Федір Чужа янківц І художньо-документальна повість



Сторінка1/14
Дата конвертації02.05.2016
Розмір4.01 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Федір Чужа

Я Н К І В Ц І


Художньо-документальна повість

Видавець ПП Щербатих О.В.

КРЕМЕНЧУК

2014

УДК 82-31

ББК 84(4Укр)

Ч 86

Автор висловлює щиру подяку

Пацелі Василю Прохоровичу

за благодійну допомогу у виданні книги

Чужа Ф.

Ч 86

Янківці: повість / Федір Чужа. – Кременчук: Видавець ПП Щербатих О.В., 2014 – 384 с.

ISBN 978-617-639-033-

Книга «ЯНКІВЦІ» – це документально-художня повість із життя невеликої громади на «пейзажному» фоні зворушливого світу українського народу. Її герої – люди декількох поколінь минулої доби, які живуть в імперські, а потім і в імперсько-радянські часи і відстоюють пам’ять свого роду і народу. Повість містить важливі факти і цінні документальні свідчення, котрими жила неоднозначна доба, викриває
брутальну політику більшовизму щодо українського народу, де часто зло панувало над добром, ненависть над любов’ю,
підлість над совістю.

УДК 82-31

ББК 84(4Укр)



ISBN 978-617-639-033- © Чужа Ф.О., 2014


Я з тих країв, де зелен світ Надросся,

Де Рось біжить в намисті берегів,

Де над ланами в золоті колосся

Дзвенить із неба жайворонка спів.
Сюди спішу, тут серцем прихилюся

До найдорожчих на землі стежин.

До кожної травинки поклонюся,

Бо я від роду – цього краю син.
Немов лелека в луговім роздоллі,

Спиняюся серед густих отав,

Пройшов немало по життєвім полі,

Та звідусіль сюди я повертав.
Тут переллється тиша вечорова

В мелодію, що душу обійме,

Теплом зігріє мамина розмова,

І юність синім птахом промайне.
І з чим тебе, мій краю, порівняти?

Краса твоя в піснях твоїх звучить.

Тут щирі люди і земля, як мати,

Мені без неї в світі не прожить …
Надія Шамота

На гойдалці часу


Розділ I

Над Янківкою1 вечоріло, однак розпечене повітря, від якого навіть у затінку не було спасу, ще пашіло жаром. Клим ще раз окинув оком поле, подивився на синє безхмарне небо, ніби примірюючи його до своєї уяви про завтрашній початок жнивних робіт. З боку села показалися вози та гарби, запряжені кіньми та волами. Під скрегіт
коліс вони рухалися довкружним степом; в солоних клубах пилюки вільні, наче блискавиці, коні, несли на собі кілька вершників-хлопчаків, котрі обганяли піших селян, які йшли до поля, аби вже зі сходом сонця зробити перший укіс нового врожаю. Згодом, спочатку тихо, а далі все голосніше почулися пісні. Здебільшого лунали землеробські календарного циклу, на зміну яким з’явилися колискові, весільні та найбільше – пісні-романси: «Віють вітри», «Там, де Ятрань круто в’ється», «Їхав козак за Дунай», а далі пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Морозенка. Здавалося, що поле перетворилося на великий фестивальний майдан, куди з’їхалися найвідоміші, найталановитіші хори, вокальні групи, лірники чи співці-кобзарі – пісенний талант мешканців села справді проявився на весь голос. Чимдалі народу більшало, люди з’їжджалися жвавіше: усі мали встигнути облаштуватися та відпочити і ще до засвітла стати до роботи. У надвечірній далині, окутані мерехтливим промінням затухаючого рожевого сонця, сяяли широкі лани жовтогарячого люпину та золотавого жита й пшениці. За ставком, де між соковитими травами вигравав потічок, на лівому його березі виднілися декілька халабуд. Одна з них належала Климу Сидоровичу, сорокасемирічному чоловікові з великою лисиною та пишними вусами. Високий, з карими очима та густими бровами, Клим разом із сином облаштував тимчасовий табір, що мав умістити добрий десяток працюючих – очікував на приїзд всієї родини. Ще минулого тижня звів з очерету благеньку хижку та намет, де можна сховатися від спеки чи дощу та переночувати, якщо на те буде потреба. У затінку, на самому кінці намету, присів на траву. Відкинувши у бік мокрий від поту солом’яний капелюх, зняв білу, з широкими рукавами, вологу сорочку. Підійшов до криниці, яку нещодавно викопав для господарських потреб, набрав цеберко води, ополоснувся. Свіжа, по-літньому тепла й ласкава вода стікала по засмаглому тілу, сліпила очі, збігала вусами, котилася по широкій спині. Думки роїлися одна поперед одної, сумніви ятрили душу. Якось неохоче почесав потилицю, здвигнув плечима, мимохіть торкнувся свого горбатого носа й ледь чутно прогугнявив слова абиякої пісні. «Чи то про скарб, що випадково відкопав учора на обійсті, мовчати до кращих часів, а чи якимсь чином обміняти на інші цінності, котрі не викликатимуть ніяких підозр, а вже тоді розділити між дітьми?» – думав чоловік, задоволено потираючи свою свіжовиголену бороду.

Вечір набрав сили. Згодом голоси стали стихати, лиш
зрідка чувся шепіт п’ятирічної Тетянки, яка розпитувала свою старшу сестру Меланку про небесні світила. Відволікаючи від сну, повний місяць зазирав до напинала, де Клим разом із Марією вляглися спочивати. Поправивши амулет, якого

ніколи не знімав, Клим мимохіть згадав пригоду, що трапилася з ним учора під час копання погреба. «Слава Богу, вдача прийшла й до моїх рук, – гордовито. – Кожному своє щастя, ось тільки всім його чомусь не вистачає. Я ж все життя трудивсь, ось воно мене й помітило. Змогли ж окремі янківські пани й підпанки збити капітал, а я чим гірший?», – ніби заспокоюючи, переконував себе. Його душа наповнилася переможними почуттями, хоча добре розумів, як непросто буде тим багатством розпорядитися.

«Та все ж, Климе, навкруг яснішають темноти. Дивись, вдасться таки скористатися частиною знахідки. Пораджуся з жидами, ті хлопці неабиякий хист і тяму мають у цій справі». Він завжди мріяв стати заможним та на рівних ручкатися з місцевими панами.

Перед очі в уяві постала картина вчорашнього дня, коли, тримаючи лопату, його міцні руки надибали кимсь давно закопану в землі оббиту залізом скриню, доверху наповнену коштовностями. Місце для нового погреба Клим шукав недовго. «Почну сам, а далі гукну котрогось із хлопців», – подумав, беручись за лопату. «Та і поспішати особливо нікуди. За тиждень-два впораюсь, а там буде видно», – вагаючись у визначенні місця, таки приступив до роботи. Сумніву в строках він не мав, оскільки чоловіком був дужим не тільки фізично, а й духом сильний: йому що роботу виконувати, а що гратися нею. За що б не брався, у нього все виходило швидко й ладно, від чого, крім заздрощів, мав ще й клопотів чималенько. А вже що скаже, то хай каміння з неба падає, а буде саме так. Недарма ж іще замолоду всі його поважали за безкорисливість та товариськість у стосунках, а недруги чіпати побоювалися. Зате й справедливим був. Принаймні так кажуть люди. З тими думками про погріб, його обриси, глибину, де і що покладе, Клим виконав роботи на два штики й вирішив перепочити. Сонце пекло нестерпно, піт рясно стікав з його вже немолодого чола. Неподалік, переходячи від клуні до хати, поралася Марія, дружина й мати їхніх чотирьох дітей. Круглолиця, з чорними, мов блискавки, очима, ця сорокап’ятирічна жінка виділялася неабияким розумом і кмітливістю серед односельців. Її поважали, зверталися за порадою, просили допомоги в делікатних справах, бо знали, що мала чималий вплив на свого шанованого на селі чоловіка, який любив її й досі, неначе на першому році подружнього життя. Щоправда, жінка подеколи вміла й кирпу
гнути, та так, що й коцюбою не дістанеш. Кинувши заступ посеред ще не викопаної ями, Клим підійшов до колодязя, опустив журавель, набрав свіжої води. У її дзеркалі побачив своє довгобразе, з гачкуватим носом обличчя, з-під якого виднілися чорно-сиві вуса. З лисої голови, покритої рідким і вже майже сивим волоссям, що кружком обперезало її, збігали потічки поту. Напившись, ополоснувся чистою водою, витерся грубим домотканим рушником. Через деякий час, коли спека взяла своє, знову заходився гасити спрагу черговою порцією прохолодної води, виливши на себе її лишки, й гукнув дружині:

– Маріє, а чи скоро обідати будемо?

– Якщо вже так хочеться, мушу подавати, – мовила
дружина.

– Тоді домовляємося так: я ще на один штик вкопаюсь, а ти тим часом ззивай сім’ю до столу.

Марія Назарівна, або Назариха-Климчиха, як її ще називали поза очі, зайшла до хати, поглянула в дзеркало: на неї дивилася ставна, чорнява, темноока, ще моложава жінка. «Ще нівроку, хоч незабаром вже й бабусею можу стати», – підморгнула сама собі молодиця й грайливо хмикнула, обернувшись на всі боки. На ній щодня була випрасувана сорочка й бурштинове намисто, а на зап’ясті – браслет, така собі прикраса, яку ще в молоді роки отримала в подарунок від чоловіка. У Марії їх багато – дбала про себе не лише сама – чимало дарував її Климчик. Пам’ять повернула жінку до спогадів багаторічної давнини, коли на Спаса до неї вперше підійшов чубатий парубок, на якого в селі зиркала не одна красуня. Вона ще раз поглянула в старе, плямисте, поїдене лишайниками вологості дзеркало: вишита дрібними хрестиками жовто-червоно-чорна маніжка мережаної жіночої блузки подобалась їй, бо робила своїми руками. Лише подоли рукавів допомагала вишивати кмітлива й беручка до роботи донька Меланія. Аби розгледіти себе ще краще, Марія достала люстро зі стіни й поставила на ослін – ось вона вся яка є! Вона викручувалася перед ним то лівим, то правим боком, а то простолиць, намагаючись побачити в собі всеньку красу. Марія затримала свій погляд на невеликому сивому пасмі волосся, що віднедавна з’явилося й стало звисати на чоло. Воно дратувало її, а невеселі думки налетіли неначе бджолиний рій: он уже й до онуків недалеко, а життя ніби й не бачила. Із сіней крізь прочинені двері був відчутний солодко-пряний запах зілля, яким часто застеляла долівку. Перейшовши із світлиці до кухні, вправними рухами дістала із печі горщик із кулешем, смажену на салі картоплю, миску карасів, що вранці наловив їхній старший син Трохим, й поставила на стіл.

Пообідавши, трохи перепочивши, Клим поспішив до роботи. Рвучко схопивши лопату, він потужними ударами почав «стригти» боки ями, аби та набула потрібної форми. Клим робив удар за ударом, допоки лопата перестала слухатись. Раптом під нею щось відлунилося, а вдаривши ще раз, копач почув, як щось заскреготало, стиха дзенькнуло, чим насторожило й зацікавило господаря. «Іще чого не вистачало», – подумав Клим, й помірної сили ударами почав нащупувати габарити знахідки. Коли зрозумів, що під лезом лопати


справді невеличка скриня, довелося розкопувати ще й ще, бо її більша частина була поза межами ями. Роботи додалося. Досягши повної площини, він зримо побачив і навіть встиг не раз помацати руками кришку скрині, оббитої металом та покритої, напевне, задля довшого зберігання великим шматком червоної тканини, яка в багатьох місцях встигла зітліти. Однак, щоб її дістати, слід було викинути ще чимало землі. Клим поспішав. Не відчуваючи втоми, дужий чоловік щосили довбав землю, аби лиш дістати загадкову знахідку. Солоний піт заливав очі, руки тремтіли, однак роботу виконували вправно. Ще крок, ще удар і – можна діставати! «Видко справні майстри робили», – подумалось Климові, коли вдалося краще роздивитися скриню-сундук. Аби підняти її нагору, він, підшукуючи вдалий варіант, нарешті зручно вперся
ногами навколо скрині й рвучко намагався потягнути її на середину ями. Та що це? Здавалося б, не така вже й велика, вона намертво залишилася стояти на своєму місці. Клим, зібравши усю силу та волю в кулак, напрігся, як струна, й таки зрушив знахідку. Радіючи результату, чоловік ще раз взявся за ручки скрині й розвернув її так, щоб можна було відкрити кришку. Він заходився обмацувати заржавілі защіпки, аби якнайшвидше, хоч би краєм ока, зазирнути під віко. Усі спроби враз відкрити знахідку виявилися марними – довелося йти за молотком та зубилом. Коли нарешті защіпки було піднято, Клим, важко дихаючи, тремтячими руками підняв кришку і стенувся: перед очима аж замерехтіло! Із сундука відливалися у бронзі, золотіли й світилися, вражали зовнішнім блиском і пишністю вироби, які йому дотепер й бачити не доводилося. Його лице розжеврілось, зіниці розширилися, потім очі закліпали, а по лобі краплинами стікав піт. «Оце зачин, оце
знахідка!» – подумалося чоловікові, який перебував у якомусь незбагненному збудженні. Переляканий досі небаченим вмістом такої багатющої знахідки, він швидко закрив скриню на існуючі замки й озирнувся. «Слава Богу, нікого», – полегшено зітхнув. Озирнувшись ще раз, Клим знову присипав знахідку землею, притрусивши зверху оберемком соломи – від стороннього ока. Весь час, що лишився до поїздки на лан, наповнений примхливими мріями, які пливли неначе в тумані, Клим ходив сам не свій, аж поки не розпорядився збиратися в дорогу. Знемагаючи від таїни, йому не спалося – бідна голова пашіла безсонням, а думки про нечуване багатство, що невідь-звідкіль впало до його ніг, нуртували, бентежили душу, лишали спокою і рівноваги. «Ти ба, як повернуло! А я й не вірив, що у моєї долі вітри крутобокі. Невже здійснилася моя мрія?» – питав, не вірячи сам собі, і тут же подумки відповідав: «А чому б і ні? Ондечки скільки бездар зуміли обзавестися чималим хазяйством… Я ж усе життя гну спину…Ачей в житті мені ще повезе…Чи не заслужив?» Він неначе переконував себе, що це саме його сундук, та що коштовності також належать йому, хоча добре знав, кому і що в такому випадку заявляти. Щоправда, він розумів, що тоді його багатство значно схудне, а то і зовсім відберуть «на благо Вітчизни». «Ні, не буду сповіщати ані пристава, ані будь-кого іншого з повітового та волосного начальства. Хіба ж я не господар? Хіба не моє обійстя чи не найкраще на всій вулиці? Ось як розправлю крила, ще вся Четверта сотня2 заздритиме!

Та й у дворі чимало що нажив: коні, воли, вівці, свині, птиця… І в засіках немало добра. Дасть Бог, зберемо врожай, вистачить на два табуни». Думки ні на хвилину не полишали чоловіка.

Він перевернувся, закректав і подумки вилаявся: «Та це ж, виходить, правду кажуть, що малі гроші не дають жити, а великі – спати!» Обпікаючи душу лавою думок, він так по-справжньому і не заснув. Як тільки-но почало світати, Клим вирішив братися до роботи. Думки про знахідку вже не стільки радували, скільки завдавали клопотів: вони виснажували мозок, відволікали від справ насущних, лишали звичайнісінького спокою.

За всі дні роботи в полі настрій Клима змінювався: то звеселяв, а то геть згасав, наче день на присмерку.



Він ішов шовковими травами аж до самого поля, торкаючись квітучих соняхів. Сонце тільки-но пробудилося, але вже встигло напоїти стужавілу ниву, приголубити пишні жита, конюшину і Петрів батіг. Дійшовши до свого наділу, лівий край якого впирався у березовий гай з непрохідними заростями ожинника, Клим визначив межі поля, яке мав здолати ще до прибуття родини, відкраявши насамперед ділянку від сусіда, на появу якого сьогодні ніхто й не сподівався. То тут то там з’явилися й інші косарі. Почувся передзвін мантачок. Перегукуючись між собою, чоловіки лаштували грабки, точили коси, жартували. Ось уже в ранковому світлозорому тумані зібралися ті, хто так довго чекав на воскресіння золотого степу: всі чоловіки по команді перехрестилися, гухнули, й почувся перший спів коси. Слідом ще й ще, а далі поле, де ні коріння, ні пенька, зашелестіло, наповнилося хвилями жнив’я, що кволо падало в покоси на вранішню, зволожену росянистим ранком, землю. Ці люди були схожі на богів: в пістрявих фарбах літа вони неначе розгойдували поле, що тримало і небо, й селян, і саму їхню долю. Вимахуючи новою косою, Клим неначе забавлявся – з натхненням і любов’ю до справи, яку робив. Його жнивна гінка лягала рівно-рівнесенько – як під шнур. Разом зі дзвоном коси йому чулася вже знайома суха, але приємна слуху мелодія, що обривалася під новий замах косаря, щоб за мить знову заструменіти з оновленою силою. Під босі ноги стелилася стерня, що своїми гострими наконечниками врізалася в підошви. На душі у Клима відчувалося радісне хвилювання, а серце стугоніло від фізичної напруги. Обійшовши одне коло, Клим побачив, як біля хижки збиралася вся його родина, а по сусідству з нею, наполоханий легеньким літнім вітерцем, снувався дим – пливла життя бурхлива течія! Обійшовши ще одне коло, косарі зупинилися на перепочинок та перекусити. Вони завжди це робили не раніш появи хоча б оболонки ранкового сонця. Не забалувані й не пещені домашнім комфортом, чоловіки, радіючи погожому дню, поверталися до своїх сімей, де на них в польових «маєтках» вже чекали скромні сніданки. Біля столу, за який слугувала поряд із наметом покрита рядном галявина, зібралися старі й малі: усі спішили перехопити будь-що із привезених із дому та приготовлених Марією харчів та якомога швидше стати до роботи. За чверть години під сонцесяйними ранковими променями чоловіки вже крокували луками в напрямку своїх ділянок. Слідом, «озброєні» серпами та дерев’яними граблями, поспішили в’язальниці та інше жіноцтво, яке мало складати у снопи скошене у валки жито. Ось уже загойдався на косах довгий ряд косарів. Щедро политі потом, засмаглі тіла чоловіків вилискували на сонці: неначе граючись косами, кожен рух був витриманий у ритмі, якого завдавав найдосвідченіший сімейний ведучий. Щоправда, з часом чоловіки мінялися ролями й попереду вже виспівувала коса
Трохима. Зрідка зупиняючись лише аби наточити косу, а чи перевести дух, тримаючись заданого темпу та підтримуючи де поглядом, а де голосом один одного, вони, напружуючи м’язи, вимахували дзвінкими косами, аж поки сонце не стало в зеніті. Важко стомлені, але раді від такого обсягу виконаної роботи, чоловіки вирішили перепочити й перейшли до гаю, що славився своїм густим ожинником. Жінки також кинули в’язати снопи й поспішили до намету, де найменші господарочки вже клопоталися біля харчів. Згодом у царстві степової тиші, коли від спеки все живе поховалося у затінки, сім’я зібралася до столу.

Після перепочинку знову працювали, аж поки сонце не зайшло за обрій.

– Чисто зайшло, – дивлячись на вечірнє сонце, промовив Клим. – З усього видно, багатою і гарною буде погода і
завтра.

– Дай, Боже, хоча б ще декілька погожих днів, аби встигнути зібрати врожай, – сказала Марія.

– А подивимося як буде поводитися вночі місяць, які зірки чи сузір’я вийдуть гуляти на небосхил. А коли діждемося ранку – чи митимемо ноги в росі... Усі знали, що батько добре розбирався в народній метеорології, знав усі прикмети на вітер і дощ, на сонячний чи холодний ранок. Поки збиралися до відпочинку, в яснім небі засяяли зірки.

– Он погляньте, діти, вже й Великий віз нам подали, аби було чим їхати до сну, – дивлячись на небо, жартував батько. – До того ж і їхати буде гарно, так яскраво світить Вечірня Зоря, – показуючи на Венеру.

– А ти ж казав, що то Ранкова Зоря? – мала Тетяна до восьмирічного Романа. – Ще й вихвалявся, що розбираєшся в зорях. На те зауваження чоловіки засміялися, бо кожен знав, що багато зірок, так само як і Венера, мають декілька назв.

Залишивши господарство на стареньких батьків, мало не тиждень сім’я Клима та Марїі працювала в полі, допоки все збіжжя не було зібрано та звезено до родинного обійстя. Рік видався досить плідним, тож радіти було чому: крім того, що частину врожаю було продано державі, ще частину було повернуто за придбаний інвентар, а в засіки лише зерна було засипано більше двохсот пудів. Рання осінь відрядила до сімейного столу чимало городини, а садок додав до нього й свою частку.

Аж до самих вересневих днів він щосили товкся у справах, щоби встигнути дати раду всьому, що подарувала Матінка-природа. Лиш опісля з усією серйозністю взявся вирішувати справи, пов’язані з будівництвом торговельних рядів та усілякими клопотами щодо організації, підготовки й проведення першого ярмарку та окремих питань самих урочистостей. За багато років свого життя в Янківці Клим набрав громадської ваги: саме тут формувалася його особистість, гартувався характер. Клим Сидорович був прівітним та дотепним чоловіком.

Між тим, серед найголовнішого залишилося те, що торкалося дбайливого зберігання та вигідного використання знайдених коштовностей, котрі він самотужки переховав, перенісши скарби до клуні. У такому невимовному стані святий і водночас грішний, Клим більше місяця тримав таємницю при собі, допоки заполоч долі дзеркально не крутнула манівцями рук.

Ярмаркові

пристрасті


Розділ II
Громадське життя Янківки з кожним роком набирало розмаху. За майже три століття, що минули від заснування в 1600 році цього прекрасного поселення на землях, які лежали по обидва боки невеликих річечок з однаковою назвою Красна, які тихо несли свої джерельні води від ставка до ставка, село розросталося. Щороку кількість населення зростала й окремі вулиці села, що з’являлися в різних його кінцях, ставали околицями, виходячи новобудовами до степових просторів, яким, здавалося, не було ні кінця, ні краю. Родючі землі, які приносили неабиякі врожаї, давали змогу працелюбному люду не тільки повністю забезпечити внутрішні потреби своїх сімей, а й спонукали до ведення торгових стосунків між виробниками сільськогосподарської продукції та торгівцями відповідної техніки й інвентарю, яких при обробленні землі так не вистачало для роботящих рук. Маючи чимало заможних сімей, котрі утримували власні млини, вітряки, крупорушки, жорна, а відтак і власне борошно, янківці здійснювали поїздки до навколишніх міст та містечок, відвідували ярмарки, де реалізовували надлишки збіжжя, мливо, худобу та живність, скуповували інвентар, упряж, віялки, найпростіші механізми, що полегшували важку працю селян на землі.
Амбітні дворяни, яких у селі нараховувалося майже двісті осіб, військові, міщани та селяни, а надто вже євреї-іудеї прагнули мати свій ярмарок, який, згідно з одноголосним рішенням представників громади планувалося проводити щопонеділка двічі на місяць у центрі села біля Станової
квартири.

«Зміг же отець Короповський, настоятель храму Різдва Богородиці, докласти зусиль, щоб у селі ще у 1859 році було відкрито парафіяльну школу», – гомоніли в селі, сподіваючись і цього разу на щасливе вирішення надважливого для янківців питання.

Щоправда, мешканці села, які вкрай були зацікавлені в якнайшвидшому отриманні дозволу на проведення ярмарків, за два роки очікувань уже було й зневірилися, що таке рішення «згори» надійде. І все ж на початку 1872 року, коли було зібрано відомості з найближчих – до Васильківського – поліцейських управлінь з Києва, Канева, Сквири та Радомишля, котрі стосувалися підтримки прохання селян, а також позитивного висновку повітового поліцейського управління щодо користі такого заходу безпосередньо янківцям та мешканцям сусідніх населених пунктів, на прохання Київського віце-губернатора, яке він виклав у своєму листі від 18 березня 1872 року на адресу Київського, Подольського та Волинського генерал-губернатора, рішення було прийняте остаточно.

У документах, на основі яких робилися висновки, зокрема також йшлося: «…сверх того по донесению Васильковского уездного полицейского управления торговые обороты на предполагаемых к учреждению в с. Янковке ярмарках могут простираться от 6 до 10 тыс. рублей, а стечение народа от 3 до 67 тыс. душ. На ярмарки будут привозиться: деревяная посуда и строевой материал, а из местечка Белой Церкви, Рокитной, Богуслава, Таращи и Василькова – разные красные и другие товары, необходимые для всех вообще сословий» [1].

Далі, як трактувалося в документі (арк.3), передбачалася також торгівля товарами, які «…могут быть привозимы от соседних селений в значительном количестве соль, просоленная рыба и другие съестные припасы, а также пригоняемые гурты скота и лошадей, которых наиболее содержится в этой степной области [2].

Серед заходів, що заздалегідь, ще із самого літа, планувалися до першого ярмарку, було прописано, здається, все до найменших дрібниць. На широченному майдані, що ще за часів заснування села спеціально передбачався для проведення всіляких «громких» сільських заходів, а частіше за все для проведення ігрищ, котрі супроводжувалися найрізноманітнішими масовими веселощами з піснями та танцями, а також поєдинків осіб чи команд змагальницького спрямування, спеціально створена бригада людей встановлювала столи і лавки; під окремі групи товарів, з означенням відведених місць, накреслювалися торговельні ряди, а для зберігання борошна, цукру, солі зводилися намети і навіть невеликі складські приміщення. Себто, все робилося, як у людей.

Відкриття ярмарку було заплановано на кінець вересня 1872 року, на вихідний день відразу після Храмового дня, який святкували 21 вересня – далі затягувати важливу справу побоювалися, оскільки все частіше нічними берегами навідувалася прохолода, з якою могли прийти пронизливі дощі та вітри. І хоча вересень ще посилав янківцям ласкаві сонячні промінці, усе нагадувало про наближення осені: відспівало свою пісню зелен-літо, високо в небі чулися журні зойки
спізнілих журавлів, а безмежний світ не переставав снувати
кужіль безчасся.

Організатори, серед яких були представники усіх прошарків місцевого населення, до проведення заходу залучили також заможних людей із навколишніх сіл та містечок, яким було надано певні привілеї щодо вибору місць торгівлі, кошти в обладнання яких мали вкласти саме майбутні претенденти.

Якось одного вересневого дня, коли ще тільки в росах визрівав ранок, а вітер загрібав листя, й коли вкотре Марія звабила Клима своїми чарами, після чого його груди дітвацьки заполонили подихи бентеги, він не стерпів й вирішив таки повідати їй свою таємницю: мовив ніжно, напівчутно, аби якомога спокійніше донести всі свої почуття, пов’язані зі знахідкою. Як і передбачав оповідник, який любив Марію щиро, любив її ходу, поставу, горде, гарне лице, реакція дружини була ошаленілою, щасливо-знервованою, дещо навіть дивною: вона то переходила в замрії, то вигадливо мудрувала, а то м’яко, неначе кішка, муркотіла. Аж ось її нутро збунтувалося й вона звільна зважилася на звинувачення Клима в приховуванні таємниці. Через хвилину-другу дружина піднялася з ліжка, хутко зодяглася й стала кликати чоловіка показати знахідку. Клим не поспішав, оскільки в клуні ще було досить темно, а на вулицю виносити все багатство він не наважувався, – добре знав, що береженого й Бог береже. Однак Марії геть не терпілося: жінка-щасниця то обнімала чоловіка, міцно виціловуючи Климові вуста, то лагідно зазирала йому в очі, називаючи його чародійником, а то брала за руку й штурхала на вулицю, аби якнайскоріше побачити те, про що щойно почула.

– Та годі тобі, зачекай трохи, чи не бачиш, темрява стоїть ще й досі, – виклично мовив Клим. – Куди я тебе зараз поведу, коли в клуні хоч око виколи… Краще давай попораємось, нагодуємо скотину та всю живність, а вже потім будемо робити оглядини коштовностей.

– Вибач, Климчику, але вже дуже кортить побачити знахідку, – сказала напівшепотом й спильна зиркнула на нього з-під лоба, уважно стежачи за його поведінкою.

– Бачу, як тут не помітити твоєї сверблячки, однак дарма не галамагай. Осьдечки, на, тримай корзину, та хутчій ходи за мною.

Вони на одному подиху здолали з три десятки кроків до клуні, де жестом руки Клим дав знати, аби дружина залишилася на чатах побіля дверей. У закутку непишної будівлі, підпираючи один одного, виднілися різноманітні палі. Саме там, прикрита всіляким лахміттям, що надійно маскувало
місце схованки, у виямку стояла прихована від чужого ока скриня. Дещо поспішно, озираючись на всі боки, Клим заліз всередину схрону. Швидко відкрив скриню. Незважаючи на темінь, його рука надибала те, що шукала: зверху, закутані в старий рушник, лежали ті коштовності, які Клим вже давно відклав для своєї дружини. Аби пришвидшити час свого перебування в тайнику, він забрав лиш те, що насправді мало цікавити Марію, й вийшов на подвір’я, де на нього чекала замерзла від уранішнього осіннього холоду вродливиця. Відійшовши до хати, він поклав їй в руки гостинець й шепнув майже на вухо: «Ще покажемо нашим заздрісникам почому лікоть каші!», – і додав: «Йди до люстра, подивися, та не привертай уваги дітей». Ще їй наказ: «Нікому й ніколи ні гу-гу!»

Сховавшись на кухні, радісно й схвильовано розджохана Климчиха нишком розгорнула пакунок: в її руках зблиснули жовтогарячим цвітом надзвичайної краси бурштинове намисто, сережки, брошки, прикраси для волосся та всяка всячина, якої жінка ніколи ще не бачила. Її душа – мов струна скрипки: зачепи і бринітиме найрізноманітнішими звуками.

Цілий тиждень, мов заведена, Марія носилася по подвір’ю, забігаючи раз по раз до комірчини, де серед забутих всіляких домашніх речей, у тільки їй відомій схованці лежали оздоблені золотом та сріблом жіночі прикраси. Вже коли всі дорослі покинули домівку, приміряючи все по черзі багатство до свого лиця, жінка давала волю душевним почуттям: вона зодягала нову кофтину, під яскраві прикраси щораз змінювала зачіску, чепурилася викручуючись, неначе малолітнє дівча, перед дзеркалом, по-справжньому раділа новим подарункам чоловіка. Ось вона подумки вже гостює у місцевих заможних сім’ях, де всі із заздрістю дивляться тільки на неї; аж ось,
гордовито піднявши голову, вона відвідує церкву, де сам
Павло Короповський, батюшка-орденоносець, стрічає її на порозі храму. Думки, роз’ятрені подіями останніх днів,
швидко переносилися із оселі до церкви, а далі – в поле, де на незораних луках діти випасали худобу; до рідні, яка мешкала у навколишніх селах, а звідти ген-ген блискавкою неслися ще далі, аж до столиці. І як такою радістю не поділитися з кумою
Палажкою, вірною подругою ще з далеких дитячих літ! Не втерпіла. Здолавши перелаз, мов на крилах полетіла до хати подруги, яка стояла при самісінькій межі їхнього дворища. «Нехай порадіє, а може і позаздрить», – думала Марія, відчиняючи сінешні двері.

– Палазю, ти вдома?

– А де ж мені бути!? – відповіла Палажка, жінка статурна, з тугими круглими стегнами, невеликими губками й бистрими очицями.

Придивляючись до куми, вона ніяк не могла второпати її поведінки. Було помітно, як радісно схвильована жінка все міняла місця свого перебування: щоб ошелешити сусідку


своїм вбранням, Климчиха переходила від судника до столу, мостилася біля печі, ставала поруч із нею, поправляла намисто, яке аж світилося під променями сонця, що зазирало до оселі. Аж ось її погляд таки зачепився на сережках Марії,
потім мигцем перебіг на бурштин, який аж в три ряди висів на шиї сусідки, далі зупинився на каблучці, що та виклично демонструвала їй, перебираючи пальцями на столі якусь
мелодію.

– Ти чого це, кумасю, так причепурилася в будень день? – ніби байдуже промовила Палажка, приховуючи іскру цікавості, що розгорілася в її душі. Пораючись біля печі, вона свідомо не озиралася на подругу, якій таки заздрила, бо віднедавна, лишившись чоловіка, на кращу долю вже й не сподівалася: жила вдовою, тягнула всю домашню роботу на своїх плечах, маючи на руках п’ятеро дітей. Щоправда, двоє старших вже відійшли від неї, мають свої домівки, однак попереду на виданні ще три дівки. Де брати кошти, за які такі набутки буде скликати гостей, годувати їх та купувати


гостинці онукам?

– Та так, просто захотілося бути красивою, – відповіла усміхаючись. Їй страшенно кортіло поділитися з нею радістю, однак, дивлячись у нікуди, Марія згадала слова Клима, й таки втрималася від спокуси розтеревенити сімейну таємницю. В голові неначе відлунювалося, відстукуючи всього лиш одну фразу: «Нікому й ніколи ні гу-гу!»

– Кажуть, мовби відразу після Храмових днів таки встигнуть провести перший ярмарок. Чи підеш, кумонько, на
ярмаркове свято?

– Аякже! Клим балакав, що впряже коней в обидва вози, то поїдемо всією сім’єю. Щоправда, йому доведеться від’їхати дещо раніше, оскільки його призначено головним розпорядником свята коло церкви.

– То, може, і мене заберете з собою? – невпевнено запитала Палажка, ледь стримуючи в собі невгамовну заздрість, що мов черв’як точила її душу зсередини.

– Запитаю у Клима, тоді, кумо, й сповіщу тебе. Ти ж знаєш скільки нас збереться на отому возі – душ, мабуть, з


десять. Хіба Клим забере когось із дітей, тоді буде більше
місця… Вона враз згадала, що в печі у неї стоїть вариво, а в макітрі сходить тісто, яке ще до походеньок мало не випадало зі свого горла. Марія, зачепившись за поріг, засмикалась до виходу, і ледь промовивши декілька слів, тими ж манівцями
неквапом подрібцювала до своєї хати.

Повних три золотаво-вересневих дні готувалася Марія до Храмового свята: вона носилася до комори, де знаходилися борошно, олія, сир та сметана, всілякі фруктові сушняки, сіль, сало та здір, аби встигнути приготувати святковий обід для гостей, яких завжди очікували цього дня у своїй родині; бігала до стодоли з причепою, де складувався корм для худоби і всієї живності, що тримали для своїх потреб. Усьому господарству слід було дати раду, оскільки кращого за неї розпорядника в сім’ї не було. Серед помічників – діти, яких усі роки присипляла своєю ніжністю, однак у кожного свої обов’зки, які вони старанно виконували лише під суворим контролем матері. Її оточувало справдешнє, наповнене всілякими барвами, а подеінколи й пригодами, сімейне життя, що саме через її нестримність та рішучість до дії зрапта брало у свої щимки, з яких навіть важко було вибратися.

– Слава Богу, відбули й це свято, – ніби сповіщаючи чоловіка про щось незвичайне, мовила Марія. – Це ж стільки гостей треба було зустріти, нагодувати, напоїти, і все це
лежало на моїх руках.

– Атож, виходить, що я тут теж ніби в гостях. А хто ж усього того надбав, Маріє, чи не ми всією родиною?

– Так це ж і так відомо, – ніяковіючи. – Я тільки мала на увазі господарсько-кухонні справи. Не більше.

Непомітно настав день першого ярмаркового свята. Коли проспівали треті півні, Клим піднявся на ноги. Частково попоравши сонну худобу, а затим, перевдягнувшись у святкову одіж, виїхав за ворота, тримаючи курс до церкви. Відразу по сході сонця прокинулися й інші члени родини. Перевтомлена роботою, Климчиха піднялася, вже коли наповнений сяйвом по самі вінця вересневий ранок передзвонював сріблом. Вони також стали готуватися до поїздки на ярмарок – роздирала цікавість. Як і планувалося, Клим зібрався в дорогу сам-один, оскільки для іншого люду свято розпочиналося трохи пізніше. Щоб догодити Палажці, а ще більше аби довести сусідці, що Марія справжня господиня і розпорядниця, тринадцятирічну Меланію та семирічного Романа відправила пішки, натомість не забула про місце для чотирирічної Тетянки та кумасі Палажки. За їздового мав правити двадцятиоднорічний син Трохим.



… Того першого ярмаркового дня вересневий ранок 1872 року видався дещо похмурим. Клим хоча й прибув напередодні з майдану пізнього вечора, однак знав, що має поспішати до нього знову, допоки ще йдуть підготовчі роботи: він був потрібен, бо мав відповідати за свою ділянку роботи. Вийшовши надвір, роздивився навкруги, поглянув на небо. Швидко запрягши коня, поспішив до центру села. Ось уже й минув чотирикрилий млин. Краєвид без сонця ніби всох. Клубки


сивого диму, розтягуючись у довгі пошарпані пасма, плавно пливли над селом. В річкових заплавах буяли трави. Тремтливі води струмочка, що з дзюркотом падали з-під греблі, яка з’єднувала верхню та нижню частини села, виколисували правічні ритми. Ще при під’їзді до ярмаркового майдану навсібіч вже стояли гарби, вози, мажі, саморобні тачки й декілька двоколок. Зі сходом сонця базар став поступово оживати: то зліва, то справа від своїх схованок стали виповзати приїжджі візники, торговці й покупці. Просвітлена надранішнім туманом на пагорбі завиднілася церква. На майдані, або, як його частіше називали, вигоні, вже поралися люди, які – хто пішки, хто на возі – все прибували й прибували; фуркали коні, яких ще звечора перегнали з Рокитного, мукала велика рогата худоба, зібрана з навколишніх населених пунктів, свої вироби привезли й гончарі з Білої Церкви. Майже при вході, на лінії, що вела прямо в протилежний від нього бік, лежали плуги та борони, коси, сапи та лопати, всілякі вироби з-під рук ковалів та гончарів, а трохи далі, але вже справа – цілісінький ряд упряжі для коней і волів: посторонки, віжки, вуздечки, ярма, шлеї і навіть сириця… Окремі господарі-перевізники доставили різноманітний крам фабричного виробництва, а спеціально запрошені місцеві пекарі, привізши з дому готове тісто, прямо на обладнаних на вулиці печах готували свіжі білі коржі, млинці, всілякі маківники, струделі та смаколики. Торговельні ряди заворушилися, майдан наповнився різноманітними голосами, зойками й реготом…

Перегодом на припорошеному літнім пилом шляху, що хвилястим ланцюжком простягнувся серед степу, який купався в золотому теплі й вів від Василькова, завиднілися вантажені товаром вози. Повітове начальство вже надто опікувалося організацією першого янківського ярмарку, аби, як кажуть, перший млинець не видався глевким. Ще задовго до його початку сюди прибули помічники й заступники повітового начальства, яке відповідало за питання торгівлі та матеріального забезпечення населення краю. Воднораз, користуючись нагодою,


досвідчені чиновники навчали янківців елементарному веденню ярмаркової справи: зустрічі та розміщення приїжджих людей, забезпечення гостей та їх живності, що сотнями було доставлено до села, питною водою, кормами, подання медичної допомоги та санітарного забезпечення всіх учасників заходу. Не забули й про культурну програму ярмарку. Крім приїжджих із Василькова артистів, головне навантаження випало на місцевих виконавців, які, хвалити Бога, вміли таки здивувати і піснею, і танцем, і добрим словом. Недарма ж серед бажаючих виступити перед гостями набралося аж три гурти, у складі яких були розповідники, скрипалі, бандуристи, сольні виконавці мелодій, учасники хорів, основу яких здебільшого становили красуні-дівчата в жіночому святковому вбранні: запаски, що огортали нижню частину тіла поверх власноруч вишитої сорочки, намиста та вінки, складені з домашніх осінніх квітів й прикрашені різнокольоровими стрічками.

І в кожного колективу, як подеколи говорять, була своя свічка: чистими голосами вони прозоро висвічували душевний світ, який по самі вінця був наповнений любов’ю до


рідного краю, до рідної землі.

Не ловили гав і жиди-корчмарі, які закликали гостей до себе на відвідини. Невдовзі чимало з них впилося, люди позбивалися гуртами, голосно гомоніли, дзвеніли чарками, реготали. Свято вирувало, людські маси потоками снували торговельними рядами, перегукувалися, раділи святковості дійства

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка