Дитя, оточене критикою навчається звинувачувати; Дитя, оточене глузуваннями навчається бути недовірливим; Дитя, оточене ворожістю навчається боротися



Скачати 185.78 Kb.
Дата конвертації09.09.2017
Розмір185.78 Kb.


Дитя, оточене критикою - навчається звинувачувати;

Дитя, оточене глузуваннями - навчається бути недовірливим;

Дитя, оточене ворожістю - навчається боротися;

Дитя, оточене ганьбою - навчається відчувати провину;

Дитя, оточене терпінням - навчається бути терплячим;

Дитя, оточене похвалами - навчається бути впевненим;

Дитя, оточене чесністю - навчається бути справедливим;

Дитя, оточене безпекою - навчається вірі;

Дитя, оточене схваленням - навчається поважати себе;

Дитя, оточене симпатією і дружбою - навчається знаходити любов у цьому світі.

     Гарольд Д. Сейла


Виховання – проблема вічна. Відколи існує людство, відтоді і дбає про потомство і продовження роду. Від батьків передається генетичний код, рідна мова, матеріальна й духовна культура, що забезпечує прогрес суспільства, наступність і спадкоємність поколінь.

Пам’ятаю, коли вперше була призначена класним керівником, то довго міркувала про обов’язки, які покладені на мене. Пригадувала своїх вчителів, викладачів. Аналізувала, чому одні залишили в моєму серці теплий спогад, а інші забулись мною, наче їх і не було. З роками зрозуміла, щоб бути класним керівником недостатньо добре знати свій предмет, бути “реалістом”, бачити світ таким, яким він є насправді. Класний керівник, а краще сказати, виховник, мусить бачити той результат своєї праці, який отримає внаслідок своїх зусиль.

”У свої помисли про дітей завжди вкладаємо надію на те, що світ після нас стане кращим. Діти, як Великодні дзвони - обіцяють нам воскресіння добра, хочемо повторити себе в дітях, краще ніж це зробили наші батьки. Це суттєвий момент у фаху та праці вчителя-виховника, котрий вимагає від нього віри в ідеал, в людину і в перемогу добра… Власне, тут маємо, можливо, найглибшу відповідь на запитання: як виховувати дітей? Відповідь на поверхні: прямуй чесно туди, куди хочеш привести своїх вихованців“, - з цими словами Омеляна Вишневського важко не погодитись.

Якими ж я бачу своїх вихованців? Якими вони підуть у широкий світ? Це важливе запитання, яке я поставила собі і думаю, що більшість класних керівників задумуються над цією проблемою також. Ось, на мою думку, ті риси,які повинні бути притаманні моїм учням:



  • Гармонійно розвинені;

  • Високоосвічені;

  • Соціально активні;

  • Національно свідомі;

  • Інтелектуально-творчі;

  • Високодуховні;

  • Патріоти;

А досягнути своєї мети можна, опираючись на національну систему виховання. Адже національна система виховання – це історично обумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, що спрямована на організацію життєвої діяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особистих рис громадян України, які включають у себе національну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Ціннісне ставлення особистості до свого народу виявляється у такій важливій якості, як національна самосвідомість.

Національна самосвідомість включає особисту ідентифікацію зі своєю

нацією, віру в її духовні сили та майбутнє, волю до праці на користь народу, вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, звичаї, обряди, символіку, систему вчинків, які мотивуються любов’ю, вірою, волею, осмисленням відповідальністі перед своєю нацією. Звичайно, тут варто керуватися заповідями Г.Ващенка.”… Треба пам’ятати, - писав він,- що на теренах України живуть і інші народи. З ними нам доведеться співпрацювати, а це можливо лише за умов справедливого ставлення до них, при якому захищаються права українського народу, але разом з тим не порушуються законні права інших народів” (Ващенко Г. Виховний ідеал – Полтава, 1994). Ця принципова позиція закладена і в нашій Конституції та спеціальному Законі про національні меншини.Цієї позиції дотримуюсь і я у формуванні особистості, класного колективу.

Тому проблемним питанням, над яким працюю, є «Виховання гуманності, формування особистості учня, його національної самосвідомості і громадської гідності”. Перед собою ставлю мету: „Формувати громадянина, патріота, інтелектуально розвинену, духовно і морально зрілу особистість, готову протистояти асоціальним впливам справлятися з особистими проблемами, творити себе і навколишній світ”.

У роботі з прищеплення національної самосвідомості ми реалізуємо принципи національного виховання:

1.Народності – єдність загальнолюдського і національного. Національна

спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування національної

свідомості, любові до рідної землі і свого народу. Крім того, прищеплення шанобливого становлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етичної обрядованості всіх народів, що населяють Україну.

2.Природовідповідність виховання- врахування багатогранної і цілісної

природи людини, вікових та індивідуальних особистостей дітей, учнівської та

молоді, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних і регіональних особливостей.

3.Культуровідповідність виховання- органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними і побутовими традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності та спадкоємності поколінь.

4.Етнізація виховного процесу – наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина України. Принципи етнізації однаково стосуються представників усіх народів України і є невід’ємним складником соціалізації дітей.

Досвід приходить не відразу, його набуваєш із роками. Особливо вагоме значення він має у діяльності класного керівника, адже від того, як я зможу використати у власній роботі апробовані методи і прийоми, залежить ефективність виховного процесу. Хоча переконуюсь, що з кожним новим класом не можна йти вже пройденим шляхом. Будь-який новий колектив, що приходить у середню школу, вже має, хоча і невеликий, та все ж власний досвід, у нього почали формуватися власні традиції, існують лідери .

Багато справ було зроблено за останні два роки з моїми учнями. Ми провели родинні свята(«Щаслива родина-багата Україна», «Свято рушника», «Мамина пісня»), здійснили походи у ліс, в гори (підкорили Говерлу, піднялись на Хомяк, Синяк, Петрос), водили Маланку і Козу, проводили диспути, інтелектуальні ігри, займалися пошуковою роботою, проводили благодійні акції тощо. .

Цього року виховну роботу я розпочала з діалогу з батьками і учнями. Ми визначили напрямки подальшої роботи, задля гармонізації родинного і суспільного виховання, оскільки сім’я є початком усього для дитини. Той вплив, який має родина на дитину, на її виховання, розвиток, триватиме все життя. У сім’ї закладаються основи духовності особистості Хотілося б, щоб трикутник “Діти – Батьки ­-Школа” реально працював, жив творив. Саме тому жодна справа, яку організовую, не проходить без батьків.Залучаю батьків до загальношкільних заходів, разом ходимо в походи, їздимо на екскурсії, батьки проводять майстер-класи Таким чином реалізуємо концепцію “Сім’я і родинне виховання”, а також принципи педагогіки співробітництва.

Видатний педагог В.Сухомлинський наголошував, що в сім’ї «шліфуються найтонші грані людини-громадянина, людини-трудівника, людини-культурної особистості. Із сім’ї починається суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладається коріння, з якого виростатимуть потім і гілки, і квіти, і плоди. Сім’я – це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави. На моральному здоров’ї сім’ї будується педагогічна мудрість школи» (Сухомлинський В.О. Вибрані твори в 5 томах. К., 1976-1977).

Уважаю, що будь-який шкільний культурний захід повинен бути одухотворений вірою в Бога. Тому, беручись за справу, отримуємо благословення священника. У своїй роботі практикую родинні поїздки до святих місц, так звані паломництва, разом з учнями (звичайно, з дозволу батьків, а часом разом з ними) приступаємо до Святої сповіді та Святого причастя.

Колеги по роботі нарікають, що батьки відсторонюються від шкільного життя дітей. Безумовно, скарги небезпідставні. Проте накопичувати незадоволення і чекати, що ініціативу мають проявити саме батьки – неправильний шлях і, тим більше, хибний. Переконана, що вчитель має бути не німим спостерігачем, він має бути координатором, ініціатором стосунків із родинами, керівником процесу. Саме тому співпрацюю з батьками, як з однодумцями. Тільки за умови партнерських стосунків, які ґрунтуються на спільній меті – виховання здорової, порядної, повноцінної, культурної, освіченої людини, –очікую позитивних результатів. Окрім того, у нашому класі діє педагогічний всеобуч батьків, який має назву “Педагогічна вітальня”:


  • Організовуються виставки педагогічної літератури для батьків;

  • Проводяться індивідуальні та групові бесіди з батьками;

  • Проводяться вечори запитань і відповідей, які стосуються проблем виховання дітей та конфліктних ситуацій у родинах;

  • Організовуються родинні виставки вишивки, бісероплитіння;

  • Здійснюється обмін досвідом виховання дітей у сім’ях.

У подальшому плануємо працювати над проектами:

  1. “Українська пісня – душа нашого народу.”

  2. “Народні ремесла.”

  3. “Павутинка доброти.”

  4. “Оформлення долини казок на подвір’ї школи. ”

Ці справи найкраще втілювати в життя саме за допомогою проектної діяльності. Чому саме проектна діяльність? У першу чергу, вона вже виправдала себе на уроках математики, то чому б не спробувати її у вихованні? А також тому, що проектна технологія передбачає певну сукупність навчально-пізнавальних прийомів, що дозволяють вирішувати ту чи іншу проблему шляхом самостійних дій учнів із обов’язковим представленням отриманих результатів. Робота над проектом об’єднує учнів, формує їх як колектив, як спільноту однодумців, що здатна вирішувати поставлені перед нею завдання. Наближаючись до поставленої мети, діти наближаються і один до одного, вчаться прислухатися до думки інших, відстоювати власні переконання, презентувати (рекламувати) власні здобутки.

У процесі роботи над проектами багато залежить від постаті самого вчителя, його професійних якостей, моральних принципів, переконань та поглядів. Видатний український педагог, учений-державник Г. Ващенко порівнював роботу вчителя з «…мистецтвом особливого роду. Як і всякий мистець, педагог втілює в певні форми своєї педагогічної ідеї. Але матеріял, над яким працює педагог і мистець, – різний, звідси і різні засоби творчості… Відповідальність  педагога за свою працю незрівнянно більша, ніж відповідальність скульптора чи маляра…, а коли педагог покалічить душу дитини, то це буде не тільки втрата, а справжній злочин перед дитиною й суспільством, причому такий злочин, що його важко, а іноді  й зовсім неможливо виправити. Але разом із тим нема більш почесної праці, як праця педагога. Виховуючи підростаюче покоління, педагог бере найактивнішу участь у творенні майбутнього свого народу» (Ващенко Г. Виховний ідеал – Полтава, 1994).

У Державній національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття) зазначено, що в основу національного виховання мають бути покладені принципи єдності сім’ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь, прищеплення поваги до батьків, жінки-матері; організації родинного виховання та освіти, як важливої ланки виховного процесу. Найбільш вдалою моделлю національної школи, яка б відповідала потребі часу та запитам суспільства, я вважаю школу-родину. Це той тип школи, де діти, батьки, вчителі – один цілий організм, партнери, співробітники, однодумці. У новій національній освітньо-виховній системі школа-родина має на меті  поєднати загальнолюдські цінності з національними. Основним принципом системи школи-родини є єдність процесу навчання і виховання. Головним завданням – виховання громадянина Української держави, носія національних цінностей, загальнолюдських, наукових, філософських, релігійних надбань особистості, яка живе в гармонії з собою, здатна до самовизначення і самореалізації. Національна школа-родина виховує підростаюче покоління патріотами своєї держави, в дусі толерантності, поваги до інших народів, культур, згуртованих дружбою, спільними інтересами. Я працюю над створенням моделі виховної системи класного колективу – клас-родина, яка базується на вище зазначених принципах.

Кожна країна будує свою освітню систему, виходячи із традицій, національних інтересів. Розвиток цілісної особистості, яка б могла свідомо ставитися до навколишнього світу, орієнтуватися на загальнолюдські і національні цінності, – предмет особливої уваги не тільки школи, родини, але і психологів, соціологів, політиків. В основі навчально-виховного процесу мають лежати такі фундаментальні напрямки, як Україна, державотворення, історико-культурні надбання народу, сім’я, родина, традиція. Система освіти  в Україні  має орієнтуватися не тільки на те, щоб дати дитині глибокі професійні знання, але й виховати вільну особистість, активного учасника суспільних процесів.

Отже, сьогодні, в період формування нової парадигми освіти, виникає необхідність створення системи виховання, заснованої на демократичних принципах, системи, якою опікуються всі ланки суспільства. І, як ніколи, гостро постає питання  взаємодії сім’ї та навчального закладу. Побудувати повноцінну українську національну школу без родини неможливо. Сімейне виховання не може бути відокремлене від суспільного виховання, воно має орієнтуватися на загальну національну стратегію виховання, пріоритетом якого є утвердження загальнолюдських цінностей, виховання громадянина-патріота.

Це розуміння прийшло до мене не відразу, а в процесі роботи, адже працюю в школі вже 24 роки.

Нещодавно я прочитала одну притчу «Непридатний камінь». На одній із доріг лежав колись ні до чого не придатний камінь. То був гарний уламок округлої форми, який своїми розмірами нагадував людську голову, а ще мав незвичайний сіро-блакитний колір. Однак ніхто не звертав на нього уваги. Камінь як камінь, навіщо ним цікавитися?

Він лежав посеред дороги, яка вела до міста. Чого-чого, а товариства уламку ніколи не бракувало: майже всі люди, що йшли тим шляхом, шпортались об нього. Одні кидали у його бік прокляття, а інші звинувачували його у всіх своїх негараздах.

Нікому непотрібний камінь ставав із дня на день усе сумнішим. То справді було страшне життя!

Якби камені уміли плакати, то сльози у цього уламка текли б нестримно. Бідолашний думав лише про те, як би заритися під землю, або взагалі зникнути з поверхні землі.

Але одного дня чиїсь сильні руки підняли його і принесли у майстерню. Там було багато робітників. Усі були зайняті зведенням будівлі, яка здіймалася високо в небо.

«Та це просто рай !»- подумав камінь.

Зашкарублі долоні якогось чоловіка ніжно гладили його поверхню.

-Ти теж там опинешся, мій друже,- промовив голос.

-У мене є щодо тебе чудова ідея. Щоправда, перед цим муситимеш трохи потерпіти, але побачиш, що не даремно.

За мить після цього уламок міцно затисли у лещатах. Чоловік шліфував поверхню з великим запалом і точністю.

Ось так нікому не потрібний камінь набув вигляду голови одного зі святих, яку прикріпили до стрункої шиї святого. Статую помітили усі, нею захоплювалися, адже тільки цей святий посміхався.

Кожен уламок почувається непотрібним, небажаним, приниженим доти, поки талановиті руки майстра не нададуть йому потрібної форми і саме цим повністю змінюють його буття, дададуть йому впевненості в собі, допоможуть усвідомити свою потрібність і красу.

Саме тому мені хочеться наблизитися до майстерності митця, щоб «оживити», огорнути любов’ю кожного учня. Кожна дитина – це діамант-самородок, який засяє лише при умілому дотику майстра-учителя. До цього і прагну.(Додаток6)

Я переконана, що лише щасливий вчитель може подарувати своєму учневі декілька років учнівського щастя!

Лише добрий вчитель може посіяти зерна доброти в душах своїх учнів!

Лише креативно працюючий вчитель може бути зразком і стимулом для творчого саморозвитку своїх учнів!

НАЗВА ПРОЕКТУ:

УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ – ДУША НАШОГО НАРОДУ



"Українська пiсня - це генiальна поетична бiографiя українського народу"

(Олександр Довженко)

Без пiснi, що менi оспiвала мати,
Я навiть дня прожити би не змiг.
( В. Вихрущ )

КЕРІВНИКИ ПРОЕКТУ: Скалій Наталя В‘ячеславівна,Скренкович Світлана Володимирівна, Скренкович Антон, Гевко Тарас, Люстей Віктор,Стецій Роксолана, Погріщук Тетяна.

ВИКОНАВЦІ ПРОЕКТУ:учні класу

ТЕРМІН РЕАЛІЗАЦІЇ:2012 -2014рр.

МЕТА ПРОЕКТУ: розбудити генетичну та iсторичну пам'ять учнів через глибоке вивчення, осмислення народної пiсенної спадщини, щоб вони шанували i плекали свою пiсню - свою вечiрню i свiтанкову зiрницю, бо пiсня душу підіймає.

Завдання: вивчати не менше 20 пісень щороку, виготовити буклети-пісенники, провести тематичні пісенні вечори, пропагувати українську народну пісню серед однолітків, батьків, родичів.

Спільна проблема: Великий наш народ i великi, прекраснi його духовнi скарби; серед них уже вiки вечiрньою i свiтанковою зiрницею висяює, тривожить, бентежить i радує серце людей народна пiсня, де в одно, як три казковi дороги, зiйшлися нетлiнне слово, глибина душевностi, чарiвнiсть мелодiї.

Скiльки їх, виплеканих талановитим українським народом, вилетiло iз його вуст та й полетiло пiснею через вiки i роки. Пiснi iсторичнi, козацькi та чумацькi, пiснi-веснянки, обжинковi, колисковi, лiричнi, пiснi про кохання. Долю-життя своє переспiвав наш народ у пiснi.

Сьогодні, коли наша рідна пісня зникла з телеекранів, практично відсутня на радіо, коли з усіх усюд лунає другосортна “попса”, учні класу вирішили спробувати відродити цілюще джерело нашого народу.

НАЗВА ПРОЕКТУ:

ПИСАНКА–СИМВОЛ УКРАЇНИ



О писанко! Ти символ України!
Любові й миру вірна берегиня!
Ти – воскресіння весняний цілунок!
Ти – мамин великодній подарунок.
(„Писанка” Г.Маняко, США)
КЕРІВНИКИ ПРОЕКТУ: Безкоровайна Ірина В‘ячеславівна,Тиш Тетяна, Довгопола Ольга, Кашенець Ірина, Дуда Василь, Гуляк Юрій, Дерень Софія.

ВИКОНАВЦІ ПРОЕКТУ: учні класу

ТЕРМІН РЕАЛІЗАЦІЇ:2012 -2014рр.

МЕТА ПРОЕКТУ: пробудити в учнів почуття добра, милосердя, прекрасного, прагнення творити добрі справи через вивчення історії писанки,за допомогою виготовлення писанки поєднатися з традиціями нашого народу. Адже писанкаце важлива складова української культури, народних традицій. Це символ Христового Воскресіння, який використовується в релігійних обрядах і відіграє в них велику роль.

Завдання: вивчити символи та знаки, які зображаються на писанках, виготовити писанки, провести свято писанки, підготувати презентацію з написання писанки для початківців, провести благодійну акцію до Великодня .

Ініціювати створення клубу писанкарства.



Спільна проблема: Писанка - символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості. Кожен орнаментальний мотив має певне сакральне значення. З них на писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми. У християнській культурі українців писанка стала символом Воскресіння. В народі кажуть: «У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки».Відродження писанкарства у родинах учнів, як безцінного скарбу нашого народу.

О писанко! Ти символ України!

Несеш ти людям радість веселкову,
Всміхаєшся крізь хмари Бога словом,
Й коли тобою хата наша сяє, 
В душі у нас світанок розцвітає.
Тебе із нами разом убивали,
Підковами залізними топтали
Та смерті ти не віддала життя
В ім’я народу, правди й майбуття.
І згинуть всі, хто зло на світі сіє,
А писанка добром весь світ зігріє,
За нею вічність, небо, Україна.
Вона плека в душі дитини,
Вона любові й миру берегиня,
І серця нашого поезія й святиня.
То й хай по світу символ України
Несе проміння сонячне людині,
Суцвіття веселкові всюди сіє, 
І Землю всю теплом добра зігріє!

НАЗВА ПРОЕКТУ:

СТВОРЕННЯ ДОЛИНИ КАЗОК НА ШКІЛЬНІЙ ГАЛЯВИНІ


      Казки належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину таких далеких від нас часів, якої не досягає жодна людська історія”. 
      В.Гнатюк 


КЕРІВНИКИ ПРОЕКТУ: Ященко Наталя Миколаївна, Ященко Вадим,Пальцан Роман, Гураль Семен, Паляниця Віктор Іванович,Коцюк Ігор.

ВИКОНАВЦІ ПРОЕКТУ:учні і батьки класу.

ТЕРМІН РЕАЛІЗАЦІЇ:2012 -2014рр.

МЕТА ПРОЕКТУ: Зберегти в учнів віру в диво,щоб через усе життя супроводжувала їх мамина казка. Відродити почуття сформувати бажання читати народні казки, супроводжуватимуть їх упродовж життя. Адже казка – це дитинство людства і його мудрість. Нехай вони ідуть по світу, нехай живуть серед нас і після нас, хай виховують синів і дочок нашої землі, нашого народу, вчать, як треба по правді жити.

Завдання: Перечитати збірку казок “Три золоті слова”.Ознайомити з нею учнів молодших класів. Створити на шкільній галявині “Долину казок”.

Спільна проблема: Творчість українського народу згуртовує українців і водночас братає з іншими народами, бо в усьому світі цінуються закладені в казці чи пісні мораль, любов і повага до людини-трударя, до мужнього оборонця добра і краси, захисника рідної землі. Сьогодні, коли наша казка практично зникла з телеекранів, коли діти все рідше відвідують бібліотеки, чи читають закордонну фантастику, у якій забагато насилля, важливим є повернути їх до рідного джерела. Хочеться, щоб для всіх дітей так само близьким і рідним залишалося з дитинства чарівне слово маминої пісні, бабусиної розповіді, і від колиски через усе життя супроводжувала їх казка.

НАЗВА ПРОЕКТУ:

Павутинка доброти.



Ви не можете сподіватись побудувати кращий світ без вдосконалення особистостей. Задля цього кожен з нас повинен працювати, усвідомивши повну відповідальність за життя людства, наш частковий внесок – спроможність допомогти тим, кому, на нашу думку, ми можемо принести найбільшу користь.

Марія Кюрі


Являючи плід благочинності, ти збережеш його сам для себе, тому що

благочинність добрих справ вертається до тих,хто дає”

Свт.Василь Великий


КЕРІВНИКИ ПРОЕКТУ:Юречко Надія Мирославівна, учні 8-а класу та їх батьки.

ВИКОНАВЦІ ПРОЕКТУ: учні класу та їх батьки

ТЕРМІН РЕАЛІЗАЦІЇ:2012 -2014рр.

МЕТА ПРОЕКТУ: відродження національних традицій благодійності, що спрямовані на людей, які потребують спілкування, підтримки, оточення їх увагою, надання їм можливості відчути себе не забутими. Розкриття перед дітьми значущості чуйного ставлення до переживань і почуттів інших людей, сприяння розумінню внутрішнього світу тих хто поруч, надання їм як матеріальної, так і емоційної допомоги. Виховання у школярів загальнолюдських цінностей: доброти, милосердя, співчуття, готовності прийти на допомогу.

Завдання: Формувати у дітей основні якості милосердної особистості: співпереживання, співчуття, причетність, турбота про інших, практична допомога іншим; вдосконалення організаційних та художньо-естетичних здібностей, розвитку духовно-моральних цінностей.

Спільна проблема: Перед українським суспільством виникла потреба в особистості, здатній зробити самостійний моральний вибір, що вміє відстоювати свої переконання й ідеали. Виховання справжнього громадянина нашої держави нерозривно пов'язане з розвитком свідомого прагнення дитини до добра, пробудження в ній любові, жалю, співчуття. Дитина не може стати особистістю і громадянином без засвоєння сучасних цивілізованих форм взаємодії, без уміння співпереживати, виявляти дієву участь, милосердя і турботу про оточуючих.








База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка