Філософія особистості



Сторінка1/12
Дата конвертації10.09.2017
Розмір2.32 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
ФІЛОСОФІЯ ОСОБИСТОСТІ

Центр духу, особистість, не є ні предметним, ні оречевленим буттям, але є лише постійно здійснювана всередині себе самого певна побудова актів... Щоби бути особистістю, ми можемо лише збирати самих себе у буття нашої особистості, сконцентруватися до нього , проте не об'єктивуваити його.

Макс Шелер



Чим більше людина заглиблюється в свос “Я”, тим більше відчуває нескінчену значистість усякої, навіть незначної дрібниці, відчуває, що обрати саму себе не значить лише вдуматись у своє “Я” та його значення, але насправді та свідомо взяти насебе відповідальність за кожну свою справу або дію

Сьорен Кіркегор



Людська особистість (персональність) постає внутрішньою концентрацією людського початку в людині, тому звернення до її аналізу є необхідним і виправданим. У філософському дослідженні особистості виявляється її подвійний вимір: з одного боку, особистість постає як "самість" - неподільний атом людського початку буття, що дозволяє характеризувати особистість як ідею даної людини: у цьому вимірі особистість розкривається через низку понять, що починаються словом "само": самоусвідомлення, самовладність, самодетермінація. Проте особистість є властивістю реальної конкретної людини, тому інший вимір особистості — Ті духовний світ, через який людська "самість" виходить у зв'язок із іншими характеристиками людини - із її психологічними особливостями, статтю, відношенням до інших людей, поведінкою.

СУТТЄВО І&



Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

Ч> найперші характеристики людської особистості; Ч> вихідні поняття, за допомогою яких розкриваються

найперші виміри людини; ¦Ь співвідношення особистості та цінності; •Ь провідні характеристики людської свободи.

“¦ співвідносити поняття особистості із іншими

поняттями, що характеризують людину (людина -

індивід - особа); ¦*¦ застосовувати основні виміри людської особистості

для пояснень певних ситуацій життя; <*¦ використовувати зміст понять цінності та свободи

для характеристики проявів людської особистості.

4 в чому полягає сенс спеціального дослідження поняття особистості;

¦ як співвідносяться між собою внутрішні та зовнішні виміри особистості;

¦ яке значення для характеристики особистості мають цінності (в тому числі - свобода у її різних проявах);

¦ чому спілкування постає однією із провідних форм виявлення людської особистості.

0 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

14.1. Співвідношення понять "людина - індивід - особа -особистість - індивідуальність".

14.2. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу.

14.3. Вихідні характеристики людської особистості. Відношення "Я і Ти", "Я та Інший" у особистісному окресленні.

14.4. Основні аспекти буттєвих виявлень людської особистості.

ішодайетрмінЛпошмй

* ГЕНДЕРШ ДОСЛІДЖЕННЯ - дослідження процесія впливу статевих характеристик людини на її інтелектуальні та соціальні характеристики і навпаки.

* "САМІСТЬ" - термін німецької класичної філософії, який набув поширення у філософських та психологічних концепціях XX ст., де він позначає внутрішній центр ітдської особистості, концентрацію особистих якостей людини.

* САМО ... • перша частина серії термінів, що позначають суттєві прояви людської особистості (самоусвідомлення, самовдосконалення, самодетермінація та ін.); означена чистина засвідчує ту провідну особливість особистості, згідно якої остання володіє характеристиками субстанціальності, здатності бути духовним центром людини та вихідним джерелом її активності.

* СПІЛКУВАННЯ - найперша сфера виявлення людської особистості, оскільки саме у спілкуванні людина проявляє те, якою мірою вона є особистість;

* "Я та Я", "Я і ТИ" - провідні відношення людської особистості, в яких вона постає через самоусвідомлення (внутрішнє відношення) та через спілкування (зовнішнє виявлення).

14.1. Співвідношення понять “людина - індивід -особа - особистість - індивідуальність”.

Поняття "людина - індивід - особа - особистість - індивіду­альність", перш за все характеризують якісні прояви людини. "* Поняття "людина" означає вид у біологічній класифікації, розумну

істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот. > Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні й унікальні природні і соціальні якості, представлені далеко не у всій родовій повноті та яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і

навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.

> Поняття "особи "характеризує певні реальні якості людського індивіда. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають три найважливіших моменти.



По перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керів­ник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представ­ником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприк­лад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.

По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутріш­ній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, еру­дицією, цінностями. Уданому випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.

Нарешті, по-третє, особа постає перед нами як людська "самість", вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність в особи такої "самості" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особу.

Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа є унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона є також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.

Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою уні­кальність, свої вади та переваги, вона стає людською особис­тістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною оди­ницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внас­лідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис Індивідуальності.

людина

індивід


ОСОБА

ОСОБИСТІСТЬ

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ

*¦ ¦ вид живих істот, що займає певне місце в ієрархи (сукупності) живих організмів (Ното заріепз);



>¦ * особлива - розумна істота, що мас принципові відмінності від усіх інших живих істот;

¦ характеристика того, наскільки людина є людиною, ступінь відповідності певної конкрет­ної людини нашим уявленням про сутність людини;

¦ одиничний представник роду і стоїть у ряді



таких понять: рід - вид - індивід;

¦ с носієм якихось важливих рис, притаман-



них родові загалом; —*¦ •!• суб 'єкт та об'єкт соціальних стосунків;

*. •!• неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями;

-*¦ •!• людська самість, вісь, центр, зосередження всіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей;



* особистість, яка внаслідок усвідомлення своєї непов­торності розуміє, що дещо в цьому житті може зробити лише вона і прагне це реалізувати;

¦Поняття індивідуальності може виюшкати (і викликає) асоціаціїз інди­відуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивіду­альність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюю­чи свою незамінність, індивідуальність, людина усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відпові-д&тьнос™ людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.

14.2. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу

Звернення до людської особистості, як до окремої теми філософських роздумів, зумовлене тим, що людське буття постає складним, багаторівневим, а це змушує поставити питання про те, що є ядром, найпершим носієм людських якостей. Від відповіді на це питання залежить як наше розуміння людини, так і осмислення того, на що в першу чергу та переважно треба спрямовувати зусилля в процесі формування людини, і тим більше - в процесі її виховання.

Зазначене питання є досить складним та спірним для філософів, психологів, учених: як розуміти сутність людини?- як унікальну сукупність матеріальних елементів, процесів та взаємодій (а); як дещо, що принципово перевершує все фізичне та природне (б); як результат тривалого процесу пристосування форм життя до найоптимальніших варіантів самопродукування, самозбереження та самореалізації (в); як агента соціальних процесів (г); як симбіотичну істоту, що має природне походження, проте запрограмована на виконання якоїсь вищої, але - не відомої їй мети (д)? - Можливі варіанти відповідей на зазначене питання можна збільшувати, але й так помітно, що всі вони справді мають відношення до сутності людини і, більше того, приймаються певними людьми і можуть використовуватись як засади певних соціальних чи політичних програм.

А Найбільш прийнятним та виправданим вважається погляд, згідно якого І в основі людини як людини лежить така її своєрідна та унікальна властивість, як здатність бути особистістю.

Суспільна думка та філософія XX ст. майже весь час перебувала в стані підвищеного інтересу до людської особистості, тому що саме в цьому столітті дуже болючими постали питання про людську індивідуальну життєву та соціальну позицію, про можливі межі проявів людської сваволі та жорстокості, про засади справжньої людяності в людині та суспільстві. У найпершому окресленні людська особистість постала як те, шо с внутрішнім носієм людських якостей, їх

концентрацією та дійовим джерелом. Це значить, що характеристики особистості - це не зовнішні риси чи ознаки людини, а внутрішні. Як правило, в особистості виділяють духовний центр людини, її самість, як те, що може бути притаманним лише людині та, понад цим - лише цій людині(і); а також центр або вихідне джерело її життєвої (не в біологічному сенсі) дієвості, енергп'(2).

# Особистість - це певна духовна якість та прояви цієї якості в дії. Тому, наприклад, людину конформістських схильностей, тобто схильну підкорятися, приймати різні нав'язані їй позиції, навряд чи можна охарактеризувати як цілісну або сформовану особистість.

Якщо замислитись над означеними характеристиками особистості, то вони не можуть нас не вразити, адже, як особистість, людина постає для себе, та й для всього світу як істота цілком самостійна, самодіяльна, така, що сама собою та від себе продукує і здійснює певні дії та вчинки. За великим рахунком виходить, що над людською особистістю ніхто не владний. Вона постає як цілий світ, як своєрідний універсум, що має власний зміст та власну енергетику. Звідси стає зрозумілим, чому такі пропагандисти персоналізму (див. розділ 9), як М. Бєрдяєв та Е, Муньє вважали сприяння формуванню людської особистості найпершим завданням і суспільства, і філософії: адже лише при наявності в суспільстві хоча б необхідної "критичної маси" особистостей людство могло би сподіватися на те, що такі речі як справедливість, добро, істина, любов позбудуться статусу утопічних мрій і постануть життєвими реаліями. Одна лише згадка про такі події' історії XX ст., як Жовтнева революція в Росії, фашизм у Німеччині, маоїзм у Китаї та Камбоджі, численні приклади геноциду, політичного терору, змушує відчувати жах перед наслідками людської покірливості, перед відсутністю у людей визначеної життєвої позиції, внутрішнього особистісного центру. І навпаки, історія надає нам багато свідчень того, як може виявляти себе людська особистість і як це може впливати на людське оточення. Наприклад, один із перших епіскопів Ієрусалима ІгнатШ Богоносщь не піддався на вимогу римлян відмовитись від християнства; він не лише не злякався перспективи бути кинутим в амфітеатр на поталу диким хижакам, а й вважав таку свою долю виявленням свідомо обраного життєвого шляху. Джерела свідчать, що його незворушність лякала римських вояків. Швейцарський письменник М. Фріш в романі "Штіллер "описує людину, усе життя якої пройшло під знаком одного вчинку: юнак пішов добровольцем у іспанські червоні бригади, але коли прийшов до переконання в тому, що громадянська війна з обох сторін була вкрай жорстокою і несправедливою, він насмілився не виконати відповідального завдання "червоних" і скласти зброю перед фашистами, хоча знав, що останні мали наказ не брати полонених. Саме ці приклади вказують на найперші характеристики людської особистості: вона керується виключно внутрішніми мотивами і засвідчує це певними діями.

Якою ж є природа людської особистості! Чи не виглядає вона якимсь генетичним парадоксом, коли замість самозбереження наражається на смерть? З позиції підходу до людини, як до

мікрокосмосу, що містить у собі основні властивості макрокосмосу (тобто великого космосу), особистість якраз і засвідчує цей момент, тобто вона постає нічим іншим, як виявленням самодостатності людини в своїх найперших якостях та властивостях.

Марксизм вважав, щолюдськиймозокєніщоіниіе,як "вищаформа організації матерії" і, отже, у концентрованому вигляді містить в собі всі тівластивості, які у розгорнутому та розпорошеному вигляді спостерігаються в природному світі поза людиною. Але чому, власне, певна частинка матерії повинна бути посієм її всезагальних якостей? Чому до того ж ці якості повинні виходити за межі матеріальності та переходити у духовне? ~ ЦІ питання в марксистській філософії навіть не обговорювались саме тому, що все замикалося на матерії.

Чи можна вважати людську особистість результатом людської впертості, сваволі, бажанням протиставити себе усьому іншому? Треба сказати, що такі моменти, акцентовані, наприклад, Ф.Ніцше, дійсно притаманні проявам особистості, проте навряд чи вони, навіть об'єднані разом, дадуть або пояснять нам феномен людської особистості. На сьогоднішній день можна впевнено стверджувати, що в цьому феномені, тобто в людській особистості ми стикаємося із проявами людської субстанціальності. У філософській традиції (див. розділ 11) термін "субстанція" позначає здатність бути причиною себе самого, тобто не мати зовнішніх чинників, а лише внутрішні. Саме це ми і спостерігаємо в людській особистості.

Оскільки сучасна філософія більше зосереджена на понятті буття, ніж субстанції, остільки ми можемо стверджувати: явище особистості - це явище онтологічне, тобто це с певний прояв буття або його характеристик.

Самість, 1-духовний центр лю

>дан

Вихідне джерело людської активності



Бути особистістю - це значить не лише займати певне місце в суспільстві, а, скоріше, займати певне місце в тотальності буття, утворювати певний завершений та своєрідний універсум. Із певним ступенем умовності можна

* характеризувати особистість як буттєвий атом: кожна особистість - це унікальне самозосередження тотальності буття. Тобто, в особистості є

# тотальність буття, але вона подана в унікальному та своєрідному виявленні. Тому для людської особистості питання про її автентичність, непорушність, цілісність інколи важить більше, ніж питання про самозбереження людини. Це значить, що бути саме у такий спосіб або не бути взагалі - це є основне внутрішнє питання людської особистості.

На думку засновників персоналізму (М.Бердяєв, Е.Муньє) онтологічні характеристики особистості зумовлені її прямим відношенням до Бога: оскільки Бог вклав у душу кожної людини частку свого духу, а останній має такі риси, як вічність, самодостатність, єдність, цілісність, енергетична невичерпність, то й людина як особа постає саме в таких окресленнях. В таке тлумачення сутності особистості добре вписується і теза С.Кіркегора про те, що "людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного". Засновники персоналізму вважали, що таке розуміння особистості зумовлене не зверненнями до Біблії, а уважним проникненням у вихідні засади людини: якщо ми щиро та наполегливо будемо робити спроби осмислення своїх найперших засад, підвалин, основ, то прийдемо до висновку, що в нас засіяне, в нас присутнє дещо саме таке: самодостатнє, непереборне, самовладне та всемогутнє. Як особистість, людина абсолютна, всевладна і всемогутня. Інша справа, якою мірою ми за реальних умов нашого людського життя можемо виявити та реалізувати властивості бути особистістю. Оце останнє питання І. Кант вважав найпершим питанням філософської антропології.

14.3. Вихідні характеристики людської особистості. Відношення "Я і Ти", "Я та Інший" в особистісному

окресленні

Людська особистість окреслюється перед нами, як концентрація тих якостей, які ми традиційно пов'язуємо із людським початком буття, тобто саме особистістю визначаються прояви людини як людини. В цьому сенсі ми

можемо характеризувати людську особистість гаїатонівським поняттям "ідея ": особистість і постає як ідея саме цієї людини, бо саме як особистість вона займає певну "нішу" в цілісному універсумі людства. Тому, виходячи із розуміння людини як

особистості, можна впевнено стверджувати, що кожна людина є унікальною та незамінною, і навіть мати підстави для тверджень про незнищуваність людини як особистості: адже, якщо вона займає певне місце в цілому універсумі можливих людських проявів, то означене місце нічим і ніколи не можна замінити.

За своєю структурою особистість постає, з одного боку, як самість, внутрішня концентрація людських якостей, з іншого боку - як духовний світ (або універсум) людини.



Через духовний світ людини

^^* | Прояви людської і^^^. ^^^рв”* особистості 1----,^-^

Через самість


















ідеали.




сам оусвід омлен ня




_________Ь

мотиви.щнііості







ч--------------
















принципи.




самодостатність



г

череконання, віру вапни










ь.

знання, погляди, еру-




сенсе/покладання

Л

Г

диція,вищі почуття


















самодетермінація



































самовизначення















Відповідно, і характеристики особистості можуть бути розкритими в двох аспектах. Як самість, особистість виявляється через:

*” самоусвідомлення: із всього розглянутого раніше випливає, що не можна бути особистістю, не замислюючись над тим, що таке людина, що вона привносить в цей світ, що вона може і що повинна робити; відповідно, все це особистість переносить і на себе. Це не значить, що всі свої дії вона обов'язково планує та розраховує, але це значить, що вона весь час перебуває у процесі самоусвідомлення та самовизначення;

”” самовизначення: тут важливо збагнути, що лише самовизначення врешті дозволяє людині перебувати у творчому відношенні до дійсності та до себе самої; якщо би людина визначалася чинниками ззовні, вона була би простою часткою загального природно-космічного процесу;

# Загострюючи означену характеристику людської особистості, М.Бердяєв наполягав на тому, що, як особистість, людина володіє абсолютною свободою; без припущення останньої у нас не буде ніяких підстав приписувати людині свободу хоч в якійсь мірі, бо чого ж тоді це буде міра?

самодостатність: варто усвідомити, що характеристики людської особистості надають людині величезні переваги перед всіма іншими видами сущого, проте вони вводять її і в ситуацію певного життєвого драматизму: особистість, за великим рахунком, може покладатися лише на саму себе. Людина як особистість завжди самотня і тою чи іншою мірою це відчуває. Згадаємо, що С.Кіркегор виводив момент екзистенціального відчаю як необхідний у сходженні людини щаблями свого становлення. Самодостатність - це самовладність, але це і ситуація перебування віч-на-віч із вічною таємницею бугтя, із вічною німотністю світу. В античній філосо4)їі цей момент людської особистості позначався терміном "автаркія" -вміння людини володіти собою, оскільки, за великим рахунком, цього їй не надасть ніхто: або вона самодостатня та самовладна, усвідомлює це і здійснює хоч якоюсь мірою, або вона відмовляється від своєї людськості. До речі цим моментом в певному аспекті можна пояснити і виправданість заборони смертної кари (в тому числі - і в Україні): лише сама людина, оскільки вона особистість (потенційно чи реально), може сприйняти покарання; її знищення завжди буде актом зовнішнім, суто фізичним, тобто таким, що не відповідає своєму цільовому призначенню. Самодостатність людини проявляється, зокрема, і в тому, що вона, усвідомлюючи свою смертність, не живе так, як приречена до страти, а може радіти життю, переживати щасливі моменти особливого відчуття повноти буття, повністю зливатися своїми почуттями із плинними миттєвостями життя. Ще Арістоіпель писав про те, що здатність сміятися прирівнює людину до Бога. До інших яскравих проявів людської самодостатності можна віднести гру (у будь-яких її варіантах), творчість, бажання людини йти на ризик, на самойипробовування, внутрішнє переконання у своїй незнищуваності, у здатності здолати всі та всілякі біди, негаразди життя;

сепсопокладання: люди давно помітили, що для внутрішнього стану людини надзвичайно небезпечною постає втрата смислової перспективи; безглуздість дій та життєвих ситуацій руйнує людину. В Стародавній Греції був міф про Сізіфа, якого боги покарали у дуже своєрідний спосіб: вони змусили його вкатувати кам'яну брилу на гору, то, проте, як тільки мета досягалася, брила неминуче зривала і скачувалася вниз. Таке покарання було подане як найтяжче з усіх можливих. Але французький філософ-екзистенціаліст та видатний письменник А.Камю переосмислив цей міф: він змалював цю ситуацію так, що дане покарання дійсно може виявитися страшним та руйнівним лише за умови його внутрішнього прийняття; якщо ж Сізіф внесе свій власний сенс у цю, ніби-то зовсім безнадійну справу, він не лише не втратить своєї мужності, а й яскраво виявить себе як особистість.



V

Розглядаючи цю характеристику особистості, ми повинні звернути увагу на принципову відмінність сепсопокладання від цілепокладанш. Ціль, мета - це також важливі характеристики людини та людської діяльності, проте, як свідчать дані науки, цільова діяльність притаманна всім живим організмам. Більше того, в своїх цілях кожна істота демонструє свою визначеність, видову обмеженість: хижаки полюють тільки на певних тварин, птахи шукають лише певних умов для побудови гнізда та ін. І людина, коли вона ставить перед собою якусь мету і прагне її реалізувати, постає безумовно обмеженою, обмеженою саме лише тими діями, які ведуть до такої реалізації. Зовсім інша ситуація виникає тоді, коли йдеться про сенс: якщо мета передбачає цілеузгодження (тобто узгодження із цілями) то сенс передбачає ціло-узгодження (тобто узгодження із цілим). Яке ціле мається на увазі, де і як людина може мати таке ціле? Ми вже казали про те, що людська особистість постає як індивідуалізована тотальність, тобто особистість - це прилучення людини до цілого. І самодостатність особистості можлива лише тому, що вона постає для себе як цілісність, повнота. Отже, тоді, коли людина діє із прагненням реалізовувати себе як особистість, завжди залишатися вірною своїй самості, вона діє на основі сенсу, тобто цілісно, орієнтуючи всі свої дії та вчинки на єдиний центр. З позиції суто емпіричної людське життя навряд чи може мати сенс: за фізичними характеристиками людина (особливо на тлі космосу) мізерна, за повсякденними потребами та прагненнями -далека від величі, за тими ситуаціями життя, в які вона найчастіше потрапляє - невиразна. Проте, варто нам лише перенести свій погляд ьга характеристики особистості, як картина кардинально змінюється: людина своєю самовладністю, автаркією, вмінням покладати сенс підноситься над всім матеріально-фізичним. І тепер вже космос постає невиразним у порівнянні Ь людиною; • самодетермінація (самовизначеїшя): ця характеристика особистості логічно випливає із попередніх і постає ніби їх завершенням: як особистість, людина сама визначає себе, своє життя, свою долю, свій буттєвий статус і свою настроєність щодо буття і життя. Самодетермінація виявляється перш за все в тім, що особистість розкриває себе як джерело енергії творення, як деяка вихідна занепокоєність, що засіяна в саму сутність людини. Спроби перенести на людину' механізми тваринного пристосування до ситуацій та обставин життя повинні були би свідчити, що людина прагне спокою, рівноваги (таке трактування діяльності людського інтелекту проводив швейцарський психолог Ж. Піаже), а досягнувши їх, повинна була би відчувати задоволення. Проте насправді людину обтяжують як надмірні стреси, конфлікти, нестійкістьїїстановища, так і одноманітність, спокій, відсутність змін. Дослідження ранньої дитячої психіки засвідчує, що вже маленька дитина більше тяжіє до продукування схем діяльності та їх зміни. Розвинена ж особистість характеризується принциповою занепокоєністю, активністю, динамізмом.

У вимірах духовного світу людська особистість характеризується тими рисами та ознаками, які вже певною мірою розглядались та окреслювались у попередніх темах та питаннях: це перш за все, ідеали, мотиви та цінності (1); принципи, переконання, вірування (2); вищі почуття, погляди, інтелектуальна ерудиція (3).

Тобто, перш за все духовний світ людини постає в окресленнях найперших людських життєвих орієнтирів, але його зміст та життєва значущість проявляється у людських діях, тому духовний світ людини сполучає її самість із реальними процесами людського життя. Людську особистість не варто розглядати як дещо утаємничене, недосяжне та незбагненне: ми не зможемо зрозуміти і оцінити людину тільки за її матеріально-фізичними виявленнями; сюди слід додати її духовний світ, але і цей останній не буде являти собою дещо ціле, завершене, своєрідне та неповторне поза його внутрішньою концентрацією, зосередженням на людській самості.

І*Отже, людська особистість розкривається через співвідношення "самість - духовний світ - діяльність".

Проте самий факт концентрації якостей особистості навколо її самості породжує дещо несподівані для повсякденної свідомості проблеми. Найперша серед них - це усвідомлення людиною власного Я, або, як це інколи подають в дослідницькій літературі, це є проблема "відношення Я до Я". Здавалося б, це якась нереальна, може навіть вигадана проблема, але насправді кожна людина стикається із нею в своєму житті, оскільки кожна людина, по-перше, має подвійне сприйняття свого Я: внутрішнє, із середини своєї свідомості, та зовнішнє, через ставлення до себе інших людей. Отже, відбувається постійне примірювання внутрішнього Я (Я свого самосприйняття та самооцінки) із зовнішнім Я (із тим Я, яке

приходить до нас через оцінки інших людей). Такого роду примірювання є особливо значущим для людської особистості в процесі її становлення.



Відношення "Я до Я" є дуже важливим з позиції людського самопізнання та самоідентифікацїі: в різних життєвих ситуаціях людина не лише проявляє себе, а й відкриває сама себе. Як правило, людина, спостерігаючи із середини за самою собою, бачить та розуміє в собі більше, ніж: інші люди, тому вона схильна прощати собі набагато більше, ніж іншим людям. З іншого боку, вона може поставати для себе самої незавершеною, непевною, в той час, як інші, як здається, діють впевнено та однозначно; адже їх внутрішні вагання та боріння для нас є закритими, невідомими. По-друге, відношення "Я до Я" постає як входження людини у своєрідний екзистенціальний тунель: адже кожна людина не є ні автором, ні власником свого Я; вона віднаходить це Я в собі, як дещо їй наперед задане. Звідки прийшло це Я до нас? Що воно несе із собою? Що це взагалі за здатність самоідентифікацїі та самоконцентраціїлюдини через Я?- Усі ці питання надзвичайно важливі як для окремої людини, так і для людства в цілому. Наприклад, в питанні про можливість чи не можливість застосування смертної кари завжди так чи інакше постає питання про найперші підвалини людськості і про те, хто та якою мірою може ними розпорядитися, Окрім того, майже кожна людина відчуває, що через певну спрямованість свого Я вона привносить в світ, у життя дещо неповторне, деяке нове виявлення і себе, і світу, і буття.

Два моменти - зосередження людської особистості на самосії та недоступність нам внутрішнього світу іншої людини -породжують проблему відношення "Я та Іншій". Людська особистість самодостатня, самовладна, а тому вона діє лише із себе самої. Виникає питання: як при цьому розглядати інших людей? Як елементи моїх життєвих ситуацій? Як перешкоди на шляху моїх самоздійснень? Ці питання постають особливо гострими в так званих ліберальних суспільствах, що базуються на ринкових економічних відносинах. Тут окрема людина не лише в своїх особистісних виявленнях, а і в реальних

міжіндивідуальних стосунках постає в якості єдиного суб'єкта своєї життєдіяльності, отже питання про ставлення до інших людей постає не зайвим і не лише теоретичним.

відрі”. ІНГ

Зщнопїення до Іншого Е.Гуссерль"називає апрезентацією -"аналогічною презентацією" (представленням за аналогією), коли ми можемо надавати реальності духовним вимірам Іншого лише на основі аналогії із власними самоспостереженнями. Проте повна аналогія тут неможлива з тої простої причини, що ніяка інша людина не може бути повністю тотожною нам. Значить ми повинні розповсюджувати аналогію не на всі характеристики духовного в іншій людині, а на його якість, структуру, функції. Наприклад, І.Кант вважав, що визнаючи за собою право керуватися розумом, ми повинні надавати таке право і всім іншим людям. Якщо ми надаємо собі право на помилку, те ж саме ми повинні надати і іншим. Тобто йдеться не про повну тотожність нас із іншими, а про прийняття інших людей в тих якостях та функціональних окресленнях, які ми віднаходимо в собі.

*Цей момент принципового прийняття Іншого в його власних якостях

І за аналогією із Я позначається як входження у відношення до Іншого

¦ через підношення "Я і Ти". Дане відношення принципово

* протиставляється відношенню "Я і Воно": останнє припускає

відсторонене, байдуже, нівелююче ставлення, а відношення "Я і Ти"

передбачає момент злиття себе із Іншим, момент повного ототожнення.

Багато філософів і психологів вважає, що лише таке відношення є справді людським, бо лише воно може породити справжнє співчуття, співпереживання. Наприклад, відомий німецький філософ В.ДІльтей вважав, що відношення "Я і Ти" передбачає вміння людини стати на місце іншої людини, відчувати те, що може відчувати інша людина.

¦ Можна однозначно стверджувати, що кожна людина на шляху свого самопізнання та самоутвердження повинна пройти школу такого відношення, бо врешті лише так можна увійти у реальне відчуття неподільності людського початку буття. Це не передбачає відмови від своєї індивідуальності; навпаки, лише там, де є така індивідуальність, де є усвідомлення ролі та значення людської самості, виникає потреба та реальна можливість будувати людські взаємини на основі відношення і Ти". При цьому відношення "Я та Інший" переходить ^відношення '!ЯЇА/н'',тобтоувідношення,вякомузакони людської всеєдності виявляються єдино значущими в справі становлення людської особистості та її самореалізації.

14.4. Основні аспекти буттєвих виявлень людської

особистості

Людська особистість реалізує себе через основні форми діяльності (див. розділ 12), фактично створюючи усе строкате багатство людської життєдіяльності. Але форми прояву особистості, напевне, так само невичерпні, як і її корені. Тому варто придивитися до цього спеціально.

І Найперше виявлення особистості - це її активність, що, в кінцевому підсумку, виливається у творчість.

Оскільки особистість неповторна, остільки відбиток цієї неповторності лежить на всіх продуктах її діяльності. Досить яскраво це проглядається на прикладі мистецтва, оскільки справжніми творами тут визнаються лише ті, що постають оригінальними. Проте, як засвідчують спеціальні дослідження, неможливо вилучити елементи особистісних проявів із науки, із практичної діяльності, із людських стосунків. Здавалося б, науковець спостерігає за реальними процесами та явищами дійсності і виконує лише роль їх ретельного реєстратора, але насправді має значення, що саме він обирає в якості об'єкта дослідження, які використовує для його вивчення засоби, поняття, теоретичні принципи, нарешті, які назви він дає своїм відкриттям. Усе це задає певну інтелектуальну традицію в даній

галузі науки, яка може виявитись вирішальною та доленосною для її подальшого розвитку.

* У цьому сенсі саме людська особистість постає не лише джерелом творчої активності, а й носієм її результатів, при тому у подвійному значенні: з одного боку, особистість засвоює історичні здобутки інших поколінь та культурних традицій, а, з іншого боку, вона сама виявляється як їх опредметнення та актуалізація. Тому врешті поза реальними якостями реальних особистостей не існує культурно-історичної традиції, наукової школи, історичного досвіду.

Як вже неодноразово зазначалося, для людини, тим більше для особистості найпершим предметом творчості постає вона сама, тому творчість, як вияв особистості, слід доводити до себе-творення (або самостворення): людська особистість, врешті, творить себе сама, а тому її необхідною ознакою постає потреба у самовдосконаленні.

В психології існують численні типології людської особистості; ми не будемо розглядати їх докладно, але нагадаємо, що ще АрІстотель поклав початок таким типологіям, виділивши чотири різновиди характерів (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік). К.Г.Юнг за проявами ділив особистості на інтровертів (більше спрямованих вглиб себе) та екстравертів (більше спрямованих на зовнішню активність). Представники дуже розповсюдженої сьогодні течії соціоніки поділяють людські особистості на численні різновиди в залежності від їх спрямованості та особливостей інтелектуальної діяльності {творці та виконавці, поети та мислителі та ін.). Всі ці типології активно використовуються у психологічній практиці.

У філософії на перший план виходять соціальні та історичні прояви особистості, де типологізуючі функції виконують такі ознаки, як "соціальна роль", "соціальний статус", "соціальна верства". Історія засвідчує, що всі ці ознаки відіграють колосальну роль у реальному житті як окремої людини, так і суспільства в цілому. При тому, як казали в Стародавньому Римі, не лише посада творить людину, а й людина творить

посаду: особистість так чи інакше індивідуалізує певну соціальну посаду або роль, оскільки в ній ніколи не розчиняється.

Щоправда, з давніх часів існує стійка тенденція вважати, що справжня, І творча, розвинена особистість стоїть поза всіма цими соціальними * обмеженостями, сприймаючи їх як умовні. Наприклад, поза соціальним

статусом знаходився Сократ; Христос закликав людей бути дітьми,

які також знаходяться поза соціальними рангами.

Проте в реальному житті суспільства кожна людина набуває соціальних якостей (проходить соціалізацію) лише включаючись у виконання тих чи інших соціальних функцій. Соціальні верстви визначаються характером соціальної діяльності, заможністю, юридичним статусом (наприклад, дворяни, чиновники, підприємці); соціальні ролі - характером соціальної функції у відношенні до інших людей (наприклад, соціальна роль дбайливого батька, нареченої, службовця, представника влади та ін.). В усіх зазначених виявленнях людська особистість так чи інакше засвідчує свій рівень, свою зрілість, свої активність та обдарованість. Проте, якщо вона виходить на рівень глибокого усвідомлення тих типів людських відношень, які ми характеризували через відношення "Я та Інший", "Я і Ти", "Я та Я", то елемент вселюдськості так чи інакше починає проявлятися в ній як провідний та вирішальний. Можна стверджувати, що якщо розуміти філософію як своєрідну "топографію" людськості, то особистість при цьому постане як основний компонент такої топографії.

Досить відчутного поширення набувають в наш час так звані гендерні дослідження, які стосуються з'ясування відмінностей в інтелектуальних та соціально-дійових проявах між чоловіками та жінками. Засновник цього напряму досліджень англієць Ентоні Гідеис почав доводити, що відмінності в повелінні, в самоідентифікацй', в самопроектах та претензіях чоловіків та жінок зумовлені не статтю, а соціальними чинниками - традиціями, вихованням та ін. Відповідно, було висунуте гасло сприяти переходу від неправильної, орієнтованої на чоловіче, цивілізації до цивілізації, де між чоловіками та жінками будуть усунуті штучні та невиправдані розмежування. Гендерні дослідження були поширені на сферу культури, соціальної та політичної діяльності, навіть - на дослідження в галузі епістемології. В останньому випадку почали вивчатися особливості побудови інтелектуальних процесів та структур представниками різних статей. В цілому не можна не визнати виправданості,

цікавості та корисності гендерних досліджень; можливо, їх результатом стане виправдане порівняння жіночого та чоловічого, так багато разів обіграного в анекдотах та байках різного типу. Проте прихильники усунення відмінностей в соціальних та культурних статусах жінок та чоловіків не враховують однієї простої речі: такі відмінності не були привнесеш в суспільно-ісгоричний процес ззовні або штучно; навпаки, вони виникли стихійно, спонтанно, ніби самі собою. Це значить, що під ними існувала серйозна основа.

Можна погодитись із тим, що сучасний стан суспільства дозволяє максимально здолати такі відмінності, але не можна погодитись із характеристикою останніх як невиправданих, умовних, спричинених злою волею однієї частини людства. Така ситуація із тендерними дослідженнями змушує звернути увагу ще на одну сторону реальних виявлень особистості: якості особистості не підвішені в невагомому просторі, тни є властивостями реальної живої людини. Навряд чи можна вважати, що характеристики особистості ніяк не пов'язані із біологічними та психологічними властивостями людини, скоріше навпаки: оскільки інтелектуальні, духовні процеси виникають на грунті біопсихічних, остільки між тими та іншими існують взаємні переходи та впливи. Духовне вище від психічного, а тому від нього максимально вільне, принципово самодетерміноване. Але духовне перш за все обернене до біо-психічного, ним трансформується, його враховує. Дослідження процесів становлення людської самоідентифікацй" засвідчує, що діти Ідентифікують себе спочатку на основі власних тілесних характеристик та проявів, а потім - на основі психічних. Багато чого в засадах нашої особистості накопичується на



Буттєві прояви особистості

&.

активність

0_

творчість

психологічні особливості людини
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка