Історія розвитку риторики і красномовства



Скачати 237.82 Kb.
Дата конвертації17.04.2016
Розмір237.82 Kb.
Історія розвитку риторики і красномовства.


Вступ:


1.Зародження красномовства і риторики у Стародавній Греції.

2.Риторичні концепції софістів і Сократа. Риторика Арістотеля.

3.Давньоримська риторика. Ціцерон. Квінтіліан.

4.Риторика та раннє християнство.

5.Риторика епохи Середньовіччя та Відродження.

6.Занепад риторики у XVIII – XIX століттях.

7.Риторичний Ренесанс XX століття.

8.Розвиток вітчизняної риторики.


Розвиток риторики і красномовства є однією з важливих і цікавих сторінок історії людства. У пропонованому стислому історичному екскурсі показані витоки цієї давньої науки, її розвиток, роль, яку відігравало красномовство у різні періоди існування людського суспільства, представлені імена видатних ораторів, риторів, їхні поради щодо риторичної діяльності, до яких варто прислухатися і сьогодні.

Розгляд історії риторики і красномовства традиційно починають з епохи Давньої Греції. Тому що саме у давньогрецькій культурі мистецтво красномовства сформувалося як особливий вид творчої діяльності, сформувалася цілісна теорія красномовства, яка стала основою для подальшого розвитку риторики, також і для сучасних риторичних концепцій.

Давні греки надзвичайно шанобливо ставилися до мистецтва красномовства, приписували йому божественне походження, пов'язували з ним початок цивілізації.
Гнучким є язик людини; промов у ньому край непочатий.

Гомер, епічний поет, автор "Іліади" та "Одіссеї"

Найзнаменитішими, найвпливовішими і, часто, найбагатшими громадянами у грецьких полісах були саме оратори. Прославленим красномовцям ставили статуї. Так, Деметрієві Фалерському (345-238 до н.е.) в Афінах було поставлено 360 статуй. Хоча, заради правди, слід зауважити, що ораторам ставили статуї у вигляді сирен, напівжінок -напівптахів, які чарували своїм співом моряків, щоб потім убити їх. Риторика від самого зародження викликала до себе двоїсте ставлення. Це лише підтверджує той факт, що риторика є доступною зброєю, якою можуть користуватися як високоморальні мовці, так і аморальні, і доводить важливість риторичної грамотності.

Але звернемося до питання: чому саме Давня Греція дала життя риториці, красномовству, мистецтву переконання?

Насамперед, слід згадати одну з найважливіших особливостей давньогрецької ментальності - агональність -нестримне прагнення греків до змагання в усіх сферах життя. Згадаймо: Софокл, знаменитий драматург, вигравав театральні агони (від грецького "бій", "змагання", "гра") 24 рази; скульптор Фідій у змаганні виборов право створити статую Афіни для Парфенона; популярною формою філософських трактатів був діалог-словесний агон двох чи кількох дійових осіб. Ну, а герої давньогрецьких міфів викликали на змагання навіть богів (Арахна і Афіна, Марсій та Аполлон).

Швейцарський історик та філософ 19 ст., дослідник античної культури Якоб Буркгардт визначав людину давньогрецького суспільства як "agonale Mensch " – людина агоністична. Отже, дух агону - невід'ємна ознака способу життя і мислення греків - благодатно вплинув на розвиток красномовства, що розумілося як змагання у слові, у вмінні переконувати.

Інший важливий чинник розквіту красномовства і риторики пов'язаний з особливостями суспільно-політичного устрою давньогрецьких полісів, в першу чергу, Афін. Саме класична афінська демократія викликала необхідність, створила умови для безпосереднього впливу на громадян за допомогою живого слова.

Головним досягненням афінської демократії був правовий устрій держави. При Солоні ( приблизно 640 - 559 до н.е.), афінському архонті, якого назвали "батьком демократії", був створенний суд присяжних. Суд Солона не мав інститутів прокуратури, слідства, захисту. Позивачі мусили захищатися і звинувачувати самі. Тому ораторські здібності були важливі для кожного афінянина. Годі було сподіватися переконати велику кількість суддів (від 201 до 2001, іноді 6000 осіб), якщо не вмієш говорити. Яскравим підтвердженням того є перша ораторська спроба Демосфена, коли він позивався зі своїми опікунами за батьківський спадок. Недосвідчений промовець зі слабким голосом, дефектами мовлення, помітним посіпуванням плеча не зміг завоювати увагу суддів. Невдало складена і виголошена промова призвела до втрати батьківського майна. Але після цього провального виступу почалися знамениті роки навчання риториці, в яких народився найвидатніший оратор Давньої Греції.

Багато говорити не означає добре сказати, але добре сказати означає багато сказати.
Демосфен
Будь- яке слово без справи нікчемне і пусте.
Демосфен

Виявити своє красномовство афіняни мали змогу й на народних зборах (екклесії), де розглядалися усі державні справи. Екклесія починалася таким закликом: "Хто з громадян віком після 40 років має сказати щось корисне для народу?".

В адміністративному органі - Раді п'ятисот - вміння переконувати теж було головною політичною зброєю.

Отже ораторське мистецтво в Афінах у 6-5 ст. до н.е. перетворилося на важливу, необхідну ланку державної системи. Як зазначає російський дослідник М Гаспаров, мистецтво володіти словом було невід'ємною, найважливішою рисою людського ідеалу, створеного демократичною Грецією.

Усвідомлення того, що ораторське мистецтво таїть у собі велику силу, призвело до появи великої кількості логографів (тих, хто писали промови на замовлення) та учителів красномовства.

Першими учителями і теоретиками красномовства стають софісти ("учителя мудрості"). В межах софістики виникає знаменитий вислів Протаргора (приблизно 490 - 420 до н.е.): "Людина міра всіх речей: існуючих, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують". Тобто, про будь-який предмет людина вправі мати свою думку. Немає об'єктивної істини, є лише суб'єктивне судження про неї. Не можна сказати: одна думка більш істинна, ніж інша; можна сказати лише, що вона більш переконлива. Отже своє завдання софісти бачили у навчанні переконувати, тому особливу увагу приділяли теорії красномовства.

Слово — найвеличніший володар: видом мале і непомітне, а справи творить чудесні - може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, посилити жалість.
Горгій

Серед засновників риторики можна назвати софістів Коракса, Лісія, Горгія (5 - 4 ст. до н.е.). Кожен з цих риторів зробив свій внесок у розвиток теорії красномовства.

Коракс відкрив школу красномовства у Сіракузах, ймовірно, першу риторичну школу. Він розробив загальні рекомендації щодо структури, композиції ораторського твору.

Горгій багато зробив для розвитку і розповсюдження урочистого красномовства. Він був неперевершеним майстром у цьому жанрі і славився вмінням навчати цього мистецтва, за що його назвали "батьком риторики". Писав риторичні трактати, в одному, зокрема, обґрунтував ідею про залежність промови від особистості оратора та особливостей аудиторії.



Мистецтво промови переконує людей багато вище всіх мистецтв, позаяк воно робить всіх своїми рабами з доброї волі, а не з примусу.
Горгій

Лісія називають засновником жанру судової промови. 3 його ім’ям пов'язують поняття "етопея" - мистецтво створення характеру. Як логограф, Лісій неперевершено умів створити чіткий образ підзахисного з його психологічними, моральними, інтелектуальними характеристиками. Риторичний стиль Лісія був визнаний зразком аттіцизма; його ознаки: стислість, чіткість, простота висловлювання.

Разом з тим, усі згадані ритори були софістами. І як софісти вони вчили, що мета оратора - не пошук істини про предмет мовлення, а навіювання віри у те, що вигідно мовцю. Вони вчили представляти справедливе - несправедливим, праве - неправим і навпаки.

Від малої іскри до пожежі язик людей доводить.
Евріпід, поет — драматург,
молодший із трьох
великих
афінських трагіків.

Збереглася така чи то байка, чи то бувальщина. Учень Коракса, Тісій не захотів сплатити учителю за навчання. Коракс, зрозуміло, притягнув того до суду. Ось якими були їхні промови. "Скажи мені, Коракс, якщо ти навчив мене мистецтва переконання, то я ось тебе переконую нічого з мене не брати; коли ж ти мене не навчив переконувати, то я тим більше нічого тобі не винен". "Коли, навчившись у мене мистецтва переконувати, переконуєш мене, Тісій, нічого з тебе не брати, то повинен віддати мені нагороду, бо вмієш переконувати, коли ж ти мене не переконаєш, то ти знов таки мені повинен сплатити, бо я тобою не переконаний не брати гроші з тебе". Слід сказати, що такі відверті софістичні виверти часто викликали засудження слухачів. Секст Емпірік (2-3 ст. н. є.), описуючи цю історію у трактаті "Проти риторів", зауважує, що із суду обох софістів вигнали зі словами "Від дурного ворона дурне і яйце" (Коракс з грецької "ворон"). Наслідки такої софістичної риторики вдало змальовані також у комедії "Хмари" відомого давньогрецького драматурга Арістофана (приблизно 445 - 385 до н.е.)




Якщо не можна не говорити про те, що раніше сказали інші, то слід спробувати сказати це краще за них.
Ісократ
Берися говорити у двох випадках: коли предмет своєї промови обмислив ти ясно, або коли сказати про щось необхідно; тому що лише у цих двох випадках промова краще за мовчання.
Ісократ

Новим періодом порівняно з софістикою є риторічна школа Ісократа (436 - 338 до н.е.), учителя і теоретика риторики логогрофа, автора трактату "Філософія красномовства", чисельних промов серед якіх відома "Похвала Єлені". Релятивізм у його школі замінюється вимогою моральних аспектів риторики. Дар слова, твердив Ісократ, потрібно використовувати лише на благо людям, суспільству. Однією з ознак гарної промови Ісократ вважав вагомість, серйозність проблем, які в ній розкриваються.

Що соромно робити, про те і говорити не вважай пристойним.
Ісократ

Рішучу боротьбу проти софістів вів Сократ [469 - 399 до н.е.], великий мислитель античної епохи. Його учень Платон [428 - 347 до н.е.] відтворив у своїх діалогах риторичні ідеї Сократа. Діалог "Горгій" цікавий перш за все постановкою етичних проблем красномовства. Для Горгія і його учнів важливо у будь - який спосіб виграти справу. Софісти наполягали, що мета красномовства "навіяти віру", по суті, маніпулювати адресатом. Для Сократа важливо не погрішити проти добра і справедливості. Мета красномовства - істина про предмет мовлення. Тільки така риторика дає благо людям і суспільству. "Знання" предмета, за Платоном, складалося з уміння "осягнути суть": визначити його рід і вид, проаналізувати склад і взаємозв'язки. Отже, найважливішими ораторськими уміннями Платон вважав уміння охопити усе загальним поглядом, піднести до єдиної ідеї те, що є розрізненим, поділити усе на види, складові частини. Релятивізму софістичної риторики Платон протиставляє пошук онтології, запереченню можливості пізнання буття - прагнення знайти нове знання.



Заговори, щоб я тебе побачив.
Сократ


Щоб промова вийшла гарною, прекрасною, хіба розум оратора не повинен осягнути істину того, про що він збирається говорити?
Платон
Мова істини проста.
Платон

У діалогах Платона розглядаються й естетичні проблеми красномовства. Красу промови філософ бачить у гармонії, що розуміється як впорядкованість і міра.

Таким чином, основними поняттями у риторичній концепції Сократа - Платона можна назвати моральність (істина, благо) і красу (порядок, міра).

У короткого розуму - довгий язик.
Арістофан, поет –
комедіант,
"батько комедії"


У спорі часто перемагають зухвалість і красномовство, а не істина.
Язик, умудрений знаннями, не буде запинатися.
Погана людина у мовленні пізнається.
Менандр, давньогрецький
поет - комедіант.

Найвидатнішим теоретиком античної риторики був учень Платона - Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.). Попередники Арістотеля обмежувалися рекомендаціями щодо прийомів та засобів, які потрібні оратору. Платон вказав на необхідність науково обгрунтованої риторики.

Зробив таке обгрунтування саме Арістотель. Він створює нормативну "Ритирику", в основу якої закладає, за висловом Корнілової, "філософський принцип інтелектуального пошуку істини".


Ясність — головна позитивна якість промови.
Арістотель
Найприємнішими для нас є ті слова, які дають нам якесь знання.
Арістотель
Зі звички лихословити розвивається схильність здійснювати негідні вчинки.
Арістотель

Насолода, яку повинно давати слухачеві мистецтво красномовства, пов'язана не з чуттєвим задоволенням від словесної гри оратора, а із задоволенням пізнавальних, інтелектуальних потреб людини. Філософ зближує риторику з діалектикою і логікою, найголовнішим визнавав у ній вчення про докази, про способи переконання. Власне, визначав риторику "Як здатність знаходити можливі способи переконання стосовно кожного даного предмета". (Арістотель, с19).

У трьох книгах "Риторики" Арістотель розглядає предмет в системі інших наук; аналізує три види промов: дорадчі, епідейктичні і судові; дає характеристику особистим якостям оратора; типологізує аудиторії слухачів; торкається проблем психології сприйняття усного слова; аналізує мову ораторського твору, експресивні засоби мовлення.



Жалкувати про сказане мені доводиться, про несказане - ніколи.
Ксенократ,
Давньогрецький філософ

Починаючи з II ст. до н.е., під впливом грецької риторики розвивається красномовство у Стародавньому Римі. Як зазначає М.Л.Гаспаров, "римська демократія - вершники і плебеї ... із жадібністю накинулися на еліністичну риторику, котра бралася навчити ораторському мистецтву усякого бажаючого" (Гаспаров М.Л. Цицерон и античная риторика, с.15-16)

При цьому слід зазначити, що римське красномовство суттєво відрізнялося від грецького. Вже згадувалося, що у греків був культ краси, гармонії у всьому, у тому числі, культ слова, звукової гармонії, греки насолоджувалися мистецтвом красномовства. Римлянам був властивий раціоналізм, практицизм. Крізь призму утилітарності, прагматизму сприймали римляни і красномовство.

За словами Корнілової О.Н., якщо грецьке мистецтво говорити народилося із захвату людини перед красою і майстерністю слова, оскільки краса догідна богам, то римляни, суворі і ділові, використовували мовлення за прямим призначенням. Розвивається, головним чином, політичне красномовство.

Оволодій предметом, а слова знайдуться .
Горацій,
давньоримський поет.

Напевно, уся слава римської риторики визначена однією постаттю - Марк Туллій Ціцерон (106 - 43 до н.е.). Видатний політичний, державний діяч, адвокат, філософ, ритор, він став уособленням цілої епохи. Ораторський талант Ціцерона викликав шалене захоплення у сучасників. Ще в античності виникла традиція порівнювати Ціцерона з Демосфеном. Казали так: "Тебе, Ціцерон, Демосфен випередив у тому розумінні, що ти не перший, а ти йому довів, що він не єдиний".
Без сердечного хвилювання і запалу промова оратора буде недолугою.
Ціцерон

Ціцерон відомий також як теоретик ораторського мистецтва. Свою риторичну систему він викладає у трактатах "Про оратора", "Брут", "Оратор". Ціцерон висуває ідеал оратора - філософа, оратора - патріота. Щоб стати гарним оратором, не достатньо знати теорію красномовства; важливі вимоги тут - широка освіченість, ерудиція, знання різних філософських систем, права. Таким чином, красномовство "народжується з великої кількості знань і старань". Суть риторичної діяльності, за Ціцероном, у тому, щоб доводити, зачаровувути, переконувати. Доводити - необхідно, зачаровувати (насолоджувати) - приємно, переконувати (впливати, схвилювати) - шлях до успіху. Доводити треба тонко, зачаровувати - в міру, переконувати - палко. У цьому і полягає сила оратора. Торкаючись риторичної етики, Ціцерон стверджує, що промова оратора повинна служити лише високим і благородним цілям, а улещувати суддів красномовством так само ганебно, як і підкупати їх грошима.

Ціцерона вважають нормотворцем латинської мови. В "Ораторі" він викладає міркування про стилі красномовства: високий, середній, низький. Як зазначають С.Абрамович та М.Чикарькова, Ціцерон опирався на середній стиль, стилістично нейтральний, що став основою для гнучкого й виразного прозового слова. Ритор відкинув грецизми, поетичну лексику, простомовну говірку.

Разом з тим Ціцерон стверджував, що оратор має володіти усіма стилями: високий слід використовувати в урочистому красномовстві; низьким - добре переконувати, середній - застосовувати у суді.


Вічно і всюди мовчати — невелика у тому заслуга
Овідій,
давньоримський поет


Мовлення - показник розуму.
Сенека, давньоримський
філософ, письменник
Давайте говорити те, що думаємо, думати те, що говоримо; нехай слова будуть у злагоді із життям.
Сенека

Найповіше теорія римського красномовства викладена у працях Квінтіліана (35 - 95 рр.) - римського оратора та вчителя красномовства. У "Настановах в ораторському мистецтві" він представляє систему виховання оратора. Як і Ціцерон, Квінтіліан вважає, що ораторський успіх залежить не стільки від риторичної техніки, скільки від особистості самого оратора. Російський дослідник Ю.Рождественський називає систему Квінтіліана риторичною педагогікою. Підготовка оратора у школі Квінтіліана включала фізичне і духовне виховання: фізкультуру, філологічну, філософську, правову освіту, етику оратора, тренування у створенні промов, вивчення прецедентів ораторської практики, знання нравів та інтересів слухацької аудиторії. Квінтіліанова методика риторичного навчання залишається і сьогодні актуальною. Вона складається з таких етапів:

1) вивчення теорії риторики;

2.) вивчення класичних зразків ораторського

мистецтва;

3.) наслідування;

4.) власна ораторська практика.

Багато уваги Квінтіліана приділяє процесу створення і реалізації ораторської промови, композиції ораторського виступу.

Сила духу і пристрасть роблять людей красномов-ними.
Квінтіліан


Головне в ораторському мистецтві - не дати помітити мистецтва.
Квінтіліан

Риторико-педагогічна система Квінтіліана, на думку Ю.Рождественського, має усі якості методичної системи: послідовність операцій, поетичний перехід від простого до складного, коли в учня з'являються нові знання, утворюється перехід від знань до навичок і до мистецтва реалізації знань. Розвиток риторики після Квінтіліана, зазначає згаданий ритор, показує, що ніхто не досяг у наступних риториках такої методичної цільності в межах поетапного освітнього завдання. Хоча слід зауважити, що Квінтіліан, на відміну від Арістотеля і Ціцерона, бачив в ораторі не мислителя, а стиліста, вихованого на кращих зразках літературних творів.


Письмові вправи шліфують промову, а вправляння у промовах оживляє письмовий стиль.
Квінтіліан
Надто ретельні пошуки слів часто псують усю промову. Найкращі слова - це ті, які з'являються самі собою; вони здаються підказаними самою вони здаються підказаними самою правдою
Квінтіліан

В період "еллінського відродження", останній період розвитку античної культури (2 - 3 ст н.е.), риторика не втрачає популярності, та багато що в її царині змінюється. Занепадає політичне і судове красномовство. Часи, коли країною правили народні збори, давно забуті, піддавати сумніву і критиці рішення міцної і недосяжної імператорської влади нікому не спадало на думку.

Натомість розквітає епідейктичне (урочисте, похвальне) красномовство з'являється професія мандрівного ритора, який виступає у містах "з демонстраційним репертуаром гастролюючої знаменитості" (Корнилова, сі66). Концертну програму цих віртуозів слова складали похвальні слова наміснику, місту, пам'ятнику, богу. Об'єкти похвали могли бути й абсурдні - горщики, миші, мухи тощо.

Характерною є ідеалізація минувщини, реставрація старих риторичних ідеалів (Ісократ, Демосфен).

Слід зазначити, що і в цей період з'являється багато талановитих майстрів красномовства. Та, на жаль, на останній стадії помираючої культури слово, як і зброя, "игрушкой золотою" виблискує на стіні, "увы, бесславной и безвредной"



Риторика і раннє християнство. Християнство виникло і розповсюдилось як релігія бідних і знедолених, людей, далеких від освіти і культури. Виховна роль книги, літератури, театру була майже втрачена. Жива мова з її прийомами прямого емоційного звертання до людини набула великого значення.

Усний характер проповіді нового релігійного вчення визначив його взаємодію з традиціями пізнього античного красномовства. Не випадково перші отці церкви до прийняття християнства були риторами, учителями красномовства.

Вже в ІІІ ст. проповідь розглядається не як плід божественного натхнення, а як результат високого мистецтва, тому постає питання про спеціальну підготовку проповідника.

Найбільш значний внесок у розвиток і удосконалення християнської риторики зробили видатні діячі IV ст. Василій Кесарійський (Великий) /330-379/, Григорій Нізіанзін (Богослов) /329-390/, Іоанн Златоуст /344-407/.

Василій Великий отримав риторичну освіт в Афінах. В його проповідях особливо помітні відмінності нового християнського красномовства. Проповідник повинен відмовитись від “язичницького марнославства” в зображенні особистості оратора. Велич християнської теми робить недоречним прагнення демонструвати власну майстерність. Завдання проповідника – не вразити красномовством, а переконати слухачів в істинності вчення. Звідси спокійний тон, ясність викладу, простота мови, доступність образності, чітко поставлені запитання і ясні відповіді, приклади з реального життя.

Розквіт християнської риторики IV ст. пов’язаний з діяльністю Іоанна Златоуста. На відміну від врівноваженої манери Василія Великого, промови Златоуста надзвичайно патетичні. Проповідник свято вірив у силу і могутність слова. Мета Златоуста-оратора – максимальне проникнення в душу слухача, донесення до нього своєї ідеї. Для його проповідей характерні: злободенні приклади, риторичні запитання від особи оратора і його опонентів, вигуки, прямі звертання до аудиторії, різноманітні риторичні фігури та тропи.



Стільки ж може створити слово, скільки зруйнувати страх.

Златоуст

Іоанн Златоуст був недосяжним ідеалом для кожного візантійського проповідника. Важко переоцінити його вплив на середньовічну Європу, на Київську Русь. Не випадково для руської традиції характерні були збірники повчань “Златоусти”, “Златоструї”.

В епоху середньовіччя продовжує розвиватися гомілетика – мистецтво проповіді. Курс риторики входив у програму вищої освіти у середньовічних університетах. Викладався він латиною, як і всі навчальні дисципліни. Для інших видів красномовства (політичного, судового, епідейктичного) фактично не було місця у середньовічному суспільстві. Долі людей і держав вирішував меч, а не слово.

В епоху Відродження спостерігається повернення до риторики. Відроджується античний ідеал людини – вільної, гармонійно розвиненої, освіченої. А як тільки людина потрапляє у центр культури, спричиняється риторичний ренесанс.

Найбільш суттєвим явищем гуманістичного етапу розвитку риторики є поява риторики на національних мовах (наприклад, “Риторика” П'єра Фарбі (1521), видана у Франції ). Риторика виконує граматичні функції, долучається до створення літературних норм мови. Розвивається мистецтво перекладу як складова риторики. Таким чином, риторика істотно впливає на мовну свідомість нації, національну самосвідомість.

Хто, ясно мислить, ясно викладає.

Нікола Буало /1636-1711/,

фр. поет, теоретик класицизму

В епоху абсолютних монархій розвивається світська, придворна, салонна риторика, яка стоїть поряд з етикетом, розробляє правила мовної поведінки дворянина.



Спосіб нагнати нудьгу у тому, щоб сказати все.

Вольтер /1694-1778/,

фр. письменник, філософ

Новий сплеск у розвиткові риторики і красномовства припадає на період антифеодальних буржуазних революцій, особливо у Франції. Складаються сприятливі умови для розквіту парламентського, судового та інших видів красномовства. Найвидатнішими ораторами Франції кінця 18 ст. були Ж.-П. Марат, Ж.-Ж. Дантон, М. Робесп’єр.

У 19 ст. риторика переживає скрутні часи. Відбувається майже повний занепад цієї науки. Серед причин падіння престижу риторики можна виділити як зовнішні, соціокультурні, так і внутрішні, власне риторичні. Один з найпотужніших художніх напрямків – романтизм – вів боротьбу за вільне “я” художника. Риторика видавалася у цьому світлі сумою непотрібних рецептів, норм, вимог, як треба писати. Це сприймалося романтиками як образа. Власне риторична причина занепаду риторики така: модифікації в середині самої риторичної системи сприяли її розпаду, риторика, її окремі розділи наче розчинилися в інших галузях гуманітарного знання філософії, логіці, теорії літератури, стилістиці.

У 20 столітті в Європі відбувається новий риторичний ренесанс. Забуті риторичні ідеї опиняються у центрі уваги лінгвістів, літературознавців, філософів. Ґрунт для розвитку риторики був створений підвищеним інтересом до мовлення, мовленнєвої діяльності людини (у 19 ст. увага дослідників була зосереджена на мові як об’єктивному явищі, мовлення ж як суб’єктивне вираження мови фактично не досліджувалось).

Засоби масової інформації, інформаційні системи, що з’являються у 20 ст. теж актуалізують проблему риторичної грамотності суспільства. З’являються нові риторичні дисципліни: контент-аналіз, теорія мовленнєвих комунікацій, які займаються проблематикою сприйняття мовлення, впливовості і ефективності мовлення.

Розвиток вітчизняної риторики

Слов’янські народи з давніх-давен глибоко шанували слово, щиро вірили в його магічну силу. Вважали, що слово мало в собі щось чародійне, слово могло дати людині щастя і безповоротно її занапастити, відігнати хворобу, керувати фізичними явищами, творити дива.

В народних прислів’ях можна знайти багато рекомендацій як діяти словом:

Де слово з ділом розходиться, там непорядки водяться;

Вчись коротко говорити – зумій море в глек вмістити;

Краще мовчання, ніж невміле казання;

Пусті слова, в них правди нема;

Коня керують уздами, а чоловіка словом;

На грубе слово не сердься, на ласкаве – не здавайся.

Але наші предки керувалися у мовленнєвій поведінці не лише народною мудрістю. У Київській Русі добре відома була антична риторика. Князь Володимир разом із запровадженням християнства здійснював масштабну освітню програму. У запроваджених ним школах вищого типу серед інших наук вивчали й риторику.



Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, – це джерела мудрості.

З книжних слів набираємося мудрості і стриманості.

Нестор Літописець /бл. 1056 – після 1113/,

ієродиякон Києва-Печерського монастиря, митрополит

Починаючи з 11 ст. у писемних пам’ятках зустрічаються слова “ритор”, “риторія”, “ветій” (оратор), “ветійство”. Риторика у Київській Русі розглядалася як вища наука, вчені греки, що приїздили сюди, прославлялися за знання риторичного мистецтва.



Мова довга не є добро.

Данило Заточник /кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст./,

філософ, релігійний діяч

Найбільш відомими і впливовими ораторами Київської Русі в 11-12 ст. були Іларіон та Кирило Туровський, які заклали підґрунтя слов’янської риторичної думки.

Іларіон перший митрополит Київської Русі, оратор, письменник, опікувався не лише проблемами церкви, він був великим патріотом. У найвідомішій своїй промові “Слово про закон і благодать” він утверджує ідею рівності Русі з іншими християнськими державами. Його ораторський стиль вирізнявся образністю, мелодійністю, емоційністю.

Єпископ Кирило Туровський був блискучим представником урочистого красномовства. Він закликав усіх піснетворців і літописців прикрашати діяння героїв відповідними похвальними словами. Його урочисті слова насичені символічною образністю, риторичними фігурами і тропами, створені за всіма законами класичного красномовство

Новий етап розквіту українського красномовства припадає на 16-17 століття.

Якщо знайдете в чомусь неправду, викрийте мене!

Пилип Орлик /1672 – 1742/, Гетьман України в еклізі,

письменник, поет

У 16 ст. з’являються рукописні збірники нового типу, так звані, учительні євангелія, які містять промови-повчання на євангельські теми. У змісті проповідей виразно помітна антикатолицька патріотична спрямованість. Так, скажімо, Кирило Ставровецький, письменник, діяч братського руху, у своїх промовах-проповідях ганьбив земляків, які соромляться свого українського роду, соромив багатих земляків, які могли б дати дещицю своїх грошей на побудову друкарень, шкіл, шпиталів, та не роблять цього.

З розвитком братського руху поширюється освіта в Україні. У братських школах панувала система освіти, притаманна європейським школам гуманістичного напрямку. Чільне місце у системі дисциплін посідала риторика.

Особливе значення для розвитку теорії і практики красномовства мала Києво-Могилянська Академія. Тут навчали як церковного так і світового красномовства.

“Молоді оратори, поступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а й на благо релігії і батьківщини”, – так звертався до студентів професор риторики Києво–Могилянського колегіуму Феофан Прокопович /1681-1736/. Цей видатний мислитель, громадянський діяч, літератор, теолог посідає особливе місце в історії українського красномовства. Важливим внеском Феофана Прокоповича у риторику було те, що він вступає у полеміку з проповідниками пишномовного стилю бароко, пропагуючи стиль простий, людяний, без марнотратства епітетів, алегорій, символів. Він повторював „Це ж велика дурість – хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим”. Стиль його промов – це урочистість, благородство, простота, щирість, доступність.

Гравець не так досконало володіє м’ячем, як оратор душею людини.

Чим допоміг би нам розум, коли б ми не могли висловити нашої думки?

Силами красномовства допомагаємо друзям, відбиваємо зазіхання ворогів, захищаємо невинних, засуджуємо нечесних, відвертаємо шкоди і небезпеки.

Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.

Феофан Прокопович

У 18-19 ст. відбувається поступовий занепад риторики. У середині 19 ст. риторика взагалі була вилучена з програм вищих навчальних закладів. Риторика на той час займалась переважно описом високої книжної мови і не торкалася правил побутового діалогу. Увагу на реальне життя людей і їхнє мовлення звертають письменники. Відтак, художня література оголошується головним видом словесності.



Слова – полова,

Але вогонь в одежі слова –

Безсмертна, чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

Іван Франко /1856 - 1916/,

поет, письменник, громадський діяч

Живеш на Україні, то знай її мову!

Михайло Старицький /1840 – 1904/ ,

письменник, драматург,

громадський та театральний діяч

Після революції 1917 р. робилися спроби відродити риторику. В деяких університетах починається викладання цієї дисципліни. Видається література з риторики.



З слова живого скуй самопали

Й з ним між люди іди.

Панас Мирний /1849 – 1920/,

письменник, громадський діяч

Посилення тоталітарного режиму призвело до зменшення і зникнення різних форм публічного мовлення.

У 50-60 роках 20 ст. вчені займаються лише проблематикою культури мовлення. Про риторику не просто забули. Саме це слово вживалося з епітетами “пустопорожня”, “відірвана від життя”, “буржуазна”.

Сьогодні українська наука і освіта долучилася до процесу риторичного відродження. Суспільство усвідомило необхідність у риторичних знаннях. Адже навчити людину риторики – означає навчити найбільш ефективно брати участь усним і письмовим словом у цивілізаційних процесах, своїми знаннями, переконаннями впливати на ті події, що відбуваються у суспільстві.



Джерела інформації


Література

9.Абрамович С.Д., Чікарьова М.Ю. Риторика: Навчальний посібник.-Львів: Світ. 2001.

10.Античные риторики.- М.: МГУ, 1978.

11.Капська Л., Сагач Г. З історії розвитку мистецтва красномовства (національного)// Педагогіка і психологія.- 1995.- №2.

12.Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. - К., 1994.

13.Олійник Г.І. М.Т. Ціцерон - вершина римського красномовства. - К., 1990.



14.Мацько Л. І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посіб. – К.: Вища шк.., 2003 -301 ст.

Контрольні питання


  1. Де і коли виникає красномовство як особливий вид творчої діяльності? Назвіть передумови виникнення красномовства і риторики.

  2. Що ви можете розказати про найвідомішого давньогрецького оратора Демосфена?

  3. Чому саме софістів називають першими учителями риторики?

  4. У чому принципова відмінність риторики Сократа і Платона від риторики софістів?

  5. Розкрийте особливості риторики Аристотеля.

  6. Що ви можете розказати про найвідомішого давньоримського оратора Цицерона?

  7. Розкрийте значення античної риторики для подальшого розвитку цієї науки.

c:\users\оксана\pictures\е-автор 2\24.jpg «Гетера Фрина перед ареопагом», Картина Ж.-Л. Жерома, 1861,Кунстхалле, Гамбург


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка