Екскурсії по музею Бойової Слави



Скачати 260.33 Kb.
Дата конвертації02.05.2016
Розмір260.33 Kb.
Екскурсії по музею Бойової Слави.
Музей має кілька розділів:

  1. Злодіяння фашистів.

  2. Підгорбунський. Життя і подвиги.

  3. Однополчани.

  4. Визволення Козятина.

  5. Наші земляки – Герої Радянського Союзу.

  6. Підпілля на Козятинщині.

  7. М.Ю.Катуков – командуючий І-ї гвардійської Танкової Армії.


Екскурсії для учнів молодших та середніх класів. (фрагменти)

sdc12555

Історія людства, починаючи ще з прадавніх часів – це безперервні сутички між народами, країнами, релігіями, найжорстокішими з яких є війни, своєрідні смерчі, цунамі. Вивчаючи історію різних епох, ви знаєте про багатьох з них, про спустошення, горе, екологічні наслідки, які вони несуть.

В наступному році ми будемо відзначати славну дату – 70—річчя Перемоги над фашизмом у Великій Вітчизняній (Другій Світовій) війні.

Лише 70... Повірте, це зовсім невеликий термін.

На нашу землю вона прийшла 22 червня 1941 року раптовим нападом фашистських військ на міста і села тодішньої великої держави – Радянський Союз, до складу якої входила і Україна. План Гітлера - не тільки захоплення території, а й знищення великої кількості населення. Особливо це стосувалось євреїв і слов’ян ( а це чехи, поляки, росіяни, білоруси і, звичайно ж, ми, українці та ін.). На одній із нарад ще у жовтні 1939 року він висловився так: »Після передбачуваної поразки СРСР має розпочатися винищення слов’янського населення в таких масштабах, що фізичне знищення євреїв слід розглядати як експеримент...»

Гіммлер, шеф СС( таємної поліції): «Головною метою війни проти СРСР є знищення 30 мільйонів слов’ян ».

Еріх Кох, рейхскомісар України: « Я витисну з цієї країни все до останньої краплі...»

Ось що несла нашому народу війна, розв’язана фашистською Німеччиною.

Можна сказати, що знищення населення було поставлене гітлерівцями «на потік»: крім терору у завойованих містах і селах, у багатьох окупованих країнах Західної Європи було збудовано багато фашистських «фабрик» по знищенню людей – так званих концтаборів ( ось ви їх бачите на знімках), куди в товарних вагонах привозили людей, сортували як товар, відбирали для медичних дослідів, непосильної фізичної праці, ставили на руках клеймо з номерами і людина ставала істотою без імені. На цих знімках ви бачите в’язнів-дітей, жінок у бараках, умови утримання. Музей має багато матеріалів – свідчень колишніх в’язнів тих жахів, яким пощастило вижити.

Ось фото Ганни Бочарової. З її розповіді: «Потрапила в концтабір Освенцім зі своїми двома дочками. Неповнолітніми. Есесівці вирвали з рук матерів дітей і стали по них стріляти. На моїх очах вбили мою старшу дочку Світлану. Молодша, Люда, залишилась жива. Але матері дітей практично не бачили: їх відібрали для медичних дослідів. Що довелось вижити в тих страшних концтаборах – неможливо розповісти: тяжка праця, холод, голод, знущання. Тисячі в’язнів згинули в тому страшному пеклі. Ось погляньте – на моїй руці виколотий номер 70071, тобто, в цьому таборі я була 70071-ю, а скільки ще потрапило сюди людей ! Та й не один був такий концтабір. Це були справжні фабрики смерті. Довгі роки шукала свою дочку Люду. Лише через 17 років через Червоний Хрест дізналась, що Люду удочерила польська сім’я Ридзиховських. Радість зустрічі описати неможливо !

Свідчить Микола Соляник (фото): Сьогодні мені 73 роки, а на початку війни – п’ять. Маму фашисти розстріляли, батько пішов на фронт, і я, як сирота, опинився в дитячому будинку, який фашисти перетворили на пункт забору крові для поранених своїх солдатів. При нас завжди знаходились завідуюча, няня і медсестра. Годували і одягали тим, що могло дати місцеве населення, хоч само голодувало, але ділилось з нами. Холод, голод, ми навіть негрались, майже не говорили між собою.
Фашистів цікавило одне: побільше викачати з нас крові, бо у дорослих слов’ян кров «шкідлива для арійської раси», а от дитяча – підходить. У кожного із нас на сорочках було позначено групу крові...pic_0041

Йшли жорстокі бої за Нікопольський плацдарм. Фашистський теплохід стояв на річці, а нас розмістили в підвалі. І ось прибігає фашист, хапає трьох за руки і тягне за собою. Ми в одних трусиках і маєчках, а на дворі зима. І тут мій маленький друг Петя послизнувся і впав. Фашист наступив йому на голову і роздушив як павучка. Вже пройшло 73 роки, а в мене до сих пір перед очима сандалик, який злетів з ніжки Петі. З того часу я став заїкатися. Відступаючи, фашисти замінували підвал, де знаходились ми. І лише випадково сержант розвідки Цибулькін натрапив на нас. Підвал розмінували, так ми залишились живими.

А кров з нас фашисти висмоктували до останньої краплі, дитячі тільця викидали в річку, це було своєрідне підводне кладовище. Навіть дорослими, заходячи в Дніпро, ми відчували доторк слизького трупика.. Із ста дитбудинківських дітей вижило тільки 22.
А ось фото жительки с. Самгородок Любові Протасівни Скоропад. На її руці ви бачите виколотий номер 50821. Що це значить ви вже знаєте. Ось що розповідає Любов Протасівна: Влітку1942 р. вистежили її поліцаї, але вдалося втекти, переховувалась у торфяних ямах, у житі, в бур’янах, а в літку 1943 р.,коли потайки забігла додому, схопили поліцаї... Опинилась в Освенцимі. Огорожа – колючий дріт під високою напругою.. Для нас – смугастий одяг, дерев’яні постоли, обстрижене волосся, довгі бараки, триярусні нари, вистелені тирсою. Холод, голод, непосильна праця. А ще – крематорій., де спалювали людей, газові камери, де умертвляли. Людей спочатку заводили в кімнату для санобробки, а потім в іншу, яка перевертаючись, миттєво вкидала іх у вогонь. До цього часу все в пам’яті... Спати спокійно не можу.

Зверніть увагу на цей знімок: офіцер Радянської Армії Олександр Желобкович з дружиною і двома дітьми. В їх очах - сум. За плечима в них височіє димар. На ньому висічені 6 імен Желобковичів, серед них четверо дітей. Всі вони згоріли в пекельному вогнищі с. Хатинь в Білорусі, коли сюди прибув каральний загін есесівців. 149 жителів, з них 75 дітей, зігнали в сарай і підпалили. Коли двері впали, стали вибігати ті, хто ще був живий, але їх зустрічали автоматні черги і вівчарки. Коли карателі пішли, вибрався з під тіла вбитої матері поранений в руку Віктор Желобкович. Із 9 дітей сім’ї Барановських живим лишився лише один – 12-річний Антон, який, поранений в обидві ноги, лежав, не подаючи ознак життя. А обгорілий, поранений Йосип Камінський знайшов серед трупів свого сина Адама і почув його останні слова. Отже, з того пекла вижило троє. А Саша Желобкович, про якого ми говорили на початку, втік ще до початку того пекельного вогнища. Ось ви бачите фрагменти меморіального комплексу «Хатинь».

Але не тільки білоруська Хатинь згоріла від рук фашистів.

На Україні в такому ж вогні згоріли жителі містечка Корюківка на Чернігівщині, с. Копище на Житомирщині... Таких трагедій безліч.

Наша школа, як ви знаєте носить ім’я відважної людини, танкіста, командира розвід роти, Героя Радянського Союзу В.М.Підгорбунського. І недаремно. Адже в І-й Танковій армії його називали генієм розвідки. Саме йому доручали найскладніші завдання. Знали : виконає. І дані будуть абсолютно точними. Його особисто знав командуючий І-ю танковою Катуков, цінував, любив і дуже жалкував, коли той загинув: «Жаль, дуже жаль мені Володю Підгорбунського. Як подумаю – серце розривається».

По крупинках ми збирали відомості про нього: загибель батька, смерть матері, коли Володі було лише кілька років, дитбудинок... Мрія – стати танкістом. І вона здійснилася. Війна. Саме тут і проявив він себе. Як командир, розвідник. Його дуже любили танкісти за веселий характер, за турботу про своїх товаришів, щедрість, доброту, мужність, винахідливість. Військовий кореспондент Ю.Жуков особисто зустрічався з Підгорбунським, жив з ним в одній землянці і в своїй книзі «Путь к Карпатам» помістив «Рассказы Подгорбунского» - про складні ситуації і розвідках, своїх бойових товаришів. Окремі епізоди ви вже знаєте з попередніх екскурсій. На фронтових фото ви бачите його разом з товаришами.

Відзначився Підгорбунський і взятті Козятина: разом зі своїми розвідниками першим увірвався в район вокзалу, розпочалась стрілянина. Тут же підійшов 69-й танковий полк І.Н.Бойка. Було розгромлено німецький дивізіон і штаб гітлерівської дивізії. Особисто Підгорбунський взяв в полон високопоставленого гітлерівця – генерала Фон Хубе. Неможливо за один раз розповісти про цю людину.

Разом з Бойком І.Н., Бушиловим М.І., Гриболєвим за взяття Козятина Підгорбунський був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

На жаль, не дожив він до Дня Перемоги: 19 серпня 1944 року загинув у Польщі, на Сандамирському плацдармі. Ми до цього часу підтримуємо зв’язки з його дружиною, дочкою, онуками і правнуками (Фото).

А що це людина – дійсно геній розвідки – ось як про нього говорили.

Полковник Ліпатенков: «Оригінальна людина. Дивні діла творить... В бою він справжній диявол. Таке інколи зробить, що і повірити неможливо. А пошлеш перевірити – все точно. У таких людей, якась загострена, доскіплива чесність.

Командуючий І-ю танковою Катуков М.Ю.: «Слава Підгорбунського була цілком заслуженою...»

В свій час у нашу школу приїжджали багато ветеранів І-ї ТА, однополчан Героя. І кожний з них вніс свій вклад в перемогу над фашистами.

Бойко І.Н. – двічі Герой Радянського Союзу. Саме його геніальній задумці – повести в напрямку Козятина танки по залізничному полотну – вдалося раптово, всього за кілька годин, вигнати фашистів з міста. І хоч ворог намагався його забратим, йшли бої ще і в січні, та це гітлерівцям не вдалося. Отож, датою визволення Козятина є 28 грудня 1943 року. Додам, що і визволення ваших сіл Підгорбунський теж вніс багато.

Ось на стенді книга Бойка І.Н. «На вістрі атак», де він детально пише і про тяжкі місяці відступу у перші дні війни, і про визволення Козятина. Другу Зірку Героя він отримав за Чернівецьку операцію.

Ще два Герої за визволення Козятина – Бушилов М.І. та Гриболєв П.П. Про їх подвиги ми дізнаємось в окремих зустрічах з вами, читання документальних матеріалів, їх розповідей. Адже вони обидва теж були гостями нашої школи. А ще – з сім’єю Гриболєва ми підтримуємо зв’язки до цього часу.

На цьому фото – жителька Козятина Канівець В.О. з ординарцем В.Підгорбунського Власовим О.І. Саме в неї розміщувались вони, коли були хвилини перепочинку, під час боїв за Козятин.

Від неї ми дізнались, якою доброю людиною був геніальний розвідник.

Мали багато нагород прославлені танкісти (фото) О.Арістор, Г.Бесарабов, І.Калюжний, яких вони удостоєні ще до боїв за Козятин. Ці мужні воїни загинули за наше місто, їх прах у Братській могилі. Про їх мужність – теж при зустрічі з вами.

На цьому знімку – 80-річна мати, сестра і дві тітки І.Калюжного, які дізнавшись від нас, що він похований у нашій Братській могилі, приїхали з Полтавщини у Козятин, були гостями нашої школи, якраз на відкритті пам’ятної дошки на школі (фото), звичайно, на Братській могилі (фото).

На знак подяки нам за пам’ять про Івана і всіх бійців Червоної Армії, вони подарували дві великі вази, виготовлені на замовлення, на одній із яких – барельєф із зображенням І.Калюжного, а ще – сімейну реліквію – довгий рушник, який зберігався у них більше 100 років.

Наступла експозиція – про підпілля на Козятинщині, яке діяло в Козятині та у багатьох селах під час війни.

Підпільну організацію «Залізничник» організував Іван Мстиславович Попов. Мав документи на ім’я Долі Анатолія Івановича, за якими влаштувався працювати на Козятинську інкубаторну станцію, де і почав свою організаційну роботу. Бойове ядро його становили Павло Ярош (у підпіллі – І.Підгородинський), І.Сербін, Г.Кондрацький, І.Сідлецький та його син Микола (розстріляний фашистами) та ін.

На рахунку підпільників – передання в партизанський загін відомостей про рух і кількість гітлерівських ешелонів, їх вміст, які потім підривались партизанами, руйнування стрілочних переводів, псування деталей, постачання партизанам зброї, вибухівки, випуск і розповсюдження листівок, в яких розповідалась правда про становище на фронтах... Все це було пов’язане з великим ризиком для них: фашисти посилено шукали підпільників.

Члени підпільної організації «Залізничник» були зв’язані з Вінницькими підпільниками.

За підпільну діяльність І.Сербін та Г.Кондрацький 31 січня 1942 року були повішені на центральній площі Козятина. На цьому місці за клопотанням Ради шкільного музею перед бюро райкому КПУ було встановлено пам’ятну стелу (фото).

Були створені підпільні групи в с. Білопілля, Бродецьке, Сестринівка, на Юзефо-Миколаївському, Махаринецькому цукрозаводі, в с. Комсомольське, Йосипівка, Велике та ін.

Перед вами – фотографії деяких підпільників, керівників груп, списки підпільників, перелік, відзначених (багатьох - посмертно) урядовими нагородами.

Визначним полководцем був командуючий І-ю Танковою армією Катуков М.Ю. Народився в бідній сім’ї в Підмосков’ї, в с. Велике Уварово. Рано пізнав трудове життя: в 12 років батько відправив його в місто на заробітки. В молочному магазині він мив посуд, вікна, розносив молоко, рубав дрова та ін., за що отримував лише їжу.

Після революції 1917 року закінчує курси червоних командирів, через 10 років – Вищі стрілкові курси. Пізніше освоює техніку, танки, командує учбовим батальйоном, закінчує Академічні курси при Воєнній Академії.

Велика Вітчизняна війна... Катуков командує 4-ю танковою бригадою, де проявився військовий талант Катукова, відвага танкістів. В листопаді 1941 року 4-у танкову бригаду було переіменовано в 1-у гвардійську, яка отримала це звання в танкових військах першою. А Катукову присвоєно військове звання генерал-майор танкових військ.

Катуков розробив спосіб ведення танкового бою методом засідки, що зберегло життя багатьох танкістам. Катуков часто бував в бригадах, полках, батальйонах, бесідував з воїнами, ділився з досвідом ведення боїв. Його любили і цінували танкісти.

В 1942 році він вже командував 1-м танковим корпусом, а з початку 1943-го І-ю Танковою Армією. Ось список нагород Михайла Юхимовича. Серед них 6 від іноземних держав, що свідчить про його визначні заслуги. Він двічі Герой Радянського Союзу.

Переглянемо фото на стендах. Слід сказати, що, незважаючи на велику зайнятість, він писав нам, вітав зі святами (показую листи). Його вже немає, але ми підтримуємо зв’язок з його дружиною Катериною Сергіївною. Ось надіслані нам у 2005, 2010 р. дві її книги: «Памятное» і «Так было» та листи.

На вітринах висвітлені матеріали про зв’язки з сім’ями В.Підгорбунського та П.Гриболєва, які ми підтримуємо постійно: листи, фото, газетні статті, інші матеріали, надіслані ними.

Ще одна вітрина – нагороди нашого музею: дипломи, грамоти, пам’ятні медалі, диплом Зразкового музею (переглядаємо).

Наостанок бажаю вам ніколи не знати війни.


Пошукова робота музею Бойової Слави

починаючи з 1990-го року.

(систематично висвітлюється в засобах масової інформації)

22 червня 1941 р. ..Війна…Перша кров, перші похоронки … Втрата близьких людей. Вже незабаром і 70 років з Дня Перемоги. Здавалось би, все минуло, забулось. Пішли з життя майже всі ветерани, а за ними і солдатські вдови.

Та пам'ять їх дітей та онуків чіпко тримає їх обличчя, спогади про них.

Музей Бойової слави Козятинського ЗНВК І-ІІІ ст.. «Школа-інтернат-гімназія» ім.. В.М. Підгорбунського відкрито 9 травня 1979 року, чому передувала 16-річна пошукова робота. Вже наші перші публікації в пресі починаючи з 1963 року, викликали інтерес по всьому Радянському Союзу, і ми розшукували рідних тих воїнів, які загинули на Вінниччині, на їх прохання повідомляли де знаходяться могили полеглих Ось лише кілька фрагментів з деяких листів того періоду , які говорять про нестихаючий біль і пам'ять (адреси знаходяться в музеї).

Деякий час робота не велась, але розуміння того, що вона необхідна нащадкам полеглих, спонукало нас до поновлення її. Час від часу друкували в пресі матеріали музею, а коли військкомат передав нам оригінали багатьох похоронок по Козятинському району, вирішили друкувати і їх. Пошукова робота пожвавилась. Повідомлень надруковано ще небагато, а вже дзвонять і приїздять до нас небайдужі люди.

Нижче інформація про нашу пошукову роботу, що свідчить про необхідність її.

Ємельянова М.Я. – : Було 6 братів. Всі пішли на фронт. Повернулося лише 2-є.Місце поховання лише одного з них – Степана тепер знаємо, дякуючи вам. Безмежно вдячні. Тепер я обов’язково поїду на могилу, повезу йому жменьку рідної землі …

Дериглазова К.В. – рідна сестра полеглого Капустіна М.В. : Лише дякуючи вам, ми дізнались, де похований наш брат. Низький уклін вам за вашу працю і турботу. Ви принесли нам нові сльози радості і болю, особливо матері, якій вже 83 роки. Ми обов’язково приїдемо на могилу брата.

Авер’янова А.М. – рідна сестра полеглого Тихомирова Анатолія Миколайовича. : Дякуючи Вашому повідомленню, я побувала на могилі брата, побачила викарбуване на гранітній плиті його ім’я, втратила свідомість. Поклала жменьку землі з батьківщини і взяла жменьку з могили, і тепер ми зможемо завжди поклонитись могилі брата..

Калінін М.Г. : В 1944 р. я був смертельно поранений. Рідні отримали на мене похоронку, але я залишився живий. Дякую Вам за вашу працю і клопоти. Напишіть прізвища всіх, чиї імена ще є на гранітних плитах, можливо, там є і мої однополчани.

Драбата П.А. : Похоронку на чоловіка Петра Федоровича отримала 10 травня 1945 р. А ось через 38 років знайшовся чоловік, який стверджує, що в 1945 р. теж після поранення був у госпіталі разом з моїм чоловіком, спілкувався з ним, а в похоронці – дата, що той вже загинув. Прошу вас, вияснити точну долю мого чоловіка. Можливо, він без рук чи ніг, я все одно заберу його додому і буду доглядати.

Карназін П.І. – брат погиблого за Вінниччину Карназіна Дмитра: …Якщо можна пришліть фото могили де, де він похований і посадіть біля неї дві берізки…

Олімпієва А.А. – родичка погиблого за Козятин Антонова І.І. : Вклоніться низь від нашого імені могилі, де покояться останки Івана і всіх погиблих…

Медведева О.Т. – сестра полеглого за с. Очитков Вінницької обл.. Єркіна Миколи Титовича: Я вам так вдячна! Вишліть, якщо можете, фото могили, де похований мій брат.

Солов’йов С.І. – брат полеглих Бориса і В’ячеслава : Спасибі за те, що повідомили, де могила В’ячеслава. Він для нас так і залишився юнаком (20 років), Борис теж (22 роки). І хоч підводить нас здоров’я, ми обов’язково повинні побувати на могилі В’ячеслава.

Терпило в.С. – дочка погиблого за с. Очитков Вінницької обл..: Шукаю однополчан батька, щоб більше про нього дізнатися. Я народилась перед війною, в 1941р. Батька не бачила. Завжди заздрила ровесникам, у кого були батьки, навіть коли той брав їх на руки.

Листи батька бережу для сина. Йому 12 років. Часто він бере їх до школи і там діти читають. А вам бажаю, щоб ви ніколи не бачили війни, не втрачали своїх батьків, матерів, близьких людей. Спасибі за те.

Анісімова Т.М. – сестра Гронова Олександра Михайловича, загинув на Вінниччині: З вашого листа ми нарешті дізнались про місце поховання нашого брата. Велика вдячність вам! Так хочеться приторкнутись до цієї землі і низько вклонитись всім полеглим воїнам, нашим героям, захисникам Вітчизни. Якщо це можливо, ми вишлемо вам грошей на вінок і в День Перемоги ви покладете його до могили…

Муригіна Р.Т.: в бою з німецько-фашистськими загарбниками загинули мої брати Костіни: Аркадій -19 років і Дмитро - 21 рік. Обидва на Україні.

Місця поховання Дмитра так і не знали, а вам щиро вдячні за повідомлення, що Аркадій загинув за ваше місто і покоїться в Братській могилі. Висилаю вам 10 крб., з яких 5 будуть вам на поштові витрати, а на 5 крб. купіть квіти і в День Перемоги 9.05.1985р. покладіть на могилку.

Арістов П.Є – брат полеглого за Козятин О. Арістова. З листів до нас : «Вклоніться за мене моєму брату Саші Арістову на Братській могилі… Покладіть за мене квіти на могилу мого брата танкіста Олександра Арістова».

Адреси всіх, хто писав у нас – у музеї.

Пам'ять… Вона зберігає багато минули сумних і радісних подій, облич. Велика Вітчизняна війна принесла багато сліз, горя, втрат рідних і близьких людей. Тисячі матерів, жінок отримали похоронки, і по сьогодні оплакують чоловіків, синів. Мало хто з них побував на місцях поховань, вклонився їх праху, поклав квіти, адже більшість рідних не знають точного місця, де знаходяться могили.

Наш музей на протязі багатьох років, 1963-го, коли почалась пошукова робота навколо імені В. Підгорбунського, разом займався і пошуками рідних полеглих за Козятин з метою надання їм відомості про місце поховання близької людини. З надрукованих уривків вдячних листів, які приходили до нас, зрозуміло, скільком сім’ям наші повідомлення принесли радість: багато з них вперше змогли побувати на могилі. Одна з таких – 80-річна мати, сестра і дві тітки з с.Опішня з Полтавщини (є фото). Безмежно вдячні були нам.

Деякий час ця робота не велась. Нема вже, скоріш за все , матерів, дружин тих полеглих солдатів. Але ж є діти, онуки. І вирішено було друкувати в місцевій пресі похоронки по Козятинському району.

Хтось та відгукнеться. Байдужих не буває!

І хоч надруковано їх ще небагато, та вже з запитами до нас звернулись чимало Козятинців і жителів нашого і інших районів Вінниччини з проханням надати повний текст похоронок, де в більшості зазначені місця поховань, допомогти відшукати могили та ін..

Ми відновили листування з дружиною командуючого І-ю ТА Катуковою К.С. У своїх листах вона висловлює вдячність за нашу працю, за пам'ять про воїнів – катуковців. Свідчення цього зв’язку її листи до нас. 2005, 2006, 2010, 2012 р. А ще – безцінні експонати, для нашого музею – книги,: Катуков М.Ю. «На остриє главного удара» Давидов В.А., Ярошенко В.В. «Книга памяти первогвардейцев-танкистов », її дві книги – «Памятное» і «Так было».

Встановлюють зв’язки з нами рідні полеглих. На прохання сім’ї Михайлових з с. Бродецького, Бенедик з Дубових Махаринців, Яворських з с. Муховита, Настичуків з с. Вівсяники ми надали їм копії з оригіналів похоронок, за що нам щиро дякують. На прохання сім’ї Бозбей із с. Северинівка Житомирського р-ну ми почали пошук рідних, які проживали в Козятинському районі і двоє їх синів - Володимир Афанасійович і Генадій Афанасійович загинули на війні.

Наш музей зв’язався з ветераном Великої Вітчизняної війни, учасником Параду Перемоги, жителем с. Зозулинці Радченком Анатолієм Степановичем.

Вітаємо зі святом, друкували про нього статтю в газеті.

Жителька міста Маштамер Л.І. звернулася з проханням надати копію оригіналу похоронки (з військкомату рідним переслати дублікати) на брата М.І. Комара, який у 16 років добровольцем пішов на фронт і загинув на території Білорусі. На жаль, оригіналу такої похоронки у нас нема, а дублікат у неї є.

З подібним проханням до нас звернулась сім’я Гуменчуків з Козятина.

А нещодавно завітала жителька с. Пиковець Г.С. Корченюк , родом із с. Рубанка. Зі сльозами на очах вона розповіла, що серед надрукованих повідомлень знайшла похоронку на свого батька, хоч в ній (як ми попереджали) була неточність прізвищі і імені – не Дрогун Савелій, а Драчук Сава. Та по назві села, імені матері, на яке прийшла похоронка, Ганна Савівна упевнилась: ця тяжка звістка - про її батька. Музей скопіював їй повний текст похоронки, і тепер сім’я знає, що він помер від ран 29 січня 1945 р. і похований с. Блонкенберг Калінінградської обл.. Отже, зможе відвідати могилу рідної людини.

70 років минуло, як дядько Серебрицького Бориса Яковича загинув у вирі війни. Але де могила Зільберга Бориса Наумовича сімя не знала. Довгі пошуки дали результат. І ось Борис Якович разом з дружиною приїхали із Запоріжжя, покласти квіти на надмогильну плиту, на якій викарбуване прізвище їх рідної людини. Вони побували у нашому музеї, залишили копію похоронки, де значиться що Зільберг Б.Н. загинув 29 грудня 1943 р., дуже дякували нашій школі, музею, за пам'ять про солдатів Великої Вітчизняної війни (є фото).

Рідні і близькі полеглих небайдужі до повідомлень, які друкуємо. У кожного живе біль за тих, хто не повернувся з війни.

Надрукована похоронка на йосипівчанина Яремчука (в похоронці помилково Дремчука) Талимона Григоровича принесла нам можливість на сторінках «Вісника Козятинщини» розповісти про цю людину жителям району, особливо йосипівчанам, помістити його фотографію. Спочатку за похоронкою звернувся до нас Андрій – правнук Талимона Григоровича, а згодом завітала його мати (онука полеглого) Людмила Олексіївна Пилипенко, яка і розповіла (зі слів матері) про цю добру, чуйну людину: ріс в сімї де було четверо дітей, рання смерть забрала батьків, яким Талимон, як старший був і за матір і за батька. Виростив їх, одружив, сам взяв за дружину сироту Ганну. Збудували хату, ростили вже п’ятьох діток, та голодна смерть двох забрала.

Війна забрала і Талимона, і брата Федора. Отримала Ганна похоронку і лист від однополчан, де вони повідомили, як загинув її чоловік: після розвідки відпочивали у нещодавно викопаній землянці, вартовий заснув, а тут фашисти закидали землянку гранатами.

- Як найдорожчу річ, зберігає сім’я останній лист Талимона Григоровича, в якому він, вітаючи рідних і сусідів з Новим роком, звертається до дітей: «…Коля написав маленького листа, нехай вчиться, щоб умів писати добре, слухайте, діти, маму, вона вас на зле не вчить. Я б хотів вам хоч трохи помогти, але не маю ніякої змоги… Пишіть частіше частіше листи, я буду вам писати хоч потроху. Залишаюсь живий, здоровий, чекаю вашого листа на Різдво…»

Не дочекався. Цей лист датований 27 грудня 1944 р., а Талимон Григорович загинув 16 січня 1945-го. Було йому лише 38. Попри горе, Ганна всіх дітей вивела в люди. Немає вже дочки Марії, синів Василя і Миколи, до якого батько звертався в листі. Як і Талимон з Ганною, так і діти виросли достойними їх: дочка Ганна працювала на маслозаводі, нагороджена орденом Леніна, Микола – тракторист , нагороджений орденом Трудового Червоного прапора. Сама Ганна пішла спочивати до Талимона у 95 років. Гордяться діти та онуки такими батьками, свято бережуть пам'ять про них.

Пам’ятаються і несподіванки. Є похоронка на Степаника Володимира Адольфовича з Юзефо-Миколаївського цукрового заводу, що він пропав безвісти в жовтні 1944 р.

І серед цих повідомлень – його пожовтілий від часу лист до батьків, датований 10.05.1944 р., в якому він пише: «Добрий день, дорогі батьки! Повідомляю Вам, що я живий і здоровий, чого і вам бажаю. Зараз знаходжусь на фронті. Автоматник при штабі полку. Друзів хороших багато. Із нашої місцевості троє із Миколаївки, один із Саланська, Затурця убило, листи його передали хлопці з фронту. Пишіть мені за адресою: п/п 68557 «В» Степанику Володимиру…10.05.1944 р.

Зверніть увагу на вислів «Затурця убило…». При перегляді всіх похоронок знайшлося повідомлення і на його односельця: «… затурець Григорій Михайлович був убитий 8 квітня 1944 р…»

А Володимир Степаник, як сказано у повідомленні, пропав безвісти у жовтні 1944 р.»

Аналізуючи повідомлення з фронту і розповіді рідних, зазначимо, що плутанини у тім вихорі війни було багато і повідомлення не завжди відповідали дійсності . Пізніше проводилися уточнення, бо «безвісти пропавші», ті, що «загинули» часом повертались живими.

То ж і Володимир Степаник не «пропав безвісти», як говорилося в повідомленні, а загинув. Підтвердженням цьому є такий же пожовклий лист з фронту однополчанина Володимира Генріха Мухіна:

«Привіт з фронту!

Добрий день, Адольф Францевич!

Я, як воїн Червоної Армії і як людина, зобов’язаний Вам повідомити про Вашого сина Степаника Володимира Адольфовича. В період бою 18 липня цього року в районі містечка Поморжани Тернопільської області ми підібрали важко пораненого Вашого сина, який через деякий час помер.

У нього ми знайшли ось цей документ і його посилаємо Вам.

Не побивайтеся горем. Ваш син Володимир чесно бився з ворогом і загинув як герой. Вічна йому пам'ять. Ми відомстимо за Вашого сина і уже мстимо.

З бойовим привітом –Генріх Мухін.»

«Пропав безвісти» і Яворський Станіслав Антонович з с. Муховата, а насправді він залишився живий.

Зв’язався нещодавно з нами Дзигар Анатолій Іванович з с. Журбинці і повідомив, що добре знав Колібабчука Романа Федоровича з Воскодавинців, який, як було сказано в повідомленні з фронту «пропав безвісти», а насправді – живий, працював в МТС, в колгоспі. Добра людина, трудовик.

Повідомлення на Ковальчука Андрія Мефодійовича з Сошанська, що «Загинув 10 лютого 1945 р.» теж помилкове. Залишився живий, ще довго працював.

Побільше б таких уточнень.

А музей періодично публікує в місцевій газеті матеріали музею. Подібні уточнення теж.

З початку пошукової роботи і до сьогодні ми постійно підтримуємо зв’язки з рідними В.М. Підгорбунського та П.П. Гриболева.


Зв'язок з ветеранами
Однією із ланок реалізації військово – патріотичного виховання є шефська допомога ветеранам Великої Вітчизняної Війни мікрорайону школи . У с.Титусівка , с. Сокілець проживає 4 ветерани .За кожним із ветеранів закріплені класні колективи . Дана робота ведеться з 2010 року :

2010-2011н.р.

11 клас – Шуляк Опанас Юрійович

10 клас – Брянський Броніслав Петрович

9 клас – Паскідов Микола Андрійович

8 клас – Дацюк Степан Ульянович

7-а клас – Комарівський Дмитро Григорович

7-б клас – Поджарий Павло Никифорович

6 –а клас – Мосійчук Тимофій Климентійович

6-б клас – Юхимчик Василь Трифонович

5 клас – Мордюк Іван Васильович

4 клас – Шумейко Володимир Порфирович


2011-2012н.р.

11 клас – Брянський Броніслав Петрович

10 клас – Паскідов Микола Андрійович

9 клас – Шуляк Опанас Юрійович

8-а клас – Мосійчук Тимофій Климентійович

8-б клас – Юхимчук Василь Трифонович

7 –а клас – Мордюк Іван Васильович

7-б клас – Шумейко Володимир Порфирович


2012-2013н.р.

11 клас – Паскідов Микола Андрійович

10 клас – Шуляк Опанас Юрійович

9-б клас – Юхимчук Василь Трифонович

8-а клас – Брянський Броніслав Петрович

8-б клас – Шумейко Володимир Порфирович


2013-2014н.р.

11 клас – Шуляк Опанас Юрійович

10 клас – Юхимчук Василь Трифонович

9-а клас – Брянський Броніслав Петрович

9-б клас – Паскідов Микола Андрійович

8 клас – Шумейко Володимир Порфирович


Класні колективи систематично відвідують своїх підшефних чи то в святкові чи то в будні дні. Кожен із класів підготували матеріалів про життєвий та бойовий шлях ветерана.
img_4691


Загально шкільні акції

Акції, які проводяться у школі, приносять велике задоволення, як дітям так і сивочолим ветеранам . Так у жовтні організовується акція «Молодь – ветеранам Великої Вітчизняної війни» Традиційна акція проходить у квітні – травні «Ветеран живе поруч»



Загально шкільні конкурси пісні та строю

dsc07284

Військово – польові збори з юнаками школи

p4241706

Урочисті мітинги
Колектив школи заздалегідь веде підготовку до святкування Дня Перемоги .

Проводимо мітинг у с. Титусівка біля пам’ятника загиблим воїнам. Сюди приходять люди різних поколінь , щоби віддати шану загиблим воїнам та ветеранам Великої Вітчизняної війни



dsc07325


9 травня

«Великий подвиг нашого народу»

Сценарій проведення урочистого мітингу

до Дня Перемоги

с. Титусівка.

Ведучий: Схилимо ми голови низько,

Щоб шану солдатам віддать

Гірлянду пам’яті, квіти пам’яті до обеліска

Де вічним сном солдати сплять



На фоні музики – кладемо гірлянду, вінок.

Ведуча: Із пам’яті, тюльпанів і пісень

Сьогодні свято – Перемоги день!

Переможцям Великої Вітчизняної війни присвячується.

Ведучий: Урочистий мітинг присвячений Дню Перемоги

оголошується відкритим.



Звучить гімн України.

Ведуча: Весна. Рік сорок п’ятий.

Зітхнула звільнена земля,

Здригнулося від болю за синами.

І мирним житом впала на поля.



Ведучий: Вже в котрий раз те жито сходить,

І правнуків благословляє на життя.

Але той травень, переможний травень

Вовіки не зазнає забуття.

Ведуча: Разом з переможцями сьогодні вся Україна святкує славний день,

який прийшов до нас з далекого 45-го.

День, який чекала наша земля. 1418 днів і ночей, день, за який

заплатили велику і страшну ціну. День, який став символом Миру,

Добра і Життя . Світлий і величний день Перемоги!

Ведучий: Зі святом вас, творці Великої Перемоги!

Зі святом мирні люди, мирної землі!



Ведуча: Слово для привітання надається сільському голові

Мусійчуку Валерію Тимофійовичу.



Ведучий: У дні травневі, мріями багаті,

Коли щастя хлюпає з пісень,

Ми щороку зустрічаємо свято

Перемоги радісної день.



Ведуча: І стають у пам’яті дороги

Ті, що довелося вам пройти,

Щоб багряний прапор перемоги

Над рейхстагом гордо піднести.


Ведучий: Війна далека, але пам’ять близько:

На кожнім кроці, в кожнім із сердець.

І голови схиляють низько-низько,

Бо ж у землі сини, чи матір, чи отець…



Ведуча: Солдатські душі. Вони очима дивляться на нас із небес,

журавлями кружляють над нами, сумно курличуть в небесній долині.

Мені, чомусь, здається, що солдати,

Які лишились десь серед полів

Лягли не в землю нашу спочивати,

А обернулись в білих журавлів.

Вони до цього дня з часів тих давніх.

Летять і голоси нам подають.

Чи не тому так часто та печально

Мовчить, провівши поглядом їх путь.

Летить, летить по небу клин осінній,

Летить в тумані пізній тишині,

І є проміжок в тім строю маленький,

Можливо, місце, суджене мені.

Настане день, і тихо з журавлями

Я попливу в прозорій синій млі,

Як птах озвусь до Вас під небесами,

До Всіх кого залишу на землі.

Мені, чомусь, здається, що солдати,

Які лишились десь серед полів

Лягли не в землю нашу спочивати,

А обернулись в білих журавлів.


Пісня «Журавлі»
Ведучий: Роки війни забрали в свої чорні жорна…

(кількість загиблих в селі).

Хай земля їм буде пухом. Хай пам’ять про них буде вічною і нетлінною

Горять свічки, пломеніють квіти, котяться сльози.

Стукає в серце дзвін пам’яті.
Ведуча: Хвилина мовчання – пекуча й терпка, як сльоза,

Хвилина мовчання – чиєсь невимовне страждання.

Хвилина мовчання – в ній наша любов і печаль, як подвиг полеглих

Священна хвилина мовчання.

Звучить хвилина мовчання.

Ведучий: З кожним роком, з кожним днем росте рахунок війні.

В безповоротний журавлиний ключ примикають солдати, фронтовики,

ветерани солдатські вдови.

А нам так потрібна їхня мудра порада,

правда про війну

Ведуча: А ветеранів меншає щороку

Згоряють як свічки , відходять в небуття.

Ті ,хто беріг , немов зіницю ока ,

Вітчизни честь , весну її життя…

Ведучий: Скотилася сльоза у ветерана

І в серці заболіла давня рана

Згадались друзі, що травою вкриті

Стає все менше їх на білім світі.

Начищені всі ордени й медалі

Це звіти їхні, радощі й печалі,

Це та епоха, ті болючі рани,

Уклін Вам, сивочолі ветерани!



Ведуча: Вклонися ,моя Україно

Тим людям величним і скромним,

Що в назвах фронтів титанічних

Пронесли наймення твоє.

Ти словом достойним розкажеш

Своїм поколінням , потокам,

Чому їм на вічну пошану

Твій вдячний народ віддає.



Ведучий: Вони ,москвичі ,костромчани,

Сибірських лісів лісоруби,

Стрункі винороби Кавказу,

Українських просторів сини,-

Своїм самовідданим серцем

Тебе врятували від згуби,

Своєю священною кровю

Тебе визволяли вони.


Пісня « В землянке»

Ведучий : 69 років відділяє нас від тих травневих днів, коли відлунали останні залпи

найстрашнішої і найкровопролитнішої в історії людства війни. Але безсмертний

подвиг переможців, які відстояли свободу і незалежність своєї Вітчизни,

очистили рідну землю від чужоземної навали, принесли свободу народам

поневоленої Європи, світу - не підвладний часу. У цей славний день ми

повертаємося до незабутньої весни 45-го,згадуємо тих, хто у жорстокій битві

виборов нашу перемогу. Так розпорядився довгий і кривавий календар війни, але

навіть коли б ця війна завершилася в іншу пору року, Перемога все одно

означала б відродження, оновлення, повернення до життя — те, що несе світові

весна.


Пісня «Темная ночь».
Ведуча: Ветерани! Сивочолі наші дорогі!

Скільки горя випало на долю вашого покоління! Але ви мудрі.

Ви вмієте любити і прощати. Спасибі, що Вистояли, що вижили,

що перемогли. Якби не ви, не було б сьогоднішнього світлого

Дня Перемоги.
Ведучий: Уклін вам, ветерани, до землі

За щастям жити, мріяти, рости,

У мирі й злагоді, в любові і теплі,

І пишним цвітом на землі цвісти.



Ведуча: Спасибі ,солдати ,за подвиг століть,

Якому нема і не буде ціни,

За право і щастя родитись і жить

І сіяти жито на мирні лани.



Ведучий: А роки летять, як сніг сивини,

І юність не вернеш з війни.

А ваша зоря безсмертно сія,

Як в битвах врятований світ.


Пісня «Комбат».

Ведучий: В дні травневі, мріями багаті,

Коли щастя хлюпає з пісень,

Ми шороку зустрічаєм свято –

Перемоги радісної день.

Перемога прийшла до нас весною.

В пору цвітіння, в пору краси тепла і сонця.

Пісня «Як у нас на Україні».
Ведуча: Дорогі ветерани! Ми, ваші нащадки, звертаємось до вас

зі словами вдячності за вашу мужність і героїзм.



Ведучий: Яке це щастя – жити в мирі!

У цьому світі веселковім.

Дитячий сміх луна довкола.

Веселі й щирі всі навколо.



Ведуча: Яке це щастя - в мирі жити

Коли не має зла ніде

І хочеться весь світ любити

Всю землю та усіх людей

Пісня «Рідний край».

Ведучий :Посміхається ранок травневий,


Трепет спогадів, потиск долонь...
У сльозинках непрохано-щедрих
Знов виблискує вічний вогонь.
Але поряд надійне плече
І дитячі допитливі очі,
І душа, в якій серце тріпоче,
Що Ваш спогад в майбутнє несе.
Ведучий: Дорогі ветерани! Завдяки вам земля наша усміхається сонцю.
Ведуча: Завдяки вам діти ваші та онуки веселі.
Ведучий: Завдяки вам ми всі живемо під мирним небом.
Разом: Низький вам уклін!

Пісня «Новий день».
Ведучий: Через війну вели усі дороги,

Через біду, печаль, пекельний страх,

Щоб квітло сонцем свято Перемоги

І радістю світилося в очах.



Ведуча: Вітаємо зі святом всіх вас щиро!

Живіть здорові в щасті і теплі.

Бажаємо любові, світла, миру

На нашій рідній і святій землі!



Ведучий: Хай пісня лине в синь небес крилато,

У мирне небо хай зліта салют.

День Перемоги-то найкраще свято!

І на землі хай в мирі всі живуть!

Пісня «День Победы»


Ведуча: Вам, кому ми зобов’язані теперішнім і майбутнім!
Ведучий: Щастя вам, здоров’я, довгих років життя!

Ваші імена, ваш подвиг живуть у віках.



Ведуча: Зі святом вас!
Разом: З Днем Перемоги!

Ведуча: Урочистий мітинг присвячений Дню Перемоги оголошується

закритим.

Звучить гімн.

dsc07348



У свідомості кожного покоління , яке ми виховуємо , ідейно надихаємо і благословляємо на самостійне діяння , повинна жити історична пам'ять нашого народу.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка