Категорія «виправлення» та основні підходи до психологічного забезпечення ресоціалізації засуджених у радянський та сучасний періоди Сорока А. В



Скачати 189.46 Kb.
Дата конвертації14.04.2016
Розмір189.46 Kb.

Категорія «виправлення» та основні підходи до

психологічного забезпечення ресоціалізації засуджених у

радянський та сучасний періоди

Сорока А.В.

_____________________________________________________________________________



Аннотация

В статье осуществлен анализ основных подходов относительно психологического обеспечения

категории исправления и ресоциализации осуждённых в советский и современный периоды. В дальнейших

наших исследованиях планируется раскрытие предназначения и требования психологического обеспечения

наиболее важных, на наш взгляд, исправительных и ресоциализирующих программ.

Ключевые слова: исправление, рессоциализация осуждённых, преступление, социальная защита.

Annotation

Category of «Correction» and Basic Approaches to Psychological Maintenance of Resocialization of

Convicted People in Soviet and Modern Periods

In article was implemented the analysis of the basic approaches concerning psychological maintenance of a

category of correction and resocialization of convicted people in Soviet and modern periods. In further our

researches we plan to disclose assignments and requirements of psychological maintenance of the most important, in

our opinion, corrective and resocialization programs.

Keywords: correction, resocialization convicted people, crime, social defence.

_____________________________________________________________________________




Після Жовтневої (1917 р.) революції

в силу об'єктивних і суб'єктивних причин,

про які вже йшла мова у попередніх наших

публікаціях [11; 20-22], спостерігається

більш спрощене, нігілістичне ставлення до

права в цілому й до засобів пенітенціарного

впливу, зокрема. Це було по в'язано, з одного

боку, з наявністю догматико-схематичних

подань про шляхи розвитку соціалізму, а з

іншого боку --із утвердженням у праві

марксистського класового підходу й,

відповідно огульної критики в

«буржуазності» учених, які розвивали ідеї в

інших напрямках дореволюційної науки.

Як відзначають сучасні правознавці

В. М. Кудрявцев та В. П. Казимирчук, до

критикуємих після революції поглядів

«типово буржуазного розуміння права»

належали, насамперед, психолого-

нормативні (Л. І. Петражицкий, П. О.

Сорокін, К. А. Кузнєцов, Е. Е. Понтович та

ін.) і психолого-соціологічні (М. М.

Алексєєв, О. Г. Гойхбар, І. Каплан, А. Л.

Малицький, О. М. Одарченко, В. М.

Охоцимський та ін.) [9]. Однак,

затребуваними у той же період, як не дивно,

були теоретичні розробки марксистськи

орієнтованого правознавця М. О. Рейснера-

учня Петражицького. Це, напевне, пов'язано

з тим, що ним у роботах дореволюційного

періоду обґрунтовувалися можливості для

розширення ідеологічного впливу. Воно

(розширення), на думку Рейснера, є «те

знаряддя, за допомогою якого не тільки

людина управляє людиною, але й взагалі

складається регулювання соціального

поводження. Це-психічний апарат найкращої,

найбільш доступної чужому впливу форми.

Усілякі мотиви можуть бути покладені в

основу його побудови, і чи будуть це мотиви

рабської душі, що пристосувала свою психіку

до імпульсів страху, чи будуть це мотиви

найманця або морально вільної й люблячої

людини-усі вони здатні, зрештою, дати

абстракцію, пов'язану з живою емоційною

основою, а разом з тим і вступати в дії щораз,

як тільки буде викликана зовнішніми або

внутрішніми причинами саме дана емоція»

[9].

Настільки докладне цитування



поглядів Рейснера зроблене для того, щоб

показати, як ціннісні орієнтири, наявні у

«владі діючій» по відношенню до розуміння

суті людини і її взаємин із соціумом, можуть

визначати вибір теорії, відповідно до якої

будуть розроблятися політика й основні

шляхи трансформації системи виконання

карних покарань. Однак, якщо бути

історично об'єктивним, то спочатку процес

розробки нової кримінально-виконавчої

політики й побудови радянської системи

виправних установ здійснювався через

активні публічні теоретичні дискусії й

дослідництво.

У проведеній у перше п'ятиріччя

Радянської влади дискусії з визначення

оптимальних шляхів виправлення ув'язнених

брали активну участь як учені, так і видатні

діячі партії й держави. У 1918-1919 роках на

сторінках журналу "Пролетарська революція

й право" дискусія про виправну мету

покарання, що розгорнулася, насамперед,

між Я. Л. Берманом і Л. О. Саврасовим,

закінчилася загальним висновком, що

«теоретично не має невиправних злочинців»

[ 2;17]. Однак, при загальному настрої на

руйнування системи й традицій царської

в'язниці відстоювалися, часом, протилежні

підходи. Так, Ф. Е. Дзержинський головну

мету покарання вбачав лише «в огородженні

республіки від злочинців і вихованні

суспільної думки трудящих з таким

розрахунком, щоб у їхньому середовищі не

могли з'являтися злочинці» [23]. Його

позицію підтримував М. Ю. Козловский,

який вважав за необхідне обрати суттю кари

лише ізоляцію злочинних елементів з метою

захисту й охорони умов гуртожитку від

зазіхань, тому що «злочинець є продуктом

соціального середовища..., все придбане ним

від середовища завжди заздалегідь буде

визначати рівнодіючу рушійних сил його

переживання» [7].

У відстоюванні ідеї «виправлення

злочинців як людей соціально хворих»

вагома роль належить Д. І. Курському. Його

позиція виражалася в наступному: «Ми

прагнемо по можливості видалити з місць

позбавлення волі специфічний тюремний дух

і, насамперед, вирвати з коренем ті прийоми,

з якими колись підходили тюремні діячі до

злочинців. Для нас це мимовільні жертви

минулого соціального строю й ми ставимося

до них як до хворих, стосовно яких у нас

одне завдання-вилікувати їх якомога швидше

й надійніше» [7]. П. І. Стучка, ставши з 19

травня 1918 року наркомом юстиції РСФСР,

реформування вітчизняної тюремної системи

бачив інакше: насамперед, шляхом

посилення її карально-трудової

спрямованості [15]. Так, у самому комісаріаті

замість Головного тюремного управління був

створений Каральний відділ, а в одному з

перших, підготовлених його

співробітниками, циркулярів (від 24 травня

1918 року) підкреслювалася: «Наша мета-

перелом не тільки у всій системі тюремного

управління, але й у постановці питання

відбування покарання» [19].

Учених які дотримувалися

дореволюційних традицій, відстоювали

необхідність більш індивідуалізованого

підходу до виправлення злочинців. Так, С. П.

Познишев у роботі «Основи пенітенціарної

науки» (1924) спробував уточнити поняття

«морального виправлення злочинця»,

запропонувавши розуміти під ним «не

перетворення порочної людини в

доброчесну, що не можливо відносно засобів

покарання, а лише деяку зміну на краще

психічної конституції злочинця, його

характеру, достатнього для попередження

рецидиву» [14]. Також вчений дав

визначення й терміна «юридичного

виправлення злочинця», під яким

пропонувалося розуміти «навіювання

суб'єктові шляхом застосування до нього

покарання свідомості неминучого зв'язку

відомого його поводження з даним

невигідним наслідком». Виправні установи,

на думку Познишева, повинні подібнюватися

«своєрідній соціальній клініці, де

організований процес виправлення –

перевиховання «переплавлення» і

«лікування» соціально запущених, морально

дефектних і важких у педагогічному

відношенні злочинних осіб, позбавлених

волі»[14].

Однак в основу ВТК РСФСР (1924)

була покладена концепція «соціального

захисту». При цьому, на думку його

розробників, «різниця між покаранням і

мірами соціального захисту полягає в тому,

що, якщо ціль першого- заподіяння

злочинцеві страждання, відплати ним своєї

провини, то другого- захист пролетарської

держави» [3].

Аналіз юридичних словників, що

виходили з другої половини 30-х до середини

50-х років, свідчить, що в них не було

окремої статті, присвяченої виправленню й

перевихованню ув'язнених, а в статтях, що

зачіпали проблеми покарання і його

призначення, позбавлення волі й виправно-

трудового кодексу, їхня суть також не

розкривалася, але дедалі частіше

підкреслювалася загальна теза І. В. Сталіна,

що «репресії в області соціалістичного

будівництва є необхідним елементом

знаряддя»[28].

Наведені вище позиції після осуду

культу особистості Сталіна були піддані

критиці, але без аналізу їх пенітенціарно-

психологічної ущербності. Так, Е. Г.

Ширвиндт (1957), роблячи аналіз радянської

виправно-трудової політики за перші чотири

десятиліття, відзначав, що лише до 1934 року

продуктивно розвивалася теорія виправно-

трудового права, учені брали участь у

формулюванні виправно-трудової політики,

вивчали діяльність виправно-трудових

установ і теоретично узагальнювали досвід

їхньої роботи, а пізніше на перший план

вийшло «так зване «перековування»

ув'язнених», що спочатку реалізовувалося

лише у виправно-трудових таборах ОГПУ.

У результаті, на його думку, «варто

визнати, що, безперечно, загальними

методами для діяльності всіх виправно –

трудових установ у СРСР були:

перевиховання ув’язнених на базі суспільно–

корисної, колективної праці, що дисциплінує

режим, політичного виховання й розвитку

самодіяльності ув’язнених» [27].

Однак, як свідчать спеціальні

дослідження, якщо в перше десятиліття

Радянської влади при організації

законодавство й рекомендації вчених

акцентували увагу персоналу місць

позбавлення волі на необхідність «залучення

ув’язнених до праці з урахуванням інтересів і

здібностей», то надалі (з кінця 20-х до

середини 50-х років) праця, здійснювана на

будівництві каналів, видобутку корисних

копалин, на лісозаготівлях та інших

примусових некваліфікованих роботах,

прямо розглядалася як панацея для зміни

світогляду й усього вигляду класово далеких

і асоціальних елементів суспільства. Такий

підхід, як відзначає О. Г. Носкова, ігнорує

досвід О. С. Макаренко, який у своєму

соціально-педагогічному експерименті 30-х

років переконливо довів, що не можна в

справі морального, цивільного, трудового

виховання й перевиховання покладатися

лише на сам технічний процес праці, хоча і

продукт, що створюється в результаті, є

корисним суспільству [13]. Жорсткість

режиму та воїнізованість усієї

життєдіяльності місць позбавлення волі при

орієнтації на максимальне використання

дешевої робочої сили веде до того, що праця

втрачає проголошене й зафіксоване в

нормативних актах виховне значення і

набуває характер кари, відплати [5].

У період відродження з 1960-х років

пенітенціарної психології наукова дискусія

про психологічну сутність покарання,

механізмах і критеріях зміни особистості

засудженого, а також про співвідношення

змісту понять «виправлення» і

«перевиховання» затяглася майже на три

десятиліття.

Серед юристів одним з перших

повноцінний теоретичний аналіз

психолого-педагогічних підстав виправлення

й перевиховання засуджених почав Б. С.

Утевський [26]. Ідею про необхідність як

інтегральний критерій виправлення

засудженого, обрання ним свого ставлення

до покарання розробляв С. М. Тюрин [25].

Позицію про «створення в ВТУ, насамперед,

умов для сприйняття засудженими морально-

осудливої сторони покарання» відстоював О.

Л. Ременсон [16]. Вважаючи «пластичність

нервової системи людини лише вихідною

позицією для виправлення засуджених».

М. О. Стручков наприкінці 70-х років

зробив спробу синтезу поглядів. Він

констатував: виправлення варто розуміти як

поліпшення, зміни до кращого, а

перевиховання-як виховання засудженого

заново, зміна змісту його установок і

ціннісних орієнтації [24]. Вихід Стручкова на

подібне розуміння співвідношення обсягу

аналізованих понять, здається, був

обумовлений тим, що у працях В. І. Леніна

[12] і, особливо категорично, у публікаціях

Н. К. Крупської підкреслювалося, що

«перевиховання - це переробка всієї психіки

людини» [8].

Вплив на процес виправлення

засудженого, його суб'єктивного ставлення

до скоїного злочину й призначеного

покарання у 80-ті роки багатопланово

досліджували В. А. Елеонський [4] і Е. Г.

Самовичев [18]. Зроблені ними близькі за

змісту висновки, що результативність

виховної роботи ВТУ залежить як від

ставлення співробітників до пріоритетності

реалізації основних засобів виправлення й

перевиховання, так і від створення умов для

прояву активності з боку самого засудженого

у визначенні перспектив своєї

життєдіяльності (причому, як в момент

знаходження в ВТУ, так і після звільнення).

Серед психологів в 60-90-ті роки

пріоритет у категоріальній розробці

надавався терміну «виправлення». Найбільш

цілеспрямований аналіз сутності й механізму

процесу виправлення засуджених здійснений

у роботах О. Г. Ковальова. Він вважав, що

можливість виправлення пов'язана з

пластичністю «морально-психологічного

світогляду людини як особистості», а тому

вона здатна за відповідних умов на основі

саморегуляції забезпечити «стримування

негативних проявів натури в інтересах вищих

соціально-моральних цілей і норм

поводження». При цьому процес

виправлення правопорушників, на думку

Ковальова, суперечливий, а його тактика

повинна враховувати загальне, особливе й

індивідуальне у засудженого. Він повинен

вестися через слабкі місця в позиції, пункти

коливання між злочинними нахилами й

цивільними почуттями, сприяти подоланню

звичного стилю поводження та зміцненню

позитивного в особистості. У цілому

ефективність виправлення буде залежати від:

1) ступеня кримінальної зараженості

особистості; 2) природної вразливості й

психонервової рухливості особистості до

зовнішніх впливів; 3) ефективності методів

виправлення й перевиховання, а також

обставин життя в період знаходження в

місцях позбавлення волі у наступний час; 4)

від тривалості виправних впливів [6].

Результати дослідження В. В.

Яковлєва (1999) свідчать, що порівняно з

особами, які перебувають на волі, у

засуджених різко знижені всі параметри

свідомості життя (мета, насиченість,

результативність і задоволеність життям, а

також здатність ним керувати). При цьому

відчуття сенсу життя особливо блоковано в

тих засуджених, хто має кілька судимостей.

Серед уперше засуджених (і, насамперед, в

аспекті «почуття оптимізму стосовно

майбутнього»). У цьому зв'язку виникає

необхідність, по-перше, підвищення

психологічної компетентності персоналу

установ по застосуванню психолого-

педагогічних методів у виправленні

засуджених, а по-друге, надання

психологами виправних установ

цілеспрямованої допомоги засудженим у

продуктивній зміні значенневих орієнтирів.

Серед напрямків психокорекції, на думку

Яковлєва, повинні виступати:

- активізація в засуджених

процесу цілеспрямованності, зсув їхнього

локусу переживань із минулого й сьогодення

на усвідомлення майбутнього;

- допомога в усвідомленні того,

що ієрархія цінностей, сформована у

засуджених в умовах виправної установи й

заснована, насамперед, на парадигмі

виживання в цих умовах, неадекватна в житті

на волі й вимагає цілеспрямованого

коректування;

- концентрація зусиль на

створенні в засуджених позитивного

відношення до зміни свого життя в цілому,

до перегляду значимості її етапів і окремих

епізодів (подій);

- формування установки на те,

що кожна людина повинна знайти зміст свого

існування й відповідати за його здійснення;

- робота з гармонізації нових

особистісних цінностей, що з’явилися, зі

значеннєвими й поведінковими установками

[29].

О. Г. Асмолов, формулюючи у



своєму підручнику "Психологія особистості"

(1990) методичні принципи ефективного

виховання (перевиховання) особистості,

зупиняється на двох принципових

положеннях, реалізація яких сприяє зміні

мотиваційно-значенневих відносин

особистості: 1) методичний принцип

переривання діяльності та 2) методичний

принцип діяльнісного опосередкування

динамічних значенневих систем. При

їхньому обґрунтуванні Асмолов лише у

другому принципі в підкріплення позицій,

що розвиваються, посилається на досвід О. С.

Макаренка, а також на В. О. Сухомлинського

[1].

У силу переорієнтації в 90-х – 2008



роках вітчизняного кримінально-виконавчого

законодавства на міжнародні правові акти, а

також у зв’язку з виходом нового

кримінально-виконавчого кодексу України

(2004 р.) у статті 6 дається визначення понять

виправлення і ресоціалізації засуджених та їх

основних засобів [10].

Сучасному кримінально-виконавчому

законодавству, що увібрало в себе багато

закордонних прогресивних новацій,

властивий вагомий гуманістичний потенціал.

У ньому особливо наголошено на

необхідності дотримання прав особистості й

активному використанні психолого-

педагогічних методів впливу на засуджених

при організації виправлення і ресоціалізації

засуджених та проведенні соціально-

виховної роботи з ними (ст. 6; 25 КВК

України). Однак проведені нами дослідження

свідчать про те, що стереотипи «табірного

мислення» і низький рівень психологічної

компетентності персоналу, нечисленність

пенітенціарних психологів і недоліки, що

мають місце в розвитку психологічної

служби виправних установ, не дозволяють

повною мірою реалізувати потенціал

психологічної науки в забезпеченні основних

засобів виправлення і ресоціалізації

засуджених і впровадженні її методів у

практику.

Виправна практика в місцях

позбавлення волі, на наш погляд, не може

бути успішною без психологічно грамотного

вирішення ряду протиріч: помістити

особистість в негативне соціально-

психологічне середовище й поставити за

мету її виправлення; вимога до засудженого

проявляти активність у процесі виправлення

й зарегламентованості всіх сторін їхньої

життєдіяльності; розрахунок на позитивний

вплив праці на виправлення особистості й

робота без достатньої діючої системи

морального й матеріального стимулювання,

при виробничій незавантаженості й на

застарілому обладнанні тощо.

Суть концепції відбиває реальну

необхідність зміни існуючої в радянських

місцях позбавлення волі конфронтаційної

системи спілкування, взаємовідносин

(причому як у середовищі засуджених під

впливом кримінальної субкультури, так і між

ними й адміністрацією, що має специфічну

«тюремну підкультуру») на більш гуманну

систему, що сприяє піднесенню людського

потенціалу. Домогтися цього, здається,

можна, насамперед, за таких умов: по-перше,

коли з «директивного», де домінують

«рольові» відносини, на «діалогічний» буде

змінений характер спілкування й відносин

співробітників із засудженими; по-друге,

коли в установі самодіяльні організації

засуджених будуть реально сприяти

подоланню екстремальності існування

людини в умовах ізоляції й до залучення в

них нових членів буде вестися не за

формальними ознаками; по-третє, коли

будуть розроблені й реалізовані науково

обґрунтовані й особистісно значимі для

самих засуджених виправні програми.

Комплекс останніх повинен сприяти

створенню просоціальної спрямованості

сучасної життєдіяльності засуджених, їхніх

груп і в цілому колективу установи, щоб у

підсумку в установі було соціально гуманне

середовище, у рамках якого виникають

суб'єктні умови для піднесення потенціалу

особистості, яка відбуває покарання.

Для виправлення та ресоціалізації

засуджених повинні науково розроблятися й

застосовуватися різнопланові програми,

число яких має перевищувати кількість

традиційно виділених у законі основних

засобів виправлення та ресоціалізації, бо за

допомогою їх необхідно охопити основні

сфери життєдіяльності осіб, позбавлених

волі, і задіяти різні психологічні механізми

позитивної зміни їхньої особистості.

Виходячи із запропонованої концепції, ми у

наступній статті розкриємо призначення й

вимоги психологічного забезпечення найбільш

доцільних, на наш погляд, виправних і



ресоціалізуючих програм.

Література

1. Асмолов А. Г. Психология личности:

Учебник.– М.,1990. - С. 344-350.

2. Берман Я. Наказание или

исправление? //Пролетарская

революция и право. - 1919. - №8-10. -

С. 46-51.

3. Бехтерев Ю., Кесслер М., Утевский Б.

Исправительно-трудовое дело в

вопросах и ответах. - М., Изд-во

НКВД РСФСР. - 1930. - С.7.

4. Елеонский В. А. Отношение

осуждённых к наказанию и вопросы

повышения эффективности их

исправления и перевоспитания в

местах лишения свободы. - Рязань., -

1976.

5. Исаков В. М. Правовое



регулирование режима отбывания

наказания в исправительно-трудовых

лагерях в период Великой

Отечественной войны и пслевоенные

годы (1941-1956гг.). - Авт. дис. канд..

юрид. наук. - М.,-1997. - С. 22.

6. Ковалёв А. Г. Субъективные

предпосылки исправления

правонарушителей //Вопросы

судебной психологии. Тезисы

докладов и сообщений на всесоюзной

конференции по судебной

психологии. - М. -1971. - С. 121-123.

7. Козловский М. Ю. Пролетарская

революция и уголовное право

//Пролетарская революция и право. -

1918. - №1. - С. 26-27.

8. Крупская Н. К. О воспитании и

обучении. - М., - 1946. - С. 98.

9. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П.,

Современная социология права. - М.,

-1995. - С. 19;38.

10. Кримінально-виконавчий кодекс

України. - Х., - 2004. - С.4.

11. Лактіонов О. М., Крейдун Н. П.,

Сорока А. В., Скоков С. І. Основи

пенітенціарної психології:

Навчальний посібник для вузів. – Х.:

ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. – 140

с

12. Ленин В. И. Об исправлении



правонарушителей //К новой жизни.-

1969. -№12. - С. 5-7.

13. Носкова О. Г. История психологии

труда в СССР (1917-1957). - М. -

1997. - С.192.

14. Познышев С. П. Основы

пенитенциарной науки - М., - 1924. -

С. 35-36;3.

15. Постановление НКЮ РСФСР от

24.01.1918г. «О тюремных рабочих

командах».

16. Ременсон О. Л. Восприятие

осуждёнными карательно-

воспитательных воздействий

//Вопросы судебной психологи:

Тезисы докладов и сообщений на

всесоюзной конференции по

судебной психологи. - М., -1971. - С.

130-131.

17. Саврасов Л. А. Преступление и

наказание в текущий переходный

период //Пролетарская революция и

право, 1918. - №5-6. - С. 21-26.

18. Самовичев Е. Г. Психологические

основы исправления и

перевоспитания осуждённых. - М., -

1985.

19. Сборник действующих циркуляров



Центрального карательного отдела

НКЮ за 1917-1920гг. - М., - 1921. -

С.3.

20. Сорока А. В. Витоки становлення



вітчизняної пенітенціарної психології

в дорадянський період //Вісник ХНУ

№ 740. Серія психологія. Збірник

наукових праць. – Х., 2006. – С. 225–

229.

21. Сорока А. В. Категория «личность»



осужденного и её использование в

теоретико-прикладных исследованиях

//Вісник ХНУ № 759. Серія

психологія. Збірник наукових праць. -

Х., 2007. - С. 247-252.

22. Сорока А. В. Етапи періодизації

історії вітчизняної пенітенціарної

психології //Практична психологія та

соціальна робота № 10. Науково-

практичний освітньо–методичний

журнал. – К., 2007. – С. 52-54.

23. Стручков Н. А., Жарый В. Д.,

Завершение первой кодификации и

развитие советского исправительно-

трудового права до принятия основ

исправительно-трудового

законодательства Союза СССР и

союзных республик. - Вып. - 2. -

Рязань.,1987. - ч.1. - С. 127.

24. Стручков Н. А. Ленин о

преступлении и наказании. - М., 1946.

- С.-98.


25. Тюрин С. М. Исправление-

единственное основание досрочного

и условно-досрочного

освобождения //Социалистическая

законность,1965. -№12. - С. 47.

26. Утевский Б. С. Мерило и

признаки //К новой жизни, 1966. -

№2.


27. Ширвиндт Е. Г. К сорокалетию

исправной-трудовой политики

Советского государства. - М., 1957. -

С 61-61.


28. Юридический словарь. - М., 1953. -

С. 247; 306; 343.

29. Яковлев В. В. Психологическая

характеристика смысловой сферы

личности осуждённых к лишению

свободы: Автореферат дис. кандоктор

психологічних наук., Рязань, 1999. -

С. 18-19.




Рецензент: Крейдун Н.П., професор кафедри прикладної психології ХНУ ім. В.Н. Каразіна,

кандидат психологічних наук, доцент__


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка