Ігор Коліушко, Голова Правління Центру політико-правових реформ Юлія Кириченко




Скачати 207.94 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір207.94 Kb.
Ігор Коліушко, Голова Правління Центру політико-правових реформ

Юлія Кириченко, експерт Центру політико-правових реформ
Конституційна Асамблея – шлях до нової Конституції України

З огляду на декларовані наміри усіх значних політичних гравців щодо необхідності проведення конституційної реформи в України на порядку денному стоїть питання процедури її проведення.

На жаль слід констатувати, що єдиний досвід внесення змін до нашого Основного Закону неможливо назвати вдалим. Більшість фахівців схиляються до думки, що конституційна реформа 2004 року була проведена з порушенням конституційної процедури внесення змін до Конституції України1. З плином часу суспільство все болісніше відчуває негативи проявленої політиками безвідповідальності при проведенні конституційної реформи. Однією з причин сьогоднішньої конституційної кризи є вади легітимності Конституції України. Порушення ж конституційної процедури внесення змін до Основного Закону України стало можливим внаслідок значного превалювання тимчасових політичних інтересів над суспільними. У цій статті зупинимося детальніше на питаннях механізму проведення в інтересах українського суспільства нової конституційної реформи за існуючих політико-правових умов (особливо акцентуючи увагу на проблемах, які були спричиненні порушенням конституційної процедури щодо чинної редакції Конституції України, що піднімалися авторами у статті «Проблеми дієвості Конституції України та удосконалення її змісту»)2.

Перш за все слід враховувати, що на сьогодні ще не поставлено крапку у конституційній реформі 2004 року. Так, залишається невирішеним по суті питання конституційності Закону № 2222. На сьогодні, в Конституційному Суді України перебуває конституційне подання народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону № 2222. При проведенні нової конституційної реформи, слід враховувати, що з правової точки зору судовий розгляд питання конституційності внесення змін до Конституції України не повинен залежати від політичних подій, зокрема, й щодо нової конституційної реформи. Лише у випадку втрати чинності всіма положеннями Закону № 2222 внаслідок проведення конституційної реформи можна говорити про непідвідомчість цього питання Конституційному Суду України, з огляду на його практику розгляду на предмет відповідності Конституції України лише чинних законів України.

Таким чином на сьогодні залишається можливість відновлення легітимності Основного Закону нашої держави шляхом прийняття рішення Конституційним Судом України по справі щодо конституційності Закону № 2222. На наш погляд, обмеження повноважень Конституційного Суду України Законом України «Про внесення змін до Розділу ІV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України» від 4 серпня 2006 року не є вдалою спробою вилучення з-під юрисдикції Конституційного Суду України розгляд питання щодо відповідності Конституції України Закону № 2222. Оскільки, по-перше, постає питання щодо конституційності обмеження повноважень єдиного органу конституційної юрисдикції законом України. Так, сьогодні у Конституційному Суді України триває розгляд конституційного подання 47 народних депутатів України про конституційність Закону України «Про внесення змін до Розділу ІV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України». По-друге, виникають запитання з точки зору юридичної техніки – зміни щодо обсягу повноважень Конституційного Суду України були внесені чомусь в розділ ІV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України», а не до глави 2 «Повноваження Конституційного Суду України» цього Закону.

При проведенні нової конституційної реформи перш за все хочеться сподіватися, що для політиків буде аксіомою проведення її лише правовим шляхом. За інших умов, це призведе лише до загострення конституційної кризи, а відтак і до непередбачуваних негативних наслідків для суспільства.

У межах права конституційну реформу можна провести шляхом внесення комплексних змін до Конституції України у порядку, передбаченому її Розділом XIII, або ухвалення нової редакції Конституції України на всеукраїнському референдумі.

Спробуємо проаналізувати, за якого саме правового механізму оновлення Конституції України за умов існуючої політико-правової ситуації можливе в найбільшій мірі врахування інтересів суспільства, а також забезпечення фахової підготовки та прийняття якісних законів про внесення змін до Конституції України та нової редакції Конституції України незалежно від політичних інтересів з урахуванням демократичних світових стандартів та досягнень вітчизняної науки.

Перебіг політичних подій в Україні, починаючи зі зміни Конституції України та до цього часу, дає підстави стверджувати про крайній суб’єктивізм політичних сил при зміні конституційних норм – політики намагаються формулювати конституційні норми, виходячи з тимчасового політичного інтересу, без врахування довгострокових суспільних інтересів. Це перш за все пов’язано з існуванням в Україні слабкої політичної системи, притаманності політичним партіям таких негативних явищ як авторитаризм лідерів, партбюрократизація, деідеологізація, корупція тощо. Аналіз законопроектної роботи щодо зміни конституційних положень, процесу прийняття змін до Конституції України дає підстави стверджувати про закритість цих процесів від суспільства та ігнорування політиками думки громадянського суспільства.

Практика реалізації Конституції України у редакції 1996 року виявила в її тексті неузгодженості та прогалини, а також висвітила проблеми закріпленого механізму державної влади в умовах нестабільної політичної системи. Одним із наслідків цієї ситуації стало фактичне спотворення конституційно встановленої моделі державної влади шляхом перетягування на себе Президентом України Л.Кучмою неконституційних повноважень. У відповідь на недобросовісну поведінку глави держави тодішня опозиція обрала одним з інструментів політичної боротьби з ним внесення змін до Конституції, зокрема, в напрямку посилення парламентаризму. Президент України згодом теж почав використовувати ініціативи щодо зміни Основного Закону, але виключно у власних політичних інтересах. Спочатку як спробу послабити парламент, а згодом (перед президентськими виборами 2004 року) – навпаки для розпорошення президентської влади. Таким чином протягом всього періоду дії Конституції України робилися постійні спроби внести до її тексту зміни – і тринадцять таких законопроектів були розглянуті Конституційним Судом України. На сьогодні, після набрання чинності конституційними змінами продовжується боротьба всередині владного механізму між Президентом та Парламентом з Урядом в усіх напрямках, зокрема й щодо конституційного процесу.

Виходячи з цього, проведення конституційної реформи у порядку, передбаченому Розділом XIII Конституції України, згідно з яким головну роль щодо формулювання та прийняття Конституції України відведено Верховній Раді України, на наш погляд, не виглядає реальним варіантом в наших умовах. Очевидно, що за існуючих політико-правових умов нормальний перебіг конституційного процесу є вкрай сумнівним. Отже конституційно встановлений на сьогодні порядок зміни Основного Закону не зможе забезпечити необхідного для суспільства результату конституційної реформи - функціонування такого владного механізму в Україні, який здатен в межах правового поля вирішувати суспільні проблеми найбільш оптимальним шляхом, належним чином виконувати свій головний обов’язок щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Другий більш радикальний варіант проведення конституційної реформи – це прийняття нової редакції Конституції України.

Звернемося до правового регулювання цього питання в Україні. Конституція України як більшість європейських конституцій3, виходячи з принципу стабільності конституцій, не містить чітких положень щодо процедури прийняття нового Основного Закону держави. Проте це не означає, що Конституція зовсім не торкається регулювання цього питання. Конституційно закріплені принципи верховенства права, народного суверенітету містять відповідь на ці питання. Так, положення статті 5 Конституції України дають нам підстави стверджувати про встановлення конституційного принципу установчої влади народу, про що чітко було зазначено у пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі щодо тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України від 11 листопада 1997 року № 3-зп4: «прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 частини першої статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом. Логічним наслідком цих положень стало наділення повноваженнями офіційного тлумачення Конституції України замість Верховної Ради України Конституційного Суду України як органу незалежної судової влади». Дана позиція була висловлена і в пункті 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду у справі про набуття чинності Конституцією України від 3 жовтня 1997 року № 4-зп5: «Конституція країни як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада стосовно до так званих встановлених влад є первинною». В підпункті 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про здійснення влади народом від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/20056 було уточнено: «На думку Конституційного Суду України, положення частини третьої статті 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначити конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі». При цьому Конституційний Суд України залишився зв’язаним положеннями Розділу XIII чинної Конституції України, зазначивши у пункті 2 резолютивної частини вищевказаного Рішення: «… тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII».

Отже конституційно встановлений принцип установчої влади народу передбачає, що народ не може бути позбавлений права на прийняття нової Конституції своєї держави. Виникає питання легітимної процедури реалізації установчої влади народу при прийнятті нового Основного Закону. Очевидно, що встановлення легітимної процедури прийняття нової Конституції з метою забезпечення реалізації установчої влади народу є завданням єдиного законодавчого органу – Парламенту, а також Президента України як гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Найдемократичнішим способом ухвалення конституцій, який найбільш забезпечує принцип установчої влади народу, є її прийняття представницькими установчими зборами7.

Виходячи з конституційних повноважень Верховної Ради України, остання зобов’язана на реалізацію конституційних принципів верховенства права, народного суверенітету прийняти насамперед нову редакції Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми», а також за умов політичної волі щодо прийняття нової Конституції - закон України про спосіб підготовки проекту нової Конституції України. При чому, аналіз конституційних принципів дає підстави стверджувати, що закон України про спосіб підготовки проекту Конституції України не буде викликати сумніви щодо його конституційності лише у випадку послідовного закріплення реалізації установчої влади народу через спеціально обраний українським народом орган установчої влади.

Проте такий механізм проведення конституційної реформи нами також не вважається ефективним з огляду на фактичне закріплення процедури творення проекту Конституції на рівні закону. Виходячи з результатів позачергових парламентських виборів 30 вересня 2007 року, постійної боротьби за владу всередині механізму державної влади можна прогнозувати, що парламентська більшість у Верховній Раді України VI скликання може бути нестабільною. А це дає підстави прогнозувати велику ймовірність внесення змін до закону про спосіб підготовки проекту конституції України вже під час проведення конституційної реформи, що може призвести до зриву конституційної реформи, марних державних витрат на формування органу установчої влади, що вкрай невигідно для суспільства.

Аналіз дієвості чинної Конституції України показує, що на жаль врегулювання важливих суспільних процесів за допомогою конституційних принципів за нашого рівня правової культури не спрацьовує. Отже кращим варіантом буде розкриття конституційних принципів верховенства права та народного суверенітету щодо установчої влади народу у самій Конституції. За умов обрання такого способу проведення конституційної реформи її перший етап буде полягати у внесенні змін до Конституції у порядку відповідно до розділу ХІІІ Конституції України, з метою послідовного закріплення теорії установчої влади народу та прийняття нової редакції Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми». У цьому випадку роль Президента України і парламентаріїв зведеться до врегулювання в Конституції України механізму проведення конституційної реформи – порядку прийняття нової редакції Конституції України. Позитивним моментом для суспільства буде досягнення доволі стійкої політичної згоди щодо способу прийняття нової Конституції України, що нами розглядається як гарантія проведення конституційної реформи відповідно до конституційної процедури оновлення Конституції України.

Підсумовуючи аналіз можливих варіантів проведення конституційної реформи в Україні за існуючою політико-правовою ситуацією слід зробити висновок, що в інтересах суспільства та стратегічних інтересах розвитку нашої держави основним завданням Президента та Верховної Ради повинно стати конституювання та забезпечення діяльності спеціально уповноваженого органу установчої влади на прийняття нової редакції Конституції України – Конституційної Асамблеї України.

Звертаючись до багатовікової історії українського державотворення, слід зазначити, що для України ідея запровадження представницького органу установчої влади не нова. Так, II Універсалом Центральної Ради України від 3 липня 1917 року було передбачено: «Змагаючи до автономного устрою України, Центральна Українська Рада в порозумінню з національними меншостями України приготовлятиме проекти законів про автономний лад України для предложения їх на затвердження Установчим Зборам»8. III Універсалом Центральної Ради України від 7 листопада 1917 року було передбачено: «До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України»9. «Днем виборів до Українських Установчих Зборів призначено 27 грудня 1917 (9 січня н. ст. 1918) року, а днем скликання їх – 9(22 н. ст.) січня 1918 року. Про порядок скликання Українських Установчих Зборів негайно видано буде закон»10.

Історія прийняття конституцій зарубіжних країн дає нам позитивні приклади реалізація установчої влади народу через ухвалення конституцій спеціально уповноваженими представницькими органами установчої влади.

Так, прийняття Конституції США від 17 вересня 1787 року11 відбувалось під сильним впливом теорії установчої влади. У процесі прийняття Конституції взяли участь як загальнонаціональні установчі збори – Конвент, так і установчі збори (конвенти) кожного з штатів. Представницькі законодавчі збори (фактично парламенти) в процесі прийняття Конституції брали лише процедурну участь (передача на розгляд конвентів) і не виступили суб’єктом установчої влади.

Найстаршу діючу конституцію Європи - Конституцію Норвегії12 було прийнято 17 травня 1814 року Установчими зборами, які скликав датський принц і намісник у Норвегії.

Конституція Бельгії від 7 лютого 1831 року13, Конституція Італії від 22 грудня 1947 року14, Конституція Португалії від 2 квітня 1976 року15 Конституція Індії від 26 січня 1950 року16, Конституція Бразилії від 22 вересня 1988 року17 були підготовлені і прийняті спеціально уповноваженими представницькими органами установчої влади (Національним конгресом чи установчими зборами).

Серед прикладів конституцій, які було прийнято спеціально уповноваженими органами установчої влади є й новітні. Так, Конституція Болгарії була прийнята 12 липня 1991 року18 Сьомими Великими Народними Зборами Болгарії. Установчі збори Румунії прийняли 21 листопада 1991 року Конституцію Румунії, яка 7 грудня 1991 року19 була затверджена на загальнонаціональному референдумі. Так, головною особливістю конституційного процесу в Аргентині є те, що з моменту прийняття першої Конституції Аргентини 1853 р., всі наступні конституційні реформи забезпечувались Установчою асамблеєю (в 1860, 1866, 1898, 1949, 1957, 1960, 1994 р.р.), зокрема і чинна Конституція Аргентини від 24 серпня 1994 року була прийнята Установчою асамблеєю. Конституція Венесуели від 15 грудня 1999 року20 була підготовлена Конституційною асамблеєю та прийнята на всенародному референдумі.

Чинна Конституція Російської Федерації (від 12 грудня 1993 року)21 хоча й прийнята не Установчими зборами, проте можливість створення Установчих зборів передбачена у нормах самої Конституції. Так, відповідно до статті 135, якщо пропозиція щодо перегляду положень глав 1 (Основи конституційного ладу), 2 (Права і свободи людини і громадянина) 9 (Конституційні поправки і перегляд Конституції) Конституції Російської Федерації буде підтримана 3/5 голосів від загальної чисельності членів Ради Федерації та депутатів Державної Думи, то у відповідності із федеральним конституційним законом скликаються Конституційні збори22. До повноважень Конституційних зборів віднесено підтвердження незмінності Конституції Російської Федерації чи розробка проекту нової Конституції Російської Федерації, який приймається Конституційними зборами 2/3 голосів від загального числа його членів або виноситься на всенародне голосування.

В сучасному механізмі державної влади і в інших зарубіжних країн передбачається функціонування спеціально уповноваженого органу установчої влади.

Так, Конституція США зберігає значення Установчих зборів (Конвенту). Відповідно до статті V Конституції США, на вимогу законодавчих зборів 2/3 штатів Конгрес скликає Конвент для внесення поправок до Конституції, які набудуть чинність у випадку ратифікації законодавчими зборами ¾ штатів або ж конвентами в ¾ штатів, в залежності від того який спосіб запропонує Конгрес.

Конституція Бельгії 1831 року пропонує свій оригінальний варіант реалізації установчої влади: відповідно до статті 195 законодавча влада має право заявити про необхідність перегляду того чи іншого конституційного положення. Після цього обидві палати парламенту розпускаються Королем. Відповідно до статті 46 Конституції скликаються нові палати парламенту, які вважаються Установчими. Дані палати приймають у загальній згоді з Королем рішення щодо положень, які слід переглянути. Установчі палати можуть обговорювати зміни у присутності не менше 2/3 членів кожної з них, а зміни вносяться до конституції у випадку коли за них проголосувало не менше 2/3 складу кожної з палат.

Конституція Болгарії є однією з небагатьох конституцій світу, в якій чітко встановлений статус Установчих зборів (статті 157-163). Так, Великі народні збори (установчі збори) складаються з 400 народних представників, які обираються у загальному порядку та уповноважені: приймати нову Конституцію; вирішувати питання про зміну території Республіка Болгарія і ратифікувати міжнародні договори, які передбачають такі зміни; вирішувати питання щодо зміни форми державного устрою та державного правління; вирішувати питання щодо зміни чітко визначених норм Конституції Болгарії, які стосуються забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також порядку зміни, доповнення і прийняття самої Конституції.

Відповідно до глави III розділу IX Конституції Венесуели від 1999 року для перетворення держави, створення нового правового режиму та прийняття нової Конституції передбачається скликання Національної Конституційної Асамблеї. Відповідно до норми 348 Конституції Венесуели Національна Конституційна Асамблея скликається за ініціативою: або Президента, на засіданні Кабінету Міністрів, або 2/3 депутатів Національної Асамблеї Венесуели, або 2/3 всіх членів муніципальних рад на їх відкритій сесії, або 15% всіх зареєстрованих виборців Венесуели.


Виходячи зі зарубіжного досвіду діяльності спеціальних органів установчої влади та сучасних політико-правових процесів в Україні пропонується і у нас провести конституційну реформу через спеціальний орган установчої влади – наприклад, Конституційну Асамблею України.

Перш за все слід зазначити, що проводити конституційну реформу через Конституційну Асамблею України необхідно у два етапи, а саме:

1) законодавче визначення процедури прийняття нової Конституції України Конституційною Асамблеєю України. Для цього необхідно:

- внесення змін до Розділу XIII Конституції України відповідно до положень цього ж розділу (згідно з статтями 156, 159 Конституції України вимагається внесення відповідного законопроекту до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, надання Конституційним Судом України висновку щодо відповідності цього законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України, прийняття його не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України та затвердження його на всеукраїнському референдумі, який призначається Президентом України);

- прийняття Закону України «Про Конституційну Асамблею України» та нової редакції Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

2) прийняття нової Конституції України Конституційною Асамблеєю України (або підтвердження незмінності чинної Конституції України) та затвердження її на всеукраїнському референдумі.

Щодо проведення першого етапу конституційної реформи не виникає запитань, оскільки все законодавчо врегульовано й необхідна лише політична воля на проведення конституційної реформи в межах права та в інтересах суспільства.

Успішність другого етапу процесу ухвалення нової Конституції України буде залежати від конституційного статусу Конституційної Асамблеї та деталізації його у Законі.

Введення спеціального органу Конституційної Асамблеї в процес перегляду Конституції України повинно бути спрямоване насамперед на забезпечення здійснення Українським народом своєї установчої влади, а саме на забезпечення можливості вираження суверенної волі громадян України в Основному Законі України та реалізації права Українського народу на самовизначення, а також забезпечення фахової підготовки та прийняття якісних законів про внесення змін до Конституції України та нової редакції Конституції України незалежно від політичних інтересів з урахуванням демократичних світових стандартів та досягнень вітчизняної науки.

Для цього пропонується в Конституції України встановити основні положення щодо Конституційної Асамблеї, а саме умови скликання, порядок обрання, її конституційний склад, вимоги до членів Конституційної Асамблеї України, її повноваження тощо.

Насамперед до цього необхідно змінити порядок внесення суттєвих змін до Конституції України, передбачений у статті 156 Конституції України та встановити, що законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України. Прийняття нової редакції Конституції України", а також законопроект про внесення змін до інших розділів Конституції України, який передбачає зміну конституційного ладу України, проект нової Конституції України подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як однією другою від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття Конституційними Асамблеєю України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Формуватись Конституційна Асамблея України повинна шляхом всеукраїнських виборів. Так, Конституційна Асамблея України може скликатися Президентом України протягом трьох місяців з моменту внесення до Верховної Ради України відповідного законопроекту. Членів Конституційної Асамблеї України (наприклад, триста народних обранців Конституційної Асамблеї України) пропонується обирати на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на засадах комбінованої виборчої системи відповідно до закону про Конституційну Асамблею України. З метою формування представницького органу установчої влади можна застосувати таку формулу:

1) сто народних обранців Конституційної Асамблеї України обирати в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на засадах пропорційної системи за виборчими списками кандидатів у народні обранці України від політичних партій, виборчих блоків;

2) по три народні обранці Конституційної Асамблеї України обирати від Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя у відповідних багатомандатних округах на засадах мажоритарної системи відносної більшості. Право висувати не більше одного кандидата у народні обранці України надати міським (міст обласного значення), районним та обласним радам;

3) інших народних обранців Конституційної Асамблеї України обирати в одномандатних виборчих округах на засадах мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості. Висування кандидатів у народні обранці України може відбуватися шляхом самовисування, а також шляхом висування кандидатів у народні обранці України політичними партіями та виборчими блоками чи громадськими організаціями.

Повністю сформованою (тобто такою, що є повноважною) пропонуємо вважати Конституційну Асамблею за умови обрання не менш як чотирьох п’ятих від її конституційного складу.

З метою послаблення впливу тимчасових політичних інтересів на зміст конституційних норм та забезпечення фахової підготовки та прийняття якісних законів про внесення змін до Конституції України та нової Конституції України пропонується встановити особливі вимоги до членів Конституційної Асамблеї. Крім звичайних вимог до претендентів у народні обранці (громадянства України, вікового цензу, володіння державною мовою, права голосу) доцільно подумати про встановлення особливих – наприклад, наявність вищої юридичної освіти (як варіант, можна розглядати філософську, політологічну освіти). Необхідно встановити заборону для членів Конституційної Асамблеї впродовж певного періоду часу (5-10 років) після затвердження всеукраїнським референдумом нової Конституції України чи змін до Конституції України претендувати на обрання їх главою держави, представником у законодавчий орган, на призначення їх членом вищого органу виконавчої влади, керівником центрального органу виконавчої влади та його заступником, а також суддею України. В свою чергу доцільно встановити заборону балотування в народні обранці для Президента України, народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, керівників центрального органу виконавчої влади та їх заступників, суддів Конституційного Суду України та суддів загальної юрисдикції.

Повноваження Конституційної Асамблеї України пропонується обмежити лише питаннями, для вирішення яких її було обрано. При цьому, необхідно встановити гарантії для попередження невиправданого затягування роботи Конституційної Асамблеї. Так, насамперед повноваження Конституційної Асамблеї повинні припинятися після прийняття кінцевого рішення щодо відповідних проектів, а також необхідно встановити максимальний строк повноважень Асамблеї (наприклад, рік), перелік підстав для визнання Конституції України незмінною та припинення повноважень Конституційної Асамблеї.

До повноважень Конституційної Асамблеї України пропонується віднести:



  1. розробку проекту нової Конституції України у разі проголошення всеукраїнського референдуму щодо затвердження нової Конституції України за народною ініціативою;

  2. прийняття законів про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України. Прийняття нової Конституції України";

  3. прийняття законів про внесення змін до Конституції України, які передбачають зміну конституційного ладу України;

  4. прийняття нової редакції Конституції України.

Організацію, порядок формування і діяльності Конституційної Асамблеї України, процедуру розробки, розгляду та прийняття законів про внесення змін до Конституції України, нової Конституції України доцільно визначити законом про Конституційну Асамблею України, а процесуальні відношення, пов’язані з організацією та проведенням виборів народних обранців повинні бути врегульовані в межах виборчого законодавства.

У підсумку хочемо наголосити, що успішність проведення конституційної реформи – вихід з конституційної кризи, прийняття якісних законів про внесення змін до Конституції України або нової редакції Конституції України незалежно від політичних інтересів з урахуванням демократичних світових стандартів та досягнень вітчизняної науки – безпосередньо залежить від обраного способу проведення нової конституційної реформи. Від обраного сьогодні механізму підготовки і прийняття нової редакції Конституції України буде залежати дієвість нової редакції Конституції України протягом багатьох років.





1 Див. Висновок Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права щодо дотримання конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам від 27 грудня 2005 року; Розвиток публічного права в Україні (доповідь за 2003-2004 роки)//За заг. ред. І.Б.Коліушка, Н.В.Александрової – К. – Вид. Лікей. 2005. - С. 62-112; Висновок Європейської Комісії «За демократію – через право» (Венеціанської комісії) щодо процедури внесення змін до Конституції України від 11 жовтня 2004 року № 305/2004.

2 http://www.pravo.org.ua

3 Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм: Монографія – К.: Юридична фірма «Салком»; Юрінком Інтер, 2005. – 560 с.

4 Див. http://www.ccu.gov.ua/pls/wccu/P000?lang=0

5 Див. http://www.ccu.gov.ua/pls/wccu/P000?lang=0

6 Див. http://www.ccu.gov.ua/pls/wccu/P000?lang=0

7 Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм: Монографія. – К.: Юридична фірма «Салком»; Юрінком Інтер, 2005. – С.29.

8 Винниченко В.К. Відродження нації: В 3 ч. / Репринтне видання 1920 р. – К., 1990. – Ч.I. – С.279-282.

9 Винниченко В.К. Відродження нації. – К; Відень, 1920. – Ч. II. – С.74-80.

10 Там само.

11 Див. http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/cnstUS.htm

12 Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 2/ Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – с. 645-673.

13 Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 1/ Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – с. 331-381.

14 Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 2/ Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – с. 95-133.

15 Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 2/ Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – с. 733-837.

16 Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. Т 4 / отв. ред.. проф. Б.А. Старун. – М.: БЄК.

17 Там само

18 Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 1/ Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – с. 381-423.

19 Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 3/ Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – с. 51-93.

20 Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. Т 4 / отв. ред.. проф. Б.А. Старун. – М.: БЄК.

21 Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 2/ Под общей редакцией Л.А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – с. 1-51.

22 Згаданий федеральний конституційний закон на сьогодні не прийнятий.



База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка