Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні



Скачати 93.97 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір93.97 Kb.
ВІДГУК

офіційного опонента на дисертаційну роботу

Крицкалюка Назара Івановича

нституціоналізація громадянського суспільства

як чинник становлення демократії в Україні",

подану на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси
Сучасне українське суспільство переживає процес глибокого реформування всіх сфер суспільного життя, його інститутів, норм і цінностей. У центрі теоретичного осмислення та практичної діяльності постає проблема підвищення ефективності влади та раціоналізації політичної системи, що безпосередньо пов'язана з проблемою інституціоналізації громадянського суспільства, спроможного "впливати на демократичну трансформацію" (с.4).

На тлі трагічних подій і низки випробувань для цілісності країни українське суспільство утвердилося саме як громадянське суспільство. Традиційно останнє сприймалося як декларативний, формалізований, теоретичний конструкт, а в політичному процесі громадянам відводилася мінімальна роль. Відповідно державна політика щодо громадянського суспільства стосувалася передусім нормативно-правових аспектів, а в політико-правовій реальності мала або периферійний, або формально символічний характер. У післямайданний період у відносинах між органами державної влади й інститутами громадянського суспільства такий підхід кардинально змінено, проте негативні тенденції частково відтворюються. Оскільки на часі швидкі зміни й вихід із системних та інституційних криз в усіх сферах, державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства й ефективної взаємодії потребує цілеспрямованості й цілісності. Тому, запропонована Н. І. Крицкалюком авторська концепція інституціоналізації громадянського суспільства є оригінальною, має антикризовий характер "і складається із двох стратегій: попереджувальної і активно-динамічної" (с.7) – заслуговує схвалення.

Структура дослідження логічно вивірена і має послідовну систему аргументацій, відзначається продуманістю та чіткістю. Досягнення мети дослідження сприяє відповідність структурних частин дисертації окремим дослідницьким завданням.

Концепція ґрунтується на принципах відповідальності, відкритості, гуманізму, зниження рівня нерівності, політичного плюралізму, демократії, збалансованості цілей і можливостей реалізації, вираження громадянським суспільством власних інтересів незалежно від держави, забезпечення провідного значення інституціоналізації в процесі реформ, з метою пом’якшення наслідків політичних змін, забезпечення громадської згоди та консенсусу у зв’язку з загрозою виникнення «замороженого конфлікту» на сході України, спричиненого агресію РФ, порушенням Росією основних засад світового порядку і міжнародного права через анексію українського Криму (с.183).

У першому розділі дисертант аналізує становлення та еволюцію проблеми інституціоналізації в історії політологічної думки. Це виглядає досить виправданим, адже необхідно підкреслити, що інституціоналізація та наше теоретичне її осмислення не стільки перетворюються, скільки утворюються в процесі постійного розвитку.

Дослідження інституціоналізації громадянського суспільства, як справедливо зазначає дисертант, ускладнюється тим, що історія вивчення останнього є тривалою, а науковий доробок у цій сфері навряд чи піддається обчисленню (с.11). З одного боку такий різноманітний спадок можна оцінювати позитивно: систематизація точок зору і концепцій сутності інституціоналізації громадянського суспільства вітчизняними і зарубіжними вченими створюють сприятливу ситуацію для розробки цілісного підходу до інституціоналізації (с.12-37). З іншого боку, перспективи інтегрування всіх даних традицій в систематично завершену теорію інституціоналізації виглядають проблематично, оскільки різноманітні позиції, з яких здійснюється осмислення інституціоналізації важко примирити один з одним (с.42).

Не викликає суттєвих заперечень запропоноване дисертантом уявлення про сутнісні характеристики інституціоналізації і правомірне уточнення змісту основного поняття дослідження "інституціоналізація громадянського суспільства" як "процес розвитку і засвоєння індивідами і різними соціальними спільнотами необхідних норм і ролей, цінностей і еталонів політичного поведінки, способів контролю за їхнім дотриманням, а також результат процесу, у рамках якого політична дія починає регулюватися і здобувати стабільні риси політичної структури. Рівень інституціоналізації визначається адаптивністю, складністю, автономією і узгодженістю її організацій і процедур, внутрішньою цілісністю. Результатом процесу інституціоналізації є специфічний набір соціальних норм і правил, що конструюють співіснування і взаємодію відносини акторів, припускає відповідність їхнім очікуванням, розвиває «силу дії» з метою - запровадити стабільний порядок, у якому вони знизять рівень невизначеності взаємодії між людьми, зроблять політичні і соціальні трансакційні витрати в суспільстві мінімальними, це умова політичної стабільності та ефективності конфігурація інститутів формує інституціональний дизайн, інституціоналізації довіри" (с.43-43).

Вагомим позитивом роботи є вміння автора застосовувати теоретичний матеріал для аналізу сучасного стану інституціоналізації українського суспільства та його вплив на розвиток демократі. Так, у другому розділі "Формування інститутів громадянського суспільства в умовах становлення демократії в незалежній Україні" наголошується, що на інституціоналізацію громадянського суспільства впливає специфіка українських трансформацій, сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів. Об'єктивні - визначаються "стартовими" обставинами трансформації, зокрема неготовністю соціальних спільнот і політичних інститутів країни до вирішення нових проблем і задач; ініціювання процесів "згори" за мобілізаційною моделлю, що має бути наповнена демократичним змістом; територіальна фрагментованість країни, нерівномірність соціально-економічного, політичного і культурного розвитку суб'єктів регіонів. Суб'єктивні - визначаються характером ставлення соціальних груп і політичних інститутів до реформ, до владних структур, до сприйняття демократії, справедливості, свободи, громадянських прав тощо (с.66-98).

До активу дисертанта можна віднести з'ясування чинників антикризової інституціоналізації громадянського суспільства до яких відносяться: взаємодія демократичних інституцій, представництво інтересів, захист прав та свобод, політична участь, децентралізація та виявлення суперечностей у процесі розвитку громадянського суспільства, що можуть бути поштовхом демократичних змін. Сучасна "модель відносин держави та громадянського суспільства, на думку автора, відповідає перехідному стану політичної системи й може бути визначена як нерівноправне партнерство" (с. 126).

Інституціоналізацію громадянського суспільства в Україні, зазначається в дисертації, відображає процес самоорганізації суспільних груп із специфічними інтересами. Одночасно це є стадією формування громадянського суспільства як цілісності, що визначає відносини з державою, тобто інституціоналізація громадянського суспільства та демократизація відбуваються одночасно та паралельно. Умовою формування та подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства є демократизація.

До активу дисертантата слід також віднести визначення основних шляхів становлення демократії через інституціоналізацію громадянського суспільства в Україні: "розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами; активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру – благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації, а також розвиток форм громадського самоврядування і самодіяльності; удосконалення контрольних механізмів; максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини; зміцнення свободи інформації, відкритості суспільства; піднесення рівня суспільної свідомості, користуватися її благами, в готовності до удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов; подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в спроможності жити в умовах демократії" (с. 126-127).

У третьому роздііл дисертації "Вплив інституціоналізації громадянського суспільства на розвиток демократії в Україні в умовах новітніх викликів" аспірант ретельно дослідив, що інституціоналізація громадянського суспільства в зазначений період змінила його роль в політичних процесах і воно вийшло на новий якісний рівень мобілізації активних громадян для вирішення стратегічних для розвитку українського соціуму проблем, створило унікальні інституційні осередки, які продемонстрували здатність формулювати власний порядок денний та змушувати рахуватися з ним різні політичні сили. Практика виходу людей на Євромайдан засвідчила, що енергія самоорганізації українських громадян має великий потенціал до консолідації навколо суспільно значущих проблем. Основними формами громадянської активності стали: протестна активність організацій громадянського суспільства проти узурпацій влади, попрання демократичних цінностей і європейського вибору, а згодом – в умовах воєнної агресії громадянське суспільство продемонструвало високу здатність до консолідації і мобілізації. Волонтери й добровольці, мережеві спільноти, різноманітні громадські ініціативи та рухи становлять сьогодні кістяк реального та спроможного громадянського суспільства. Отже, позитивний індекс актуалізації проблеми інституціоналізації громадянського суспільства намічався у часи Помаранчевої революції. "Проте скоро, - з сумом підкреслює дисертант, - суспільство втратило надію на те, щоб реально впливати на перехід подій у політичному житті країни. І громадянське суспільство знову опинилось у занепаді" (с. 180).

Досить ретельне дослідження, як в теоретико-методологічному, так і, власне, політологічному сенсі, дало можливість автору створити цілісне і систематизоване уявлення як про сучасний стан цього явища так і спрогнозувати перспективи його розвитку.

Наукові положення дисертації Н. І. Крицкалюка, які є теоретико-методологічною основою розв'язання важливого наукового завдання, а саме - визначення сутності, умов та перспектив інституціоналізації громадянського суспільства в контексті забезпечення демократичних політичних процесів в Україні, достатньо обгрунтовані в самій роботі та висловлені в авторефераті й публікаціях автора.

Відмітною позитивною рисою роботи є те, що теоретичні напрацювання, висновки базуються на глибокому аналізі проблеми, опрацюванні значної кількості вітчизняних та зарубіжних джерел та їх грунтовному практичному осмисленню. Наукова та практична значимість результатів дисертаційного дослідження підтверджена їх апробацією на наукових конференціях.

Позитивно оцінюючи дисертаційну роботу загалом, вважаю за необхідне висловити деякі зауваження та дискусійні положення:

1. У тексті дисертації містяться плідні ідеї, які не завершилися формулюванням відповідних положень і рекомендацій. Зокрема на, с. 112-113 досить правильно виписані умови інституціоналізації громадянського суспільства, яле як їх спрямувати на демократичний розвиток політичного процесу в Україні, оскільки, як зазначає дисертант "у значної частини, якщо не в більшості населення, викликають психологічний дискомфорт такі фундаментальні, базові цінності, на яких функціонує громадянське суспільство, як економічна і соціальна нерівність, конкуренція, а також відсутність багатьох соціальних і політичних гарантій" (с.115). Це вимагає додаткового пояснення.

2. Деякі твердження, висловлені в дослідженні, неоднозначні і мають дискусійний характер, зокрема положення про "оптимальну модель інституціоналізації громадянського суспільства в Україні" (с. 122, 187).

3. На с. 121 вказується, що "самоврядування тісно пов’язане з демократією " і тут же... "варто розрізняти місцеву демократію і самоврядування". Хотілося б більш чітко зрозуміти їх спільне і відмінне.

4. У третьму розділі дисертації ставиться питання про розпочатий в Україні процес децентралізації управління і який розуміється як перерозподіл функцій і повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади і необхідність передачі з центру на місця повноважень, ресурсів і відповідальності (с. 172-174). Підтримуючи загалом цей процес, в дисертації не акцентується в достатній мірі недоліки цього формату.

Висловлені зауваження та побажання, звичайно, не піддають жодному сумніву теоретичні здобутки автора дисертації. Дослідження Крицкалюка Назара Івановича "Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні" є самостійним дослідженням актуальної проблеми, яка має важливе теоретичне і практичне значення.

Зміст автореферату є ідентичним до змісту основних положень дисертації. Висновки, отримані в процесі дослідження, є достатньо обгрунтованими. Вони відзначаються новизною, витримали необхідну апробацію і, поза сумнівом, знайдуть своє теоретичне і практичне застосування у подальших дослідженнях, а також у викладанні політології і соціології.

За змістом і оформленням дисертаційна робота "Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні" відповідає вимогам "Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника", а її автор Крицкалюк Назар Іванович заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси.

Офіційний опонент

кандидат політичних наук, доцент,

докторант кафедри політичних наук

Київського національного університету



будівництва і архітектури В. Л. Згурська


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка