Характери й характерки



Скачати 325.45 Kb.
Дата конвертації11.09.2017
Розмір325.45 Kb.
Характери й характерки

(згідно з типологією Rene le Senne’a)


Ми б дуже хотіли, щоб в наших родинах, чимраз краще, розуміли один одного. Це не відноситься до простих справ. Кожна людина – це таємниця. Ми часто самі не вміємо погодитись з власним темпераментом, хотіли б щось змінити у власному способі життя, та не можемо.

Особистість кожного з нас керується певними механізмами, які можуть мати позитивний або негативний вплив на поточне життя і, найчастіше, вони є неусвідомленими. Варто, мабуть, пробувати їх пізнавати і використовувати так, щоб не перешкоджали, але допомагали в розвитку наших особистостей.

Отець професор Януш Тарновський у своїй книзі “Зі скарбників нашого я”, в якій веде мову про типологію особистості згідно з Rene le Senne’a, пише: “Я далекий від абсолютизації типів особистості. Вони не існують в чистій іпостасі. Мають типову вартість, статистичну, тільки допоміжну. Однак, жива людина дуже різноманітна, щоб можна було її ототожнити зі схемою якогось типу”. Не йдеться про те, щоб “розшифрувати” себе чи іншу людину, бо ж кожна людина інша і неповторна, мова про те, щоб “наближатись до євангелічного ідеалу, яким згідно з Rene le Senne’a є взаємне пізнання, що веде до любові”.

Маючи на увазі те, що найглибше пізнання стає можливим тільки на дорозі любові – представимо вісім головних типів особистості з погляду релігійного виховання.

Ці типи були роздрібнені на підставі засвоєння, що головні види характеру людини (як їх первинне походження) це:

1) емоційність (Е або нE) – піддатливість сильним поривам емоцій під впливом невеликої причини;

2) активність (А або нA) – прихильність до безперервного діяння, незважаючи на перешкоди;

3) відголосність (В) ­– прихильність до повільного або швидкого реагування. У відголосності відрізняємо дві риси: примальність (П) і секундальність (С). Примальний – це той, у кого проявляється реакція швидка і нетривала, а секундальна – це людина з запізненою реакцією, але тривалою. Наприклад, примальний, зазвичай, може без великого зусилля пробачити комусь, а секундальному, мимо вирішення пробачити, зазвичай мимо волі повертається думка про отриману прикрість. Звичайно, особовість людини не складається тільки з емоціональності, активності та психічного відголосу. Варто пам’ятати, що темперамент це тільки один з елементів багатої особовості. Величезну роль в житті дитини відіграє виховання. Звернімо увагу, що св. Максиміліан Кольбе і Рудольф Хесс володіли тими самими темпераментами, але як відрізнялось їхнє життя.

В кожному з типів міститься дуже багато відтінків, додаткових рис, пізнавання яких це справа дуже важлива. Буває так, що у когось додаткові риси такі інтенсивні, що пересуваються на перший план. Тому потрібно бути на сторожі, щоб уникати спокуси схематизму та корисливості.


Нервозний (ЕнАП)

(тип збуджуючи-емоційний)
1. Головні риси характеру
Відзначається вкрай змінною манерою, за короткий час переходить від сліз до сміху. Спраглий почуттів, але непостійний в своїх симпатіях, завжди вишукує нових вражень. Відчуває потребу прикрашати реальність, що веде його до поетичної фікції або до брехні. Імпульсивний, оцінює людей залежно від того, чи вони подобаються іншим чи теж ні; не раз має фавор до нахабності. Потребує заохочуючих імпульсів, щоб вирватися з безділля та нудьги. Неспроможний до систематичної праці, віддається улюбленим зайняттям, а занедбує обов’язкові. Хоче здивовувати інших та привертати на себе увагу. Швидко запалюється і скоро гасне: характерний “солом’яний вогонь”. Після пережитих невдач, легко втішається. Складає великі плани, яких не втілює в життя. Любить товариське життя, відзначається блискучою інтелігенцією. Не вміє дати опір спокусі, але щиро жаліє за свої падіння. Головна цінність нервозного - це краса або розвага.
2. Риси релігійної поведінки
Радісне пристосування наближає його до Бога, тому йому потрібно представляти християнство, як релігію радості. Можна використати його імітаційні здібності в біблійних інсценізаціях, або доручаючи ролі канторів чи лекторів під час святої Меси, обрядів паралітургійних і на катехізаціях.

Добре, щоб навчити нервозного збуджувати жаль за гріхи з надприродного мотиву – особливо Божої любові, приближати правду про милосердного Бога.

Зважаючи на трудності з роздумуванням, можна розбити час медитації на кілька коротких етапів протягом дня.

Йому легко приходить часте повторювання коротких молитовних актів.

Керівництво духове в його випадку особливо потрібне. Йому найбільше з усіх потрібне духовне наставництво.

Потрібно неодмінно навчити нервозного покладати надію не на власні сили, а на Божу благодать, яка перемагає слабкості.


3. Підсумок


Головна точка опори

Сильна емоціональність

Найбільша небезпека

Брак витривалості

Основний напрямок

Радість в любові

Особливе завдання

Чемність перемінюється в бажання допомагати

Опікун

св. Франциск Асизький, бл. П’єр-Джоржіо Фрасатті

Гасло

Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся! Хай ваша доброзичливість буде всім людям відома. Господь близько! (Флп 4, 4-5)




Холерик (ЕАП)

(тип динамічний)
1. Головні риси характеру
Він повен запалу та енергії, у багатьох напрямках, діє з наполегливістю і згарячу. Поривчастий і запальний, не раз грішить надмірністю. Схильний до перебільшення, міряє сили відповідно до свого задуму. Вічний реформатор. Хороші та оптимістичні манери. З легкістю нав’язує компанійські і приятельські контакти. Повен тепла і зверхньої добросердечності, уміє притягувати до себе людей. Зазвичай красномовний, часом демагог, підлещується до людей, підбурює до бунту. Вірить в успіх. Швидкий, вправний і рішучий. Уміє здобувати, любить наказувати і кожному призначати якусь роботу. Найбільша цінність для нього це діяння.
2. Риси релігійної поведінки
Покликання християнина – холерика – полягає на братерському згуртуванню з Христом і виражається апостольським жаром. Цілюща енергія любові – великий дар холерика, який він отримав від Бога – звертається до свого джерела і розливається широко на усіх братів, заохочуючи їх до Найбільшої Любові. Потрібно, щоб нас люди любили для того, щоб запровадити лад, спокій, процвітання релігійності” (бл. Йоан XXIII).

А все ж таки, внаслідок того, що така людина надає перевагу діям, а не ретельному вивченні справи, спричиняє справжню небезпеку: холерик “забуває про Бога для того, щоб здійснювати Божі справи”. Цей парадокс переплітається в надмірній впевненості в собі, а також в занедбанні внутрішнього життя, а особливо молитви, виключно людському розумінні Божих справ.

Зацікавленість релігійною тематикою у холерика, іде головним чином, в напрямку літургії (акція, різнобарвність) – що для його емоціональності справляє справжнє видовище.

Добре було б, ввести у виховання холерика – шляхетну співпрацю, особливо колективну, закріплюючи одностайність групи. Холерик має природні дані для того, щоб бути лідером релігійної групи.

Здається, що холерики не віддають перевагу духовному наставництву, судячи, що воно обмежує їх активну і екстравертивну натуру, а також, відчувають у цьому якесь обмеження для себе. З уваги на те, опираються систематичному використанні духовного наставництва, пояснюючи, що скористуються ним тоді, коли потребуватимуть. Якщо, однак, здасться їм, що духовне наставництво може дуже допомогти в правильному використанню отриманих від Бога талантів, легко дають переконати себе в значущості цієї установи.

Потрібно було б допомогти холерикам в тому, щоб сконцентрувати внутрішнє життя навколо св. Меси, яка повинна стати для них школою жертви і братерської любові. Потрібно звернути увагу на з’єднання з Богом в коротких моментах, які часто повторюються протягом дня, а також на постійне відновлення добрих намірів в часі діяння.

Програму внутрішньої праці для холерика можна знайти в листах св. Петра, де Апостол наголошує на дві речі: опанування себе, а також покладання надії на благодать, а не на власні сили (1П 1, 13).

Упокорення може мати спасенний вплив на холерика, якщо буде прийнята благодать, яку Господь Бог дає тоді, коли той зазнає особисту поразку.



Переміна у холерика, мабуть, відбувається, передусім, на якомусь перевернені ієрархій цінностей і новому погляді на Божі справи, вже не тільки виключно з людської сторони. Тоді доходить до поступового визволення з пихи, а також до визнання святості, як основного пункту опори для апостольства.
3. Підсумок


Головна точка опори

Динамізм

Найбільша небезпека

Надмірна віра в власні сили

Основний напрямок

Апостольство

Особливе завдання

Впроваджувати в діяння ієрархію мети

Опікун

св. Петро, св. Піус X, бл. Йоан XXIII

Гасло

Я прийшов, щоб вогонь кинути на землю і якже я прагну, щоб він вже розгорівся”.




Сентиментальний (ЕнАС)

(тип гамуючи-емоціональний)
1. Головні риси характеру
Він амбітний, але не вміє втілити в життя своїх далекосяжних планів, тому зупиняється на мріях. Задуманий, занурений в своє внутрішнє життя (інтроверт). Меланхолійний і незадоволений собою, схильний скрупульозно придиратися до своїх недоліків і комплексів, особливо – комплексу нижчості. Часто критикує самого себе, і навіть почуває до себе відразу. Несміливий, дразливий, переживає (хоча не показує цього) кожне слово, необачно сказане кимсь з оточення. Вдає нечулого і байдужого, під маскою холоду укриває внутрішні бурі і перевороти. Недовірливий і підозрілий, боїться усяких змін, постійно згадуючи те, що вже минуло. Постійно шукає приятеля, якому міг би довірити багатство свого внутрішнього життя. Таким приятелем часто стає записник, дбайливо схований від інших. Невмілий і непрактичний, скритий в собі, некомунікабельний, важко нав’язує стосунки з людьми, боячись нерозуміння і глузувань. Песиміст, не вірить у власні сили; часто заздалегідь відмовляється від успіхів, які безперечно міг би здобути, коли б мав крихітку віри в самого себе. Обережний у спілкуванні з іншими – водночас уміє їм поспівчувати і огорнути турботою. Індивідуаліст, любить природу і шукає в ній укриття від скрутної долі. Найбільшою цінністю для нього є внутрішнє життя, а також приязнь до інших.
2. Риси релігійної поведінки
Подібно до нервозних типів, сентиментальні люди, мають легшу, з природної сторони, можливість любити Господа Бога. Нервозний буває не постійний, перемінний в любові до Бога, а його любов більше виливається назовні, огортаючи в Богові, як це ми бачили у св. Франциска, цілий світ: звірі, рослини, і навіть мертві створіння. Натомість, любов сентиментальних типів, набагато більше сконцентрована, сягає в глибину і порушує самі таємні верстви внутрішнього життя; це інтимна, вірна, повна віддання приязнь людини з Богом. З огляду на це, катехет і духовний наставник, не тільки повинні нав’язати і підтримати дружні стосунки з сентиментальними, відтягуючи їх від стресів і турбуючись про них, але передусім указати їм Ісуса Христа, як Єдиного і Найкращого Приятеля.

Потрібно пристосувати сентиментальний тип, до глибокого переконання, що тільки в Христовій доброті, особливо чулій до терплячих, можна віднайти джерело спраглого внутрішнього спокою.

Однак, доброзичливий і повен витонченості вихователь, має бути живим знаком Ісуса, який запрошує до приязні.

Варто звертати увагу сентиментальному типу, що приязнь з Ісусом не полягає на почуттях. Тож і не потрібно падати у розпач, коли під час молитви немає емоційних переживань, а також не радимо “примусово” збуджувати в собі саме такі переживання. Божа приязнь має свою садибу в волі і виражається співпрацею з Ісусом Христом, в Його спасенному ділі, а внутрішнє життя має бути душею апостольства.

Щоб протидіяти евентуальним депресіям, потрібно налаштувати сентиментального, мимо моральних падінь, на довіру Богу.

Потрібно допомагати сентиментальному типу в такому розвитку чесноти християнської надії, щоб не дати життєвим поразкам застати себе зненацька, в кожній з них бачити люблячу руку Отця, який неодмінно, принесе йому добрі благодаті.

Образ Спасителя, що пробачає, має бути показаний так, щоб назавжди залишився у серці сентиментального типу. Потрібно йому без страху пояснити те, що він не може зрозуміти, що в певному сенсі, гріх може вказувати на добре, бо показує тим, що покутують, велике милосердя Боже і дозволяє після падіння і навернення, палкіше любити Бога.

Сентиментальний тип уміє внутрішньо зосередитись і спілкуватись з Господом Богом навіть в найбільшій метушні: в трамваї і на вулиці. Він має якусь природну прихильність до молитви і знаходить в ній справжній спокій. Але його егоцентризм знаходить тут своє відображення: він зовсім не любить голосних та спільних молитов, особливо тих, які керуються іншими.

Егоцентризм також віддзеркалюється в змісті молитов занесених до Бога. Їх ціллю дуже часто є аналіз власної поведінки, або висказування Господу Богу про справжні, або ж вигадані кривди, отримані від людей. Звертаючи на це увагу, обов’язково потрібно переконати сентиментальний тип, що центральним пунктом молитви не може бути людина, але Бог. Тож не слід привласнювати Господа Бога собі, але радше дозволити, щоб Він огорнув нас, а ми повинні цілком зануритись в Нього. Це Бог - перший говорить до нас в молитві (звідси таке велике значення лектури св. Письма), а ми - даємо Йому відповідь.

А крім того, християнин ніколи не є сам, але завжди живе в Церкві, а Ісус Христос – це Голова містичного Тіла, яке не дає відділити себе від Нього. Дорога сентиментального типу до участі в св. Месі і літургії, це зрозуміння сутності Церкви, як великої родини, що огортає також і його, як живу частинку.

Приєднання сентиментального типу до суспільного життя відбувається, передусім тоді, коли він зможе відчути себе справді потрібним. Отож, покликання християнина сентиментального типу полягає в тому, щоб завести дружні стосунки з Ісусом, які повинні стати джерелом опікунської сили, особливо скерованої до потребуючих допомоги.

Придивімося до пречудової євангелічної сцени, де Ісус Христос, помираючи на хресті, віддає Свою найдорожчу Матір улюбленому учневі (Йн 19, 25-27). Важко насмілитись на типологічну інтерпретацію цієї події, що так промовляє до Церкви. Але ж кожне слово і чин Спасителя цінні також і у вихованні, і становлять для нас вказівку до невичерпного змісту.


3. Підсумок


Головна точка опори

Багате внутрішнє життя

Найбільша небезпека

Має нахил до депресії

Основний напрямок

Приязнь з Богом, опіка над слабшими

Особливе завдання

Довіряти Богові не дивлячись ні на що

Опікун

св. Йоан Євангеліст, св. Ян В’яней

Гасло

Скажіть тим, у кого серце полохливе: “Будьте мужні, не бійтесь! Ось Бог ваш! (…) Він прийде і спасе нас.” (Іс 35, 4)



Пасіонат (ЕАС)

(тип авторитативний)
1. Головні риси характеру
Він відзначається амбіцією і вміє консеквентно втілювати в життя свої далекосяжні плани. Велике прагнення цілої особистості сконцентроване на “головній похоті”. Характер керівника, який приказує, схильний опановувати себе та інших. Зможе відректися від усього, що не веде до обраної цілі. Часто ототожнюється зі справою, якій служить, або зі спільнотою до якої належить: з Державою, Церквою або Родиною. Відтак, глибоко і поважно ставиться до релігії, батьківщини і родинних обов’язків, якщо тільки визнає, що це його ціль. Однак, відчуває невгамовний голод величності. Відносно оточення, то він здатен піти на жертви і служити іншим, але з тією умовою, що буде визнана його цінність. Уміє обмежити свої потреби, готовий навіть до глибокої самовідданості. Зуміє приборкати свою вспильчивість, однак інколи вибухає. Зазвичай поводиться ввічливо, але інколи керується принципом: “ціль освячує засоби”. Найважливіша цінність для нього це завдання, яке він має виконати.
2. Риси релігійної поведінки
З релігійної точки зору, пасіонат обдарований дуже багатими диспозиціями. Однак, не можна судити, що пасіонатам не загрожують жодні небезпеки. Багато з них, бажаючи досягнути цілі, керувались ненавистю. Для інших, в тіні бажаної цілі, однаково маловажливими ставали, як інша людина, так і Бог. Тому й виховання пасіоната вимагає великого педагогічного уміння. При своїй величезній енергії, пасіоністові не загрожують гріхи “недостачі” але “надмірності”.

Потрібно бути чуйними, щоб в пасіонатові не розвивалась ненависть, а любов (завдання І). Потрібно допомагати йому, щоб скеровувати активність в шляхетних цілях (завдання ІІ). Найважливіше, потрібно його скеровувати до служінню Богу та ближнім відкриття служби Богу і ближнім (завдання ІІІ).



І. Цікавим є, із психологічної сторони, навернення св. Павла, апостола-пасіоната. Знаємо, що сталось по дорозі в Дамаск, куди він їхав, щоб досягти вершини ненависті до християн. Внаслідок зустрічі з повним доброти Христом, в житті Савла наступає вирішальний переворот: від служіння ненависті, до служіння любові.

Дуже часто спостерігається, що вплив Божої благодаті, яка порушує багаті можливості жертовного діяння ефективно впливає на людину-пасіоната. Так св. Вінцентій де Поль віддає свої сили служачи бідним, Кароль де Фуко живе на Сахарі, щоб давати свідчення повсякденного братерства з Христом і гине від кулі з револьвера. Ян Бейзим працює для прокажених на Мадагаскарі, до тих пір поки не падає серед них заражений. І багато, багато інших. Без сумніву, однією з причин, через яку святі з темпераментом цього типу так багато дали Церкві, була саме їх диспозиція готовності до посвячення і жертовності.



ІІ. Пізнання найсильнішого захоплення пасіоната має велике значення для можливості керування його розвитком. Рекомендована звичайно велика делікатність і вшанування його особи, але без виявлення поблажливості. Потрібно бути рішучим і енергійним, бо така людина з сильною індивідуальністю, нехтує слабким вихователем. Пасіонат настільки зосереджений на здобутті того, до чого прямує, що ладен визнавати такі принципи: “хто хоче досягти цілі, мусить погодитись на необхідні засоби” та “всі засоби добрі”. Якщо однак, хтось стане йому на перешкоді – готовий знищити противника. Тож вихователь повинен добре викласти пасіонатові основи християнської етики, особливо такі: а) якщо вчинок не згідний з нормою моральності, то ні обставини, ні ціль не можуть змінити кепської оцінки; а також б) любов не дозволяє трактувати братів-людей ніби пішака (шахи) на своїй особистій шахівниці, використовувати їхні слабкості або нищити, коли вони виявляться противниками.

Оскільки пасіоната практично вчити як керувати не потрібно (для нього це природно), потрібно обов’язково його вчити мистецтва співпраці з іншими, переконуючи, що це не зменшує його велич.



ІІІ. Вада, яка найбільше загрожує пасіонатові, це пиха, що випливає з переконання про особисту цінність, яку він постійно порівнює з духовною марністю інших людей. Якщо пасіоністові в ранньому дитинстві і молодості не нав’яжуть визначних взірців для наслідування, якщо не дадуть йому великого завдання, якому він може присвятити себе, змарнуються його можливості і він стане тягарем для тих, хто його оточує. Потрібно скерувати пасіоната в русло службових функції до якогось певного життєвого завдання. Тоді пасіонат замість висувати себе на перше місце і домагатися, щоб інші це визнавали, зливається воєдино з улюбленим завданням. Проте, щоб пасіонат переможно пройшов це найважче випробування свого характеру і не піддався спокусі фальшивої величі, яку складає на нього пиха, потрібно щоб він: а) бачачи свою цінність, приписував її самому Богу, б) хотів бути лише знаряддям в Божих руках, в) умів позитивно використовувати покірність. Образ, який повинен найчіткіше викарбуватись в пам’яті пасіоната, це Спаситель, Який перед останньою вечерею умиває учням ноги.

Отож, важливий елемент у праці виховання пасіоната - це допомога йому у відкритті, що єдиною дорогою до величності є упокорення разом з Ісусом в служінні з любов’ю усім людям.


3. Підсумок


Головна точка опори

Сила сконцентрованого бажання

Найбільша небезпека

Пиха

Основний напрямок

Служіння Богу і людям

Особливе завдання

Помічати не тільки завдання, але й людину

Опікун

св. Павло Апостол, св. Августин, св. Максиміліан Кольбе

Гасло

Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав (…), щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід” (Йо 15, 16)



Сангвінік (нЕАП) (реаліст)
1. Головні риси характеру
Він холодний і стриманий, свою увагу скеровує на зовнішнє життя, за яким уважно спостерігає. Обдарований унікальним практичним підходом та вміє використати отриману інформацію. Має здібність до конспективних наук, особливо експериментальних. Любить товариське життя, ввічливий, люб’язний, толерантний і дотепний, але також буває іронічним і злісним. Знає таємницю як керувати людьми і є хорошим дипломатом. Схильний до корисливості, визнає точку зору моральних норм, піддається на вплив оточення. Доводить, що є ініціативним і здібним до великої розумової гнучкості. Спокійний і врівноважений, навіть у дуже напружених ситуаціях. Часто егоїстичний і використовує інших, буває, що прагне власної вигоди. Найбільша цінність для нього - це життєва вдача і корисливість.
2. Риси релігійної поведінки
Сангвінік, зазвичай, належить до людей, які стверджують, що для них релігія зайва. Живе безтурботно сьогоднішнім днем, задоволений собою, передусім думаючи про тимчасові вигоди. Тому у нього часто проявляється “внутрішня пустка”. Релігія сангвініка цікавить як явище. Він намагається пояснити її в природній спосіб: за допомогою історії, соціології чи психології. Найчастіше, фанатично не переносить релігії, радше махне на неї рукою і залишається байдужим. Деколи, буває присутнім на релігійних практиках, але найчастіше це бажання адаптуватися до оточення.

Потрібно протидіяти байдужості сангвініка у відносинах з Богом і людьми, що виникає з нЕ, а також, підляганню “натиску поточної хвилини”, спричиненому через П. Інакше у нього може дійти до арелігійності і корисливості.

Для сангвініка характерним є те, що він не розуміє потреб посвячення і жертви, а також те, що тягнеться до отримання негайних результатів.

Що, отже, зробити, щоб допомогти йому відкритись на діяння благодаті?

а) Першим кроком буде зацікавлення його. Варто було б висвітлити явище релігії, особу Ісуса Христа і Добру Новину, а також Церкву з якогось іншого боку, так, щоб його здивувати і змусити задуматись. Якщо доведемо сангвініка до здивування Божими справами, це вже буде багато.

б) Небезпечно показувати сангвінікові релігію на основі або під владою почуттів: це укріпить його у переконанні, що релігія не для нього, бо є справою почуттів і нічого більше.

Навпаки, йому потрібно висвітлити за допомогою зрозумілих і простих аргументів – що Богові варто присвятити не тільки хвилину уваги, але усю свою волю. Тому, що Бог не домагається від нас емоційних поривів, але особистого заангажування. Святі, які на це відважились, “змарнували своє щастя, дім, тіло”, відмовились від усіх людських переживань – для одного переживання - надприродного. Таке переконання має шанс потрапити в світосприйняття сангвініка і підготувати його до зрозуміння, що серед багатьох цінностей, які зустрічає, він не повинен проґавити Найбільшої Цінності – Бога. Була б поганою гармонія життя, коли б взяти другорядні речі за важливі, а найбільші за мало значні.

Багато разів, Спаситель, на сторінках Євангелія промовляє мовою легкою до зрозуміння сангвінікам: купець, який продає усе, щоб здобути одну коштовну перлину, людина, яка продає усе заради скарбу захованого в полі (Мт 13, 44-46) – це люди практичні, дійові, а не якісь мрійники. Тож сангвінік не повинен відрікатись від свого здорового глузду, щоб, йдучи їхніми слідами, дати відповідь Ісусові. “Яка ж користь людині, що здобуде увесь світ, але душу свою занапастить? (Мт 16, 26).

Арелігійність сангвініка в великій мірі, є наслідком його емоційної байдужості. У ньому повинна виховатись спокійна емоціональність, холодна, більш інтелектуальна, як ніби жива. Така емоціональність є також збуджуючим фактором до того, щоб любити Бога і людей. Потрібно прагнути того, щоб між сангвініком і його середовищем зав’язались вузли справжньої і щирої симпатії. Як цього досягти?

Передусім, потрібно усвідомити собі, що найчастіший протест сангвініка проти життя спільноти - це його постава відносно сильно емоціональних і малоінтелігентних членів групи. Перших він не розуміє, другими погорджує. Виражає це іронією, насміханням, глузуванням. Замість картати його, потрібно йому ясно вказати, що він робить їм велику кривду. Амбіції і спостережливість сангвініка потрібно збуджувати в напрямку пильного спостереження за оточенням, чи усі задоволені і нікому не прикро. Можна змобілізувати у ньому чесноту ввічливості, поширюючи її на кожній зустрічній людині, учити пошани і зрозуміння для інших.

Сангвінік найбільше піддатливий на зовнішній вплив серед усіх восьми типів. Це дуже корисно, і в той час, небезпечно. Потрібно докласти великих зусиль, щоб знищити поганий вплив, а добрий збільшити. Сангвінік вимагає сильної руки. Він мусить бути переконаний в тому, що не хоче чинити порушення, а варто було б бути йому слухняним і працьовитим. Найкраще в лагідний, а навіть, жартівливий спосіб, навчити вибирати те, що в духовний спосіб краще, переконуючи його, що саме це - корисніше для нього.

Відносно часто, у сангвініків буває “повне навернення” яке є холодним, без внутрішнього бажання, обгрунтоване зрозумілим твердженням: “Я йшов не в тому напрямку, а не отримавши нічого, вибрав іншу дорогу».

Характерним є те, що сангвінік найменше відчуває потребу духовного наставництва. Бо він зазвичай, задоволений собою, а його внутрішнє життя - не дуже складне.

Добре, коли сангвінік (так, як нервозний) молиться коротко, але часто. Його молитва повинна спрямовуватись на освячення щоденної праці і вдячності за постійно отримувані благодаті. Потрібно вчити його, щоб він на молитві не домагався негайних результатів.

Сангвініки розуміють значення літургії. Навчаючи їх концентрувати усе своє духовне життя навколо св. Меси, можна увілляти в них духа жертовності і безкорисливого посвячення.

Добре було б вимагати від сангвініка, щоб своєю поставою свідчив, що християнин зовсім не мусить бути невдахою, але повинен єднати в собі ідеї Господнього веління, розважливість змія з простотою голуба, віддаючи, жертвуючи себе братерській спільноті.

Природній оптимізм сангвініка, потрібно перевиховувати в християнську радість, яка основана не на тому, щоб розраховувати на власну спритність, але ґрунтувалась на перемозі Того, який в пасхальній містерії найбільшим приниженням, дійшов до найпрекраснішої перемоги, а участь у ній відкрив для кожного християнина.

Покликання сангвініка в Церкві можна окреслити так: дійти до любові містичного Христа дорогою здивування і зрозуміння, щоб завдяки своєму практичному підходу задовольнити потреби інших і розсівати радість християнського життя.


3. Підсумок


Головна точка опори

Практичний підхід, цікавість

Найбільша небезпека

Корисливість

Основний напрямок

Прийняття Найбільшої Цінності

Особливе завдання

Віддати уміння для послуг спільноти

Опікун

св. Станіслав Костка, св. Бернардин з Сієни

Гасло

Царство Небесне подібне ще до захованого в полі скарбу, що людина, знайшовши, ховає його, і з радости з того йде, та й усе, що має, продає та купує те поле. (Мт 13, 44)



Флегматик (нЕАС)

(тип систематичний)
1. Головні риси характеру
Він врівноважений, об’єктивний, пунктуальний і шанує принципи. Крім того, що може бути холодним до інших і вдавати, що нікого не чує - уміє допомагати потребуючим. Терпеливий, відважний, витривалий і природній, просто не вміє когось або чогось вдавати з себе. Має дар ясно і змістовно висловлюватись, хоча інколи, слухачам може бути не цікаво його слухати. Здібний до математики і стислих наук, володіє вмінням абстракції. Має сильне почуття гумору, про що не свідчить його поважний вигляд.

Працює він систематично, хоча повільно, не терпить поспіху. Вірний своєму слову, вчасно виконує поручену роботу. Не прагне товариського життя, але уміє поводити себе між людьми. Любить порядок і чистоту. Інколи піддається сумніву, але безустанно шукає правди. Найбільша цінність для нього це - правда або закон.


2. Риси релігійної поведінки
Через слабку емоціональність флегматика, важко йому контактувати з Богом та людьми, а також, неодноразово може ставати скептиком і замикатись в собі.

Виходячи з його природних та пізнавальних здібностей, потрібно вести його до любові Бога і людей.

Для флегматика релігія, це, передусім, система істин, які дані для вірування, а також, законних нормативів для застосування в житті. В Церкві він вбачає скоріше організацію, що має якусь характерну суспільну ціль.

Флегматик намагається розумово поглибити знання про релігію, але, дивлячись на те, що віра – це не тільки інтелектуальний акт, він не раз стає обманутим або скептиком, або ж обмежує в своєму житті релігію до її етичного виміру.

У дітей флагматичного типу виникають більш природні питання (напр. “Чи наша віра походить від Бога?”), що свідчить про їхню допитливість, або ж вони теж цікавляться етичними балачками (напр. “Чому люди чинять зло?”).

В який спосіб допомогти у формуванні релігійної постави християнина-флегматика?

а) Передусім потрібно оберігатись одностороннього представлення релігії тільки від сторони почуттів. Ця небезпека загрожує батькам, вихователям і духовним наставникам з сильною емоціональністю, тобто нервозним і холерикам.

Флегматика потрібно переконати про погодження віри із знанням. Якщо, бути релігійним, це означає не мислити – так розуміє часто флегматик – тому він краще відмовиться від релігії, ніж від мислення. Так на початку міркував Честертон, аж, нарешті, після навернення до католицизму він визнає: “Стати католиком, це не означає перестати самостійно мислити, але це означає саме навчитись мислити”.

б) Але не було б чесним представляти флегматику релігію, як виключно сферу розуму. Тому, необхідно йому запропонувати визнання уповноваженого авторитету.

Якщо флегматик не замкнеться в собі, то зрозуміє, що його розум не зможе розплутати тайн віри, які переростають його допитливість. Тож необхідним є авторитет Бога, що об’являється, щоб розвіяти сумніви. Флегматик любить закон, і тому з тієї хвилини, коли він прийме авторитет законодавця, безперечно, жодна сила не стримає його від піддавання себе його вимогам. Відображенням цього, може стати прекрасна постава флегматика – св. Томи Море. Він умів, згідно з сумлінням, як вираженням Божої волі, відмовитись від складення клятви цареві Генріхові VIII, який порвав з Апостольською Столицею.

в) хоча емоціональність флегматика низька, не можна його вважати нездібним до любові.

Потрібно дбати, щоб він не затримався тільки на об’єктивному поглибленні Божого Слова, але щоб пригорнувся усім серцем до Доброї Новини. Флегматик повинен зрозуміти, що Бог перший його полюбив і чекає на відповідь його активної любові.

Таким чином, флегматик доходить до Любові посередньо, через розумові зусилля. Спочатку мусить пізнати Бога, а вже потім полюбити Його.

Як поводитись з флегматиком найкраще вчить нас сам Спаситель. Знаємо про скептицизм Томи Апостола відносно новини про Воскресіння, як він намагався це перевірити. Тим часом, Воскреслий дозволяє йому оглядати Своє Найсвятіше Тіло і вкладати палець в місце, де були цвяхи, а руку в рану в боці. Тома ж дає відповідь віри й любові (Йо 20, 24-29).

Флегматики, на відміну від нервозних, ніколи не бувають в конфлікті зі своїм духовним наставником, а розуміють і охоче піддаються його авторитетові. Розуміють необхідність наставництва і його надприродний характер. Звинувачують свого наставника тільки в одному: що він замало від них вимагає. Очевидно, маючи активну натуру, відчувають, що можна було б вимагати від них набагато більше.

Однак, точність і ретельність флегматика, його турбота про внутрішню працю, інколи роблять так, що видалення вад і здобування чеснот стає ціллю самою в собі, без відношення цього до Добра Найвищого – Бога. Флегматик затримується на пів дороги: осягає певну досконалість, не доходячи до її джерела.

Звичайно “досконалість” такого типу може бути небезпечна, бо зосереджує увагу на власному “я”.

Отож, відносно небезпеки, яка загрожує флегматику, а саме його тенденції до формалізації духовного життя і надмірного звертання уваги на турботу про власну досконалість, потрібно йому постійно пригадувати, що, в світлі науки Спасителя, найбільша цінність людини полягає на жертовному віддані себе Богу і ближнім в любові, яка є відповіддю Тому, хто перший нас полюбив.


3. Підсумок


Головна точка опори

Пізнавальні тенденції, сприйняття розумом, спостерігання

Найбільша небезпека

Те, що вони не вірять, формалізм

Основний напрямок

Через пізнання до віри й любові

Особливе завдання

Зрозуміти ближніх, щоб відчувати їхні потреби

Опікун

св. Тома Море

Гасло

А вічне життя у тому, щоб вони спізнали Тебе, єдиного, істинного Бога, і Тобою посланого – Ісуса Христа. (Йо 17, 3)




Аморфний (нЕнАП)
1. Головні риси характеру
Він чуйний, на все погоджується, терпеливий. Піддається своєму оточенню, тому про нього говорять, що має “добрий характер”. Недбалий, схильний до лінивства, відкладає довірені чи задумані справи. Не пунктуальний. Загалом іде за тим, що модне, інколи досить дивно проявляє пасивний опір. Нічим не переймається. Має здібності до музики, акторського мистецтва, має добру пам’ять. Найголовніші проблеми, які його турбують: їжа, напої, сон. Оживляється від частого “духовного сну ” під час ігор та забав із друзями. Із заохоченням веде азартні ігри. Любить вигідне життя в родинному домі, але не вміє посвятитись і бути жертовним. Досить об’єктивно оцінює дійсність. Найбільша цінність для нього - це розвага та задоволення.
2. Риси релігійної поведінки
Цей тип, в протилежності до типу пасіоната, скоріше грішить догоджуванням собі. Тому потрібно проявити рішучу боротьбу проти першості матеріальних (природних) справ – так, щоб духовні справи, були поставлені перед тілесними, а також проти лінивства. Для аморфного типу не вистачає емоціональності, яка вдосконалює любов до Господа Бога і ближніх, не-активність втримує від заангажування, а примальність (дає перевагу першим реакціям) наставляє жити сьогоднішнім днем. Отож, аморфний неохоче ставиться до нав’язування тривалої і глибокої єдності з Богом. Втішає той факт, що аморфний взагалі невисокомірний, тож йому не загрожує пиха. Невже немає аморфних релігійних людей? Так не можна сказати. Бо про поставу людини вирішує також:

  1. вплив середовища,

  2. особиста внутрішня праця,

  3. Божа благодать.

Розгляньмо їхній вплив на аморфного.

Вплив середовища: Аморфний надзвичайно піддатливий на вплив середовища в результаті своєї примальності. Коли він перебуває в релігійному середовищі, разом з іншими практикує, якщо ж він змінить середовище на байдуже до релігії, усе може занедбати.

Внутрішня праця: Внутрішня праця аморфного паралізована його пасивністю.

Божа благодать: Це правда, що Божа благодать будує на природі людини, але це зовсім не означає, що щедрість благодаті залежить від її багатства. Тому не можна наперед виключити можливість наділення благодаттями душ убогих тільки тому, що, з приводу своєї природи, вони менш багаті.

Якщо йдеться про духовне наставництво, то аморфні типи з восьми, найменше потребують та користуються ним. Вони вибирають наставника не від надприродного потягу, але тоді, коли будуть переконані, що вільно почуватимуться з цією людиною, якого самі вибрали. Але, не можна заперечувати, що люди, які від природи мають менші здібності, будуть відкриті на багатство Божої благодаті. Потрібно їх тільки підштовхнути, щоб вони, усвідомлюючи свою слабкість, тільки в Богові шукали справжньої сили. Потрібно вимагати від них вірності у виконанні своїх обов’язків і пильного виконання завдань повсякдення. Також, потрібно допомогти аморфному типу, щоб підкріплений благодаттю, він розвивав те, що позитивне в його особистості і викорінював усі погані задатки, які можуть довести його до падіння і нещастя.

Такою небезпечною схильністю є вада лінивства, а також першість в житті матеріальних справ. Потрібно цінувати матеріальні потреби аморфної особи і будь-які аскетичні бажання пристосовувати, до менших в даному випадку, можливостей.

Аморфному типу потрібно безустанно толкувати принцип: насамперед обов’язок, потім задоволення. Потрібно бути не уступним. Однак, аморфний тип повинен знати, що суворість вихователя не виникає з браку симпатії, але для його добра. Такою самою дорогою можемо скеровувати аморфного до любові Отця в небі, який провадить душу на “зелені пасовища” і до землі, що “пливе молоком і медом”, Він більше дбає про нас, ніж про “лілію і траву польову”. Потрібно показати аморфному Спасителя, який не цінив самозречення заради нього самого, але навіть був називаний “ненажерою і п’яницею” (Лк 7, 34), милосердився над голодним людом, але прагнув, щоб учні не спали, коли Він молиться і чуває (Мк 14,37) перед тим, як покласти Себе в жертві за них. Пресвяту Діву Марію потрібно представляти, як Матір, яка не перестає з добротою турбуватись про своїх дітей. При пробудженні у аморфного відкритості на любов Божу, можемо сподіватись, що діяння благодаті буде його поступово вести в напрямку відповіді взаємністю Христові хоча б добрими зреченнями.

Молитва аморфного зазвичай має свій інтерес: йдеться про те, щоб за її посередництвом щось отримати, найчастіше невідкладне, матеріальне. Крім того, аморфні взагалі моляться тільки тоді, коли беруть участь в спільних богослужіннях чи молитвах, особисту молитву занедбують або обмежують до мінімуму. Звідси їхнє визнання, зрештою поверхневе, літургії. Натомість, вони не люблять роздумів, які найчастіше є «побожними читаннями». Легко відгадати причину: нею є пасивність.

Таким чином, визнаючи зрозумілу для аморфного типу “молитву прохання”, можна запропонувати, щоб предмет прохання був не тільки корисливим, але необхідним, напр., опанування спокус, досягнення в любові Бога і ближніх, розвиток внутрішнього життя, довірення Господу Богу особливо дорогих осіб. Далі потрібно поглибити відношення до літургії, впроваджуючи в її дух; від зовнішньої участі, переходити до правдивого переживання. Потрібно також переконувати аморфного, що важливим в участі в св. Месі є співжертовність з Ісусом, плодом чого має бути дух жертовної любові в житті.

Також, потрібно пригадувати про велику важливість ранкової молитви, часто закинутої аморфним типом, яка повинна мати мету, щоб випросити сили для боротьби з лінивством та для вірного виконання обов’язків.

Здібність підпорядковуватись оточенню - це точка опори для визначення покликання аморфного християнина.

Індивідууми цього типу відносно придатні до чесноти послуху. Відносно цього потрібно аморфним представляти Господа Бога, як найкращого і найбільшого Володаря, який не деспотично, але по-батьківськи проявляє свою волю людині і вимагає її виконання. Прикладом виконання цієї найсвятішої волі є Ісус, який був слухняний волі Отця “аж до смерті – смерті ж хресної” (Флп 2, 8), і, хоча під час агонії Він кричав, щоб келих страждання віддалився від нього, піддав Свою волю - волі Отця: “Та не що Я хочу, а що Ти” (Мк 14, 36).

Пізнання і наближення, до слухняного волі Отця Спасителя, можуть пробуджувати аморфного, не зважаючи на його не емоціональність, до любові Бога, що буде виражатись саме охочим підпорядковуватись Його волі, вираженої голосом совісті.

Слухняність аморфного, звичайно буде відноситись також до настоятелів, тільки опираючись на досконалий взірець Ісуса, підданого Йосифу і Марії.

Залишаються ще стосунки з ближніми. Оскільки вони діти Найвищого Бога потрібно їх поважати й допомагати.



Послуги аморфного типу, в основному, обмежуються практичним підходом. Звідси, напр., аморфна жінка може стати взірцевою матір’ю і господинею в своїх щоденних справах. Аморфний також може допомагати сусідам, при потребі замінюючи їх, виконуючи різні дрібні справи, покупки, і т.д. Якщо Господь Бог цінить не настільки високий рівень праці, наскільки її добре та охоче виконання, аморфний має шанс не менший від особливо здібних особистостей, які репрезентують інші типи темпераменту.
3. Підсумок


Головна точка опори

Здібність до адаптації

Найбільша небезпека

Лінивство

Основний напрямок

Охоча слухняність

Особливе завдання

Практично допомагати ближнім

Опікун

св. Бенедикт Лабре

Гасло

Щасливі ті слуги, що їх пан, прийшовши, застане невсипущими! Істинно кажу вам: Він підпережеться, посадить їх за стіл і, приступивши, почне їм служити. (Лк 12, 37)



Апатичний (нЕнАС)
1. Головні риси характеру
Апатичний тип зазвичай буває мовчазний, замкнутий в собі і скритий. Не має в нього надто великих прагнень. Понурий і мовчазний, рідко сміється. Зазвичай, ввічливий, правдомовний, пунктуальний, відважний. Здібний до математики і стислих наук, любить порядок і чистоту. Вірний принципам, які йому дані, інколи проявляє опір, який важко зламати. Уміє бути дисциплінованим і стриманим. Не любить перемін. Довго носить у серці образи, нелегко погоджується на щось. Відзначається рівномірним настроєм, тримається здаля від суспільства. Найбільша цінність для нього це спокій.
2. Риси релігійної поведінки
Базою покликання релігійного апатичного типу характеру, буде його впевненість в своїй правоті, шляхетності, а також, вірне виконання правил, законів становить безперечно добрий фундамент. Але, нажаль, загрожує йому сухість, рутина, і формалізм. Апатичний тип всю свою увагу зосереджує на певному миттєвому висновку, а потім на відновленні точки зору, навиків і т.д.. Потрібно враховувати те, що апатичний тип схильний бачити релігію від формальної сторони, тому йому загрожує закостеніння. Тому керуючи апатичним типом, не можна тиснути на буквальне збереження закону. Дослівно кажучи, “дмуханням на холодне”. Потрібно діяти в протилежному напрямку – роздувати малий, палаючий вогник почуття, який горить в кожній, навіть не емоційній людині, так, щоб протидіяти згаданим небезпекам.

Таким чином, апатичному типу потрібно зобразити Бога, не тільки, як Законодавця і Суддю, але скоріше, як найкращого Батька, який запрошує до спільноти в любові з Христом Ісусом і з усіма людьми.

Тоді збереження закону, а на першому місці закону любові, не буде пустим формалізмом, але синівською відповіддю Богу.

Усе зусилля відносно виховання, повинно бути скероване на єднання Любові з послухом, яке виражає Богу апатичний тип, а також, на включенні його до братерської спільноти. Послух же апатичного типу, в основному, проявляється у вірності Божій волі і впровадженні духа миру і рівноваги в своє оточення.

На що ще можна звернути увагу відносно духовного провадження апатичного типу в напрямку його покликання?

Передусім, потрібно добре підготувати його до молитви. Представити йому різні школи молитви: ігнаціянську, кармелітанську і т.п., пропонуючи вибір тієї, яка найбільше йому підходить. Можливість вибору, пробуджує його ініціативу. Далі варто наголосити на молитовному діалозі, який, передусім, полягає на відповіді Господу, який промовляє до нас словами св. Письма, голосом совісті і усіма обставинами життя. Такий підхід особливо корисний для неактивного типу тому, що меншого зусилля вимагає відповідь ніж заборона.

Саме апатичний тип радше відповість на запитання, ніж почне сам говорити. Темами для його роздумувань, передусім, повинен бути Бог Отець в своїй доброті і безмірному милосерді для грішників, Ісус Христос, як Утішитель виснажених, Пресвята Діва Марія – Мати Милосердя повна турботи і співчуття. Підбір таких тем запалить “вогник” почуттів, який тліє на дні душі апатичного типу і оживить його побожність.

Крім того, добре рекомендувати апатичному типу, молитви за інші особи, і не тільки з найближчого оточення, щоб надприродними узами проти його природної тенденції замикання в собі, наблизити його до спільноти.

Джерелом духовного життя є жертва св. Меси. Вона має особливе значення для апатичного типу, тому що, пригортає його до живої Церкви. Варто підкреслити апатичному типу, що св. Причастя з’єднує нас не тільки з Ісусом, але й через Нього з ближніми, а також робить нас спроможними до жертовного життя в спільноті, яке виражається діючою любов’ю.

Апатичний, стверджуючи, що його оточення не дотримується законів, схильний докоряти, що часто дає протилежні наслідки. Тому потрібно йому вияснити, що не завжди зла воля є причиною порушень і відкрити йому очі на людське терпіння, пробуджуючи до діючого співчуття. Нехай апатичний зрозуміє, що має більший скарб, щоб жертвувати ближньому, аніж постійні зауваження, а саме спокій опромінений Божою тишею, яка пливе зі з’єднання з Христом.


3. Підсумок


Головна точка опори

Відчуття гармонії

Найбільша небезпека

Закостеніння

Основний напрямок

Вірність закону з любові до Бога й людей

Особливе завдання

Переказувати Божий дар тиші неспокійній людині

Опікун

св. Бернадетта Субіру

Гасло

Коли ви робите все, що Я вам заповідаю, то ви – друзі Мої. (Йо 15, 14)


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка