Хомерікі О. А. Економічні фактори формування спільного європейського освітнього простору



Скачати 167.02 Kb.
Дата конвертації08.09.2017
Розмір167.02 Kb.
Хомерікі О. А.

ЕКОНОМІЧНІ ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ СПІЛЬНОГО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ

У статті розкривається зміст політики європейських країн у сфері формування єдиного європейського освітнього простору, напрямки його формування та економічні фактори, що цьому сприяють. Визначається сутність поглиблення співробітництва України з ЄС, яке стимулюватиме

проведення внутрішніх економічних і політичних реформ, сприятиме суспільному прогресу та розбудові соціально-орієнтованої економіки України.

Ключові слова: соціологія, освіта, світовий освітній простір, вища освіта, Болонський процес.

На початку XXІ століття освіта є однією з важливих продуктивних сил і найважливіших соціальних ресурсів у суспільстві, вона бере активну участь у процесі його збереження і розвитку. Водночас багато в чому вона продовжує зберігати роль “обслуговуючого” соціального інституту. Так, ще в доіндустріальну епоху принципом розвитку освіти було її безупинне реформування під впливом соціально-економічних факторів, насамперед розвитку науки, що не має характеру стійкої детермінанти. Відтак зворотний вплив освіти на інші підсистеми суспільства сприймався як другорядний. Нині ж, у постіндустріальну добу, рівень і темп розвитку суспільства залежать усе більше від цілей і характеру освіти, її здатності передбачати орієнтири трансформації соціальної системи як такої, що підлягає відтворенню в постійно мінливих умовах суспільного розвитку. Європейська система вищої освіти у поєднанні з наукою стає основним гарантом інтелектуального потенціалу суспільства нині й на майбутнє. Отже вироблення нової освітньої парадигми, чинників її формування вимагає принципово іншого підходу, що зумовлює актуальність пропонованої статті

Останнім часом інтерес до соціології освіти в Україні впевнено зростає. Праці В. Астахової, Л. Герасіної, О. Матвієнко, М. Примуша, Є. Сірого та ін. присвячено діалектиці старого й нового, традиційного і новаторського, національного та інтернаціонального у трансформації освіти континентальної Європи. Зокрема, дослідниця О. Матвієнко розкриває демократичний формат перетворень освітніх систем Європейського Союзу, визначаючи не лише різні моделі планування й управління освітою, диференціації її форм, соціокультурні пріоритети держави в освітній політиці, а й освітянські вектори країн Європейського Союзу, зорієнтовані на формування систем безперервної освіти, реорганізацію національних систем середньої та вищої освіти [1].

На феномен демократизації освіти як об’єктивної тенденції розвитку європейських країн на початку ХХІ століття вказує М. Яцейко. Її розгортанню сприяють глобалізація, створення єдиного європейського простору вищої освіти в рамках Болонського процесу, ринкова економіка, в умовах якої зростає конкурентна боротьба між випускниками вузів на ринку праці, інтенсивна взаємодія культур тощо. Наука має стати складовою освіти – невід’ємною частиною так званої “Європи знань”, про яку йдеться в документах, що супроводжують Болонський процес. Виникає нова економіка – економіка знань. Вона створює, поширює і використовує знання для забезпечення свого зростання і конкурентоспроможності, застосовує знання в різноманітній формі у вигляді високотехнологічної продукції, висококваліфікованих послуг, наукової продукції та освіти [2]

Розглядаючи основні підходи до вивчення соціології світової та вітчизняної освіти, М. Примуш наголошує на об’єктивній необхідності сприйняти модернізацію та адаптацію освіти до нових ринкових умов як складну соціокультурну дію, що вимагає впровадження особливої культурної політики, державної та громадської підтримки, програмування новацій, соціальних проектів, експериментів у комплексі соціальних дій [3, 498].

Заслуговує на увагу дослідження Є. Сірого. Стверджуючи, що рівень освіти визначає міру цивілізації будь-якого суспільства, учений аналізує напрями у світовій системі освіти – ліберальний та консервативний. Ліберальний напрям передбачає залучення широких мас до розгалуженої системи освітніх закладів в різних формах навчання. Консервативний напрям дотримується елітарної моделі освіти, виступаючи проти демократизації та виправдовуючи соціальну нерівність у здобутті освіти. Але вплив глобалізму та технократичного середовища вимагає по-новому переосмислити місце освіти в контексті інформаційного суспільства. Суть методологічної реформи освіти полягає у переході від системи інформаційного навчання до пізнавального навчання, яке спирається на методологію наукового пізнання, на що й спрямований Болонський процес [4, 413-418].

Проблеми європейської освіти обговорювались також на V Міжнародній конференції “Глобальні проблеми людства як фактор трансформації освітніх систем” у Харкові на базі Народної української академії 1-3 лютого 2007 р. Виступи учасників конференції свідчили про все більш глибоке розуміння тих труднощів, що постають перед вищою школою, перед усією системою освіти у світовому масштабі в умовах переходу людства на новий рівень цивілізаційного розвитку. Активізація наукових дискусій свідчить про нагальність трансформацій у світовій освіті, але поки що дискусії на цю тему мають здебільшого теоретичний характер. Вони, як і раніше, не орієнтовані на рішення конкретних задач і слабко адаптовані до реальності. Звідси особлива значимість названої конференції, де співробітничають і маститі вчені, що представляють наукові школи України, Росії, Польщі, Прибалтики, Австрії, і вузівські керівники, що вирішують на практиці проблеми відновлення освітнього простору України [5, 3]. Попри констатацію наявності наукового доробку із зазначеної проблематики, слід зауважити, що в українській соціології все ще бракує досліджень, позначених цілісною картиною еволюції та чинників формування спільного європейського освітнього простору. У попередніх дослідженнях не акцентувалося культурно-соціологічне бачення концептуальної системи реформування освіти європейських країн як матриці, що визначає економічні можливості гармонізації функціонування єдиного європейського освітнього простору і гарантує культурне зростання населення “Європи знань”

Метою статті є висвітлення зазначеної проблеми з визначенням ролі економічних факторів формування спільного європейського освітнього простору як висококультурного утворення.

Насамперед зазначимо, що роль освіти в сучасному соціумі обумовлюється об’єктивним зростанням впливу людського капіталу. Загалом весь соціально-економічний розвиток XXІ століття обумовлений не стільки нагромадженням основного капіталу, відтворених людиною матеріальних активів, скільки формуванням і розвитком людського капіталу. Така форма капіталу “нової інформаційної економіки”, як людський капітал [5, 27] активно впроваджена в розвиток таких галузей, як економіка “знань”, освіта, інформаційно-комунікаційні ринки, виробництво інновацій і інтелектуальні послуги. Втім, головна функція освіти і за нових часів залишається незмінною – підготувати молоду людину до життя в обставинах сучасного соціуму

До проявів людського капіталу відносять природно інтелектуальний потенціал, загалом усі життєві сили людини, що справляють вплив на розвиток усіх сфер громадського життя. Освіта в цьому процесі відіграє провідну роль як система, що формує соціального суб’єкта і, отже, визначає якісні характеристики сучасного суспільства, його культури. Адже призначення освіти – пристосування підростаючого покоління до дорослого життя, тобто по суті його культурна соціалізація.

Варто проілюструвати роль освіти у соціалізації людини та розвитку громадянської свідомості хоча б на прикладі США. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. країна переживала величезні труднощі, пов’язані з виходом економічних процесів з-під контролю держави. Тогочасні політичні партії були лобістськими, а місцеві уряди відзначалися корумпованістю. Федеральна влада не усвідомлювала й не використовувала свого впливу на події. Країна була переповнена новоприбулими емігрантами, у багатьох містах існували квартали, населення яких ледве розмовляло англійською. У Чикаго кінця ХІХ ст., 1894 р. батько або мати лише одного з чотирьох мешканців були народжені в Америці. Ніхто навіть не сподівався, що Вашингтон може виробити послідовне бачення майбутнього країни та втілити його в Америці, населення якої вже стало практично квазінацією, що розвивалася хаотично [6, 151].

Відтак і стан інтелектуально-освітнього розвитку країни був невтішний. Сотні газет та журналів пропагували різні політичні курси п’ятнадцятьма різними мовами. У багатьох американців багатокультурність викликала жах [7, 83]. Щодо якості освіти, то навіть найкращі студенти США серйозно відставали від своїх однолітків у інших розвинених країнах, а початкові школи у багатьох міст, особливо в районах гетто, були схожі на загони для худоби, де дітей фактично просто утримували впродовж кількох років. Закінчивши такий заклад, молода людина залишалася здебільшого ненавченою, нездатною отримати роботу, тому що вона не одержала тих навичок, які могли б допомогти їй пристосуватися до суспільства і знайти роботодавця [8, 171].

У результаті всього цього на початку 1890-х років безпритульне населення Чикаго досягало 20 %; безробіття вражало одного з чотирьох представників робітничого класу. У випадках епідемій медична допомога була за межами досяжності для бідних. Соціальний конфлікт відчувався повсюдно: боротьба із страйками велася методами фізичного насильства. Багаті були абсолютно байдужими до долі бідних. Соціальною реакцією забезпечених мешканців міст на ці проблеми був їх виїзд до передмість; відповіддю властей у штатах та на місцях – придушення найменшої непокори; Конгресу – прийняття законодавства, яке ускладнювало створення бідними відповідних організацій; судової системи – унеможливлення профспілкових страйків [6, 81].

Не дивно, що одним з перших проблему пристосування особистості до вимог суспільства визначив американський філософ освіти Ч. Проссер, який у 1945 році у доповіді на Національній конференції з проблем професійної освіти (США) запропонував концепцію життєадаптаційної освіти. Спираючись на ідеї прагматизму, Ч. Проссер та його послідовники вважали, що ця концепція покликана не лише сприяти формуванню молоді у дусі готовності до неминучих змін, але й виконувати завдання виховання “відповідальних громадян” [9, 71-74].

Зрозуміло, що базові соціалізуючі ступені освіти мають формувати у всіх учнів чітке розуміння безумовної необхідності і, відповідно, готовності до майбутнього способу життя в режимі повсякденної самопідготовки, професійного зросту, готовності й уміння професійно адаптуватися до вимог мінливих умов громадського життя. Кажучи словами відомого американського футуролога А. Тоффлера, завданням нової школи, що народжується на наших очах, є навчати “новому і вчитися відмовлятися від застарілих стереотипів в освіті” [10, 338]

Однак проблеми, спричинені, з одного боку, посиленим впливом “людського капіталу”, а з другого – гострою нестачею висококваліфікованих фахівців для потреб нової інформаційної економіки, з якими сьогодні зіштовхнулися провідні світові держави, виникли не зараз. Вони з’явилися наслідком політики максимальних прагнень до раціоналізації, підвищення ефективності ринкової економіки шляхом макроекономічних реформ, лібералізації, а в країнах перехідного типу – приватизації.

При цьому, якщо раніш питання управління розвитком людських ресурсів були турботою якої-небудь конкретної країни, то тепер вони набули актуальності в планетарному масштабі. Звичайно, назрілі зміни у світовій системі освіти, у кінцевому рахунку, були викликані успіхами НТР у другій половині ХХ ст. Але в ці самі роки розгортався ще один грандіозний світовий процес, який володіє величезним трансформуючим потенціалом, – процес глобалізації, загальносвітової інтеграції всіх сторін громадського життя.

Уперше термін “глобалізація” було застосовано в працях теоретиків Римського клубу. Водночас загальноприйнятого визначення, чіткої дефініції цього явища не вироблено й досі. Хоча дослідники виокремили низку обов’язкових умов, що характеризують процес глобалізації. Серед найголовніших такі: 1) залучення до політичних, екологічних, технологічних та економічних процесів на земній кулі якомога більшої кількості людей; 2) формування концепції так званого спільного надбання земної цивілізації, до якого відносять не тільки природні багатства, а й науково-технічні та культурні надбання людства; 3) стрімке розширення загального доступу до будь- якого типу інформації.

Посилення глобалізаційних процесів у всіх сферах життя одразу ж поставило перед національними системами освіти потребу здійснення низки принципових новацій. Серед найважливіших з них – завдання всебічного сприяння повноцінній адаптації більшості населення Землі до тих нових, вестерністських за своїм характером умов і цінностей життя, що несе глобалізація. Відповідно, перед навчальною складовою світової системи освіти постає відповідальне завдання “вчитися бути” громадянином цього нового глобального світу, вчитися жити і працювати в умовах “викликів глобалізації” ринку, демократії, правового суспільства, індивідуалістичних цінностей культури і моралі [11, 9].

Одним з напрямків залучення національного людського потенціалу до розширення глобального бізнесу стала глобалізація освіти. Характерною рисою світової тенденції сучасного розвитку є зростаючий вплив інформаційного і технологічного прогресу на соціально-економічне зростання, хоча економічні потреби суспільства в кваліфікованому поповненні робочої сили в багатьох країнах сьогодні виявляються істотно нижчими, ніж соціальний попит на освіту. Основний вектор глобалізаційного виміру розвитку освіти – її необоротне входження в систему ринкових відносин. У сучасному світі гуманістичні цінності перетерплюють трансформаційні зміни в новому вимірі – економічному, котре породжує низку важливих для культурного буття, освітньо-педагогічного процесу проблем, вимагають принципово нових підходів до їх розв’язання. Крім уже звичних вимірів суспільного буття – технологічного, інформаційного, екологічного, технократичного і т. ін., ми є свідками нарощування темпів розвитку етносу економічного, котрий став визначальним для сучасної цивілізації. Так всесвітньо відомий педагог, філософ і громадський діяч Пауло Фрейре, вважає, що глобалізація проповідує етику ринку, а не загальну людську етику. Впевнений у ворожій природі капіталізму, вчений сподівається, “що світ ... перетворить себе, відкидаючи диктатуру ринку, що ґрунтується на порочній етиці прибутку” [12].

Для світового освітнього простору характерні такі властивості, як динамічність, інтернаціональність й різна щільність зв’язків між системами освіти окремих країн. В останні роки стали усвідомлюватися межі подальшого розвитку людства за допомогою суто економічного зростання. Майбутній розвиток визначається рівнем культури, розуміння і мудрості людини. Зростання уваги до значимості людини викликане низкою стійких тенденцій у світовому розвитку

Назвемо деякі з основних для освітнього простору:

1) усвідомлення важливості глобальних проблем сучасності;

2) збільшення різноманіття соціальних укладів суспільства, прояв ознак постіндустріального суспільства;

3) визнання об’єктивної необхідності багатогранності і гнучкості мислення, сприйняття світу;

4) посилення ролі освіти як джерела ідей для розв’язання державних проблем;

5) визнання прямого впливу проектно-діяльнісної підготовки фахівців на конкурентноздатність вітчизняної продукції на світових ринках й на добробут нації.

Однак на зростаючій інтегрованості світової співдружності держав, на світових і регіональних ринках праці й освіти сильно позначається і специфікація національних систем освіти, яка ще повсюдно зберігається і стає суттєвим гальмом для міжнародної атестації і правовизнання відповідних національних документів про освіту в контексті міжнародної трудової й освітньої міграції. Уніфікованість освіти підвищує толерантність поколінь, що вступають у життя, їхню готовність і здатність жити і працювати серед “інших”, знижує масштаби ксенофобії, неприйняття усього “чужого”

Відтак, беручи до уваги наведені факти, головною метою, заради якої створюється єдиний європейський освітній простір, є зробити вищу освіту порівнянною, поліпшити її якість, забезпечити мобільність студентів. Досягнення співвідносності вищої освіти з європейським ринком праці, що розуміється як підтримка оптимального співвідношення між кількістю і якістю фахівців, що випускаються, і попитом на них у рамках об’єднаної Європи, є, власне кажучи, головним завданням здійснюваних реформ освіти в Європейському Союзі. З початку створення спільного європейського ринку країни – члени Європейського Союзу надавали великого значення виробленню ефективної політики у сфері освіти. Пріоритети в галузі освіти залишаються фактором успішної інтеграції Євросоюзу

Необхідністю прогнозування ринку праці в євроспільноті обумовлена загальна політика у сфері професійної освіти, яка спрямована на досягнення таких фундаментальних цілей: 1) створити умови, що гарантують адекватну підготовку для усіх; 2) організувати необхідні умови підготовки фахівців для різних секторів економіки; 3) забезпечити умови для гармонійного розвитку особистості і відповідності його вимогам технічного прогресу, нових методів виробництва, соціального й економічного розвитку; 4) забезпечити безперервність загальної і професійної освіти; 5) надати можливість підвищення кваліфікації і підготовки громадян на всіх етапах їхньої кар’єри [13, 48]. Формування європейського простору вищої освіти започатковано в Португалії прийняттям “Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні” (Лісабон, 1997 р.). 19 червня 1999 року, через рік після Сорбонської декларації, міністри вищої освіти з 29 європейських країн підписали в Італії Болонську декларацію, досягши домовленості щодо важливих цілей побудови єдиного простору вищої освіти до 2010 року.

Відтоді, із започаткуванням так званого Болонського процесу, відбулося формальне утворення єдиного європейського освітнього простору. Навчання впродовж життя було визнано невід’ємним елементом європейського простору вищої освіти. Як було зазначено, у майбутній Європі, де знання складатимуть основу суспільства та економіки, стратегії навчання впродовж життя необхідні для того, щоб витримувати випробування конкурентоспроможності та застосування нових технологій, для зміцнення соціальної єдності, забезпечення рівних можливостей та покращення якості життя.

На першій конференції в Празі 19 травня 2001 року було розширено список цілей і підтверджено готовність побудови простору вищої освіти до 2010 року. 19 вересня 2003 року міністри вищої освіти з 33 європейських країн у Берліні досягли домовленості по пріоритетах у Болонському процесі, підкресливши необхідність балансу між підвищенням конкурентоспроможності і поліпшенням соціальних характеристик європейської вищої освіти.

Болонський процес – основа для реформування єдиного європейського простору вищої освіти в ринкових умовах підготовки фахівців у вищій школі. Болонський процес спрямований на перетворення Європи на найбільш конкурентоспроможний і розвинений освітній простір у світі. У його межах передбачено реалізацію багатьох ідей і проектів. Передусім це формування єдиного відкритого простору вищої освіти; впровадження кредитних технологій навчання на базі європейської системи трансферу кредитів; стимулювання мобільності студентів і викладачів у межах європейського регіону; прийняття системи освітньо-кваліфікаційних рівнів “бакалавр-магістр”; розвитку європейської співпраці у сфері контролю за якістю вищої освіти тощо.

Поряд з врахуванням таких чинників, як соціальних, політичних, чинників духовного життя, суспільної свідомості, культури та морально-психологічних цінностей, розвиток вищої освіти повинен підпорядковуватись законам ринкової економіки, тобто закону розподілу праці, закону змінності праці та закону конкуренції, оскільки економічна сфера є винятково важливою у формуванні логіки суспільного розвитку.

Очевидно, що сукупна продуктивність європейського простору вищої освіти є більш ніж достатньою, щоб задовольнити в кількісному плані потреби об’єднаної Європи у фахівцях будь-якого рівня і профілю. Проблема співвідносності, таким чином, має насамперед якісний характер і полягає в тому, щоб основна маса випускників відповідала за своїми професійно-кваліфікаційними характеристиками вимогам ринку праці, що, у свою чергу, постійно змінюються, головним чином, з точки зору підготовки необхідних фахівців.

Для діяльності сфери вищої освіти України беззаперечно і однозначно визначено, як основний її напрям, інтеграцію в єдиний європейський освітній простір. І це тим більш важливо, що загалом на пострадянському просторі кінець XX і початок XXІ ст. ознаменувалися системною кризою сфери освіти. Миттєвий розпад СРСР зруйнував багаторічні наукові зв’язки, освітню інтеграцію і спеціалізацію, систему підвищення кваліфікації вищої школи. Різко зросла еміграція науковців та висококваліфікованих спеціалістів з України. Суттєво знизилося фінансування освіти і науки (асигнування тільки на наукові дослідження скоротилися в Україні в 20 разів) [14].

Хоча варто зауважити, що останніми роками в Україні відбулися суттєві зміни в системі вищої освіти, включаючи зміни структури фінансування і керування, створення системи оцінки й акредитації навчальних закладів, нормативно-правової бази, реформування навчальних програм. Нарівні з державними вищими навчальними закладами функціонує недержавний сектор. Водночас досі, особливо на державному рівні, ігнорується тісний зворотний зв’язок освіти з іншими підсистемами суспільства. Зростання системоутворюючої функції освіти для всього суспільства не сприймається як тенденція, що веде до стійкого розвитку. У вітчизняній соціології освіти відсутнє чітке уявлення про концепцію інновацій і інноваційної діяльності в освіті. Дуже часто дискусії на цю тему плавно переходять на обговорення винаходів і їхній економічний (частіше комерційний) ефект. Сама комерціалізація системи вищої освіти породила таке надзвичайно негативне явище, як псевдоосвіту, коли розширення мережі закладів вищої освіти супроводжується зниженням її якості.

Утім, попри зрозумілі проблеми і недоліки у вітчизняній системі вищої освіти, реалії інформаційного суспільства формують здатність і вміння самостійно здобувати і нестандартно використовувати власноруч одержані знання, опановувати технологію їхнього пошуку і використання. Цьому активно сприяє сучасна система безперервної освіти, багаті можливості інформаційної мережі тощо

На початку XXІ ст. розвиток світового освітнього процесу відбувається досить високими темпами. Остаточно сформувалися тенденції, що свідчать про зміну парадигм вищої освіти, про трансформацію її соціальних функцій. Ринкові умови заклали нові вимоги до фахівців, яких стало більш доцільно готувати за інтегрованими програмами. Викладач остаточно утратив свою функцію основного джерела інформації. Нові інформаційні технології привели до того, що учні змінюються швидше за вчителя. У сучасних умовах важко передбачати подальшу еволюцію професійної діяльності [15]. До того ж світовий досвід показує, що традиційна роль вузів – передача суспільству знань у формі навчання і підготовки фахівців для задоволення потреб економіки – хоча, безумовно, і необхідна, але усе більшою мірою стає явно недостатньою. Сучасний університет може і повинен безпосередньо впливати на соціально-економічний розвиток, виступати свого роду донором фундаментальних знань і в той же час практично націлених інновацій. З огляду на зазначене існує надія, що курс на поглиблення співробітництва України з ЄС стимулюватиме проведення внутрішніх економічних і політичних реформ, сприятиме суспільному прогресу та розбудові соціально орієнтованої економіки України.

Таким чином, політика європейських країн у сфері формування єдиного європейського освітнього простору має на меті створення конкурентоспроможної і динамічно розвиненої економіки, заснованої на знанні, стабільному технологічному зростанні, розвитку ринку праці і постійному підвищенні кваліфікації населення з метою опанування новітніх технологій, а звідси – підвищення культурного потенціалу нації. Участь України в єдиному європейському освітньому просторі потребує активних і конкретних кроків, особливо щодо співробітництва в рамках Болонського процесу.

Л ІТЕРАТУРА

1. Матвієнко О. В. Освіта у демократичних парадигмах: глобальний і європейський контекст // Теоретико-методологічні проблеми розвитку особистості в системі неперервної освіти : матеріали методологічного семінару АПН України 16 грудня 2004 року / за ред. академіка С. Д. Максименка. – К., 2005. – С. 184-189 ; Матвієнко О. В. Стратегії розвитку середньої освіти в країнах Європейського Союзу [Текст] [наук. ред. Євтух М. Б.] ; Київ. нац. лінгв. ун-т. – К. : Ленвіт, 2005. – 381 с.

2. Яцейко М. Г. Демократизація освіти: аналіз основних чинників // Мультиверсум. Філософський альманах. – К. : Центр духовної культури, – 2006. – № 56.

3. Примуш М. В. Загальна соціологія : навч. посібник. – К. : Професіонал, 2004. – 592 с.

4. Сірий Є. В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії. – К. : Атика, 2004. 480 с.

5. Глобальні проблеми людства як фактор трансформації освітніх систем: Матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф.-семінару кер. ВНЗ та вчен.- дослідників із проблем освіти / М-во освіти і науки України, Акад. пед наук України, Харк. обл. держ. адміністрація, Рада ректорів Харк. регіону, Нар. укр. акад. ; В. І. Астахова (відп. ред.) [та ін.]. – Х. : Вид-во НУА, 2007. – 264 с.

6. Westbrook, Robert. John Dewey and American Democracy. – Ithaca, N.Y., 1991. – 554 р.

7. Popper, Karl. The Open Society and Its Enemies. – London, 1945. – 502 p.

8. Bell D. The Cultural Contradictions of Capitalism. – New York, 1974. – 307 р.

9. Keller J. Existentialism and Education. – N.Y., 1964. – 203 p.

10. Тоффлер А. Футурошок. – СПб. : Лань, 1997. – 464 с.

11. Халлак Ж. Политика в области образования и содержание обучения в развивающихся странах // Перспективы: сравнительные исследования в области образования. – 2001. – № 2.

12. Пауло Фрейре. Педагогіка свободи. Етика, демократія і громадянська мужність. – К. : Видавничий дім “КМ Академія”, 2004. – 124 с.

13. Ларіонова М. В. Интеграционные процессы в образовании. Европейский опит // Высшее образование сегодня. – 2006. – № 2. – С. 46-52.

14. Оноприенко В. И. Императивы образования для знаниевого общества // Наука та наукознавство. – 2007. – № 1. – С. 94-106.



15. Астахова Е. В. Социологическая характеристика кадрового потенциала высшей школы: украинский вариант // Инновации в образовании. – 2003. – № 1. – С. 27-51.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка