Філософія особистості



Скачати 242.48 Kb.
Дата конвертації15.04.2016
Розмір242.48 Kb.
Cамостійна робота

Тема «ФІЛОСОФІЯ ОСОБИСТОСТІ»

План:


  • Співвідношення понять "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність" Вихідні цінності людського буття

  • Вихідні характеристики людської особистості. Відношення "Я і Ти", "Я та Інший" у особистісному окресленні

  • Характеристика людської особистості – Альберт Ейнштейн


Центр духу, особистість, не є ні предметним, ніоречевленим буттям, але є лише постійно здійснювана всередині себе самого певна побудова актів... Щоби бути особистістю, ми можемо лише збирати самих себе у буття нашої особистості, сконцентруватися до нього, проте не об'єктивувати його.

Макс Шелер «Чим більше людина заглиблюється у своє "Я", тим більше відчуває нескінченну значущість усякої, навіть незначної дрібниці, відчуває, що обрати саму себе не значить лише вдуматись у своє "Я " та його значення, але насправді та свідомо взяти на себе відповідальність за кожну своє справу або дію»

Сьорен Кіркегор

Людська особистість (персональність) постає внутрішньою концентрацією людського початку в людині, тому звернення до її аналізу є необхідним і виправданим. У філософському дослідженні особистості виявляється її подвійний вимір: з одного боку, особистість постає як "самотність " - неподільний атом людського початку буття, що дозволяє характеризувати особистість як ідею даної людини; у цьому вимірі особистість розкривається через низку понять, що починаються словом "само": самоусвідомлення, самовладність, само-детерміпація. Проте особистість є властивістю реальної конкретної людини, тому інший вимір особистості її духовний світ, через який людська "самотність " виходить у зв 'язок із іншими характеристиками людини - із її психологічними особливостями, статтю, відношенням до інших людей, поведінкою.

Співвідношення понять "людина - індивід -особа - особистість - індивідуальність" .

Вихідні цінності людського буття

Поняття "людина - індивід - особа - особистість - індивіду-альність", характеризують якісні прояви людини. > Поняття "людина" означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.



  • Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають и словами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.

  • Поняття "особи " характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти.

  • По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.

  • По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.

Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.

Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "сімість", вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність у особи такої "самості" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість.

Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.

* Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.

Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу

Зазначене питання є досить складним та спірним для філософів, психологів, учених: як розуміти сутність людини? - як унікальну сукупність матеріальних елементів, процесів та взаємодій (а); як дещо, що принципово перевершує усе фізичне та природне (б); як результат тривалого процесу пристосування форм життя да найоптимальніших варіантів самопродукування, самозбереження та самореалізації (в); як агента соціальних процесів (г); як симбіотичну істоту, що має природне походження, проте запрограмована на виконання якоїсь вищої, проте - не відомої їй мети (д)? - Можливі варіанти відповідей на зазначене питання можна збільшувати, але й так помітно, що всі вони справді мають відношення до сутності людини і, більше того, приймаються певними людьми і можуть використовуватись як засади певних соціальних чи політичних програм.

? Найбільш прийнятним та виправданим видається погляд, згідно якому в основі людини як людини лежить така її своєрідна та унікальна властивість, як здатність бути особистістю.

Суспільна думка та філософія XX ст. майже весь час перебувала в стані підвищеного інтересу до людської особистості тому, що в саме в цьому столітті дуже болючими постали питання про людську індивідуальну життєву та соціальну позицію, про можливі межі проявів людської сваволі та жорстокості, про засади справжньої людяності в людині та суспільстві. У найпершому окресленні людська особистість і постала як те, що є внутрішнім носієм людських якостей, їх концентрацією та дійовим джерелом. Це значить, що характеристики особистості - це не зовнішні риси чи ознаки людини, а внутрішні. Як правило в. особистості виділяють духовний центр людини (1), її самотність, як те, що може бути притаманним лише людині та, понад цим - лише цій людині; а також центр або вихідне джерело її життєвої (не в біологічному сенсі) дієвості, енергії (2).

Отже, особистість - це певна духовна якість та прояви цієї якості в дії. Тому, наприклад, людину конформістських схильностей, тобто схильну підкорятися, приймати різні нав'язані їй позиції, навряд чи можна охарактеризувати як особистість.

Якщо замислитись над означеними характеристиками особистості, то вони не можуть нас не вразити, адже як особистість людина постає для себе, та й для всього світу, як істота цілком самостійна, самодіяльна, така, що сама собою та від себе продукує і здійснює певні дії та вчинки. За великим рахунком виходить, що надлюдською особистістю ніхто не владний. Вона постає як цілий світ, як своєрідний універсум, що має власний зміст та власну енергетику. Звідси стає зрозумілим, чому такі пропагандисти персоналізму (див. розділ 9), як М. Бердяев та Е. Муньє вважали сприяння формуванню людської особистості найпершим завданням і суспільства, і філософії: адже лише при наявності в суспільстві хоча б необхідної "критичної маси" особистостей людство могло би сподіватися нате, що такі речі як справедливість, добро, істина, любов позбудуться статусу утопічних мрій і постануть життєвими реаліями. Одна лише згадка про такі події історії XX ст., як Жовтнева революція в Росії, фашизм у Німеччині, маоїзм у Китаї та Камбоджі, численні приклади геноциду, політичного терору, змушує відчувати жах перед наслідками людської покірливості, перед відсутністю у людей визначеної життєвої позиції, внутрішнього особистісного центру.

Якою ж є природа людської особистості] Чи не виглядає вона якимсь генетичним парадоксом, коли замість самозбереження наражається на смерть? З позиції підходу до людини, як до мікрокосмосу, що містить в собі основні властивості макрокосмосу (тобто великого космосу), особистість якраз І засвідчує цей момент, тобто вона постає нічим іншим, як виявленням самодостатності людини в своїх найперших якостях та властивостях.

Оскільки сучасна філософія більше зосереджена на понятті буття, ніж субстанції, остільки ми можемо стверджувати: явище особистості - це явище онтологічне, тобто це є певний прояв буття та його характеристик.

Бути особистістю - це не значить лише займати певне місце в суспільстві, а, скоріше, займати певне місце в тотальності буття, утворювати певний завершений та своєрідний універсум. Із певним ступенем умовності можна характеризувати особистість як буттєвий атом: кожна особистість - це унікальне самозосередження тотальності буття. Тобто, в особистості є тотальність буття, але вона по-• дана в унікальному та своєрідному виявленні. Тому для людської особистості питання про її автентичність, непорушність, цілісність інколи важить більше, ніж питання про самозбереження людини. Це значить, що бути саме у такий спосіб або не бути взагалі - це є основне внутрішнє питання людської особистості.

На думку засновників персоналізму (М. Бердяев, Е. Муньє) онтологічні характеристики особистості зумовлені її прямим відношенням до Бога: оскільки Бог вклав в душу кожної людини частку свого духу, а останній має такі риси, як вічність, самодостатність, єдність, цілісність, енергетична невичерпність, то й людина як особа постає саме в таких окресленнях. В таке тлумачення сутності особистості добре вписується і теза С. Кіркегора про те, що ''''людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного"". Засновники персоналізму вважали, що таке розуміння особистості зумовлене не зверненнями до Біблії, а уважним проникненням у вихідні засади людини: якщо ми щиро та наполегливо будемо робити спроби осмислення своїх найперших засад, підвалин, основ, то прийдемо до висновку, що в нас засіяне, в нас присутнє дещо саме таке: самодостатнє, непереборне, самовладне та всемогутнє. Як особистість, людина абсолютна, всевладна і всемогутня. Інша справа, якою мірою ми за реальних умов нашого людського життя можемо виявити та реалізувати властивості бути особистістю. Оце останнє питання І. Кант вважав найпершим питанням філософської антропології.


Вихідні характеристики людської особистості. Відношення "Я і Ти", "Я та Інший" у особистісному окресленні

Людська особистість окреслюється перед нами, як концентрація тих якостей, які ми традиційно пов'язуємо із людським початком буття, тобто саме особистістю визначаються прояви людини як людини. Людська особистість займає певну "нішу" в цілісному універсумі людства. Тому, виходячи із розуміння людини як особистості, можна впевнено стверджувати, що кожна людині є унікальною та незамінною, і навіть мати підстави для тверджень про незнищуваність людини як особистості: адже, якщо вона займає певне місце в цілому універсумі можливих людських проявів, то означене місце нічим і ніколи не можна замістити.

проявляється, зокрема, і в тому, що вона, усвідомлюючи свою смертність, не живе гак, як приречена За своєю структурою особистість постає, з одного боку, як самотність, внутрішня концентрація людських якостей, з іншого боку - як духовний світ (або універсум) людини.

Відповідно, і характеристики особистості можуть бути розкритими в двох аспектах. Як самотність особистість виявляється через:



  • самосвідомість: із всього розглянутого раніше, випливає, що не можна бути особистістю, не замислюючись над тим, що таке людина, що вона привносить в цей світ, що вона може і що повинна робити; відповідно, все це особистість переносить і на себе. Це не значить, що всі свої дії вона обов'язково планує та розраховує, але це значить, що вона не відбудеться поза самоусвідомленням та самовизначенням;

  • самовизначення: тут важливо збагнути, що лише самовизначення врешті дозволяє людині перебувати у творчому відношенні до дійсності та до себе самої; якщо би людина визначалася чинниками ззовні, вона була би простою часткою загального природно-космічного процесу.

* Загострюючи означену характеристику людської особистості, М.О.Бердяев наполягав на тому, що як особистість людина володіє абсолютною свободою; без припущення останньої у нас не буде ніяким підстав приписувати людині свободу хоч в якійсь мірі, бо чого ж тоді це буде міра?

  • самодостатність: варто усвідомити, що характеристики людської особистості надають людині величезні переваги перед всіма іншими видами сущого, проте вони вводять її і в ситуацію певного жиггєвого драматизму: особистість, за великим рахунком, може покладатися лише на саму себе. Людина як особистість завжди самотня і тою чи іншою мірою це відчуває.До страти, а може радіти життю, переживати щасливі моменти особливого відчуття повноти бутля, повністю зливатися свїми почуттями із плинними миттєвостями життя. Ще Ар-істотель писав про те, що здатність сміятися прирівнює людину до Бога. До інших яскравих проявів д ької самодостатності можна віднести гру (у будь-яких її варіантах), твор їсть, бажання людини йти на ризик, на само-випробовування, внутрішнє переконання у своїй незнищуваності, у здатності здолати всі та всілякі біди, негаразди життя;

  • -сенсопокладання: люди давно помітили, що для внутрішнього стану людини надзвичайно небезпечною постає втрата смислової перспективи; безглуздість дій та життєвих ситуацій руйнує людину. В Стародавній Греції був міф про Сізіфа, якого боги покарали у деже своєрідний спосіб: вони змусили його вкатувати кам'яну брилу на гору, то, проте, як тільки мета досягалася, брила неминуче зривала і скачувалася вниз. Таке покарання було подане як найтяжче з усіх можливих. Але французький філософ-екзистенціаліст та видатний письменники. Камю переосмислив цей міф: він змалював цю ситуацію так, що дане покарання дійсно може виявитися страшним та руйнівним лише за умови його внутрішнього прийняття; якщо ж Сізіф внесе свій власний сенс у цю, ніби-то зовсім безнадійну справу, він не лише не втратить своєї мужності, а й яскраво виявить себе як особистість. Розглядаючи цю характеристику особистості, ми повинні звернути увагу на принципову відмінність сенсопокладання від цілепокладання. Ціль, мета - це також важливі характеристики людини та людської діяльності, проте, як свідчать дані науки, цільова діяльність притаманна всім живим організмам. Більше того, в своїх цілях кожна істота демонструє свою визначеність, видову обмеженість: хижаки полюють тільки на певних тварин, птахи шукають лише певних умов для побудови гнізда та ін. І людина, коли вона ставить перед собою якусь мету і прагне її реалізувати, постає безумовно обмеженою, обмеженою саме лише тими діями, які ведуть до такої реалізації. Зовсім інша ситуація виникає тоді, коли йдеться про сенс: якщо мета передбачає ціле-узгодження (тобто узгодження із цілями), то сенс передбачає ціло-узгодження (тобто узгодження із цілим). Коли людина діє із прагненням реалізовувати себе як особистість, завжди залишатися вірною своїй самосії, вона діє на основі сенсу, тобто цілісно, орієнтуючи всі свої дії та вчинки на єдиний центр.

  • -Самодетермінація (самовизначення): ця характеристика особистості логічно випливає із попередніх і постає ніби їх завершенням: як особистість людина сама визначає себе, своє життя, свою долю, свій буттєвий статус і свою настроєність щодо буття і життя. У вимірах духовного світу людська особистість характеризується тими рисами та ознаками, які вже певною мірою розглядались та окреслювались у попередніх темах та питаннях: це перш за все, ідеали, мотиви та цінності (1); принципи, переконання, вірування (2); вищі почуття, погляди, інтелектуальна ерудиція.

Тобто, перш за все духовний світ людини постає в окресленнях найперших людських життєвих орієнтирів, але його зміст та життєва значущість проявляється у людських діях, тому духовний світ людини сполучає її самотність із реальними процесами людського життя.

Проте самий факт концентрації якостей особистості навколо її самості породжує дещо несподівані для повсякденної свідомості проблеми. Найперша серед них - це усвідомлення людиною власного Я, або, як це інколи подають в дослідницькій літературі, це є проблема "відношення Я до Я". Здавалося б, це якась нереальна, може навіть вигадана проблема, але насправді кожна людина стикається із нею в своєму житті, оскільки кожна людина, по-перше, має подвійне сприйняття свого Я: внутрішнє, із середини своє'Гсвідомості, та зовнішнє, через ставлення до себе інших лї >й. Отже, відбувається постійне примірювання внутрішнього Я УА свого самосприйняття та самооцінки) із зовнішнім Я (із тим Я, яке приходить до нас через оцінки інших людей). Такого роду примірювання є особливо значущим для людської особистості в процесі її становлення.



Відношення "Я до Я" є дуже важливим з позиції людського самопізнання та самоідентифікації: в різних життєвих ситуаціях людина не лише проявляє себе, а й відкриває сама себе. Як правило, людина, спостерігаючи із середини за самою собою, бачить та розуміє в собі більше, ніж: інші люди, тому вона схильна прощати собі набагато більше, ніж: іншим людям. З іншого боку, вона може поставати для себе самої незавершеною, непевною, в той час, як інші, як здається, діють впевнено та однозначно; адже їх внутрішні вагання та боріння для нас є закритими, невідомими. По-друге, відношення "Я до Я" постає як входження людини у своєрідний екзистенціальний тунель: адже кожна людина не є ні автором, ні власником свого Я; вона віднаходить це Я в собі, як дещо їй наперед задане. Звідки прийшло це Я до нас? Що воно несе із собою? Що це взагалі за здатність самоідентифікації та са-моцентрирування людини через Я? - Усі ці питання надзвичайно важливі як для окремої людини, так і для людства в цілому.

Два моменти - зосередження людської особистості на самості та недоступність нам внутрішнього світу іншої людини - породжують проблему відношення "Ята Іншій". Людська особистість самодостатня, самовладна, а тому вона діє лише із себе самої. Виникає питання: як при цьому розглядати інших людей? Як елементи моїх життєвих ситуацій? Як перешкоди на шляху моїх са-моздійснень? Ці питання постають особливо гострими в так званих ліберальних суспільствах, що базуються на ринкових економічних відношеннях. Тут окрема людина не лише в своїх особистісних виявленнях, а і в реальних міжіндивідуальних стосунках постає в якості єдиного суб'єкта своєї життєдіяльності, отже питання про ставлення до інших людей постає не зайвим і не лише теоретичним.



Інша людина, що входить в моє сприйняття дійсності, принципово відрізняється від всіх інших елементів сприйняття: за нею стоїть намір, інтелектуальний вимір. Фізичні речі і навіть тварин ми оцінюємо за принципом тотожності їх сутності із їх проявами (існуванням), тобто від проявів ми робимо висновок щодо сутності. Але такий підхід не спрацьовує тоді, коли ми маємо справу із іншою людиною: мало того, що людина може свідомо маскувати свої наміри за неадекватною їм поведінкою, вона сама може оцінювати себе неповно або неадекватно.

Е. Гуссерль

Відношення до Іншого Е. Гуссерль називає апрезентацією -"аналогічною презентацією" (представленням за аналогією), коли ми можемо надавати реальності духовним вимірам Іншого лише на основі аналогії із власними самоспостереженнями. Проте повна аналогія тут неможлива з тої простої причини, що ніяка інша людина не може бути повністю тотожною нам. Значить ми повинні розповсюджувати аналогію не на всі характеристики духовного в іншій людині, а на його якість, структуру, функції. Наприклад, /. Кант вважав, що визнаючи за собою право керуватися розумом, ми повинні надавати таке право і всім іншим людям. Якщо ми надаємо собі право на помилку, те ж саме ми повинні надати і іншим. Тобто йдеться не про повну тотожність нас із іншими, а про прийняття інших людей в тих якостях та функціональних окресленнях, які ми віднаходимо в собі.

ФЦей момент принципового прийняття Іншого в його власних якостях за аналогією із Я позначається як входження у відношення до Іншого через відношення "Яі Ти". Дане відношення принципово протиставляється відношенню "Я і Воно ": останнє припускає відсторонене, байдуже, нівелююче ставлення, а відношення "Я і Ти" передбачає момент злиття себе із Іншим, момент повного ототожнення.

Багато філософів і психологів вважає, що лише таке відношення є справді людським, бо лише воно може породити справжнє співчуття, співпереживання. Наприклад, відомий німецький філософ В. Дільтей вважав, що відношення "Я і Ти" передбачає вміння людини стати на місце іншої людини, відчувати те, що може відчувати інша людина.

1 Поняття особистості за Фроммом

На тему людської особистості міркували десятки мислителів, на цю тему написана не одна книга. Одним з тих, хто спробував розкрити суть особистості, був Еріх Фромм, німецько-американський психолог і філософ.

Довгий час ім'я Еріх Фромм було відоме лише у вузькому колі читачів. Еріх Фромм - видатний мислитель XX сторіччя. Його популярність в усьому світі і вплив його ідей на сучасну свідомість значні. Не тільки психоаналіз, але й інші філософські течії, у тому числі екзистенціалізм, персоналізм, герменевтика, соціобіологія, увібрали в себе духовні надбання і відкриття філософа. Він дав імпульс розвитку гуманістичного мислення нашого століття. Значний його внесок у розвиток сучасної етики. Нарешті, надзвичайно продуктивні ідеї одержала від Фромма політична філософія нашого сторіччя.

Фрейд вважав, що людина є закритою системою, «річчю в собі». На його думку, природа наділила людину визначеними, біологічно обумовленими прагненнями, і розвиток особистості служить реакцією на задоволення або фрустрацію цих прагнень. Фромм показав, що основний підхід до вивчення людської особистості повинен складатися в розумінні відносин людини до світу, до інших людей, до природи і до самого себе.

«Будь-яка людина є представником усього людства. Кожний окремий індивід несе в собі характерні риси всього роду людського». «Його індивідуальність обумовлена особливостями людського існування, загальними для всіх людей. Тому розгляд загальної

характеристики людства повинний передувати вивченню властивостей людської індивідуальності, вивченню особистості».

«Перша ознака, що відрізняє людське існування від тварини, має негативну характеристику, а саме відносну недостатність інстинктивної регуляції в процесах адаптації до навколишнього світу». «Тварина адаптується до навколишнього світу шляхом зміни самого себе - аутопластично, а не шляхом зміни навколишнього середовища - аллопластично». «Тварина або пристосовується до світу, або гине». «Походження людини тоді можна зв'язати з тим моментом у процесі еволюції, де адаптація за допомогою інстинктів досягла мінімального рівня. Поява людини супроводжувалася появою нових якостей, що відрізняють його від тварин. Це усвідомлення себе як окремої, самостійної істоти, це здатність пам'ятати минуле і передбачати, планувати майбутнє, позначати різні предмети і дії за допомогою знаків і символів; це здатність розумного розуміння і розуміння світу; це його здатність уяви, що дозволяє йому досягти більш глибокого пізнання, чим це можливо на рівні тільки чуттєвого сприйняття».

Отже, що ж Фромм розуміє під поняттям «особистість»? «Усі люди схожі один на одного в силу спільності існування і внутрішньо властивих їм дихотомій екзистенціального плану ; але кожна людина унікальна, тому що кожний по-своєму, властивим тільки йому шляхом, вирішує виникаючі перед ним проблеми. Сама ця розмаїтість особистостей уже є характеристикою людського існування».

«Під особистістю я розумію сукупність як успадкованих, так і надбаних психічних якостей, що є характерними для окремо узятого індивіда і які роблять цього окремо узятого індивіда неповторним, унікальним».

Альберт Ейнштейн (Albert Einstein)

(1879-1955) — один із найбільш визначних фізиків XX століття, автор знаменитої теорії відносності.

БІОГРАФІЯ

Альберт Ейнштейн народився 14 березня 1879 р. в німецькому місті Ульмі в незаможній єврейській сім’ї Германа і Пауліни Ейнштейн. У Ейнштейна була молодша сестра Марія (Майя, 1881-1951). Будинок, в якому народився вчений, був зруйнований під час бомбардувань 1944 року і не був відновлений.

Будучи дитям не релігійних батьків, Альберт Ейнштейн відвідував католицьку початкову школу в Мюнхені і до 12-ти років був досить глибоко віруючим підлітком, хоча і не розмежовував християнське і іудейське віровчення. Однак, читання науково-популярних книг незабаром зробило його вільнодумцем і назавжди породило в ньому недовіру до авторитетів.

Хлопчик зростав замкнутим і нетовариським і не демонстрував значних успіхів у школі. Поширеною є думка, що в дитинстві Альберт Ейнштейн був не здібний до навчання. Як докази наводяться низькі показники, які він демонстрував в школі, а також те свідоцтво, що майбутній геній вельми пізно почав ходити і говорити. Проте така точка зору заперечується багатьма дослідниками біографії Альберта Ейнштейна. Дійсно, вчителі критикували Ейнштейна (викладач німецької мови навіть стверджував, ніби з Ейнштейна «ніколи не вийде нічого путнього») за повільність і погану успішність, проте пояснення низької успішності і труднощів в навчанні Ейнштейна слід шукати не в ліні або поганих здібностях учня, а в елементарній скромності, несприйнятті застарілих педагогічних методів, що застосовувалися в німецьких школах кінця XIX-початку XX століть, можливій дислексії або специфічній структурі мозку Ейнштейна.

Коли Альберту було п’ять років, його батько вперше показав йому компас. Це перше враження від знайомства з технікою у Ейнштейна збереглося на все життя і, як він сам визнавав, визначило його захоплення всілякими механізмами і наукою. У 1889 р. знайомий студент-медик познайомив Ейнштейна з класичною філософією, зокрема, з «Критикою чистого розуму» Іммануїла Канта. Твори Канта також в значній мірі спонукали майбутнього вченого до вивчення математики, фізики і філософії. Крім того, в дитинстві під тиском матері він з шести років почав займатися грою на скрипці. Захоплення музикою також зберігалося у Ейнштейна впродовж всього життя, і у 1908 він навіть виступав в квінтеті музикантів-любителів (разом з математиком, поліцейським, юристом і палітурником

Навчаючись в Луїтпольськой гімназії, Альберт Ейнштейн вперше звернувся до самоосвіти: у віці 12 років в 1891 р. він почав самостійно вивчати математику за допомогою шкільного підручника з геометрії. Хоча часто стверджується, ніби Ейнштейн був некомпетентним в математиці, але це також не відповідає дійсності. У гімназії він вже був в числі перших учнів у вивченні точних наук, проте укорінена система механічного заучування матеріалу, яка, як він сам вважав, завдає шкоди самому духу навчання і творчому мисленню, як і відносне тиранічне відношення вчителів до учнів, викликало у Альберта Ейнштейна несприйняття. Тому він часто вступав в суперечки зі своїми викладачами, що продовжували вважати його безперспективним учнем.

Після остаточного банкрутства батька у 1894 р. Ейнштейни переїхали з Мюнхена до Італії в Павію поблизу Мілану. Сам Альберт залишався в Мюнхені ще деякий час, щоб закінчити всі шість класів гімназії. Не отримавши атестата зрілості, в 1895 р. він приєднався до своєї сім’ї в Мілані. Восени 1895 р. Альберт Ейнштейн прибув до Швейцарії, щоб скласти вступні іспити у Вище технічне училище (Technische Hochschule) в Цюріху і стати викладачем фізики. Блискуче проявивши себе на екзамені з математики, він в той же час провалив іспити з ботаніки і французької мови, що не дозволило йому вступити до Цюріхського Політехнікуму. Проте директор училища порадив молодій людині поступити у випускний клас школи в Аарау (Швейцарія), щоб отримати атестат і повторити вступ.

В Аарау Альберт Ейнштейн присвячував свій вільний час вивченню електромагнітної теорії Максвелла. У вересні 1896 р. він вельми успішно здав все, за винятком екзамену з французької мови, випускні іспити в кантональній школі Аарау, і отримав атестат, а в жовтні 1896 р. був прийнятий у Вище технічне училище (так званий Політехнікум; нім. Technische Hochschule) в Цюріху на педагогічний факультет. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Мільовою Маріч - сербською студенткою факультету медицини, яка народилася в Угорщині Мільовою Маріч. У цьому ж році Ейнштейн відмовився від свого громадянства і став апатридом. Щоб отримати швейцарське громадянство, йому потрібно було виплатити 1000 швейцарських франків, проте тяжке матеріальне положення його сім’ї не дозволило йому зробити це під час навчання.

Стиль і методика викладання в Політехнікумі виявляли істотні відмінності із закостенілою і авторитарною прусською школою, тому подальше вчення давалося Альберту куди простіше. Проте певні труднощі все ж виникали. Зокрема, за роки навчання в Цюріху у Ейнштейна гранично ускладнилися стосунки з завідувачем кафедри фізики професором В. Г. Вебером (тезкою знаменитого фізика Вільгельма Едуарда Вебера). Вебер, цікавий лектор і обдарований експериментатор, залишався занадто консервативним в своєму неприйнятті нових теорій в електротехніці. Зокрема, Вебер негативно ставився до теорії поля Максвелла, будучи прибічником концепції дальнодії, і в цьому плані у нього виникали розбіжності з молодим учнем, який цікавився працями Майкельсона і незалежно, не знаючи про досліди Майкельсона, запропонував власну інтерференційну методику, але через незгоду викладача так і не зміг провести задумані ним досліди.

ПОЧАТОК НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

У 1900-му році Ейнштейн закінчив Політехнікум, отримавши диплом викладача математики і фізики. Хоча його успішність не була зразковою, проте він серйозно зацікавився цілим рядом наук, у тому числі геологією, біологією, історією культури, літературознавством, політичною економією. Хоча в наступному, 1901, році Ейнштейн отримав і громадянство Швейцарії, але аж до весни 1902 не був здатний знайти постійне місце роботи, він міг лише підробляти, замінюючи вчителя у Вінтерурі. У армію він покликаний не був через плоскостопість і розширення вен. Внаслідок відсутності заробітку Альберт Ейнштейн буквально голодував, не вживаючи їжу по декілька днів підряд. Згодом це стало причиною хвороби печінки, з якою учений жив до кінця життя.

Не зважаючи на проблеми, що переслідували його в 1900-1902 рр., Ейнштейн знаходив час для подальшого вивчення фізики. У 1901 р. берлінські «Аннали фізики» опублікували його першу статтю «Наслідки з явища капілярності» (Folgerungen aus den Capillaritatserscheinungen), присвячену аналізу сил притягання між атомами рідин, проведеному на основі вивчення капілярного ефекту.

6 січня 1903 Ейнштейн одружився на двадцятисемирічній Мільові Маріч. Вплив Мільови Маріч, дипломованого математика, на праці її чоловіка до нашого часу залишається нерозв’язаним питанням. Проте, їх шлюб був швидше інтелектуальним союзом, і сам Альберт Ейнштейн називав свою дружину «творінням, рівним мені, настільки сильним і незалежним, як і я». Між Ейнштейном і Маріч завжди існувала певна відстань, оскільки великий учений часто мав потребу проводити час наодинці для здійснення своїх досліджень. Цікаво, що радянський фізик Абрам Федорович Йоффе, особисто знайомий з Ейштейном, назвав останнього в некролозі Ейнштейном-Марічем, і цей факт часто наводиться як доказ спільності наукової діяльності видатного фізика і його дружини. Проте, висловлюються припущення, що Йоффе додав до прізвища Ейнштейна прізвище його дружини лише тому, що вважав це традицією, прийнятою в Швейцарії.



«РІК ЧУДЕС». СПЕЦІАЛЬНА ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ

Ще в 1904 «Аннали фізики» отримали від Альберта Ейнштейна ряд статей, присвячених вивченню питань статистичної механіки і молекулярної фізики. Вони були опубліковані у 1905 році, відкривши так званий «Рік чудес» (лат. annus Mirabilis), коли чотири статті Ейнштейна зробили революцію в теоретичній фізиці, давши початок теорії відносності яка була розроблена на підставі теорії відносності в геометрії, створеній Миколою Лобачевським, (у якій Ейнштейн замінив частки подіями і розглядав «матерію» не як частину кінцевого матеріалу світу, але просто як зручний спосіб зв’язування подій воєдино) і перевернувши уявлення про фотоефект і броунівський рух. Фізичне співтовариство в цілому згідно з тим, що три з них заслуговували на Нобелівську премію (яка у результаті дісталася Ейнштейнові лише за роботу з фотоефекту — досить примітний факт, якщо врахувати, що учений краще всього відомий саме завдяки своїй теорії відносності, тоді як йому так і не вдалося узгодити її положення з квантовою механікою.



ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ

Опублікована у 1915 році загальна теорія відносності розширила область застосування постулатів спеціальної теорії відносності на неінерційні системи відліку, включивши в себе також теорію гравітації. Загальна теорія відносності грунтується на принципі еквівалентності й розглядає викривлення у просторі-часі. Теорія відкрила шлях до побудови теорії Всесвіту — космології.



СТАТИСТИКА БОЗЕ-ЕЙНШТЕЙНА

У 1924 молодий індійський фізик Шатьєндранат Бозе в короткому листі звернувся до Ейнштейна з проханням допомогти в публікації статті, в якій висував припущення про те, кванти світла суттєво нерозрізнимі, а, отже, підкоряються іншій статистиці, ніж класичні частинки. Ейнштейн прийшов до висновку, що цю ж статистику можна використовувати також щодо атомів і молекул. У 1925 Ейнштейн опублікував статтю на німецькій мові, в якій викладав модель Бозе, застосовну до систем тотожних часток з цілим спіном, званих бозонами. На підставі даної квантової статистики, відомої нині як статистика Бозе-Ейнштейна, двоє фізиків ще в середині 20-их років теоретично обґрунтували існування принципово нового агрегатного стану речовини — конденсату Бозе-Ейнштейна.

Займаючись розробкою статистики Бозе-Ейнштейна, Альберт Ейнштейн одночасно сприяв Ервіну Шредінгеру в розробці теорії, яка пояснювала властивості хвиль де Бройля з позицій класичної механіки. В той же час, Ейнштейн вважав, що дослідження в даному напрямі поєднання класичної і квантової моделей ідеального газу менш перспективні, ніж подальший розвиток статистики Бозе-Ейнштейна, тому відмовився від співавторства.

БОРОТЬБА ЗА МИР

Значним є і вклад Альберта Ейнштейна в боротьбу за мир. Використовуючи свою популярність у всіх країнах світу, фізик закликав народи світу до опору агресивним устремлінням нацистської Німеччини і її союзників у Другій світовій війні. Боячись можливості створення ядерної зброї в Німеччині, Альберт Ейнштейн був в числі вчених і суспільних діячів, що підписалися під написаним фізиком-емігрантом з Угорщини Лео Сцилардом зверненням до президента США Франкліну Делано Рузвельту. Звернення волало про необхідність запобігти розробці атомної зброї гітлерівською Німеччиною шляхом прискорення ядерної програми самих США, відзначаючи, що руйнівний потенціал урану і похідних радіоактивних елементів може привести до створення зброї небаченої досі руйнівної сили.

Пізніше Альберт Ейнштейн жалкував про підписаний ним лист, розуміючи, що для нового керівника США Гарі Трумена ядерна енергія служить інструментом залякування і шантажу інших держав. Надалі він критикував всі розробки ядерної зброї, особливо, випробування його на атолі Бікіні, а свою причетність до прискорення робіт над американською ядерною програмою вважав найбільшою трагедією свого життя. Широку популярність здобуло звернення геніального ученого до президента США Гаррі Трумена з приводу загрози ядерної війни: «Я не знаю, якою зброєю вестиметься третя світова війна, але четверта — палицями і каменями» (інколи приводиться інший варіант: «Я не знаю, чи буде третя світова війна, але четвертої — не буде»).

Ейнштейн був одним із засновників Пагуошського руху учених за мир. Хоча його перша конференція проводилася вже після смерті Ейнштейна, в 1957, але ініціатива скликання такого руху була викладена в тому, що здобув широку популярність Маніфест Рассела — Ейнштейна (написаному спільно з Бертраном Расселом), який попереджував також про небезпеку створення і використання водневої бомби. В рамках цього руху Ейнштейн, що був його головою, спільно з Альбертом Швейцером, Бертраном Расселом, Фредеріком Жоліо-Кюрі і іншими всесвітньо відомими діячами науки, вів боротьбу проти гонки озброєнь, створення ядерної і термоядерної зброї. Після смерті Ейнштейна керівництво рухом узяв на себе Рассел.



Література:

  1. Петрушенко В.Л. «Філософія» Львів: «Новий Світ-2000» , « Магнолія плюс»

  2. Огнев’юк В.О. «Філософія. Історія філософії »


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка