И кадрів державної служби зайнятості україни збірник науково-методичних рекомендацій Науково-методичне забезпечення професійної орієнтації безробітних: психологічний аспект Київ 2012



Сторінка2/10
Дата конвертації15.04.2016
Розмір2.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА НАДАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ БЕЗРОБІТНИМ В СИСТЕМІ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ
Враховуючи актуальність проблеми надання безробітним психологічної допомоги на сучасному етапі формування ринку праці в Україні, реальний зміст і форми роботи науково-методичного забезпечення, суспільні вимоги щодо відтворення і розвитку наявних трудових ресурсів та суперечності, що склалися в практиці надання психологічної допомоги – зумовили вибір теми дослідження “Теорія й практика надання психологічної допомоги безробітним в системі служби зайнятості”.

Психологічна допомога – широке поняття, зміст якого складається з багатоманіття теорій і практик, що варіюються від специфічного застосування такого методу соціологічних обстежень як глибинне інтерв'ю до різноманітних технік соціально-психологічного тренінгу.

Аналіз численної як зарубіжної, так і вітчизняної філософської та психологічної літератури доводить, що немає буквально жодної галузі людського (особистісного та соціального) життя, де б людина залишалася без психологічної допомоги. Найзагальніший контент-аналіз доступних для нас джерел, а також аналіз досвіду фахівців служби зайнятості дозволяє виокремити наступні головні галузі застосування науки і практики психологічної допомоги:

1.Проблематика фізичного, психічного, соціального та духовного здоров'я людини;

2.Психологічна допомога та підтримка людини у кризових ситуаціях, зокрема у ситуації безробіття;

3.Феноменологія сприймання аплікантами ситуації безробіття;

4.Професійне консультування у службі зайнятості з екзистенційних проблем, зокрема в емоційній, когнітивній, аксіологічній та праксеологічній (поведінковій) сферах безробітного.

Разом з тим, теоретичний аналіз літературних джерел дозволив виявити такі суперечності:

а) між необхідністю надання психологічної допомоги аплікантам в ситуації безробіття і традиційним змістом понять – психологічна допомога, психологічна підтримка, психологічний супровід безробітних в службі зайнятості;

б) між природною вимогою надання психологічної допомоги аплікантам і системою наукових знань, практичних вимог та умінь, що охоплюють теорію й практику психологічного допомагання.

Залишаються далеко не розробленими складові самого процесу, що охоплюють зарубіжний досвід психологічної допомоги, зокрема – основні завдання та форми роботи, практичні аспекти, зміст діяльності, методи та ін.

Психологічними дослідженнями останнього часу (З.С.Карпенко, ОВ.Киричук, В.О.Татенко, І.П.Маноха та ін.) встановлено, що в сучасних соціально-економічних умовах виявляються високі вимоги до суб’єктності людини на різних рівнях її функціонування (на рівні організму, індивіда, особистості, індивідуальності, абсолютного суб’єкта), усвідомлення людиною себе як суб’єкта власного життєвого шляху, здатності до цілепокладання та прийняття відповідальності за свої рішення на себе, самостійної ініціації та активності на ринку праці за досягнення власних цілей.

У цьому процесі виключно важлива роль належить психологічній допомозі людині з боку працівників центру зайнятості. У цьому плані психологічна допомога є галуззю та способом діяльності, що призначені для сприяння людині й суспільству у вирішенні широкого кола проблем, породженим душевним життям людини у соціумі. Тому відомо, що розуміння проблематики психологічної допомоги пов’язане з розумінням психіки такого простору (рівня, способу) людського буття, багатоманітність та багатогранність якого й визначає сукупність проблем у діяльності відповідного фахівця центру зайнятості, а саме: міжособистісні стосунки, емоційні внутрішньоособові (як глибинні, так і ситуативні, що пов’язані із ситуацією безробіття) конфлікти та переживання; проблеми соціалізації (вибір професії, утворення сім’ї, різні форми громадських відправлень), проблеми персоналізації (вікові та екзистенційні), тобто весь спектр емоційно-смислового життя людини як громадської істоти.

Що є визначальним у змісті психологічної допомоги? Уже при першому наближенні до характеристики обсягу та змісту цього поняття, у відмінності від різноманітних позицій, досліджень та міркувань стосовно проблеми, неважко виявити головне: зміст психологічної допомоги полягає у забезпеченні емоційної, смислової та екзистенційної підтримки людини у кризових ситуаціях, які виникають у ході її особистісного та соціального буття.

На сучасному етапі розвитку зарубіжної та вітчизняної психології є можливим більш глибоке дослідження внутрішнього світу людини, стрижнем якого є її Я-концепція.

Розбудова психології за зразком природничих наук призвела до превалювання суб’єкт-об’єктної парадигми, що мало соціально-педагогічні наслідки: маніпулятивний підхід у вихованні, конформізм і колективну відповідальність у груповій діяльності, меркантильні життєві орієнтації тощо.

Сьогоднішній стан системи соціалізації, освіти, активності безробітних на ринку праці, розвитку психологічних послуг формує запит на оновлення методологічних засад соціальної, вікової та педагогічної психології.

Опрацювання теоретичного матеріалу, результати численних емпіричних досліджень дозволили зробити загальний висновок, що апліканта (людину, що шукає роботу) можуть спонукати до пошуку роботи на ринку праці різні мотиви: матеріальні стимули, інтерес до змісту та процесу праці, почуття обов’язку перед родиною, прагнення до самоствердження та самореалізації свого внутрішнього потенціалу – афективного, аксіологічного, когнітивного, праксеологічного.

Одним із психологічних чинників, що сприяє активності безробітного на ринку праці, є формування в нього об’єктивного уявлення про себе (Я -образу), адекватної самооцінки своїх потенцій, системи настанов щодо власної особистості, зокрема самоефективності у сфері діяльності та спілкуванні, іншими словами, формування позитивної Я-концепції.

Сьогодні гострою залишається проблема розробки методик психологічної допомоги і психологічного супроводу безробітного. Для вирішення цієї проблеми необхідно використати кардинально новий підхід до понять “психологічна підтримка й допомога”, “супровід безробітного” і врахувати співвідношення суб’єктно-ситуаційних факторів у житті безробітного у напрямі збільшення рівня його суб’єктогенезу.


Основні складові Я-концепції людини

Я-концепція властива кожній людині, вона формується в процесі розвитку її самосвідомості загальним організованим патерном аутоперцепції, що охоплює Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє і Я-завтрашнє.

Я-концепція будується на основі самосприйняття, самовідношення, що яскраво переживається, постійно зіставляється із сприйняттям себе іншими людьми, їхнім емоційним ставленням.

У створенні Я-концепції активну участь беруть самоспостереження, самооцінювання та інші рефлексивні процеси. Вона, як правило, не усвідомлюється і стає зрозумілою лише в кризових ситуаціях, що потребують від людини глибокої самоусвідомленності.

У психологічній літературі поняття “Я-концепція” визначається як системне, інтегральне і самоорганізуюче утворення психіки. Це складна, пережита, багаторівнева і багатокомпонентна система вираження відносин особистості до себе і до зовнішнього світу. Важливо відзначити, що Я-концепція є не статичним, а динамічним психологічним утворенням, з яким узгоджуються почуття й емоції, вчинки і поводження, психологічне здоров'я, дії і чекання, успіх у діяльності особистості.

Розглянемо основні компоненти цієї системи: Я-образ, самооцінка, самоефективність та самоактуалізація.



Основні підходи до вивчення Я-образу в психології

Я-образ – глибинна сутність людини, її самість, єдність всіх сторін, що відображена у свідомості в якості її основних складових, підсумкове уявлення про себе, результат роботи над пізнанням себе, формуванням ставлення до себе, осмисленням своє ролі на кожному життєвому етапі.

Я-образ є регулятивним механізмом психічного життя, мотиваційним ядром особистості. Це суб’єкт свідомості, усвідомлення всіх психічних явищ, внутрішнього і зовнішнього буття людини в їх інтегральності, цільності. У структурі Я-образу чітко проглядається діючий, субстанціональний компонент, що відбиває його суб’єктивну сторону, і компонент рефлексивний, в якому кристалізується об’єктивна його сторона, тобто уявлення людини про саму себе. Традиційно в Я-образі виділяють, крім когнітивного (пізнавального) і поведінкового (діючого), також афективний (емоційний) компонент.

Серед різних типів Я-образу в психологічній літературі, найбільш відомі Я-реальне і Я-ідеальне. Залежно від критеріїв відмінностей існують також Я-минуле, Я-сьогоднішнє, Я-майбутнє, Я-сімейне, Я-чисте (пізнавальне), Я-емпіричне (те, що пізнається), в середині якого виділяють Я-матеріальне, Я-соціальне, Я-духовне, Я-наявне, Я-бажане. У людини багато Я, які можуть бути в конфлікті. Те, ким людина хотіла б себе бачити (Я-ідеальне), те, що вона про себе думає (Я-суб’єктивне), і те, що про неї думають інші (Я-дзеркальне), і те, якою вона є в дійсності (Я-об’єктивне), які рідко збігаються.

Я-образ може мати високу або низьку стійкість на різних вікових етапах у різних людей. Коли в кризових ситуаціях виникає загроза стійкості Я-образу, що переживається дуже хворобливо, як правило, спрацьовують захисні механізми.

Психотерапія, запропонована К. Роджесом, спрямована на те, щоб, по-перше, сформувати в особистості новий, більш адекватний бажанню образ самого себе; по-друге, зробити більш реальним, більш відповідним можливостям людини її Я-ідеальне; і по-третє, створити теплий психотерапавтичний мікроклімат, завдяки якому людина створює позитивне ставлення до себе, що є безперечною умовою розвитку, дієвого самоконтролю і організованості дій. А щоб людині піднятися ще вище, їй треба усвідомити свої достоїнства і вади, прийняти їх як належне і почати працювати над собою [1].


Основні підходи до вивчення самооцінки в психології

Проблема сутності самооцінки нерозривно пов'язана з розумінням її природи й генезису. Як відзначає І.С. Кон, вже психологи XIX століття "чудово розуміли, що людина живе в суспільстві і залежить від нього"[2, с.315]. Але суспільство мислилося ними лише як умова, зовнішнє середовище розвитку особистості. Звідси виникала неможливість відповіді на питання, що спонукає людину до саморефлексії, які критерії її самооцінки і чому вона загострює увагу на одних аспектах власного досвіду за рахунок інших.

З'ясування того, що будь-який опис, фіксація тієї чи іншої якості Я-образу містить у собі момент оцінки й порівняння, а конкретний зміст і значущість цих оцінок змінюються залежно від соціальних і психологічних умов, спонукало психологів до розуміння їх соціальної природи. Однак проблема взаємозв'язку становлення Я і самооцінки з міжособовими відносинами по-різному вирішувалася в психологічних теоріях і дослідженнях.

У людини формується уявлення не тільки про власні атрибути (якості), а й про їхні цінності. У неї може сформуватися узагальнене уявлення про власну цінність як особу або почуття самоцінності. Дуже важливо розрізняти тонку відмінність між самооцінками окремих атрибутів (якостей) і єдиним почуттям самоцінності. Всі, хто вивчає зміст поняття Я , починаючи від Джеймса, визнають, що у людей формується самооцінка, яка грунтується на частковостях, на результатах порівняння людиною своїх дійсних атрибутів і досягнень з ідеальними стандартами або цілями.

Дуже важливо в цьому разі встановити зміст поняття “самоцінність”. Не встановивши змісту, важко зрозуміти, як самоцінність розвивається. На сьогодні в психології існують різні погляди на природу цього поняття.

В афективних моделях самоцінність пов’язують з емоційними станами. Емоції концентруються переважно навколо почуття прийняття і досягненнях.

У когнітивних моделях вона розглядається у зв’язку із свідомими розумовими процесами. Людина, насправді “вираховує” свою самоцінність, складаючи свої сильні та слабкі сторони і зважуючи ці якості відповідно до такого критерію, як особистісна значущість. У дослідженнях останнього часу пропонується звертати увагу на зв’язки між самоцінністю і афективними якостями та темпераментом.

Переходячи від концептуальних моделей до емпіричних, слід відзначити, що дослідження підтверджують деякі закономірні зв'язки між періодами розвитку, психічними факторами і уявленнями про самоцінність. Чим старше людина, тим більш точна, реалістична її самооцінка, оскільки вона краще усвідомлює відмінності між реальним та ідеальним Я. Що стосується соціальних детермінант, об’єктивні зовнішні фактори, такі як рівень доходу або соціальний статус, напряму не впливають на самооцінку. Сильніше впливають суб’єктивні соціальні порівняння. Роль соціального порівняння особливо важлива при оцінці фізичної привабливості. У багатьох дослідженнях показаний тісний зв’язок між фізичною привабливістю, що сприймається, і самоцінністю.



Основні підходи до вивчення самоефективності як поведінкового компоненту Я-концепції

Уявлення про самоефективність – це уявлення людини про свою здібність успішно діяти в конкретних ситуаціях (А. Бандура). На думку А. Бандури, судження про самоефективність пов’язано із судженнями про те, за яку діяльність ми беремося, як багато зусиль витрачаємо на ситуацію, як довго зберігаємо наполегливість при виконанні завдання, а також про наші емоційні реакції під час очікування ситуації або в самому процесі. Загалом уявлення про свою ефективність значно впливає на патерни мислення, мотивації, успішності і емоційного збудження [3, с.439].

Самоефективність має свою структуру, яка включає з одного боку здатність людей передбачувати майбутнє ( або компететності) , а з другого – здатність людини до самоактуалізації.

Компетентності (когнітивна складова) та навички, якими володіє індивід, тобто здатності людини вирішувати завдання і справлятися із життєвими проблемами. Ці компетентності включають в себе одночасно і способи мислення і навички практичного вирішення відповідних життєвих проблем.

Індивіди з високою самоефективністю більш здатні справлятися зі стресом і розчаруваннями, ніж індивіди з низькою самоефективністю.

Хоча в основі функціонування особистості лежить складна система афективних і когнітивних елементів, дослідження в межах соціально-когнітивної теорії свідчать про те, що один із елементів Я-системи відіграє особливо важливу роль в особистісному функціонуванні. Це самоефективність [4, с.436], під якою розуміється оцінка людиною своєї здатності робити деякі послідовні дії і таким чином досягати певних результатів або певного рівня виконання.

Самоефективності відводиться важливе місце в соціально-когнітивній теорії, оскільки в житті людини поряд з Я-образом, самооцінка займає не менш важливе місце. І у сфері досягнень, і у сфері міжособистісних стосунків вибір людиною тієї чи іншої лінії поведінки великою мірою залежить від її уявлень про те, наскільки ефективно вона спроможна діяти. Таким чином, оцінка зв’язку між власними навичками поведінки і вимогами середовища – ключова, найбільша детермінанта, яка розглядається як прояв особистості людини.

Уявлення про власну ефективність впливають не тільки на подальшу самоактуалізацію, але й на внутрішнє психічне життя. Люди із стійким сприйняттям власної самоефективності з більшим оптимізмом дивляться в майбутнє, відчувають менше негативних емоцій і володіють більш розвиненою здібністю до впорядкування складних когнітивних навичок, необхідних для подолання труднощів.

Людина вирізняється схильністю оцінювати свої дії. Рідко відбувається, щоб вона емоційно відсторонено спостерігала за своїми діями, які, як правило, пов’язані з почуттям задоволення, гордості або незадоволенням, почуттями сорому, вини.

Здатність людини оцінювати свої дії розвивається достатньо рано. Необхідна свідомість, усвідомлення думок і почуттів інших людей, здатність застосовувати до себе оціночні категорії, роздуми про здійсненні вчинки і здатність їх усвідомлювати, щоб можна було уникнути якогось вчинку або застосувати інші дії. Оскільки в інших видів такі здібності відсутні, мотиваційні системи, що пов’язані із схвалення і самопокаранням, можна вважати унікальним атрибутом людини [4, с.440]. В процесі розвитку проходить інтеріоризація соціальних стандартів, і у своїх реакціях людина починає керуватися власними стандартами, тобто особистісними критеріями того, наскільки достойна та чи інша дія.

У людей формуються не тільки стандарти для різних видів діяльності, але й більш загальна тенденція для самооцінки і постановки цілей.

Основні підходи до вивчення самоактуалізації як поведінкового

компонента Я-концепції

Самоактуалізація – найповніша і найвільніша реалізація особистістю своїх афективних, аксіологічних, когнітивних та праксеологічних можливостей. Це фундаментальна тенденція організму актуалізуватися, зберігати і розвивати себе (К. Гольдштейн). Це поняття особливо виділяється представниками руху за людський потенціал [4, с.270-241].

Самоактуалізація з самого початку властива кожній людині. Вона є природженою тенденцією до безперервного розгортання свого Я, необмеженого творчого потенціалу в різноманітних сферах життєдіяльності, є тенденцією максимізувати в ній таланти і дарування. Це одне з ключових понять гуманістичної психології, що відображає інтегральну якість людини і найважливіший механізм її розвитку.

Термін "самоактуалізація", введений К. Гольдштейном в роботі «Організм» (1939), надалі активно розроблявся Маслоу і Роджерсом. Самоактуалізація, за Маслоу, це повноцінний розвиток людини, нормативний для всього виду і який відповідає біологічній зумовленості. Потреба самоактуалізації перебуває на вищому рівні ієрархії потреб, запропонованою Маслоу (див. Вершинна психологія: Теорія самоактуалізації), і часто починає задовільнятися лише після хоча б частково задоволеної потреби нижчого рівня, хоча із цього правила є виключення. Потреба в самоактуалізації є природною і необхідною людською потребою, що надає їй яскраву спрямованість і глибокий смисл, закріплючи віру в себе, дає сили вистояти серед життєвих негараздів [4, с.240-241].

Самоактуалізація завжди інтегрована в кожному вчинку людини, її активностії та відповідальності, у здібностях до своєчасного і оптимального життєвого вибору. Самоактуалізація ототожнюється з такими особистісними проявами, як самовіддача, самовираження, самоствердження, вільне саморозкриття. Кожна реалізована можливість розгортання життєвих задумів, планів, програм народжує нові ідеальні моделі потрібного майбутнього, виводячи людину на новий виток розвитку, перетворюючи і оновлюючи її життєвий світ.

Прагнення до самоактуалізації — це здійснення своєї місії, виявлення покликання, голос долі. Самоактуалізація припускає вихід глибинної природи людини на поверхню, примирення з внутрішнім самозвеличенням, серцевиною особистості, її максимальне самовираження, тобто реалізацію прихованих здібностей і потенційних можливостей, їх ідеальне функціонування. Особи, що самоактуалізуються, досягають справжньої зрілості, не проявляючи невротичних та інших психічних розладів. Дослідження кращих представників людського роду може дати неоцінимий матеріал про можливості людської природи як такої.

Проте для більшості людей потреба в самоактуалізації так і залишається недосяжною вершиною, про яку вони часто навіть не здогадуються, оскільки потенціал особистісного зростання виявляється заблокованим несприятливими життєвими обставинами, отриманими на ранніх вікових етапах психічими травмами – страхом успіху, що отримав назву комплексу Іони.

Тенденція до самоактуалізації нерідко подавляється певними соціокультурними стереотипами (наприклад, традиційним стереотипом мужності, що не передбачає розвитку таких якостей, як доброта, м'якість, турботливість, жертовність, емпатичність і т. ін.). Сильний негативний вплив на потребу самоактуалізації чинять потреби в безпеці, оскільки процес зростання потребує постійного ризику, готовності помилятися, відмовлятися від старих, зручних звичок, що нерідко достатньо хворобливо, тривожно і неприємно.

Короткочасний стан самоактуалізації знайомий кожній людині, що коли-небудь пережила моменти екстазу, захоплення, натхнення, благоговійного трепету, величезного щастя, знайома з містичним досвідом, творчим осяянням. Так звані "вершинні", "пікові" переживання, супроводжуючи стани інтенсивної самоактуалізації, міцно закріплюються в пам'яті людини, як найважливіші життєві події, цінність яких важко переоцінити. В стані трансцендентної самоактуалізації, долаючи власне Я, особистість стає особливо сприйнятливою до таких вищих цінностей, як Істина, Краса, Любов.

Особистість, що самоактуалізується, здатна сприймати світ таким, яким він є, а не таким, яким вона хотіла б його бачити. Відношення до себе та інших також реалістичне, вільне від зайвої критичності. Поведінка людей, що самоактуалізуються, не є жорстко нормативною, відрізняється безпосередністю і природністю, спонтанністю. Одна з найважливіших їхніх характеристик — наявність сутнісної діяльності, улюбленої справи, вірність своєму покликанню, обов’язку, життєвій місії. Ці люди зазвичай креативні, демократичні і незалежні [5, с.79-84].


Завершуючи розгляд структурних компонентів Я-концепції, ще раз узагальнемо сказане вище. Люди, що самоактуалізуються:

  • приймають себе та інших такими якими вони є, вони можуть бути стурбовані собою, але також визнають потреби і бажання інших людей;

  • здатні реагувати, враховуючи унікальність людей і ситуації, а не механічним або стереотипним чином;

  • можуть бути спонтанними і творчими;

  • можуть опиратися конформності і відстоювати свої позиції, виходячи з об’єктивної реальності.


Я-концепція як складова професійної самосвідомості психолога

До складу професійної самосвідомості ми включаємо і професійну Я-концепцію. А. Реан дає таке визначення: професійна Я-концепція – це уявлення особистості про себе як професіонала (1999 рік). Відповідно до цього визначення професійна Я-концепція психолога є уявленням особистості про себе як психолога та складається з ідеального образу Я- професіонал, реального образу Я, дзеркального Я та професійної самооцінки [6, с.514].

Ідеальний образ Я-професіонал охоплює уявлення про те, яким повинен бути справжній психолог. Це уявлення складається в особистості на етапі входження у професію, в процесі ідентифікації зі значущим іншим професіоналом (роль якого можуть виконувати батьки, викладач, тренер та ін.). Я-реальне охоплює уявлення про те, які якості, необхідні для досягнення ідеального образу Я-психолог, наявні, а які ще недостатньо розвинені. Тут треба сказати, що єдиної моделі особистості психолога-практика досі ще не існує. Є декілька теоретичних розробок на цю тему, але вони з різних причин не залучені до практики підготовки майбутніх психологів. Тому й досі образ Я-психолог ґрунтується переважно на суб'єктивних уявленнях студентів. Та, нарешті, дзеркальний образ Я-професіонал охоплює уявлення психолога про оцінку його особистості іншими професіоналами.

Гуманістична парадигма, яка охоплює всі сфери сучасного суспільного життя, потребує від психолога-консультанта особистісно-орієнтованого підходу до клієнта, який грунтується на безумовному сприйнятті особистості, довірливому спілкуванні з нею, бажанні допомогти успішному виявленню її творчих здібностей, вирішенню внутрішніх конфліктів тощо.

Здійснення означеного підходу можливе лише за умови, що психолог сам володіє певними якостями, які допомагають йому якомога ефективніше здійснювати гуманістичну парадигму: емпатією, професійною рефлексією, творчим мисленням тощо.

Існує багато досліджень, присвячених проблемі наявності необхідних особистісних рис практичного психолога (В. Панок, Н. Пов'якель, Л. Уманець, Н. Чепелєва, Є. Чорний та інші). Автори виділяють такі риси: професійна рефлексія, здатність до самоуправління, конгруентність, професійний світогляд, професійна компетентність тощо.

І. Андрійчук досліджувала проблему формування позитивної Я-концепції у процесі професійної підготовки психологів. Модель особистості психолога містить у собі важливі особистісні риси та якості, які вона об'єднує в поняття позитивна Я-концепція, показниками якої є адекватність і сталість самооцінки, високий рівень самоповаги, домінування інтегральних тенденцій локусу контролю, відсутність суттєвих внутрішньоособистісних проблем та особистої тривожності.

З. Становських проводив дослідження динаміки уявлень про себе та образу Я-професіонал у процесі професійного становлення психологів. У результаті він з'ясував, що образ професіонала під час навчання у вищому навчальному закладі стає менш ідеалізованим, більш диференційованим та структурованим. Згідно з його гіпотезою, кожний процес професійного навчання повинен містити можливість актуалізації кризи ідентичності.

Згідно з концепцією Є. Чорного, істинна професійна ідентичність характеризується автентичною поглибленістю у професійну самореалізацію. Звідси основне завдання професійної підготовки психологів він вбачає в актуалізації професійної рефлексії на професійну ідентичність.

Але для того, щоб на науковому рівні формувати повноцінну особистість психолога, цих досліджень замало. Потрібне виокремлення в структурі самосвідомості особистості окремої інстанції, яка відповідає за реалізацію професійного шляху особистості, тому що процес професійного становлення (вибір професії, постановка та реалізація професійних цілей, актуалізація власних можливостей у процесі самореалізації) – це досить тривалий процес, який не починається і не закінчується в стінах навчального закладу. Академік Н. Чепелєва назвала цю інстанцію професійною самосвідомістю та визначила її структуру: наявність професійних значень (тезауруса) та професійних смислів (особистісне професійне знання, професійне ставлення до клієнта, професійні ідеали, норми та цінності, смислоутворюючі мотиви професійної діяльності).

Професійна самооцінка – це уявлення психолога про власну цінність як фахівця, тобто це оцінний компонент професійної Я-концепції. Професійна самооцінка може розглядатися як важливий елемент у структурі професійної Я-концепції.

А. Реан виділяє в ній операційно-діяльнісний та особистісний аспекти. Операційно-діяльнісний аспект самооцінки пов'язаний з оцінкою себе як суб'єкта професійної діяльності та виражається в оцінці свого професійного рівня (сформованістю вмінь та навичок) та рівня компетентності (системи знань). Особистісний аспект професійної самооцінки виражається в оцінці власних особистісних якостей у зв'язку з ідеалом образу Я-професіонал. Самооцінка за цими двома аспектами не обов'язково є узгодженою. Тим часом неузгодженість самооцінки у цих двох аспектах впливає на професійну адаптацію, професійну успішність та професійний розвиток особистості. У структурі професійної самооцінки А. Реан виділяє ще самооцінку результату та самооцінку потенціалу [7, с.521–524].

Велику роль у формуванні професійної самооцінки відіграє зіставлення образу реального Я з Я ідеальним, оцінка значимих для професіонала професійних якостей особистості, особливо у студентські роки, а також процес формування професійної ідентичності.

Становлення професійної Я-концепції – це складний та тривалий процес. На рівні Я-ідеального відбувається становлення ідеального образу Я-професіонал.

Важливим процесом тут є інтеграція знань про моделі професіонального психолога в єдину модель (причому можуть використовуватися або існуючі теоретичні моделі, або це може бути об'єднання особистісних рис відомих особистості професіоналів, або ця модель може відповідати особистості значущого професіонала тощо), емоційне сприйняття цього образу та виникнення мотивації, установки досягнення цього образу, тобто спрямованості на професійну самореалізацію.

На рівні Я-реального відбувається рефлексія професійних умінь, якостей та на цій основі формується реальний образ Я-професіонал, оцінка цього образу з точки зору відповідності його ідеальному образові Я- професіонал та професійне самовдосконалення.

На рівні Я-дзеркального відбувається рефлексія ставлення до особистості інших професіоналів, причому у деяких випадках професійна самооцінка особистості дуже залежить від оцінки інших професіоналів, звідси може виникнути прагнення відповідати очікуванням значимих професіоналів.

У зв'язку з цим можемо виділити такі етапи формування професійної Я-концепції:

1. Формування в майбутніх психологів ідеальної моделі Я-професіонал.

2. Актуалізація особистісної рефлексії на порівняння реального та ідеального образів Я-професіонал.

3. Стимуляція особистісного зростання майбутніх психологів для досягнення ідеального образу Я-професіонал.

Процес формування професійної самосвідомості майбутніх психологів відбувається в процесі фахового навчання. Тому завдання вищих навчальних закладів вбачається в тому, щоб забезпечити майбутніх психологів необхідними умовами для активізації розвитку професійної Я-концепції.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка