Філософія як теоретична форма світогляду. Специфіка філософських проблем та характер філософського знання



Сторінка1/8
Дата конвертації26.04.2016
Розмір1.45 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

  1. Філософія як теоретична форма світогляду. Специфіка філософських проблем та характер філософського знання.

Філософія - це історична форма світогляду або сиетемно-раціоналізований світогляд. Будь-яка філософська концепція завжди виражає певні світоглядні настанови. Навіть твердження про те, що філософія - це не світогляд, розкриває певну філософську позицію, тобто дає світоглядну оцінку самій філософії.

Філософія є теоретичною формою світогляду, тому що у вирішенні онтологічних і гносеологічних проблем виходить із світоглядних принципів та настанов. Вона пропонує їх розв'язання стосовно буття людини, через розуміння її сутності і призначення.

Філософія виконує функції світогляду в його теоретичній формі ще Й тому, що все аксіологічне знання (етика, естетика) - предмет філософського дослідження. Філософія є системно-раціоналізованим світоглядом, оскільки вирішення світоглядних проблем ґрунтується на принципах і методах теоретичного пізнання. А це передбачає дотримання законів мислення, правил висновку і доведення. Філософія ґрунтується на властивих теоретичному й науковому пізнанням формах відображення - поняттях, судженнях, висновках, концепціях. На основі створюваної картини (моделі буття світу й людини) вибудовується світоглядна концепція, де не лише вказуються життєві орієнтири, а й здійснюється логічно послідовне обґрунтування цілей, цінностей людського індивідуума, розкривається його призначення, аргументується вибір сенсу життя.

Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим — теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філософія наділена властивістю, яка виводить її за межі світогляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Релігія, наприклад, не займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення. Її вихідні засади пояснення задані у священних книгах (Біблія, Коран та ін.). Для філософії світ завжди є проблемою. Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідомого, просякнута пафосом пізнання. Зрештою, світ як невідоме, як проблема постав лише перед філософією.



  1. Структура філософського знання.

Структура філософського знання визначається тими сферами реальності, спираючись на які людина (і філософія) може з’ясовувати орієнтири життєдіяльності, позначити їх та досліджувати. Відповідно до цих сфер формуються основні філософські дисципліни або основні розділи філософії:

: онтологія - філософське вчення про буття (перш за все, буття як таке) чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов’язана із буттям і т.ін.; натурфілософія - що таке природне буття та природа у цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, соціологія - досліджує суспільство й людину як суспільну істоту; філософія історії - ставить граничні питання щодо історії людства: чому людство перебуває в стані історичного процесу розвитку, куди прямує історія, хто є її суб’єктом, чи існують закони людської історії тощо; культурологія - суспільному життю надає культуротворення, тому необхідним є вивчення культури; філософська антропологія -вивчає людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках (сутність людини, спосіб її буття тощо); структурна антропологія -вважає, що існує певний, цілком конкретний та сталий набір інтелектуальних й інших можливостей людини, який слід виокремити із історії, культури, способів людського життя; логіка - досліджує форми, закони та норми правильного мислення; гносеологія - це теорія пізнання; вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, етика - вчення про норми та засади людських взаємин; естетика - досліджує природу людського захоплення красою дійсності, філософія релігії – опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, історія філософії - збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення.



  1. Філософія і світогляд. Структура світогляду та його історичні форми.

У систему людських знань термін “світогляд” був запроваджений Іммануїла Канта. Світогляд – невід’ємний атрибут людської свідомості.

Кожна людина має світогляд, і в кожної людини він індивідуально специфічний. У найелементарнішому розумінні слова світогляд – це сукупність поглядів людини на світ і сенс життя. Якщо конкретизувати, то світогляд – це сукупність узагальнених уявлень про дійсність, які відображають, розкривають і зумовлюють певне практичне і теоретичне ставлення людини до світу, спосіб сприйняття, осмислення і оцінки навколишньої дійсності і самої себе як конкретно-історичного суб`єкта пізнання і практики. Відношення “світ – людина” – це основне питання світогляду.



Світогляд являє собою складне духовне явище, для якого характерні цілісність, єдність усіх компонентів. Структуру світогляду становлять і виконують у ньому важливу роль такі елементи.

Узагальнені знання. Вони є основною, інформаційною базою світогляду. Що більші знання того чи іншого народу або тієї чи іншої людини, то серйозніше підґрунтя дістає відповідний світогляд. Слід зауважити, що до світогляду належать не всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєво важливими для людини, які практично і теоретично розкривають сутність стосунків між людиною і світом у кожну історичну епоху.Переконання. Це внутрішні соціально-психологічні елементи духовності, завдяки яким сприймаються або ж, навпаки, відкидаються світоглядні знання. Переконання – це не тільки інтелектуальна позиція, а й емоційний стан, стійка психологічна настанова, впевненість у справедливості своїх принципів, ідей, поглядів. Тому переконання є одним з необхідних структурних елементів світогляду. Цінності. Це позитивне або негативне ставлення до явищ навколишнього світу, яке ґрунтується на потребах та інтересах людей, культур певного соціуму. Їх людина засвоює в процесі життя. За змістом і сутністю цінності відрізняються від знань. Знанням притаманне прагнення до істини – об’єктивного пізнання реального світу, цінності втілюють у собі особливе ставлення людей до всього навколишнього відповідно до їх прагнень, потребам, інтересам.

Ідеали. Це світоглядна форма цілеспрямованого відображення дійсності, уявний зразок досконалості, норма, до якої слід іти як до кінцевої мети. Особливість ідеалів у тому, що вони становлять випереджене відображення дійсності. Слід підкреслити, що суспільний ідеал виконує не тільки цілеспрямовувальну, але й оцінювальну (аксіологічну) функцію щодо відношення соціального суб`єкта до об`єкта і до самого себе. Світоглядні цінності – це вищі цінності життя і культури, які визначають життєву орієнтацію суб`єкта у всіх сферах його діяльності.

Вірування. Це форма і спосіб сприйняття соціальної інформації, норм, цінностей та ідеалів суспільного життя. Не набуті власним практичним чи пізнавальним досвідом, вони сприймаються як очевидні факти чи характеристики об’єктивної дійсності сущого і належного; спосіб засвоєння досвіду попередніх поколінь, сприйняття сподівань, очікувань та надій щодо майбутнього.

Принципи діяльності. Вони є нормативно-регулятивним компонентом світогляду; визначають свідоме практичне і теоретичне ставлення соціального суб`єкта до об`єкта і до самого себе.

Життєві норми. Це зразки, стандарти діяльності, що склалися історично або усталилися як певні правила поведінки, виконання яких окремою людиною чи групою людей є необхідною умовою підпорядкування особистої діяльності суспільним вимогам.

  1. Філософія і міфологія. Особливості міфологічного світогляду.

Міфологічний світогляд. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію, яка містить у своїй основі міф – вигадану розповідь, витвір народної фантазії, в якому явища природи або культури подаються в наївно-антропоморфній формі. Порівняльне вивчення міфів різних народів показало, що, по-перше, дуже схожі міфи існують у різних народів, в різних частинах світу, і, по-друге, міф був єдиною універсальною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість різних народів.

Передумови виникнення мыф. св: а) первісна людина ще не вирізняла себе з навколишнього середовища – природного та соціального; б) нероздільність первісного мислення, яке ще чітко не відокремилось від емоційної сфери. Наслідком таких передумов стало наївне олюднення навколишнього природного середовища. Людина перенесла на природні об`єкти свої особисті властивості, приписувала їм життя, людське почуття. У міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, існуюче від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра і т. ін. Через це для міфа характерна така форма цілісності, яка для інших форм свідомості майже неможлива. Окрім того, міф для носіїв міфологічної свідомості був не думкою чи розповіддю, а самою реальністю.

Отже, нездатність провести різницю між природним і надприродним, байдужість до протиріч, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний, метафоричний, емоційний характер, – ці та інші особливості первинної свідомості перетворюють міфологію на дуже своєрідну символічну систему, через терміни якої сприймався і описувався увесь світ. З розвитком і ускладненням форм життя міфологічна премудрість перестає задовольняти людину. Міф як специфічний ступінь суспільної свідомості поступово розкладається, і із нього виокремлюється ціла низка напрямів духовної діяльності, яка стає характерною вже для цивілізаційно розвинених суспільств.


  1. Філософія і релігійний світогляд. Світові релігії.

Релігійний світогляд. Це другий історичний тип світогляду. Умовами для його формування стали: перехід від первісного ладу до рабовласницького суспільства і певні досягнення в організації суспільного виробництва, передусім в розподілі праці, зокрема виділенні розумової праці. Як соціально-історичне явище релігія змінювалась разом із зміною форм суспільного життя, які вона спотворено відображала. Етапами її еволюції були первісні вірування (тотемізм, магія, фетишизм, анімізм), національні (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, даосизм, конфуціанство), світові релігії (буддизм, християнство, іслам).Релігія є більш зрілою формою світогляду, ніж міфологія. У ній буття осягається не міфічними, а іншими способами. Вирізнимо такі: а) в релігійній свідомості вже чітко розділяються суб`єкт і об`єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи; б) світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо); в) у релігії надприродний світ, недоступний органам чуття, а тому – в об`єкти цього світу треба вірити. Віра і виступає головним засобом осягнення буття; г) особливістю релігійного світогляду є також його практичність, оскільки віра без справ мертва. А у зв`язку з цим віра в Бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру; д) якщо для міфу головним є обґрунтування зв`язку індивіда з родом, то для релігії ним є досягнення єдності людини з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю.

Релігія – явище багатопланове і багатозначне. Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, які, здавалось би, заперечують її світоглядні положення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою в світі. Це значною мірою пов`язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов`язку, справедливості. Але в релігійному світогляді можуть відображатися і протилежні настрої, ідеї: фанатизм, вороже ставлення до людей іншої віри тощо (досконально релігійний світогляд вивчається в курсі “Релігієзнавство”).

Світові релігії — віровчення, які мають міжетнічний і космополітичний характер, оскільки вони гарантують спасіння незалежно від того, до якого етносу належать їх послідовники

Щоб релігія вважалася світовою, вона повинна задовольняти наступні критерії, запропоновані ЮНЕСКО:



  • Об'єднання великої спільності людей

  • Наявність послідовників у багатьох країнах і серед різних народів

Крім того раніше іноді, використовувалися додаткові критерії, які відсікали ряд релігій:

  • Світова релігія не може служити ознакою національної ідентичності

  • Повинна бути складена досить чітка філософська школа, з подібними течіями

  • Наявність впливу на хід розвитку світової історії, світового мистецтво та ін, при цьому культура світової релігії не повинна бути абсолютно однаковою у всіх регіонах.

Наразі найчастіше до них відносять такі віровчення як Буддизм, Християнство, Іслам.

  1. Релігійне життя в сучасній Україні.

На сьогодні Україна – багатоконфесійна держава, де офіційно діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква – Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.

 Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я.

 Необхідно також зазначити, що сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням діяльності церков національних меншин. Так зокрема, сьогодні в Україні нараховується біля 100 іудейських та 150 мусульманських громад.

Нетрадиційними прийнято називати релігійно-світоглядні вчення, які історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності.

Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, науково-релігійна конфесія «Діанетика. Фонд Лафает Рона Хаббарда», релігійні громади Міжнародного Товариства Свідомості Кріпни, буддистів, РУН-Віри, бахаїстів, рерихівців та ін. Значна кількість релігійних угрупувань (особливо так званого «сатанинського» спрямування) діють нелегально.


  1. Філософія і наука. Методологічна роль філософії в науковому пізнанні.

в наш час більшість філософів і вчених не заперечують науковий статус філософії, не розділяють точку зору, що вона зжила себе. філософію поєднує з наукою, ставить її в один з нею ряд сам спосіб розгляду нею проблем. Філософія, як і наука, підходить до вирішення своїх специфічних проблем, спираючись на доводи розуму, дає їм раціональне обгрунтування. По-друге, самі ці проблеми мають не тільки самоцінність для філософії, але і надзвичайно важливі для науки. І сьогодні людина прагне до інтеграції наукового знання, осмислення його в цілому, і здійснити цю інтеграцію в змозі лише філософія. Жодна конкретна наука не може виконати цю функцію. І сьогодні (може бути, сьогодні більше, ніж колись раніше) у науці виникають проблеми, дати пояснення яким вона просто не в змозі. І тут на допомогу їй приходить філософія. Ця допомога полягає не в тому, що вона бере на себе їхнє вирішення, але на основі вироблених загальних принципів світорозуміння філософія намічає можливі способи підходу до вирішення, формує загальні припущення про їхню природу. На цій основі наука будує свої гіпотези.

Узагальнюючи, синтезуючи наукове і практичне знання, філософія розробляє категоріальний апарат, яким користуються всі науки, без якого вони просто не можуть обійтися. Філософія не тільки узагальнює результати наукового пізнання, але і рефлексує сам пізнавальний процес, його закономірності, зв'язки. На цій основі вона виробляє найбільш загальні методи (методологію) наукового пізнання. Існують два методи, підходи до дослідження дійсності: діалектичний і метафізичний. Діалектичний метод вимагає розглядати явища світу в їхньому загальному взаємозв'язку, зміні і розвитку. Метафізичний метод, навпроти, розглядає явища поза їхнім зв'язком, розвитком.



  1. Проблеми філософської онтології античності.

Онтоло́гія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування. Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.

Першими, хто  почав займатися  онтологічними проблемами були Платон та Арістотель. за Платоном, буття – це сукупність ідей (ейдосів), тобто форми або ж сутності як відображення  багатоманітності  світу  речовин.  Платон  проводить межу  між буттям та виникненням чуттєвого  світу сприйняття, а також буттям і неосяжною основою – благом.

На відміну від Платона, Арістотель – учень і його вихованець, висуває  цілу низку онтологічних тем: буття як реальність, єдність протилежностей, божественний розум і інші.

Парменід – Буття - це те, що дійсно є, що є справжнім світом, що знаходиться за світом предметно-чуттєвим. Парменід вчив, що воно не виникло, не унічтожімо, єдино, нерухомо, нескінченно в часі. Воно ні в чому не потребує, позбавлене чуттєвих якостей, а тому його можна осягати тільки думкою, розумом.Парменідовская інтуїція буття піддалася критиці ще в античності через що випливають з неї висновків про необхідність пам'ятати, що розум людини не є самодостатнім. Так, софісти (наприклад, Протагор, V-IV ст. До н.е.) намагалися змістити акцент філософування з буття на людину, який, з їхньої точки зору, є міра всіх речей, місце виявлення існування чого б то не було. Сократ (V ст. До н.е.) також не погодився з приниження суб'єктивного розуму. Він вважав, що між останньою і людиною існує дистанція, яку можна подолати лише за допомогою власного мислення, що має свої норми і правила логічного аргументування. Кініки (V-IV ст. До н.е.) відмовилися визнавати проблему буття в силу того, що вона примушує людину розміряти своє життя з Істиною, Добром, Благом. Закликаючи людей спиратися тільки на самих себе у всіх своїх справах і думках.



Геракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття.Геракліт, за глибину і загадковість думок, які дуже часто висловлював в складних поняттях і образах, одержав прізвище Темний. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втілилися у його формулі «panta rhei» «все тече». На відміну від перших натурфілософів, які відшуковували сталу першоречовину, Геракліт визнавав лише змінність. Вогонь для нього був втіленням самих перетворень. Постійна рухливість вогню трактувалась Гераклітом як вираз зміни світу взагалі.

  1. Категорія буття в філософії середньовіччя.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він є запорукою того, що буття невмируще. Буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне

В кожному бутті Ф.А. розмежовує сутність і існування. Для нього кожна річ через існування дотикається Бога. Але для існування всіх речей необхідно дещо таке, що само за своєю природою є існуванням. В ньому немає різниці між сутністю й існуванням, тому що сутність цього дещо є існування Це ядро будь-якого існування, існування за сутністю, св. Фома називає Богом. Буття, сутністю якого є існування, є причиною всієї дійсності. Бог знаходиться біля джерела будь-якої речі й усе пронизує. Бог, який знаходиться в глибині речей, одночасно з цим нескінченно перевищує кожну річ. Це таємниця, яка не може бути осягнутаЦентральне місце в середньовічній філософії займає онтологічна проблема - проблема буття. І хоча конкретне трактування цієї проблеми в Августина, Еригуени, Аквінського різне, усі вони, про що було вже сказано вище, виходили з принципу креаціонізму - створення світу Богом з нічого.

Таким чином, хоча середньовічна філософія і не заперечує буття світу, його об'єктивного існування, вона проводить розмежування між буттям речей світу, усього, що в ньому існує, у тому числі і нашого мислення, і буттям Бога. Справжнє буття, досконале, незмінне має лише Бог. У ньому, на думку Хоми Аквінського, нерозривно злиті сутність і існування.


  1. Проблеми філософської онтології Нового часу.

Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер.

Декарт визнавав дві субстанції — духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення. Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла, виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів.Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога.

В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади — найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ, доступний лише розуму. Найнижчими в системі упорядкування монад є ті які утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих клсів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини.


  1. «Онтологічний поворот» в філософії ХХ ст.

У філософії XX століття, на відміну від традиційної онтології, не світ, неприрода, а людина ставала проблемною точкою відліку. Філософи XX заперечували тим представникам класичної онтології, які відштовхувалисявід самостійного буття світу і від нього рухалися до розуміння людини,поставленого в залежність від світу. У таких випадках, говорили вони,філософія і перетворювалася на "філософію речей", а людина найчастіше також розглядався як річ. Не менш категоричними були заперечення напрямків класичної філософії, де на перший план висувалися логіка, гносеологія, теорія ідей: панування "філософії ідей", стверджували прихильники "нової онтології", перетворює людину в свого родупізнавальну машину.

На противагу класичним онтологізму і гносеологізму представники напрямків XX століття вважали необхідним справді зробити людину центром філософії. Адже сама людина є, існує, є буттям. Філософи-класики розглядали "буття" як гранично широке (людське) поняття про світ і в той же час вважалибуття цілком незалежним від людини. Винятком було вчення Канта. У ньому філософи XX ст особливо високо оцінили ідею, згідно з якою світ ми бачимо винятково крізь призму людської свідомості. Речі світу, сам світ існують в собі, цілком незалежно від свідомості.

Центром "нової онтології "стає не якесь ізольоване свідомість людини, а свідомість,точніше, духовна (свідомість і несвідоме), взяте в нерозривній єдності з людським буттям.


  1. Проблема свідомості в античності.

Свідомість – це особлива форма відображення, регуляції та управління ставленням людей до навколишньої дійсності, до самих себе та своїх способів спілкування, які виникають і розвиваються на основі практично-перетворювальної діяльності.

Вперше розрізняли матерію і свідомість софісти, а за ними - Сократ. У Платона об'єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних всьому матеріальному світу.

Проблематика філософії свідомості започаткована ще в античності. Платон та Аристотель є попередниками сучасних дуалістів, оскільки вважали, що розум існує як окрема від матерії онтологічна реальність. Відповідно до Платона, свідомість сходить, переборюючи чотири щаблі, від нижчого до вищого. Спочатку — стан невизначеності, коли виникають образи, подібні до сновидінь. Потім виникає думка, що дозволяє відрізняти матеріальні предмети від їхнього відбиття у свідомост.

Третій крок — перехід на рівень розуму, коли усвідомлюються не тільки конкретні об’єкти, але також ідеї; людина оперує ідеями, а не тільки реаліями.

Для Парменіда найважливіше визначення буття - осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям буття недоступне. Тому Буття - це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе. Мислення ж - це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення - знання. Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину.


  1. Категорії «дух», «душа», «розум», «віра» в середньовічній філософії.

Повною протилежністю античної концепції духу є середньовічне християнське вчення про дух, який у середньовічних філософів так само об'єктивний, чистий від усього матеріального, повний творчих енергій і божествен, але який, крім того, і в цьому його специфіка, є і особою, особистим абсолютом Тепер абсолютний особовий дух творить світ (ні з чого) і доля цього світу неповторювана. Дух ("Дух святий") є животворящою функцією самого абсолюту, на відміну від його багатьох інших таких же особових функцій. Середньовічна християнська концепція духу є монотеїзм (єдиноначальність, єдинобожність, одностайність).

ДУХ — у середньовічному світобаченні єдино справжня форма буття або буття як таке, корінь будь-якого існування; основні якості духу - самототожність, абсолютна активність, позапросторовість, неподільність, єдність, вічність, у середньовіччі Бог є Бог-Дух.

Людина поєднує в собі розумну душу, частку душі світової, і тіло. Душа кожної окремої людини створюється Богом і надалі існує вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло. Душа людини божественна і вічна. Природа й тварини, душі не мають (дуалізм). Природа ж, тварини розглядаються як такі, що не заслуговують на увагу самі по собі, не потребують співчуття з боку людини.

У своїй теорії пізнання (гносеології) Августин чимало уваги приділяє вірі. На його думку, розуміння світу, яке виникає в наслідок пізнання, тісно пов`язане з вірою. Вірі А. віддає перевагу над розумом, бо тільки віра, як він вважає, може пізнати Бога. Віра ж пов`язана з волею, й тому воля в його вченні стоїть над розумом. Воля розуміється ним як активне начало, а розум як начало пасивне. Воля, свобода волі мислиться як сутність духа, духовного життя, що протистоїть античному розумінню співвідношення між волею й розумом. Отже, Августин у цьому питанні стоїть на позиції ірраціоналізму (вчення, що вважає основою світу волю, яка нібито не може бути адекватно пізнана розумом, а осягається інтуїцією, вірою), волюнтаризму (вчення, що проголошує першоосновою буття волю як ірраціональну силу)

Однією з головних проблем філософії Середньовіччя була проблема співвідношення віри і розуму, теології і філософії

Ф.А.розмежовує "істини розуму" і "істини одкровення", області філософії й області теології. Але оскільки джерелом істини, у кінцевому підсумку, є Бог, то ці істини не можуть суперечити одна одній. Але людський розум обмежений у часі й у просторі, він має справу з явищами об'єктивного світу, тому сфера його судження обмежена і далеко не всі істини одкровення йому підвладні. Але це не означає, що істини одкровення, що не підвладні розумові, протирозумові, вони просто надрозумові. І тому, якщо філософія входить у суперечність з теологією, вона повинна упокоритися і погодити свої висновки з останньою. До цього варто додати, що, на думку Аквінського, і об'єкт пізнання в них один - Бог. Але розум не в змозі відповісти на запитання про сутність Бога. Але в той же час він не безпомічний у питанні про існування Бога.



  1. Свідоме, несвідоме, підсвідоме в психоаналізі.

Свідоме і несвідоме в теорії З.Фрейда. Австрійський психолог З.Фрейд заснував одну з найвпливовіших ідейних течій XXст.- психоаналіз, в якій синтезовано 2 напрямки дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2)аналіз впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій.

Головним у психоаналізі стало виявлення «несвідомого», його осмислення та тлумачення. «Несвідоме» - це той зміст психічного життя, про наявність якого людина або не підозрює в конкретний момент, або не знає про нього протягом досить тривалого часу, або взагалі ніколи не знала. За 3. Фрейдом, існує «несвідоме», «свідомість» і прошарок між ними - і прошарок між ними - «передсвідомість». Передсвідомість включає зміст духовного життя, який у конкретний момент не усвідомлюеться, але може легко стати усвідомленим. Свідомість З.Фрейд визначає ще й як поверхневий прошарок психічного життя, що знаходиться ближче всього до зовнішнього світу. Якщо розглядати розташування згаданих підструктур за напрямом руху інформації іззовні у внутрішній простір, то можна побудувати таку структуру: «свідомість - передсвідомість - підсвідомість (несвідоме)». На цю структуру управління поведінкою суб'єкта можна покласти структуру

особистості людини за 3. Фрейдом, яка включає три частини: «Я» (свідомість), «Супер-Я» (перед свідомість), «Воно» (підсвідомість). Система «Я» регулює процес свідомого у напрямку до зовнішнього і внутрішнього середовища. Вона керується і підкоряється як фізіологічним законам, так і соціальним настановам. «Супер-Я» — це своєрідна моральна цензура. Зміст цієї системи становлять норми і заборони, які прийняті особистістю. Це рівень, який у психіці презентує соціальні норми і правила поведінки, рівень належного. Вінскладається із заборон, що виробило людство, і обмежень, які накладаються на способи задоволення біологічних потреб. «Воно» уявляється як джерело неусвідомлених ірраціональних психічних

реакцій та імпульсів, фізіологічних за своєю природою. «Воно» — це джерело психічної енергії, що керується принципом задоволення. «Супер-Я» та «Я» стримують та врівноважують глибинні потяги «Воно».



  1. Проблема свідомості в феноменологічній парадигмі.

Свідомість - процес відображення дійсності мозком людини, який охоплює всі форми психічної діяльності й зумовлює цілеспрямовану діяльність людини.

Становлення феноменології як філософського напрямку зв'язано з творчістю Едмунда Гуссерля.

У межах західної феноменології склалися два основних ЇЇ варіанти, що протистоять один одному - вчення Едмунда Гуссерля і Мартіна Хайдеггера. Для Гуссерля фундаментальна реальність - спонтанно-смислове життя свідомості, тому предметом феноменології є опис актів свідомості в їх ставленні до об'єктів, а сама свідомість розуміється як «чиста», тобто така, яка є абстрагованою від людини і суспільного середовища. У Хайдеггера саме людське буття як «буття-у-світі» є невідривністю світу і людини, тому проблема свідомості відходить на другий план і мова йде не про багатоманітні феномени свідомості, а про єдиний фундаментальний феномен - людське існування.


  1. Свідомість як суспільний феномен. Колективне несвідоме (концепція архетипів К.Юнга).

Колективне несвідоме — найбільш глибинний рівень психіки. Юнг розглядає його і як результат попереднього досвіду філогенезу, і як апріорні форми психіки, і як сукупність колективних ідей, образів, уявлень людства.

Колективне несвідоме складається з сукупності архетипів.

Архетипи — це «психічні першообрази, приховані в глибині фундаменту свідомої душі, її коріння, опущені в світ в цілому», це система настановлень, що є одночасно і образами, і емоціями. Архетипи передаються в спадок разом із структурою мозку.

Архетипи, з одного боку, обумовлюють, схильність до поведінки певного типу, з іншого — обумовлюють колективні ідеї, образи, теорії людства в ту або іншу епоху, виявляються в міфах, казках, мистецтві, виражаючи «дух епохи».

Всі наймогутніші ідеї і уявлення людства зводяться до архетипів (це релігійні, наукові, філософські, моральні уявлення).

Міфи народів — це прояв, проекція колективного несвідомого. Тому досліджувати колективне несвідоме можна двома шляхами: через вивчення міфології, а також шляхом аналізу психіки людини.

Звичайні реальності людського життя, що постійно повторюються, створюють могутні архетипи — архетип «Мати», «Батько», «Жінка» та ін.

«Образ Матері є архетипове переживання, мати на несвідомому рівні спочатку сприймається не як конкретна особа, а як архетип, як узагальнений образ всіх матерів минулого.

Але архетип як такий відрізняється від перероблених форм — від казок, від міфів. Він є несвідомим змістом, який змінюється при його усвідомленні і сприйнятті: трансформується під впливом тієї індивідуальної свідомості, на поверхні якої він виникає. Образно архетип можна порівняти з «руслом річки», він, як «русло», дає загальний напрям, але конкретний зміст набуває індивідуалізованих форм.


  1. Філософська антропологія: основні проблеми.

Філосо́фська антрополо́гія у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — школа в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини

Філософська антропологія. Течія в зах-європ. Філософії 20 ст., заснована М. Шелером і Х. Плеснером. Будучи абстракцією, це поняття має 2 реальні втілення-окрема людина та людство вцілому. Людство скл. З окремих людей і кожна людина є членом людської спільноти. Людина вцілому, безвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення філософської антропології. Наукові теорії, які намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на 2 напрями:

- біологічні теорії;

- теорії соціологічні.

Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові.

Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)

Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в античності)

Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2 площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно з законами матеріального світу.Дух є осередком мислення та дії людини. Також виділяють 2 духовні потенції людини-розум і волю.



  1. Проблема пізнання у філософії.

Варто почати з того, що під пізнанням розуміється цілеспрямоване активне відображення навколишньої дійсності у свідомості людини. У ході даного процесу виявляються невідомі раніше грані буття, дослідженню піддається не тільки зовнішня, а й внутрішня сторона речей. Проблема пізнання у філософії важлива також і з тієї причини, що людина може бути не тільки суб’єктом, але і його об’єктом. Тобто часто люди вивчають самих себе.

У процесі пізнання стають відомі певні істини. Ці істини можуть бути доступні не тільки суб’єкту пізнання, а й комусь іншому, включаючи наступні покоління. Передача відбувається переважно за допомогою різного роду матеріальних носіїв. Наприклад, за допомогою книг.

Проблема пізнання у філософії грунтується на тому, що людина може пізнавати світ не тільки безпосередньо, а й опосередковано, вивчаючи будь-чиї праці, роботи і так далі. Навчання наступних поколінь – важливе завдання всього суспільства.

Проблема пізнання у філософії розглядається з різних точок зору. Йдеться про агностицизм і гностицизмі. Гностики на пізнання, а також на його майбутнє дивляться досить-оптимістично. Вони вважають, що людський розум рано чи пізно буде готовий до того, щоб пізнати всі істини цього світу, який сам по собі є пізнаваним. Кордонів розуму не існує.

Проблема пізнання у філософії може бути розглянута і з іншої точки зору. Мова про агностицизм. Агностиками в більшості своїй бувають ідеалістами. Їх роздуми грунтуються на вірі в те, що або світ надто складний і мінливий, щоб його можна було пізнати, або на тому, що людський розум слабкий і обмежений. Ця обмеженість призводить до того, що багато істини ніколи не будуть відкриті. Немає сенсу прагнути пізнати все навколо, так як це просто-напросто неможливо.

Саме пізнання може бути чуттєвим або раціональним. Чуттєве пізнання грунтується безпосередньо на органах чуття (зір дотик і так далі), а раціональне – на мисленні. Іноді виділяють також пізнання інтуїтивне. Про нього говорять тоді, коли вдається осягнути істину на несвідомому рівні.



  1. Єдність практичного та теоретичного, чуттєвого і раціонального у пізнанні.

У XVII–XVIII ст., коли в філософії на перший план виступили проблеми теорії пізнання, філософи у своїх поглядах розділились на емпіриків і раціоналістів.

Емпірики стверджували, що чуттєвий досвід людини є єдиним джерелом пізнання. Але вони недооцінювали значення теоретичного, абстрактного, раціонального мислення і вважали, що вирішальними в пізнанні є показники наших чуттів (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Дідро та інші).

Раціоналісти, на противагу емпірикам, вирішальним джерелом істинного знання визнають розум. Для раціоналізму характерна абсолютизація мислення, відрив абстрактного мислення від чуттєвого досвіду. Раціоналісти стверджують, що наукове розуміння світу можна створити власне умоглядним шляхом, без будь-якої допомоги чуттєвого досвіду, незалежно від нього (Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Лейбніц та інші).

Процес пізнання слід розуміти як єдність чуттєвого і раціонального. Але цю єдність не слід розуміти як поділ людського пізнання на два ступеня: чуттєвий та раціональний. Почуття та мислення в людському пізнанні не є двома ступенями, роз'єднаними часовим інтервалом: спочатку людина пізнає чуттями без допомоги розуму, а потім – розумом без чуттів.

Єдність чуттєвого і раціонального в процесі пізнання означає не проходження одного за другим, а обов'язкову участь того й іншого в нашому пізнанні. На якому рівні не знаходилося б наше знання, воно завжди є єдністю чуттєвого і раціонального.

Навіть тоді, коли ми просто спостерігаємо явище дійсності, ми мислимо, переводимо результати наших спостережень на мову думок. Тобто, весь процес пізнання є взаємозв'язком і взаємовпливом чуттєвого і раціонального.

Пізнання здійснюється на основі суспільної практики людини, йде від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього – знову до практики.

  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка