Депривація у кризових сім’ях І проблеми становлення статевої самосвідомості дітей



Скачати 170.66 Kb.
Дата конвертації08.09.2017
Розмір170.66 Kb.
Ярослав Гошовський,

Волинський національний університет імені Лесі Українки

ДЕПРИВАЦІЯ У КРИЗОВИХ СІМЯХ І ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ СТАТЕВОЇ САМОСВІДОМОСТІ ДІТЕЙ (РЕСОЦІАЛІЗАЦІЙНІ АСПЕКТИ)

У статті розкрито специфічний вплив депривації на функціонування мікроклімату кризових сімей. Досліджено психологічні особливості ускладненого формування статеворольових орієнтирів у депривованих дітей та запропоновано ресоціалізаційні засоби й форми роботи з ними.



Ключові слова: депривація, сімейна депривація, депривовані діти, статеворольові орієнтири, ресоціалізація.
Постановка проблеми. Серед численних соціально-психологічних проблем кризових сімей окремого наукового статусу набуває феномен депривації, який негативно впливає на загальноособистісний розвиток дітей, насамперед на становлення статевої самосвідомості, зокрема в ракурсі формування їхніх статеворольових орієнтацій. У повсякденному житті будь-яка людина може потрапити в ситуацію, коли задоволення її бажань і потреб є утрудненим чи заблокованим унаслідок впливу обставин чи інших суб’єктів „вітагенного поля”. Депривація в сім’ї – це такий стан одного з членів, коли інші члени сім’ї не в змозі (або не хочуть) задовільнити його актуальні потреби, що в свою чергу викликає стан психічної напруженості і часто може призводити до негативних наслідків як для самого члена сім’ї, так і для його мікросередовища. Деприваційні бар’єри в сім’ї можуть мати широку детермінантну природу: від незадоволення побутовими незручностями до семантичних розладів міжособистісної перцепції [1; 2; 3; 4; 6; 9].

Розбіжності життєвих цінностей подружжя на кожному з етапів розвитку сім’ї неминуче призводять до порушення сімейного мікроклімату, напруженості й конфліктності сімейних відносин, аж до можливого розпаду шлюбу. Розлади в задіянні та культивуванні аксіологічних преференцій (толерантність, доброта, чуйність, турбота, ніжність, взаємодопомога тощо) порушують перцептивне тло міжособистісних взаємин членів сім’ї, насичуючи їх нерозумінням, конфліктністю, вербально-фізичною агресивністю, байдужістю, тобто всіма тими ознаками, що складають компонентне тло депривації.



Результати теоретичного аналізу проблеми. Дослідження вітчизняних учених М. Алексєєвої, Т. Буленко, В. Васютинського, О. Насонової, В. Роздобудько та ін. підкреслюють вирішальну роль сімейного мікродовкілля для формування свідомості/самосвідомості дітей. Водночас дисгармонійна сім’я чинить негативний вплив не лише на самоідентичність кожного з членів сім’ї, але й на рівень очікувань і домагань, на формування морально-вольових якостей, на толерантність щодо фрустрацій тощо. Тому будь-які асоціальні настановки батьків спричиняють перебіг особистісного розвитку дітей з різномірним відтінком деприваційного впливу, зокрема за ознаками невротичності та психопатичності, кволості й безконтрольності. Навіть у звичайних нуклеарних повноцінних сім’ях через перепади у внутрішньосімейній взаємодії можливі негаразди з розвитком дитячого самоусвідомлення й ототожнення. Демократичне, гіперопікаюче, нехтуюче, авторитарне ставлення до дітей по-різному детермінує розвиток їхньої самосвідомості [1; 2; 3; 4; 5]. Оскільки дорослі транслюють не лише найкращі образи й ідеали, зразки й моделі для становлення дітей, то це вкрай несприятливо позначається на їхньому подальшому онто- і соціогенезі.

На наш погляд, аналізуючи психологічну сутність конфліктних ситуацій, що виникають у неблагополучних сім’ях, потрібно розглядати таку класифікацію конфліктів на основі незадоволених потреб, яка враховує фактори депривування. Насамперед вичленовується типологічний ряд конфліктів, спричинений депривацією визнання, конфліктом ролей. Конфлікти на основі потреб у взаєморозумінні та взаємопідтримці, кооперації та співпраці, а також пов’язані з розподілом ролей у сім’ї, веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми є найтиповішими реакціями та чинниками породження деприваційної ситуації існування сім’ї. Часті конфлікти і незлагоди, які виникають на основі незадоволеності потреб у цінності та значущості свого „Я”, порушення почуття власної гідності, відмежовують членів сім’ї одне від одного, пронизуючи сімейний мікроклімат відчуженням, збайдужінням, усамітненням і болісним переживанням знехтуваності. Найтиповішим проявом таких деприваційних моментів у сім’ї є вивищування власного персонологічного статусу з боку партнера, його зневажливе ставлення, образи, необґрунтована критика, агресія тощо. Депривуючим фактором слід назвати й фінансово-матеріальні розбіжності, які виникають на основі потреб одного з подружжя, чи проблеми різномірного наповнення спільного бюджету, утримання сім’ї, еквівалентного внеску кожного з партнерів у матеріальне забезпечення сімейного добробуту. Звичайно, потрібно враховувати гаму чинників, що породжують конфлікти, сварки, незлагоди на підставі пристрасті одного з подружжя до алкогольних напоїв, азартних ігор та інших потреб, які призводять до неекономних і неефективних домашніх затрат. Безсумнівно, депривацію в сім’ї прискорюють побутово-психологічні конфлікти, незлагоди, сварки на ґрунті задоволення потреб подружжя в їжі, одязі, на основі благоустрою сімейного вогнища, а також затрат на особисті потреби кожного з подружжя. Традиційним фактором депривації визнаються конфлікти і психічне напруження на базі незадоволення сексуальних потреб одного чи обох з членів подружжя, а також конфлікти на підставі різних потреб та інтересів у проведенні відпочинку й дозвілля, різних хобі тощо. Спектр аналізу конфліктогенної проблематики може бути суттєво розширений, однак головною суттю сказаного доцільно визнати потужний вплив дестабілізуючих психологічних чинників на розвиток депривації між членами сім’ї. Звичайно, такий деприваційний мікроклімат розповсюджується на психологію дітей та на всю систему соціально-психологічних контактів із соціумом, а тому повинен бути у ракурсі постійного корекційно-профілактичного впливу з боку фахівців галузі практикуючої психології та соціальної роботи.

Унаслідок дії численних факторів внутрішньосімейної депривації діти з дисгармонійних сімей мають проблеми з формуванням статеворольової ідентифікації, що проявляється як нечітке чи амбівалентне усвідомлення власної психологічної статі, емоційно-когнітивна спрощеність і невизначеність у трактуванні статевих ролей, імпульсивність і залежність поведінки у міжстатевих взаєминах, примітивність бачення перспектив сімейнорольової самореалізації тощо.

Обмеження потреби в емоційній залежності призводить до того, що в депривованої особистості формується страх близьких стосунків, тенденція до частої зміни партнерів через нездатність підтримувати тривалі емоційні стосунки. Серед віддалених небезпечних наслідків емоційної депривації – майбутнє спотво­рення особистісного розвитку дитини, розвиток синдрому „афективної ту­пості”, нездатність спілкуватися і любити. Причому, на думку вчених (М. Алексєєва, В. Васютинський, Д. Гошовська, М. Дригус, О. Насонова та ін.), ця нездатність може проявитися й у шлюб­ному житті і загостритися упродовж виконання соціалізаційно-виховних батьківських ролей. Очевидною тенденцією і поясненням є те, що колишні вихованці інтернатних установ набагато частіше, ніж будь-хто, поповнюють власними дітьми їхні лави, продовжуючи тим самим „деприваційний ланцюг” загальноособистісного становлення .

Через системні порушення сімейної соціалізації депривовані підлітки мають значно менше можливостей або й позбавлені взагалі бачити особливості взаємин у сім’ї між дорослими й дітьми, тому в них формується відчуття знехтуваності, самотності й амбівалентності. У самосвідомості депривованої особистості вибудовується дифузна схема статево- і сімейнорольових орієнтирів, тому в майбутньому вона не спроможна повною мірою сприймати сімейні взаємини і брати повноцінну участь у них.

Депривовані підлітки школи-інтернату ідеалізують сімейні взаємини, а значить і образ сім’янина насамперед тому, що у них значно завищена цінність сім’ї, недостатній досвід перебування в ній. Такий позитивний ідеальний зразок у депривованих підлітків дуже розмитий, дифузний і мало конкретний, однак це не заважає їм при створенні багатого, емоційно-насиченого й деталізованого образу того, якими повинні бути взаємини в сім’ї. Вихованці навчально-виховного закладу закритого типу чітко окреслюють риси, якими, на їхню думку, повинні бути наділені мати, дружина, батько, чоловік, дідусь, бабуся. Своєрідна амбівалентність у визначеннях породжує зіткнення та конфліктність у системі вимог - ідеалізованих і водночас заземлених, а це негативним чином впливає на становлення статевих і соціальних образів та стереотипів, мало сприяє формуванню адекватної самооцінки та Я-концепції загалом.

Здійснюючи дослідження статевої самосвідомості вихованців інтернатних закладів за сучасних соціокультурних умов, С. Кухаренко [4] відзначає, що під гаслом лібералізації засоби масової інформації перенасичують свідомість молоді неадекватними моделями і настановленнями гендер­ної поведінки, вияву сексуальності; молодіжні журнали репрезентують людську сексуальність як розвагу, інтригу, не пов’язану з самоусвідомленням і самотворенням особистості. Проте добре відомо, що підготовка до дорос­лого життя передбачає як формування особливої структури ціннос­тей щодо шлюбу та сім’ї, так і розвиток системи уявлень про себе як про статеву істоту, яка включає розуміння потреб, мотивів, поведінки, рефлек­сію сексуально-еротичних переживань і настановлень, тобто певного рівня зрілості статевої самосвідомості. Отож сімейна депривація як відсутність у дитини сім’ї та всього спектру пов’язаного з нею досвіду життя є вагомим чинником викривлення особистісного розвитку і статевої самосвідомості зокрема. Оскільки вплив соціуму та засобів масової інформації на депривованих дітей значно звужений і регламентований умовами проживання в інтернаті, то їхня статева соціалізація відбувається майже стихійно і набагато складніше, ніж в однолітків, що виховуються в нуклеарних сім’ях. Здійснюється прикра констатація, що за сучасних соціокультурних умов інтернатні заклади не спроможні вирішити питання повноцінного розвитку статевої самосвідомості своїх вихованців, скоріше навпаки, сприяють її викривленню. Усталені й традиційні прийоми виховання в освітніх закладах закритого типу, відігравши свою позитивну роль у повоєнні роки (масове сирітство, соціально-економічна розруха, психогенні поствоєнні синдроми тощо) вже давно не виправдовують себе, залишаючись архаїзмом в освітньому просторі третього тисячоліття. Оскільки реформування інтернатних закладів – справа не одного дня, слід змінити засади їх функціонування й наситити сучасними інтегративними навчально-виховними технологіями [4].

У дослідженні M. Jurga, присвяченому вивченню структури особистості в дівчат-підлітків, вихованок дитячих будинків, стверджується існування істотних відмінностей у їхньому фізичному й психічному розвитку. Найважливішою детермінантою особистісного розвитку, зокрема статево- і сімейнорольових орієнтирів, вважається тотальна депривація певних потреб, що вміщуються у визначенні „голод за сімейною любов’ю”. Водночас ще одним важливим чинником називається значна кількісна диспропорція особового складу закритого закладу, де багато дітей із сімей з негативним поперднім досвідом і дуже мало дорослих – учителів, вихователів, які повинні уособлювати позитивність сімейного життя. До того ж специфічний підбір вихованок за ознакою внутрішньосімейної депривації зумовлює те, що кожна з яких приносить у замкнуте середовище спілкування свій тяжкий життєвий досвід, а тому тривале перебування дитини із собою та із собі подібними загострює проблему напруженості, негативно позначається на самоусвідомленні. Депривовані дівчата призвичаюються до того, що в умовах закладового виховання все їхнє життя організовується вихователями, а це впливає на акомодаційність їхньої особистості, на психічній захищеності й орієнтації/дезорієнтації в сімейно-побутових моделях поведінки.

Учена констатує, що в умовах закритого навчально-виховного закладу дівчата ідентифікуються насамперед із своїми депривованими подругами, а образ матері, жінки, господині, робітниці в них убогий і стереотипний. Аксіологічна система очікувань у депривованих дівчаток звужена й песимістична, а відчуття страху актуальніше й загостреніше, ніж у ровесниць із сім’ї. Загалом, відзначається, що внаслідок депривації реальної сімейної взаємодії особистісний розвиток у дівчат-підлітків відбувається нетиповим способом та відрізняється цілою низкою негативних ознак від аналогічного процесу в дівчаток з повної сім’ї, маючи цілу низку проблем у сферах ідентифікації, орієнтації в жіночих соціальних ролях, страху, образу самої себе, образу світу тощо [9].

У результаті сімейної депривації, дитина втрачає довіру як до найближчих людей, так і до всіх інших дорослих, тому нею здебільшого вибудовуються два основні шляхи подолання такої складної екзистенційної проблеми. Якщо в першому випадку дитина пояснює покинутість і знехтуваність батьками як покарання за її негативні риси, за те що вона „погана”, внаслідок чого основою її характеру стає занижена самооцінка, почуття провини, відсутність поваги до своєї особистості, то в другому дитина перекладає всю вину на сім’ю, звинувачуючи в обставинах, що склалися, своїх батьків. Такі діти відрізняються злобливістю, ображеністю, агресивністю, характеризуються яскраво вираженою поведінкою, нерідко стають правопорушниками [2; 4; 5; 6; 8].

М. Кордуел, аналізуючи афективну психопатію як звиродніння, коли людина не відчуває ні провини за свої злочини, ні співчуття і жалю до жертв скоєного розбою, віднаходить деприваційну природу цього клінічного стану. „У знаменитій роботі Боулбі „44 юних злодії” йдеться про те, що більшість дітей було розлучено з матір’ю на термін більше півроку, ще не досягнувши пятилітнього віку. З цієї кількості у 14 підлітків розвинулась афективна психопатія; за міркуванням Боулбі, це стало результатом неуваги з боку батьків у ранньому віці” [5, 33].

В. Сатир, базуючись на своєму багатому досвіді психотерапевтичної роботи із сім’ями, справедливо стверджувала, що в закритій системі (а якраз такою є кожна негармонійна депривована сім’я) люди не можуть процвітати, оскільки в кращому випадку вони спроможні тільки існувати, але їм потрібно значно більше [7].

Український учений В. Васютинський відзначає, що усвідомлення себе як представника чоловічої статі хлопчиками-підлітками з неповної сім’ї характеризується значно меншою та біднішою диференційованістю, визначеністю і чіткістю, а самооцінка статеворольових особливостей у них має суперечливий характер: підвищена незадоволеність із себе поєднується з намаганням ігнорувати негативну інформацію про свою особистість. Через перебування в умовах депривації повноцінних і безпосередніх сімейних взаємин у результаті відсутності когось із батьків у хлопчиків-підлітків суперечливість самооцінки та незадоволеність зі свого актуального стану не посилюють мотивацій самовиховання, саморозвитку та самовизначення. Мотивація у формуванні їх самосвідомості виявляється навіть слабшою, тому для параметрів їхнього статеворольового становлення характерна споглядальна й пасивна позиція, що призводить до значно меншої адекватності засвоєння хлопчиками-підлітками з неповної сім’ї способів регуляції стосунків із соціальним довкіллям. Деприваційною симптоматикою знедолених дітей учений вважає виникнення труднощів у виробленні комунікативних навичок загальноприйнятих форм поведінки, специфічних проблем соціальної адаптації, бар’єрів у налагодженні перцептивних міжособистісних контактів тощо [4].

Дослідженнями зафіксована нагальна потреба статевої освіти депривованих дітей, яка б допомогла вихованцям закритих освітніх закладів інтегрувати сексуальність у структуру їхнього „Я”, збагатити репертуар гендерної поведінки, підвищити їхню самооцінку, самоповагу, гармонізувати їхню Я-концепцію та самосвідомість [4; 5; 6].

Оскільки біодромальний шлях депривованої дитини опосередковується численними соціально-психологічними факторами, що існують і діють як динамічна система, виникає проблема ризику зовнішнього гіперінформаційного тиску. Особистісний дискомфорт і психологічну травмогенність (істотне неблагополуччя в ситуаціях сімейного життя, відставання за рівнем розвитку провідних видів діяльності і статеворольової ідентифікації, інтелектуальна і загальна особистісна пасивність, емоційно-вольові розлади тощо) спричиняються досить часто інформаційними факторами, причому подвійно: як повна інформація про соціальну невлаштованість (або сирітство), так і її повна відсутність.

Розлади процесу творення статеворольвих орієнтирів призводять до соціально-психологічної дезадаптації та найчастіше перебігають в аномійному варіанті, типовими ознаками якого є мозаїчно-поліморфна картина світу й апатійність, аутистичність, депресивність, безініціативність, відмежування або й деструктивна агресивність, нетолерантність до інших тощо. Серйозне порушення окремих складових соціально-психологічної адаптації може призвести до переживання ресоціалізованою особистістю помежових невротичних станів, які у свою чергу породжують функціональні розлади, що супроводжуються відчуттям дискомфортності, хворобливості, роздратованості, психічної напруженості і конфліктності. Може актуалізуватись особистісна дезінтеграція, проявами якої є гальмівне, уповільнене виконання інтелектуальних операцій, імпульсивна поведінка, помилкові дії, метушливість або навіть генералізований зрив діяльності, що супроводжується відчуттям байдужості, аптатії, приреченості та загальної депресії. Понижується біо-психоенергетичний рівень соціального пристосування й умикаються психоемоційні стани переживання втомленості, пригніченості, знехтуваності, безвиході, вигорання, тривоги, неприязні, невпевненості у власних статеворольових орієнтаціях тощо.

Оскільки в межах однієї вікової популяції спостерігаються різні темпи, нерівномірність і стрибкоподібність розвитку, що справляє суттєвий вплив на психіку й самосвідомість, то становлення статеворольвих орієнтирів підлітків з кризових, девіантних сімей ускладнено ще й цілою низкою зовнішніх і внутрішніх чинників. Загалом, цьому віковому етапові властива якраз генезисна диспропорція – внутрішня (психологічна) і зовнішня (морфологічна), яка до того ж детермінується визначальним мега-фактором – сімейно-соціальною депривацією. Тому вплив різноманітних ресоціалізаційних факторів і засобів іноді може мати лише опосередкований ефект, адже підліток повинен проявити зустрічну активність для утворення власних статеворольвих орієнтирів, однак через нерівномірність і кризовість соціального життєіснування та самовизначення він часто це робить у неадекватних і пасивних поведінкових проявах. Іноді за браком позитивних сімейно-статевих моделей ідентифікації, на жаль, відбувається формування за сексуально-девіантним типом розвитку.

Відсутність або недостатність досвіду рефлексії депривованою дитиною власного тілесно-духовного потенціалу веде до створення нею життєвих проектів (аморфний, фрагментарний), які позбавлені належної чіткості, стабільності і структурованості. Проблема акселерації-ретардації потребує пильної уваги з боку ресоціалізаторів, оскільки містить у собі зародки численних суперечностей як особистісного (тривожність, депресивність, дискомфортність, аутистичність тощо), так і соціального планів (низька соціальна активність, конформність, статусна невдоволеність тощо).

Унаслідок втрати „родиногенезу” сутнісним ядром ціннісного світу депривованих дітей здебільшого стають вузькоутилітарні приватні цінності особистого життя, зокрема зациклення на его-станах, соматичних переживаннях, сексуальних фантазіях та морфологічних особливостях власної психоструктури. Тому одним з провідних напрямків ресоціалізаційної та психореабілітаційної роботи повинно стати зведення до мінімуму негативних наслідків знання сиріт про їхній неповносправний соціо- й онтогенез у плані сімейного виховання.

Упродовж ресоціалізаційного процесу важливе значення має центрованість усіх учасників цієї складної взаємодії (насамперед психолога-фахівця і депривованої дитини) на позитивному досвіді. Віднайдення успішного варіанту чи позитивних елементів у конкретній ресоціалізаційній ситуації вже є вдалим кроком до трансформації, адже дитина з нерівноважного стану, спричиненого аперцептивним деприваційним досвідом, завдяки позитивному ставленню/самоставленню і підтримці переходить до рівноважного стану, інтегруючись у якісно видозмінені комунікативні й соціально-побутові реалії та цінності, статеві ролі і статуси.

Початкова стадія передбачає з’ясування й оцінку реальної екзистенційної ситуації, в якій перебуває депривована дитина. Вона дозволяє встановити робочий контакт для подальшої ресоціалізаційної діяльності й уникнення можливого міжособистісного комунікативно-психічного дисбалансу, тобто стадія взаємного зосередження на встановленні та вирішенні специфічних проблем ресоціалізаційної ситуації є дуже важливою і відповідальною. Суттєвим успіхом буде обговорення навіть найменших досягнутих позитивів і прогресу, а також усвідомлення неадекватних зразків поведінки та використання нових комунікативно-діяльнісних моделей.

Висновки. Ресоціалізаційні зусилля щодо покращання стану справ повинні бути зорієнтованими насамперед на оптимізацію міжособистісної взаємодії, адже успішна психореабілітація можлива за дотримання таких основних етапів: 1) усвідомлення реального соціально-психологічного стану депривованої особи і визначальних чинників ресоціалізаційної ситуації, тобто рефлексія актуального ресоціалізаційного стану; 2) емоційне вживання в ресоціалізаційну ситуацію як ототожнення з системою нових умов, правил і норм набуття недепривованих образів Я і стилів поведінки; 3) постановка загальної мети, вироблення і задіяння конкретної внутрішньої тактики і стратегії особистісних видозмін, а також психотехнологічне насичення передбачуваного процесу статусно-рольової трансформації як моделювання перспективи досягнення ресоціалізаційного ефекту; 4) реальне вирішення й когнітивне осмислення ресоціалізаційної ситуації як здійснення позитивного й успішного перенастроювання в нові соціально-психологічні статуси і ролі.

Ми вважаємо, що стратегія ресоціалізації як багатовекторної соціально-психологічної допомоги дітям з кризових сімей повинна бути спрямована насамперед на створення таких розвивальних соціальних середовищ, у змістово-функціональних параметрах яких вони могли б віднаходити в собі сили для просоціальної переорієнтації екзистенційних цінностей, оптимальної й позитивної корекції життєвих цілей, зміни моральних настановлень та реконструкції самосвідомості. Реальна ефективність соціально-психологічної допомоги може бути досягнута через безпосереднє включення депривованих дітей у спеціально організовану спільну високозмістовну діяльність, насичену такими характеристиками, як цікавість і предметність, творчість і самостійність, гуманність і самореалізаційність. В умовах пріоритету реальних соціально поціновуваних спільних дій у предметно-діяльнісному довкіллі над вербальними техніками й моральними нотаціями дозвіллєвого плану такий підхід має значно більше шансів призвести до реконструювання життєосмислювальних особистісних інтенцій та актуалізувати суб’єктність дітей з проблемних сімей.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гошовський Я. Ресоціалізація депривованої особистості як парадигма генетичної психології // Lubelsky Rocznik Pedagogiczny. - 2004. - Т. XXIY. – S.195-203.

2. Гошовський Я. Сімейна депривація як негативний чинник формування статеворольвих орієнтацій та збереження репродуктивного здоров’я особистості // Психологічні проблеми збереження репродуктивного здоров’я: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (1-2 грудня 2005 р., м.Київ) / Упоряд. М.-Л. А.Чепа, Н.В.Слободяник. – К.: Міленіум, 2005. - С.141-151.

3. Гошовський Я. Сімейна депривація як психотравмуючий чинник особистісно-духовного становлення дитини // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України./ За ред. Максименка С.Д. – К.: 2006, Т.УІІІ, вип.7.– С.90-95.

4. Васютинський В.О. Особливості статеворольового самовизначення хлопчиків-підлітків із неповної сім’ї. Дис. ...канд. психол. наук. - К.,1991.-135 с.

5. Кордуэлл М. Психология. А-Я: Словарь-справочник / Пер. с англ. К.С.Ткаченко. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 1999.- 448 с.

6. Кухаренко С.П. Розвиток статевої самосвідомості вихованців інтернатних закладів за сучасних соціокультурних умов // Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології: Матер. міжнар. наук. конф., присвяченої 35-річчю наукової та педагогічної діяльності академіка С.Д. Максименка (17-18 грудня 2001р., м.Київ).- Т.1.- К.: Міленіум, 2002. - С.282-285.

7. Сатир В. Как строить себя и свою семью. – М.: Интерпресс, 1992. - 380 с.

8. Bartkowicz Z. Pomoc terapeutyczna nieletnim agresorom і ofiarom agresji w zakladach resocjializacyjnych. – Lublin: AWH Antoni Dudek, 2001. - 224 s.

9. Jurga M. Z badan nad rozwojem osobowosci dorastajacych wychowanek panstwowych domow dziecka // Psychologia Wychowawcza. – 1975. -№ 5. - S. 713-718.


Гошовский Я. Депривация в кризисных семьях и проблемы становления полового самосознания детей (ресоциализационные аспекты). В статье раскрыто специфическое влияние депривации на функционирование микроклимата кризисных семей. Исследованы психологические особенности усложненного формирования полоролевых ориентиров у депривированных детей и предложены ресоциализационные средства и формы работы с ними.

Ключевые слова: депривация, семейная депривация, депривированные дети, полоролевые ориентиры, ресоциализация.
Hoshowskyі Ya. Deprivation in crisis families and problems of becoming of sexual consciousness of children (resocialisation aspects). In the article specific influence of deprivation is exposed on functioning of microclimate of crisis families. Probed psychological features of the complicated forming of sexual roles and sexual orientations for deprived children and resocialisation facilities and forms of work are offered with them.

Keywords: deprivation, domestic deprivation, deprived сhildren, sexual roles and sexual orientations, resocialisation.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка