’’Інститут права спільної власності та проблеми його реалізації’’



Скачати 316.29 Kb.
Дата конвертації15.04.2016
Розмір316.29 Kb.
Кафедра цивільно-правових дисциплін

Курсова робота на тему:

’’Інститут права спільної власності та проблеми його реалізації’’

Виконав:


Перевірив:

Викладач кафедри ЦПД

Київ-2014

План


1. Вступ…………………………………………………………………………… 3

2. Історія розвитку права спільної власності як правового інституту.

2.1 Походження права спільної власності………………………….... 5

2.2 Регулювання даного цивільно-правового явища в іноземних державах……………………………………………………………………….… 9

3. Загальна характеристика права власності в Україні.

3.1 Нормативно-правове регулювання за Цивільним законодавством України……………………………………………………….. 11

3.2 Спільна часткова влансіть………………………………………..... 14

3.3 Спільна сумісна власність ……………… ……………..…………..18

4. Практика застосування норм інституту права спільної власності в Україні.

4.1 Проблеми реалізації та судова практика……………………………..25

5. Висновок………………………………………………………………………. 31

6. Список використаної літератури………………………………………...... .33



Вступ

Власніть це категорія яку ми можемо розглядати з економічної та правової точок зору. З економічної точки зору власність виражається як прояв суспільних відносин, за допомогою яких характеризуються відносини між людьми, колективами та державою у процесі їх діяльності з приводу привласнення матеріальних благ. Якщо поглянути на цю саму категорію з правової точки зору то власність ми характеризуємо як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном.

Насправді право спільної власності бере свій початок з Древнього Риму, як фундаменту цивільного права, яке в той час називалось Римське приватне право. Оскільки цей інститут є рецепійованим, то всі загальні риси ми можемо знайти в Римському праві і як вдосоналений варіант в Цивільному законодавстві України.

Предметом мого дослідження є право спільної власності саме з цивільно-правової точки зору, а також право власності з суб’єктивної та об’єктивної точок зору.

Актуальність обраної теми пояснюється тим, що на сьогоднішній день право власності є одним із найважливіших інститутів в цивільному праві і не лише в нашій державі, ця важливість обумовлена значимістю самої власності для розвитку суспільних відносин та формування не менш важливої-економічної складової суспільства. Оскільки наша держава довгий період перебувала у складі СРСР, то цей інститут для нас є відносно молодим оскільки радянське цивільне законодавство не передбачало можливості існування спільної власності, як такої, за винятком колгоспів, а також кооперативним та громадським організаціям.

Мета даної роботи- розглянути правові аспекти, дати юридичну характеристику, а також визначити проблеми в реалізації такого цивільно-правового інституту як спільна власність.

Об єктом мого дослідження виступатиме цивільне законодавство України, а саме: Конституція України як основа цивільного законодавства, Цивільний кодекс України, Сімейний кодекс України, акти Президента України, постанови Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України та інше.

Серед відомих українських правознавців, які займалися проблематикою цього питання слід виділити: Підопригору О.А., Боброву Д.В., Слипченка О.В., Кузнєцову Н.В. і обов’язково Дзеру О.В.

Дана робота складається зі вступу, трьох розділів, які в свою чергу поділені на сім підрозділів, висновків та списку використаної літератури.

2.Історія розвитку права спільної власності як правового інституту

2.1 Походження права спільної власності

Як вже було вищесказано, значення римського права проявлялось і проявляється до сих пір його рецепція замітна у всій континентальній правовій системі і окремі положення навіть в англо-саксонській. Говорячи про римське право не можна не згадати, що воно побудоване на фундаменті приватної власності.

В римському праві приватній власності окремого громадянина передувала колективна власність племені, сім’ї, родового об’єднання. В республіканський період одночасно існували і державна і колективна і приватна власність. Згодом в практиці виникає право спільної власності, який відігравав неабияку роль у регулюванні суспільних відносин і якому римські правознавці приділили багато уваги. Першою формою в якїй існувала спільна власність була родовим майном (res geiitilieia). Здавна згадується ця форма як спільне пасовище. Повністю сформувався даний інститут вже при імператорі Августі, а саме при двух видатних юристах Атей Капітон та Марк Лабеон. Перший був консерватором, а другий консерватором і в тісній взаємодії за дoпомогою діалектики ці юристи утвердили право спільної власності, право декількох осіб на одну річ. Саме Капітону було поручено розв’язати спір між двома особами(А і Б) який полягав в наступному: А і Б мали на праві спільної власності земельний участок і Б заповів дружині узурфрукт, тобто жінка отримала право на половину доходів від всього участку, А який був не згідний з цим звернувся до суду і суддя постановив, що дружина має право на отримання прибутку не від усього земельного участку, а виключно з її частини. Цим самим прецедентом і було встановлено що за замовчуванням право спільної власності є правом спільної часткової власності,тобто відповідно до частки у майні. [8.,c.212]

Це положення в ідеалі закріпив стародавній класик Муцій Сцевола, який висунув ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках pars pro indiviso. Він зазначав, що не може існувати володіння двох осіб одночасно і ніхто не є власником частини предмета, але має право власності на частину неподільного. Теорії Сцеволи продовжував розширювати і в певних частинах спростовувати юрист Цельз. Цельз підкреслював , що ідеальні частини осягаються більш свідомістю , ніж фізично , а тому висунув ідею одночасного існування і власності на всю річ в неподільності , і власності на певну її частку, що належить кожному з загальних власників. Часткова власність здійснювалася всіма учасниками спільно . Частки кожного з них могли бути або рівні , або нерівні ( при сумніві - передбачалося рівність часток) . Всякого роду зміни речі або права на неї могли проводитися тільки з загальної згоди. [9,c.87]

Кожен з учасників спільної власності мав право в будь-який час зажадати виділення частки в натурі . Для цього йому надавалося право actio communi dividundo . Цей позов мав свою особливість, в той час як за загальним правилом судове рішення у справі про право власності лише перевіряє , констатує і захищає право,то судове рішення за позовом про поділ спільного майна служило способом встановлення нових прав. Кожен з власників міг незалежно від інших відчужувати свою частку , обтяжувати її узуфруктом , закладати , нести витрати на утримання речі і мав право на її плоди пропорційно до своєї частки. У деяких випадках була потрібна згода інших співвласників : наприклад для встановлення сервітуту на річ. [10,c.146]

Таким чином необхідно відмітити, що право спільної власності сформувалося саме в Стародавньому Римі і зароджувалося воно протягом багатьох століть, а також внаслідок вирішення різних проблем у зв’язку з приналежністю однієї речі кільком особам.

Незважаючи на те , що форми і види права власності за римським законодавством дещо відрізняються один від одного, ці відмінності не настільки істотні і до того ж по низці об'єктивних і суб'єктивних причин римська правотворча думка трохи випереджає українську , що дає нашим правозастосовчим органам, а також законодавцю використовувати позитивний досвід накопичений римськими юристами в процесі вирішення практичних спорів і уникнути помилок які обов’язково зустрічаються у нелегкій юридичній науці та праві.

Використовуючи позитивний досвід не лише Стародавнього Риму , але й інших розвинених держав , зважаючи на національні й історичні особливості нашого народу Україна рано чи пізно все ж таки стане демократичною та правовою державою.

Власність - становий хребет , основа будь-якого цивілізованого суспільства. Без власності важко і навіть неможливо уявити нашу буденність. На власності грунтуються всі майнові відносини. Римські юристи вже тоді розуміли вплив власності на економічний розвиток країни. Для нормального функціонування держави у сфері внутрішньоекономічних відносин , необхідно було чітко врегулювати основні інститути цивільного права . Інститут права спільної власності не був винятком у силу важливості його регулювання . [9,c. 92]

Тому на сьогоднішній день ми маємо можливість аналізувати роботи римських юристів , брати звідти найголовніше і найважливіше для реалізації всіх наших планів у сучасному світі.

Підтвердженню вищесказаним словам є закріплення інституту права власності на найвищому законодавчому рівні, в основному законі нашої держави- в Конституції України.

2.2 Регулювання даного цивільно-правового явища в іноземних державах

Розглянемо порядок регулювання даного цивільно-правового інституту Цивільним кодексом Російської Федерації та Закону Естонії ’’Про речове право’’.

Згідно з частиною третьою главою першою статтею семидесятою спільною власністю є власність яка належить одночасно двом або більше особам, на відміну від Цивільного кодексу України який чітко не визначає якими ж частками наділені співвласники в майні, естонське законодавство виділяє пайове право спільної власності, тобто в якому частки є чітко визначені та просто спільну власність з рівними частками. Також визначено, що частки власників у загальному праві спільної власності рівні якщо інше не встановлено договором, а прибуток особи отримують пропорційно до свої часток у праві спільної власності. Співвласники зобов’язані користуватися річчю в такій степені, щоб не заважати користуванню інших співвласників. Витрати на річ покриваються пропорційно до часток кожного із спввласників. Також цікавою особливістю є право переважної купівлі речі співвласниками, згідно із Цивільним кодексом України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право купівлі за такою ж ціною. [11, глава 1]

Закон Естонії Про речове право зазначає що вищенаведене положення не застосовується якщо співвласник відчужує свою частку родичу по низхідній лінії чи батьку. Стаття 78 цього ж закону вказує нам на те, що якщо при виділенні частки із часткової власності ( при рівних частках) спір може вирішуватися шляхом жеребкування у суді. В статті 79 передбачається можливість правонаступництва частки співвласника лише за наступних умов:



  1. Узгодженння зі всіма співвласниками порядку користування річчю,

  2. Згода правонаступника на тимчасову заборону виділення частки із права спільної власності ( якщо відповідна відмітка буде внесена до реєстру) [11, ч. 3 глава 1]

Тепер відносно правового регулювання Цивільним кодексом Російської Федерації.Право спільної власності регулюється главою 16 ЦК РФ статтями 244- 259.

Цивільний кодекс розрізняє поміж спільної часткової власності спільну пайову(коли чітко визначені частки відповідно до внесків та договору) та ідеальну(якщо договором не зазначено інше частки вважаються рівними.

У випадках, якщо співвласники не можуть досягти згоди про порядок використання речі, яка перебуває у спільній частковій власності, то такий порядок встановлює суд. [12,глава 16]

Відносно спільної сумісної власності, то ЦК РФ згадує лише про майно, набуте подружжям під час шлюбу передбачається можливість укладання шлюбного договору. Більшість норм є бланкетними і посилаються на Сімейний кодекс РФ. Також зазначено про речі на які не розвповсюджуються правовий режим спільної сумісної власності, зокрема: речі індивідуального використання, подарунки, спадщина, коштовності, значні вкладення (капітальний ремонт), результати інтелектуальної діяльності, однак доходи від результатів є спільною власністю.[12, ст.254

Отже, ми можемо прослідкувати певну ідентичність регулювання даного питання в країнах СНД, хоча існують певні особливості, які вказують нам на пристосування законодавства як України так і інших країн минулого СРСР до законодавства ЄС.

3. Загальна характеристика права спільної власності в Україні

3.1 Нормативно-правове регулювання за Цивільним законодавством України.

Згідно ст. 4 ЦК України актами цивільного законодавства є Конституція України- як основа цивільного законодавства. В ч.3 ст.13 Конституції України зазначено, що власність зобов’язує і не може використовуватися на шкоду людині і суспільству, але ця норма часто нівелюється в нашій правовій державі.

Стаття 41 зазначає, що кожен має право володіти розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Не менш важливим принципом є положення про непорушність права власності, тобто ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права, ключовим у цьому є слово “протиправним“ оскільки особа може бути обмежена у його здійсності у випадках передбачених законом (у зв’язку з суспільною необхідністю, в інтересах національної безпеки та ін.) [1, ст 41]

Загальні положення про право власності регулюються книгою третьою главою двадцять третьою Цивільного кодексу України, стаття 316 визначає право власності як право особи на річ (майно) яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності полягає в 3 правомочностях: володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном.

Статтею 319 чітко регламентується порядок здійснення права власності, в яких відображаються загальні засади цивільного права. Наприклад п.1 вказує, що власник володіє,користується, розпоряджаєтсья своїм майном на власний розсуд, п. 2 зазначає- власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, а п. 6, що держава не втручається у здійснення власником права власності ці положення відображають одну із засад цивільного законодавства- неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини. Пункт 4 зазначає, що власність зобов’язує, тобто тим самим відображаєм принцип, який закріплено в Конституції України.

Цивільний кодекс розрізняє 4 види власності:


  1. Право власності Українського народу, до якого належать земля,  її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України права власника від імені народу України здійснюють ОДВ та ОМСВ.

  2. Право приватної власності, до якого належить усе майно окрім того, яке вилучене з обігу. Права власника здійснюють фізичні та юридичні особи.

  3. Право державної власності, права власника здійснює держава Україна в особі органів державної влади.

  4. Право комунальної власності, тобто майно, яке належить територіальній громаді, права власника здійснюють органи місцевого самоврядування.[2, ст.324-327]

Глава 24 регулює підстави набуття права власності п. 1 статті 328 зазначає, що право власності набувається на будь-яких підставах, що не заборонені законом, тобто все починаючи від привласнення загальнодоступних дарів природи, договору купівлі-продажу і закінчуючи отриманням спадку та створенням об’єктів інтелектуальної власності. [2, ст.328-345]

Глава 25 встановлює підстави припинення права власності, проте цей перелік не є виключним. До основних підстав ЦК відносить:

  1. відчуження власником свого майна;

  2. відмови власника від права власності;

  3. припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

  4. знищення майна;

  5. викупу пам'яток культурної спадщини;

  6. примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

  7. звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

  8. реквізиції;

  9. конфіскації;

  10. припинення юридичної особи чи смерті власника. [2,ст.346]

3.2 Спільна часткова влансіть.

Цивільний кодекс визначає, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Це майно може належати на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність із визначення часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб’єктами можуть бути як фізичні так і юридичні особи, держава, територіальні громади.



На рахунок часток у праві спільної часткової власності, то тут є правова колізія, на відміну від Закону Естонії ’’Про речове право’’ , який визначає, що у випадку коли частки не визначені договором, вони вважаються рівними, а якщо визначено то це один із різновидів права спільної часткової власності- пайове. А що стосується ЦК України, то ч. 1 ст.357 зазначає: ’’Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.’’ А ч. 2 ст.357 вказує на те, що якщо інше не встановлено договором частки визначаються з урахуванням вкладів кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Співвласники здійснюють право спільної власності за їх взаємною згодою, не порушуючи інтересів одне одного. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном , що є їхньою спільною частковою власністю, у разі недосягнення згоди такий порядок встановлює суд. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Дохід, плоди, продукцію від використання майна розподіляються між співвласниками пропорційно до їх часток, якщо інше не передбачено договором (домовленністю) між ними. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної власності, за умови дотримання положень про переважне право купівлі частки. Також право на частку може бути припинене за вимогою інших співвласників на підставі рішення суду у таких випадках:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;


4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Утримання майна, що є у спільній частковій власності, породжує зобов’язувальні правовідносини між співвласниками. Кожен із них зобов’язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження майна. Вони повинні сплачувати податки, збори (обов’язкові платежі), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном.Співвласник в межах закону і договору може в повному обсязі розпоряджатися своєю часткою у праві спільної власності. Власник частки у спільній власності має право на володіння, користування і розпорядження нею. Але за умови її продажу ст.362 ЦК передбачає деякі особливості: інші співвласники мають переважне право на купівлю цієї частки порівняно з неспіввласниками за ціною, оголошеною для продажу. Продавець зобов’язаний у письмовій формі сповістити інших співвласників про намір продати належну йому частку, вказавши ціну й інші умови (термін продажу, порядок сплати грошей тощо). Якщо частку бажають придбати декілька співвласників, то продавець може продати одному з них на свій вибір.

Якщо співвласники відмовляються від переважного права купівлі або не здійснюють цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна – протягом десяти днів від дня отримання повідомлення, продавець має право вибору іншого покупця.Якщо продавець проігнорував переважне право на купівлю частини в спільній власності інших співвласників, то співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Водночас він як позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. У таких випадках позовна давність становить один рік. Співвласник не може передавати своє переважне право купівлі частки у спільній власності іншій особі.При даруванні, міні, довічному утриманні інші співвласники не мають переважного права на придбання відчужуваної частки.Якщо частка у праві спільної власності належить фізичній особі, то у разі її смерті вона переходить у власність спадкоємця.Власник частки у спільній власності має право на виділення її в натурі. Такі питання виникають при поділі майна, що перебуває в спільній частковій власності. [18]



Стосовно звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій власності, то у разі недостатності у боржника-співвласника іншого майна він може пред’явити позов про виділення майна в натурі, проте, якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом. Якщо ж майно неможливо виділити в натурі співвласник має право вимагати продажу своєї частки із переправленням суми виторгу на погашення боргу.

Поділ майна, що є у спільній частковій власності має своїм наслідком припинення право спільної часткової власності. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.



3.3 Спільна сумісна власність.

Цивільний кодекс визначає спільну власність як власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них. Суб’єкти ті ж самі що і в спільній частковій власності. Цивільний кодекс прямо визначає, що майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною власністю, якщо інше не встановлено договором (шлюбним контрактом). Проте існують певні виключення відносно майна, яке є їх спільною власністю, а саме глава 7, ст. 57 Сімейного кодексу України зазначає майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду";



5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Також до особистої приватної власності Сімейний кодекс відносить речі індивідуального користування, коштовності, а також премії, нагороди за особисті заслуги, проте суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення господарства, вихованням дітей) сприяв їх одержанню. Кошти одержані за відшкодування збитків та страхові суми за особисте страхування. Суд може визнати особистою приватною власністю майно набуте за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносини.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю. [4]

Сімейний кодекс регламентує порядок отримання плодів і встановлює певні обмеження, щодо здійснення права особистої приватної власності, якщо один з подружжя має річ, яка плодоносить, то він є власником цих плодів, проте при розпорядженні майном, що належить йому на праві особистої приватної власності він повинен враховувати інтереси інших членів сім’ї в першу чергу дитини. У кодексі передбачено те, що у випадках якщо майно одного із членів подружжя істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю- ця норма є відносно молодою і вказує на прогресивний розвиток законодавства України.

Дружина, чоловік розпоряджаються об’єктами права спільної сумісної власності виключно за взаємною згодою, якщо договір виходить за межі дрібного побутового один з членів подружжя має право на звернення з позовом до суду. Для укладення договорів щодо цінного майна, а також відносно договорів які потребують нотаріального посвідчення і державної реєстрації згода одного із подружжя повинна бути надана обов’язково у письмовій формі. Подружжя може також визначити порядок користування майном що є у спільній сумісній власності. [4]

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. При поділі майна що є об’єктом права спільної сумісної власності частки є рівними якщо інше не передбачено домовленністю або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.



Шлюбний контракт.

Цивілістична суть сімейних відносин зумовила розширення можливості їхнього регулювання безпосередньо самими учасниками - Сімейний кодекс акцентує увагу саме на договірному регулюванні таких правовідносин. Частиною другою статті 7 Кодексу визначено, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Таке договірне регулювання стосується насамперед шлюбного контракту, який з першого січня 2004 року називається "шлюбним договором".Інститут шлюбного договору, який вже дуже давно існував і успішно застосовувався в країнах західної Європи та США, з’явився в нашому законодавстві більш ніж 10 років тому, коли 23 червня 1992 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім’ю України», згідно з яким Кодекс було доповнено статтею 27’, яка передбачила можливість укладання шлюбного контракту між особами, які вступають у шлюб. Шлюбний договір - це, перш за все, угода про вирішення спірних питань життя сім’ї, укладена між особами які вступають у шлюб, або подружжям.

Сімейним кодексом України передбачено, що шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки, а також майнові права та обов’язки подружжя як батьків. Згідно з частиною третьою статті 93 Кодексу шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Отже, подружжя не зможе, як раніше, передбачити якісь обов’язки особистого характеру по відношенню один до одного, а також особисті немайнові відносини між ними та дітьми. Добре це чи ні - покаже практика. Важливою умовою шлюбного договору є те, що його положення не повинні зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне для нього матеріальне становище.Крім того, частиною п’ятою статті 93 цього Кодексу визначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Найважливішою особливістю шлюбного договору є те, що ним майнові права й обов’язки подружжя може бути визначено інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержано під час шлюбу в дар, стає їхньою спільною сумісною власністю; може бути визначено на розсуд подружжя розмір часток у праві власності на майно, що буде нажите в період шлюбу; може бути передбачено умови поділу спільного майна в разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна. Шлюбний договір може містити також положення про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень про спільну сумісну власність і вважати це майно спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Наприклад, можна включити до договору положення про те, що подружжя зобов’язується утримувати непрацездатних батьків, когось з них, або дітей, народжених не в спільному шлюбі, надавати цим особам грошову допомогу або/та надати їм можливість проживати разом з подружжям, виділивши окрему кімнату в будинку чи квартирі тощо. Чоловік може у шлюбному договорі зобов’язати дружину ощадливо ставитись до сімейного бюджету, здійснювати облік проведених витрат на певну суму та інформувати його про ці витрати. Дружина може зобов’язати чоловіка забезпечити проживання своєї сім’ї в окремій квартирі чи будинку, окремо від його батьків.[15]

Проте на практиці шлюбний договір в першу чергу застосовується не для регулювання спільного проживання і користування майном, а на випадок розриву шлюбних відносин. Тому, безперечно, у шлюбному договорі можна визначити можливий порядок поділу майна, у тому числі і після розірвання шлюбу. У цьому разі у випадку розлучення можна уникнути довготриваючих судових процесів поділу майна, маючи більше шансів зберегти добрі відносини після розлучення. Щодо набрання чинності договором, то статтею 95 Сімейного кодексу України визначено, що в тому разі, якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо ж шлюбний договір укладено подружжям, то він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення, про що має бути зазначено в тексті договору.

Відносно порядку здійснення спільної сумісної власності, то Цивільний кодекс встановлює, що Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.[2,ст. 369]

На рахунок звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності, то кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому ст. 366 ЦК України. [15]

Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.[2,ст. 372]

Із вищенаведеного ми бачимо, що Цивільне законодавство України є досить прогресивним зокрема Сімейний та Цивільний кодекси, також спостерігаємо різного роду запозичення від західних держав, зокрема США, а також країн ЄС, впровадження різного роду інновацій таких як шлюбний договір та ін. Цивільне право України іде на зближення та пристосування до Європейських стандартів.

4. Практика застосування норм інституту права спільної власності в Україні.

4.1 Проблеми реалізації та судова практика.

Проблематика пов’язана із режимом спільного майна є складною. Г.Ф. Шершеневич вказував: «Спільна власність являє значні труднощі для з’ясування її юридичної природи»

Однією з поширених і складних проблем є розв’язання питання пов’язаного з поділом спільного майна, зокрема спільного майна подружжя і, відповідно, захистом прав власності на нього одного з подружжя. Згідно зі ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки і чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Статтями 60, 61 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Приблизне коло особистої приватної власності кожного з подружжя встановлений ст. 57 СК України. На відміну від Сімейного, Цивільний кодекс України дещо інакше встановлює режим спільності майна подружжя. Так, ст. 368 ЦК України обмежує режим спільності майна подружжя вказівкою на положення договору (мова йде про шлюбний договір, яким може бути встановлений режим майна подружжя відповідно до ст. 93 СК України) або законом. [5, c 114]

При наявності спільного майна, необхідне й управління ним, але нас цікавить насамперед можливість подружжя розпоряджатися спільним майном. Хоча дружина, чоловік відповідно до ст. 65 СК України розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою, однак це не виключає можливості укладати договори зі спільним майном одним з них. При цьому вважається, що такий з подружжя діє за згодою іншого з подружжя . Але, якщо такою своєю згодою інший з подружжя надає право розпоряджатися спільним майном, то чи не можна розглядати дії подружжя з розпорядження спільним майном, як представництво в інтересах іншого з подружжя. Такий висновок можна зробити аналізуючи ст.ст. 368, 369 ЦК України. Так ст. 368 визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, а ст. 369 встановлено право співвласників (у даному випадку іншого з подружжя) уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном, а в разі відсутності таких повноважень, правочин за позовом іншого співвласника може бути визнаний судом недійсним.[7,c.123]

Тут ми повинні згадати про представництво. Поняття представництва надане ст. 237 ЦК України. Представництвом є правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє. Таким чином, якщо один з подружжя відчужує майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності, то вважається, що він діє як за згодою і в інтересах іншого з подружжя, так і в особистих інтересах. Питання про згоду іншого з подружжя на вчинення правочину із спільним майном непросте, особливо, коли вчинений правочин виходить за межі дрібного побутового, але не належить до тих, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, або майно, що відчужується, не є цінним, як це передбачено ст.369 ЦК України та ст. 69 СК України. Звичайно, презумпція згоди іншого з подружжя щодо правочинів із спільним майном сприяє спрощенню цивільного обороту, тому що необхідність отримання такої згоди могла б призвести до його суттєвого утруднення. Презумпція згоди зумовлена припущенням про єдність інтересів подружжя щодо спільного майна. Зазвичай, в повсякденному подружньому житті інтереси чоловіка і дружини зумовлені спільною метою – функціонуванням сім’ї, утриманням і вихованням дітей, веденням спільного господарства. Однак не можна безапеляційно заявляти, що інтереси подружжя співпадають завжди, особливо, коли відносини між ними не склались. Як приклад може бути розглянута наступна ситуація. За час шлюбу подружжям було набуте спільне майно, зокрема кіоск (мала архітектурна форма), який використовувався у підприємницькій діяльності одним із подружжя. У жовтні 2006 року шлюб між подружжям був розірваний, а у вересні 2009 року був пред’явлений позов про поділ спільного майна подружжя, у тому числі і вказаного об’єкта шляхом визнання права власності на 1/2 частини кіоска. У судовому засіданні відповідач заявив, що вказаний кіоск у 2006 р. був проданий сторонній особі за 1200 гривень, гроші від продажу використані на потреби сім’ї, а тому підстав для судового розгляду немає, адже відсутній предмет спору. На підтвердження укладеного правочину був наданий договір купівлі-продажу, який був укладений у вересні 2006 року .[6,c 247]

Аналізуючи ситуацію можна відзначити, що, по-перше, договір з відчуження даного майна виходить за межі дрібного побутового, але не належить до тих, що потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, а саме майно не належить до цінного. Як правило, обов’язковому нотаріальному посвідченню або державній реєстрації підлягає нерухоме майно чи транспортний засіб. Спірне майно не являється нерухомим, тому що відповідно до ст.ст. 181, 182 ЦК України до нерухомого майна належать об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації . У даному випадку кіоск не може бути віднесений до нерухомого майна, бо його переміщення можливе без знецінення та зміни призначення, сам договір з відчуження такого майна не підлягає нотаріальному посвідченню, а перехід прав не підлягає державній реєстрації. Тому згода іншого з подружжя на відчуження такого майна не вимагає нотаріального посвідчення і для захисту прав іншого співвласника неможливо застосувати положення ст. 220 ЦК України щодо правових наслідків недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору – у разі недотримання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, тобто таким, недійсність якого встановлена законом і визнання його недійсним судом не вимагається (ст. 215 ЦК України).

По-друге, у даній ситуації, на нашу думку, неможливо застосувати такий речево-правовий засіб захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) .Справа в тому, що таке витребування власником (у даному випадку іншим співвласником) майна можливе лише тоді, коли особа, у якої знаходиться майно, знає або могла знати, що володіє ним незаконно (недобросовісний набувач), або якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі і перебуває в особи, яка не знала і не могла знати про незаконність свого володіння (добросовісний набувач). У даному випадку витребування майна шляхом його віндикації неможливе, адже ст. 362 ЦК України та ст. 65 СК України презюмується згода одного із співвласників (одного з подружжя) на укладення іншим співвласником (другим з подружжя) договору щодо відчуження спільного майна і довести відсутність такої згоди повинна сторона, права якої порушені. При розгляді даної ситуації це зробити вкрай важко, бо при укладенні договору з відчуження спільного майна (кіоска) не вимагається така згода в письмовій формі або її нотаріальне посвідчення. Таким чином, позивач не зможе в судовому процесі довести обставини, на які він посилається (відсутність згоди на відчуження спільного майна) як на підставу своїх вимог згідно зі ст.ст. 27, 57, 60 ЦПК України. Крім того, пред’явлення віндикаційного позову в даній ситуації навряд чи можливе, виходячи з наступного. Між відчужувачем і набувачем був укладений договір, внаслідок чого виникли зобов’язальні відносини відповідно до положень ст.ст. 509, 626, 655 ЦК України, які згідно зі ст. 599 ЦК України припинились виконанням. Витребування майна шляхом пред’явлення віндикаційного позову можливе лише, якщо волевиявлення власника на вибуття майна з його володіння було відсутнє, а в даному випадку така згода законом презюмується. Тобто пред’явлення віндикаційного позову можливе лише у випадку виникнення між сторонами позадоговірних, а не договірних зобов’язань. [5,6,19]

У даній справі неможливо захистити права співвласника шляхом застосування положень ст. 369 ЦК України – визнання укладеного договору недійсним, внаслідок відсутності у відчужувача повноважень. Як зазначалось вище, при відчуженні спільного майна один із співвласників діє як представник іншого, а відтак повинен діяти в його інтересах, у межах наданих повноважень. Згідно зі ст. 241 ЦК України при перевищенні представником повноважень, правочин, вчинений ним, створює права й обов’язки довірителя лише при наступному схваленні ним правочину, бо у протилежному випадку права й обов’язки виникають у представника і протилежної сторони правочину, а не у довірителя і протилежної сторони, як це визначено ст. 239 ЦК України. У даному випадку схвалення вчиненого правочину не було, про що свідчить пред’явлений другим з подружжя позов про поділ спільного майна. Тобто позивач до моменту пред’явлення позову не знав, що спільне майно відчужене сторонній особі і, відповідно, про схвалення вчиненого правочину мова взагалі йти не може. Через те що права і обов’язки виникли у сторін договору купівлі-продажу, то співвласник, який втратив своє майно, має право вимагати не повернення майна, а лише відшкодування заподіяної йому шкоди у розмірі дійсної вартості майна (в нашому випадку вартість 1/2 частини проданого кіоска становить 600 гривень), про що зазначено і у п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». [16,17]



Висновок:

Отже, метою дослідження було: розглянути правові аспекти інституту спільної власності та права власності як такого, а також дати юридичну характеристику і визначити проблеми реалізації даного питання в Україні.

Я вважаю, що поставлена мета досягнута. В процесі дослідження предмету даної роботи ми зіткнулися з багатьма цікавими цивільно-правовими аспектами, дослідили механізм захисту права власності, а також основні проблеми, які виникають в процесі здійснення правозастосовчої діяльності уповноважених органів. Зокрема в судових пленумах ми побачили, що існує така проблема як неоднакове застосування норм цивільного права, на чому власне і наголошує Верховний суд України та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Також було приділено немало уваги цивільному законодавству як об’єкту дослідження, звертали увагу на положення Конституції України як основу цивільного законодавства, Сімейний Кодекс, Цивільний Кодекс, Постанови КМУ, Акти міністерств та відомств, ми зустрілися з деякими правовими колізіями і сподіваємось, що в найближчому майбутньому такі недоліки в законодавстві все ж таки будуть усунені.

Визначили для себе принципову різницю між спільною сумісною та спільною частковою власністю порядок вирішення суперечностей які виникають в процесі реалізації законних прав та інтересів юридичних та фізичних осіб, також порівняли порядок регулювання даного виду цивільно-правових відносин в нашій державі і співставили з міжнародною практикою, зокрема Естонською та Російською.

В процесі опрацювання даного питання неодноразово зверталися до провідних юристів України, які присвятили чимало часу і сил задля вирішення цієї проблеми, зокрема, Підопригора О.А., Дзера О.В., Галунька В.В. та інших.

Викладене свідчить, що проблема захисту права спільної власності, у тому числі і права власності подружжя на спільне майно, недостатньо розроблена і вивчена та потребує свого подальшого вирішення, але якби там не було, Україна молода держава і оскільки вітчизняне цивільне право лише в процесі становлення, тому для того щоб позбутися пережитків минулого, а саме негативних, потрібен час. В процесі подальшого становлення і пристосування нашого законодавства до стандартів Європейського Союзу всі недоліки рано чи пізно будуть усунені, неабияку роль в цьому процесі відіграє наше покоління, покоління молодих юристів — майбутніх законодавців!

Список використаної літератури:

1.  Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року за № 435-IV // Відомості Верховної Ради. - 2003. - № № 40-44. - ст.356.

3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 52. - С.180

4. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 № 2947-III // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135.

5. Галунько В.В. Охорона права власності: адміністративно-правові аспекти: Монографія / Харківський національний ун-т внутрішніх справ; Херсонський юридичний ін-т. - Херсон: ХМД, 2008. - 348 с.

6. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України у 2т. - 2-е вид., перероб. і доп. (за ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - Т.1. - 312 с.

7. Шевченко Я. М. Питання права власності (коментар до Конституції України) / Кодифікація приватного (цивільного) права України. Київ: Український центр правничих студій. - 2000.

8. Дождєв Д. В. Римське приватне право підручник для ВУЗів./ Під ред.академіка, д.ю.н., проф. В. С. Нерсесянца. – видання 2 доповнене і перероблене - М.: Норма, 2006.

9. Маслов І. С. Римське право: Посібник. – М.:, 2002.

10. Баринова М. А., Максименко С. Т. Римське приватне право підручник для ВУЗів - ЗАО «Юстицинформ», 2006..



12.http://reyestr.court.gov.ua/Review/17519052

13.http://reyestr.court.gov.ua/Review/15529003

14. Постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. №457

15. http://www.minjust.gov.ua/4500

16. Постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав

17. Постанова пленуму Верховного суду України Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності



18. http://www.nalogovnet.com/uk/kak-ne-poterjat/372-obshhaya-sobstvennost.html

19.http://www.legalclinic.com.ua/load/sudova_praktika/civilni_spravi/sudova_praktika_po_spravam_shhodo_pripinennja_prava_vlasnosti_na_chastku_u_spilnomu_majni/23-1-0-16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка