Електронна версія



Сторінка17/17
Дата конвертації14.04.2016
Розмір2.88 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

14.2 Світові й регіональні екологічні організації

Велике значення у розвитку міжнародного співробітництва у розв‘язанні екологічних проблем мають різні світові й регіональні екологічні організації. Найголовнішою з них залишається ООН та її підрозділи – ЮНЕСКО (з культури), ФАО (з сільського господарства і продовольства) і спеціальна організація з охорони природи ЮНЕП (штаб-квартира у Найробі, Кенія), що почала свою діяльність у 1972 р. як реалізація “Програми ООН з навколишнього середовища” (Стокгольмська конференція, 1972 р.). Найбільш відомі результати їх діяльності:

– конференція ЮНЕСКО “Використання та збереження біосфери” і міжнародна програма “Людина та біосфера” (Париж, 1968 р.), за ініціативою якої була створена система біосферних заповідних територій – еталонів основних природних комплексів і зон Землі (всього на планеті є понад 20 тис. резерватів “дикої” природи). Зараз Програма МАБ (Man and Biosphera) охоплює 75 наукових проектів, до виконання яких залучено понад 90 країн світу;

конференція ООН “Людина у своєму оточенні” (Стокгольм, 1972 р.), яка вперше закріпила фундаментальне право людей на такі умови життя у навколишньому середовищ, що забезпечують їх гідність і добробут (день її відкриття – 5 червня – оголошений Всесвітнім днем навколишнього середовища);

– “Програма з навколишнього середовища UNEP” (Найробі, 1972 р.), тобто утворення спеціального підрозділу ООН з питань екологічної діяльності і формування стратегії та завдань його функціонування;

– “Стратегія збереження світу” (WCS), проект глобальної стратегії захисту навколишнього середовища, замовлений ЮНЕП у 1980 р.;

– “Всесвітня хартія про природу” Генеральної Асамблеї ООН (Нью-Йорк, 1982 р.), яка проголосила право всіх форм життя на виживання та пріоритет здоров‘я людини перед економічним зростанням;

– конференції ООН про захист озонового шару (Відень, 1985, 1987 рр.) і аналогічна конференція ЮНЕП (Гаага, 1988 р.) та ін.; конференції про транскордонне забруднення повітря (Женева, 1979-1983 рр.);

– кінцевий звіт Всесвітньої комісії ООН з питань навколишнього середовища та розвитку “Наше спільне майбутнє” і Програма дії до 2000 р. “Всесвітня стратегія охорони природи” (доповідь комісії Брутланда) (1987 р.);

– конференція ООН з питань навколишнього середовища (Осло, 1988 р.);

– конференція ЮНЕП про захист навколишнього середовища (Токіо, 1989 р.);

конференція ООН з питань навколишнього середовища та розвитку (UNCED) (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), яка стала найбільшою конференцією на тему захисту атмосфери, природних ресурсів, збереження біологічного різноманіття, захисту резервів води, регулювання біотехнологій, поводження з небезпечними відходами та отруйними хімікатами й уникнення їх торгівлі. Конференція прийняла Декларацію про навколишнє середовище і розвиток, в якій проголосила партнерство між багатими та бідними країнами у розумінні “розвитку тривалого та безпечного для довкілля”; затвердила Конвенції про захист видів, збереження біорозмаїття, захист клімату. В останній передбачалося зниження СО2 до рівня 1990 р. (159 країн підписали її до закінчення конференції; США відмовилися, оскільки, на їх думку, вона завдасть недопустимої шкоди економіці країни). Також була прийнята спеціальна Декларація про ліс. Була також вироблена своєрідна екологічна програма майбутнього розвитку людства “Порядок денний ХХІ”, яка пізніше отримала назву концепції “сталого (стійкого) розвитку людства”. Для її виконання сформували спеціальну Комісію ООН за тривалий розвиток (UNCSD). Втілення програми в життя вимагало б 625 млрд. дол. США (індустріальні країни мали вносити щорічно 0,7 % їхнього ВНП). Таким чином, ця програма здалася неможливою для виконання і зараз дуже критикується;

– спеціальна Генеральна Асамблея ООН “Ріо + 5” (проміжний баланс процесу виконання рішень конференції в Ріо-де-Жанейро 1992 року) (Нью-Йорк, 1997 р.); вона створила Фонд (GEF) для фінансування екологічних заходів (“Глобальна допомога навколишньому середовищу”) при Світовому банку (майже 600 млрд. дол. США щорічно);

конференція ООН з клімату (Кіото, 1998 р.), де дискутувалися питання регулювання квот на викиди парникових газів (СО2, СН4, NOx, HFK, PFK, SF6). Квоти (до 2008 р. або 2012 р. порівняно з 1990 р.) були поділені: 8 % – Європейський Союз та більшість Центрально- та Східноєвропейських країн; 7 % – США; 6 % – Японія та Канада; 8 % – підвищення дозволено для Австралії. Обчислено загальне зменшення для всіх індустріальних країн до 2010 р. на 5,2 % порівняно з 1990 р., а також дозволено торговельні права на емісії (досягнуті зменшення СО2 розвинені країни можуть записати у кредит і цим сприяти іншим країнам. Україна і Росія повинні не перевищити розміру викидів на рівні обсягів 1990 р., тому вони можуть продати право на викид тої частки, якої не вистачає до їх можливого обсягу викидів);

Карфагенський протокол з біобезпеки (Канада, 2000 р.), покликаний захистити суспільство від довільної селекції трансгенних сортів і порід тварин, який підписали 130 країн світу.

Серед інших світових організацій, що роблять значний внесок у розв‘язання глобальних екологічних проблем, ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров‘я) у сфері забезпечення екологічної безпеки населення, ВМО (Всесвітня метеорологічна організація) у сфері функціонування глобального моніторингу разом з ЮНЕП, СКОПЕ (Науковий комітет з проблем навколишнього середовища Міжнародної Ради наукових союзів) у сфері екологічних наукових досліджень, ММО (Міжнародна морська організація) у сфері захисту ресурсів морів та океанів), МАГАТЕ (Міжнародна агенція з атомної енергетики) у сфері захисту від радіаційного забруднення та багато інших.

Також організовано багато інших спеціальних міжнародних організацій природоохоронного характеру. Перша з них була створена ще в 1877 р. і називалася “Об‘єднання проти забруднення річок”. Відомі також такі організації:

– Міжнародний союз із захисту природи (Брюссель, 1948 р.), пізніше (у 1961 р.) перейменований на Міжнародний союз охорони природи та природних ресурсів (МСОП) (IUCN) (його членами є 105 країн світу);

Глобальний екологічний фонд (ГЕФ) (кінець 80-х років);

– Міжнародна комісія з китобійного промислу (Вашингтон, 1946 р.);

– Міжнародна комісія із захисту Рейну (IKRS) (Базель, 1950 р.);

– Міжнародна комісія із захисту Альп (CIPRA) (1952 р.);

– Всесвітній фонд охорони природи (WWF) (1961 р.);

– Всесвітня комісія з навколишнього середовища та розвитку (заснована у 1983 р. як самостійна міжнародна комісія ООН) (Базель);

– Фонд “За виживання і розвиток людства” (1988 р.);

– Всесвітній інститут ресурсів (WRI);

– Міжнародна організація з питань тропічної деревини (ІТТО);

– Комісія з питань захисту Ельби (Магдебург, 1990 р.);

Всесвітній фонд охорони дикої природи (1993 р.);

– Міжнародна рада охорони птахів;

– об‘єднання зоопарків, ботанічних садів, заповідників світу та багато інших.

Ці організації займаються виробленням екологічних програм; виконують спеціальні наукові дослідження (знаходять виконавців і джерела фінансування); координують організаційну, освітню і виховну діяльність; узгоджують суперечності у розв‘язанні екологічних питань між окремими країнами; надають різні види допомоги; сприяють розвиткові заповідних територій, зоопарків, ботанічних садів, моніторингу; допомагають виробляти міжнародні правові документи на глобальному і регіональному рівнях, а також у сфері спеціальних видів природоохоронної діяльності.

Значний внесок у прогнозування екологічного майбутнього людства зробили роботи Римського клубу, заснованого у 1968 р.

Найголовніші рішення у глобальній і регіональній екополітиці приймають міжнародні екологічні конференції, конгреси і симпозіуми (та їх частина, що організована під егідою ООН і розглянута вище). Вони виконуються з допомогою різних міжнародних організації та органів влади різних країн. Ці рішення мають, як правило, рекомендаційний характер, але вони стають основою для дальшого вироблення офіційних міжнародних документів (конвенцій, угод). Далі подані ті з них, що стали найвпливовішими для вироблення сучасної світової екологічної стратегії:

перша Міжнародна конференція із захисту природи (Берн, 1913 р.);

– конференція із захисту навколишнього середовища Комісії ООН з питань економіки в Європі (ЕСЕ) (Мюнхен і Женева, 1984 р.), що вперше ухвалила рішення про зниження викидів діоксиду сірки в Європі на 30 %;

– Міжнародні конференції із захисту Північного моря (Бремен, 1984 р.; Гаага, 1990 р.); “Доповідь про стан Північного моря” Європейської експертної групи (Лондон, 1987 р.); Конференція із захисту Балтійського моря Ради Балтійського моря (HELCOM) (Копенгаген, 1992 р.);

Всесвітня промислова конференція з менеджменту навколишнього середовища (WICEM), організована у Версалі ЮНЕП та Міжнародною торговельною палатою (1984 р.);

Форум із міжнародного права у галузі охорони довкілля (Рим, 1990 р.);

Міжнародна конференція про населення та розвиток (Каїр, 1994 р.), що виробила програму посилення ролі жінок та рівності її шансів в освіті та суспільстві, зниження смертності;

Всесвітня нарада на найвищому рівні з питань харчування (Рим, 1996 р.), яка визнала необхідність “другої зеленої революції” для забезпечення населення відсталих країн продуктами харчування;

– Конференція з питань навколишнього середовища Міжпарламентського союзу, де парламентарії з 44 країн світу виробили рекомендації щодо національних та міжнаціональних природоохоронних заходів (1984 р.);

– Конференція Всесвітнього інституту ресурсів “Глобально можливо”, що виробила рекомендації щодо зменшення чисельності населення, подолання бідності та поліпшення розвитку; з охорони тропічних лісів, біологічної різноманітності, клімату та атмосфери тощо (1984 р.);

– Конференція ОЕСР про небезпечні відходи (Базель, 1985 р.);

– Конференція ОЕСР про кислотні дощі (Париж, 1985 р.);

– Міжнародна конференція про дерево та ліс (Сельва) (Париж, 1986 р.), яка виробила програми проти вимирання лісу та спустелювання; 4-й Конгрес Міжнародної організації з питань тропічної деревини (Ріо-де-Жанейро, 1988 р.), що вимагав створення “ОПЕК тропічної деревини”;

– Міжнародні конференції з питань захисту озонового шару (Відень, 1985 р.; Монреаль, 1987 р.; Лондон, 1989 р.; Гельсінкі, 1989 р.; Сан Хосе, 1996 р.), що заборонили виробництво у високорозвинених країнах галогенів (з 1994 р.), фреонів, тетрахлорметану, метилхлороформу (з 1996 р.) (відсталим країнам останні можна виробляти до 2010-2015 рр.);

– Конференція ОЕСР про запобігання заподіянню шкоди у разі нещасних випадків з хімікатами (Париж, 1988 р.);

– Конференції з питань клімату (потепління) Землі (Торонто, 1988 р.; Женева, 1990 р.; Берлін, 1995 р.); Міжнародний конгрес “Клімат і розвиток” (Гамбург, 1988 р.);

– Конференція з питань навколишнього середовища (Гаага, 1989 р.), яка заявила про необхідність встановлення нової рівноваги між людиною та біосферою;

– 14 Всесвітня конференція з питань енергії (Монреаль, 1989 р.), яка розглядала питання раціонального використання паливно-енергетичних ресурсів та пов‘язаних з ними проблем кислотних дощів, озонової діри, парникового ефекту, радіоактивності;

– 15 конференція з питань Антарктики (Париж, 1989 р.); Конференція з питань захисту Арктики (Рованемі, 1991 р.);

– Конференція з питань навколишнього середовища, що виходять за межі однієї країни (Софія, 1989 р.);

Глобальний форум з проблем виживання у Москві (1990 р.), що прийняв Декларацію з охорони природи, підписану 83 країнами світу та інші.


14.3 Громадські екологічні рухи

У світі також поступово поширюються різні громадські екологічні рухи. Підвищується авторитет і роль різноманітних партій “зелених”. Багато також позапартійних організацій. Найбільш відома з них організація Грінпіс, створена у Ванкувері у 1971 р. (з 1979 р. її штаб-квартира знаходиться в Амстердамі). Популярна прямими (часто нетрадиційними та екстремальними) екологічними акціями.

Україна також є членом багатьох міжнародних екологічних організацій, у тому числі належить до Ради керівників ЮНЕП (з 1981 р.). Україна стала одним з ініціаторів вироблення концепції екологічної безпеки. При її активному сприянні на 44-й сесії Генеральної Асамблеї ООН прийнята резолюція про міжнародне співробітництво у галузі моніторингу та прогнозування екологічних загроз і надання допомоги у випадках надзвичайних екологічних ситуацій.

В Україні діють чотири біосферних заповідники (перебувають під егідою ООН – ЮНЕСКО, ЮНЕП і МСОП): Асканія Нова, Чорноморський у Херсонській області, Карпатський та ще один у Західних Карпатах (Східнокарпатський міжнародний заповідник, створений спільно з прикордонними країнами.

З участю України підписано 18 міжнародних угод; вона підтримала понад 20 міжнародних конвенцій; взяла участь у закладанні понад 10 обопільних угод; взяла участь у багатьох міжнародних конференціях.

У країні діють декілька міжнародних екологічних програм з охорони Чорного моря, басейну р. Дунаю, Карпат (останні у рамках Програми Глобального Екологічного Фонду; Україна отримала від нього на збереження біорізноманіття Карпат та Дунаю гранти у 0,5 і 1,5 млн. доларів) та ін. У Програмі регулювання і захисту навколишнього середовища Чорного моря (її керівник англійський гідробіолог Лоренс Мі, штаб-квартира знаходиться у Стамбулі) беруть участь шість країн (Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Туреччина й Україна), які підписали відповідну природоохоронну Конвенцію.

У зонах екологічного лиха створюються спеціальні економічні зони. З 1990 р. в Україні почала працювати організація Грінпіс. Але загалом України можна характеризувати поки що як пасивну, а не активну.

В Україні розвиваються також і громадські екологічні рухи: партія “зелених”, студентські, шкільні та інші екологічні об‘єднання.

Зараз у світі почався процес формування нових цінностей соціального, економічного та етнічного характеру, що включає в себе екологічний імператив. Успіхи держав будуть оцінюватися новою системою індексів:

– індекс гуманітарного розвитку (оцінює рівень життя: тривалість життя, рівень освіти, рівень доходів громадян країни та ін.);

– індекс стійкого економічного добробуту Далі-Кобба (1987) з урахуванням екологічних витрат.
14.4 Екологічний імператив розвитку

За Г. Білявським, екологічний імператив – звернена до людства вимога (подібна до закону моральної категорії) обмежити і зупинити згубне для природи господарювання і у своїй діяльності враховувати антропогенний тиск на довкілля і екологічну витривалість біосфери. Це дотримання всіх екологічних правил і вимог, обмежень і заборон, чинних і таких, що можуть виникнути у майбутньому, насамперед, збалансованість виробництва з природою, співіснування техносфери й біосфери згідно з концепцією збереження та відтворення останньої.

Але позитивні зміни щодо екологічної безпеки людства ще не досягнули необхідного рівня. Так, у стратегії сталого розвитку США з 16 пунктів тільки у 12 згадуються екологічні завдання, спрямовані на боротьбу із забрудненням, відходами, локальне очищення довкілля. Суперечності між екологією та економікою тривають. Крім того, стратегія США передбачає сталий розвиток в окремо взятій країні, що принципово неможливо. Американці ж планують поширити свій “досвід” на інші країни світу, у тому числі бідні.

Китайський “Порядок денний на ХХІ ст. – Біла книга Китаю про населення, навколишнє середовище і розвиток Китаю у ХХІ ст.”, побудований на аналогічних американським принципах з урахуванням місцевої специфіки.

Інші розвиненні країни також не пропонують практично нічого нового. Вони пропонують старий природовитратний механізм, доповнений інтенсифікацією виробництва, ресурсозбереженням та посиленням боротьби із забрудненням

Японія впровадила “зелений валовий національний продукт” (порівняння економічного зростання з екологічними збитками). Але її стратегія також не враховує глобального екологічного аспекту. Подібна ситуація складається у Франції, Німеччині та ін.

Підвищеною екологічністю відрізняється “План дії “Стійкі Нідерланди, в якому зроблені спроби визначити межі споживання ресурсів для своєї країни, обумовлені допусковим глобальним забрудненням і витратами відновних і невідновних ресурсів. Але спосіб досягнення цієї мети залишається старим – ставка на високі технології (Білявський, Бутченко, Навроцький, 2002, С.151).

Таким чином, сучасні тенденції екологічної політики більшості високорозвинених країн (а інші країни мають ще менші можливості поліпшення власної і глобальної екологічної політики) показують, що потрібні зовсім нові підходи і методи формування екологічної безпеки та раціонального природовикористання, і це залишається головним завданням людства на сучасне і майбутнє.

Українські вчені навіть пропонують замінити використання категорії “індикатори сталого розвитку” на більш суттєву “індикатори гармонійного розвитку”, у якій переважали б екологічні пріоритети:

– захист якості прісноводних ресурсів і водопостачання, океанів, морів і прибережної зони;

– інтегроване планування і використання земельних ресурсів;

– обережне поводження з вразливими екосистемами, гармонійний розвиток гірських районів;

– обережне поводження з подразниками екосистем, боротьба зі спустелюванням;

– підтримка гармонійного сільськогосподарського розвитку;

– запобігання знищенню лісів;

– збереження біологічного розмаїття;

– екологічно безпечне управління біотехнологіями;

– захист атмосфери;

– екологічно безпечне поводження з твердими відходами (і окремо – комунальними), з токсичними хімікатами, з небезпечними відходами;

– безпека й екологічно безпечне поводження з радіоактивними відходами.

В Україні основні пріоритети гармонізації її розвитку такі:



в економічній сфері

– утвердження механізмів забезпечення надійних гарантій не лише остаточної стабілізації економіки, але й створення необхідних передумов її прискореного зростання;

– впровадження науково-технічних інновацій та опанування інноваційного шляху розвитку як головного чинника сталого економічного розвитку;

– активна аграрна політика;

– зміцнення екологічних передумов для глибокої перебудови соціальної сфери;

у соціальній сфері

– збереження і зростання інтелектуального потенціалу нації, всебічний розвиток освіти;

– перебудова соціальної сфери з метою запобігання збідненню населення шляхом реформування системи оплати праці, зменшення безробіття, удосконалення механізмів надання державної соціальної допомоги, запровадження системи загальнообов‘язкового державного страхування;

– поліпшення становища дітей, молоді, жінок, сім‘ї;

– поліпшення охорони здоров‘я населення, зниження смертності та збільшення тривалості життя;

– зміцнення позицій середнього класу;



в екологічній сфері

– всебічний розвиток екологічної освіти;

– гарантування екологічної безпеки ядерних об‘єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, мінімізація негативного впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

– удосконалення екологічного законодавства;

– поліпшення екологічного стану річок України, зокрема басейну Дніпра, та якості питної води;

– стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

– будівництво нових та реконструкція чинних потужностей очисних каналізаційних споруд;

– запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

– формування збалансованої системи природовикористання та екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві та транспорті;

– збереження біологічного та ландшафтного розмаїття, розвиток природо заповідної справи (Білявський, Бутченко, Навроцький, 2002, С.155, 160-162).


Питання і завдання для самоконтролю

  1. Визначте суть понять про національну, міжнародну регіональну і глобальну екополітику. Подайте приклади регіональної екополітики в Європі.

  2. Назвіть чинники необхідності міжнародного співробітництва у сфері розв‘язання екологічних проблем.

  3. У чому полягає суть поняття про екологічний суверенітет країни та її екологічну безпеку?

  4. Суть і значення міжнародного екологічного права. Назвіть основні світові угоди і конвенції у сфері регулювання екологічних глобальних проблем.

  5. Як організований “світовий екологічний порядок”? Які міжнародні екологічні організації Вам відомі? Їх функції та значення.

  6. Визначте роль міжнародних конгресів та інших форм спілкування для розв‘язання екологічних проблем людства. Дайте характеристику найважливіших питань, що розглядалися на найголовніших міжнародних зборах (Ріо-де-Жанейро, 1992; Кіото, 1998 та ін.).

  7. Роль громадських екологічних рухів розв‘язанні питань природоохоронного характеру і захисту “екологічних” прав населення.

  8. Визначте місце і роль України у міжнародному співробітництві екологічної орієнтації.

  9. Необхідність формування нових соціально-економічних, екологічних і етнічних цінностей людства. Поняття про нову систему індексів, що визначають рівень розвитку країн. Поняття про екологічній імператив.

  10. Охарактеризуйте стратегії розвитку екополітики найвідоміших країн світу, їх недоліки.

  11. Назвіть необхідні індикатори гармонійного розвитку України.



Література


  1. Абалкина И. Л. Страхование экологических рисков. – М.: Инфра-М, 1998. – 88 с.

  2. Акимова Т.А., Хаскин В.В. Экология: Учеб. для вузов. – М.: ЮНИТИ, 2001.– 566 с.

  3. Баб‘як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. – К.: Атака, 2000. – 216 с.

  4. Баландин Р.К., Бондарев Л.Т. Природа и цивилизация . – М.: Мысль, 1988. – 391с.

  5. Балашенко С.А., Макарова Т.И. Международно-правовая охрана окружающей среды и права человека: Учеб. пособие. – Минск: World Wide Printing, 1999. – 256 с.

  6. Барановський В.А. Екологічний атлас України. – К.: Географіка, 2000. – 41 с.

  7. Бачинський Г.О. Основи соціоекології. – К., 1995. – 235с.

  8. Білявський Г.О., Бутченко Л.І., Навроцький В.М. Основи екології: теорія та практикум: Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2002. – 352 с.

  9. Білявський Г.О., Фурдуй Р.С., Костіков І.Ю. Основи екологічних знань: Підручник. – К.: Либідь, 2000. – 320 с.

  10. Боков В.А., Лущик А.В. Основы экологической безопасности: Учебное пособие. – Симферополь: Сонат, 1998. – 224с.

  11. Бровдій В.М., Гаца О.О. Екологічні проблеми України (проблеми ноогеніки): Навч. посібник – К.: НПУ, 2000. – 110с.

  12. Булатов М.О., Малєєв К.С., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери: філософський зміст і сучасний смисл феномена ноосфери: Монографія. – К.: Наукова думка, 1995. –152 с.

  13. Буркинский Б. В., Ковалева Н. Г. Экономические проблемы природопользования. – К.: Наукова думка,1995. – 142 с.

  14. Буркинский Б.В., Степанов В.М., Харичков С.К. Природопользование: Основы экономико-экологической теории. – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 1999. – 350 с.

  15. Вайцзеккер Э., Ловинс Л. Фактор четыре. Затрат – половина, отдача – двойная. Новый доклад Римскому клубу. – М : Academia, 2000. – 400 с.

  16. Винокурова Н.Ф., Трушин В.В. Глобальная экология. – М.: Просвещение, 1998. – 270 с.

  17. Веклич О. А. Эколого-экономические противоречия. – К.: Наукова думка, 1991. – 144 с.

  18. Вернадский В.И. Начало и вечность жизни . – М.: Советская Россия, 1989. – 704с.

  19. Влияние атмосферного загрязнения на свойства почв / Под ред. Л. А. Гришиной. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 205 с.

  20. Воронцов А. П. Рациональное природопользование. – М.: Экмос, 2000. – 304 с.

  21. Гаев. А. Я., Самарина В. С. Наши следы в природе. – М.: Недра, 1991. – 154 с.

  22. Гайнріх Д., Гергт М. Екологія: dtv-Atlas: Пер. з 4-го нім. вид. – К.: Знання-Прес, 2001. – 287 с.

  23. Галушкина Т.П. Экономические инструменты экологического менеджмента (теория и практика). – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 2000. – 280 с.

  24. Генсірук С.А. Ліси України. – К.: Наукова думка, 1992. – 408с.

  25. Гирусов Э.В. Основы социальной экологии. – М.: МНЭПУ, 1998. – 260 с.

  26. Глобализация и безопасность развития: Монография / О.Г. Белорус, М.О. Гончаренко, В.А. Зленко и др. – К., 2002. – 789 с.

  27. Глухов В.В., Лисичкина Т.В., Некрасова Т.В. Основы экономической экологии. – С-Пб.: Специальная литература, 1995. – 370с.

  28. Голуб А. А., Струкова Е. Б. Экономика природных ресурсов. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 319 с.

  29. Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. – Львів: Поллі, 1997. – 251с.

  30. Горев Л. Н., Дорогунцов С. И., Хвесик М. А. Оптимизация экосред: в трех книгах. Оценка и процессы. Книга 1. – К.: Наукова думка, 1997. – 539 с.

  31. Горев Л. Н., Дорогунцов С. И., Хвесик М. А. Оптимизация экосред: в трех книгах. Пргонозирование и оптимизация. Книга 2. – К.: Наукова думка, 1997. – 531 с.

  32. Горев Л. Н., Дорогунцов С. И., Хвесик М. А. Оптимизация экосред: в трех книгах. Воспроизводство и пополнение. Книга 3. – К.: Наукова думка, 1997. – 544 с.

  33. Горелов А.А. Экология: Учебное пособие. – М.: Центр, 1998. – 240 с.

  34. Грингмут В., Кутчбаух К. и др. Формирование окружающей среды и экономика природных ресурсов. – М.: Прогресс, 1982. –382 с.

  35. Грищенко Ю.М. Основи заповідної справи. – Рівне: РДТУ, 2000. – 239 с.

  36. Гумилев Л.В. Этногенез и биосфера Земли. – М.: Рольф, 2001. – 560 с.

  37. Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І., Міщенко В.С. та ін. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України. – К.: ЗАТ “НІЧЛАВА”, 1998. – 716 с.

  38. Данилишин Б.М. Природно-техногенні катастрофи: проблеми економічного аналізу та управління: Наукове видання. – К., 2001. – 260 с.

  39. Данилов-Данильян В.И., Лосев К.С. Экологический вызов и устойчивое развитие: Учебное пособие – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 414с.

  40. Даценко І.І. Гігієна та екологія людини. Навчальний посібник. – Львів: Афіша, 2000. – 248 с.

  41. Дворжак Й. Земля, люди, катастрофы. – К.: Вища школа, 1989. – 238 с.

  42. Джигирей В.С. Екологія та охорона навколишнього природного середовища: Навчальний посібник – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002. – 203 с.

  43. Джигирей В.С., Сторожук В.М., Яцюк Р.А. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища (Екологія та охорона природи). Підручник. – Львів: Афіша, 2001. – 272 с.

  44. Дорогунцов С. І., Борщевський П. П., Данилишин Б. М. Удосконалення управління природокористуванням в АПК.– К.: Урожай, 1992. – 128 с.

  45. Диксон Д., Скура Л., Карпентер Р. и др. Экономический анализ воздействия на окружающую среду. – М.: ВИТА, 2000. – 272 с.

  46. Екологічний аудит: Підручник / В.Я. Шевчук, Ю.М. Саталкін, В.М. Навроцький та ін. – К.: Вища школа, 2000. – 344с.

  47. Екологія і закон: Екологічне законодавство України: у 2-х книгах. / Відповід. ред. д.ю.н., проф. В.І. Андрейцев. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – Кн.1. – 704 с.; Кн.2. – 576 с.

  48. Екологія людини: Підручник для вищ. навч. закл. / О.М. Микитюк, О.З. Злотін, В.М. Бровдій та ін. – Х.: Ранок, 1998.– 270 с.

  49. Економіка довкілля і природних ресурсів / За ред. Л.І. Максимів. – Львів: Афіша, 2002. – 168 с.

  50. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №41. – Ст. 546.

  51. Заповідники і національні природні парки України / Ред. В. Шевчук та ін. – К.: Вища школа, 1999. – 232 с.

  52. Запольський А.К., Салюк А.І. Основи екології: Підручник / За ред. К.М. Ситника. – К.: Вища школа, 2001. – 358 с.

  53. Захаров Е.П. Возмещение экологического ущерба за загрязнение окружающей среды. – Симферополь: ТЭИ, 1997. – 64 с.

  54. Злобін Ю А. Основи екології. – К : Лібра, 1998. – 248 с.

  55. Злобін Ю.А., Кочубей Н.В. Загальна екологія: Навчальний посібник. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – 416 с.

  56. Израэль Ю. А. Экология и контроль состояния природной среды. – Л.: Гидорометеоиздат, 1979. – 371 с.

  57. Каракаша И.И. Экологическое право Украины. – Одесса: Латстар, 2001. – 478 с.

  58. Кашенко О.Л. Екологічний аспект економічних категорій. – К.: Вища школа, 1999. – 89с.

  59. Кашенко О.Л. Фінанси природокористування. – Суми: Видавництво “Університетська книга”, 1999. – 421с.

  60. Кашенко О.Л. Фінансово-економічні основи природокористування. – К.: Вища школа, 1999. – 222с.

  61. Киреев Н. Г., Киреева Н. В. Экономика и приодная среда. – М.: Агар, 1999. – 176 с.

  62. Колотило Д.М. Екологія і соціологія: Навчальний посібник – К.: КНЕУ, 1999. – 170 с.

  63. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології: Навчальний посібник – К.: МАУП, 2002. – 296 с.

  64. Крисаченко В.С. Людина і біосфера: основи екологічної антропології: Підручник. – К.: Заповіт, 1998. – 352 с.

  65. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика: концептуальні засади сучасного розвитку: Наукове видання – К.: Знання України, 2001. – 598 с.

  66. Кучерявий В.П. Екологія. – Львів: Світ, 2001. – 500 с.

  67. Кучерявий В.П. Урбоекологія. – Львів: Світ, 1999. – 360 с.

  68. Лаврик В.І. Методи математичного моделювання в екології. – К.: Фітосоціоцентр, 1998. – 132 с.

  69. Лацко Р. Экономические проблемы окружающей среды. – М. : Прогресс, 1979. – 216 с.

  70. Липец Ю. Г., Пуляркин В. А., Шлихтер С. Б. География мирового хозяйства. М.: ВЛАДОС, 1999. – 400 с.

  71. Мазур И.И., Молдованов О.И. Курс инженерной экологии. – М.: Высшая школа, 1999. – 447 с.

  72. Малишко М.І. Основи екологічного права України. – К., 1999. – 150с.

  73. Малофеев В.И. Социальная экология: Учеб. пособие. – М.: Издательско-книготорговый центр “Маркетинг”, 2002. – 260 с.

  74. Мамонтов Н. Ф. Экология и прогресс. – К., 1993. – 55 с.

  75. Мельник Л.Г. Екологічна економіка: Підручник. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2002. – 346 с.

  76. Мельник Л.Г. Экономика развития. – Сумы: Университетская книга, 2000. – 450 с.

  77. Микитюк О.М., Злотін О.З., Бровдій В.М. та ін. Екологія людини. – Харків: Ранок, 1998. – 206с.

  78. Миколаш Я, Питтерман Л. Управление охраной окружающей среды. – М.: Прогресс, 1983. – 239 с.

  79. Модернізація виробництва: системно-екологічний підхід: Посібник з екологічного менеджменту / В.Я. Шевчук, Ю.М. Саталкін, В.М. Навроцький та ін. – К.: Символ-Т, 1997. – 245 с.

  80. Моисеев Н.Н. Судьба цивилизации (Путь разума). – М.: МНЭПУ, 1998. – 260 с.

  81. Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. – М.: ЮНИСАМ, 1990. – 310 с.

  82. Мусієнко М.М., Серебряков В.В., Брайон О.В. Екологія. Охорона природи: Словник-довідник. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002. – 550 с.

  83. Назарук М.М. Основи екології та соціоекології. – Львів: Афіша, 1999. – 255 с.

  84. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища України. – К.: Вид. Раєвського, 2000. – 60 с.

  85. Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окружающей среде и развитию (МКОСР). Пер. с англ. / Под ред. С.А. Евтеева, Р.А. Перелета. – М.: Прогресс, 1989. – 376 с.

  86. На шляху до екологічно стійкого використання ресурсів в Україні: проблема накопичення промислових відходів. – Дніпропетровськ: Січ, 1999. – 27 с.

  87. Неверов А. В. Экономика природопользования. – Мн.: Вышайша школа, 1990. – 216 с.

  88. Никаноров А.М., Хоружая Т.А. Глобальная экология. – М.: Приор, 2001. – 285 с.

  89. Океан наступает? Парниковый эффект и поднятие уровня моря: Сб. ст.: Пер. с англ. / Под ред. М.К. Барта и Дж. Г. Тайтуса; Под ред. и с предисл. П.А. Каплина. – М.: Прогресс, 1989. – 368 с.

  90. Окружающая среда и здоровье / Под ред. Л. Хенса, Л. Мельника, Э. Буна. – К.: Наукова думка, 1998. – 326 с.

  91. Оптимизация использования и охрана земельных ресурсов / В.П. Цемко, А.С. Новоторов, И.К. Паламарчук и др.– К.: Наукова думка, 1989. – 292 с.

  92. Основні напрямки державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки: Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 38-39. – С. 248-298.

  93. Охрана и оптимизация окружающей среды / Под ред. А. А. Лаптева. – К.: Лыбидь, 1990. – 256 с.

  94. Пахомова А.В. Экологический менеджмент. Учебник. – С-Пб.: ИД Питер, 2003. – 544с.

  95. Перелет Р.А. Экономика и окружающая среда. Англо-русский словарь-справочник. – Гарвардский институт международного развития, 1996. – 120 с.

  96. Пироженко О. Плата за землю: Практическое пособие. – Х., 2003. – 116 с.

  97. Програма дій “Порядок денний на ХХІ”. – К.: Інтелсфера, 2000. – 360 с.

  98. Примак А. В., Балтренас П. Б. Защита окружающей среды на предприятиях стройиндустрии. – К.: Будівельник, 1991. –152 с.

  99. Природно-заповідний фонд України загальнодержавного значення / Ред. В.Б. Леоненко та ін. – К., 1999. – 240 с.

  100. Природно-ресурсний аспект розвитку України / Кер. розд. І.Д. Андріївський, Ю.Р. Шеляг-Сосонко. – К.: КМ Academia, 2001. – 112 с.

  101. Прыкин Б.В. Глобализация экономики – ключ к самосохранению. Деятельность эколого-экономичных систем. – М.,2003. – 335 с.

  102. Реймерс Н.Ф. Природопользование: Словарь-справочник. – М.: Мысль, 1990. – 637с.

  103. Реймерс Н.Ф. Экология (Теория, законы, правила, принципы и гипотезы). – М.: Россия молодая, 1994. – 367с.

  104. Розбудова екомережі України / Ред. Ю.Р. Шеляг-Сосонко. – К., 1999. – 127 с.

  105. Рябчиков А.Н. Экономика природопользования: Учебное пособие для вузов. – М., 2002. – 192 с.

  106. Сахаєв В.Г., Шевчук В.Я. Економіка і організація охорони навколишнього середовища. – К.: Вища школа, 1995. – 271с.

  107. Серов Г. П. Экологический аудит. – М.: Экзамен, 1999. – 448 с.

  108. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. – К.: Логос, 1999. – С. 441– 485.

  109. Соколов В.И. Природопользование в США и Канаде: экономические аспекты / Отв. ред. Л.Н. Карпов. – М.: Наука, 1990. – 160 с.

  110. Соціальна екологія. Навчальний посібник (за ред. Л.П. Царика). – Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. – 208 с.

  111. Справочник по водным ресурсам / Под ред Б.Стрельца. – К.: Урожай, 1987. – 304с.

  112. Степановских А.С. Экология. – М.: ЮНИТИ, 2001. – 704 с.

  113. Степановских А.С. Прикладная экология: Учебник. – М., 2003. – 751 с.

  114. Стійкий екологічно безпечний розвиток і Україна: Навчальний посібник для ВНЗ / За ред. М.І. Дробнохода. – К.: МАУП, 2002. – 104 с.

  115. Стихийные бедствия: изучение и методы борьбы. / Под ред Гилберта Ф. Уайта / Перевод на русский язык. – М.: Прогресс, 1978. – 439 с.

  116. Тихомиров Н.П. Методы анализа и управления эколого-экономическими рисками: Учебное пособие для вузов. – М., 2003. – 350 с.

  117. Толстоухов А.В., Хилько М.І. Екобезпечний розвиток. – К.: Знання України, 2001. – 333 с.

  118. Топчиев А.Г. Геоэкология: географические основы природопользования. – Одесса: Астропринт, 1996. – 392с.

  119. Трегобчук В. М. Экономико-экологические проблемы гидромелиорации. К.: Наукова думка, 1990. – 208 с.

  120. Уайт Г. География, ресурсы и окружающая среда: Пер. с англ. / Ред. и предисл. С.П. Горшкова. – М.: Прогресс, 1990. – 544 с.

  121. Федцов В. Г., Дрягилев Л. А. Экология и экономика природопользования. – М.: Изд-во РДЛ, 2002. – 232 с.

  122. Царенко О.М., Нєсветов О.О., Кабацький М.О. Основи екології та економіки природокористування: Навчальний посібник – Суми: Університетська книга, 2001. – 326с.

  123. Червона книга України. Вони чекають на нашу допомогу / Упорядники О.Ю. Шапаренко, С.О. Шапаренко. – Х.: Торсінг, 2002. – 336 с.

  124. Швейцер А. Этика благоговения перед жизнью. – М., 1992.

  125. Шевчук В., Білявський Г., Саталкін Ю., Навроцький В. Ноосферогенез і гармонійний розвиток. – К.: Геопринт, 2002.

  126. Шевчук В., Саталкін Ю., Білявський Г. та ін. Порядок денний на ХХІ століття: національний шлях до гармонійного розвитку. – К.: Літсофт, 2002.

  127. Шевчук В., Білявський Г., Саталкін Ю. та ін. Основи професійного навчання державних службовців і управлінського персоналу з екологічної політики і управління. – К.: Геопринт, 2002.

  128. Шевчук В., Саталкін Ю., Навроцький В. Екологічне підприємництво: Навчальний посібник. – К.: Мета, 2001. – 191 с.

  129. Экология города: Учебник / Под ред. проф. Ф В Стольберга – К.: Либра, 2000. – 468 с.

  130. Экология и экономика природопользования: Учебник для вузов / Гирусов Э.В. и др. – М., 2003. – 519 с.

  131. Экологическая геология Украины /Отв. ред. Шнюков Е. Ф. – К.: Наукова думка, 1993. – 407 с.

  132. Экономика и экология: Учебник. – М.: Изд-во Рос. экон. акад., 2000. – 174 с.

  133. Экономика природопользования: Учебник / Под ред. Л.Хенса, Л. Мельника, Э. Буна. – К.: Наукова думка, 1998. – 480с.

  134. Экономика ресурсосбережения. – К.: Наукова думка, 1989. – 248 с.

  135. Экономический анализ воздействия на окружающую среду /Д. Диксон и др. Пер. с англ. – М.: ВИТА-ПРЕСС, 2000. – 270с.

  136. Яремчук І.Г. Економіка природокористування. Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 2000. – 431с.

  137. Яцик А.В. Экономические основы рационального водопользования. –К.: Генеза, 1997. – 640 с.




1* Продуценти – безпосередні споживачі енергії (в основному рослинний світ);

консументи – споживачі енергії як безпосередньо, так й опосередковано через продуцентів (в основному тваринний світ);

редуценти – перетворювачі живої речовини – продуцентів і консументів – у неживе (в основному мікроорганізми ґрунту).


* *Римський клуб – спеціальна міжнародна науково-дослідна організація (існує з 1968 р.), яка розробляє футуристичні моделі розвитку людства. Найбільш відомі дослідження Д. Медоуза, М. Мессаровича, Е. Пестеля, Я.Тінбергена та ін.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка