Докія Гуменна Скарга майбутньому



Сторінка1/16
Дата конвертації08.09.2017
Розмір2.81 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Докія Гуменна

Скарга майбутньому


З незалежних причин твір цей друкується на вісім років пізніше за вже опублікований роман-хроніку «Хрещатий яр». В дійсності «Скарга майбутньому» — попередня книжка, а вже після неї йде «Хрещатий яр».
150-літтю

безсмертного духового батька

народжених і прийдешніх українських поколінь,

ТАРАСА ШЕВЧЕНКА, присвячую

А де ж твої думи, рожевії квіти?

Доглядані, смілі, викохані діти?

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи може навіки в серці поховав?

Ой, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай!

Зійдуть і ростимуть, і вийдуть з них

люди!

Т. Шевченко, «Сон»



Частина 1


І.

У пишній, зеленорозбуялій розкоші літнього дня, у мерехті сяйвотінів розкинулась тисячолітня столиця. А в цьому мерехті йде Мар’яна.

Серед густого мережива столітніх лип Мар’яна свідомо не бачить риштовань новобудови Дому Спеціялістів, не поспішає спинитися, зачудуватися: та це ж Київ, центр міста! Ні, вона хоче бачити себе — і бачить — не на вулиці Святославській, що з неї вийде ось на таку ж тиху вулицю Леонтовича, а в густому борі, у лісі великому, у пралісі-пущі, у нетрях яру. Десь стиха жебонить джерельце, десь отут серед рясних сяйвотінів ховається борть, у цьому незайманому Святославовому урочищі. Там за лісом на горі — княжий город...

Та, замість княжого городу, Мар’яна з тихої вулиці у яру виходить на широку шумливу Фундукліївську і завертає відразу на Стрілецьку. Стрілецька, Рейтарська, — от де був кінець середньовічного Києва, от чому вулиці тут такі вузенькі та тісні... Тільки модерні будинки початку цього століття поставали скелями над вузькими проходами з новонасадженими тополями...

Так би й ходила днями по Києву і жила б минулим, давноминулим, невичерпним життям його, зачарованим у назвах і п’ядях. П’ядь — і згусток леґенд, крок — і історія. І здається Мар’яні, що розсуваються рамки її маленького життя, падають грані тисячоліть — і ходить вона між ними вільно, у себе вдома.

Ніжся, столице, у розбуялій розкоші літнього дня! Багато віків осіло плідним прахом на твоїх бруках. Багато прийняла в себе соків і багато видала з себе ти, залита прозолоченою зеленню гаїв, садів, омита прадавньою рікою. На кручах і горбах твоїх не раз розцвітало, не раз заникало й наново пускало парості невмируще життя. І все ж ти — гніздо над безоднею, щасливе незнаністю безодні завтрашнього дня. Ти муруєш свої комашники, кожне існуваннячко в мурашниках твоїх ліпить собі гніздечко й тішиться сонцем літнього розніженого дня, так певно ступаючи по тверді невідання безодні…

А чи про ту безодню треба знати? Чи не краще — щасливо прожити дані тобі хвилини? Коли вже доведеться летіти в безодні, тоді й…

Мар’яна розмріялася. Коли йдеш під густозеленим склепінням каштанів, ступаєш на червоні й жовті цеглини хідника, посипані розблисками сонця, то думки самі пливуть через свідомість, звідкілясь приходять і кудись собі йдуть.

Вона повернула ліворуч, — і раптом шибнуло її завернутися назад. Та вже було пізно. За кілька кроків, назустріч ішла Васанта.

Сталося щось незрозуміле. Замість того, щоб зупинитися, широко всміхнутися, вигукнути: «Коли це ти приїхала, Боже мій? Невже проминув цілий місяць?»… замість цих і ще не знати яких щирих, радісних вигуків, Мар’яна пройшла повз товаришку навіть не зупинившись, сухо-ввічливо вклонившись — як малознаній людині.

Аж пройшовши кілька кроків, приголомшена, вона очутилася, усвідомила, що сталося. Невже це були вона й Васанта? Після місяця Васантиної подорожі на Кавказ? Ні, не було цієї зустрічі, це приверзлося.

Але інакше Мар’яна не змогла б.

А все ж вона наче полетіла в безодню, в ту безодню, що про неї думала кілька хвилин тому.

Навколо, як і хвилину тому, панувала пишна, зеленорозбуяла розкіш літнього дня. У розблисках сяйвотінів могутньо дихала столиця.



II

Цілий місяць Васанта не бачила Києва. Сьогодні, ще не спочивши з дороги, вийшла з дому

І зразу охопило її те незрівняне ні з чим блаженство, якого ніде інде не могла знайти. Її Обсерваторна навіть із кривими хідниками, повивалюваними цеглинами, заповнена вона тінями від гіллястих широколистих каштанів та могутніх лип, — отак, наче який провінційний закуток. Але виходиш із дому і зразу відчуваєш: Київ! Оце може повітря, що ніде інде нема? Може оці модерні будинки серед приземих грибів минулого століття та на пустирях? Може свідомість: п’ять хвилин — і ти вже йдеш асфальтованим хідником Бульварно-Кудрявської, сідаєш у трамвай та входиш у холоднаві, суворі, з арками та колонами коридори Академії Наук?

Не знати. Погожий день на грані літа з золотавою київською осінню розмріяно манить своїми прозорими далями. Всього зразу хочеться, усе відразу облітати, — і центральну маґістралю Хрещатик, і вигинчасту розлогу Фундукліївську, і по садах-кручах над Дніпром поблукати, на ліси чернігівські поглянути, отам коло біло-синього палацу роботи архітекта Растреллі, там де сірий асфальт великої площі уквітчаний жарчервоними канами. Так вражає її кожен раз отой перехід рівної площі в обрій Задніпрянщини… Наче прірва, а то — небо.

Хоч Обсерваторна й маленька, захована вуличка, але й тут несподівано з-за будинку, межи двох мурованих скель, розігналась ген-ген синя далечінь. Наче й у місті, і наче десь у Пущу-Водицю тебе манить, чи на Батиєву гору…

Оця одність, злиття природи з містом та його архітектурою, — Васанта не раз про це говорила з Мар’яною, — ніде так не відчувається, як у Києві. Недарма кияни, як зустрінуться десь, навіть на екзотичному Кавказі, не наговоряться про кожну київську вулицю.

Ще бракує Васанті Мар’яни. Навіть не знає, — чи йти зразу до Академії Наук, чи просто вже до Мар’яни. Душа її просить друга, щоб усю цю навалу пережити, навалу вражень із далекої подорожі, навалу зустрічі з улюбленим містом. І блаженство її стане повнішим, бо пейзаж без людини — мертвий.

А хто ж є ближчий за Мар’яну? Від того тільки, що розповідаєш їй, все стає повніше, рельєфніше, значніше, смішніше. Мар’яна — то Васантине доповнення, як Васанта — Мар’янине. А хто ж? Ота розбита паралічем руїна, що коло неї Васанта доглядачкою? Ні, там ніколи нічого спільного не було, то на неї якийсь туман найшов...

Трамвай саме наближається, Васанта підходить до зупинки — але роздумує сідати. Чи не краще пішки? Два-три повороти, дорога через молодий парк — і вже на Володимирській. Чи варто душитися в трамваї?

Вдихаючи київське повітря, вона питає себе — в чім річ? Чому при всіх тих екзотиках, краєвидах, у кавказьких горах та долинах — ні разу їй так не вдихалося? Наче напивається найцілющішим напоєм. Не вистачає, хіба, Мар’яни для цієї повноти…

Ніби вгадуючи її підсвідому думку, вулиця вивернула з-за рогу знайому постать. Граційна, тонка, тонша, ніж в уяві Васантиній, ішла Мар’яна. Як звичайно, щільно притиснула до себе торбинку, у швидкій ході, зосереджена, не розглядається по боках. Не підозрює, що Васанта вже вдома! Думає, що ще десь у морських зелених хвилях купається.

Васанта вже здалека розцвіла. Так вони завжди розцвітаються, заглядівши за верству одна одну. Найближчі товаришки з шістнадцятьох років. Такі нерозлучні, що часто сплутували — котра Васанта Чагир, а котра Мар’яна Вересоч. Такі однозвучні, що одна лише натякне, гляне, промовчить — вже друга цілком уся обізвалася.

Не дійшовши трьох кроків, Васанта навіть зупинилася, чекаючи, щоб швидше підійшла подруга. І справді, Мар’яна її вже загляділа… Вона не спинилась ані на секунду, чужо-чемно вклонилася і розмірено-швидкою ходою пішла далі. Навіть не спитала: «Як живеш?»

А Васанта так рвалася заспівати з нею той грузинський мотив, що привезла з собою!..



III

Було це фантастично, неприродно, дико. Те, що сталося щойно. Васанта обернулася всією постаттю і довго дивиться услід, хоч рухлива сітка пішоходів вже замкнулася за Мар’яною.

А може це не Мар’яна? Може то видалося Васанті цих кілька хвилин? Може Мар’яна не впізнала її?

Ах, ні, впізнала! Задубілу холоднечу ту добре знає Васанта. Колись у Розкішній Мар’яна раптом замкнулась у таку саму після Васантиної невинної, кинутої мимохідь, фрази: «Ти будеш фарбувати губи, а я — ні!»

А ці ж слова, презирство до звичайного жіночого шляху, у них, шістнадцятилітніх школярок, виникли з їх жарких розмов про найбільшу мрію — учитись! Розвивати свій інтелект, щоб ні в чому не поступитися «вищій породі» — чоловікові. Тоді ж, кришталевими ночами в парках, що відібрала революція у графа Браніцького та подарувала розкошанській педагогічній школі, у парках тих гойних розробляли вони «теорію» свого далекосяжного майбутнього. Обидві вважали, що вони з кращого матеріялу, ніж оці всі дівчата, які тільки й думають про заміж та всю свою винахідливість і мозкові зусилля скеровують на штуку кокетства. Їх вабила природна краса, що її головна прикмета — розум, дотепність, очитаність. А яскравих, юних барв їм тоді не бракувало.

Мар’янина блискуча кар’єра була вже усталена, вона — майбутній історик. Ця безперечність прийшла до Мар’яни раз у степу, по дорозі з Розкішної додому. Мар’яна співала «Вночі на могилі», особливо смакуючи «степи, лани тільки мріють, широкії…», і намагалась уявити, що діялось тут споконвіку. Примарювалися й неслухянно утікали тисячоліття в цих степах-ланах, зіткані в образи, туман і мариво, а Мар’яні було цього мало. Що діялось у цих степах? Що то за скити і які вони? Хто ці могили понасипав? Як шкода, що Мар’яна не має двох життів — усе це вгорнути в себе. Ну, але одного вона не пошкодує, а щось таки довідається. Ясно, вона — історик.

Васанта ж мала стільки бажань, що розгублювалася. Математики, фізики їй не треба вчити, вони самі вкладаються в голову на лекціях. Але й географія, світи її ваблять, і тонкий інструмент мови в неї арфяний. А очитаність Васантина навіть Мар’яну дивує. Коли вона, у селянській хаті, встигла усе те перечитати і так по-дорослому сприйняти?

Може під впливом учителя вирвалась у Васанти ця необдумана фраза? Фортунат Михайлович виділяв їх з-поміж усіх учнів педагогічної школи. Це він завжди підкреслював їх непересічність, але він же й жорстоко-в’їдливо, може не як учитель, доткав. Безжально висміював, особливо Мар’яну. Пророкував їй, що з неї вийде добра попадя! Чи він навмисне, щоб викликати її опір лінивій провінційній оспалості? Мар’яна тоді справді була червона, кругла й опецькувата, не така, як тепер, дощечка. А вони так гірко всі ті «пророцтва» переживали і в юнацькому запалі йшли ще далі за вчителя: сповідалися одна одній в смертельному гріхові — лінощах, вихвалялися, хто більше прочитав, намагалися одна від одної не відстати і — борони Боже! — не бути подібними до тих кандидаток у «жіночі університети», яких була повна педагогічна школа.

Ще колись похолоднішало між ними через таку ж дрібницю! Двері були не зовсім причинені. Перша йшла Мар’яна, вона, не турбуючи дверей, просковзнула в отвір. Слідом — Васанта, вона для себе широко навстежень відчинила. «Так і в житті буде, — тріюмфально сказала Васанта. — Ти будеш іти боязко, а я — все широко відчиняючи».

І от такі дрібниці наганяють на цю Мар’яну химерики. Зникають же вони від пісні. Тут уже товаришки просто необхідні одна одній! Ніхто так не відчуває, як яку пісню треба співати, навіть сама кожна наодинці.

А що в педагогічній школі хор був дуже важлива частина їх буття, то гніви Мар’янині безслідно випарювалися, коли після співанки котрась казала: «Ану, заспіваймо!» Тоді за п’ять хвилин в екстазі дивились одна на одну, сміялись і раділи не знати чому. Забувалися вищість і зарозумілість, — бо ж ясно, що Васанта почувала себе визначнішою, коли, скажімо, Мар’яна цілу ніч проспить без жадних пригод, а Васанта після цікавих походеньок повертається опівночі і, замість іти дверима, лізе деревом, а з дерева перескакує на балькон їхньої кімнати. Розкішна, стави, двоповерхові будиночки в парках, місячні посріблені ночі — яке то все далеке!

Якось тоді знаходила дорогу до Мар’яниної душі, а тепер от… Чого ж вона гнівається? За що?

Васанта ж так хотіла не кому, як їй, про море розповісти. Завжди тятива їх невмирущої дружби була пружно натягнена, — і як жили разом у шкільних та високошкільних гуртожитках, і як у різних містах були. Васанта відчуває в цю мить, що ця тятива ослабла, охляла.

Ні, щось між ними сталося нове.

Як, буває, увіллється через вікно якась мелодія і на душу накотить наглий смуток, — так Васанті неймовірно жаль. І образи опік.

Чого так зневажила її Мар’яна? Так зневажила, аж терпка спазма здавила горло…

Прив’яла, пішла далі.

IV

Несподівана зустріч із Васантою ударила Мар’яну гострим мечем у саме серце. Ще за хвилину йшла вона байдужа до всього, карбувала свій крок знайомими вулицями, вдосталь чужа цьому нудному звичайному довкола. Може навіть і не дуже опанована своїм внутрішнім світом, розсіяна, бездумна.

А в цю хвилину, ні, щойно, кілька секунд перед цим, Мар’яну пронизало гостре почуття втрати. Так, вона вже не має Васанти! Втратила її назавжди. Ту, давню, — що сипала іскрами свого молодого завзяття. З цим веселим завзяттям посилала вона назустріч лунам левад, ярів, городів розкошанську пісню «Ой, у полі криниченька на чотири зводи...», а їй обзивалися луни зеленого гаю терпко-дзвінкими голосами підлітків: «... ходив козак до дівчини та й чотири годи…» Захована в садах і пагорбах розкошанського кутка оселя Чагирів уявляється Мар’яні тепер у небутті вимріяної казки. Простелене біле рядно на зеленому шпориші під черешнею, а на ньому — миска рум’яних пирогів із яблуками, друга — повна сметани. І все це скупане в блакиті й сонці. Здається все це човником, що відпливає в минувшину двох-трьох століть. Та пісня ж та наївна зосталася Мар’яні в дарунок. Часто, як хоче відпочити й відтворити навколо себе сільську безпосередність, співає собі Мар’яна цю пісню.

Ой, дівчино, повна рожо,

чи сватати можна?

Козаченьку, барвіночку,

хоч у неділечку.
Ой, дівчино, повна рожо,

в неділю не можна,

зажди мене до осени,

Господь нам поможе.
Ой, не можна, козаченьку,

до осени ждати,

трапляються добрі люди,

віддасть мене мати.
Милується ж особливо останньою строфою:
А як не дасть мене мати,

віддасть мене батько,

буде тобі, козаченьку,

та й за мною жалко…

Співали цю пісню всі розкошанські городи, і як подруги виводили так само дзвінко-терпко, то почували себе часткою пейзажу.

І не змовляючись, переходили на романс «Ой, місяцю, місяченьку…» або «Колискову» Верховинця — «Тихий сон по горах ходить, за рученьку щастя водить…», всю на невловлених півтонах побудовану. Або кантату «Світе тихий, краю милий, моя Україно.. або, «Наш отаман Гамалія…» Або Олесеву «Гукайте їх, вони десь заблудились…» Або… або… або… Так могли цілий день. Подобалась їм саме ця гра різноманітности внутрішнього духу пісень. Тут удова «орала-волочила, слізоньками примочила» — і раптом швидка-танцюриста «ой, дуб-дуба-дуба-дуба…»

Одне слово, тієї Васанти вже нема, високої гнучкої школярки з посмішкою аж до вух, у сірому, перешитому з офіцерської шинелі й облямованому сивим смушком пальті, в зухвало-яскравій хустці, що зливалась із кольором її рум’янців. Поки не побувала Мар’яна в Чагирів на Дитинці, то думала, що це якась виніжена шляхтянка, так багато прирожденної ґрації було в Васантиній зовнішності, рухах, грі слова й думки. Поки не забреніло в унісон їх найпалкіше бажання — учитися! — думала, що якась пустопорожня, зарозуміла, скороспіла паннуньця — так далеко чути було Васантині сміхи в гурті по парках і клясах розкошанської педагогічної школи.

Підкорена многогранністю, Мар’яна відтоді все оберталась до Васанти, як соняшник до сонця. І от не помітила, коли сонце перестало світити. Коли ж вона Васанту втратила?

Не сьогодні, десь раніше. Може тоді, як окрилена, живорадісна виїжджала Васанта у відпустку, а Мар’яна прийшла до неї пригнічена, розтрощена своїми тягарами. Тоді Мар’яна прийняла удар.

Бо Мар’яна не мала куди поткнутися, не знала, що з собою робити, нащо їй світ, нащо вона світові. Бо Мар’яні збіглися перед глухим муром усі дороги, й нестерпно треба було хоч «пробі» крикнути у цій безповітряній закутані. А Васанта весело й заклопотано метушилася серед дорожніх речей і на все це відповіла:

— Ти загниваєш і розкладаєш інших!

Як могла Васанта таке сказати? Вже ж ніхто так, як вона, не знає глибин розпачу й відчаю. Хто ж так обізнаний з усім життьовим вузлом, що в ньому опинилась Мар’яна? І найгрубша ґудзомаха в тому вузлі — нічого не вийшло з Мар’яни, пустоцвіт. Кажуть, як є геній, то він усі перешкоди проб’є. Мар’яна знає, що є в неї геній, а от, — усі мають місце в житті, вона ж не має.

Тоді прийняла удар, а сьогодні, аж ось у цю мить, після несподіваної зустрічі, збагнула, ридаючи: зосталося їй оплакати дорогу могилу, довголітню дружбу, найбільшу, найповнішу любов свого життя.

Як могла тепер до неї засміятися Васанта, як могла ще чекати її щирого привіту? Як це вона не тямить, що дружба їх уже вмерла? Бо то не Васанта — ота, що не відчула Мар’яниного пригноблення, з висоти своїх цікавих перспектив погордувала нею. Оця якась не така Васанта.

Тому так, на сором собі, розридалась Мар’яна на вулиці серед білого дня, ідучи з курсів чужоземних мов.


V

Розгублена й вибита з колії, підходить Васанта до жовтого ампірного будинку Академії Наук, де міститься науково-дослідний Інститут Мовознавства і де вона закінчила аспірантуру, а тепер працює в комісії укладання нового правописного словника.

От! А вона так часто розмовляла в душі з Мар’яною, так хотіла їй розповісти про свої кавказькі враження. Всі ті гори, ущелини, скелі, водоспади, приморська південна екзотика — напевно запалили б Мар’яну.

Щось її вкусило. Мабуть якесь чергове нещасливе закохання. А може знов які неприємності з дрібнобуржуазним походженням? Викинули її з Інституту Історії, мішки латає в якомусь зерновому складі, ніде місця не загріє — а не може з тим помиритися.

В цьому пункті Васанта може тільки співчувати. Їй ніколи не доводилось на своїй шкурі зазнавати мороки з анкетами. Всі її відповіді згідні з дійсністю, і найпричепливішим «бдітєлям» нема з нею роботи…

В просторих вестибюлях і фойє, прибраних білими колонами, віє приємною прохолодою, мабуть, від цих стародавніх, як у Софіївському соборі, чавунних квадратових плит долі. Васанта спритно й зручно пішла сходами вгору, вже почуваючи себе вдома. От зустрінуть, оточать, розпитуватимуть. Трохи посмішок, трохи заздрости… В цей гарячий день і роботи, мабуть, не буде, а лише розмови про температуру в Сухумі, про виноград, евкаліпти, про сванів та хевсурів…

Як і завжди, в інституті тихо. Паркети, натерті блискучо-червоно, вкриті грубими широкими хідниками, а тому кроків не чути. За столами сидять співробітники, зрідка шарудять листки перегортуваної книжки чи картки майбутнього словника. Коли розмовляють, то нахилившись одне до одного, пошепки.

Академічна обстанова завжди була Васанті приємним холоднавим душем у спеку. Так і сьогодні. Занурившись у атмосферу наукових заль, забула Мар’янину образу, жаль до неї. Справжній друг повинен тільки радіти успіхам друга. Мар’яна ж, видко, не може простити, що Васанта побачила трохи світа,. Їй заздро. Ну, що ж...

— А-а-а!

— Кого я бачу? З приїздом...

Усмішки, привітання, потиски рук. Товаришка Чагир уже вернулась із своєї екзотичної подорожі? А ми думали, що вас там умкнув якийсь абхазець. Чи правда, що на Кавказі й досі молодий умикає свою наречену, а брати за ним женуться — це обов’язковий весільний звичай? Привезли светра з кавказької вовни?

Васанта на все відповідає, але наче не те каже, що хотіла б. З ними всіма не те чомусь іде на уста, що лежить на серці. Без цих стандартних жартів їй хотілось би, як би Мар’яні, розповісти про відмінний дух іншої країни, про той її особливий чар, про високогірську Сванетію, про загадкових хевсурів, де тримаються звичаї й одяг середньовічних лицарів, а дорога до них — ще й досі вузька гірська стежка...

Але перше треба відбути оці охкання й ахкання, а ще — формальність повернення на працю, рапорт.

Маленька секретарка інституту, що сидить у канцелярії поруч із кабінетом директора, також здивована появою Васанти, вірніше, чомусь не дуже втішена. Чому ж вони казали, що Чагир не вкладеться в місячний термін і запізниться?

— Ви могли б довше побути у своєму Сухумі, — сказала.

«Тепер треба переробляти наказа, викреслити «за невчасну явку на роботу», знову передруковувати», — невдоволено думала секретарка.

І доказала:

— Річ у тому, що ви вже в нас не працюєте.

— Що ви сказали?

Васанта не зрозуміла.

— Вас нема в штаті співробітників себто… за скороченням штату вас звільнено, — набравшись духу, скоромовкою випалила секретарка придумане в останню мить.

— Я не розумію, що ви кажете, — майже безголосо протягнула Васанта.

— Я також нічого не знаю, — вже опанувала сухий тон секретарка. — Зверніться до парторга.

Вона все сказала й тепер може не звертати більше уваги на Васанту Чагир.

А Васанта Чагир все ще стоїть, дивується. Вона — безпартійна, чому до парторга?

— Ну, то до голови профкому. Мені дали готові списки, моє діло надрукувати, — промимрила секретарка, ніби виправдуючись, ніби відганяючи докуку.

— Я хочу зайти до директора!

— Директора нема.

Хоч директор і є, але маленька секретарка знає: відповісти треба саме так.

Повільним кроком вийшла Васанта у довгий коридор, все ще певна, що зайшло якесь непорозуміння, зараз ось воно виясниться. Коли вона виїжджала місяць тому, голова правописної комісії аж плакав, що без неї не встигнуть укластися в термін.

Ні, зараз усе виясниться. А може… Може вона заплуталася в часі і на день-два спізнилася?

Назустріч їй іде співавтор статті, яку вони написали удвох з доручення вченої ради інституту, статті про помилки й ворожі вилазки вже репресованого професора Тополі, їх учителя, колись завідувача катедрою мовознавства в університеті. Співавтор голосно вітається, широко усміхається — та тільки тепер Васанта побачила в цих усмішках і вигуках елемент жалю, ба навіть обережности.

— Скажіть, що тут в інституті без мене діялося? Якась чистка?

Співавтор стріляє очима навколо.

— Звичайне скорочення штату. Ви також попали під скорочення?

— І навіщо ви питаєте? — з докором глянула йому ввічі Васанта. — Ви краще за мене знаєте. Не за те ж мене звільнили, що я їздила у відпустку під турецький кордон?

— Я щось чув одним вухом, — знижує голос і відступає крок назад вчорашній друг і приятель, — про ваше куркульське походження.

— То ви вже боїтеся зо мною говорити?

Презирству Васантиному нема меж. Вона — і куркульське походження! Ніколи не ховалася вона із своїм походженням. Як писала завжди в анкетах, що батько її — селянин-середняк, має три десятини землі, — то так воно й було. Як у якійсь недавній анкеті написала, що батько її — член колгоспу, то також не брехала. Тепер, правда, батько її, старий Панас Чагир, працює конюхом у якійсь транспортній конторі під Києвом… То що ж у тому ганебного?

Співавтор виправдується, переконує. З чого Чагир узяла, що він боїться?

— Ви тільки не хвилюйтеся… Підіть до Моті, он він іде, і сьогодні ще все виясниться. Однаково, на ваше місце нема кого посадити, мучимося.

Він ще щось говорив, але Васанта вже й сама загляділа руду чуприну Моті Розенблюма, голови профкому.



VI

В кімнаті так наче б чогось не вистачає.

Мар’яна озирнулась навкруги, не тямлячи — що ж таке? Чи вона вже давно ґрунтовно не натирала підлоги, чи багато дрібних і непотрібних речей лізе ввічі? Їй щось заважає, хоч через вікно й лине густа хвиля липоцвітного запаху, хоч надворі — дзвінкий, сонячний день.

І все ж — чогось не вистачає. Або йти кудись, або щось робити — так порожньо. І нічого не хочеться. Як це колись Мар’яні не вистачало часу, хотілося, щоб доба складалася з сорока восьми годин?

Око Мар’янине сковзнуло по стінах, закритих її «килимами». Колись, як ще оселилась в цій кімнатці, повернувшись із провінції-вчителювання, купила матерію, фарби, а малюнки й композиції сама собі надумала. Скільки то було в неї тоді змісту, повноти й радости! Скільки запалу! Хотілося якнайшвидше зробити, подивитися, що виходить. Тоді ж саме їй не вистачало часу. То була пора великого злету — прийняли її до аспірантури в науково-дослідному Інституті Історії, стелилась попереду наукова робота. Тоді Мар’яна виходила на великий шлях.

А чи не можна б і тепер, от зараз, влаштувати собі таку радість? Тут же вже її необмежена влада — як нема більше незавішеної стіни, — можна ще удекорувати двері. Не скрізь же вона така безсила, як у науковій кар’єрі.

Мар’яна критичним оком поглянула на майбутнього «килима». Оці сірі два мішки треба випрати та пофарбувати. Може зшити вперед? Кольори? Мар’яна їх бачить: теракотове тло, ультрамарин і біле, але білого небагато. Малюнок? Залежить від неї. От розшукає зараз той листок з дитячої книжечки, візьме якусь малу деталь із неї та скомпонує.

Мар’яна не гає часу. Повитягала з-під етажерки старі течки із давніми своїми «архівами». Справді бо, в неї, як у доброму старому домі, — і «килими», і «архіви». Десь у пачках листів та фотографій має бути той листок, Мар’яна не знати нащо береже його разом із «реліквіями» юнацтва. Ось одна «реліквія» — писаний на бухгальтерському папері хемічним олівцем щоденник. Не Мар’янин, одного закоханого. Тоді Мар’яна до цього закоханого зосталася байдужа, але минули роки — щоденника про кохання до неї береже серед «реліквій». І досі віє від нього великою безнадійно-могутньою пристрастю. А тогочасну Мар’янину любов, химерного «либедського матроса» Андрія, та ту гру їхню в «журавля й чаплю» — от і забула вже. Навіть ніякої «реліквії» не залишилося від тієї Мар’яниної пасії, що вабила її й відштовхувала в одній мірі. Юнацька чистота під маскою міської зіпсованости, аристократична тонкість підсвідомих жестів, незрозуміло, де взята в дитині робітничих кварталів. Жарґон передмістя й замилування в складних філософських нюансах…

Задумавшись про «либедського матроса», цим разом Мар’яна тільки злегка перегорнула зошита з червоними бухгалтерськими лініями і взяла до рук конспекта з політекономії, теж чомусь їй дорогого. Листка з дитячим віршиком та орнаментом не знаходилося, зате натрапила на… о, диво! І вона теж грішила віршами? Ще й з поправками та листом Тичини. Бідний Тичина, на яких бездар витрачає свій час та увагу!

Таки справді цікаво покопатися в цих пожовклих забутих реліквіях. Мар’яна сидить вже з годину, розклавши кругом себе на підлозі друковані й від руки писані листки, зошити, вирізки. Все те нащось складалося, має свій зміст. Ось маленька записна книжечка з карикатурами, піснями та епіграмами... А-а, це як вони після закінчення інституту мандрували в Криму та дряпались на Ай-Петрі…

А ось… О, Боже, як потрапила до неї ця фотографія?

Мар’яна забула, чого вона розбурхала стільки споминів про різні епохи. З фотографії дивився на неї м’яко-сумовито, довірливо, може навіть докірливо, стрункий чорнявий молодий чоловік. Сидить на стовбурі напівсхиленого дерева, його вгорі й знизу обліпила дітвора, а на звороті напис: «Дорогому Павликові з заздрістю, що й ми, старики, були колись такими щасливими. Володя».

Павликові, а одначе опинився в її «архіві». Володя й не догадується десь, що Мар’яна має його фото. Її ж могли тоді зловити, як вона побачила й вкрала з стіни цю картку. Це було через рік після тієї незрозумілої ночі. І навіть через рік, і навіть ось через стільки років схвилювала Мар’яну вона.

У той вечір, можливо, не одне її життя повернулося зовсім іншим річищем, а й ще кілька. Ще три. Володя із своєю нареченою розійшовся. Розійшлася й Мар’яна з Василем.

То були все гнізда над безоднею. Ще вдень, ще як несподівано ця кімнатка наповнилася гістьми,. — не знала, що хвилі несподіванок можуть накотити всі разом і після їх роботи береги життя наберуть зовсім інших обрисів.

Мар’яна тоді щойно приїхала з провінції і мало їх подружжя виглядати так: Василь вчиться в педагогічному інституті, вона — на аспірантурі. Так прирекла собі Мар’яна, власне, прирекла себе на той обов’язок подружжя. Усі ж так роблять. Хтось у подружжі — жертва, а чи то мала бути вона чи Василь — не задумувалася, занадто хотів обожнювати її Василь. І вона не знала, які демони завіряються в ній, яка мана заворожила її душу.

Василь же бачив, що вона розумніша за нього. І Мар’яна відчувала це щоразу в тій нудьзі, що завдавав їй цей невідступний і на все згідливий поклонник. Єдиний вихід відкараскатися від його настирливости — одружитися вже, чи що? Вона не обіцяла йому родинного затишку, він бачив, знав, що всі думки її не тут, а коло інтелектуальної роботи. А як він хоче панькатися, тішитися нею, то Мар’яна вже скорилася цій долі. Чи ж лежить на її сумлінні та кривда йому?

Несподівані гості принесли із собою все, що треба для входин. От згадали, що земляки, й заскочили Мар’яну — мати, її дочка й дочки наречений, Володя. Все це — далекі люди, хоч і знають п змалку. Не ближчі й не дальші за Василя, за весь світ. Всі вони — за прозорою стіною, для них треба бути не собою, а такою, як вони її уявляють. А Володю, звичайного собі студента-медика, також не раз бачила в них, у цій простій, добрій родині візників. Гарний голос, добродушність, жодного виразистого вияву понад загал передмістя, пласкі сентенції, як наприклад, «за гроші все можна купити», — Мар’яна просто його не бачила. Хай уже п’ють і їдять, що самі принесли, Мар’яна тільки підкоряється обов’язку господині й намагається змавпувати цю ролю з когось уявного.

Гості повеселилися, побажали Мар’яні та й розійшлися. Спочатку десь дівся Володя, вийшов, зник і не було його, аж поки стара з дочкою не пішли. Мар’яна вже й забула за них, вже прибрала все, — як вернувся Володя. Пішли… а йому так зле! Він весь час сидів у подвір’ї під липами. — Так, там дуже гарно, як гай, хто б подумав, що за таким непоказним будинком… — І невже він так довго просидів? Боже, так голова болить!

Блідість і незігнані ще сліди страждання. Володя — друг того дому, де Мар’яну приймають завжди, як свою. Все це — прості добрі люди, чого ж Мар’яна має заноситися? Вона питає:

— Може ви трошки полежите?

Володя вдячний. Лежачи, він почуває себе вже краще, так як би й у Павлика. Дуже він їх любить, він же в них змалку виводився. Задушевність розмови, як у поїзді часом буває, без жадних задніх думок, без бажання вгодити, приладнатися. Говориться, що хочеться. Перша зупинка рознесе їх у різні боки. Але ця задушевна хвилина довела Володю до признання про затаєне, занурене в підсвідомостях, прикрите добродушною байдужістю. Матері не пам’ятає він. Ніколи не знав материної ласки. Нема, мабуть, нічого в житті ціннішого й людині необхіднішого, як оця тепла долоня матері, оця безкорисна прив’язаність.

Вже й світло засвічене, а задушевна розмова про людське, гарне лагідно пливе, як липовий дух у вікно. Може навіть краще, що їх двоє, а не четверо, може тому виник цей настрій тихої довірливости, щирости без задніх думок. Мар’яна теж признається: в ній такі дивні, невиправдані почування ще з дитинства живуть. Страшної самітности. І в родині росла, а малою гірко плакала. Чого? «Мене ніхто не любись!» Якої любови, якого тепла хотілося їй? От такого чогось… Нема того… Та тепер Мар’яна звикла, виховує себе в атмосфері суворої твердости, бо знає, що того, найпотрібнішого кожній людині, нема...

Стук у двері.

— Можна!

І входить… з валізами, з вокзалу —несподіванка накочує одна на одну — Василь, Мар’янин наречений, з товаришем. От. У неї, як нема поблизу Василя, на ліжку лежать якісь чоловіки!

Це думається.

— А ми збиралися у тебе ночувати. Були вже в Лаврі, в гостинниці, а там нема місця, — Василь сказав «у Лярві» — чи не навмисне, щоб у цій кімнаті прозвучало це слово?

Боже, який же нецікавий цей Василь! Якби ж він був хоч трохи складніший!

А що думає Володя, що о десятій годині два чоловіки приходять наніч, то вже й хто його знає. Він не ворушиться, байдужо лежить і не реаґує навіть, коли Василь ображено кидає:

— Ну, та ми вже не будемо заважати, пошукаємо собі десь іншого місця. Щасливо зоставатися!

Ніяких запитань, ніяких пояснень. Лише вдячна рука притягнула Мар’янину руку, поцілунок в долоню. І потім Мар’янина рука досягла гарячого чола Володиного. Він плаче? І хоч мокра її долоня, Мар’яна знає вже, що вона зробила все вірно, що досі не схибила.

Якби ті не пішли, то Володя ще трохи полежав би, відпочив від ослаблености, скріпив свої жалі та й пішов би, а Василь із товаришем приїхав би як до свого дому, а Мар’яна підкорилась би неминучій ролі будувати родину. Любу чи нелюбу.

А сталось зовсім інше. А дійсність сказала: «Ні, ти — для кохання! Або сама». І аж тепер Мар’яна знає, що дуже добре — розрив з Василем. Аж у той вечір збагнула Мар’яна, яка мука — Василь. Бо довго-довго, до світанку не могли розлучитися. Кохання? Не знати, як це називається — ця велика правда, що постала сама собою. Мар’яні тільки здавалося, що так не може бути. А Володина наречена? А обов’язок перед Василем?

Цей обов’язок, незримий сторож над душею, говорив устами Мар’яни: «Вже час, вже час іти вам, Володю!» Але то були марні слова, ніхто з них не слухав того сторожа. З тією ж печаллю, що й про матір свою — ніколи незнану, Володя питав: «Чого ти мене гониш?» І це була уся їх розмова, бо й цієї не треба було.

А наостанку, на світанку, уже в дверях сторож, наперекір Мар’яні, сказав жорстокі слова:

— Ідіть — і ніколи більш не приходьте.

Бо ніколи такою величчю, такою правдою і правом на щастя не вибухла Мар’яна. Ті плиткі штучні закони й приписи людські, якими вона намагалася загатити повінь, — були дрібні трісочки. Мар’яна побачила це на другий день.

Але вона сказала Володі більш не приходити. І він її послухався. Без розпитувань, без пояснень. Більш ніколи не був тут.

Це, але безмірно глибше, схвилювало тепер Мар’яну. «Старик» Володя, такий задушевний, — чи зміг він знести ту її жорстокість? Після його вайінтимніших признавань, лише їй довірених… Він же її й на крихту нічим не образив тоді, а вона так його вдарила.

Серед розкиданих своїх «реліквій» сидить заскочена зненацька Мар’яна, вдивляється у власну, їй незрозумілу, душу. Чого ж вона прогнала щастя, яке само прийшло до неї у всій своїй многогранній повноті? Які демони шепнули їй ті шорсткі слова?

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка