Електронна версія



Сторінка3/17
Дата конвертації14.04.2016
Розмір2.88 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

2.7 Основні екологічні закони

У теорії екологічної науки розроблено також багато нових більш конкретних положень (законів, принципів, аксіом), яки часто ще нечітко сформульовані, слабо пов‘язані між собою, але є на даному етапі розвитку основним діючим понятійним апаратом науки. Найбільша їх частина належить до здобутків біоекології. Але існує частина фундаментальних положень, що визначають в тій чи іншої мірі закономірності взаємодії природи і суспільства. Головні з них (за Г. Білявським, Л. Бутченко, В. Навроцьким):

1) закон максимізації енергії та інформації в еволюції: найліпші можливості самозбереження мають системи, яки найефективніше отримують, виробляють і використовують енергію та інформацію;

2) закон розвитку системи за рахунок довкілля: будь-яка система може розвиватися лише за рахунок матеріально-енергетичних та інформаційних можливостей навколишнього середовища – абсолютно ізольований саморозвиток неможливий;

3) закон максимуму продуктивності: для біосфери кількісні зміни екологічних умов не можуть збільшити біологічну продуктивність екосистеми чи господарчу продуктивність агросистеми понад речовинно-енергетичні ліміти, що визначаються еволюційними властивостями біологічних об‘єктів та їх сукупностей;

4) закон фізико-хімічної єдності живої речовини В. Вернадського: вся жива речовина Землі фізико-хімічно єдина. То, що шкідливе для однієї частини живої речовини, негативне впливає і на інші елементи живої природи;

5) екологічні аксіоми Б. Коммонера:

– “все пов‘язане з усім” (всі об‘єкти і явища природи та суспільства пов‘язані й взаємозалежні між собою);

– “все повинно кудись подітися” (в природі не буває відходів: в біосфері підтримується баланс синтезу та розкладання живої речовини; діяльність людини породжує ксенобіотикі – чужорідні природі синтетичні, токсичні сполуки, які природа не в змозі утилізувати і що є загрозою існування людства і самої природи);

– “ніщо не дається задарма”, або “за будь-яки втручання і збитки природі треба платити”, або “природа за все віддячить” (в природі, як і в економіці, не існує безкоштовних ресурсів; все, що взято з природи, або пошкоджене, повинне бути компенсовано. Тобто споживач (використовувач) ресурсів, а також забруднювач (руйнівник) повинен оплачувати власні потреби. Виконання останнього принципу в економіці може призвести до того, що дуже багато видів господарської діяльності будуть виглядати не такими ефективними, як ми вважаємо зараз);

– “природа знає краще” (все, що створено природою, пройшло жорсткій еволюційний відбір і воно є набагато ліпшім, надійнішим, ніж все те, що збудоване людством);

6) закон обмеженості ресурсів: збільшення чисельності й маси одних організмів у глобальному масштабі може відбуватися лише за рахунок зменшення кількості й маси інших організмів. Суперечливість між швидкістю розмноження багатьох організмів і обмеженістю ресурсів харчування є природним регулятором, що запобігає “біологічному вибуху” космічного масштабу. Тому виживання людства можливе лише за умов реалізації обґрунтованих і жорстко контрольованих самообмежень;

7) правило 1%: для біосфери (відповідно, й людства) частка можливого споживання чистої первинної продукції (на рівні консументів вищих порядків) не перевищує 1%;

8) принцип збалансованого природокористування: розвиток і розміщення об‘єктів матеріального виробництва на певній території мають здійснюватися відповідно до її екологічної витривалості до техногенних навантажень;

9) закон шагреневої шкіри: планетарний початковий природно-ресурсний потенціал безперервно виснажується у процесі розвитку людства і це вимагає науково-технічного вдосконалення природокористування;

10) закон неусунення відходів і побічних впливів виробництва: в принципі у будь-якому господарстві відходи і побічні впливи виробництва цілком ліквідувати неможливо, вони можуть бути лише переведені з однієї фізико-хімічної форми в іншу, або переміщені у просторі. Тобто людство може лише шукати й використовувати найменш шкідливі з таких форм;

11) правило “екологічне – економічне”: економічно ефективною може бути лише така діяльність, яка має найменші екологічно негативні наслідки;

12) закон компонентної і територіальної екологічної рівноваги: неправильне використання в господарстві хоча б одного з компонентів природних територіальних комплексів призводить до природних й, відповідно, соціально-економічних дисбалансів;

13) закони охорони природи П. Ерліха:

– в охороні природи можливі лише успішна оборона, або відступ; наступ неможливий, бо знищені види чи екосистеми не можуть бути відновлені;

– зростання населення й охорона природи принципово суперечать одне одному;

– економічна система, охоплена манією зростання, й охорона природи також принципово суперечать одне одному;

– брати до уваги при прийнятті рішень щодо використання Землі лише найближчі цілі і негайне благо людини є смертельно небезпечним не лише для людей, а й для біосфери загалом;

– охорона природи має бути не тільки закликом (який мало хто чує), а й пріоритетом державної та міжнародної політики;

14) правило економіко-екологічного сприйняття Дж. Стайкоса – проблеми довкілля сприймаються в чотири етапи, яким відповідають певні фази еколого-економічних суспільних відносин:

– ні розмови, ні дії (економічний розвиток за цілковитого ігнорування екологічних законів);

– розмови, але бездіяльність (виникнення екологічних обмежень у природокористуванні);

– розмови і початок діяльності (розвиток суспільства з переважним дотриманням екологічного імперативу);

– припинення розмов, рішучі природоохоронні дії (максимальна екологізація всіх сфер людської діяльності заради виживання);

15) принцип віддаленості події: явища, віддалені від нас у часі й просторі, психологічно здаються менш істотними, неважливими, що зовсім не відповідає реаліям.


Питання і завдання для самоконтролю:

  1. В чому суть концептуального вчення про триєдність системи “природа-господарство-населення”?

  2. Охарактеризуйте ідею В. Вернадського про “ноосферу” і суть філософсько-екологічної методології збереження життя на Землі.

  3. Суттєвість концепції сталого (стійкого) розвитку.

  4. Що визначають поняття “екологічна безпека” і “екологічний ризик” і як їх можна обчислити?

  5. Визначите суть концепції “біотичного регулювання” навколишнього середовища?

  6. Хто заснував і з чого складається наукова ідея “коеволюції” розвитку суспільства і природи?

  7. Визначите специфіку концепції “неотехнооптимізму” (неорозкоші). В чому її слабкі сторони?

  8. Намовите основні закони і закономірності взаємодії суспільства і природи.

  9. В чому суть екологічних аксіом Б. Коммонера?

  10. Що гласить правило 1 % біоти (біосфери) (за В. Горшковим?)

  11. Про що стверджують закони охорони природи П. Ерліха?

  12. Дайте характеристику правила економіко-екологічного сприйняття Дж. Стайкоса.



3. Екологічне виховання населення
3.1 Екологічне мислення

Основним напрямом осмислення філософією екології стало розуміння необхідності формування у людства нового екологічного мислення. Його відсутність призводить до глобалізації способу життя і стереотипу поведінки, який спрямований на нарощування матеріальних благ на збиток природі, що не сумісне зі сталим розвитком. Це підтверджують всі реалії сучасного життя. Більшість науковців визнає крах концепції сталого розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) завдяки відсутності нового екологічного способу мислення людей. Питаннями пошуку шляхів формування такого нового мислення, а в більш широкому розумінні – розробкою найзагальнішої теорії єдності природи й людської цивілізації та культури, повинна займатися особлива наука. Пропонуються таки її назви, як ноогеніка (М. Камшилов), созологія (польські вчені) та ін. Подібний предмет дослідження (частково, або повністю), на думку багатьох спеціалістів-екологів, має і соціальна екологія, або екологія людини.

Вперше термін “соціальна екологія” використали американські вчені Р. Парк і Е. Берджес (1921 р.) для визначення внутрішнього механізму розвитку “капіталістичного міста”. Зараз цей напрямок трансформувався у нову науку “урбоекологію”, де місто розглядається як епіцентр взаємодії суспільства і природи. Видатний представник класичної екологій Р. Маккензі першим визначив екологію людини як науку про просторові й часові відносини людей, на яких діють селективні (вибіркові), дистрибутивні (фактори середовища) й акомодаційні (адаптивні фактори) сили середовища (1925-1927 рр.). Поступовий розвиток соціоекології призвів до включення у її предмет дослідження більш широкого кола питань, яки так чи інакше охоплюють різноманітні сторони взаємовідносин між людиною та природою. Сучасні екологи, наприклад, Е. Гірусов, Ю. Марков вважають, що соціоекологія досліджує специфічні соціально-екологічні відносини та закони; А. Мамзін, В Смірнов, В. Комаров – закони розвитку інтегрованої системи “суспільство – людина – техніка – природа”; С. Соломіна – глобальні проблеми спільного розвитку людства; Н. Тіхоновіч, А. Горєлов стверджують про існування трьох напрямків екології людства: глобальної екології (досліджує взаємодію людини і природи у планетарному масштабі), соціальної екології (вивчає взаємовідносини людини зі своїм природним і соціальним довкіллям), екології людини (вивчає вплив на здоров‘я людини змін у навколишньому середовищі). Слід додати, що більшість науковців вважають поняття “екологія людини” і “соціальна екологія” однозначними.

Але питання екології людини включають у себе, безумовно, два аспекти дослідженнябіологічний (людина як біологічний продукт природи, як тваринна істота) і соціальний (людина як продукт функціонування суспільства, як суспільна істота). Проблемами охорони здоров‘я людей, у тому числі, й з екологічної точки зору, займаються спеціальні науки – екологічна гігієна, медична екологія, медична географія, валеологія, екологічна токсикологія та ін.

Таким чином, в соціоекології (екології людини) домінує вивчення соціального, суспільного аспекту взаємодії людства і природи. Так, відомий соціоеколог Д. Маркович відмічає, що “соціальну екологію можна визначити як галузеву соціологію, предметом дослідження якої є специфічні зв‘язки між людством і навколишнім середовищем; вплив останнього як сукупності природних і суспільних факторів на людину, а також її (людини) вплив на навколишнє середовище з позиції його збереження для власного життя, як природно-суспільної істоти” (Маркович, 1996, С.61-62).

В соціоекології відокремлюють (за Г. Бачинським) дві сторони предмета науки – теоретичний і прикладний. Теоретична соціоекологія досліджує закономірності взаємодії суспільства і навколишнього середовища, розробляє основи її оптимізації й гармонізації. Прикладна соціоекологія вивчає, моделює і прогнозує розвиток конкретних соціоекосистем з метою раціонального їх управління і функціонування.

В останні роки відроджується інтерес щодо питання співвідношення соціального та біологічного начал людини, початок якому поклала публікація О. Уілсона “Соціобіологія: новий синтез” (1975 р.), а ще раніше роботи соціал-дарвіністів. Йде пошук нових закономірностей соціального, екологічного та біологічного аспектів розвитку людства. Це своєрідна гуманізація та гуманітаризація екологічних знань призводить до необхідності врахування загальнокультурних сторін розвитку людства. Таким чином, можна сказати, що зараз формується новий напрямок розвитку екологічної науки – “екологічна культура”, а ще у більш широкому розумінні “екологічна філософія”. Основними положеннями цієї науки стають ідеї М. Данилевського, К. Леонтьєва, які розглядали типи культур як живі природні організми; етнологічна філософія історії Л. Гумільова та ін. Так, наприклад, основна категорія вчення Л. Гумільова – поняття про пасіонарність (від грецької – пристрасть). За його думкою, це є нездоланне прагнення людей (свідоме, але частіше несвідоме) до діяльності, яке відрізняється в різних етносах і різних середовищах їх існування. Він вважав розподіл людства на етноси найважливішим фактором його існування, тому що кожний з них (етносів) має своєрідну, сформовану віками специфіку ставлення до довкілля і свою пасіонарність, яка не підкірна людині і яка нею керує, змінює Землю. І відповідно кожному народові (етносу) властиві своя екологічна психологія, екологічне мислення. Це можна підтвердити простим, можливо не зовсім науковим, прикладом. Зараз серед широкого кола населення України панує своєрідна психологічна установка, що основним чинником збільшення смертності в країні є нездорова екологічна ситуація, наслідки Чорнобильської аварії (побутова радіофобія прийняла епідемічний характер – будь-яке пирхання у горлі сприймається як результат “чергових негараздів на АЕС”). Й мало хто бачить, що поряд з негативними екологічними чинниками, що безумовно існують, на здоров‘я людей впливають, на наш погляд, більш дієві фактори – низький рівень доходів населення, якій ніяк не сприяє покращенню умов життя; традиційна модель харчування, яка ґрунтується на вживанні великої кількості жирів та вуглеводів; зловживання алкоголем та багато інших. Сам спосіб життя основної частки українського населення (його можна назвати протилежним стандартам життя у високорозвинених країнах) свідчить про низький рівень культури збереження власного здоров‘я, неповноцінну державну соціальну політику, низький економічний рівень розвитку країни.

Таким чином, для вирішення екологічних проблем окремих народів, етносів, груп населення все більш актуальним стає необхідність врахування не тільки екологічних, соціальних, економічних, а також й етнічних, етичних, психологічних та інших аспектів. Хоча це питання в цілому торкається будь-яких народів світу, особливо важливим воно є для етносів, яки в силу специфічних історичних і географічних умов розвивались відносно ізольовано від загальних шляхів розвитку цивілізації. До них можна віднести окремі народи і племена північних регіонів світу, Африки, Амазонії, островів Океанії та ін. Сам спосіб їх існування настільки сильно залежить від природного середовища їх мешкання, що будь-яке втручання в нього, будь-яки спроби “цивілізувати” подібні народи призводить до катастрофічних наслідків – або повної втрати їх специфічної культури, або повного, деколи часткового, їх знищення. Про це свідчить історія освоєння Північної Америки (індіанці), Півночі Росії (малочисельні народи Сибіру і Далекого Сходу), багатьох острівних держав, Африки та ін. Наступ техноцивілізації на периферійні ділянки земної кулі призводить до деградації природи, а пристосування до “цінностей сучасної цивілізації” все більш зменшує різноманіття не тільки природних систем, але й різнобарв‘я людської культури. Значна частка науковців вважає, що ці народи приречені на вмирання, тому що сучасне людство поки ще не знає ефективних шляхів вирішення етноекологічних проблем.

Один з способів можливого збереження рідкісних етносів – це створення по суті справи резерватів у районах їх проживання. Але такий підхід є в деякій мірі проявами расизму і фашизму, що не відповідає етично-моральним принципам сучасної цивілізації. Таким чином, процеси економічної і екологічної глобалізації, глобалізації узагальнюючого способу життя людства стають перешкодою щодо збереження своєрідності і різноманіття окремих елементів антропосфери (цей процес характерний в цілому і для біосфери: збереження дикої природи зараз можливе тільки в резерватах – заповідниках; в цьому аспекті особливості трансформації суспільних і природних процесів мають подібні риси).

Відомий російський вчений-еколог М. Реймерс сформулював п‘ять законів соціальної екології:

– правила соціально-екологічної рівноваги;

– принципи культурного управління розвитком;

– правила соціально-екологічного заміщення;

– закон історичної (соціально-екологічної) неповерненості;



– закон ноосфери В. Вернадського.

Правило соціально-екологічної рівноваги: суспільство розвивається доки зберігається рівновага між його тиском на середовище і відновленням цього середовища природним і штучним шляхом. У зв‘язку з значним ступенем руйнування цього середовища відновлення природних ресурсів і підтримка соціально-екологічної рівноваги вимагають значних матеріальних, трудових і грошевих ресурсів. Етап екстенсивного прогресу суспільства повинен закінчитися.

Принципи культурного управління розвитком: релігія, традиції та юридичні закони завжди формулювали правила поведінки людей в їх взаємовідносинах з природою і в нутрі суспільства. Культура і мораль змінюються відповідне різним етапам існування людства. Морально-релігійні канони поділяли людство на групи. Зростання престижу, як правило, відповідало кількості грошей, релігійної і політичної могутності, ступеню суспільної агресивності. Це все було спрямоване в кінцевому результаті на підтримку рівноваги між суспільством і його середовищем існування. Відставання принципів культурного розвитку від сучасних умов трансформації людства призводить до негативних наслідків, що можуть загрожувати майбутньому існуванню цивілізації взагалі. Український еколог Ю. Злобін вважає, що наша епоха – час великої дисгармонії між зовнішньою культурою, що проявляється в здатності людини створювати великі твори, та внутрішньою культурою, дефіцит якої й викликав глобальну екологічну кризу.

Правила соціально-екологічного заміщення: потреби людини частково є замінними, крім основних потреб фізіолого-психологічного характеру. Способи такого заміщення можуть бути різними. Так, наприклад, на протязі історії існування людства його потреби задовольнялися збиранням і полюванням, скотарством, землеробством, промислом, промисловістю і т. п. Всі ці способи по різному діють на природу і обумовлюються її ж умовами. Кожна домінантна культура має свій тип господарювання і спроможна змінювати його. Після кожної фази взаємодії з природою суспільство, як правило, не може повернутися на попередню ступінь господарювання, за виключенням катастроф, що призводять до суспільної деградації. Але й така деградація не є поверненням до історичного минулого, а скоріше всього, це є угасання власної, а потім сприйняття нової “імпортної” культури. Таким чином, ці правила стверджують про можливість розвитку нових способів задоволення потреб людства і відповідні нові способи взаємодії людини і природи, серед яких можна знайти і ліпші, ніж зараз існуючі.

Закон історичного неповернення: суспільно-економічні формації з їх специфічними взаємовідносинами з природою не можуть змінюватися у зворотньому напрямку, тобто від найвищих стадій розвитку до попередніх, нижчих, хоча окремі елементи соціальних відносин (а також типів господарювання) можуть деколи й повертатися. Наприклад, своєрідне рабство у сталінські часи. Але в цілому загальний процес розвитку суспільства, як й сама еволюція природи, є незворотними. Це свідчить про неможливість повернення “назад у природу”, що часто панує серед радикальних екологів.

Закон ноосфери В. Вернадського: біосфера неминуче перетвориться у ноосферу, тобто сферу, де розум людини буде грати домінуючу роль. Хаотичний саморозвиток взаємостосунків людства й природи буде замінений розумною стратегією, яка базується на прогнозно-планувальних началах регулювання процесів природного розвитку. Тільки певна гуманізація суспільства, відносно безконфліктне його включення в систему біосфери, яке засноване на використанні лише приросту ресурсів, може спасти людство. Управляти люди будуть не природою, а у першу чергу собою.

Головний висновок, який слідує з законів соціальної екології, свідчить про необхідність вдосконалення екологічної культури людства, її адаптації до інтересів природи. Екологічна культуру – це внутрішня суть людини та взагалі суспільства, що знаходиться “всередині нас” і проявляється в певних діях щодо природи. Екологічна культура виступає регулятором людської діяльності. Вона є своєрідним “кодексом поведінки” людей і всього суспільства по відношенню до природи, тобто екологічна культура є сукупністю екологічної етики, моралі й поведінки кожної окремої людини, соціальних груп людей і суспільства в цілому.

Екологічна етика базується на основах екологічного гуманізму, який включає в себе любов і відповідальність до природи. Російський еколог А. Горєлов сформулював “золоте правило екології”: “стався до всієї природи так, як хочеш щоб ставилися до тебе”. Один із засновників екологічної етики, яку ще називають “етикою Землі”, О. Леопольд, розумів її як обмеження свободи дії у боротьбі за існування. Відомий гуманіст А.Швейцар визначав екологічну етику, як “безмежну відповідальність за все живе на Землі”.

Екологічна культура та її складова – етика – не можуть виникнути стихійно. Їх потрібне формувати шляхом спеціальних видів діяльності – екологічної освіти і виховання. Завдання екологічного виховання – формування екологічної свідомості людини. Російський соціоеколог Е. Гірусов зазначає, що екологічна свідомість – це сукупність поглядів, теорій та емоцій, що відображають проблему співвідношення суспільства і природи у напрямку їх оптимального вирішення відповідно до конкретних потреб суспільства та можливостей природи. Екологічна свідомість повинна виконувати пізнавальну, регулятивну, нормативну, прогностичну і виховну функції в життєдіяльності суспільства. У матеріалах всесвітньої конференції в Ріо-де-Жанейро (1992) зазначається, що формування екологічної культури населення планети має стати пріоритетним завданням людства.


3.2 Екологічна культура, освіта і виховання

Екологічна культура, освіта і виховання є триєдиною категорією поетапності формування людської особистості.

Екологічна освіта – система знань, спрямованих на засвоєння теорії і практики загальної екології, спеціальних екологічних знань у конкретних сферах професійної діяльності, включно елементи географічних, біолого-медичних, геохімічних, соціально-економічних і технічних галузей знань.

Екологічне виховання – вплив на свідомість у процесі формування особистості з метою становлення соціально-психологічних установок і активної громадянської позиції.

Екологічна культура – складова загальноосвітньої культури, яка характеризується глибоким і узагальнюючим осмисленням важливості екологічних проблем для майбутнього розвитку людства.

Екологічна освіта озброює людину необхідними знаннями про особливості взаємодії суспільства і природи, а екологічне виховання формує навички поведінки людини у природному середовищі. Екологічна культура як цілісна система об‘єднує: екологічні знання, екологічне мислення, культуру вчинків, культуру екологічно виправданої поведінки. Остання характеризується ступенем перетворення екологічних знань, мислення, культури почуттів у щоденну норму вчинків.

Проявом екологічної культури є екологічно обумовлена діяльність у будь-якій сфері. Специфіка екологічної освіти базується на принципі “випереджуючого відображення”, тобто розвитку у людини здібності прогнозувати можливі наслідки втручання у природу.

Екологічна освіта і виховання засновуються на:

багаторівневої організації екологічної безперервної освіти, яка включає в себе

формування екологічної свідомості людей від дошкільного (дитячі садки), шкільного, після шкільного (вузи та інші навчальні заклади) віку до спеціальної професійної підготовки кожної людини в усіх сферах діяльності з постійним оновленням екологічних знань на протязі усього життя;

екологізації навчальних предметів, яка включає в себе необхідність виділення екологічного аспекту знань у будь яких галузях людської діяльності, особливо тих, що безпосередньо пов‘язані з використанням природних ресурсів і природного середовища.

Для підтримки нового типа екологічної культури потрібні також спеціальні соціальні інститути (різні структури управління, підприємства екологічного профілю, екологічні фонди і організації, громадські рухи і партії і т.п.). Велику роль грають також засоби масової інформації.

Особливе значення екологічна освіта має у підготовці висококваліфікованих спеціалістів. Так, в економічних вузах навчання у кожній спеціальності повинне враховувати свій аспект екологічної діяльності. Наприклад, підготовка працівників фінансових структур (банківської, податкової, страхової та ін.) повинна включати в себе знання у сфері екологічного фінансування (інвестування, кредитування і т.п.), екологічного оподаткування і екологічного страхування. Підготовка спеціалістів з обліку та аудиту – знання з основ “екологічного аудиту” і екологічної експертизи, менеджерів і управлінців – основи “екологічного менеджменту” і управління; господарського права – основи “екологічного права і законодавства”, спеціалістів з маркетингу – знання “екологічного маркетингу” і т.п.

Необхідність високоякісної екологічної підготовки професіоналів різних спеціальностей вимагають й світові стандарти сучасної господарської діяльності. Так, наприклад, Всесвітня федерація інженерних організацій розробила для інженерів Кодекс екологічної етики. Сім заповідей, що входять до нього, мають стати своєрідною “клятвою Гіппократа” для інженерів. Їх суть полягає в обов‘язковому врахуванні екологічних проблем в будь якій інженерній діяльності (детальніше див. в підручнику А.К. Запольського, А.І. Салюка “Основи екології”, 2001, С. 20–21).

Для підприємницької діяльності Хартія Міжнародної Торгової палати (ІСС) розробила 16 підприємницьких принципів сталого розвитку:

– про екологічні показники діяльності організації, проведення регулярних екологічних аудитів і оцінок. Тобто, зараз у світі починає формуватися новий корпоративний пріоритет – визнання принципу екологічного управління одним з найвищих корпоративних пріоритетів і вирішальним чинником сталого розвитку;

– комплексне управління – інтегрування політики, програми й технічних правил діяльності;

– процес удосконалення – неперервне поліпшення політики, програми та екологічних характеристик з урахуванням науково-технічних досягнень;

– навчання працівників – навчання, підготовка і спонукання працівників здійснювати свою діяльність з відповідальністю за навколишнє середовище;

– попереднє оцінювання – оцінювання впливів на навколишнє середовище до початку діяльності;

– продукція чи послуги – виробництво і постачання продукції чи надання послуг, що не справляють шкідливого впливу на навколишнє середовище, є безпечними у використанні за призначенням, економлять енергію та ресурси;

– консультування замовників – консультування і навчання замовників, дистриб‘юторів та населення безпечного використання, транспортування, зберігання та утилізації продукції і послуг;

– обладнання і роботи – розробка, проектування, експлуатація, виробнича діяльність передбачають економне використання ресурсів, мінімізацію негативного впливу на середовище, зменшення відходів, їх зберігання, переробку чи знешкодження;

– дослідження – проведення і сприяння проведенню досліджень впливів на навколишнє середовище матеріалів, сировини, продукції, виробничих процесів, відходів;

– запобіжний підхід – модифікація відповідно до науково-технічних досягнень виробничих процесів, маркетингу, використання продукції чи послуг;

– аварійна готовність – розробка спільно з аварійними службами плану аварійної готовності з врахуванням можливого негативного екологічного впливу;

– підрядники і постачальники – сприяння дотриманню перелічених вище принципів підрядниками і постачальниками;

– передача технологій – сприяння поширенню екологічно безпечних технологій та методів управління;

– внесок у спільний результат – участь у розвитку державної екологічної політики та різних екологічних програмах;

– відкритість та сприйнятливість – створення сприятливих умов ведення відкритого діалогу з представниками інших організацій і громадськістю з приводу вирішення екологічних питань;

– відповідність і звітність – регулярне подання інформації екологічного характеру.

Таким чином, в світі поступово формується екологічна бізнес-етика, що є прогресивним кроком в становленні нової екологічної свідомості людства.
Питання і завдання для самоконтролю:


  1. Що досліджують соціальна екологія, екологія людини, урбоекологія? У зв‘язку з чим вперше виникло поняття “соціоекології”?

  2. Охарактеризуйте сучасні проблеми і труднощі розвитку соціальної екології.

  3. В чому суть етноекологічних проблем людства і окремих народів?

  4. Визначите суть понять “екологічне мислення”, “екологічна етика, мораль та поведінка”, “екологічна культура”, “екологічна свідомість”, “етика Землі”, “золоте правило екології”.

  5. Що таке “екологічна психологія” і в чому особливості вчення про етноси Л. Гумільова?

  6. Про що гласять п‘ять законів соціальної екології М. Реймерса і, в тому числі, правило соціально-екологічної рівноваги?

  7. Що включають у себе принципи культурного управління розвитком, правила соціально-екологічного заміщення і закон історичного неповернення? Визначите гуманістичну суть ідеї В. Вернадського про ноосферу.

  8. Що представляє собою екологічна освіта і виховання, їх основні елементи і безперервний характер?

  9. Для чого потрібна екологічна підготовка спеціалістів різної профорієнтації, у тому числі, економічних спеціальностей?

  10. Назвіть міжнародні підприємницькі принципи сталого розвитку (16).


4. Розвиток продуктивних сил та антропогенний вплив на навколишнє середовище

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка