Журналістикознавство тенденції розвитку видавничої справи в україні на сучасному етапі: організаційний та законодавчий аспекти



Скачати 183.11 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір183.11 Kb.

ЖУРНАЛІСТИКОЗНАВСТВО



ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ТА ЗАКОНОДАВЧИЙ АСПЕКТИ

Микола Тимошик

Період розвалу найбільшої і найтривалішої в часі її існування російської радянської імперії та становлення на її теренах самостійних держав призвів до корінної ломки в усіх сферах суспільного, економічного й духовного життя, що породило в свою чергу надзвичайно велику кількість проблем. Надто ж у культурно-духовній і освітньо-науковій галузях, зосібна і в такій специфічній ділянці, як книговидання.

На етапі становлення нової системи видавничої справи в Україні ці проблеми доцільно розглянути передусім у двох аспектах, а саме: організаційному та законодавчому.
Організаційний аспект

До здобуття Україною незалежності в 1991 році існувало 25 державних видавництв. За останні десять років більшість їх залишається в підпорядкуванні державних органів. Однак їх вплив на ринку видавничої продукції з кожним роком має тенденцію до скорочення. Так, за даними Книжкової палати, частка державного сектора вітчизняного книговидання у 1997 році складала: за кількістю назв – 46,6, за накладами – 59,4 відсотка.

Якщо за радянських часів видавничу структуру складали лише видавництва і друкарні системи колишнього Держкомвидаву та кілька малопотужних відомчих видавництв (розміщених, як правило, у столиці та найбільших обласних центрах), то сьогодні її активно й постійно поповнюють нові потоки суб’єктів видавничої діяльності.

Якою ж виглядає структура видавництв України за головними типологічними ознаками?

Щодо форми власності. Серед найпоширеніших можна виділити:


  • державні видавництва;

  • приватні видавництва, засновані на власності окремого громадянина України, з правом найму працівників;

  • колективне видавництво, засноване на власності колективу, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;

  • спільне видавництво, засноване на базі об’єднання майна різних власників;

  • видавництво, засноване на власності юридичних осіб.

Щодо підпорядкованості. Це - самостійні видавництва різних форм власності, а також підрозділи різноманітних підприємств, установ і організацій, з правами видавничої діяльності. В останньому сегменті картина виглядає особливо строкатою:

  • фірми;

  • асоціації;

  • спільні підприємства;

  • приватні підприємці;

  • редакції газет і журналів;

  • редакційно-видавничі підприємства;

  • поліграфічні підприємства;

  • наукові організації;

  • науково-дослідні інститути;

  • навчальні заклади;

  • громадські, релігійні організації та товариства.

Усього в Україні на початок нового тисячоліття їх налічувалося понад 1500 (проти 705 у 1996 році). Однак переважна їх більшість – малопродуктивні (випускають від однієї до кількох назв на рік). В останні роки помітна тенденція до збільшення кількості видавництв, які протягом року не надрукували жодної книжки (у 1997 – 788 проти 252 у 1996 році).

Відпрацьована в Україні десятиліттями система книгорозповсюдження, яка давала змогу через мережу об’єднання “Укркнига” донести друковане слово до найвіддаленішого сільського магазину, на початку 90-х років ХХ століття розвалилася. Перед видавництвами та видавничими організаціями виникла потреба створення альтернативної дистибуційної мережі, пошуку нових форм і методів роботи з потенційним покупцем, замовником чи споживачем друкованої продукції.

Мережа продажу друкованих видань в Україні на початок тисячоліття мала таку структуру:


  • відділи маркетингу видавництв;

  • книжкові магазини різних форм власності;

  • книготорговельні фірми;

  • дрібнооптові книготорговельні організації;

  • лотки й кіоски з продажу друкованої продукції;

  • інтернет-магазини;

  • книжкові базари;

  • книжкові ярмарки;

  • книжкові клуби;

  • прямий продаж без посередників;

  • фізичні особи-книгоноші;

  • книжкові відділи непрофільних торговельних підприємств;

  • відділи „книга-поштою” при фахових періодичних виданнях.

Однією з організаційних проблем періоду становлення нової видавничої системи в Україні є цілковите безладдя і хаос, яке панує в питанні стандартизації видавничої продукції. Проведений аналіз засвідчує цілковиту неузгодженість, самодіяльність і навіть ігнорування цієї важливої справи більшістю видавців нової генерації.

Простежуються три підходи. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, продовжує користуватися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала група, в якій домінують приватні видавництва, взяла за основу розроблений наприкінці 90-х років у Росії комплект нових видавничих стандартів. І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє свої видання, як заманеться.

Причина полягає в тому, що практично вже більше десяти років українське книговидання розвивається без власних видавничих стандартів. Держава від початку 90-х років, практично відмовившись від старого, багато в чому виправданого і потрібного контролю в цій важливій ділянці інформаційного простору, досі не спромоглася через свій галузевий орган – Держкомінформ України - запровадити взамін чогось дієво нового.

Як відомо, в радянські роки стандарти з видавничої справи розроблялися в Москві, друкувалися там величезними, як на сьогодні, накладами (кожен стандарт виходив окремим виданням у кількості від 20 до 50 тисяч примірників; крім того, кілька перевидань витримав і збірник довідково-документальних матеріалів, виданий Всесоюзною Книжковою палатою) і централізовано доставлявся через відповідні республіканські органи до кожного видавництва. У республіках деякі нормативні документи перекладалися або прилаштовувалися відповідно до їх мовних особливостей. За дотриманням кожним видавництвом стандартів прискіпливо стежив спеціальний підрозділ Держкомвидаву України – Головне видавниче управління, працівники якого періодично готували тематичні огляди випущених видань. Тема стандартизації, культури видань у цілому постійно була присутньою на сторінках авторитетного на той час часопису “Друг читача”.

З набуттям Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати видавничі стандарти неіснуючої держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З іншого боку, “прилаштувати” старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про розумне використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення при Державному комітеті із стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номером 101 (ТК-101) “Технологія поліграфії”. Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі видавничої діяльності, формних і друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувально-палітурних процесів книжкового і газетного виробництв.

Структура цього Комітету має чотири підкомітети і одну робочу групу. Варто назвати їх. Спочатку підкомітети: “Видавнича діяльність”, “Технологія книжкового виробництва”, “Технологія газетного виробництва”, “Технологія спеціальних видів друку”. Окрема робоча група має назву “Бланки цінних паперів і документів суворого обліку”.

Таким чином, розробкою видавничих стандартів покликаний займатися окремий підкомітет, створений на базі Національного науково-виробничого об’єднання “Книжкова палата України”. Проте потужності цього комітету є недостатніми. Зволікання із розробкою нових стандартів для видавничої справи в Україні негативно позначається на загальній культурі, перешкоджає залученню вітчизняної друкованої продукції до загальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації держави чи конкретного видавця в цьому книжковому морі.


Законодавчий аспект

Рівень розвитку демократичних процесів у цілому і освіти зокрема тієї чи іншої країни в західному світі прийнято визначати такими цифровими показниками, які характеризують динаміку випуску друкованої продукції на душу населення.

Спробуємо на початку з’ясувати за цими показниками рівень розвитку цих процесів в Україні за останні десять років, скориставшись нижче-поданою таблицею (перша колонка – рік, друга – кількість книг у примірниках):

1990 – 3,2

1991 – 2,6

1992 – 2,4

1993 – 1,7

1994 – 1,01

1995 – 1,33

1996 – 1,01

1997 – 1,1

1998 – 0,88

1999 – 0,36

2000 – 0,89

2001 – 0,9

Таким чином, після кількарічного тупцювання на місці (0,33-0,86 примірника книги на душу населення за один рік) Україна, “завдячуючи” значному скороченню в останні роки кількості населення (з 53 до 49 мільйонів), нарешті, майже дотягнула рубежу однієї книги на душу населення.

Цей показник є дуже принизливим для країни, яка свого часу серед перших у Європі запровадила книгописання, а згодом і книгодрукування, і книгами якої захоплювалася пізніше вся Європа. Як тут не згадати історичного факту, за яким донька Ярослава Мудрого, будучи посватана за престолонаслідника Франції, привезла з берегів Дніпра до цієї країни в середині ХІ століття один з найцінніших батькових подарунків, якому судилося стати… національною святинею французького народу. Була то Біблія, написана тогочасною давньоукраїнською мовою, на якій згодом, за прикладом Анни Ярославни, присягали на вірність своєму народові наступні після неї французькі королі.

Наведені вище цифри потребують порівняння. Так, у царській Росії (за даними статистики 1913 року) на душу населення щороку виходило друком 2 книги, за роки існування Радянського Союзу – 4. У нинішніх Росії - 3,2, Білорусі – 5,5, Польщі – 9,5, Німеччині – 12.

У переважній більшості країн Західної Європи щороку випускається в середньому 12-16 книг на душу населення. І це за умови, що тамтешні громадяни мають значно більші можливості одержувати інформацію іншими засобами, передусім завдяки вільнішому і дешевшому доступу до комп’ютерної мережі.

Ще один показник, який не може не тривожити, – випуск дитячої літератури: він склав за минулий рік 0,16 примірника. Тобто, на шестеро наших юних співвітчизників припадає всього лише одна книга, створена й видрукувана в Україні.

Статистичні дані засвідчують і таку тривожну тенденцію, як зменшення протягом року питомої ваги книг державною мовою в загальному обсязі випущеної літератури за накладами (у 2000 році – 61,4 відсотка, у 2001-му - 60,8). Сьогодні на вітчизняному ринку російськомовна книга займає панівне становище: з урахуванням завезеної з-за кордону, близько 90 відсотків – за назвами та 70 – за накладами. Де вже тут говорити про так звану насильну українізацію, про яку постійно торочать у російськомовних засобах масової інформації немало некультурних, шовіністично налаштованих крикунів?!

Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності невпинно скорочувалася. Якщо у 1999 році у вільний продаж надійшло (без врахування видань за держзамовленням та відомчих для службового користування) близько 9 млн. примірників книг, то у 2000 році – на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі – 150, у Росії – 300 млн. примірників книг за один рік.

Зрозуміло, що внаслідок нестачі вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, випущеною тими ж сусідами. А це, за даними лише митних органів, - близько 55 млн. книжок, які щороку завозяться в Україну для перепродажу передусім з Росії та Білорусі.

І ще одна вражаюча цифра: щорічно з України відпливає близько 400 млн. гривень у кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки доморощених владних покровителів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування зарубіжного виробника, і це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається від нестачі інвестицій.

Занепокоєння викликають, власне, не самі ці цифри. Насторожує інше: послідовна й підсилююча тенденція щодо консервації цього становища. Маємо, так би мовити, проблему з довгою бородою, яку нікому не вдається за останні десять років хоча б укоротити. Для глибшого розуміння ситуації, що склалася, варто бодай фрагментарно окреслити той суспільно-політичний фон, який визначав характер діяльності видавців і поліграфістів України в останнє десятиліття розвитку держави.

Коли проаналізувати підшивки української періодики минулого десятиліття щодо зазначеної проблематики, то навіть за тоном самих заголовків газетних публікацій можна відчути, що приносила вітчизняним видавцям і книгорозповсюджувачам дика, не контрольована державою стихія, в яку тією ж державою бездумно було кинуто все, що вкладається в таке архіважливе і стратегічно сильне поняття, як національна книга – надбання вікової мудрості нашого народу, запоруку його самобутності, сили волі.

Спробуймо прочитати, задуматися над такими заголовками:


  • “За бідну культуру замовимо слово” (“Вечірній Київ”. - 1990. - 27 жовтня).

  • “Захистити друковане слово” (“Літературна Україна”. - 1991. - 4 липня).

  • “На шляху до остаточного щезання? Доля української книги в суверенній Україні” (“Літературна Україна”. - 1993. - 9 вересня)

  • “Прощавай, українська книжко” (“Сільські вісті”. - 1996. - 12 липня).

  • “Закон, якого так довго чекали, “доб’є” книговиробників” (“Киевские ведомости”. - 1996. - 28 серпня).

Події, що визначали стан книговидавничої галузі, хронологічно розвивалися так.

У 1990 році, у відповідь на проголошення Україною державного суверенітету Росія в односторонньому порядку скоротила поставки в республіку товарів, визнаних нею як стратегічна сировина. Передусім це стосувалося паперу. Через це призупинялася діяльність цілого ряду видавництв. Саме тоді творча, наукова і видавнича еліта, згуртувавшись, своїм відкритим зверненням вирішила привернути увагу державних мужів і громадськості до можливої катастрофи національного книговидання.

5 липня 1991 року Президія Верховної Ради України прийняла постанову щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, згідно з якою Кабінету Міністрів було доручено передбачити пільгове оподаткування видавництв та торговельних організацій, які видають і реалізують літературу, що виходить українською мовою. Як результат – із січня 1992 року від сплати податку звільнялися ті видавництва, що здійснювали випуск літератури українською мовою та мовами національних меншин, якщо ця література становила не менше 70 відсотків загального їх виробництва.

Таким мудрим рішенням тодішній Голова Верховної Ради України і майбутній перший Президент суверенної України Леонід Кравчук назавжди увійшов в новітню історію українського друкарства як прозірливий державний діяч, який по-справжньому оцінив вагу і значення українського друкованого слова для становлення державності й утвердження української національної ідеї. Однак своєрідний ренесанс новітнього українського книговидання тривав недовго.

Сформований після виборів нового президента Леоніда Кучми новий склад Кабінету Міністрів відмінив цю пільгу для вітчизняних видавництв з 1 січня 1994 року. Українська книга в умовах різкого зменшення державного замовлення, відсутності дотацій та пільг ставала економічно невигідною, а для багатьох видавців – і непотрібною.

Особливо загрозливою ця тенденція стала з 1996 року, коли Росія, турбуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогією більшості високорозвинених держав світу, нульову ставку податку доданої вартості на всю друковану продукцію. Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити цей простір, довела величину цього податку до 20 відсотків, зрівнявши книгу з виробами будь-яких інших галузей народного господарства і опинившись за цим показником практично у хвості усіх держав світу.

Середина 90-х років увійде в новітню історію безрезультатною боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його представників позитивно зрушити це питання через зміни в законодавчому полі. В цю пору велася неприхована боротьба і в комісіях парламенту, і в міністерських коридорах, і серед видавців за підготовку цивілізованого Закону про видавничу справу.

Під час розроблення у 1995 році концептуального варіанта проекту Закону України “Про захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової інформації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників” здійснювалися неодноразові спроби відновити існуючу до 1994 року законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 відсотків літератури українською та іншими мовами національних меншин. Однак вони виявилися невдалими.

1995 рік. Парламентом України було “провалено” Закон про видавничу справу, на який покладалися великі надії. Народний депутат України другого скликання Петро Осадчук так пояснює причину неприйняття парламентом цього закону:

“Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б прийнято”.

Тривожними тенденціями розвитку українського книговидання в умовах переходу до ринку переймається в середині 90-х років Рада Європи. У квітні 1996 року за її сприяння в Києві проходить представницька Міжнародна конференція “Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи”.

Спеціальною резолюцією вона констатувала наявність таких тенденцій в українському книговиданні, на які не могли не реагувати місцеві державотворці. Суть цих тенденцій полягала в наступному:



  • знизилася до критичної межі кількість освітніх та наукових видань (за назвами і накладами), що спричинило до поглиблення кризи освіти і науки в державі;

  • припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільових видавничих проектів, покликаних забезпечити поповнення фондів бібліотек, що стало головною причиною різкого зубожіння останніх і відтак обмеження інформованості населення та зниження його інтелектуального потенціалу;

  • падає авторитет країни в очах європейської спільноти, яка почала сприймати Україну як державу, де влада не опікується книгою, освітою, культурою;

  • Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників та протекціоністські закони своїх держав, мають змогу поставляти до нашої держави значно дешевшу та якіснішу в поліграфічному відношенні книжкову продукцію;

  • втрачаються кваліфіковані фахівці, а відтак знижується загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростає кількість підприємств, які припиняють видання книжок і перепрофілюються;

  • прогресує занепад поліграфічних підприємств, спричинений значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням обладнання, пов’язаним з браком коштів на його модернізацію;

  • стрімко зросла собівартість української книги, внаслідок чого вона стала недоступною для пересічного читача.

Виходячи з аналізу кризового стану книговидання і книгорозповсюдження в Україні, Міжнародна конференція за безпосередньою участю зарубіжних фахівців рекомендувала органам законодавчої та виконавчої влади вжити у цьому питанні заходів, які б відповідали задекларованим Конституцією України принципам побудови демократичного суспільства. Йшлося зокрема про:

  • законодавче визнання книги насамперед явищем культури, а вже потім предметом матеріального виробництва;

  • введення нульової ставки податку на додану вартість для видань на всі технологічні процеси їх виробництва і спрощення процесу оподаткування книги в цілому;

  • зниження для видавництв, книготорговельних установ та бібліотек ставок на перевезення, поштову пересилку книжкової продукції;

  • стабільне виділення коштів для закупівлі бібліотеками і державними освітніми закладами періодичних та неперіодичних видань;

  • фінансову підтримку наукових досліджень у галузі книгознавства і поліграфії.

Подібні рекомендації базувалися на аналізі законодавства щодо друкованого слова, яке в переважній більшості країн світу передбачає у цій сфері суттєві пільги. Варто детально проаналізувати податкову політику таких держав щодо друкованого слова, аби наочно переконатися, що там прийнято таке законодавство, яке визнає високу духовну, просвітницьку, державотворчу функції книги і функцію, яка цементує суспільство. Натомість нерозуміння цієї проблеми, небажання українських законодавців прийняти такий закон, мимоволі виставляє їх справді посміховищем у Європі.

У цілому характер сучасного законодавчого поля нашої держави щодо друкованого слова найкраще виокремити, проаналізувавши ось цю таблицю (за вибірковими даними Центру розвитку друкарської справи (Будапешт) та Міжнародної асоціації видавців):



Країна

Податок на друковану продукцію (%)

Стандартний податок для інших галузей (%)

Країни з нульовою ставкою податку на друковану продукцію

Аргентина

0

21

Бразилія

0

20

Велика Британія

0

17,5

Ірландія

0

21

Латвія

0

18

Литва

0

18

Норвегія

0

23

Польща

0

22

Росія

0

21,5

Уганда

0

22

Кенія

0

18

США

Від 0 до 8,5 залежно від виду літератури

Країни з досить низькою ставкою податку на друковану продукцію

Туреччина

1

21

Швейцарія

2

6,5

Люксембург

3

12-15

Японія

3

3

Греція

4

18

Іспанія

4

16

Італія

4

19

Португалія

5

17

Словенія

5

15-20

Франція

5,5

20,6

Бельгія

6

21

Словаччина

6

25

Нідерланди

6

17,5

Канада

7

15




Країни з досить високою ставкою податку на друковану продукцію (ставка порівняна з іншою продукцією)

Ізраїль

17

17

Чилі

18

18

Україна

20

20

Болгарія

22

22

Данія

25

25

Швеція

25

25

Отже, якщо не брати до уваги Швецію та Данію (тут віддавна валовий національний доход на душу населення є досить високим і висока ціна книги не є проблемою для покупців), то Україна разом з Болгарією замикає список тих країн, де національне законодавство не пропагує розвиток національної видавничої справи і де друковане слово обкладається найвищим у світі податком.

Отож, на кінець 90-х років ставало однозначно зрозумілим, що розвиток книговидавничої галузі в державі гальмує недосконале законодавство, яке в корені необхідно було змінювати.

Закон України “Про видавничу справу” був затверджений Верховною Радою 5 червня і опублікований у пресі 18 липня 1997 року. Однак він так і не запрацював, бо навіть скромні пільги для видавців, обумовлені статтею шостою, могли дати якийсь позитивний результат, якби її пункти були внесені у відповідні законодавчі акти.

Головний недолік цього закону у тому, що він продовжував консервувати ту систему оподаткування вітчизняної книги, яка не давала їй можливість конкурувати із зарубіжними, передусім російськими, виданнями.

Чергову спробу змінити законодавче поле в Україні щодо українського книговидання було здійснено влітку 2000 року під час Всеукраїнських загальних зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів. Учасники наради в черговий раз прийняли звернення до Президента України з клопотанням про необхідність нагальних змін у податковому законодавстві, а Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, на виконання рішення наради, оперативно розробив і подав на розгляд Верховної Ради України необхідні документи. Йшлося, зокрема, про зміни й доповнення до Законів України “Про податок на додану вартість”, “Про єдиний митний тариф”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” та “Про видавничу справу” .

Поданий пакет документів щодо порятунку української книги Верховна Рада розглянула у вересні 2000 року і… перенесла розгляд цього питання на січень 2001 року.

Законопроект “Про внесення змін та доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи” з великими труднощами був проголосований аж наприкінці березня 2001 року. Творці вітчизняної книги з нетерпінням очікували публікації затвердженого парламентом держави “свого” багатостраждального Закону. Та цього разу все закінчилося повною несподіванкою і для прихильників, і для опонентів: проголосований конституційною більшістю депутатів Закон через кілька днів у результаті правдоподібно закулісних ігор, був… відкликаний. Випадок у законодавчій практиці безпрецедентний .

Переголосування цього закону з порушенням регламенту відбулося у травні 2001 року. Документ вийшов усіченим, переполовиненим, мало сприятливим до започаткування кардинальних змін, тому виявився недієвим і не зміг змінити ситуації на краще. “Напівпідпільно” прийнятий закон враховував лише інтереси окремих кланів, а не всіх виробників національного продукту.

Реалізація суперечливих положень цього документа не призвела до суттєвого зниження собівартості друкованого продукту в Україні.


Список літератури


  1. Видавнича справа в Україні. 1991-1996: Бібл. пок. - К., 1996. – 28 с.

  1. Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи. Матеріали Міжнародної конференції. (Київ, 21-22 квітня 1997 р). -К., 1998. - 120 с.

  2. Законодавчі та нормативні документи України у сфері інформаційної, видавничої та бібліотечної справи. Тематична добірка: У 2 ч. Ч. ІІ. Правове регулювання у сфері видавничої та бібліотечної справи. - К., 2000. - 234 с.

  3. Іванченко Р. Російський патріотизм чи ментальність попандопало?- К., 1999. – 48 с.

  4. Карпенко В. Як повернути манкурту пам’ять. – К.: Вечірній Київ, 2000. - 360 с.

  5. Ковба І. Обличчям до гострих проблем: Про що свідчать злети й падіння у вітчизняній видавничо-поліграфічній сфері // Друк і книга. – 3003. - №1. – С. 2-3.

  6. Лизанчук В. Навічно кайдани кували. - Львів, 2000. – 460 с.

  7. Національна книга: нинішній стан, його причини, наслідки і перспективи. - К., 2000. - 16 с.

  8. Никифорук Б., Тимошик Н. Издательское дело в Украине в условиях рыночной экономики // Полиграфист и издатель (Россия, Москва). – 2002. - №7. – С. 2-4.

  9. Погрібний А. По зачарованому колу століть, або Нові розмови про наболіле. – К.: Просвіта, 2001. – 324 с.

  10. Про захист національного ринку книговидання // Матеріали слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності. - К., 2000. - 115 с.

  11. Родик К. Невивчені уроки Ситіна або “гоголізація” триває. - К., 2000. - 174 с.

  12. М. Тимошик. Її величність – книга. - К.: Наша культура і наука, 1999. – С. 262-286.

  13. Тимошик М. Ситуація у видавничій справі вийшла з-під контролю держави // Друкарство. - 2000. - №4. - С. 4-7.

  14. Тимошик М. Ситуація у видавничо-поліграфічній справі вселяє стриманий оптимізм // Друкарство. – 2001. - №4. - С. 6-8.

  15. Тимошик М. Тенденції сучасного українського книговидання // Вісник Книжкової палати. - 2001. - №7. – С. 3-5.

  16. Тимошик М. Краху національного книговидання можна уникнути, якщо в цей процес терміново втрутиться держава // Літературна Україна. – 2003. – 23 січня.


Надійшла до редакції 1 липня 2003 г.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка