Імені юрія федьковича чучко Михайло Костянтинович



Сторінка2/3
Дата конвертації26.04.2016
Розмір0.63 Mb.
1   2   3
„Домінування православних у конфесійному складі буковинців” досліджено конфесійний склад жителів краю та відзначено кількісну перевагу серед населення Буковини віруючих Православної Церкви.

Обрядово-релігійна культура Буковини належить до православної культурно-релігійної традиції, яка в Середні віки поширилася від греків до народів, що жили в Карпато-Дунайському регіоні. Як засвідчують археологічні матеріали, православне християнство на теренах Буковини поширювалося ще у XII – XIIІ ст. Однак власна православна церковна організація в краї з’явилася лише на початку XV ст., після заснування православної митрополії у Сучаві (1401 р.) та єпископства у Радівцях (1402 р.). Потребуючи духовної санкції своєї влади, молдавські господарі забезпечили Православній Церкві панівне становище в країні. Вона стала провідною і найчисленнішою за кількістю віруючих релігійною інституцією Молдови. Відзначаючи приналежність переважної більшості населення Молдавії, в тому числі її північних волостей, до Православної Церкви, автори ХІV – кінця ХVІІІ ст., на жаль, не наводять жодних цифр стосовно чисельності православних віруючих краю на ту пору. Такі дані дає лише церковна статистика останньої четверті XVIII – початку ХХ ст. Так, згідно з статистичними даними число православних віруючих на Буковині в кінці XVIII ст. зросло з 26828 сімей (1784 р.) до 27245 сімей (1786р.). У ХІХ – на початку ХХ ст. кількість православних збільшилася з 213924 осіб (1823 р.) до 547603 осіб (1910 р.). З них православних українців налічувалося 274349 чоловік, а румунів – 273254. Поряд з православними в краї мешкали представники інших конфесій. Так, в 1910 р. Буковину населяли 98565 римо-католиків, 26182 греко-католики, 657 вірмено-католиків, 20029 лютеранів, 484 кальвіністи, 341 вірмено-григоріан, 3232 липовани, 102919 іудеїв та 8 мусульман.

Отож, у другій половині XІV – на початку ХХ ст. більшість місцевого населення Буковини належало до Православної Церкви, яка в молдавську добу була панівною, а в австрійський період продовжувала зберігати провідні позиції найбільш чисельної за кількістю вірних релігійної інституції краю.

У четвертому підрозділі „Релігійний чинник і проблема етнічної самоідентифікації у традиційному середовищі Буковини” розглянуто питання впливу релігійної приналежності православних буковинців на їхню етнічну само ідентифікацію.

Відомо, що тривалий час українське та східнороманське населення Буковини в церковно-адміністративному плані належало до Молдавської православної митрополії. За умов відсутності етнічної свідомості і не відчуваючи конфесійної різниці між собою, українці та румуни вважали себе за один народ. Історично склалося так, що перші паростки національного самоусвідомлення виникли в середовищі східнороманської еліти краю. Українське національне відродження, що розпочалося на рубежі 50-60-х рр. ХІХ ст. в середовищі нечисленної місцевої інтелігенції, спершу потрапило під вплив русофілів. У кінці 80-х рр. ХІХст. домінуючі позиції серед української інтелігенції Буковини здобули народовські діячі, які на противагу русофільській доктрині загальноруської єдності та православної солідарності, акцентували увагу на єдності буковинців з українцями інших земель. На початку ХХ ст. вони стали поступово відмовлятися від етноніму „русин”, „руський” і почали широко вживати нову назву – „українець”, яка одразу викликала бурхливі протести з боку польських лідерів та русофілів. Офіційному утвердженню на теренах Буковини етноніму „українець”посприяв лише указ цісаря Карла від 13 квітня 1918 р.

Отже, православна спільнота Буковини, що майже винятково складалася з українського і східнороманського населення, спершу не відчуваючи своєї поліетнічності, постала в умовах багатонаціональної та поліконфесійної імперії Габсбургів перед вибором пріоритетних орієнтирів власної ідентичності. Найбільш яскраво всі ці процеси, пов’язані з вибором пріоритетних орієнтирів ідентичності в середовищі православної людності краю, відобразилися в місцевих етнонімічних трансформаціях ХІХ – початку ХХ ст., коли молдавани стали називатися румунами, а русини – українцями.

П’ятий підрозділ „Феномен буковинської толерантності в контексті ставлення православних до представників інших конфесій” присвячений аналізу міжконфесійних взаємин у краї в історичній ретроспективі.

Українська та східнороманська спільноти Буковини, здавна об’єднані в культурному плані спільною православною вірою, мали досвід багатовікової усталеної взаємодії й співпраці з представниками інших етнічних груп та віросповідань. Проте у різні періоди історії краю ці взаємини складалися по-різному. Друга половина ХIV – початок ХV ст. відзначалися в горішній частині Молдавської землі, як і загалом у всій Молдові, толерантним ставленням до представників усіх релігій (римо-католиків, вірмено-григоріан, гуситів). Проте укладення в 1439р. у Флоренції унії між грецькою та латинською Церквами справило негативне враження в молдавському суспільстві. Жителі воєводства почали вбачати в римо-католиках загрозу православ’ю. Вороже ставилися жителі Молдавії й до османів-мусульман, які прагнули підкорити їхню державу подібно до інших православних балканських країн. У 1552 р. на теренах Молдавської землі розпочалося переслідування представників інославних конфесій. Однак з часом терпимість до вірмено-григоріан та римо-католиків була відновлена. У XVII – XVIII ст. католикам в Молдавському воєводстві надавалося право вільно сповідувати свій культ, але суворо заборонялося перетягувати до своїх лав православних віруючих, схиляти їх до єресі. Католики також не сприймалися за рівних з православними. Характерно, що подібне ставлення до іновірців, особливо до католиків, збереглося в північній частині історичної Молдови – Буковині – й після її інкорпорації імперією Габсбургів. Подальшому покращенню стосунків різних етнічних і конфесійних груп на Буковині сприяли активні заходи австрійського уряду. Під скіпетром Габсбургів буковинці різних етнічних груп та віросповідань почали вчитися жити поряд, толеруючи один одного. Проте навіть у освічену австрійську добу Буковина знала безліч прикладів міжетнічних та міжконфесійних непорозумінь, які, правда, не виливалися в такі гострі протистояння, як, скажімо, в сусідній Галичині, де неподільно панувала польська шляхта. Адміністративне прилучення Буковинського дистрикту до королівства Галичини і Володимерії в 1786 р. гостро поставило перед православними жителями краю проблему католицького місіонерства, яке провадили тут за сприяння польських чиновників заїжджі єзуїти та василіани.

В цілому варто підкреслити, що в ту пору як між представниками різних мов та релігій в інтелектуальних колах краю відбувався культурний обмін, для менш освічених верств населення на Буковині залишалося характерним роздільне сусідство з усіма його забобонами у ставленні до представників не їхньої віри та чужинців.

У третьому розділі „Пастирі і паства: багатовимірність взаємодії суспільної свідомості” досліджено питання місця Православної Церкви в структурі держави, життя та діяльності православного кліру, а також його відносини з мирянами.

Перший підрозділ „Взаємини Православної Церкви і влади в Молдавському воєводстві та імперії Габсбургів” стосується аналізу державно-церковних відносин у Молдавській землі та імперії Габсбургів.

В епоху Середньовіччя держава не мислила себе без Церкви, адже влада в часи неподільного панування релігійного світогляду також потребувала духовної санкції. Саме Церква, за уявленнями середньовічного суспільства, надавала законності різним установам та встановленню прав, у тому числі й на вищому рівні. З огляду на це молдавські воєводи взялися за організацію власної православної митрополії. Православна Церква Молдавії в свою чергу всіляко підтримувала владу господаря. Вона розглядала воєводу як помазаника Божого, надавала духовної санкції коронації воєводи. Митрополит та інші ієрархи Молдавської Церкви разом з господарем брали участь у державних церемоніях та справах. Проте окремі господарі, що прагнули до самодержавного правління, у випадку надмірного втручання вищого кліру у справи, що належали до компетенції воєводи, не втрачали нагоди вказати духовенству на його місце. Загалом же Церква і господар діяли в Молдові заодно. Факти свідчать, що у їхніх взаєминах до певної міри реалізувалася поширена у візантійському світі ідея симфонії влади і Церкви.

На початку австрійського правління в Буковині місцева Православна Церква перебувала в юридично невизначеному стані. 19 червня 1783р. цісар Йосиф ІІ оприлюднив так званий „Толеранцпатент”, яким була забезпечена свобода всім віровизнанням. Проте, надавши Православній Церкві Буковини законного статусу в державі, цісар секуляризував церковно-монастирські володіння. Організаційно-адміністративні питання діяльності Православної Церкви краю були врегульовані цісарською „Постановою про впорядкування духовної, церковної та шкільної справи на Буковині” від 29 квітня 1786 р. Державний закон про загальні громадянські права від 21 грудня 1867 р. надавав кожній дозволеній в державі Церкві або церковній спільноті право здійснювати відкрито публічне богослужіння, самостійно керувати своїми внутрішніми справами та утримувати у своєму віданні усі призначені на предмети культу, просвіти й благодійності установи та фонди. Той самий закон урівнював також становище православних священиків з духовенством інших віросповідань як стосовно прав та обов’язків, так і у шкільних справах. У 1873р. цісар видав указ про перетворення Буковинського єпископства на Митрополію Буковини й Далмації. Однак пільги і привілеї, надані цілою низкою законодавчих актів на папері, в реальній практиці в повному обсязі не виконувалися. Позбавлена самостійності у вирішенні внутрішніх церковних питань, вища ієрархія Буковинсько-Далматинської митрополії, права і привілеї котрої цілком залежали від милості австрійської влади і, в першу чергу, імператора, при всякій нагоді намагалася засвідчити цісарю свою лояльність.

Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, можна констатувати, що в Молдавському воєводстві Православна Церква посідала панівне становище, підтримувана політично та матеріально на державному рівні. Натомість у католицькій імперії Габсбургів вона була зведена до становища другорядної релігійної організації, а залежність православного кліру від держави породжувала у ньому раболіпство перед цісарем і його урядниками.

У другому підрозділі „Вища православна церковна ієрархія краю: персональний склад, канонічний статус, владні прерогативи, побут ” проаналізовано відомості про вищу церковну ієрархію Сучавської митрополії, Радівецького єпископства, Буковинської єпархії та Буковинсько-Далматинської митрополії, окреслено її канонічні права й обов’язки, висвітлено побут владик.

Вищі духовно-адміністративні функції в Православній Церкві Молдови належали Сучавському митрополиту (у XVII ст. його резиденцію було перенесено до Яс). Першим молдавським митрополитом з кафедрою в Сучаві був Йосиф, що походив з роду Мушатинів. Усього протягом XV – останньої четверті XVIII ст. владиками Молдавської митрополії були 43 митрополити. У церковно-адміністративному підпорядкуванні у митрополита Сучавського і Молдавського перебував єпископ Радівецький. До його єпархії входили чотири волості Горішньої землі. Всього з джерел відомо 42 Радівецьких єпископи. Кандидатами у владики були винятково представники чорного духовенства. Єпископами, зазвичай, ставали ігумени великих монастирів, а митрополитами – єпископи Романський або Радівецький. Так, приміром, з ченців, що прийняли постриг у монастирі Путна, походило шість Сучавських і Молдавських митрополитів та дев’ять Радівецьких єпископів. Більшість Сучавських митрополитів та Радівецьких єпископів займали активну громадську позицію, були порадниками та наставниками воєвод, очолювали дипломатичні місії до різних країн, сприяли будівництву храмів і монастирів, їх оздобленню та обдаруванню маєтками, переписували книги, відкривали друкарні, лікарні і школи.

Австрійська адміністрація в 1782 р. перенесла єпископську кафедру з Радівців до Чернівців та підпорядкувала Буковинського владику Карловіцькій митрополії (1783 р.). Хіротонія Буковинських єпископів до піднесення єпархії Буковини у ранг митрополії здійснювалася в Карловіцах. Після піднесення Буковинської єпархії в 1873 р. до ступеню митрополії, головним духовним керівним органом Буковинсько-Далматинської архідієцезії був Синод, який складався з її правлячих архієреїв: архієпископа і митрополита Буковини та Далмації, а також єпископів Далматинського та Боко-Которського. Процедура обрядового поставлення призначеного цісарським указом на митрополичу кафедру Буковини і Далмації кандидата складалася з іменування, хіротонії та інсталяції в кафедральній церкві.

Отже, в молдавський період вища церковна ієрархія краю складалася з Сучавського митрополита та Радівецького єпископа. Останній на початку австрійського володарювання став владикою Буковини. Піднесення в 1873 р. Буковинської єпархії до рангу митрополії сприяв автономному статусу Православної Церкви Буковини. На ментальному рівні призначення владики в Православній Церкві краю як у молдавський, так і австрійський періоди, незалежно від способу обрання кандидата собором чи світськими властями, мислилося справою „милості Божої”, а сам архієрей бачився спадкоємцем „апостольської благодаті”, покликаний Христом наставляти та напучувати пастирів і паству.

Третій підрозділ „Соціально-економічне становище, світоглядні орієнтири та побут православного парафіяльного духовенства” стосується питання життя та діяльності парафіяльного кліру.

Життя православного населення північних волостей Молдавського воєводства, так само, як і пізнішої австрійської Буковини, було тісно пов’язане з церквою та її служителями, котрі не лише відправляли богослужіння, здійснювали обрядові таїнства та займалися моральним вихованням віруючих, але й були найбільш авторитетними особами в громаді. У 1490 р. в Радівецькій єпископії згадуються 44 „попи” з церков Сучавської та 6 – з Чернівецької волостей, котрі „прислухають” до неї „з усіма данинами, поклонами, винами, і з усім приходом попівським”. У 1591 р. в Чернівецькій, Сучавській та Хотинській волостях загалом налічувалося 384 священики. Процедура поставлення у священики чітко визначалася церковними канонами. В молдавський період священники не мали сталої платні і обкладалися податками. Освітній рівень парафіяльного духовенства краю був надзвичайно низький.

На момент прилучення буковинського краю до імперії Габсбургів стан матеріального забезпечення місцевого православного кліру бажав кращого. Суттєві зрушення в справі призначення сталого матеріального утримання та підвищення освітнього рівня парафіяльного кліру на Буковині сталися у 1786 р., коли священикам надали земельний наділ і певні пільги, але скоротили їх чисельність (з 448 до 259 осіб). У посіданні місця пароха священики цілком залежали від милості австрійських властей та великих землевласників, що володіли правом церковного патронату в громадах. З ХІХст. священикам стали платити зарплату. Певних зрушень за часів австрійського правління у краї зазнало приватне життя буковинського православного духовенства, покращився його освітній рівень.

Таким чином, можна констатувати, що парафіяльне духовенство північних волостей Молдавського воєводства не мало сталого матеріального забезпечення і перебувало на низькому освітньому рівні. В австрійський період соціально-економічне становище та освітній рівень буковинських сільських православних священиків суттєво покращилися. Водночас австрійська влада вжила низку заходів щодо перетворення священика на відданого слугу австрійської монархії.

У четвертому підрозділі „Особливості взаємин православного кліру та мирян” охарактеризовано відносини духовенства з парафіянами.

Парафія була найменшою церковною структурною одиницею як у північних волостях Молдавського воєводства, так і в пізнішій австрійській Буковині. Очолював парафію священик-настоятель. У молдавський період в окремих парафіях священиків могло бути двоє або й більше, в залежності від величини громади та кількості у ній церков. До складу парафіяльного кліру тоді входив також диякон. Традиційно місцеве православне духовенство справляло на населення краю значний вплив, посвідчувало документи, виступало в ролі третейського судді.

Австрійська влада у 1786 р. позбавила священиків права посвідчувати документи, що стосувалися господарсько-економічної діяльності та спадщини парафіян, піддала регламентації уклад життя та службові обов’язки духовенства. У 1843 р., у зв’язку із збільшенням кількості парафій на Буковині (з 173 до 221) була запроваджена посада допоміжного священика (експозита). Внутрішнє життя парафій регулювалося „Парафіяльним Статутом” 1857 року. У 1899 та 1900 рр. його було доповнено та оприлюднено у новій редакції. Виконавчими функціями у парафії були наділені церковні епітропи. Діяльність епітропів була нормативно врегульована статутами 1859 та 1899 рр. Взаємини парафіяльного духовенства з паствою складалися по-різному. Тут багато залежало від уміння священика налагодити контакт з парафіянами. Ментальне сприйняття священика в традиційному середовищі Буковини теж не було однозначним і характеризувалося низкою забобонних вірувань.

Отже, в другій половині ХІV – на початку ХХ ст. парафіяльний священик посідав одне з найвизначніших місць у соціальній структурі сільської громади на Буковині. Проте його авторитет залежав від особистих якостей.

П’ятий підрозділ „Духовні пріоритети та побут буковинських православних чернечих обителей” присвячений висвітленню життєдіяльності монастирів та скитів північної Молдавії й австрійської Буковини.

Молдавська доба в історії Буковини – це період найбільшого розвитку православного чернецтва на території краю як в кількісному, так і в якісному відношеннях. Одним із перших монастирів, який зберігся з тих часів донині, була чернеча обитель у Радівцях. За часів правління господаря Олександра Доброго були засновані монастирі Молдовиця, Гумор та Городнік. Значна кількість монастирів з’явилася на Буковині в часи правління воєводи Штефана Великого. Протягом другої половини XIV – XVII ст. чернече життя в Молдавії набуло відчутного розвитку, еволюціонуючи від поодиноких усамітнених келій і печер аскетів до скитів і великих кіновійних монастирів. Молдавські монастирі мали у своєму володінні багаточисленні маєтки, угіддя та інше майно, пожертвуване на утримання монастирської братії протягом століть різними донаторами. Монастирі Молдови, зокрема її горішньої частини, були центрами розвитку освіти, книжності та мистецтва. На момент зайняття Чернівецької та Сучавської волостей Молдови австрійськими військами в краї налічувалося 18 великих та 16 малих монастирів, а також 2 пустині в лісі (т. з. „зіхастрії”). В цих обителях знаходилося 466 ченців та 88 черниць.

Австрійська влада ще у 1783р. розпочала процес скорочення монастирів (було ліквідовано 20 менших обителей). У квітні 1785р. всі монастирі, за винятком трьох найбільших обителей – Путни, Сучавиці та Драгомирни, були ліквідовані, а їх майно секуляризоване і віддане під управління адміністрації релігійного фонду. На початку ХХ ст. було відкрито монастир в Сучаві (1905 р.) та жіночу обитель в Чернівцях (1908 р.). У 1901 – 1904 рр. в обителях Буковини знаходився 41 монах, а до 1914 р. число ченців зросло до 43.

Таким чином можна констатувати, що в молдавський період територія краю була вкрита густою мережею пустиней самітників, скитів та гуртожитніх монастирів. Австрійська влада встановила жорсткий контроль за життям монастирів Буковини, обмежила їх число та штат, позбавила культурно-освітніх функцій, а також ліквідувала таке явище, як самітництво.

У четвертому розділі „Православна суть повсякденного життя українського та східнороманського населення краю” показано місце церковних таїнств, обрядів та свят в повсякденних життєвих реаліях православних жителів північної Молдавії й австрійської Буковини.

Перший підрозділ „Церковні таїнства та обряди життєвого циклу в традиційному середовищі Буковини” присвячений висвітленню ролі церковних таїнств та обрядів хрещення, вінчання й соборування в повсякденному житті православних буковинців.

Найпершим таїнством вважалося хрещення. Давні молдавські літописці, приділяючи у своїх хроніках основну увагу висвітленню історії Молдови, не описували перебігу обрядів хрещення, обмежуючись лише простою констатацією факту народження та ім’янаречення дітей в родинах правителів країни. В австрійській Буковині у ХІХ – на початку ХХ ст. українці та румуни хрестили дитину протягом 8-ми днів від народження, хоча загалом вона могла залишатися нехрещеною до шести тижнів. Обряд хрещення відбувався у церкві. Австрійська влада поклала на Православну Церкву Буковини обов’язок реєстрації актів громадського стану в середовищі її вірних. Ім’я новонародженому, зазвичай, обирали батьки, рідше – священик. Окрім новонароджених, Православна Церква краю приймала у своє лоно представників інших віросповідань, які добровільно вирішили перейти у православ’я.

Ще одним важливим таїнством життєвого циклу людини було вінчання шлюбних партнерів. Давніші молдавські літописці не вдаються до докладного опису цього таїнства, обмежуючись, як правило, констатацією самого факту укладення шлюбу в середовищі правлячої верхівки. Більш повно описали здійснення цього таїнства на початку ХVIII ст. Д.Кантемір та Шнайдер фон Вайсмантель. Молдавський кодекс, відомий як „Румунська книга настанов” або „Уложеніє” В.Лупу (1646 р.), спираючись на давнє візантійське канонічне і цивільне право, врегульовував окремі питання шлюбу та пов’язаних з ним майнових відносин. У кінці ХVIII – на початку ХХ ст. шлюбна обрядовість українців та румунів Буковини зберегла свої основні елементи, але в окремих частинах була внормована австрійським цивільним законодавством та розпорядженнями Буковинської православної консисторії.

Особливе місце в обрядовості життєвого циклу людини посідало таїнство останнього помазання, яке здійснювалося лише над помираючими. Докладних відомостей власне про обряд поховання в літописах ХVI – ХVII ст., на жаль, немає. Більш-менш повний його опис наявний лише у іноземних та молдавських авторів початку ХVIII ст. Наприкінці ХVIII – на початку ХХ ст. деякі давні поховальні звичаї буковинців були скасовані урядовими та церковними розпорядженнями. Приміром, припинили палити довкола тіла велику кількість свічок. У кінці ХІХ ст. було уніфіковано дні загального поминання померлих.

Варто також відзначити, що за здійснення всіх церковних таїнств та обрядів, в тому числі й тих, що були пов’язані з життєвим циклом людини, священнослужителі одержували певну грошову винагороду. Проте у реаліях повсякденного життя визначені регламентом 1786 р. такси часто порушувалися як з боку самих священиків, так і з боку церковних заступників – епітропів.

У другому підрозділі „Ставлення Церкви і мирян до позашлюбних сексуальних зв’язків та нелегітимних дітей” автор простежує сприйняття Церквою і мирянами позашлюбних зв’язків та незаконнонароджених дітей.

У другій половині XIV – на початку XX ст. на теренах Буковини, подібно як і у всій тогочасній Європі, характер міжстатевих відносин засновувався на засадах пануючої в суспільстві християнської моралі. Але це не виключало певних відмінностей у сфері інтимного життя між теорією, проголошеною канонами Церкви, та державними законами і повсякденними реаліями того часу, що були позначені місцевою специфікою. У кінці ХV – середині XVIII ст. на території краю спорадично продовжували побутувати нецерковні форми укладення шлюбу шляхом викрадення. У середині ХVІІІ ст. розгляд справ щодо моральних злочинів було цілком віднесено до компетенції Церкви, а точніше, у відання протопопів. Подружня невірність жінки каралась штрафом. Подібний вчинок дружини давав також привід чоловікові просити розлучення з нею у єпископа.

Австрійська адміністрація, що з’явилася на Буковині восени 1774 р., серед інших заходів взялася також за справу поліпшення моралі місцевого населення. У державному законодавстві та церковних розпорядженнях було зафіксовано, що позашлюбна дитина повинна носити прізвище матері, якщо чоловік перед двома свідками не визнавав своє батьківство. Порушення шлюбу з боку жінки в традиційному середовищі каралося якнайсуворіше. Намагаючись подолати подружню невірність в народному середовищі, консисторія закликала парафіяльне духовенство приділяти більшу увагу духовній просвіті своєї пастви. У ХІХ – на початку ХХ ст. поряд з таким явищем, як подружня невірність серед українського та румунського населення краю, продовжувало існувати позашлюбне співжиття (конкубінат). Церква з ним також вела боротьбу.

Загалом, виходячи із наявних джерел, можемо стверджувати: хоча протягом довготривалої морально-просвітньої діяльності Православної Церкви та державної влади, спершу молдавської, а потім австрійської, в середовищі православного населення Буковини утвердилася офіційно оформлена в моногамний шлюб модель статевих відносин. У повсякденній практиці паралельно з нею існували інші альтернативні варіанти міжстатевих взаємин. Православна Церква краю активно боролася проти цих явищ, але остаточно їх подолати їй так і не вдалося.

Третій підрозділ „Уявлення православних жителів краю про час та святковий хронотоп” стосується аналізу сприйняття буковинцями такої універсальної категорії як час.

З огляду на виняткове становище Православної Церкви в середньовічній Молдові, тут, так само, як у Візантії та на Русі, час визначався за її богослужіннями. Тому рік, як і денні часи, належали до церковної компетенції. Книжна традиція молдавської доби засвідчує поширеність такої градації часу в церковному середовищі та серед вищих суспільних верств по всій Молдові, в тому числі і в її північній частині. Першопочатковою точкою подачі років як у літописах, так і в офіційних документах Молдови ХV – початку XVIII ст., було створення світу, а номенклатура місяців тогочасних наративів та актів відповідала римській календарній традиції. Воєводська канцелярія та приватні особи майже до другої половини ХVIIІ ст. вживали в документах датування від створення світу. В усьому Молдавському князівстві, як і в місцевій Церкві, дотримувалися старого, юліанського календаря.

Після включення Буковини до складу імперії Габсбургів за місцевою Православною Церквою зберігалося право користуватися юліанським календарем. Проте з джерел відомо, що, починаючи вже з першої половини ХІХ ст., окремі представники буковинського парафіяльного кліру нерідко стали опускати в своєму листуванні дату за юліанським календарем, зазначаючи її лише за григоріанським. Консисторія застерігала священиків від таких дій. ХІХ ст. стало часом поширення годинників спершу у міському, а потім і сільському середовищі. Штучний поділ дня на години, поширення годинників у народному середовищі спонукав Буковинську православну консисторію на початку ХХ ст. до уніфікації часу проведення відправ в усіх церквах краю. Вплив книжної культури на погляди щодо градації часу проникав і в народне середовище Буковини.

Отже, час як абсолютна сутність сприймався у традиційному середовищі залежно від культурного контексту, історичного періоду, віку та соціального становища індивіда. Проте Церква справила суттєвий вплив на проникнення в народне середовище лінійного часу.

У четвертому підрозділі „Особливості відзначення православних церковних свят у Молдавському воєводстві й австрійській Буковині та їх впорядкування світськими і духовними властями краю” автор охарактеризував святковий календар жителів краю та його внормування.

Господарський рік православного буковинця поділився за церковними святами. Проникнення візантійського церковного календаря у Карпато-Дунайський регіон відбувалося одночасно з християнізацією його населення за грецьким церковним обрядом. Причому, в процесі християнізації православний церковний календар адаптувався до місцевих обставин, включаючи в себе елементи народної традиції. Неоціненним джерелом щодо номенклатури церковних свят і пам’ятей святих є настінні місяцеслови-синаксарії, що збереглись з XVІ ст. в монастирських церквах Воронця (1547 р.) та Сучавиці (1595-1596 рр.). Очевидно, що саме такі православні мартирологи служили за структурну основу народного календаря буковинців. У квітні 1786 р. австрійська влада поширила на Буковину дію постанов Карловіцького Собору (1778 р.) щодо скорочення переліку неробочих церковних свят у православних жителів Габсбурзькій імперії. 1787 року перелік святкових днів було переглянуто і остаточно внормовано. В 1816, 1840, 1884 та 1905 рр. перелік свят був знову узгоджений з номенклатурою святкових днів, визначених у регламенті 1786 р. Проте, незважаючи на циркуляри світських та духовних властей, православні жителі краю продовжували святкувати, окрім приписних, ще цілу низку церковних свят та святкових днів, відзначення яких було освячено давньою віковою традицією, котра нерідко переходила у забобонність.

Отже, на території Молдавського воєводства, в тому числі у його північних волостях (як і в пізнішій австрійській Буковині), подібно до інших земель візантійської релігійної традиції, запроваджений серед народу в процесі християнізації краю календар церковних свят майже повністю адаптував та трансформував старі дохристиянські вірування, тісно пов’язані зі способом життя і працею селянина до канонів православ’я. Австрійська влада та Православна Церква краю, починаючи з кінця XVIII ст. і включаючи до початку ХХ ст., намагалася впорядкувати кількість святкових неробочих днів шляхом скорочення їх номенклатури, а також долаючи забобони, пов’язані з відзначенням окремих маленьких церковних святців.

П’ятий підрозділ „Святкове дозвілля буковинців” стосується характеристики проведення дозвілля у народному середовищі.

Одноманітність повсякденності, буденні турботи віруючої людини чергувалися з вихідними, святковими днями. Першим і найдавнішим святом був недільний день або неділя. При встановленні святкових днів провідною думкою перших християн, яка загалом служила вихідним пунктом всього християнського життя, була необхідність наслідувати розіп’ятому й воскреслому Ісусу Христу. Отже, в християнській свідомості день воскресіння Христового є днем торжества та радості. Так сформувалося святкове богослужіння, або Божественна літургія, обов’язкова для дня православного свята. Причому, християнська літургія конкретної недільної днини стала невіддільною від літургії попередньої та наступної неділь. Таким чином у Церкві сформувалися добовий, тижневий та річний літургійні цикли. Молдавська літописна традиція здавна фіксує побожне ставлення до неділі у православних жителів Горішньої землі. В австрійську добу православні священики, виконуючи приписи „Регламенту” 1786 р., зобов’язані були у всі недільні й святкові дні виголошувати в церкві перед народом катехитичні повчання або ж подавати тлумачення св. Письма та катехизису. З другої половини ХІХ ст. духовенство почало приділяти більше уваги благочестивому проведенню народом святкових та недільних днів. Закликало селян у проповідях відвідувати у вихідні дні церкву, а не поспішати на ярмарок чи до корчми.

Великим святом у православного населення краю вважався „храм” (престольне свято), що мав напівцерковний, напівмирський характер. Під час відзначення храму церкви, а також у інші святкові та недільні дні (коли не було посту) сільські жителі збиралися на святкові забави й танці.

Отже, у православного населення північних волостей Молдавського князівства та австрійській Буковині буденне одноманіття, щоденні турботи, праця в господарстві та в полі урізноманітнювалися дозвіллям недільних та святкових днів, освячених Православною Церквою як неробочі. Особливе місце серед них посідало свято храму, відзначення якого неодноразово врегульовувалося австрійськими властями та Буковинською православною консисторією, але так і не змінило своєї напівнародної суті.

У п’ятому розділі „Локальні особливості релігійної практики в буковинському краї за часів молдавського та австрійського володарювання” досліджуються особливості богослужіння і стан релігійності в північній частині Молдавії та австрійській Буковині.

Перший підрозділ „Літургійний плюралізм на православному Сході та специфічні риси євхаристичного богослужіння в Молдавському воєводстві й австрійській Буковині” присвячений розгляду особливостей літургійної практики в краї.

Євхаристичне богослужіння здавна посідало одне із головних місць у концепції духовного спасіння православного буковинця. У хроніках та історичних творах молдавських книжників XV – XVІІІ ст. зустрічаються непоодинокі згадки про здійснення богослужінь в церквах та монастирях різних місцевостей Горішньої землі – в Сіреті, Путні, Сучаві. Набагато більше інформації стосовно богослужбової практики Молдавської Церкви в середині XVIІ – на початку XVIІІ ст. містять повідомлення іноземців, які відвідували край у той період. Чільне місце серед них посідають свідчення архідиякона Павла Алепського (1653 р.), який відзначив локальні особливості в богослужебній практиці Молдавської землі. Згідно зі статутом монастиря Драгомирна (1763 р.) в цій обителі відправляли „правило соборне, вечірню, повечір’я, опівнічну, вранішню, часи і Божественну літургію, також на всі Господні, Богородичні і великих святих свята всенічні читання, на менші ж свята полієлей і славослів’я з читаннями та інший весь церковний чин і наслідування за соборним уставом, як на святій горі Афонській звикли”.

Локальні особливості літургійної відправи в церквах Буковини за австрійського володарювання відзначили російський мандрівник В.Мордвінов та буковинський священик О.Манастирський. Останній порівняв її з богослужебною практикою Сербії, Румунії, Османської імперії та Росії, відзначивши низку відмінностей. Принагідно варто зауважити, що протягом третьої чверті ХІХ – на початку ХХ ст. Чернівецька консисторія видала окремі приписи щодо впорядкування в церквах Буковинської архієпархії богослужбових відправ під час святкових та пам’ятних днів, а у 1901р. було уніфіковано годину початку літургії для всіх парафій Буковини.

Отже, євхаристичне богослужіння, започатковане в перші віки християнства як Таїнство Таїнств, церемоніально та символічно розвинуте в релігійних центрах Палестини і Константинополя, на теренах Молдавської землі, а пізніше й австрійської Буковини принципово не вирізнялося від прийнятого загалом на Сході правила, але мало незначні локальні особливості.

У другому підрозділі „Молитва та церковний спів на Буковині” досліджено місце молитви та церковного співу в житті буковинців.

Буковинці традиційно були побожними людьми і при різних потребах зверталися з молитвою до Господа. Молдавські літописці, описуючи різноманітні діяння правителів країни, а особливо вдалі воєнні походи проти ворогів, наголошують на їхній побожності, що зримо виражалася у влаштуванні подячних молебнів за отримані з волі Божої перемоги та обдаровуванні церков і монастирів. Проте простий народ майже не знав книжних молитов. Після прилучення північної частини Молдавії до імперії Габсбургів ситуація з релігійною освітою в Буковині дещо покращилася. „Регламент” 1786 року зобов’язував священиків навчати своїх парафіян основам православної віри та молитвам в школі й церкві. Однак за відсутності належного релігійного навчання в традиційному середовищі навіть наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. нарівні з канонічними, церковними молитвами побутували апокрифічні, народні молитви. Спів молитов та релігійних гімнів під час церковних відправ давав православним віруючим якнайширшу можливість розкрити свої почуття до Бога у поєднанні зі словом. У Православній Церкві Молдавського воєводства та Буковинській єпархії тривалий час домінував грецький спів. Лише наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. на Буковині було заведено партесний спів (спершу у кафедральній церкві в Чернівцях).

Таким чином, підсумовуючи все сказане, можна констатувати: життя православного населення Буковини в молдавський і австрійський періоди історії краю відбувалося у рамках ритуалів народної релігійності та церковних канонів. Релігійна побожність місцевих жителів наочно проявлялася через молитву, молитовну жестикуляцію та церковний спів.

У третьому підрозділі „Народна релігійність” проаналізовано стан релігійності та її особливості в широких верствах віруючого народу.

У Молдавському воєводстві та австрійській Буковині, подібно до інших земель православного Сходу, дух християнського релігійного благочестя, що зримо проявлявся у вшануванні ікон, літургії, молитві, церковних обрядах та суворих постах, у повсякденній практиці традиційного загалу часто набував виразних рис своєрідного народного християнства, яке інколи переростало у релігійну забобонність. В молдавську та австрійську добу уявлення сільських жителів Буковини про Бога і святих не відзначалися складністю теологічних сентенцій. Поширення наприкінці ХІХ ст. в традиційному середовищі просвіти поглиблювало знання народу про свою православну релігію, але водночас туди стали просякати різні нігілістичні ідеї, які сприяли появі релігійної індиферентності, що дуже турбувало духовенство краю.

Узагальнюючи все сказане, можна констатувати: населення північних волостей Молдови й австрійської Буковини здавна відзначалося релігійністю та вірою у Божий промисел проте вона нерідко перепліталася із забобонністю.

У четвертому підрозділі „Формування культу крайового патрона. Прощі до святих реліквій” дисертант простежує процес формування та розвитку культу святого покровителя Буковини Іоана Нового Сучавського, організації прощ до його мощів.

У середньовічній Молдові особливого сакрального значення набули реліквії святого великомученика Іоана Нового, день пам’яті якого припадав на 2 червня (за старим стилем). З XVст. його мощі зберігалися в Сучаві. Поступово тут склався локальний культ цього святого. З кінця ХIХ ст. до мощiв св. великомученика Іоана Нового в Сучаву почали організовуватися масові прощі. Досить часто буковинці паломничали також до православного храму св. Іоана Хрестителя у колишньому монастирі Хрещатик. У вшануванні мощів св. Іоана Нового Сучавського та інших реліквій проявилася глибока релігійність православного населення краю. Найбільш привабливою рисою св. Іоана Сучавського була чудодійність його мощів, яким приписувалася здатність відвертати біду та зцілювати хворих, котрі через контакт з реліквіями святого великомученика наділялися часточкою Божественної благодаті.

П’ятий підрозділ „Боротьба з народними забобонами” присвячений виявленню різних народних вірувань та дослідженню боротьби з марновірством Церкви й світської влади.

Віра і марновірство завжди співіснували та конкурували між собою. У реліктах різних вірувань, що з часом були адаптовані християнізованим соціумом, дослідники схильні вбачати рештки різних дохристиянських релігійних практик, а у різноманітних чарівниках, відьмах, заклиначах та примівниках – нащадків колишніх служителів давніх культів. Православне духовенство країн Східної та Південно-Східної Європи не практикувало фізичного переслідування чародіїв, а приписувало карати їх багаторічними епітиміями. У Молдавському воєводстві ворожбитів і чарівників карали, згідно книги „Сім таїнств Церкви”(Яси, 1644 р.), відлученням від причастя терміном на двадцять років. Натомість просте населення, охоплене забобонами, вдавалося до фізичного переслідування запідозрених у магії осіб. Писемні джерела та усні перекази зберегли інформацію про купання відьом в окремих місцевостях краю навіть наприкінці XVIII – ХІХ ст. Зустрічалися також непоодинокі випадки кидання у воду нечестивих мерців – упирів, яких разом з відьмами та стрігами вважали винуватцями посухи, граду та повеней, а також вбивцями людей і худоби. В останній четверті ХІХ – на початку ХХ ст. за допомогою австрійської влади православному духовенству краю загалом вдалося подолати серед жителів Буковини найбільш шкідливі забобони, як то відшукування та переслідування відьом, а також знешкодження нечестивих мерців.

Отже, релігійність православного населення Буковини за часів молдавського та австрійського володарювання нерідко переходила у забобонність, і важко було знайти межу, де закінчувалася віра та починалося марновірство. Православна Церква та державна влада вели постійну боротьбу з народними забобонами і навіть подолали найбільш шкідливі з них шляхом адміністративних покарань та просвітницької роботи. Але остаточно викорінити забобонні вірування серед українського та східнороманського населення краю так і не вдалося.

У шостому розділі „Засадничі аспекти православного церковного будівництва та іконописних традицій у краї” досліджуються нормативно-канонічні основи культового будівництва та іконопису.

Перший підрозділ „Нормативно-канонічні засади візантійського церковного ктиторства і їх реалізація на теренах Чернівецької та Сучавської волостей Молдавського воєводства” присвячений аналізу канонів та нормативних актів, на яких базувалося культове будівництво в північній частині Молдавської землі.

В основі традиційної практики спорудження, утримання та реставрації культових будівель на Буковині впродовж XV – останньої чверті XVIII ст. лежало нормативно оформлене низкою законодавчих актів Молдавського воєводства давнє візантійське ктиторське право, витоки якого слід шукати у канонах (постановах) вселенських і помісних соборів, а також римському праві. На території Буковини практика ктиторства відома з ХVст., коли її запозичив з Візантії разом з іншими інституціями тодішній молдавський господар Олександр Добрий. У 1764 р. принципи ктиторства наново врегулював молдавський господар Іо Григорій Гіка. Будівництво храмів та монастирів вважалося тоді богоугодною справою, яка давала надію на порятунок душі у потойбічному світі.

Таким чином, в основі церковного будівництва у північних волостях Молдавського воєводства, як і по всій Молдові загалом, лежало нормативно оформлене окремими законодавчими актами молдавських воєвод давнє візантійське ктиторське право.

У другому підрозділі „Принципи церковного патронату та їх практичне втілення в православному культовому будівництві австрійської Буковини” досліджено нормативні засади церковного будівництва в краї за часів австрійського володарювання.

Наприкінці XVIII ст. давнє ктиторське право було трансформовано австрійською владою, згідно з цісарським „Планом врегулювання духовенства, церкви та шкільництва на Буковині” 1786 року, в інституцію церковного патронату. В цілому регламент залишав незмінними основні права та обо’язки засновників та опікунів храмів – церковних патронів. У 1788 р. було врегульовано права й обов’язки буковинських патронів. З кінця ХVІІІ ст. було прийнято замовляти проект церкви в архітектора. У ХІХ ст. план церкви та її кошторис необхідно було погодити з властями. Потім підрядчик наймав майстрів. Необхідно відзначити, що духовні та цивільні власті Буковини постійно наглядали за якістю будівельних робіт та матеріалів, що використовувалися під час будівництва храмів.

Таким чином, в основу традиційної практики спорудження православних культових споруд на Буковині наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. було покладено оформлене австрійським законодавством право церковного патронату.

Третій підрозділ „Обрядовий аспект церковного будівництва в краї” присвячений характеристиці обрядово-канонічної сторони зведення церков.

Згідно з православними церковними канонами освячення місця під церкву, так само як і її благословення, входило до компетенції архієрея. Місце під будівництво церкви освячувалося. На місці майбутнього вівтаря встановлювали хрест. Під час закладання підвалин нової церковної будівлі у кутки між балками теслі клали кілька монет, ладан, зерна освяченої пшениці та клаптики фелоні (ризи). Новозбудований храм освячував владика або його делегат, який здійснював благословення церкви і покладав на її престол попередньо освячений архієреєм антимінс. Проводився чин освячення новозбудованого храму Божого у відповідності до положень церковного „уставу” (типіку). За благословення храму з громади брали платню, розміри якої визначав єпархіальний архієрей. Факт освячення храму владика підтверджував власноруч підписаною грамотою. Церковні дзвіниці, як і інші сакральні місця (храми, каплиці, цвинтарі), теж підлягали обов’язковому освяченню.

В цілому обрядовий аспект культового будівництва в північних волостях Молдавського воєводства ґрунтувався на церковних канонах.

У четвертому підрозділі „Іконописні традиції Буковини та їх унормування Чернівецькою православною консисторією” йдеться про іконописання краю та його регламентацію.

Протягом віків Східна Церква виробила певний іконографічний канон в зображенні святих, який було акумульовано у спеціальних підручниках візантійського церковного малярства – Ермінеях, що з’явилися у Х ст. і перекладалися та редагувалися протягом ХІІ – ХVI ст. Іконопис Буковини тривалий час знаходився під впливом псевдовізантійського іконописання афонських монастирів, яке всіляко підтримувалося місцевою Православною Церквою. Для виконання іконописних робіт у церквах і монастирях краю досить часто запрошувалися приїжджі грецькі, італійські або галицькі майстри. Займалися іконописом й місцеві маляри. З ХVІІІ ст. в церковне мистецтво Буковини проникають елементи західно-європейських мистецьких стилів, зокрема бароко. У першій четверті ХІХ ст. в іконописанні Буковини поширюються традиції академічного класицизму, носіями яких виступали професійні художники, Віденської академії мистецтв. Дбаючи про виконавську майстерність церковних образів, а також про їхню відповідність східно-християнським церковним канонам, Буковинська православна консисторія вже у першій четверті ХІХ ст. взялася за впорядкування місцевого іконописання. Маловідомі маляри, які виявляли бажання взятися за виконання ікон для церков на замовлення парафіян чи місцевого духовенства, повинні були, відповідно до консисторських розпоряджень, переконати вищий духовний орган краю у своїй професійності пробними творами. У 1897 та 1903 рр. консисторія внормувала іконописну справу на Буковині. Було також вжито заходів щодо масового друкування високомистецьких кольорових образів для осель православних буковинців.

Таким чином, як за молдавської, так і за австрійської доби, буковинське іконописання розвивалося в рамках афонського іконописного канону. З першої чверті ХІХ ст. Церковна влада взялася за впорядкування місцевого іконописання. Завдяки вжитим консисторією заходам у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в краї значно покращилася ситуація не лише з іконами для православних храмів, але й для сільських помешкань віруючих.

У „Висновках” наведено теоретичні узагальнення та нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у концептуальних підходах до визначення ролі соціорелігійного чинника в повсякденному житті православного населення північних волостей Молдавської землі та австрійської провінції Буковина в другій половині XІV – на початку ХХ ст.

Наявні джерельні матеріали дозволяють констатувати, що соціально-релігійний чинник посідав за часів молдавського та австрійського володарювання одне з визначних місць у повсякденному житті населення Буковини. У кінці ХІV – ХVІІІ ст. населення цієї території зазнало досить суттєвих міграційних і кількісно складових змін, що сприяло формуванню Молдавської землі як поліетнічної держави. Найбільш давні жителі воєводства – молдавани й русини – посідали домінуючі позиції в етнічній структурі північних волостей. Після включення північно-західної частини Молдавії до складу імперії Габсбургів нова австрійська провінція „Буковина” й надалі продовжувала зберігати свій поліетнічний характер. Поруч з корінними жителями, котрі мешкали тут з молдавської доби, у краї почали оселятися заохочувані австрійською владою колоністи.

Більшість місцевого населення здавна належала до Православної Церкви, яка в молдавську добу була панівною, а в австрійський період продовжувала зберігати провідні позиції найчисельнішої, за кількістю віруючих, релігійної інституції краю. Переважне число православних складали представники української та східнороманської спільнот. Спільне віросповідання українців та румунів спричинило відсутність у них протягом тривалого часу чіткого етнічного розмежування. На ґрунті цього українська спільнота Буковини стала об’єктом домагань греко-католицьких місіонерів з Галичини та місцевих румунізаторів, які прагнули, використовуючи національну або конфесійну спільність, залучити її в площину власних інтересів. Міжконфесійні взаємини в північній частині Молдавії у кінці ХIV – XVIII ст. характеризувалися як періодами відносної толерантності, так і окремими моментами нетерпимості. Більш стабільні толерантні відносини склалися на Буковині в період перебування краю у складі імперії Габсбургів.

У молдавський період Православна Церква краю політично та матеріально підтримувалася воєводською владою. Перехід Буковини під владу католицької імперії Габсбургів звів Православну Церкву краю до становища легальної, але другорядної, порівняно з панівним в Австрії римо-католицьким віросповіданням, релігійної організації. Її внутрішнє життя було внормовано австрійськими законами, а майно секуляризоване і віддане до релігійного фонду, яким розпоряджалася держава. Загальне ставлення австрійської влади до православної Буковинсько-Далматинської митрополії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. не було однозначним, оскільки декларовані на папері права та привілеї не завжди належно реалізовувалися у повсякденній практиці церковно-державних взаємин.

У молдавський період вища православна церковна ієрархія краю складалася із Сучавського митрополита та Радівецького єпископа, яких обирав собор з-поміж висунених господарем Молдови кандидатів. Після прилучення Буковини до імперії Габсбургів відбулася реорганізація Радівецького єпископства в Буковинську єпархію, підпорядковану в 1783 р. Карловіцькому митрополиту. Для церковно-адміністративного урядування в єпархії було створено єпархіальне управління – консисторію. Владні прерогативи Буковинського єпископа, а з 1873 р. – митрополита Буковини й Далмації – зазнали певних обмежень, порівняно з молдавським часом, в рамках австрійського державного законодавства. Утримання владики та консисторії здійснювалось за рахунок Буковинського православного релігійного фонду. Поставлення владики в Православній Церкві краю як у молдавський, так і австрійський періоди, незалежно від способу обрання кандидата собором чи світськими властями, вважалося справою „милості Божої”, а сам архієрей бачився спадкоємцем „апостольської благодаті”, покликаним Христом наставляти і напучувати пастирів та паству.

Безпосереднім опікуванням паствою займалися парафіяльні священики. У північних волостях Молдавського воєводства парафіяльне духовенство не мало сталого матеріального забезпечення. Воно жило, головним чином, з платні за треби, з продуктових пожертв та власного господарства. За австрійського правління на Буковині соціально-економічне становище сільських православних священиків суттєво покращилося. Помітно зріс освітньо-культурний рівень священиків, а також остаточно сформувалась їх станова свідомість. Разом з тим австрійська влада встановила жорсткий контроль за діяльністю православного парафіяльного духовенства, намагаючись перетворити священика на відданого слугу Австрійської монархії. З давніх часів парафіяльний священик посідав одне з найвизначніших місць у соціальній структурі православної сільської громади на Буковині. Це було пов’язано не лише з його церковним, але й світським становищем.

Важливими центрами релігійного життя горішньої частини Молдови були монастирські обителі, засновниками яких виступали молдавські воєводи, представники знаті, духовенства та ченці-самітники. Врегулювання австрійською адміністрацією церковного життя на Буковині призвело до скорочення в краї числа православних монастирів з 28 до 3, а також секуляризації монастирських володінь та майна, з якого для утримання духовенства та ченців утворено релігійний фонд. Австрійська влада встановила жорсткий контроль за життям монастирів, обмежила їх число та штат, позбавила культурно-освітніх функцій, а також ліквідувала таке явище, як самітництво.

Духівник супроводжував людину традиційного суспільства протягом всього її життя. Особливе місце в життєвому циклі посідали церковні таїнства та обряди хрещення, вінчання й соборування, в яких знайшли відображення стереотипи та ритуалізовані форми поведінки різних суспільних верств і прошарків. Подібно до молдавської доби, австрійська влада залишила за Церквою на Буковині реєстрацію актів громадського стану, запровадивши при цьому систематичне ведення метричних книг народження/хрещення, вінчання та поховання. У сімейному житті в середовищі православного населення Буковини домінував оформлений у церкві моногамний шлюб. Хоча у повсякденній практиці паралельно з ним існували також інші альтернативні варіанти міжстатевих взаємин. Досить поширеним явищем у молдавський та австрійський періоди історії Буковини було неузаконене співжиття сексуальних партнерів, а також позашлюбне народження дітей та подружня зрада. Православна Церква краю активно боролася проти цих явищ, але остаточно їх подолати їй так і не вдалося.

Протягом століть на Буковині існували дві паралельні моделі сприйняття часу – книжно-церковна та народна. Вищі прошарки населення та Православна Церква краю впродовж XIV – початку ХХ ст. наслідували візантійську, а почасти європейську традицію сприйняття часу. Натомість більшість населення Буковини, переважне число якого становили українські та румунські селяни, тривалий період жило за циклічним часом і не мало чіткого уявлення про хронологічний час. Проте згодом книжно-церковна модель сприйняття часу почала утверджуватися й у народному середовищі Буковини. Календар православних церковних свят протягом століть майже повністю трансформував та адаптував старі дохристиянські вірування, тісно пов’язані зі способом життя і працею селянина, до канонів православ’я. В результаті створилося складне явище синкретизму, що проявилося не лише у святкуванні визначених духовною владою великих релігійних свят, але й маленьких церковних святців та окремих днів тижня. У кінці XVIII – на початку ХХ ст. австрійська влада та Православна Церква краю намагалися впорядкувати кількість святкових неробочих днів шляхом скорочення їх номенклатури.

Буденне одноманіття православних жителів краю урізноманітнювалося дозвіллям недільних та святкових днів. Особливе місце серед них посідало храмове свято, відзначення якого неодноразово врегульовувалося австрійськими властями та Буковинською православною консисторією, але так і не змінило своєї напівнародної суті. У недільні та святкові дні віруючі відвідували церковні богослужіння. На території північної Молдавії, а пізніше й австрійської Буковини стандартизований візантійський літургійний взірець мав певні особливості, пов’язані з локальними звичаями. Все життя православного населення Буковини в молдавський і австрійський періоди історії краю відбувалося в рамках ритуалів народної релігійності та церковних канонів. Проте побожність православних жителів краю нерідко переходила у забобонність. Тому буковинці приписували здатність викликання природних катаклізмів та хвороб різним напівдемонічним персонажам, яких намагалися виявити серед людей та по можливості знешкодити. Церква і влада боролися проти таких хибних уявлень. Глибока релігійність православного населення північних волостей Молдавського воєводства та австрійської Буковини проявлялася також у вшануванні реліквій святого Іоана Нового Сучавського, який вважався покровителем місцевої Церкви і краю.

Виявом високої духовності православних жителів північних волостей Молдавського воєводства було широкомасштабне церковне будівництво, в основі якого лежало нормативно оформлене низкою законодавчих актів молдавських воєвод давнє візантійське ктиторське право. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. традиційна практика зведення православних культових споруд на Буковині базувалася на оформленому австрійським законодавством праві церковного патронату. Обрядовий аспект культового будівництва в північних волостях Молдавського воєводства, а пізніше і в австрійській Буковині, ґрунтувався на відповідних положеннях церковного „тіпікону” та вироблених віками народних традиціях. Значна увага приділялася іконописному оформленню культових та житлових споруд. Здавна православне релігійне мистецтво на півночі Молдавії розвивалося в рамках афонського іконописного канону, який ретельно підтримувався місцевою Православною Церквою. З першої чверті ХІХ ст. церковні власті взялися за впорядкування місцевого іконописання. Спершу заходи носили рекомендаційний характер, а з другої половини ХІХ ст. набули рис обов’язкових приписів.

Отже, в цілому можна констатувати: протягом багатьох віків Церква та духовенство не лише духовно опікувалися православним населенням північних волостей Молдавського воєводства, а пізніше й австрійської Буковини, підтримуючи в ньому належну побожність, але сприяли також його моральному вихованню і вдосконаленню, просвіті та культурному розвитку.


1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка