І. Мечникова україна в пошуках державності



Скачати 85.22 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір85.22 Kb.
Е. А. Гансова

доктор філософських наук, професор,

Одеський національний університет

імені І. І. Мечникова
УКРАЇНА В ПОШУКАХ ДЕРЖАВНОСТІ
Для кращого, більш глибокого розуміння тих драматичних подій, які сьогодні переживає українське суспільство, доцільно звернутися до філософсько-історичних поглядів представників інтелектуальної еліти ХIХ століття.

Історія України може бути розглянута в контексті Гердеровсько-Гегелівської філософії історії. Гердер оцінює східне слов’янство як працелюб­ний народ, який не здатний захистити себе.

Думка Гегеля, згідно з якою основою розвитку народів є ідея свободи, може стати епіграфом до нашого дослідження.

В українській філософській думці ХIХ століття знаходимо роздуми стосовно перспектив розвитку української нації, які виглядають як те, що зумовлено політичними та культурними чинниками.

Динаміка українства до свободи та незалежності розглядається в тісному зв’язку з Росією.

Погляди українських філософів дозволяють краще зрозуміти дві речі. По-перше, історичне коріння невизначеності національної політичної еліти стосовно моделі державності. По-друге, постійне зіставлення українців та росіян з метою визначити ментальну, культурну, духовну різницю.

Драгоманов, Липинський, Єфремов, Донцов представляють певний діапазон національної свідомості або національно-ідентифікаційне поле.

Для В. Липинського держава є серцевиною нації, яка надає їй полі­тичної форми1. Джерелом держави, тобто організації, яка моральною і правовою силою скріплює націю в соціальну, а не в природну єдність, стає арис­тократія, правляча еліта нації. Національна держава — нова форма соц­іального зв'язку, завдяки чому етногенез перетворюється на націогенез.

В. Липинський не використовує термін «громадянське суспільство», але в нього держава не зливається з нацією. Нація, гро­мадяни — це «громадянське суспільство» і воно протилежне державі.

Така відносна автономія держави і нації обумовлює різні форми їх зв'язку, різні типи державного управління чи різні моделі національної держави.

Використовуючи характеристики держави за Липинським, можна знайти риси охлократії в сучасних пострадянських національних дер­жавах. Охлократичний тип держави керується бюрократією, яка тур­бується тільки про апарат та збереження території або її розширення. Все громадське життя пристосоване не для потреб громадян, а для потреб правлячої еліти, пануючої верхівки.

В. Липинський рекомендує інший тип держави — класократію. По суті в його уявленні суспільство має професійну стратифіка­цію, яку він й називає класовою. В свою чергу кожний клас має свої організації, очолені організа­торами. Останні й утворюють класократію.

Класократичний тип держави — представницька влада, але обме­жена монархією як, скажемо, в Англії (або в умовах президентської республіки — Е. Г.).

Демократичне правління Липинський не схвалює, тому що воно, за його думкою, хаотичне і повністю передано представницькій владі (парламентська республіка — Е. Г.),

Привабливість класократичної форми правління Липинський по­яснює тим, що «держава при класократії існує для нації, а не нація для держави»1.

На відміну від охлократії класократичне правління не має жор­сткого державного централізму. Класократія пов'язана з правлін­ням «персонально на місцях... Вона завжди творить держави децентралістичні, з гармонійною рівновагою між провінціями й столицею, між селами й городами»2.

Класократична держава передбачає збереження територіальної ознаки нації. Це особливо значимо для українців, як селянської нації, яка утворювалась навколо землі. «Територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племінно-культурно-віросповідно-національна, лягла в основу всіх держав»3.

В. Липинський накреслив образ нації, що нагадує сучасне грома­дянство в Європі або США, де людина, незалежно від етнічної прина­лежності ідентифікує себе з країною, яка надала їй громадянство й захищає її громадянські права.

Завдяки структурній неоднорідності нація (громадяни) не утворює гомогенної маси, а має диференційований склад.

Організації, які репрезентують інтереси різних верств нації, утво­рюють «громадянське суспільство», яке й виступає посередником між державою і нацією. В сучасній політичній термінології мова йде про політичні партії й громадські об'єднання. За допомогою останніх че­рез виборчу систему й формується апарат класичної держави.

Дещо інакше виглядає мета державотворення в концепції М. Драгоманова. Його роздуми пов’язані з самоцінністю людини, особистості.

Сучасний дослідник творчості М. Драгоманова JI. О. Гаєвська звертає увагу на різницю, яка існує між розумінням сутності людини в російській і українській культурній традиції: «В естетиці російської демократії культура підпорядкована політиці... Культурософія української демократії розчиняє політику в культурі…»4.

Демократизм Драгоманова сконцентрований в його формулі: «осо­ба — нація». Він добре усвідомлює діалектичний зв'язок між ними, вважаючи, що показником розвинутості нації є стан кожного окремого індивіда в межах національної держави.

Російській тріаді «самодержавие — православие — народность» Драгоманов протиставляє свою: «свобода — братство — справед­ливість», в якій примат мають індивідуалістичні цінності.

Російська демократична традиція спирається на абстрактний іде­ал людини. Для Драгоманова людина — це, перш за все, реальний індивід. Так, у статті «Что такое украинофильство» він підкреслює: «...чтобы развивать индивидуумы и нации до идеала человека, мы должны отправляться от существующих индивидуальных и нацио­нальных признаков, иначе воспитание обращается в втискивание жи­вых людей в форму пустого идеала»5.

Тему національного індивідуалізму продовжує С. Єфремов. Розу­міння своєї національної індивідуальності приходить до народів, вважав С. Єфремов, з такою ж закономірністю, як розуміння осо­бистої індивідуальності.

Національне визволення — це етап в поступі людства до волі. «Сам розвиток великого капіталістичного господарства допомагає тому, що поневолені нації доходять до свідомості свого національного «я», а звідси — до національ­ного відродження»6.

С. Єфремов показує суперечності, які існували в підходах до про­блеми само­визначення нації. «Серед кругів європейської інтелігенції слово «національ­ний» було синонімом до слів «шовіністичний» і «ре­акційний», а саму національність вважали за гальмо до вселюдського поступу та братання всіх людей»7.

Наступну ідеальну модель держави ми знаходимо в творчості Д. Донцова.

Д. Донцов утворює протилежний М. Драгоманову полюс того піз­наваль­ного простору, який можна назвати національною ідентифікацією.

Соціологія Донцова — продукт європейської кризи позитивістсь­кої пара­дигми, яка позначилась кризою раціоналізму та сцієнтизму, розквітом інтуїтивізму й ірраціоналізму. В свідомості Донцова наукова соціальна теорія постає як нова мі­фологія, призначенням якої є бути ідеологією, або засобом «оброб­ки» мас. Масова психологія — це підсвідомі інстинкти, з якими легко може справитись авторитет сили. В концепції Д. Донцова відчуваються впливи Ніцше, неофрейдиз­му, марксизму.

Ціннісну доктрину неокантіанства Донцов застосовує до пізнан­ня нації. Не культурна (духовна) сутність нації є головною цінністю, а сама нація в його теорії перетворюється в самоцінність.

Нація не розділяється на окремих індивідів (Драгоманов) або на страти (Липинський). Нація — це тотальність, ідеал, ціль. Її збережен­ня, відтворення — ось головна мета й держави, й кожної особистості.

Люди об'єднуються в націю «почуттям роду». Стосунки між різни­ми націями і народами будуються на диктатурі більш сильної нації по відношенню до слабкої.

Національна ідея — це етична й релігійна сила, носіями якої ста­ють національні герої, здатні особистим прикладом й самопожерт­вою зберегти національну єдність. Тоді як маса прагне до рівності, її лідери турбуються про збереження в суспільстві функцій, структури, організації. Вони повинні долати партикулярні, егоїстичні інтереси населення.

Таким чином, нація утворюється культурною елітою.

В роботі «Історія розвитку української державної ідеї» Д. Донцов8 зображує чинники націогенезу українців: «Чи українська державна ідея є можлива до реалізування ? Умови існування якоїсь держави по­лягають як у зовнішній природі (величина території, її кордони, пло­дючість грунту, багатства, розташування комунікаційних шляхів і т. ін.), так і в самому народі (його чисельності, спільній мові, історії, культурі, державності, інстинкті)... Україна вичерпує майже всі пере­думови для державного існування, оскільки ці умови лежать в самій країні. А що до передумов... що лежать в самому народі, то українці представляються кожному неупередженому спостерігачу народом, який має власну мову, спільне почуття єдності й могутній потяг до індивідуалізації; народом, якому лише брутальне насильство надало вигляд російського краю» 9.

Ми пропонуємо зупинитися ще на одній національній особливості державотворення. Відомо, що правове регулювання, правосвідомість керівників держави та населення є важливими атрибутами суспільства. Українські філософи, зокрема так звані «правники», часто звертали увагу на перевагу норм моралі, традицій в правовій свідомості українського населення . Це стосується, наприклад, Є. Ерліха, який досліджував побут населення Західної України.

Відомий український та російський правознавець, Б. Кістковський, характеризуючи правосвідомість росіян, зауважує: «...правосознание русской интеллиген­ции никогда не было охвачено всецело идеями права личности и правово­го государства, и они не пережиты вполне пашей интеллигенцией. Нет единых и одних и тех же идей свободы личности, правового строя, кон­ституционного государства, одинаковых для всех народов и времен, как нет капитализма или другой хозяйственной организации во всех странах. Все правовые идеи в сознании каждого отдельного народа получают сво­еобразную окраску и свой собственный оттенок. Притупленность право­сознания русской интеллигенции и отсутствие интереса к правовым иде­ям являются результатом застарелого зла — отсутствия какого бы то ни было правового порядка в повседневной жизни русского народа».

Аналізуючи роздуми української інтелігенції, можна зробити наступні висновки:

— Україна сьогодні, отримавши можливість самостійно творити свою державність, не змогла реалізувати цю можливість, тому що не пройшла той історичний шлях, який більш ніж 200 років тому назад здійснили народи Європи.

— Вплив олігархічного класу на політику держави часто є визначальним фактором геополітичних орієнтацій України.



— Протиріччя між політичним керівництвом України та Росії мають глибоке історичне коріння, яке обумовлене й ставленням імперії до народів, які її утворювали, й ставленням цих народів до самої імперії. Ці протиріччя знайшли своє відображення в формі ідеологій.


1Липинський В. Україна на переломі. — К.., 1997. — С. 272.

2Там само. — С. 269.

3Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 46.

4Драгоманов М. П. Вибране. К., 1991. — С. 48-49.

5Драгоманов М. П. Вибране. К., 1991. — С. 448.

6Єфремов С. Відгуги з життя та письменства // Нова громада. — 1906. — № 5. — С. 32.

7Там само.

8 Донцов Д. Історія розвитку Української державної ідеї. — К., 1991.

9 Там само. С. 20.





База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка