І., к е. н., доцент реформування пенсійної системи як необхідна умова економічної стабільності україни



Скачати 117.58 Kb.
Дата конвертації01.05.2016
Розмір117.58 Kb.
331.5

Піжук О. І., к.е.н., доцент
РЕФОРМУВАННЯ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА ЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ УКРАЇНИ
У статті досліджено проблеми пенсійного забезпечення населення в сучасних умовах господарювання та основні причини їх виникнення. Обґрунтовано необхідність та визначені пріоритетні напрями реформування пенсійної системи України. Проаналізовано наслідки можливих кроків модернізації солідарної пенсійної системи в Україні.
Ключові слова: фінансові ризики, солідарна пенсійна система, пенсійне страхування, економічна стабільність, реформування пенсійного забезпечення.
Постановка проблеми. На сьогодні, однією із самих важливих складових фінансових ризиків України є соціальна. Ії значення обумовлюється низкою соціально-демографічних, соціально-економічних та політичних факторів як об’єктивного так і суб’єктивного характеру [1]. Так, період трансформації вітчизняної економіки відзначився падінням народжуваності, зростанням смертності, зменшенням міграційного сальдо. У результаті за період 1991-2010 роки чисельність населення України зменшилася на 6,3 млн. осіб і на кінець 2010 року склала 45,9 млн. осіб [2]. Однак, зменшення чисельності населення є не настільки гострою соціально-демографічною проблемою як трансформація його вікової структури. Процес збільшення питомої ваги осіб старших вікових груп, який у науковій літературі отримав назву «старіння населення», служить причиною зростання державних витрат на їх соціальне (пенсійне) забезпечення. Так, пенсійні виплати з бюджету України щодо ВВП у 2003 році склали 9,2%, у 2006 році − 15,3%, а за даними першого півріччя 2008 року – 36,2 [3].

Разом з тим, наповнюваність Пенсійного фонду, при інших рівних умовах, залежить від співвідношення числа пенсіонерів і платників страхових внесків, а також їх розмірів. А тут українські реалії зовсім безрадісні, оскільки за демографічними прогнозами до 2050 року даний показник буде неухильно рости. У 2008 році коефіцієнт народжуваності в Україні склав 1,46. За прогнозом ООН, до 2050 року він зросте до 1,85, а за даними Інституту демографії та соціальних проблем НАН України і того менше − до 1,60 [5]. З практичної точки зору це означатиме, що все менша кількість працівників буде забезпечувати все більшу кількість пенсіонерів. Також суттєвим фактором впливу на наповненість Пенсійного фонду є розмір страхових внесків, що залежать від рівня офіційних зарплат, який в Україні, за даними статистики, є досить низьким і становить на кінець 2010 року 1508,49 грн. [2].

Обидва негативні чинники (низький рівень офіційних зарплат і демографічна ситуація) на сьогоднішній день не можуть бути виправлені за допомогою локальних заходів, а тому потребують радикальних реформ. Разом з тим, проблеми усунення цих факторів мають різну ступінь складності і різний часовий горизонт. Перелом демографічної ситуації є найбільш складним завданням і дасть результат у кращому разі через 20 років. Проте, у будь-якому випадку слід визнати, що кардинальне вирішення проблеми рівня життя пенсіонерів лежить не тільки у рамках пенсійної системи.

Мета статті. Необхідною умовою економічної стабільності України є нагальне реформування пенсійної системи, що нині обговорюється в наукових, законодавчих, профспілкових та інших колах. З огляду на це, вважаємо за необхідне проаналізувати наслідки можливих кроків модернізації солідарної пенсійної системи в Україні.

Виклад основного матеріалу. Нині, солідарна пенсійна система, яка ґрунтується на принципах солідарності поколінь, тобто утримання покоління пенсіонерів поколінням працюючих, по-перше, не здатна забезпечити гідний рівень життя населення пенсійного віку. По-друге, навіть з урахуванням нинішнього досить низького рівня пенсій, вона є непосильним тягарем для державного бюджету, за рахунок якого покривається дефіцит Пенсійного фонду. Іншими словами, на потреби пенсіонерів відволікаються кошти, які призначаються на інші суспільно-необхідні потреби, такі як: освіта, наука, медицина, армія тощо.

Експерти ЄС та ООН пропонують декілька можливих сценаріїв вирішення проблеми пенсійної системи в Україні [6]. Так, реалізація першого сценарію, пріоритетом якого є поступове підняття пенсійного віку (на 6 місяців щороку) з 55 до 60 років протягом 2011-2021 рр. тільки жінкам, призведе до зменшення фінансового навантаження на платників внесків до Пенсійного фонду на 10% у 2021 році. Разом з тим, такий крок дозволить дещо відстрочити критичну дату перевищення кількості пенсіонерів над кількістю платників внесків з 2025 на 2039 рік.

Другий сценарій вирішення проблеми пенсійної системи, який передбачає поступове підняття пенсійного віку на 7 років для жінок та на 2 – для чоловіків до 62 років, протягом 2011-2025 років, дозволить зменшити співвідношення числа пенсіонерів до числа платників внесків на 16 відсоткових пункти у 2025 році, а також відстрочити момент вирівнювання кількості пенсіонерів і платників внесків до 2045 року.

В основі третього сценарію лежить підвищення пенсійного віку до 65 років протягом 2011-2031 років. для жінок та протягом 2011-2021 років – для чоловіків. Наслідками такого кроку буде скорочення кількості «нових пенсіонерів» майже вдвічі протягом 2011-2021 років, відстрочення вирівнювання пенсійного віку для чоловіків і жінок на 2031 рік, а також можливість збалансування Пенсійного фонду та Державного бюджету.

Таким чином, жоден із запропонованих сценаріїв не вирішує, а тільки відстрочує вирішення існуючої проблеми подальшого пенсійного забезпечення. Варто також зазначити, що більшість із сценаріїв не враховує особливостей демографічного стану України. Так, наприклад, для більшості країн ЄС проблема «старіння населення» є закономірним результатом позитивної тенденції − збільшення тривалості життя людей, в той час як в Україні даний показник є невисоким (середня тривалість життя жінок становить 72 роки, чоловіків – 62), що певною мірою пояснюється низьким рівнем життя широких верств населення.

Головними напрямами реформування пенсійної системи, які відображені у «Програмі економічних реформ України на 2010-2014 роки» є модернізація солідарної, введення накопичувальної та стимулювання добровільної складових пенсійної системи. Так, для стабілізації солідарної пенсійної системи пропонуються наступні заходи:



  1. – підвищити мінімальну тривалість страхового стажу для одержання пенсії за віком з поточних 5 до 15 років;

– стимулювати більш пізній вихід на пенсію шляхом підвищення нормативної тривалості стажу з 20/25 років до 30/35 років з одночасним збільшенням коефіцієнта обліку кожного року наднормативного стажу або кожного року відстрочення виходу на пенсію;

– звільнити солідарну систему від невластивих для неї видатків (зокрема на фінансування дострокових та пільгових пенсій);

– обмежити максимальний розмір пенсій, що виплачуються з солідарної системи й/або за рахунок коштів державного бюджету;

– здійснювати виплату пенсій за віком для всіх пенсіонерів, які працюють, у розмірах, визначених Законом про обов'язкове пенсійне страхування;

– поступово перерозподіляти частку внеску на пенсійне страхування від роботодавця до працівника;

– визначити умови участі самозайнятих осіб у пенсійному страхуванні, відокремити внесок на соціальне страхування від єдиного податку;

– створити рівні умови індексації пенсій незалежно від закону, за яким призначена пенсія;

– скоротити пільги щодо дострокового виходу на пенсію й зі сплати внесків;

– вирівняти пенсійний вік для жінок і чоловіків (поступово, з кроком по 6 місяців щороку протягом 10 років) [7].

Безумовно, у нинішніх умовах всі ці заходи потрібні і важливі хоча б тому, що більшість з них зміцнюють віру населення в соціальну справедливість. Однак слід зауважити, що в кращому випадку вони здатні лише частково зменшити дефіцит Пенсійного фонду. Тому їх навряд чи можна вважати реформою у буквальному розумінні цього слова, оскільки вони кардинально не змінюють принципів дії системи.

Разом з тим, варто зауважити, що дійсно реформаторським кроком можна вважати введення накопичувальної складової. Так само, як і солідарна, накопичувальна система є обов'язковою, тобто внески до неї вносяться не на добровільній, а на обов’язковій основі.

Для введення й розвитку накопичувальних складових пенсійної системи програмою економічних реформ України пропонуються наступні кроки:



  1. – уточнення умов запровадження II рівня (у т.ч. розмір внеску, оцінювання величини одного року стажу в солідарній системі для учасників дворівневої системи тощо);

– наближення пенсійного віку до європейських стандартів (65 років) для учасників II-го рівня пенсійної системи;

– передання Пенсійному фонду України функцій збору й адміністрування коштів II рівня пенсійної системи, ведення системи єдиних пенсійних рахунків;



  1. – забезпечення можливості залучення приватних компаній для управління активами й спрямування внесків II рівня до недержавних пенсійних фондів за бажанням і вибором застрахованих осіб;

– забезпечення виплат дострокових або підвищених пенсій для особливих категорій професій, пов’язаних із шкідливими або особливими умовами праці, за рахунок запровадження корпоративних (професійних) пенсійних схем;

– диверсифікація схем недержавного пенсійного страхування [7].

Таким чином, на відміну від солідарної, накопичувальна система передбачає персоніфікацію пенсійних внесків, тобто індивідуальне накопичення грошових коштів у процесі трудової діяльності на індивідуальному рахунку. Водночас, накопичувальна система зрозуміла і прозора, оскільки у ній відсутні хитромудрі формули, поняття нормативного та понаднормового трудового стажу та багато інших малозрозумілих атрибутів солідарної системи. Однак вона має дві особливості: по-перше, працівник робить внески у систему протягом усієї своєї трудової діяльності, не маючи можливості вилучити їх до настання пенсійного віку; по-друге, є необхідність протягом тривалого часу управляти накопиченими засобами. Ці особливості обумовлюють необхідність найжорсткішого контролю з боку держави, який супроводжуватиметься реальною, а не декларованою відповідальністю. Тобто, збереження пенсійних активів у накопичувальній системі і неможливість зловживань з боку посадових осіб повинні бути реально гарантовані державою.

Проте, у програмі реформ йдеться лише про поліпшення адміністрування пенсійної системи, зокрема:



  1. – запровадження єдиного соціального внеску;

– удосконалення регулювання діяльності накопичувальних пенсійних фондів, у т.ч. перехід до пруденційного нагляду на основі оцінки й аналізу ризиків;

– забезпечення регулярної звітності фондів обов'язкового соціального страхування; регулярне інформування громадян про їхні права щодо виплат зі страхових фондів [7].

Зрозуміло, що солідарна пенсійна система буде функціонувати і після закінчення перехідного періоду (коли підуть на пенсію ті, хто почне виплати в накопичувальну систему з отриманням трудової книжки). Проте, залишаються дві категорії працівників: по-перше, ті, чий вік сьогодні коливається між 40 роками і пенсійним, так звані «завтрашні пенсіонери». Вони, згідно з ідеологією впровадження накопичувальної системи, не встигають зробити достатні накопичення власних коштів, тому залучати їх до накопичувальної системи просто не має сенсу. Отже, джерелом їх пенсій, як і раніше буде залишатися солідарна система.

По-друге, нині працюючі люди молодше 40 років – «післязавтрашні пенсіонери», які встигнуть зробити певні пенсійні накопичення, але їх розмір буде недостатнім. Отже, джерелом пенсій цих людей поряд із власними накопиченнями повинні бути кошти солідарної системи. Звідси випливає проблема балансування доходів Пенсійного фонду в перехідному періоді, точніше, оптимізації співвідношення відрахувань до солідарної та накопичувальної системи. Зрозуміло, що внаслідок демографічних процесів зазначене співвідношення повинне змінюватися на користь останньої і визначатися з використанням відповідної багатофакторної математичної моделі. На нашу думку, це досить непросте завдання, рішення якого потребує подальших досліджень у даному напрямку.

Зауважимо, що одним пріоритетних напрямів реформування пенсійної системи також є стимулювання недержавного пенсійного забезпечення, яке вже розвивається в Україні з 2004 року. Однак, на сьогодні, цілі, які були задекларовані під час впровадження даної системи, як і раніше не досягнуті. Реально недержавним пенсійним забезпеченням охоплено не більше 3% працездатного населення. Сумарний обсяг залучених коштів не досягає і 1 млрд. грн. Надії на те, що добровільні накопичення можуть скласти значний сегмент у пенсійній системі, на сьогодні дещо завищені. Нині людина самостійно вирішує, чи вступати йому в систему добровільного накопичення, але не варто забувати про те, що відрахування на майбутню пенсію починають конкурувати з іншими статтями витрат (харчування, одяг, товари тривалого користування, освіта, лікування тощо), які на певних етапах життєвого циклу стають більш важливими. Іншими словами, добровільні пенсійні накопичення можуть собі дозволити люди, які мають значні доходи, в той час як в Україні широкі верстви населення живуть за межею бідності. Хоча, справедливо, з нашого боку, буде зазначити те, що в цій області створена вся необхідна інфраструктура і сформоване повноцінне конкурентне середовище.

Разом з тим, є ще дві причини, які гальмують розвиток недержавного пенсійного забезпечення: по-перше, населення (абсолютно, до речі, обґрунтовано) не довіряє фінансовим інститутам; по-друге, діючих стимулів явно замало для реальної зацікавленості працівників і роботодавців. Тому, доцільною є додаткова мотивація, можливо не грошового характеру, роботодавців, яка може базуватися винятково на економічній вигоді. Зокрема, у разі підвищення пенсійного віку в солідарній системі щодо учасників недержавного пенсійного страхування могли б застосовуватися окремі правила визначення пенсійного віку.

Досить дієвими є також пропозиції стосовно заохочення нинішнього покоління молодих людей планувати заздалегідь свій вихід на пенсію, беручи до уваги той факт, що держава не буде такою ж щедрою по відношенню до них як до їхніх батьків. Так, уряди європейських країн, щоб компенсувати заплановане зниження розміру пенсійного забезпечення у межах встановлених законом програм,. надають істотну підтримку розвитку недержавного пенсійного страхування, головним чином, у вигляді надання податкових пільг у разі сплати пенсійних (страхових) внесків до недержавних пенсійних фондів і компанії, діяльністю яких є страхування життя.

Зокрема, у світовій практиці витрати на довгострокове страхування життя найманих працівників заохочуються через пільги в оподаткуванні в розмірі до 40% від витрат на оплату праці, а в деяких країнах, наприклад в Голландії, таких обмежень законодавством взагалі не передбачено.

У Великобританії максимальна неоподатковувана сума внесків на одну людину, сплачена за рік їм та його роботодавцем, у 2006-2007 фінансовому році не могла перевищувати 100% заробітної плати такого працівника або 215 тис. фунтів стерлінгів для тих, хто отримує більше. До 2010 року передбачено збільшення неоподатковуваної суми до 255 тис. фунтів стерлінгів. Тим не менш, внески, які будуть перевищувати цей поріг, будуть обкладатися податком за ставкою 40%.

Німеччина ввела прямі гранти для сплати пенсійних внесків, призначені для людей з низькими доходами та сімей, які не можуть скористатися податковими пільгами.



Зважаючи на світовий досвід, розробка та впровадження мотиваційних механізмів додаткового пенсійного страхування, як грошового так і не грошового характеру, у подальшому можуть значно покращити ситуацію у вітчизняній системі пенсійного забезпечення.

Висновки. Отже, спираючись на кількісні результати наукових досліджень, можна зробити висновок, що реформування пенсійної системи в Україні є необхідною умовою подальшої економічної та, у першу чергу фінансової стабільності держави. У той же час, її вдале реформування дозволить використати пенсійні активи накопичувальної системи у оздоровленні та подальшому зростання національної економіки шляхом сприяння додатковому зростанню ВВП, фонду оплати праці, а також розмірів пенсійних виплат всіх видів. Розрахунки показують, що навіть направлення 50% інвестиційного ресурсу накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування на розвиток вітчизняної економіки буде сприяти в 2050 р. додатковому зростанню ВВП на 28,9%, зростання фонду оплати праці на 32,1% і збільшення розмірів пенсії як солідарної на 32,1%, так і накопичувальної системи на 14,9%. При цьому наявність інвестиційного ресурсу накопичувальної системи дасть можливість вивільнити значну частину коштів державного бюджету, яка повинна надаватися на розвиток національної економіки, і направляти її на вирішення наявних у країні соціальних проблем.

Список використаних джерел

  1. Пижук О. И. Социальные риски финансовой стабильности Украины / О. И. Пижук // Економіка : проблеми теорії та практики : [зб. наук. праць]. ─ Випуск 251 : В 6 т. ─ Т. IV. ─ Дніпропетровськ : ДНУ, 2009. ─ С. 1066─1071.

  2. Населення // Статистичний щорічник України за 2010 рік : [електроний ресурс]. ─ Режим доступу. ─ www.stat.gov.ua.

  3. Кирьян Т., Шаповал М. Як подолати демографічну кризу в Україні//Урядовий кур’єр 9 серпня 2008 року, № 146, с. 6.

  4. Как решить проблему пенсионного обеспечения в Украине : [електроний ресурс]. ─ Режим доступу. ─ www.library.gov.ua.

  5. Пенсионная реформа глазами не постороннего : [електроний ресурс]. ─ Режим доступу. ─ www.library.gov.ua.

  6. Работать до смерти: пять сценариев пенсионной реформы: [электронный ресурс]. ─ Режим доступа. ─ www.focus.com.ua

  7. Програма економічних реформ України на 2010-2014 рр. : [електроний ресурс]. ─ Режим доступу. ─ www.rada.gov.ua.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка