Франкознавство



Сторінка1/12
Дата конвертації30.04.2016
Розмір2.01 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12



ВІСНИК



ЛЬВІВСЬКОГО
УНІВЕРСИТЕТУ
Серія філологічна

Випуск 32

ФРАНКОЗНАВСТВО

Видається з 1968 р.

Львівський національний університет імені Івана Франка




2003


Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка


Вісник Львівського університету. Серія філологічна. 2003. Випуск 32. Франкознавство.

Visnyk of the Lviv University. Series Phililogical. 2003. № 32. Frankoznavstvo.
Комплекс статей цього чергового наукового збірника спрямований на поглиблене вивчення універсальності Івана Франка. Матеріали збірника присвячені новому прочитанню текстів письменника, вивченню майстерності його художньої спадщини, її інтертекстуальних зв’язків. В окремих статтях розглянуто теоретичні та методологічні проблеми літературознавчої та мовознавчої спадщини І.Франка. Також у збірнику подано публікації маловідомих рецензій І.Франка на дослідження, присвячені апокрифам.

Збірник розрахований на науковців, педагогів та студентів.

The collection is aimed at an extended study of Ivan Franko’s universal legacy. The materials of collection are devoted to a new reading of writer’s artistic inheritance, its intertextual connection. The particularity articles considered teoretical and metodologocal problems of literary and linguistic criticism of I.Franko’s inheritance. Also the collection comprises the publications of little knowing Franko’s critical reviews at the research, devoted to the apocryphal books.

The collected stories volume is designed for scholars, pedagogues and students.


Редакційна колегія: д-р філол. наук, проф. Т.Салига (відп. ред.); канд. філол. наук, доц. Л.Бондар (заст. відп. ред.); канд. філол. наук, доц. М.Гнатюк (заст. відп. ред.); д-р. філол. наук. проф. І.Денисюк; д-р філол. наук, проф. Л.Міщенко; д-р філол. наук, проф. Р.Гром’як; д-р філол. наук, проф. М.Ільницький; д-р філол. наук, проф. Б.Мельничук; д-р філол. наук, проф. Л.Рудницький; д-р філол. наук, проф. Л.Голомб; канд. філол. наук, проф. З.Гузар; канд. філол. наук. доц. С.Хороб.

Editirial board: T.Salyha (editor-in-chief); L.Bondar (associated editor); М.Нnatiuk (associated editor); I.Denysiuk; L.Mischenko; R.Hromiak; M.Il’nyćki, B.Mel’nychuk; L.Rudnyćki; L.Golomb; Z.Guzar; S.Chorob.


Адреса редакційної колегії:

Львівський національний університет імені Івана Франка, філологічний факультет, вул. Університетська, 1, 79000 Львів тел.(380) (0322) 964398


Editorial address:

Ivan Franko National University of Lviv Philology Department, Universytetska st. 1

UА-79000 Lviv, Ukraine

tel. +(380) (0322) 964398



Відповідальний за випуск Л. Бондар

Редактор Н.Бічуя

Коректор М.Михалюк



Друкується за ухвалою Вченої Ради Львівського національного університету імені Івана Франка

© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2003





ХУДОЖНЯ СПАДЩИНА: СТУДІЇ

УДК 821.161.2-193.09’06 (032 І.Франко)


ЗБІРКА І.ФРАНКА “ІЗ ДНІВ ЖУРБИ”: CHERCHEZ LA FEMME
Лариса Бондар*
Львівський національний університет імені Івана Франка,

філологічний факультет

вул. Університетська, 1, 79005 Львів, Україна
Збірка Івана Франка “Із днів журби”: Cherchez la femme. Стаття присвячена найменш дослідженій поетичній книжці І.Франка “Із днів журби”. Здійснено порівняльний аналіз усіх трьох циклів збірки. Простежується основна любовна лінія “щоденника Франкової душі”. Основна увага приділяється особливостям художньої інтерпретації образу ліричної героїні. На основі зіставлення поетичних текстів з фактами біографії письменника робиться припущення, що надихнути Франка на створення ще однієї ліричної love story могла Ольга Рошкевич.

Ключові слова: цикл, біографія, любовна історія, портрет, галюцинація, “кольоровий слух”.
Ми вже пробували шукати її, жінку [1], і знайшли: прекрасну, ексцентричну, загадкову француженку, втілення невичерпної енергії (“живе срібло”) й непогамовного альтруїзму (беззастережно кидається на захист скривджених жінок), химерну істоту, що навально, стрімко, раптово, як спалах блискавки, полонила Франкове серце. Поет мав намір розповісти нам у циклі “Спомини” про свої “радощі шаленого кохання”, про те, “чим бува любов, святеє диво” для всіх і чим була одного разу в житті для нього, та не скінчив своєї сповіді, несподівано обірвавши її в найцікавішому місці, і то на самому початку, на моменті зустрічі з “французькою поманою”. А що було далі, ми можемо тільки здогадуватися, про це не пишеться в жодній, найретельнішій Франковій біографії. Либонь, ніколи не буде названо ім’я ліричної героїні циклу, де кожна строфа дихає любов’ю і таємницею. Але що цікаво: тут же, у цьому циклі, серцевинному у збірці “Із днів журби”, міститься ключ до ще однієї Франкової любовної історії. У VIII вірші, що починається рядком “Найбільше я людей боявсь тоді” знаходимо фразу: “О я боявся їх, немов докору, мов зрадженої любки тихих сліз”, і вона, ця фраза, є знаменною. Це справді ключ, яким можна спробувати відімкнути ще одну (а може, і єдину, чи, принаймні, найважливішу) таємницю Франкового серця. Отже, повторимо ще раз, дещо модифікуючи: “Боявся… докору… зрадженої любки тихих сліз”. Можна помітити, що фраза розпадається на три компоненти: 1) боявся; 2) докору, тихих сліз; 3) зрадженої любки. Це могло б мати вигляд такої формули:

Боявся (чого?) → докору, тихих сліз (чиїх?) → зрадженої любки.

Насамперед слід зазначити, що ця формула не має ніякого відношення до ліричної героїні “Споминів”. Бо, хоч і обірвав раптово поет пісню свого таємничого кохання, хоч у заключній поезії циклу каже про “чуття важке та млисте”, про “пестощі короткі, й довгий жаль, надії і зневіри колихання”, усе ж виразно вияскравлений ліричний портрет героїні-француженки, такої собі метеликоподібної істоти, екзотичної пташки, що невідомо як залетіла в нагуєвицький двір, аж ніяк не сполучається з докорами, тихими сльозами, зрадою. І ніяк не в’яжеться з ліричною преамбулою love story, що виглядає так:
У біднім прозаїчнім тім житті

се був момент казочний і кипучий,

се був неначе той брильянт блискучий,

що хтось знайшов загублений в смітті [5; т.3; с.20].


Отож, як бачимо, тут тональність зовсім інша. Рядок про страх перед тихими сльозами зрадженої любки зовсім з іншої “опери”, він є відлунням першого циклу, що й дав назву збірці – “Із днів журби”. Весь той цикл – то справді журба*, самі рефлексії – особисті, філософські, громадські, всілякі, хоч їх ніби завзято відкидається, але вони є. Нікуди від них не подінешся, як від олов’яних сірих хмар, що “небозвід весь залягли”:
Дарма втомленеє серце

б’ється, мов у клітці рись:

“Нам тут добре, відпочинем!

А ти плач собі й журись [5; т.3; с.7].


…Дванадцять віршів суцільних рефлексій. І з них рівно половина – на тему трагедії серця. Це вірші II, IV, V, VI, VII, XII. Однак влада “кохання без тями” настільки сильна, що оживає воно легеньким натяком у наступному циклі “Спомини” і розпросторюється в двох великих сюжетних віршах (VIII, XI) заключного циклу “В плен-ері”. Хоча сюжетними є, либонь, усі любовні вірші збірки, чи точніше було б сказати, що тут чітко простежуються дві любовні сюжетні лінії, пов’язані з двома жінками. Про один із сюжетів уже йшлося вище, а тепер про другий. Його б можна було зобразити в вигляді своєрідних тез: 1. Розшукую твій слід; 2. Твої пекучі сльози мені стукочуть по душі; 3. Тінь покійної любові; 4. Не гоїться рана; 5. Боюся твого ока, твоїх уст, твого лиця; 6. І досі в серці гомонить одно маленьке словечко: Слухай!; 7. Тихе, нездобуте щастя вбогеє моє! Вбите! Втоплене!; 8. Мигнув сей чудовий образ і щезає, і зника…

Це тільки схема, але ж чи тільки схема? Ні, це кардіограма поетової душі. Спробуймо її розшифрувати. Отже, Він (якось не випадає називати його ліричним суб’єктом) згадує Її (“В парку є одна стежина”). Він іде стежкою парку, де колись зустрічався з коханою, де, як йому здається, можна ще “в піску сріблястім” завважити Її слід, де стоїть лавка, на якій прощалися востаннє. “Парк – стежка – лавка” – отака собі “тріада”, що складається з позірно буденних понять, однак вони є своєрідними емоційними сигналами поетової туги і болю, причім розташовано їх по лінії наростання: лавка є тим образним пуантом, що втілює невтішний розпач душі – “се Кальварія моя”. Тобто ота лавка ніщо інше, як парафраз каяття, сповіді, мук сумління. Таким є настрій цього заспіву центральної любовної лінії збірки “Із днів журби”, яку М.Мочульський назвав “щоденником Франкової душі”.

Підемо далі сторінками цього щоденника. Мотив провини наростає (“Коли часом в важкій задумі”). Серед ночі “легенький стук в вікно чи двері потоки мрій перерива”. Маємо тут справу з однією з Франкових галюцинацій, які можна знайти не лише в його поезії, а й у прозі, згадаймо “Перехресні стежки” чи “Великий шум”, про що так яскраво писав той же Мочульський. Легенький стукіт асоціюється із загибеллю друга в далекім краю, із плачем рідного брата над прадідівською скибою, але ж потім виринає в уяві образ чарівного кохання, голубки, що “тихо плаче у тиші”, і саме її “пекучі сльози стукочуть до душі” поета. Отже, знову комплекс провини, каяття. І звідси галюцинації.

Та галюцинації навідуються не щоночі, гірше коли за Ним постійно ходить “тінь покійної любови” (“Де не піду, що не почну”). Цей постійний супровід “кождий сміх, момент утіх тьмить хмарою сумною”. Виникає протест: “Чого від мене хочещ?” Але він марний: кохана так тужить за Ним, що Її тінь постійно вкрива Його “все хмарою сумною”. І від тієї туги й болю немає порятунку, хоч і спричиняє їх усього лише тінь.

І саме тому “не гоїться рана” (“Не можу забути!). Тут уже сам-один пронизливий зойк – над усім панує біль і розпач, яких не гоїть ніщо, “хоч сонечко гріє і зірка рум’яна цілує”. Тричі повторене “не гоїться рана” нагнітає до краю любовні почуття, які не ослабли, а стократ посилилися після довгої розлуки: “хоч стратив давно вже, щодня тебе трачу”. Проекція в минуле (давноминуле!) воскрешає незабутній образ “дівчини коханої” і жагучого “кохання без тями”. Не існує опозиції “минуле – сучасне”. Ці часові категорії ніби змішуються, вони співіснують як тотожні величини, що плавно переходять в іншу – віртуальну реальність (“Вже три роки я збираюсь”).

Він прагне побачити Її ось уже три роки і не може відважитися на цю зустріч: “Я боюся твого ока, твоїх уст, твого лиця”. Біль, розпач (емоційно передані так гостро, що відчуваються майже фізично) ніби відступають на задній план, продовжуючи залишатися загальним тлом для всеосяжного почуття провини перед далекою (у часі та просторі) коханою. Відбувається уявний двобій супротивних уявлень про долю найдорожчої колись і тепер істоти. Перший варіант щасливий: пишна врода коханої “в незів’ялім повнім блиску”, усміх на її устах, веселий сміх, розмова – це все прикмети “гордощів тривкого щастя”. Але цей варіант поступається іншому – нещасливому: “вписалися турботи й сум у тебе на виду”, “приглух твій срібний голос”, “надламаний твій хід”, “на лиці твоїм побачу частих сліз гарячий слід”. Якби здійснився отой перший варіант, Він чувся б щасливим: “Твоїм щастям, наче сонцем, я би серце грів слабе… і забув би так тебе”. Однак забуття Йому не суджено, стверджується нещасливий віртуальний варіант “Ти сумуєш, плачеш у кутку”. Не може Він слухати невисловлених жалів і докорів, бо чується винним у нещасті коханої жінки. Зустріч відкладається надовго. Назавжди.

Щоб завжди озиватися тугою й болем у розшарпаному поетовому серці. А розшарпувало його не тільки “кохання без тями”. Ми солідаризуємося з Л.Луцівим у тому, що в циклі “Із днів журби” переважають любовні мотиви [3; с.184]. Але не можна відкидати й думок тих дослідників (Ю.Кобилецький, П.Колесник, О.Дей), які акцентують на інших мотивах, зокрема соціальних (щоправда, це стосується не стільки циклу, як усієї збірки), занадто вже педалюючи на них. Відтак любовна драма плавно переходить у філософське русло (“І знов рефлексії”). Чотири філософські вірші-рефлексії (VII, IX, X, XI) підсумовує песимістична строфа:
Мені не жаль життя, бо що ж воно давало?

Куди не глянь, усюди браки й діри.

Робив без віддиху, а зроблено так мало,

і інших зігрівав, аж на кінці не стало

у власнім серці запалу, ні віри [5; т.3; с.16].
Запалу і віри пробує шукати поет у спогаді про давнє юне чисте почуття. В уяві вимальовується ідеальний образ коханої (“З усіх солодких любих слів”). Знов уявна картина, та цього разу із реального життя, із любого серцю далекого минулого. Це спомин “юних днів, днів весни”, спомин про відбірне гроно щирих друзів, “широкий і шумний гурток”, і серед нього Вона, кохана, юна, чиста, зі своїм улюбленим словечком “слухай”. Але ідилії не вийшло. Вона переходить знову ж таки у видіння. Це єдине слово “слухай”, що асоціюється зі срібним дзвіночком, дає поштовх до створення моторошної картини блукань у глибині пралісу змученого мандрівця, якому причувається срібний звук дзвоника, і він, хоч і знає, що “се дзвонить власний страх його, а він, проте, біжить, біжить!” Найдорожче в житті виявилося оманою.

…Перегорнено останню картку любові з циклу “Із днів журби”. А далі інший цикл. Інша назва (“Спомини”), інша любов, інша жінка, кардинально протилежна гордій, сумній, мовчазній героїні попереднього циклу. Це “живе срібло”:


Якесь таке, ні птах, ні риба, ні жона,

ні панна, та й говорить не по-нашому,

мов та синиця цвенькає, пищить, вищить,

в долоні плеще, всюди скаче, бігає,

всьому дивується, раз плаче, раз смієсь.

Мале таке та утле – взяв би, бачиться,

в долоню й другою долонею прикрив,

а всюди того повно… [5; т.3; с.29].


Одним словом, “помана, ще й французькая”. Але, як уже зазначалося, саме перед зустріччю з цією екстравагантною незнайомкою герой думав не про неї, а про свій страх перед докорами й тихими сльозами зрадженої любки. І навіть після несподівано обірваної в найцікавішому місці (зав’язка роману!) другої любовної сюжетної лінії перша любовна лінія не вичерпана й не забута.

Вона озивається в зовсім не любовному, а радше філософському циклі “В плен-ері”. Озивається всього двома віршами, але надзвичайно вагомими. І справа тут не в розмірі, хоча вони (“Над великою рікою” і особливо “Ніч. Довкола тихо, мертво”) значно довші від інтимних поезій першого циклу. І та, і друга поезії мають форму візії, сну чи галюцинації (не забудьмо, що в циклі “Із днів журби” вже була одна). У розвідці “Одно видіння Івана Франка” М.Мочульський, зіставляючи “Над великою рікою” з відповідним місцем із “Перехресних стежок”, прийшов до висновку, що це Франкове видіння – “скорше сон, ніж галюцинація”, хоча, думаємо, що підстав для такого твердження мало (можливо, це справедливо для роману). Усе ж попри все “Над великою рікою” – це не що інше, як поєднання двох галюцинаторних видінь. На березі великої ріки (Сян?) Франкові (бо це ж таки не хто інший, як він сам) привиджується спочатку заквітчана дараба, де “гуляють Радощі, Любов, Краса”. І пропливає ця дараба повз нього: “На весільную дарабу я ніколи не попав”. А далі – за контрастом – інше видіння, і воно жахливе: хвилі приносять труп утопленої любки:



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка