “експортування” американського способу життя та розробки механізму втручання у внутрішні справи інших держав. Законодавство та державна політика США не надають привілеїв ніяким конфесіям тому, що кожна з них не може бути традиційною для “країни емігрантів”. Україна має традиційні церкви, що стали одним із носіїв національної культури, тому досвід США хоч і цікавий, але для нашої держави не має великого практичного значення.

Більш корисним для України є досвід державно-церковних відносин Німеччини, Австрії, Італії, Іспанії, Бельгії, Литви, Росії та деяких інших країн. Наприклад, російське та литовське законодавства запроваджують часовий ценз для надання особливого статусу релігійним організаціям, а Німеччина – кількісний. Італійський закон про церкву створює систему, що має три рівня для різних релігійних організацій, а особливий статус традиційним церквам надається шляхом укладання конкордату з державою. На відміну від італійського, законодавство Іспанії розрізняє чотири групи релігійних організацій, що суттєво відрізняються у правах. У Бельгії шість традиційних конфесій мають значні привілеї порівняно з іншими релігійними організаціями, а в Австрії - дванадцять.

Європарламент рекомендував країнам ЄС створити спеціальні парламентські комісії для дослідження діяльності неокультів. Чотири вже створили такі комісії: Австрія, Бельгія, Німеччина і Франція. Було рекомендовано також захищати права і свободи громадян ЄС від негативних виявів з боку певних неокультів шляхом забезпечення широким верствам населення доступу до інформації про різні релігії, сприяти вільному вибору релігії й утвердженню поваги до інших, а в разі порушення закону - вжити адекватних заходів усупереч тому, якою релігією прикриваються порушники. Інформація про різні релігійні утворення, їхні особливості та реальну дійсність повинна бути доступна широкому загалу. Вступаючи до того чи іншого культу, люди повинні бути інформовані про те, що вони можуть вийти з них. Нарешті, ті, хто працює в культах, мають бути зареєстровані в органах соціального забезпечення і на них повинні поширюватися всі соціальні гарантії.

Європарламентом рекомендовано державам-учасницям ефективно застосовувати чинне законодавство проти зловживань у релігійній сфері, забезпечити такі законодавчі - адміністративні, фіскальні, карні - заходи, котрі б виявилися достатніми для попередження незаконної діяльності неокультів. Держави-учасниці запрошуються до більш інтенсивного обміну інформацією між собою із “сектантської” проблематики, а також до більшої пильності, аби субсидії ЄС не були використані для незаконної сектантської діяльності. Також розроблено такі заходи:

- створення та підтримка незалежних загальнонаціональних та регіональних інформаційних центрів, а також Європейського Центру спостереження за діяльністю неокультів;

- внесення до базових освітніх програм країн ЄС об’єктивної всебічної інформації про поширені релігії у світі та про права людини, елементи порівняльного релігієзнавства.

- застосовування заходів, передбачених кримінальним та цивільним законодавством даної країни, щодо неправомірних дій, вчинених від імені неокультів;

- гарантування суворого дотримання законодавства про обов’язкове відвідування школи дітьми та втручання відповідних органів у разі їх недотримання.

Для службовців законодавчих та виконавчих органів України має практичне значення досвід країн Європи та ін. держав, що давно і ефективно застосовують цілий спектр форм державного втручання: створення відповідних законодавчих рамкових умов, просвітительська діяльність, інформування громадськості про діяльність неокультів, в разі необхідності, попередження про їх небезпеку, допомога особам, які зазнали шкоди внаслідок діяльності неокультів, впровадження протекціоністської політики стосовно традиційних церков як носіїв національної культури. При формуванні державно-церковної політики потрібно використовувати положення рекомендацій та резолюцій ЄС у зв’язку з європейською інтеграцією України. Доцільно також спрямувати зусилля на залучення коштів та ін. можливостей ЄС для створення державних і незалежних інформаційних центрів з вивчення неокультів та неурядових організацій жертв або родин жертв діяльності неокультів (зокрема ця допомога передбачена Рекомендацію Парламентської Асамблеї Ради Європи №1412 (1999) “Протиправні дії сект”).

4.1.2. Правове регулювання релігійних організацій в Україні

Історично склалося так, що духовно-релігійна самоідентифікація українців нерідко виступає однією з домінуючих ціннісних орієнтацій власної життєдіяльності, причому інколи більш визначальною ніж навіть національна. Ще із часів Київської Русі християнська віра – могутній консолідуючий чинник, носій державницької ідеології, суспільної моралі та культурного прогресу українського народу. Релігійні гасла супроводжували, а подекуди й ініціювали докорінні трансформаційні зрушення у суспільстві, здійснюючи ідеологічне забезпечення національно-визвольних рухів, політичних та соціальних перетворень.

Українська нація продовжує переживати докорінні революційні трансформації тому для вітчизняної політологічної школи особливої актуальності набувають питання розробки й впровадження управлінських рішень вищих органів державної влади, покликаних консолідувати суспільство, спрямувати його політичну волю на підтримку державотворчих процесів в Україні, поширити серед широких верств населення почуття гордості за власну державу та впевненість у її майбутнє. Проживши перше десятиліття сучасного етапу українського державотворення, ми можемо з усіє упевненістю стверджувати, що побудувати справді незалежну Україну неможливо лише завдяки міжурядовим угодам, західним кредитам чи воєнному співробітництву із північноатлантичним партнером. Історія свідчить – будь-яка країна здатна піднятися з руїни тільки якщо вона спирається на власну національну ідею, а її народ є самодостатнім у духовному плані, що і забезпечує поступальний внутрішньополітичний розвиток та надійний захист від зовнішньої експансії.

Нині соціально-економічний прогрес на планеті дедалі більше визначається позитивними змінами у сфері духовно-інтелектуального розвитку, і ця тенденція згодом може призвести до принципових змін у світовій геополітиці. Важелі впливу на економічні, політичні й технологічні процеси поступово переходять від володарів промислово-фінансових ресурсів до носіїв найрозвиненіших форм духу та інтелекту. За цими критеріями багатий культурно-історичний і духовний потенціал українського народу дає можливість нашій країні стати на рівних в однострії світової спільноти в царині культури й освіти, а також виступити законодавцем нових напрямів і підходів в інших сферах міждержавного співробітництва. Разом із тим визначальною ознакою сучасної цивілізації є надзвичайний прагматизм і тому кожен новий суб’єкт міжнародного права мусить насамперед власноручно довести свою спроможність бути прийнятим світовим співтовариством.

Політологічний аналіз історичного перебігу релігійної ситуації на теренах України та сучасного стану державно-церковних взаємовідносин дає усі підстави стверджувати, що за умов конституційно проголошеного відсутністю ідеологічних привілеїв саме релігія стає домінуючою ціннісною орієнтацією українського суспільства, а релігійний чинник набуває дедалі більшого впливу на національну безпеку держави. Дослідження етноконфесійної специфіки вірувань в сучасній Україні та практичного усвідомлення релігійного компоненту в глобальній стратегії забезпечення національної безпеки виступає переконливим свідченням того, що традиційна релігійність спроможна виступити ефективним засобом досягнення консолідації українського суспільства, підвищення його морально-духовного рівня.

Сучасна Україна – багатоконфесійна держава, де діє понад 27 тис. релігійних організацій, які представляють більш ніж сотню конфесій. На нинішньому етапі українського державотворення релігія як форма суспільної свідомості та церква як інститут громадянського суспільства – стали важливими чинниками політичного процесу. Причому характерною особливістю сучасної релігійної ситуації є те, що її формування відбувається не лише за рахунок традиційних для України церков і конфесій, а й під цілеспрямованим впливом закордонної релігійної експансії та активної діяльності місцевих представництв неокультів.

Більше десятиліття, що минуло з дня проголошення незалежності України є беззастережною підставою стверджувати – український народ здобув власну державу і попри всі негаразди входить до світової спільноти. Разом із тим визначальною ознакою сучасної цивілізації є надзвичайний прагматизм і тому кожен новий суб’єкт міжнародного права мусить насамперед власноручно довести свою спроможність бути прийнятим міжнародним співтовариством. Тому, поряд із внутрішньополітичними, економічними та соціальними проблемами сьогодення, які доводиться розв’язувати молодій українській державі, нагальним постає питання – вдосконалення зовнішньополітичної стратегії й тактики, впровадження нових форм і методів міжнародного співробітництва, завдяки яким Україна зможе більш ефективно відстоювати власні національні інтереси на світовій арені.

Ситуація на початку ХХI ст. змінюється досить радикально – економічний і технологічний прогрес все більше визначається зрушеннями у сфері духовно-інтелектуального розвитку людства і ця тенденція згодом може призвести до принципових трансформацій у світовій геополітиці. Важелі впливу на економічні, політичні й технологічні процеси перебуватимуть не у тих, хто володіє ресурсами або фінансовою міццю, а насамперед у носіїв найбільш розвинутих форм духу та інтелекту. За цими критеріями Україна, як країни із багатим культурно-історичним і духовним потенціалом може стати не лише лідером світової спільноти в царині культури, освіти і релігії, а й бути законодавцем нових напрямів та підходів в усіх сферах міждержавного співробітництва і взагалі людського буття. За цими критеріями вона на рівних спроможна змагатися у культурно-духовному плані із Західною Європою чи Далеким Сходом і набагато перевищує сучасну американську цивілізацію, бо спирається на тисячолітні надбання предків.

Потужний історико-культурний та інтелектуальний потенціал українського народу, сприятливе геополітичне становище та демократичні зміни, які відбуваються в суспільстві, зокрема у сфері державно-церковних відносин, відкривають принципово нові можливості активного використання можливостей міжнародних християнських об’єднань задля входження України до світової спільноти як рівноправного партнера. Вже нині Україна, як багатомільйонна держава християнської традиції, через активну участь своїх церков у Всесвітньому екуменічному русі та процесах, що відбуваються у Вселенському православ’ї, здатна докорінно змінити ставлення до себе міжнародного співтовариства.

Разом із тим, вітчизняний історичний досвід переконує, що нерозуміння особливостей й некерованість процесами, які відбуваються у гуманітарній сфері загалом та релігійному житті зокрема, може призвести до серйозних соціально-політичних конфліктів. Поширення в Україні окремих нетрадиційних релігійних віровчень нині перестало бути лише проблемою міжконфесійних взаємовідносин і дедалі більше впливає на стабільність в державі. З огляду на складну економічну, соціально-політичну і культурно-релігійну ситуацію в Україні, серйозної уваги потребує розгляд питання стосовно розширення експансії іноземних місіонерів, фактів їхньої безконтрольної проповідницько-вербувальної діяльності, протиправної, а подекуди й відверто ворожої щодо нашої країни.

Релігійна складова справляє суттєвий вплив на існування таких зовнішніх загроз пріоритетним національним інтересам, як: висунення територіальних претензій до України, втручання у її внутрішні справи, підтримка сепаратистських проявів, переорієнтація українського суспільства на чужі для нації цінності, підрив міжнародного авторитету та позицій України у світі тощо. Щодо внутрішньої сфери загроз пріоритетним національним інтересам релігійна складова має найбільший прояв через: активізацію сепаратистських настроїв у деяких регіонах України, політичне протистояння та міжрегіональні диспропорції у життєвому рівні населення. Щодо характеристики загроз за сферами національної безпеки, то релігійна складова є невід’ємною частиною таких з них, як: політична, соціальна, інформаційна, міжнародна та регіональна.

Нагальна потреба у науковому дослідженні специфіки сучасних державно-церковних відносин в контексті забезпечення національної безпеки України зумовлена також і тим, що ця сфера суспільного життя останнім часом виявилися втягнутою у досить жорстке протиборство політичних сил різної орієнтації як в Україні, так і загалом на міжнародній арені. Почали з’являтися непоодинокі заяви у засобах масової інформації як окремих політиків, так і вищих органів державної влади деяких країн у яких робляться спроби переконати громадськість, що релігійна сфера є чимось особливим, де повинні діяти спеціальні, а не загальновизнані правила й закони “захисту релігійної свободи”, “побудови Європейського дому”, “єдиного слов’янського православного простору” тощо.

Вочевидь, що скасування різного роду формальних і неформальних обмежень на вираз релігійних почуттів, визнання суспільної і сакрально-екзистенціональної цінності релігії, а також значущості церковних інституцій, створили в Україні нові умови для розвитку церкви. Неспроможністю радянського уряду вирішити численні соціальні проблеми, породила надію населення на неофіційні, не зв’язані з минулим режимом інститути, найбільш мобільними з яких виявилися саме церкви. Певною мірою цьому сприяла радикальна зміна ідеологічного спрямування, коли виникла необхідність заповнити вакуум, що лишився після падіння комуністичної ідеології, новою - близькою за змістом але докорінно відмінною за формою ідеологією. Саме тому рівень довіри і потягу до церков з боку населення виявився найвищим.

Крім того, Україна стала об’єктом потужного тиску з боку різних місіонерських структур, а також нових релігійних течій із Заходу і Сходу. Масштаби розгорнутої місіонерської діяльності викликали занепокоєння з боку церковних ієрархів і ряду громадських утворень. Протидія закордонним місіям стала одним з головних напрямів активності багатьох церковних адміністрацій і громадських організацій. В результаті, в перевантаженому проблемами просторі з’явився ще один вузол протиріч.

У ході посттоталітарних перетворень, що супроводжувалися політичною боротьбою в самих різних формах, церкви не могли не опинитися втягнутими в цей процес. Релігійні інституції в багатьох випадках несуть і свою долю відповідальності за нагнітання напруги, використання релігійних лозунгів і пропаганди в розпалюванні міжетнічної і політичної ворожнечі. Тим більше, що ці релігійні інститути, з їх розвиненою структурою і високим авторитетом серед населення, на фоні недорозвинених політичних партій і громадських утворень стали особливо привабливими для політичних сил, що прагнуть до досягнення або збереження влади. Це також потягло за собою “політизацію” церков і ускладнення релігійної ситуації.

Нарешті, величезна кількість внутрішньо-церковних проблем призвела до цілої серії гострих церковних конфліктів і розколів. У багатьох випадках внутрішньо-церковна напруга є більш чи менш адекватним відображенням політичної і соціокультурної напруги і неоднорідності, що існує в деяких регіонах України, як наслідок історичної особливості їх розвитку.

Таким чином, питання політико-правового регулювання взаємовідносин між релігійними інститутами і державою виступають в Україні елементом значно більш широкого і складного комплексу проблем, розв’язання яких не може обмежуватися лише юридичним інструментарієм.

Провідною ланкою релігійно-церковного життя в Україні є релігійна організація. Згідно статті 7 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вище означених релігійних організацій.

Мета утворення релігійної організації - задоволення релігійних потреб віруючих громадян, тобто створення умов для того, щоб віруючі громадяни не тільки мали можливість колективно сповідувати свою релігію, зокрема, брати участь в богослужінні, виконанні релігійних ритуальних обрядів, а й за допомогою цих організацій реалізовувати приписи своєї релігії у повсякденному житті, вільно але цивілізовано їх пропагувати і поширювати.

Такий підхід до утворення релігійних організацій відповідає вимогам міжнародного права, зокрема Підсумкового документу Віденської зустрічі представників держав учасниць наради за безпеку і співробітництво у Європі (1989 р.), яким на підставі загального значення прав людини і основних свобод, у тому числі свободи релігії і переконань, визначені принципи утворення релігійних організацій, їх правовий статус, основною складовою частиною якого є право віруючих колективно сповідувати свою релігію і організовуватися для цього у свої традиційні церковні (ієрархічні та інституційні) структури, вирішуючи паралельно за своїми стандартами і вимогами кадрові питання.

Отже, головним питанням утворення релігійної організації є питання задоволення релігійних потреб відповідної категорії громадян. Одними релігійними організаціями ці потреби задовольняються безпосередньо (релігійними громадами, релігійними братствами, монастирями і місіями), іншими, що організаційно входять в релігійне об’єднання (церкву), опосередковано (релігійні управління вирішують насамперед організаційні питання, духовні навчальні заклади займаються підготовкою кадрів тощо).

Релігійні організації вибирають, призначають або змінюють свій персонал за власними настановами, їх вимогами і стандартами. Держава в кадрові питання церкви не втручається, оскільки діяльність церковних посадових осіб здійснюється в межах чинного законодавства. Це загальне правило. Може мати місце також і таке, коли вибори, призначення або зміна відповідних церковних посадових осіб можуть здійснюватися згідно із домовленостями між релігійними організаціями та державою. На практиці таке може, зокрема, мати місце при призначенні церковних посадових осіб зарубіжними релігійними центрами. Посадові особи тієї чи іншої церковної інституції повинні додержуватися чинного законодавства і встановленого порядку. У випадку порушень з боку церковних посадових осіб у своїй діяльності чинного законодавства або встановленого порядку компетентний церковний орган, за поданням відповідального державного органу, повинен здійснити адекватні заходи. Це стосується також іноземних релігійних діячів, які займаються релігійною діяльністю на території України.

Перелік релігійних організацій складений у відповідності з їх загальновизнаними офіційними назвами. Це не забороняє релігійній організації за статутом мати свою традиційну назву. Релігійна громада за статутом може мати, наприклад, назву “парафія”, “помісна церква” тощо. Але не слід змішувати традиційні назви релігійних громад з традиційними назвами культових будівель. Культова будівля може мати персональну назву, пов’язану з якоюсь історичною подією або особою. До її назви релігійна громада ніякого відношення не має і називатися за статутом цією назвою не має права.

Релігійна громада є місцевою релігійною організацією. Поняття “місцева” не пов’язане з конкретною місцевістю або населеним пунктом. Воно пов’язане з правом віруючих на колективне сповідування своєї віри і заснування вільно доступних місць богослужінь або зібрань. Віруючі самі визначають район діяльності своєї громади і в межах цього району громада є місцевою релігійною організацією. В одному населеному пункті може діяти одна або декілька релігійних громад одного і того ж віросповідання, за інших умов релігійна громада утворюється з мешканців декількох населених пунктів або навіть адміністративних районів. Але у кожному випадку громада має діяти як релігійна організація, основною метою якої є колективне задоволення релігійних потреб.

Відповідно до міжнародно-правових документів, визнаних Україною, прийнято статус релігійної організації, де релігійна громада як об’єднання віруючих громадян, котрі сповідують свою віру в рамках Конституції своєї держави, є головною ланкою церковної ієрархії. Їй надано право утворювати інші структури аж до своїх центральних органів, делегуючи їм відповідні повноваження.

Релігійна громада утворюється, реорганізується або ліквідується за своїм власним рішенням, втручання в ці питання державних або церковних органів не допускається. Держава визнає також права релігійної громади на її вільне підпорядкування діючим в Україні та за її межами управлінням і центрам, зміну цієї підлеглості, а також діяльність без підпорядкування будь-яким церковним органам.

Релігійні громади можуть отримувати права юридичних осіб. Ці права та наявність у релігійних громад відокремленого майна і коштів визначають їх відповідну незалежність у вирішенні своїх внутрішніх церковних і майнових питань. Реалізуючі свої права, релігійні громади зобов’язані додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку. Ці вимоги стосуються і релігійних громад, які утворилися і діють без повідомлення державних органів.

Релігійне управління (центр) - є центральний виконавчо-розпорядчий церковний орган, який репрезентує релігійне об’єднання (церкву). Релігійні управління (центри) утворюються на з’їздах, конференціях релігійних об’єднань і діють за статутами, прийнятими цими з’їздами (конференціями). З моменту державної реєстрації статуту релігійне управління набуває правоздатності юридичної особи і через свої, обрані чи призначені, органи в межах наданих їм статутом повноважень, здійснює керівництво підпорядкованими йому релігійними організаціями. Настановами керівних релігійних центрів, які знаходяться за межами України, можуть керуватися:

- релігійні громади на підставі їх добровільної канонічної та організаційної підлеглості відповідному зарубіжному релігійному центру;

- інші релігійні організації (місії, монастирі, регіональні управління тощо), утворені, або засновані, на території України зарубіжними релігійними центрами.

Не регламентовані законодавством відносини держави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі і тими, що знаходяться за межами України, регулюються за домовленістю між релігійним центром і державним органом України у справах релігій. На підставі домовленостей між зарубіжним релігійним центром і державним органом України у справах релігій вирішується питання утворення або заснування зарубіжними релігійними центрами на території України своїх релігійних структур (місій, монастирів тощо). Зарубіжний релігійний центр також може утворити в Україні своє релігійне управління з підпорядкуванням йому релігійних громад і своїх структурних підрозділів (монастирів, духовних навчальних закладів).

Монастирі і релігійні братства можуть засновуватися релігійними управліннями (центрами) або утворюватись у порядку, передбаченому для утворення релігійних громад. Відмінність монастирів і релігійних братств, заснованих релігійними управліннями, від тих, що утворені на засадах релігійних громад, полягає в тому, що перші підпорядковуються своїм засновникам - управлінням і центрам і можуть бути реорганізовані або ліквідовані, як за власними настановами, так і за рішеннями засновників, утворені на засадах релігійних громад монастирі і релігійні братства можуть бути реорганізовані або ліквідовані тільки за своїми власними настановами.

Місіонерські товариства (місії) можуть засновуватися тільки релігійними управліннями, центрами. Оскільки місія підпорядковується релігійному управлінню, яким вона заснована, то реорганізація або ліквідація місії може бути здійснена тільки за рішенням засновника.

Створювати духовні навчальні заклади мають право тільки релігійні управління і центри, котрі мають зареєстровані статути з відповідними положеннями, згідно яких це релігійне управління (центр) вправі створювати духовні навчальні заклади. Це стосується і зарубіжних релігійних центрів, що мають свої представництва в Україні. Студенти і учні, що навчаються в духовних навчальних закладах, користуються рядом пільг на рівні із студентами та учнями державних навчальних закладів:

- на відстрочку в проходженні військової служби;

- по оподаткуванню;

- на включення часу навчання до трудового стажу.

Духовні навчальні заклади реорганізуються або ліквідуються за рішеннями засновників.

Релігійні об’єднання - це діючі в Україні церкви (Українська православна церква, Українська греко-католицька церква, Всеукраїнський союз християн віри євангельської п’ятидесятників та інші), які представляють своїми центрами (управліннями), що мають власні назви відповідно до своїх зареєстрованих статутів.

На всі інші організації, які хоч і утворені за релігійною ознакою, але структурно не входять до релігійного об’єднання (церкви) або не мають основним своїм завданням задоволення релігійних потреб громадян дія Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” не поширюється.

Чинне законодавство і загальне спрямування державної політики України щодо релігії і церкви створили сприятливі умови для розвитку релігійних організацій. За роки державної незалежності релігійна мережа в Україні зросла більш ніж у три з половиною рази і продовжує зростати. Зростання кількості та активності релігійних організацій в Україні, обумовлює й зростання соціальної значущості і гуманітарної ролі церкви в українському суспільстві.

Важливим критерієм демократизації суспільства є свобода світогляду і віросповідань, оскільки людина історично ідентифікує себе не лише за індивідуальними, статевими, родовими, етнічними, культурними, моральними, державними, національними, а й за релігійними ознаками. Не перебільшуючи можна зазначити, що без релігії унеможливлюється відродження нації в усьому спектрі її суспільно-політичного існування. Отже, українцям треба спиратися на релігійні традиції, що вкорінені в історичних формах буття і духовності українства.

Хоча, лише на підставі статистики, стверджувати, що в Україні релігійне відродження набуває ознак ренесансу передчасно. Сучасне релігійне відродження скоріше характеризується як напівсекулярний процес, у ході якого здійснюється деміфологізація і дедогматизація атеїстичної свідомості. Такий процес йде в загальному руслі демократичних перетворень, в якому старі догматичні форми свідомості не перероджуються, а ніби співіснують з духовною розкріпаченістю і політичною свободою.

Великою проблемою на шляху релігійного відродження стають міжконфесійні суперечки, як наслідок антирелігійної політики недавніх часів. Позитивні процеси демократизації українського суспільства, державно-національне та духовно-культурне відродження проявили і загострили проблеми минулого - раніше знівельовані тоталітарною владою - політичні, національні, канонічні і побутові причини міжцерковних чвар. У кожної з українських православних церков, як і у політиків, є свої аргументи, сутність яких викликана, насамперед, в розбіжності розуміння понять: “канонічність” і “автокефалія”. На практиці, однак, під впливом політичних сил, вони займають оновлено-імперську або ізоляціоністсько-автономістську позицію.

Дуже ефективно використовують розкол в українському православ’ї всякого роду зовнішні сили, намагаючись, у звільнену таким чином ідеологічну нішу, протягнути непритаманний українській свідомості неопротестанський спосіб життя. Широкомасштабний наступ на Україну неокультів, хоча і співпадає в часі з процесом національно-релігійного відродження, є однак, ознакою і наслідком кризового стану в ідеологічному, зокрема релігійному, середовищі.

На цьому фоні ідея про утворення в Україні єдиної Помісної православної церкви здається утопічною. Щоправда в майбутньому, за умов зміцнення державного суверенітету України, вирішення цього питання буде дедалі актуалізуватися. Об’єктивно існує два шляхи утворення Помісної церкви. Перший - об’єднання нині існуючих в Україні православних церков. Другий - утворення, а вірніше - відродження, за підтримкою Вселенського патріарха, втраченої в 1868 році Київської митрополії, з поступовим приєднанням до неї окремих релігійних громад нині існуючих православних церков і подальшим набуттям канонічної автокефалії.

З огляду на вищевикладене доводиться констатувати, що релігійне, насамперед християнське, відродження в Україні ще не набуло того масштабу і глибини, на яке сподівалися національно свідомі громадяни ще кілька років тому. Воно, звичайно, відбувається, але у дещо спотвореній формі. Ця деформація стала наслідком не лише атеїстичного минулого, а й неврегульованості державно-церковних відносин, прямого втручання політиків в церковне життя і загальної кризи в українському суспільстві.

Необхідність ґрунтовного наукового забезпечення державної політики сьогодні не викликає жодного сумніву. Часи сміливих глобальних експериментів в політиці незворотньо минули. Отже неприпустимими і невиправданими стають будь-які спроби вчинення, не тільки на загальнодержавному, а і на місцевому рівні, політичних і державно-управлінських дій без попереднього виваженого наукового аналізу, прогнозування їхніх наслідків та ефективності. Це означає, що специфіка наукового забезпечення державної політики і державного управління полягає, насамперед, у тому, що тут на користь підтвердження рекомендацій науковця не може бути застосований експеримент. В ідеалі повинен прийматися і виконуватися одразу оптимальний варіант політичного рішення.

Крім зазначеного, специфіка наукового забезпечення державної політики в галузі релігійно-церковного життя полягає ще й у специфіці самих державно-церковних відносин в демократичному суспільстві. Насамперед, необхідно враховувати, що в сфері релігійно-церковного життя і державно-церковних відносин, окрім виключних випадків, не припускається прямий адміністративний вплив на церкву з боку державних органів. Релігійно-церковне життя є автономним від державної регламентації більшою мірою ніж будь-яка інша сфера суспільних відносин. Якщо релігійна громада існує взагалі не повідомляючи державу про свою культову діяльність, а це не є порушенням закону, то, на відміну навіть від регламентації діяльності об’єднань громадян, взагалі виключається можливість для державних органів жодним чином впливати на таку діяльність, аж доки не буде виявлено її суспільно шкідливих ознак. Навіть за умов державної реєстрації релігійної організації і набуття нею прав юридичної особи, держава приймає на себе зобов’язання не втручатися в її канонічну і організаційну діяльність. Адміністративна регламентація діяльності такої організації в цьому випадку обмежується лише загальними вимогами, що стосуються всіх юридичних осіб, та деякими положеннями Конституції і законодавства України безпосередньо щодо свободи совісті та релігійних організацій.

Саме з урахуванням такої специфіки, головним завданням наукового забезпечення в цій сфері є вироблення єдиної концепції державної політики України щодо свободи совісті, релігії та церкви взагалі і, зокрема, державно-церковних відносин. Існуюча нині така концепція, значною мірою вироблена на основі українського і зарубіжного досвіду, загалом відповідає вимогам сьогодення. Хоча її положення досі і не закріплені законодавчо. Але подальший розвиток суспільних відносин вимагає і нових концептуальних змін. Якщо на сучасному етапі ця концепція, віддаючи данину минулому, будується на антагоністичній моделі державно-церковних відносин, тобто на “відокремленні” церкви від держави, при якому церква діє, хоч і автономно, але в межах визначених державою, то в майбутньому, а частково навіть і зараз, відносини “відокремлення” почнуть гальмувати можливість розвитку суспільно-корисного співробітництва між державою та церквою. На цьому етапі актуалізується питання розширення сфер перетину державних і церковних інтересів, на основі взаємовигідного і рівноправного договірного співробітництва. Шляхи наукового обґрунтування концепції державно-церковних відносин полягають у дослідженнях принаймні в чотирьох галузях науки:

Це, насамперед, дослідження і аналіз історії та теорії державного управління взагалі і, зокрема, державно-церковних відносин. Оскільки, лише ґрунтуючись на вітчизняному і зарубіжному досвіді, можливо уникнути помилок і збудувати історично обґрунтовану нову діючу модель суспільних відносин. Цей напрям зараз знаходить висвітлення в багатьох наукових працях не лише істориків та релігієзнавців, а і діячів церкви.

Іншим, aле не менш важливим напрямом, є політологічні дослідження щодо ролі церкви в суспільному житті взагалі, зокрема її впливу на суспільні процеси, державну політику і міжнародні відносини, та тієї ролі, яку церква відіграє у справі збереження загальнолюдських цінностей. Актуальними в цьому плані стають не лише теоретичні пошуки, а й різного роду соціологічні дослідження. На жаль останні зараз проводяться вкрай мало і несистемно. Через брак коштів і часу, не вичерпані навіть ті можливості, які надає для наукового аналізу наявна вітчизняна статистика.

Актуалізується релігієзнавчий і загальнофілософський аспект досліджень в галузі релігійно-церковного життя суспільства. Очевидним є факт, не лише модернізації і реформування як канонічної діяльності, так і організаційної структури традиційних релігійних формувань, а і галопуючого зростання кількості різного роду неокультів. Можна без перебільшення стверджувати, що роль неокультів у суспільному житті буде надалі зростати, поряд із зростанням впливу традиційних церков. З огляду на це особливо важливо вчасно розпізнати тоталітарне релігійне утворення, помітити його деструктивну спрямованість, запобігти всіма можливими засобами розповсюдженню його діяльності. А філософський аспект цих досліджень полягає в тому, щоб виявити найбільш загальні і стійкі тенденції до змін в релігійності та пов’язаних з нею суспільно - і індивідуально-психологічних станів і їх впливу на суспільну свідомість й поведінку взагалі.

Потребує детальної розробки питання вироблення та застосування конкретних технологій прийняття і впровадження політичних, державно-управлінських та адміністративно-організаційних рішень у сфері релігійно-церковного життя. На жаль, цьому питанню на сучасному етапі приділяється найменше уваги. Зокрема, невпевнені кроки адміністративної реформи в напрямі розвитку державно-церковних стосунків відбуваються в загальному руслі адміністративної реформи, направленої на зменшення питомої ваги та кількості одиниць управлінського апарату, зміни галузевого підходу в державному управлінні на функціональний та інших радикальних реформ, без урахування саме галузевої специфіки релігійно-церковного життя. Лише за останні роки центральний державний орган України у справах релігій, вже не кажучи про подібні підрозділи на місцях, тричі зазнавав організаційних змін, кожна з яких тягла за собою втрату певного часу на налагодження його ефективної діяльності. Існуючий в межах Держкомрелігій науково-експертний підрозділ просто не дає можливості охопити своєю діяльністю весь спектр досліджень, яких потребує прийняття політичних і управлінських рішень.

4.1.3. Стратегія реалізації національних інтересів України у духовно-релігійній сфері (на прикладі новітніх релігійних об’єднань)
Духовно-релігійна сфера національних інтересів безпосередньо пов’язана з дією механізмів самозбереження нації, держави та із створенням максимально сприятливих умов для її цивілізованого розвитку. Необхідною умовою розбудови демократичної держави є те, що національні інтереси, особливо у духовно-релігійній сфері, повинні визначатися виключно волевиявленням народу безпосередньо або через вищі інституції державної влади. При цьому визначальним є принцип відокремлення церкви від держави як важлива конституційна демократична засада взаємовідносин держави і релігійних організацій, умова та гарантія свободи совісті.

Відокремлення церкви від держави – це повна секуляризація державно-правових відносин та звільнення усіх сфер, що знаходяться у компетенції держави, від регулятивно-санкціонуючої ролі релігії і церкви. Підґрунтям цього принципу є невтручання держави, її органів та інститутів, службових осіб у внутрішньоцерковні справи богослужбового, канонічного, організаційного характеру та здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій. Забезпечення рівності прав і можливостей для всіх без винятку віросповідань, організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Хоча світська держава у питаннях віри є нейтральною, вона захищає права та законні інтереси релігійних організацій, поважає їхні традиції та внутрішні настанови, які не суперечать чинному законодавству. У свою чергу, релігійні організації не можуть втручатися у справи держави, її органів, виконувати будь-які державні функції, брати участь у виборах органів державної влади тощо.

Світовий та вітчизняний історичний досвід переконує, що нерозуміння й некерованість процесами, які відбуваються у духовно-гуманітарній сфері загалом та релігійному житті, зокрема, призводить до саморуйнівних конфліктів у державі. Нині в Україні одним із пріоритетних напрямів консолідації суспільства є спрямуванням його політичної волі на реалізацію загальнонаціональних інтересів та максимальним використанням духовно-інтелектуальних потенцій. Серед першочергових завдань консолідації нації - нейтралізація загроз сепаратистських тенденцій, підвищення життєвого рівня населення, модернізація управління державою і суспільством та зміцнення духовно-морального здоров’я народу. Важливу роль у цей складний і відповідальний період здатні відіграти виважена і водночас динамічна державна політика України у сфері державно-церковних відносин та вміле обстоювання власних національних інтересів у духовно-релігійній сфері. Лише копітка цілеспрямована робота зможе перешкодити іноземним емісарам завойовувати в Україні паству, а отже, керувати суспільною думкою і суттєво впливати на розстановку політичних сил у країні.

Під духовно-релігійною складовою національної безпеки України слід розуміти такий стан релігійно-церковного життя нації (її державно-церковних, міжцерковних та внутрішньоцерковних взаємовідносин), що є чи за певних обставин може бути загрозою національним інтересам держави, стабільному розвитку суспільства, здійсненню прав і свобод громадян. Це стан захищеності життєво важливих духовно-релігійних інтересів українського народу (особи, груп віруючих, держави) від внутрішніх загроз і зовнішнього втручання та система суспільно-політичних заходів щодо забезпечення цієї захищеності.

Аналіз духовно-релігійної складової національної безпеки надає можливість визначити такі її основні напрями:

- духовно-релігійна незалежність, яка насамперед означає - самодостатню життєдіяльність усіх компонентів державно-церковних відносин, їхню спроможність відстоювати національні інтереси України як у внутрішньополітичному житті країни, так і на міжнародній арені;

- демократичність і стабільність духовно-релігійного життя у державі, що передбачає міцність та надійність державних, політичних і громадських інституцій, які покликані забезпечувати свободу віросповідання, стримувати дестабілізуючі чинники та гарантувати духовно-релігійні права й свободи кожного окремого громадянина, віруючої громади, церкви тощо;

- здатність до саморозвитку й прогресу, тобто природна спроможність до самодостатньої реалізації національних інтересів у духовно-релігійній сфері відповідно до змін, що відбуваються як в середині країни, так і у міжнародному житті.

Основними об’єктами духовно-релігійної складової національної безпеки України слід вважати:

- особу, її релігійні права й свободи;

- релігійні організації та характер взаємовідносини між ними;

- державу, її незалежність і територіальну цілісність, національно-культурну самобутність народів, що її населяють.



Головним суб’єктом складової духовно-релігійної безпеки є Українська держава, яка разом із традиційними та історичними церквами здійснює цілеспрямовану політику в релігійній сфері, покликану забезпечити духовну єдність народу, стабільність та динамізм прогресивного розвитку всього суспільства.

Результатами цієї політики має бути реалізація національних інтересів у духовно-релігійній сфері й, насамперед, зміцнення суверенітету і незалежності України, ефективне та соціально орієнтоване державне управління духовними процесами, свобода волевиявлення й реалізація релігійних інтересів особи та релігійних груп, конструктивне розв’язання міжцерковних конфліктів, налагодження між церковної та міжконфесійної співпраці тощо.



Найважливішими чинниками духовно-релігійної складової національної безпеки є такі:

- внутрішньорелігійна стабільність (міжцерковна та міжконфесійна злагода - здатність до розв’язання релігійних протиріч насамперед ненасильницькими способами);

- зовнішньорелігійна стабільність (входження українських церков до міжнародних релігійних організації, зміцнення міжнародного авторитету й незалежності України як великої європейської держави, збереження національно-культурної самобутності її народу – наявність для цього ефективного механізму);

- створення належних умов задля повного задоволення релігійних потреб, свободи світогляду та віросповідання всіма громадянами України, іноземцями та особами без громадянства;

- наявність комплексної стратегії суспільно-політичного й духовного розвитку держави, зокрема у сфері забезпечення релігійної безпеки України.

До основних принципів захисту національних інтересів України у духовно-релігійній сфері можна віднести такі:

- пріоритет прав людини, верховенство закону та єдине правове поле для усіх суб’єктів державно-церковних відносин незалежно від їхньої національної приналежності, фінансових можливостей та політичних уподобань;

- дотримання балансу інтересів особи, громади віруючих, конфесії, суспільства, держави та їхня взаємна відповідальність щодо захисту національних інтересів у духовно-релігійній сфері;

- своєчасність та адекватність дій держави стосовно реальних загроз національній безпеці України з метою якнайефективнішого захисту національних інтересів у духовно-релігійній сфері;

- пріоритет ненасильницьких (договірних) засобів при вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів у сфері духовно-релігійних відносин;

- відповідність концепції, форм та методів забезпечення національної безпеки України у духовно-релігійній сфері загальноєвропейській та світовій системам безпеки, а також створення відповідних умов інтеграції до цих систем.



Духовно-релігійна складова безпосередньо впливає і може суттєво підвищувати небезпеку можливих основних загроз національній безпеці України у найважливіших сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, воєнній, інформаційній (див. схему).
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка