Інтерв’ю з членом-кореспондентом Національної академії наук України, професором, доктором філологічних наук Іваном Вихованцем



Скачати 205.49 Kb.
Дата конвертації24.04.2016
Розмір205.49 Kb.
Бережімо рідну мову – найдорожчий скарб! Бережімо Україну!

Інтерв’ю з членом-кореспондентом Національної академії наук України, професором, доктором філологічних наук Іваном Вихованцем

Вельмишановний Іване Романовичу, які проблеми функціонування української мови Ви вважаєте сьогодні найсуттєвішими, найболючішими, такими, що можуть найбільше вплинути на мовний клімат в Україні?

– Передовсім укажемо на деформації в Україні мовної ситуації, успадковані від колоніального минулого. Однією з найпоказовіших деформацій є те, що російській мові вдалося витіснити й замінити українську мову на значній території її поширення в головній функції мови – функції спілкування. Ситуація, за якої нерідна мова заступає рідну у функції спілкування, руйнівна. Деформована мовна ситуація країни блокує реалізацію надзвичайно важливих інших функцій національної мови – державотворчої та об’єднавчої. У державотворчому процесі національній мові належить особлива роль. Спільна мова стає одним із головних чинників, які зумовлюють солідарність населення, а отже, стабільність держави. Відродження українців як нації і України як держави залежатиме від того, чи буде спроможне українське керівництво зупинити розкручений маховик зросійщення і надати двомовному розвиткові України українського (одномовного) напрямку. 10-а стаття Конституції дає керівництву України право застосовувати владні механізми для розширення функцій української мови. Для цього потрібно запровадити ефективну мовно-культурну політику, зокрема обов’язкове вживання державної мови у контрольованих державою сферах: в органах управління, судочинстві, в державних закладах освіти, науки, культури, в засобах масової інформації.

Необхідно ухвалити Концепцію мовної політики в Україні й опрацювати Національну програму “Українська мова”. Влада повинна спрямовувати свої зусилля на відродження і піднесення престижу української мови як мови титульної нації, утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, посилення функцій державної мови як об’єднавчого чинника в українському суспільстві, утвердження української мови як мови міжнаціонального спілкування в Україні, підвищення мовної культури громадян. На заваді реалізації цих завдань стоять олігархічно-кланова структура влади, соціальна поляризація суспільства та інші негативні фактори.



– Схарактеризуйте ситуацію, що склалася навколо нової редакції “Українського правопису”. Яким чином, на Вашу думку, можна протистояти тій негативній реакції несприйняття, яка виникла в суспільстві під час його обговорення кілька років тому?

– Понадп’ятнадцятирічні події в незалежній Україні довкола проблем українського правопису яскраво виявляють боротьбу протилежних орієнтацій – справжнього уболівання за долю української мови, з одного боку, і подальшої її (нашої мови) руйнації прихильниками недавнього колоніального минулого – з іншого. На кожному боці “барикад” є свої командувачі з їхніми відповідно науковими і ненауковими принципами.

Тепер досить повно вияскравлено характер правописного суперництва. Десять років тому, 1999 року, побачив світ “Український правопис (Проєкт найновішої редакції)” під орудою члена-кореспондента НАН України, тодішнього директора Інституту української мови Василя Німчука, а 2003 року видруковано проект “Український правопис” за редакцією академіка НАН України Віталія Русанівського. Перший проект (1999 року) запропонували прихильники справді українського правопису, другий (2003 року) – прихильники так званого “реального правопису”, орієнтованого на зближення правописних кодексів української і російської мов. Професор Василь Німчук написав до проекту “Український правопис (Проєкт найновішої редакції)” ґрунтовний майже стосторінковий додаток “Проблеми українського правопису в ХХ ст.”, а також монографію “Проблеми українського правопису” у ХХ – початку ХІХ ст., у яких усебічно пояснив запропоновані зміни до нової редакції українського правопису. Незабутній академік Юрій Шевельов високо поцінував проект українського правопису за редакцією Василя Німчука. Це, безперечно, етапний в українському мовознавстві “німчуківський” правописний проект. Проект же “Український правопис” за редакцією академіка Віталія Русанівського ґрунтується на фонетичному принципі, який до того ж, на думку авторів цього проекту, збігається з морфологічним принципом. Це разючий анахронізм! Хіба можна братися за вдосконалення українського правопису, коли й дотепер, на початку ХХІ сторіччя, не розуміти, на яких принципах його побудувати?!

У нас домінує фонематичний (фонемний) принцип правопису, а на периферії перебувають фонетичні, традиційні і диференційні написання. Фонематичний принцип – це написання, де літери звичайно позначають не звуки, а узагальнені звукотипи, сукупності позиційно зумовлених звуків, які (ці сукупності) об’єднують позиційні фонетичні звуки (варіанти) у тотожні функціональні одиниці – фонеми. Фонемні написання передають лише істотне з функціонального погляду у системі мови і в її мовленнєвих реалізаціях.

Зазначимо, що Українська національна комісія з питань правопису була затверджена Кабінетом Міністрів України 15 червня 1994 року в кількості 35 осіб і була розформована на початку 2002 року. Було вилучено з комісії багато знаних мовознавців і уведено до неї чимало нових членів-нефахівців. Це спричинилося до того, що правописна комісія виявилася недієздатною. Прихильники збереження колоніального минулого у правописі гальмують наукове розв’язання правописних проблем. Сподіваємося, що настануть дні справжніх мовознавчих дискусій, незамуленого українського слова, його самобутнього вияву й у правописі.

Надто складну правописну проблематику неможливо повно з’ясувати у нашій розмові. Ці складнощі хочу висвітлити у спеціальній журнальній статті “З думою про український правопис”.

Розкажіть про концептуальні засади теоретичної граматики Івана Вихованця. Поясніть нашим читачам принципову важливість нового видання академічної граматики сучасної української мови.

– Від з’яви академічних курсів “Сучасна українська літературна мова: Морфологія” (1969), “Сучасна українська літературна мова: Синтаксис” (1972), “Словотвір сучасної української літературної мови” (1979) минуло кілька десятиріч. Упродовж цього часу у вітчизняному і зарубіжному мовознавстві створено чимало визначних праць, присвячених загальним питанням граматичної теорії й описові граматичного ладу української та інших слов’янських мов, нагромаджено великий фактичний матеріал. Здобуття Україною незалежності актуалізувало завдання створити нову академічну граматику, побудовану в національно-культурних вимірах і вивільнену від ідеологічних догматів тоталітарної доби.

Пропонований проект нової академічної “Граматики сучасної української літературної мови” в 3-х томах є органічним компонентом національно-мовного життя нашої держави, спрямованим на зміцнення престижу української мови, української науки, української культури. Ця граматика має сприяти розв’язанню багатьох мовних проблем першорядної ваги. Вона покликана подати справжній образ рідної мови, ту мовну модель, що стане основою і для системи освіти, і для повноцінної українізації всіх сфер життя нашої країни. Видання нової академічної граматики, виконання такого масштабного проекту не лише відповість на замовлення суспільства, а й потужно стимулюватиме розвиток мовознавчої науки, мобілізує найкращі творчі сили українських мовознавців. Отже, пропонована граматика постає не в ізольованому вимірі, а органічно поєднаною з державотворчими процесами.

Розбудова Української Держави, як і інших держав, не можлива без високого рівня мовного будівництва. Його стратегія завжди пов’язана з осмисленням і узагальненням тих мовних процесів, які відбуваються у супроводі різноманітних складнощів і суперечностей. Для випрацювання мовно-національних концепцій украй необхідні продуктивні граматичні теорії і їхнє втілення в нових академічних граматиках, які є показовим виявом інтелектуальних зусиль суспільства. Узагальнення інноваційних тенденцій у граматичній і лексичній системах уможливлює вихід на новий рівень теоретичного і прикладного вивчення тих чи тих мовних утворень, що сприятиме випрацюванню потужніших концепційних засад викладання української мови у вищій і середній школі та видання підручників нового типу, розв’язанню актуальних проблем українського правопису, культури мови тощо.

В Інституті української мови НАН України в координації з іншими академічними установами й університетами України напрацьовано відповідну теоретико-методологічну й дослідницько-практичну бази для успішного виконання зазначеного фундаментального проекту. Опрацьовано концепцію системного аналізу, динаміки синтаксичної, морфологічної, словотвірної, морфемної і фонологічної структур сучасної української літературної мови. Пропонована граматика стане першою в Україні багатоаспектною граматикою сучасної української мови , побудованою на засадах усебічної наукової об’єктивності і повноти, вибору продуктивних теоретичних ідей, зіпертою на узагальнення всього національного мовознавчого досвіду та сучасних граматичних теорій у світовій науці.

Нова академічна граматика української мови є граматикою функціонально-категорійною, об’єктом якої є передовсім граматичні (синтаксичні, морфологічні, словотвірні) одиниці і притаманні їм граматичні категорії з детальним опрацюванням правил їхнього функціонування. Ця граматика відрізняється від граматик іншого типу наскрізною інтерпретацією сукупності синтаксичних, морфологічних і словотвірних категорій у їхніх системних ієрархічних взаємозв’язках і співвідношеннях. У граматичних категоріях найповніше відбито світобачення нашого народу, спосіб об’єднання слів у синтаксичній конструкції для вираження думок і почуттів, а також потенціал творення нових слів.

Серйозним поповненням теоретичної бази для підготовлюваного фундаментального академічного дослідження граматичної системи сучасної української літературної мови стало вивчення наукової мовознавчої спадщини, створеної репресованими або заборонюваними за тоталітаризму видатними українськими мовознавцями Агатангелом Кримським, Олексою Синявським, Оленою Курило, Іваном Огієнком, Степаном Смаль-Стоцьким, Василем Сімовичем, Юрієм Шевельовим та ін. Скарбницю граматичної думки збагатили також численні сучасні граматичні праці науковців академічних установ і університетів України, позначені високим науковим рівнем, поглибленим дослідженням динаміки української граматичної системи і взаємодії її синтаксичного, морфологічного і словотвірного рівнів.

Граматика сучасної української літературної мови об’єднує в собі три підсистеми: синтаксис, морфологію і словотворення, які перебувають у тісній взаємодії. Потреба вирізнення з позицій категорійності трьох граматичних підсистем випливає з того, що їм властиві різні одиниці й категорії, а отже, відмінні функції. Вирізнення категорійного синтаксису, категорійної морфології і категорійного словотворення передбачає розв’язання проблеми їхньої ієрархії. З цього погляду категорійний синтаксис відіграє вирішальну роль у функціональній спеціалізації граматичних явищ. Категорійному синтаксисові підпорядковано категорійну морфологію, яка закріплює у граматичних формах пункти взаємодії цих граматичних рівнів. Синтаксисові підпорядковане й категорійне словотворення, оскільки формування словотвірних категорій здебільшого структурують речення як основні синтаксичні одиниці. Центральна роль синтаксису виявляється у ширшому діапазоні його одиниць і категорій, у його підпорядкуванні двом визначальним функціям мови – комунікативній і когнітивній.

Декілька слів про структуру нової академічної граматики (загальний обсяг – 270 авт.арк.). Оскільки ця граматика є функціонально-категорійною, граматикою мовця, творця мовлення, то змінено звичне (традиційне) розташування томів. Перший том присвячено не звичним традиційно фонетиці і словотворенню, а синтаксисові як вершинному рівні граматичної структури (орієнтовно – 100 авт.арк.), другий том – морфології (90 авт.арк.), третій том – фонології, морфеміці, морфонології і словотворенню (80 авт.арк.).

З-поміж синтаксичних одиниць розмежовано, з одного боку, мінімальну синтаксичну одиницю, що функціонує як компонент речення і словосполучення, і, з іншого боку, синтаксичні одиниці-конструкції, у межах яких визначають мінімальну синтаксичну одиницю. Мінімальні синтаксичні одиниці функціонують як два ряди одиниць – члени речення (формально-синтаксичний різновид мінімальних синтаксичних одиниць), виділювані на основі синтаксичних зв’язків, і синтаксеми (семантико-синтаксичний різновид мінімальних синтаксичних одиниць), виділювані на ґрунті семантико-синтаксичних відношень. У сфері мовлення виділено співвідносну з реченням одиницю – висловлення з його категоріями актуального членування, а також об’єднання речень-висловлень у надреченнєвих єдностях і текстах. Уперше в академічній граматиці буде висвітлено синтаксис тексту. У категорійному синтаксисі буде проаналізовано різновиди синтаксичних категорій: комунікативні, семантико-синтаксичні і формально-синтаксичні.

На ґрунті функціональних характеристик вичленувано дві морфологічні одиниці: мінімальну морфологічну одиницю (морфему), звичайно розташовану у фінальній частині слова, і морфологічну одиницю-конструкцію (або морфологічне слово, частину мови). За комплексним критерієм вирізнено тільки п’ять частин мови в таких ієрархічних стосунках: іменник і дієслово як центральні ватини мови і прикметник, числівник та прислівник я периферійні частини мови. До частин мови прилягають слова-морфеми (прийменники, сполучники, частки, зв’язки) і слова-речення (вигуки, звуконаслідувальні слова і под.).

Категорійне словотворення розташоване між категорійним синтаксисом і категорійною морфологією. Словотвірні категорії обслуговують словотвірний рівень мови і вирізняються більшою порівняно з морфологічними категоріями конкретністю.

У функціонально-категорійній граматиці пильну увагу зосереджено на динамічних процесах у синтаксичній, морфологічній і словотвірній структурах сучасної української літературної мови. Ця граматика уможливлює адекватніше окреслення сукупності синтаксичних, морфологічних і словотвірних одиниць і категорій, їхньої внутрішньої і зовнішньої ієрархії, особливостей функціонування і функціональної динаміки.

Функціонально-категорійна граматика української мови є також нормативною. Вона поєднує науковий опис граматичного ладу сучасної української літературної мови з нормативними рекомендаціями й оцінками. З розв’язанням нормативних завдань пов’язана наявність стилістичних та інших необхідних характеристик. Отже, цю працю адресовано одночасно як фахівцям-мовознавцям, так і широкому загалові користувачів.

Фактичний матеріал цього фундаментального дослідження становлять: 1) художня література; 2) суспільно-політична, публіцистична література; 3) наукова й науково-популярна література; 4) офіційно-ділове мовлення; 5) зразки епістолярного стилю; 6) розмовне мовлення; 7) різноманітні словники. Аби академічна граматика могла подати активну модель граматичного ладу сучасної української літературної мови, необхідні ґрунтовні бази текстів різних стилів, тематики, структури, призначення, текстів писемного й усного мовлення.

Новизна дослідження полягає в комплексній парадигмі нового лінгвістичного знання, антропоцентризмі, акцентуванні на різновидах мовної діяльності й мовної компетенції, подоланні розхитування норм і утвердженні справді притаманних українській мові граматичних норм, в опрацюванні ідей активної граматики, граматики дії, тобто передовсім граматики мовця тощо.

Безпосередній праці над новим фундаментальним дослідженням передувала в Інституті української мови НАН України важлива власне-наукова та науково-організаційна робота. Теоретико-методологічні питання підготовки тритомної академічної “Граматики сучасної української літературної мови” обговорено на Міжнародних конгресах україністів і всеукраїнських наукових конференціях, у низці публікацій у журналі “Українська мова”, періодичному виданні “Лінгвістичні студії” та ін. Сформовано авторський колектив і редакторський корпус тритомника з найавторитетніших науковців установ НАН України та провідних університетів. Працівники Інституту української мови НАН України досліджують недостатньо вивчені проблеми, необхідні як попередні студії до академічної граматики, зокрема стосовно вичерпної сукупності складників синтаксичних, морфологічних і словотвірних категорій.

Ми любимо давати красиві визначення українській мові. Вона і солов’їна, і калинова, і милозвучна. Схарактеризуйте, будь-ласка, українську мову з погляду найавторитетнішого граматиста країни. Яка найважливіша функціональна риса нашої мови, так би мовити, з наукових позицій, що насамперед відрізняє її від інших?

– Як граматист розпочну характеристику української мови з граматичного боку. Останнім часом деякі мовознавці вказують на визначальну роль дієслова у граматичному структуруванні української мови. Вони вважають, що сприйманий світ українська мовна свідомість відображає значною мірою за допомогою одієслівлювання. Це означає, що дієслівність, чи то слово, чи граматична форма, чи синтаксична конструкція, визначає типологічний профіль української мови. Граматична ж своєрідність української мови найвиразніше виявляється в зіставленні з іншими мовами, особливо близькоспорідненими. Стверджуємо, що граматичний тип української мови ґрунтується на невіддільному поєднанні дієслівності й іменниковості як характерологічної граматичної ознаки української мови, граматичного стрижня, навколо якого об’єднуються морфологічні, синтаксичні і словотвірні явища. Саме за значеннєвою окресленістю, центральними формально-синтаксичними і семантико-синтаксичними позиціями в реченні, а також розвиненою сукупністю морфологічних категорій і парадигм, потужними словотвірними спроможностями іменникові й дієслову належить визначальна роль у граматичній структурі української мови. Іменниково-дієслівний граматичний тип відбиває найголовніші особливості морфологічної, синтаксичної і словотвірної системи української мови. Доречно зазначити, що серед частин мови найбільше слів охоплює іменник, друге місце після іменника за кількісними вимірами (кількістю слів) посідає дієслово. У словотворенні іменник і дієслово взаємодоповнюють одне одного, спеціалізуючись на суфіксальному словотворенні (іменник) і префіксальному (дієслово), а отже, виявляючи свою центральність і в словотвірному плані. Незважаючи на входження до мов світу з дієслівно-іменниковою типологічною домінантою, українська мова виявляє у цій сукупності мов своєрідність граматичного акцентування іменниковості і дієслівності. Укажемо на деякі вияви такого акцентування. Порівняно з українською мовою в російській частіше трапляється неповний морфологічний перехід в іменники дієприкметників і прикметників, пор.: укр. завідувач – рос. заведующий, укр. командувач – рос. командующий, укр. їдальня – рос. столовая, укр. пральня – рос. прачечная, укр. складник – рос. составляющая і составная та ін. Можна стверджувати, що українська мова, так би мовити, більшою мірою власне-іменникова порівняно з російською. Це виявляється, зокрема, в наявності сімох українських відмінків і шістьох російських і в потужнішому вияві українського іменникового словотворення.

Тепер стосовно інших (неграматичних) характеристик української мови, наприклад різновидів її потужності. Показник демографічної потужності визначають за кількістю носіїв української мови стосовно загальної кількості населення нашої країни, а показник комунікативної потужності мови – за кількістю комунікативних сфер, обслуговуваних українською мовою. За конкуренції української і російської мов в Україні особливо важливою для виживання мови є її комунікативна потужність. Специфіку мовної ситуації України становить поширення на її території і конкурування двох мов – української і російської, а деформованість цієї ситуації полягає в тому, що співвідношення української і російської мов не відповідає співвідношенню українців і росіян на території України. Українську мову зарахуємо до мов неповного функціонування, бо її використовують не в усіх сферах життя суспільства, яскравим свідченням чого є мовна поведінка депутатів нашого парламенту. Цим наша мова відрізняється від російської як мови повного функціонування на теренах Росії.

Що має бути, на Вашу думку, основним у шкільному вивченні української мови? Як поєднати на шкільних уроках мови повагу до неї і глибоке знання структури? Що Ви вкладаєте у поняття грамотна людина, сучасна мовна особистість?

– Викладання і вивчення української мови, спрямоване на розбудову пізнавальних спроможностей учнів і формування їхніх творчих здібностей, мають посісти центральне місце в системі шкільної освіти. Адже мова супроводжує учнів під час опанування знань з усіх навчальних дисциплін й у вихованні. Успішне розв’язання навчальних завдань і всебічний розвиток здібностей учнів передбачають досконале знання мови. Брак мовних знань і навичок гальмує інтелектуальне, трудове й моральне вдосконалення учня. Майбутня успішна трудова діяльність учнів залежить від повноти їхніх мовних знань і мовленнєвих можливостей, що становлять одну з невід’ємних ознак загальної культури людини.

Виконання сучасною школою найважливіших завдань великою мірою залежить від рівня викладання рідної мови. Тому у школі має утверджуватися функціональний напрямок навчання мови, що виявляється в домінуванні синтаксичного і стилістичного аспектів її викладання. Орієнтація на центральну роль синтаксису і стилістики мови пояснювана їхньою найбільшою причетністю до функціонування мови і практичною спрямованістю її викладання.

Великий потенціал навчально-виховних якостей рідної мови полягає в тому, що у школі вона виступає у чотирьох основних функціях: пізнавальній, комунікативній, естетичній і власне-виховній. Мовна компетенція пов’язана з використанням учнями мовних засобів відповідно до ситуації, обставин, за яких реалізують мовлення. Комунікативне використання мови репрезентують функціональні стилі – розмовно-побутовий, діловий, публіцистичний, науковий, художній. Закінчуючи школу, учень має уміти користуватися стильовими різновидами мовлення. Школа – найважливіша сфера навчання й виховання молоді. Роль мови у формуванні людини найпоказовіше виявляється саме у шкільному навчанні та вихованні, сфері, від змісту яких залежить майбутнє нашої держави.

Коротко про поняття грамотна людина, сучасна мовна особистість. У звичайному розумінні грамотна людина – це людина, яка вміє читати і писати. Уживають також цю сполуку у значенні “людина, що вміє правильно з граматичного погляду писати”. У вищому від звичайного вияві грамотна людина стосується особи, котра володіє необхідними відомостями з певної галузі, знаннями у певній галузі, справі. Складнішої природи поняття сучасна мовна особистість. Це поняття характеризує особу з боку її ставлення до відповідної мови, повсякденного користування мовою за різних комунікативних обставин. Сучасна мовна особистість в Україні неоднорідна, формуючи такі основні групи: 1) українськомовну групу; 2) російськомовну групу; 3) двомовну групу (з домінуванням російської або української мови); 4) суржикомовну групу, яка є типово колоніальним мовним витвором.

Уже протягом чотирьох років маємо щастя співпрацювати з Вами, створюючи серію підручників “Рідна мова”. Розкажіть, будь-ласка, як Ви уявляєте підручник Вашої мрії.

– Я вдячний авторам підручників “Рідна мова” Олександрі Глазовій і Юрієві Кузнецову і Вам, шановна Ірино Володимирівно, за співпрацю. Нам, працівникам академічних установ, надзвичайно корисно поринути в освітянські справи, осягнути сучасний стан шкільного викладання і вивчення української мови.

Аби реалізувати мрію щодо створення досконалих підручників “Рідна мова”, потрібно насамперед досягти кількох передумов. По-перше, бажано було б залучити до укладання навчальних програм з української мови авторів підручників і знаних мовознавців. По-друге, варто позбутися окремих граматичних забобонів. Маю на увазі консервативні традиційні зайвини у вивченні, наприклад, деяких граматичних понять, трактування яких не відображають об’єктивної природи мовних явищ. Зокрема, якою очевидною нісенітницею наповнено кваліфікацію звертань і вставних слів як компонентів, що, мовляв, синтаксично не пов’язані з іншими членами речення і, крім того, не виступають членами речення. А насправді ці компоненти входять до складу речення і не зайві для його структури. Такі нав’язування учням суперечних нормальному сприйняттю граматичної структури мови уявлень передбачають бездумне завчання, а отже, не сприяють глибокому її опануванню.

Зразковий підручник має спрямовувати учнів на розуміння механізмів мови, її гнучкості і динаміки. Він повинен вирізнятися комунікативною спрямованістю, легкістю викладу матеріалу, відповідати віковим особливостям учнів, сприяти опануванню ними мови і бути цікаво написаним. За написання підручників автори повинні ґрунтуватися на глибокому розумінні всієї системи мови і вміти доступно й цікаво розповісти про найскладніші явища, а також позбутися псевдотермінології. У підручниках української мови багато уваги присвячено морфологічним явищам, зокрема класифікаціям окремих мовних явищ, розрахованим на заучування. Розгляд морфологічних явищ потрібно видозмінити, спрямувавши зусилля учнів не на вивчення ізольованих морфологічних відомостей і правил, а на вживання відповідних форм у синтаксичних конструкціях і текстах. У підручниках доцільними були б майстерно вмонтовані “запрошення” до міркувань. На їхніх сторінках бажано було б мати більше зразків поєднання популярного різновиду наукового стилю з елементами інших стилів. Підручники треба будувати на старанно дібраному лексичному матеріалі. Щоб виховати в учнів любов до слова, підручник має бути зразковим у мовному плані, з дотриманням вимог до науково-популярного жанру і відповідати віковим особливостям учнів. Що цікавіше викладено мовний матеріал, то легше пробудити зацікавлення учнів мовою й опанувати їм культуру усного й писемного мовлення.

У минулому році ми відкрили у журналі нову рубрику “Дитина читає…”, де намагаємося обговорювати проблеми виховання читача, формування інтелектуального простору. Запрошуємо Вас узяти участь у цій розмові. Що, на Вашу думку, означає любити читати? Як можна вплинути на формування читацьких зацікавлень молодої людини? Назвіть книжки, які є для Вас важливими , Ваших улюблених авторів.

– Дуже дякую Вам за запрошення взяти участь у розмові про виховання читача. Любити читати –виявляти жагу пізнання світу за допомогою читання, постійно збагачувати себе знаннями, духовно звеличувати себе. Найбільше виплинути на формування читацьких зацікавлень молодої людини може вчитель мови й літератури, який має відточувати слово, знаходити в невичерпній скарбниці рідної мови вислови, котрі вигранюють мислення дитини, народжують захоплення в дитячих очах. Талановитий учитель знаходить найтонші відтінки у слові, малює словом красу довкілля, захоплено розповідає учням про нові імена в літературі, спонукає дітей до творчості. Такий учитель у школі – центр боротьби за високу мовну культуру, зразок у користуванні невичерпними можливостями мови.

У розмаїтті талановитих авторів, їхніх першорядних творів поступово вирізняються автори і їхні книжки, що стають найпершими наставниками, володарями душі читача. Ці автори ведуть нас у чарівний світ мистецтва, виховують, роблять нас кращими. Щаслива людина, яка з-поміж численних митців слова вибрала для себе найулюбленіших авторів, такі книжки, які стали найважливішими.

На поличках моєї книгозбірні виокремилися, вишикувалися, зійшовшись воєдино, п’ятеро світочів українського художнього слова – Тарас Шевченко, Леся Українка, Василь Стус, Ліна Костенко, Улас Самчук. Вишикувалися, аби постійно спілкуватися зі мною, міцнити дух, поборювати марноту суєтних буднів, запалювати на працю для прийдешнього.

1. “Кобзар” Тараса Шевченка... Вершинний набуток української і світової поезії. Нашому Кобзареві, Пророкові доля ставила стільки перепон і так люто переслідувала, але він наперекір усьому став національним велетом духа, поборником святої правди й волі. Шевченкова поезія – найпоказовіший показник духовного єства українського народу. Думами генія живемо, черпаємо сили і надії, вчимося бути справжнім українцем. Вчимося любити Україну:



Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту


За неї Господа моліть...

Якби-то... Якби-то кожна молода людина зростала в могутньому впливі Шевченкового слова, вчитувалася в безсмертні поетичні рядки, прочитала весь “Кобзар”. Певен: тоді Україна досягла б розквіту, стала б взірцем людських звершень і суспільної злагоди.

2. Геніальний художній хист, могутній розум і глибока любов до України, до рідного народу зробили Лесю Українку найвидатнішою жінкою-письменницею у світі, одною з найоригінальніших вершин у гроні світових поетів. Вражає багатогранність її таланту. Вона – поет і драматург, прозаїк і перекладач, публіцист і літературний критик, етнограф і історик. У її високоталановитих поезіях неповторно передано найзаповітніші думи, почуття, переживання, вболівання за долю народу. Попри тяжку недугу Леся Українка невтомно працювала на ниві літератури в ім’я України.

3. Рідко випадає натрапити на людину такої цілісності, такої відданості Вітчизні й ідеї, такої моральної чистоти, яким був геніальний поет і невтомний борець за волю українського народу Василь Стус. За кожним його порухом душі й думою, за кожним образом – Україна. Творчий доробок поета, незважаючи на його страдницьку долю, досить великий. Максималізм оцінок, гранична загостреність болю, абсолютне неприйняття фальшу вкарбовано у збірках “Зимові дерева”, “Веселий цвинтар”, “Палімпсести”. Це поет великої інтелектуальної наповненості, вибухової експресії, високої образної культури. У творчості Василя Стуса виразно помітно Шевченків дух. Він якоюсь мірою повторив долю Тараса Шевченка, насамперед у єдності життя і творчості, у життєвій і творчій високості.

4. Ліна Костенко – поетеса унікальної творчої біографії, приклад мужнього відсторонення від ярмарків буденності, взірець вірного служіння рідному слову. Це авторка славнозвісних “Марусі Чурай” і “Берестечка”, збірок поезій “Проміння землі”, “Вітрила”, “Над берегами вічної ріки”, “Неповторність” та інших творів. У віршах Ліни Костенко віртуозно пульсують афористичність вислову, рідкісна стилістична вибагливість, інтелектуальна об’ємність, лірична одухотвореність, творча незалежність. Поетеса – геніальна володарка слова з притаманним йому звукописом, емоційною наснагою, пластикою поетичних образів, несподіваним поворотом думки.

5. У плеяді майстрів української прози ХХ сторіччя постать співця Волині Уласа Самчука чи не найяскравіша. Він у романі-епопеї “Волинь” відтворив соціальні конфлікти й поезію селянської праці, життєствердну природу селянської натури як державотворчої основи української нації. Цей роман – унікальне явище в українській літературі. Упадає у вічі об’єктивна епічність письма з сильним ліричним струменем. Тут зображено нуртування політичної думки волиняків за часів громадянського пробудження, змальовано характери персонажів у всіх їхніх контрастах і різкостях. Уміння передати колорит мислення і мовлення селян – одна з найприкметніших особливостей таланту Уласа Самчука.

Роман “Волинь” Уласа Самчука розбурхав мою волинську душу. Забажалось, забаглось, закортіло, замріялось написати свій роман “Волинь”. Але повторення назви роману “Волинь” після Уласа Самчука і Бориса Харчука гальмувало творчий запал. Почалися пошуки заголовка як підмурівка роману. Нарешті! – знайдено назву “Волинська родина”. Хотілося б написати цей роман у п’ятьох книгах і п’ятдесятьох новелах.

Мрії... Мрії... Мрії... Але без мрії не можна жити... Дозвольте, шановна Ірино Володимирівно, завершити розмову двома своїми мініатюрами.

Мово материнська

(Мініатюра перша)


Я маю... Я повинен... Я мушу...

Щодня мовою вмивати душу...

Я маю-повинен-мушу...

Волинське село


(Мініатюра друга)

У великі міста У тишу ночі дзвінку


зі мною заходить шепоче про хліб,

волинське село. прогнози погоди,

Думно мовчить, мозолясту надійність

мовчки питає, волинського роду.

головою, здається, Потісніться, великі міста,

схвально хитає, зі мною заходить

що не чіпкий я на моду. друг найвірніший –

волинське село.

І насамкінець хочеться молитовно проректи:



  • Бережімо рідну мову – найдорожчий скарб! Бережімо Україну!

Розмову вела Ірина Красуцька


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка