Дев’ятдесятники: молодий струмінь в сучасній українській літературі



Сторінка1/2
Дата конвертації26.04.2016
Розмір0.54 Mb.
  1   2


ДЕВ’ЯТДЕСЯТНИКИ: МОЛОДИЙ СТРУМІНЬ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Рекомендаційні матеріали на допомогу шкільній програмі

Суми 2014

ПЕРЕДМОВА
Молодь – один із закамуфльованих ресурсів, котрі є в кожному суспільстві, від мобілізації яких залежить його життєздатність…

К. Мангейм


Покоління – категорія конкретного історичного чину. Утворення поколінь відбувається у ранній життєвій фазі – пізній юності чи ранній стадії дорослості, тобто у віці, коли зовнішні події володіють особливо високою інформативною силою впливу на людину. На початку 90-х рр. ХХ ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Саме з 90-х років молодь виступила абсолютно окремою політичною та творчою силою та досягла успіху. З’явилось молоде покоління письменників і поетів, що прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому.

Мета посібника – висвітлити своєрідну складову літературного процесу – сучасне українське письменство 90-х років XX століття, світоглядні, художні і стильові орієнтири літераторів, специфіку світовідчуття, конкретно-історичні умови творення.

Посібник містить матеріали про деякі аспекти загального стану української літератури 90-х років та часткову інформацію тільки про тих письменників, які почали друкуватися в останньому десятилітті XX століття, і твори яких можна знайти у фондах Сумської обласної універсальної наукової бібліотеки. Для зручності пошуку списки літератури, яку можна використовувати для пошуку більш детальної інформації про творчість письменників, розташовані в алфавітному порядку після кожного розділу.

Особливістю даного видання є включення бібліографічних посилок на статті-рекомендації учителів-словесників по вивченню новітньої української літератури в рамках шкільної програми.

Цитати письменників взяті із інтерв’ю, розміщених на сайтах різних видань.

Матеріал призначений учням та вчителям шкіл, гімназій, ліцеїв, коледжів, а також всім, хто цікавиться сучасним українським літературним процесом.



Літературний процес – умовне означення літературно-історичного руху як сукупність фактів художнього життя, визначальних і периферійних тенденцій, національного і соціального контексту.

Літературознавча енциклопедія, т. 1


«Через творення суверенної України – до творення власної високої духовності»

Юрій Андрухович


У 1991 році Україна вийшла зі складу радянської імперії й проголосила свою незалежність. Почалася розбудова демократичної суверенної європейської держави. Зміни в суспільному житті країни не могли не відбитися і на розвитку літератури. Процес оновлення української літератури набув значної сили, докорінно змінивши характер розвитку літературного процесу. Нове покоління письменників і поетів прагнуло, за Ю. Шевельовим, «зруйнувати Карфаген української провінційності»: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури під кутом методу «соцреалізму», відбувався інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. У літературі почали з’являтися нові теми, змінився підхід до творчості. Самооновлення літератури виводило мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, робило його естетично самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав’язувалися імперською ідеологією. Гостро постали і проблеми вибору, і свободи індивідуальності. Водночас вибухнула потужна творча енергія молодшого покоління письменників, яке прагло вивести літературу на нові естетичні обрії. З особливою гостротою постало протистояння традиції та новаторства. Українське літературне XX століття цікаве саме таким яскраво вираженим явищем поколіннєвого поділу літератури, де кожне покоління – це новий, зовсім окремий світ, символ історичного часу.

Шістдесятники-неоромантики – покоління, що з’явилось в літературі після смерті Сталіна, під час так званої «хрущовської відлиги». Найвідоміші: І. Драч, М. Вінграновський, В. Дрозд, Г. Тютюнник, Б. Олійник, В. Симоненко, Л. Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало та багато інших. Розслаблення ідеологічного тиску обумовило розгортання світоглядного вільнодумства. Покоління запізнілого непослуху, запізнілої реакції на сталінізм, одержиме ідеєю нового світотворення. Сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Письменники реабілітували модерністський проект літератури, але «заморозки», що прийшли після «відлиги», не дали визріти модерному плоду.

А. Дімаров: «Я належу до покаліченого того покоління, яке не могло себе по-справжньому реалізувати, бо в нього були підрізані крила. І ми самі собі їх підрізали. Це велика трагедія».



Сімдесятники – «витіснене покоління», позначене розчаруванням від застою й неосталінізму, письменники періоду «тихих репресій», оскільки публікація творів цих авторів була практично повністю зупинена цензурою. Це покоління пішло у внутрішню еміграцію, ніби підтверджуючи слова В. Стуса: «Західні романтики втікали за межі своєї країни, незахідні – в старовину». Їхня творчість позначена філософським заглибленням у себе. Автори цього покоління орієнтувалися на європейську естетичну традицію, а не на соцреалізм. Представники: В. Голобородько, В. Кордун, В. Рубан, М. Воробйов, М. Саченко, Г. Чубай, М. Рябчук, В. Медвідь та інші.

Вісімдесятники – бунтарі «перебудови», що виборювали права і свободи особистості, свободу слова. Почали публікуватися за умов уже послабленої цензури в другій половині 80-х років. Вони не були соціально ангажованими і мали тенденцію до іронічного та меланхолійного ставлення до життя. Вісімдесятники були провокаційним поколінням з перевагою індивідуалізму над колективізмом у поглядах: В. Неборак, І. Римарук, В. Герасим’юк, О. Забужко, Л. Таран, Ю. Андрухович, О. Ірванець, К. Москалець, І. Малкович, П. Мідянка, Г. Пагутяк, Є. Пашковський, В. Діброва, О. Ульяненко, Л. Кононович та інші.

У літературному процесі наприкінці 80-х – 90-х років XX ст. відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства. «Бунт поколінь» створив нові парадигми художнього мислення, що співпали з явищем постмодернізму у світовій літературі.

Постмодерні́зм (лат. post – за, після, далі; франц. moderne – сучасний, новітній) – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття ХХ ст. приходить на зміну модернізму. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних. Така література є помноженням культурних світів, ефект стає можливим тільки завдяки відкритості читача та його схильності прийняти її. Саме це робить неможливим наявність постмодернізму в комуністичному світі.

Постмодерний твір, безперечно, розрахований на освіченого читача, що розуміється і вільно сприймає специфіку творчих пошуків.

Постмодернізм став основним художнім напрямком творчості молодого покоління українських митців кінця XX століття.

Дев’ятдесятники, також іронічно девяностики – генерація українських письменників, представники якої почали друкувати свої твори у 90-х роках минулого століття. Основу генерації становить велика група молодих літераторів, яка сформувалася завдяки реалізації проектів антологій видавництва «Смолоскип» – «Молоде вино», «Тексти», «Іменник». Створенню своєрідного канону письменників, приналежних до покоління девятдесятників посприяла також однойменна антологія, видана в 1998 році в Тернополі.

Термін «дев’ятдесятники» створений за аналогією до терміну «шістдесятники».

Основні риси дев’ятдесятництва


На думку Володимира Єшкілєва, при значній строкатості явища дев’ятдесятників у ньому чітко прослідковуються такі інтертекстуальні тенденції:

  • сюжетна і мовна епатажність, розрахована здебільшого на молодіжну читацьку аудиторію;

  • спроба чергової «переоцінки всіх цінностей»;

  • відлуння «контркультурних» тенденцій європейського мистецтва та мистецтвознавства 70-х років;

  • тяжіння до секації текстових обсягів («рваний текст»);

  • намагання опанувати формальні здобутки класичної епохи саме як форму-для-себе;

  • вплив рок-субкультури;

  • неподоланий освітній провінціалізм.

Найяскравіші представники феномену «дев’ятдесятництва»: Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Леся Демська, Сергій Жадан, Галина Петросаняк, Тарас Прохасько.

До дев’ятдесятників логічно слід зарахувати також тих поетів, які дебютували в останньому десятилітті минулого століття. Тоді свої поетичні збірки видали такі автори: Андрій Охрімович, Борис Щавурський, Василь Махно, Вікторія Стах, Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська, Назар Федорак.

Літературний рух покоління пост епохи розпочався з поезії. На це були свої причини. По-перше, традиційно в українській літературі поезія домінує над прозою, тобто емоція превалює над тривалим інтелектуальним зусиллям. По-друге, поезія мобільніша від прози – вона швидше реагує на зміни. Нове покоління почало писати свою книгу, не чекаючи встояності буття, по гарячих слідах внутрішніх процесів. Основними мотивами творчості цієї генерації стали створення карнавальної поезії та відродження інтелектуально-філософської лірики.

Характерною особливістю розвитку художнього процесу кінця 80-х – 90-х років стала поява літературних угруповань та об’єднань, різноманітних естетичних платформ, стильових манер і способів образного втілення світосприймання людини постколоніального суспільства. Покоління епохи «пост»: пострадянське, постколоніальне, постмодерне. Основна проблема особистості – свобода вибору, а не однотипна поведінка.


Літературні угруповання
«Червона Фіра»

(Харків)
Літературна корпорація харківських поетів С. Жадана, Р. Мельникова та І. Пилипчука, створена у 1992 р., постала на хвилі «антисистемного» харківського андеграунду початку 90-x p. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу. Літературною концепцією, згідно з заявами її членів, став неофутуризм. Ситуація в місті початку 90-х не сприяла виникненню нових мистецьких течій і бодай якомусь культурному руху – напевно, саме тому вони й утворювались, а рух відбувався. Все як у пісні гурту, що дала назву літугрупованню: «…перефарбуєм віз: був червоний – он де заїхав, буде жовто-синій – побачим дивний світ». Саме після концерту «Братів Гадюкіних» у Харкові навесні 1992 року троє молодих поетів обрали для свого літгурту назву «Червона Фіра», під егідою якої проводили мистецькі акції та літературні зустрічі, що посутньо вплинули на формування нового культурного середовища в Харкові та змінили творче обличчя сучасної української поезії. Поєднання пародій на публіцистичні штампи з естетикою побутової перверзизації створило своєрідний стиль «Червоної Фіри», у котрому гротеск здебільшого перемагає професійну роботу з текстом. Молодим поетам вдалося оминути офіційні структури тодішньої Спілки письменників – їхнім середовищем спілкування були, насамперед, національно-патріотичні кола, а стартовим майданчиком – Харківський літературний музей. Саме так, у активній співпраці й відбувались зміни в культурному житті 90-х.

«Нова дегенерація»

(Івано-Франківськ)


Олесь Гончар у своєму щоденнику написав критичні рядки про «глумління над могилами», «засміченість літературної мови» та інші цікаві речі. Винними письменник назвав «молодих дегенератів». Вочевидь, ішлося саме про «Нову дегенерацію», поетичне угруповання 1991-1994 років, яке склали троє цікавих митців: Степан Процюк, Іван Ципердюк та Іван Андрусяк. Оприлюднили себе молоді поети колективною збіркою саме з такою назвою. У маніфесті угруповання розкрито зміст назви: дегенерація тому, що «ми – діти здегенерованої країни і здегенерованого часу. Тому, що ми виростаємо гнійними виразками на тлі деградуючого суспільства стандартів». Вони повстали проти свідомості колоніальної людини, прагнучи збентежити обивателя, розбудити інтелігентський загал. На початку 90-х «Нова дегенерація» стала однією із небагатьох руйнівних сил літературної стагнації. Епатаж (скандальна витівка), намагання «прорватись у літературу», звернути на себе увагу, поетична самоіронія, сарказм, сповідування філософії трагічного бунту визначали характер художніх шукань цих поетів. У їхній концепції цей несправедливий світ трагічний і абсурдний, консервативний і хаотичний. І коли відбувається руйнування тоталітарних суспільних структур, художніх систем і народжуються нові, незбагненні, хочеться втекти від цього абсурду і хаосу:

ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли

ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені

ідемо до людей у вінках недоспілих олив

у простертих долонях несемо гріхи як окрушини

ми останні пророки в країні вчорашніх богів

ми останні предтечі великого царства диявола

ми зчиняємо галас і це називається гімн

ми сякаємось в руку і це називається правила

І. Андрусяк, уривок із вірша «Нова дегенерація»


«Західний вітер»

(Тернопіль)


Тернопільське угруповання «Західний вітер» (1992) складали молоді поети Василь Махно, Борис Щавурський, Віталій Гайда, Гордій Безкоровайний. У 1994 році вони оприлюднили альманах «Західний вітер». Їхній лідер Василь Махно у маніфесті «Конспекти з майбутньої Нобелівської лекції» проголосив «літературу самодостатньою цінністю будь-якої нації і великою потугою людської свідомості». «Кращі поети мого народу, від Шевченка і до Стуса, мусили виконувати подвійну функцію — реалізації Духу і протистояння. Тому-то літературна творчість для українців йшла паралельно із зовнішнім і внутрішнім опором творчого індивіду».
Творча асоціація «500»
Об’єднання авторів та літдіячів, за віком приналежних до постмодернізму 90-х рр. Утворилась 1993 р. в Києві. Разом з Державним музеєм літератури України ТА «500» організувала ряд поетичних вечорів під гаслом «Молоде вино». Активними учасниками ТА в 1993-1994 pp. були М. Розумний, C. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка та інші. У 1993 р. ТА упорядкувала і в 1994 р. видала антологію поезії 90-х pp. «Молоде вино». У 1995 р. була видана антологія прози 90-х «Тексти». У 1997 р. під егідою ТА «500» був проведений Всеукраїнський фестиваль поезії «Молоде вино». Співробітництво з видавництвом «Смолоскип» та численні літературні вечори, проведені активістами ТА у великих містах України у 1994-1996 pp., сприяли популяризації творчого доробку учасників ТА.

Сприйняття такого літературного оновлення читацьким загалом, як правило, запізнене через природний консерватизм мислення й почувань. Тому й виникли палкі суперечки, дискусії навколо тих чи інших незвичних літературних новацій: одні геть заперечували модерн, вважаючи його вибриком окремих осіб, інші помірковано підходили до авангардистських пошуків, експериментів, щось схвалюючи, щось відкидаючи, ще інші – беззастережно підтримували будь-яке новаторство, не завдаючи собі клопоту тверезо проаналізувати його плюси й мінуси. Минає час: несправжнє відпадає, залишаючись як курйоз, як перевитрата пошукових змагань, справжнє стає набутком літератури, забезпечує тяглість літературного руху з минулого через сучасне в майбутнє. У кожного з цих письменників склалися дуже несхожі мистецькі долі. Імена, які залишились в сьогоднішньому літературному процесі, по праву становлять майбутню інтелектуальну еліту українського суспільства. А молоде покоління читачів має унікальну нагоду спілкуватись із письменниками на численних зустрічах, форумах, сайтах, безпосередньо задавати питання, обмінюватись думками, стаючи співтворцями літературного процесу.


***

Баран Є. Літературне дев’ятдесятництво : історія і істерія // Березіль. – 2000. – № 3-4. – С. 182–185.

Бійчук Г. Література постмодернізму : реальність чи віртуальність? // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2. – С. 56–58.

Бондар А. Новітня українська поезія : генерація ікс, або отруєння голосом невідомого / А. Бондар, К. Ботанова // Дивослово. – 1998. – № 2. – С. 2–5.

Бондар-Терещенко І. Функціональні механізми літературного дискурсу 1990-х рр. // Слово і час. – 2005. – № 2. – С. 62–71.

Данильчук О. Постмодернізм – це свобода? // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2. – С. 28–32.

Доній О. Покоління оксамитової революції : (Як нам дожити до 2009 року?) // Сучасність. – 1999. – № 1. – С. 71–78.

Кодак М. Душа під вантажем доби : про сучасну прозу, здебільше молоду // Дніпро. – 1997. – № 3-4. – С. 125–135.

Кодак М. Обличчя наші обирає час : про поезію «смолоскипівців» // Дніпро. – 1998. – № 7-8. – С. 115–128.



Лавринович Л. Сучасний український постмодернізм – напрям? стиль? метод? // Слово і час. – 2001. – № 1. – С. 39–46.

Лебединцева Н. Поезія 90-х : новий рівень самоусвідомлення // Слово і час. – 2000. – № 10. – С. 41–45.

Логвиненко Ю. Трансформація античних міфів у творчості поетів-постмодерністів // Слово і час. – 2011. – № 6. – С. 54–60.

Процюк С. Лицарі стилосу та кав’ярень : есеї про дев’ятдесятників / С. Процюк. – К. : Смолоскип, 1996. — 82 с.

Стусенко О. Іронія як модус метатексту // Дивослово. – 2007. – № 2 – С. 52–55.

Ткачук М. Літературний процес 90-х років XX століття // Українська мова та література. – 2000. – число 22 (178). – С. 1–6.

Фасоля А. Як читати постмодерну поезію // Дивослово. – 2010. – № 9. – С. 24–28.

Харчук Р. Б. Лекції про сучасну українську прозу. Ч. II // Бібліотечка «Дивослова». – 2007. – № 7.

Харчук Р. Покоління постепохи : проза // Дивослово. – 1998. – № 1. – С. 6–12.

Харчук Р. Б. Сучасна українська проза : постмодерний період : навч. посіб. / Р. Б. Харчук. – К. : Академія, 2008. – 248 с. – (Альма-матер).



Яровий О. Покоління найщасливіших : молода українська література 90-х років // Дніпро. – 1997. – № 1-2. – С. 168–174.

Іван Андрусяк: «Я щасливий, що мій досвід цікавий людям»



(Поет, дитячий письменник, прозаїк, літературний критик, перекладач)

Народився 28 грудня 1968 року в селі Вербовець на Гуцульщині (Косівський район Івано-Франківської області). Вищу філологічну освіту отримав в Івано-Франківському державному педагогічному інституті ім. В. Стефаника, управлінську – в Українській академії державного управління при Президентові України та в Університеті північного Лондона (University of North London) – тепер Лондонський Університет Метрополітен (London Metropolitan University).

«Література – це… Відколи себе пам’ятаю, я мріяв стати письменником, бо навіть найперші свої вірші створив тоді, коли ще не вмів їх записати. Тож як би банально це не звучало, а література і є моїм життям. Бодай тому, що через неї (чи то б пак – завдяки їй!) з мене послідовно не вийшло:

а) вербовецького газди (попри наполегливе бажання батьків);

б) шкільного учителя (попри педагогічну першу освіту);

в) державного чиновника (попри другу освіту і п’ятирічний стаж держслужбовця);

г) «зубра» журналістики (бо для цього треба було писати насамперед про політику, а мені все кортілося про літературу);

а також не вийшло пияцюги (до чого неодмінно спричинився б пункт «а»), затурканого істерика (пункт «б»), вузьколобого чинуші зі скляними очима (пункт «в») чи циніка (пункт «г»).

А вже що вийшло – то вийшло…»

Як редактор, упорядник, перекладач, автор передмов тощо брав участь у підготовці до друку близько 70 книжок. Перекладав Стівена Кінга, Чарльза Діккенса, Дяченків, Наталю Гузєєву, Андрія Хадановича.

Увійшов у літературу в 1990-х як член літературного угруповання «Нова дегенерація» разом зі Степаном Процюком та Іваном Ципердюком. Прихильник герметичного поетичного дискурсу, творча еволюція – від неомодерністських, декадентських мотивів ранньої творчості до символічно-асоціативного письма, витриманого в рамках неомодерного світовідчуття класичної поетичної форми. Виробив власну впізнавану поетичну манеру, базовану на метафоризмі. Починав писати як автор «дорослої» поезії – збірки «Депресивний синдром», «Отруєння голосом», «Часниковий сік», загалом десять. Учасник численних антологій і поетичних фестивалів. Тексти перекладалися англійською, німецькою, польською та вірменською мовами.

Із 2000 р. активно виступає як літературний критик (часописи «Книжник-review», «Книжковий огляд», «Кур’єр Кривбасу», «Кальміюс», «Березіль», «Сучасність» та ін.), аналізуючи здебільше поезію й обстоюючи моральні принципи в літературі та розмежування «високого письменства» й «попси».



«Ми маємо те, чого не мають європейці, – висококласну сучасну дитячу поезію»

З 2005 року Іван Андрусяк звертається до дитячої літератури – в часописах, альманахах і антологіях друкуються вірші, які згодом увійшли до книжки «М’яке і пухнасте» (2010); а 2007 року виходить друком повість-казка для дошкільнят і молодших школярів «Стефа і її Чакалка». Дошкільнятам адресовані «Звіряча абетка» (2008) і «Зайчикова книжечка» (2008) – вірші й віршовані казки; а також повість-гра «Хто боїться Зайчиків» (2010), удостоєна першої премії літературного конкурсу «Золотий лелека». Дітям молодшого і середнього шкільного віку адресовані веселі пригодницькі повісті «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому» (2009) і «Кабан дикий - хвіст великий» (опублікована в журналі «Барвінок», листопад 2009 – лютий 2010); а старшокласників зацікавить книжка біографічних оповідань «Іван Андрусяк про Дмитра Туптала (св. Димитрія Ростовського), Григорія Квітку-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича і Олексу Довбуша» (2008). Проте сам письменник «головним» своїм дитячим твором вважає невеличку повість «Дядько Барбатко сміється» (побачила світ 2008 року в книжці «Три дні казки»), в якій у формі поетичної казки оповідається дитині про тонкощі людських взаємин, про неповторність кожної людини у світі, про любов і біль, про глибинний зв’язок людини і природи, про красу і складність життя.

Лауреат першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (1995), літературних премій «Благовіст» (1996), ім. Бориса Нечерди (2002), журналу «Кур’єр Кривбасу» (2007), першої премії конкурсу творів для дітей «Золотий Лелека» (2008), міжнародної премії «Corona Carpatica» (2010).

До престижного каталогу «Білі ворони» – 250 творів дитячої літератури із понад 40 країн світу, який щорічно складають експерти Мюнхенської бібліотеки, – увійшла книга Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука».

«Доросла» проза Івана Андрусяка – це переважно історії з життя Гуцульщини 1940-50-х років. Автор метафорично, активно використовуючи гуцульський діалект, досліджує психологію людини в трагічних, прикордонних ситуаціях. Невелику повість «Реставрація снігу» (1993) критика вважає одним з найкращих у сучасній українській літературі творів про «війну після війни».

Іван Андрусяк – один із найоригінальніших і найзапитаніших сучасних дитячих письменників. У нього особливий стиль письма і своє ставлення до життя. Наприклад, І. Андрусяк може заборонити своїм дітям вивчати твори зі шкільної програми, якщо вони, на його погляд, псують естетичний смак дитини.

Мешкає в містечку Березань на Київщині.

Фірмовий рецепт батькам від Івана Андрусяка: «…Єдине, що ми, батьки, можемо робити системно й відповідально, – це привчати дитину до культури змалечку і власним прикладом. І до книжки, і до театру, і до живопису, і до музики. Завжди знаходити на це час, завжди виділяти на це в сімейному бюджеті стільки грошей, скільки змога. А якщо незмога – виділяти через «не можу». Пляшка горілки – це книжка, дві пачки цигарок – квиток у театр, пляшка пива – квиток у картинну галерею, а в бібліотеку чи на книжкову презентацію поки що навіть цього не треба... Рятуймося самі, ніхто інший нас не порятує».

Поради читачам від Івана Андрусяка: «Мислити! Шукати свою гармонію – і мислити. Бо коли ми перестаємо мислити – ми перестаємо жити».

Твори


Андрусяк І. Блиск і злиденність української націонал-демократії : політологічне есе / І. Андрусяк, Є. Петренко. – К. : Смолоскип, 1999. – 80 с.

Андрусяк І. Писати мисліте : поезії, 2004-2007 / І. Андрусяк. – К. : Факт, 2008. – 128 с.

Андрусяк І. [Поезії] // Молоде вино : антологія поезії / упор. М. Розумний, С. Руденко. – К. : Смолоскип, 1994. – С. 7–18 : портр. – (Творча асоціація «500»).

Андрусяк І. «Рибою пливи, Свідзинським: кавою…» : архетипні знаки в поезії В. Махна // Слово і час. – 1998. – №2. – С. 22–23.

Андрусяк. І. Сад перелітний : вірші / І. Андрусяк. – Львів : Кальварія, 2001. – 32 с.

Андрусяк І. Тире як «плавник культури» : поезія Василя Махна // Слово і час. – 2003. – № 12. – С. 59–61.

Андрусяк І. Часниковий сік : зб. поезій / І. Андрусяк. – К. : Факт, 2005. – 123 с.

Мандрівник і риболов : природа у творчості Володимира Свідзинського й Максима Рильського / упор. І. Андрусяк. – К. : Факт, 2003. – 352 с. – (Літ. проект «Текст + контекст». Знакові літ. доробки та навколо них).

Про нього



Лис С. Іван Андрусяк – поет, прозаїк, перекладач, літературний критик : [конспект уроків по творчості І. Андрусяка] // Українська мова та література. – 2009. – число 17-19 (609-611). – С. 26–34.

Логвиненко Ю. «Дерева і води» І. Андрусяка – ще один крок «української модерної» поезії // Слово і час. – 2003. – № 11 – С. 54–58.

Майорчикова В. Іван Андрусяк. «Стефа і її Чакалка» : урок позакласного читання в 5-му класі // Українська мова та література. – 2011. – № 33-34. – С. 57–61.

Процюк С. Лірик, котрий «не подібен на себе» Іван Андрусяк // Лицарі стилосу та кав’ярень : есеї про дев’ятдесятників. – К. : Смолоскип, 1996. – С. 7–10.

Томашук Л. Іван Андрусяк. «Стефа і її Чакалка» : [конспект уроку позакласного читання в 5-му класі] // Українська мова й література в сучасній школі. – 2013. – № 5. – С. 58–63.

Електронні ресурси



  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка