Дара Корній Щоденник Мавки Передмова Збірка таємниць



Сторінка1/12
Дата конвертації29.04.2016
Розмір2.66 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Annotation


Для Магдалени світ зруйнувався тієї миті, коли її чоловік оголосив, що має коханку – молоду, вродливу, успішну. Гранітна плита, яка була дахом її старого світу, впала… та не прибила, а, навпаки, вивільнила Магду. Та щоб усвідомити це, спочатку треба було дістатися дна… Учорашня сіра миша зі зболеним поглядом перетворилася на жінку, яку вона бачила вві сні, – красиву, впевнену, владну… Мавку, яка вміє зачаровувати чоловіків та розбивати їхні серця – але у власне не впускати нікого. Та життя плете свої візерунки, і одного разу два шляхи, яким долею судилося бути одним, зійшлися… Та не все так просто. Бо кохання може стати оманою. Дара КорнійПередмоваРозділ І1. Несправжнє2. Склянка з водою3. Машка4. Чи так, чи сяк – не пропадеш, бо козак5. Те, що повище зір6. Блудень7. Удома8. Антоніна9. Робота як роботаРозділ ІІ1. Вити на місяць2. Світ Чугайстрів3. Там, де багато неба4. Плач Мавки5. Не Марія з Магди6. Сумніви7. Мамай8. Звір чи Цар?9. Доля10. Роса11. Чекання13. ЩасливицяПісля…

notes12

Дара Корній
Щоденник Мавки


Передмова
Збірка таємниць


У ваших руках опинився щоденник, чужий щоденник. Ви знаєте, що можете його прочитати, ніхто й не довідається і слова не скаже… «Звісно, читати! То цілий світ, у який тобі волею випадку дозволено зазирнути Вищими силами…» – торочить підсвідомість, а розум застерігає: «Нечемно читати чужий щоденник. Та ще й чий – Мавчин… Хтозна, куди заведе тебе ця химера…» Від того, до кого ви дослухаєтеся, залежить значно більше, ніж кілька наступних днів, відведених на читання. Можна поставити цю книжку на найдальшу полицю і зараз же забути про неї. А якщо таки наважитеся прочитати, далі буде кілька тижнів спогадів, роздумів, переосмислень і, можливо, зустрічей, яких давно чекаєш. Бо все це Дара Корній заклала в рядках, між рядків і поза рядками «Щоденника Мавки». Звісно, ви читали про Мавку в «Лісовій пісні» Лесі Українки, знаєте, що вона – лісова німфа, донька верби, яка закохалася в земного чоловіка. Ви чули і про Чугайстра – міфічного персонажа, який, звабивши, занапастить Мавку… Такі казкові, такі далекі від реальності персонажі в романі Дари Корній відкриваються по-новому, несподівано просто і близько. З теплої казки – в обпечені холодом будні: вірна віддана дружина враз стає жінкою, що міняє чоловіків як навіть не рукавички, а панчохи. Одружений зі своєю музою художник після розлучення тікає від світу у самотність і віддається творчості… Успішна, але бездітна жінка, відпустивши чоловіка до іншої, яка народила йому дитину, перетворюється на алкоголічку-бомжиху… Заможний мужчина за допомогою найманця-ловеласа і непристойно великих грошей марно намагається купити любов тієї, у яку закохався… Хто і кого може і мусить врятувати? І хто кому Мавка, Чугайстер та вовкулака?… Зорієнтуватися на перехресті, правильно прочитати знаки і відчути попутний вітер непросто – і в легенді, і тим паче в реальному житті. Та все під силу тоді, коли знаєш, куди і заради чого йдеш. Важливо рухатися, йти, пересуватися – навіть тоді, коли втрачено сенс. Важливо зберігати серце чистим і гарячим, навіть коли його наче рідким азотом облили і присипали попелом… Важливо рухатися з вірою, що кожен рух – це крок назустріч. Хай різними шляхами. Через такі несхожі й такі однаково дошкульні перешкоди. Рухатися, щоб нарешті зустрітися. Зовсім випадково. Та чи ж випадково?… Не одну і не дві таємниці ховає в собі ця книга. А таємниця – як двосічний меч: містить інформацію, яка водночас прагне бути відкритою і залишатися закритою… Та й відкривається таємниця не всім, а тільки тим, хто має в собі її відгадку… Таємниці найзручніше зберігати у легендах, притчах і щоденниках, може, через це «Щоденник Мавки» складається з історій-притч, історій-легенд і однієї наскрізної історії, яка водночас є і притчею, і легендою. Є книги, про які кажуть, що вони легко читаються, – це саме про новий твір Дари Корній. Є романи, про які довго думаєш і розповідаєш знайомим у хвилі відвертості, – це саме про «Щоденник Мавки». Він писався в буремний час і несе в собі імпульс до пошуку правди та відкриття таємниць. Спочатку здається, що чужих, але перше враження буває оманливе… Особливо тоді, коли в справу вступають Вищі сили, за провідницю в них – досвідчена чарівниця слова Дара Корній, а у ваших руках збірка таємниць (чужих, але наскільки чужих? От у чому питання!) – «Щоденник Мавки».  

Ольга Хвостова * * *

Для щастя потрібні двоє. Так сказала мама Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає… Леся Українка. Лісова пісня Я – Мавка! Я душа мами верби. Її кров та її серце. Чи житиме моя матуся, коли я її залишу? Ніколи про це не запитувала, та звідкись знаю, що житиме, бо навіть вона знає, що рано чи пізно я назавжди від неї піду. Не на одну ніч чи на день, щоб побавитися зі своїми сестрицями. А назавжди. З Мавками таке завжди трапляється. Але мама верба це переживе, вона стане прихистком для іншого юного серця і буде довгими зимовими ночами розповідати добрі казки, колихати на своїх руках-віттях. Я – Мавка. У мене каро-зелені очі та довге темне волосся. Я не схожа на жодну зі своїх посестер. Бо вони всі блакитноокі білявки чи синьоокі русявки. Я – інша, бо народилася в найтемнішу та найдовшу в році ніч. Душа юної дівчини, яка вміла любити, та не змогла втримати ту любов, заблукала в нашому лісі, втомлена, заснула посеред білої галявини і Тоді народилася Я. Мама верба каже, що мої очі при народженні були наче аметисти, та коли настала весна – вони враз змінили барву. Весна! Я люблю весну. Вона ніжна та лагідна, наче матуся. То вона подарувала мені своєї смарагдової барви, і мої очі посвітлішалиЯ – Мавка. Дитина природи. Я люблю, як вітер небом потішно жене до водопою небесного хмари-коні. Я люблю роздивлятися, як сонечко ясне своїми ніжними пальчиками заплітає щоранку пишні коси днині, а на ніч розплітає їх, вкладаючи днину спати на шовковисті багряні перини. Люблю батечка-місяця і його милі танці у високості, танці з зірками та поміж зірок. То незбагненно – засинати під хори тих небесних створінь. Я люблю квіти, бо вони такі вигадливі розповідальники. Люблю птаство, крилатих вісників добрих та справедливих новин. Люблю звірів у лісі, бо кожен з них має свою історію – дивну та завжди цікаву. Люблю трави – оті, смарагдово-шовкові, які вчать мене дорожити життям. Люблю ранкову росу, яка запалюється вранці від сонця барвистою веселкою. Люблю небесні та лісові хори. О, світоньку мій великий, я так тебе люблю! Я – Мавка. Кажуть люди, що я не маю душі. Та хіба то правда? Я вмію любити, а чи вмієте любити ви? Користатися тілом – ще не означає мати в ньому душуЯ – Мавка. Я люблю, я просто люблю. І я люблю його. Боюся і люблю. Свого Чугайстра. Чоловіка, що так п’янко та солодко грає на сопілці. Виймає з тебе всесвіт, запалює в тобі світло. Він – Чугайстер, лісовий чоловік, убивця мавок. Тільки-но народилася, як мама верба розповіла мені про них – отих лихих убивць Чугайстрів, які блукають лісами в пошуках мавок для того, щоб порішити їх. «Чому вони вбивають нас?» – запитувала спантеличено я. Мама сумно гойдала віттям. Чи вона знає? А чому сонце сходить, ніч надходить? Така природа певних речей, які не потребують пояснень. «Остерігайся Чугайстра, дочко, і як би він п’янко не звав тебе, не зачаровував своїми словами та музикою – не вір. То – омана! Чугайстри не вміють любити!» А Чугайстри приходять щоночі. Усідаються на галявині, виймають свою калинову сопілку і грають. Ох, як вони грають – душу з тебе виймають І не одна з нас піддалася чару тої музики, вийшла зі сховку, покинувши маму назавжди А красень Чугайстер, убраний у білу чугу, зазирав своїми блакитними оченятами в душу Мавці, брав за руку і вів за собою. І Мавка зваблено йшла, йшла, щоб не повернутися, і тільки вітер наступного ранку приносив сумну вістку від неї – прощальну пісню. У кожної Мавки свій Чугайстер. Коли прийшов мій, я його відчула, він ще не почав грати, та я вже знала – то за мною. Бо я – його Мавка, а він – мій ЧугайстерВін дуже довго приходив. Бо я була доброю чемною донькою своєї мами верби. Я завчила її урок, запам’ятала його. О, як мені хотілося вийти йому назустріч першої ж ночі, станцювати в місячному сяйві, та Я не виходила. Бо я – Мавка, а він – убивця Чугайстер. І я, завмираючи, слухала палку музику його сопілки, і серце моє плакало та тужило, сміялося та раділо. А ще воно вперше та востаннє кохало. Кохало мого Чугайстра. І одної літньої ночі я не втрималася: хай я помру, хай він мене зжере, як подейкують злі язики, зжере чи втопить, але це буде після. А зараз я йду слідком за музикою. Адже я – його Мавка. Ця ніч була незвичайна. Вона засвітила для нас вогні-світлячки, місяць проклав зоряну стежку. Мій Чугайстер грав, і співала моя душа, піднімаючись аж у піднебесся, співала так, що від розімлілості росою вмивалася земля та лагідно дрижала тиша. І я не втрималася. Поцілувала свою матусю і випурхнула на волю. До нього, в обійми музики, у його міцні обійми. І він ніс мене на руках, пригортав ніжно до себе. Зазирала я у його очі: там стільки неба розлито, неба та тепла. Хтось колись переконував, що там живе тільки зимовий день та крига. То неправда. Там – небо. Він пестив мої перса, цілував очі, уста, кожен вигин тіла, кожну ямку на ньому, пальці рук, пальці ніг І я ставала під його руками рікою, стікала додолу живою водою, гойдалася в небі зіркою першою, падала вниз зорепадом, щоб воскреснутиТо була незбагненно щедра ніч Яка закінчувалася. Світанок підкрадався до нас, наче злодій. Роса впала на моє волосся та на його руки. Роса вмила мої очі та його уста. Він узяв до рук сопілку калинову та заграв, заграв для мене Палко та нестримно, наче востаннєЯ стояла над прірвою, над бистрою рікою. Черемош бурхливо ніс свої води. Я стояла на кручі і дивилася вниз, я слухала душу мого Чугайстра, голос калинової сопілки. Я була щаслива! Уся співала, ставала небом, зорями, хмарами, вітром і мені враз захотілося стати птахою і від кохання злетіти в небо. Перший сонячний промінь ніжно ковзнув по горі. Легкий докір був у тому вітанні. Вітер зачаївся у вітті столітніх смерек, бо він чекав, бо він поштар, що приносить від мавок погані вісті. А я не зважала, бо мій Чугайстер грав, а в мені росли та міцніли крила. О, як вабить це бездонне небо вгорі, як зве це безконечне небо внизу. Я – Мавка, яка кохає, і чи потрібні коханню крила? Хочеш літати – лети, і я… …полетіла!  

Прокинулася…  

Мені часто сниться цей сон. І я знаю тепер, хто він – мій Чугайстер. Я можу назвати вам його ім’я, прізвище, місце праці та домашню адресу. О, я щоразу прокидаюся тоді, коли, відриваючись від землі, в останній момент озирнувшись, замість закоханих очей Чугайстра натикаюся на очі вбивці, очі звіра, лихі, бездушні, холодні, крижані Там немає неба, там захована зима – холодна, відчайдушно бездушна. І я, я сполохано падаю. Не знаю тільки – у небо чи в провалля, боЯ – МавкаІ це моя історія. Де сон став реальністю. І я додивлюся його до кінця

Розділ І
Чуже небо


1. Несправжнє

Що відбувається, коли настає кінець світу? Світу, створеного ним і тобою для щастя. Світу, виплеканого любов’ю, добрими намірами, наснагою, бажаннями, прагненнями, сподіваннями. І той світ ураз зачинає валитися. Небо над головою, яке ти вважала майже ідеально блакитним, дрібно поцятковане правильної форми хмарками (звісно, як же ж без них), чомусь перетворюється на кусень пластику. І той пластик, як з’ясується згодом, доволі грубо замальований брудною фарбою. І сонце, оте найсправніше, найлагідніше, зовсім не сонце, а лише жарівка, навіть не стовольтова. Воно мляво мерехтить від перепаду напруги в мережі і от-от згасне. А смарагдова трава під ногами? Ох-ох, жінко! То зовсім не трава. Нахилися, торкнися рукою. Усе несправжнє, груба робота: нитки зеленого кольору наклеєні на чорний картон. Чорний картон замість справжньої землі. І так з усім, до чого торкаються твої руки, твої очі, уста… Божевілля. То рожеві окуляри падають і розбиваються. О, ти б ніколи не наважилася їх зняти, якби знала, що чекає тебе. Дурепо, навіщо ти зняла окуляри? Так-так, бо вже краще померти, аніж прийняти таку правду. Але ти жива. ЖИВА! І вся правда, гірка, солодка, масна, глевка, потворна, потороча, тепер перед тобою… Коли з личин найближчих людей спадають маски, під ними з’являється вона – правда. Можна зробити надзусилля та відвести очі від того видива. Але ти не відвертаєшся. Знічено дивишся на розбиті рожеві окуляри під ногами, а тоді сердито і трохи розгублено топчешся по скельцях, щоб не було спокуси склеїти та повернути їх назад. Усі діти рано чи пізно виростають, навіть з улюблених джинсів чи мештів. Ти нарешті виросла. І ціна твоєї дорослості – це зірвані маски рідних тобі людей. Жахливе твориво. Бо, здерши з личин маски, ти побачила, що зняла з лиця ще й омертвілу шкіру, а там – смерть, яка неминуча, бо ще живе майже розклалося…  



І ти, чи не вперше, хочеш чути тільки правду. Не порожні балачки, не якість дивакуваті пояснення, а правду. Що ж, сама напросилася. Отримуєш укупі з нею й вирок. Вирок, кинутий тобі збайдужілим голосом. Навіть не очі-в-очі, як мав би вчинити справжній чоловік. А отак – грубо і похапцем. Так чинять лишень боягузи. Ти згодом це зрозумієш та приймеш, а поки, після почутого, тільки біль, жахливий, убивчий, осоружний. І ти – відкрита рана, змучена, зболена від пожеж, які зараз мчать тілом, та незабаром усе вигорить і вкриється кригою. Біль від слів. Уже сам він мав би тебе прицвяхувати, розчавити, розмазати, перетворити на місиво: – Подивися на себе, чудо. На кого ти схожа? Жалюгідна, зачухана, зачумлена домогосподарка. То ти смієш щось там патякати про мораль? Дуринда, яка ти непутня дуринда! Шо ти там варнякаєш? Вірність, клятва біля вівтаря, приплела ще й заповіді Божі. Хто за ними нинька живе? Покажи хоч одного ідійота. Навіть монахи в монастирях давно перетворили це на продукт, яким можна і треба торгувати. Ох, дуринда! Усі люди так живуть і вже давно брешуть – ближньому, Богу, а найбільше – собі. Люба моя, то все умовності, традиції, які не мають жодної вартості. Що тобі не подобається? Те, що в мене є коханка? Не заперечую. Ти спитала – я відповідаю чесно. Ліпше б ти не питала, бо із твоїм ставлення до світу краще залишатися сліпим, глухим та німим. Хочеш знати, чому вона? Тому що вона ліпша від тебе: молодша, красивіша, успішніша, вона… Вона – це і гроші, і спільний бізнес. Вона – це можливість побачити світ. А ти? Борщі, вареники, сопливі діти, якісь твої дурнуваті фантазії про вічну любов та вірність. Кому то все тре’, га? Уже цвіллю давно покрилося, бо нічого вічного не буває. Що не так? Ну, сплю я з нею, але ж через «не хо» сплю й з тобою. На всіх стане. Не кліпай, як пришелепа. Ти так не можеш? Хе! А поки не знала – могла ж? Ми з нею разом уже не перший рік і навіть не другий. Не роби такі великі очі. Женеш мене? Ой, тримайте мене! Мураха замахнулася рукою на слона. Може, ще спробуєш укусити?  

Вона сиділа в кутку кімнати на підлозі, притискаючи до грудей альбом із сімейними фотографіями та заплющивши очі. Він своїм майже двометровим ростом нависав над нею скелею. Опасиста фігура, запхана в дорогий костюм, зараз не вражала солідністю. Вона лякала жінку, тому та й зажмурилася. Маленькі карі очі на круглому обличчі чоловіка пропікали. Смоляне волосся, дуже коротко стрижене, аж покрилося інеєм від холоду, яким віяло від його слів. Кидав ними, бив безжально, жорстоко, влучно. І її світ падав, валився, горів, душив димом. Не було сліз, дим їх забрав, не вистачало повітря, вогонь його випив, тому майже не дихала. Вона помирала. Кожною клітинкою свого тіла відчувала це. Німіло обличчя, очі наливалися сірістю, тіло – байдужістю… Та в когось, очевидно, були інші наміри щодо неї, можливо в того, хто її береже. Янгол підставив крило, і вона досі дихала… А остання гранітна плита, яка служила колись дахом її світу, чомусь досі не впала на голову, щоб розчавити-знищити. – Але цей, як же так? Тоді це також несправжнє? – простягла йому фотографію, де він, вона, донечки – веселі, щасливі, усміхнені. Він кволо, знехотя взяв знімок, покрутив, криво посміхнувся. – Хм… Чому ж, справжнє. Однак, дорогенька, це тільки фото. Фотопапір, якісний друк. Розумієш? Його можна порвати, спалити… Ет, ти мене не чуєш, чи що? Я ж не відмовляюся ні від тебе, ні від дітей. Усе залишиться, як і було. Точніше майже так, бо зараз ти знаєш правду. Дістало, досить прикидатися, великомученице. Усі так живуть, чого ти від мене хочеш, га? Бо що я міг мати з тобою, біля тебе, твоєї спідниці? Чисто вимите вікно, баняк борщу, пампухи та вічне скімлення? Мені того мало, не втямила? Я заслуговую на ліпше і на більше. І Тоня мені відкрила двері у великий світ. – Великий світ – то вічна молодість та гроші? Так? – майже простогнала. – Ну, знаєш. Гроші ніколи не бувають зайвими А ось ти, наприклад, на що годна піти заради мене? Що можеш дати мені, окрім отих твоїх дурнуватих закидонів про моральність, честь, совість, примарне кохання. Змирися, мала! – Я не мала. Я – жінка, мати твоїх дітей. Змиритися з чим, скажи? Я так не можу. Я не можу. Це не правильно, не по-людськи і тим більше не по-християнськи. Навіть не так. Любиш її – люби. Але не топчи і не рви мені душу. Я відпускаю тебе. Йди. Збирай речі і йди до неї або… – відкинула вбік альбом, ухопила його за руки, стараючись уловити погляд. – Я вмію прощати, любий. І я, навіть після щойно почутого, готова пробачити тобі. Чуєш? Але ти маєш мені пообіцяти дещо. Пообіцяти, що кинеш її, пообіцяти – більше ніколи з нею не бачитися. І я забуду про твою зраду, про ті всі гидкі, недостойні слова, котрі щойно почула. Обіцяю про це навіть не згадувати. Хіба може бути огиднішою зрада, аніж зрада заради грошей… І все буде, як колись, коли ми були щасливі, – ти, я, донечки. Дітям потрібен батько. Він шарпнувся, вириваючи свої руки. Гидливо поморщився та далі продовжував ховати від неї очі, наче боявся, що піддасться на вмовляння, що стане йому соромно. На колінах перед великим чоловіком стояла маленька жінка. Тендітна, змарніла, ледь жива. Пасма довгого чорного волосся позлипалися від сліз. Великі каро-зелені очі горіли розпачем та сумом. Вона була схожа на дрібне зайченя, що завмерло перелякано перед хижаком. – Та відчепися ти, навіжена. Ото вигадала! Щасливі? Я і зараз щасливий. І до чого тут діти, гроші та справжній батько? Я від доньок не відмовляюся. Зрада заради грошей? Придумала ж таке! Я люблю Тоню. Бо вона Справжня. От, візьмімо тебе. Ти ж зовсім не пристосована до життя. Як вазонок, чесне слово. Ти ж без мене пропадеш. З голодухи здохнеш під парканом. У тебе ж нікого, крім мене, нема. Ні роботи, ні друзів, ні ворогів. І руки-ноги цілі, жебрати не станеш, бо такій ніхто й не подасть, не каліка. Господи, чудо-юдо якесь! Хто ти така? Жалюгіддя зацофане… Виганяє вона мене. Тішся, що я такий добрий. Шо, може, скажеш, що вже завтра підеш працювати і сама на дітей заробиш? Професіоналка, блін. У тебе ж ані досвіду, ані зв’язків. Тож, «кухана», сиди вдома, вари борщі, дякуй, що я тебе утримую, та не вимахуйся. – Але ж, – почала виправдовуватися, далі стоячи навколішках. Слова боляче шмагали. – Усе не просто. Я не могла кар’єру зробити, бо Соломійка часто хворіла. А на мені лікарні, і ліки, і безкінечні уколи. І нікого з рідних поруч. Ні мами, ні тата, ні сестри, ні брата. Сама, завжди всюди сама. А ти… Ти… Завжди на роботі. – Ну, знаєш. Це твій обов’язок – діти. Чи ти хотіла, щоб я по лікарнях валандався, а ти вдома сиділа? Бо хіба ти на щось путнє здатна, га? Реальні гроші – це бізнес, мала. І… Зрештою. На лікарню потрібні були бабки. І на жратву, і на лахи… Усьо. Припини істерику. Злізь із хмари на землю нарешті. Ось бери приклад з моєї Тоні – ідеал краси та жіночності. – Але ж я, я… – вона далі продовжувала виправдовуватися. Говорила, говорила, говорила, пояснюючи, що вона, звісно, винна, бо запустила себе, але не в усьому. І що готова на зміни в житті, але їй потрібна, хоча б моральна, його підтримка. Та враз умовкла, коли вдарилася своїми пориваннями об крижаний погляд та об його сміх. – Тьху, та припини вже цей театр, – він сміявся: тихо та знущально. – Ти жалюгідна і потворна. Ти маєш дякувати мені, бо я приймаю тебе й такою. І досі пропоную повноцінну родину. Змирися. Ой, та ти навіть не жінка, ти – ніхто. Подивися на себе, – він схопив її за руку, поставив на ноги та поволік до дзеркала. Вона знічено тупцялася слідком, утупивши в підлогу очі. Він взяв її за підборіддя, підняв його вгору, наказав: – Дивися. Дивилася. Очі – повні сліз, болю, розпачу. Синці під очима, розпухлі повіки, пасма брудного від сліз та поту волосся поприлипали до щік. Він вийняв з внутрішньої кишені піджака знімок. Приклав до дзеркала – навпроти її очей. Із фото дивилася красива усміхнена молода жінка. Чорні очі, доглянута зачіска. – Порівняй. Остання гранітна плита її світу обвалилася. – Ти – ніхто і ніколи ніким не станеш, дорогенька. Нема в тобі ані вогню, ані куражу. А Вона… Вона – усе, вона – це мрія кожного справжнього чоловіка. Багата, розумна, красива, талановита, весела, компанійська. Хто ти така в порівнянні з нею? Бридке каченя. Навіть не гидке… Тьху. Крива качка, яка виросла і не стала лебедем. Ах-ах! Як у твоїй улюбленій приказці, дорогенька: «Народжений повзати – літати не зможе». Не будь дурною, змирися. Я тебе поки не лишаю через дочок, мушу терпіти… Навіть не так: поки ти будеш потрібна дітям – терпітиму. Зрозуміла? Стояла. Він відійшов убік, заховавши знімок коханки до кишені. Був упевненим та задоволеним собою. Думав, що буде важче. Розмірковував, що може цього разу його сіра мишка хоч чимось його здивує – криком там, битим посудом. «Ні риба ні м’ясо» – про таких кажуть. Але ж вона не була такою, коли одружувалися? Чи була? Просто закоханий молодий телепень цього не бачив, чи, може, інші дівчата в порівнянні з нею здавалися ще гіршими? Та хоч би там як, зараз перед ним жалюгідне непорозуміння, яке хоче, щоб він її любив. А він навіть співчувати не може. Жінка стояла біля дзеркала, продовжуючи витріщатися в те місце, де щойно була фотографія красивої та щасливої панянки, яка мала майже все й зараз, здається, отримувала для повного комфорту і справді все. Колись вона добровільно впустила цю панянку у їхнє життя. Яка банальність. Жінка повертається додому несподівано на день раніше та застає коханців у ліжку. Ага, як у пласкому анекдоті. Поперхнулася відчаєм. Слова «Ти – ніхто, ти – ніхто, ти – ніхто…» гупали в голові набатом. Від вхідних дверей квартири почувся його голос: – У мене справи. Буду пізно. Витри сльози-соплі та йди вмийся. Добре, що дітей поки вдома немає, бо зараз ти кого завгодно можеш налякати. На відьму з жахликів схожа. Грюкнули двері, а вона продовжувала стояти – розчавлена, прибита, але чомусь досі жива. Підійшла до вікна. Глянула згори вниз. П’ятий поверх… Краса. Подвір’я та світ мов на долоні. Не надто високо, щоб голова закрутилася, і не надто низько, щоб перечіпатися через чужі погляди. На вулиці ходили люди, їздили автівки, галасували діти. Притиснула руку до грудей. Несподівано зрозуміла, що серце досі б’ється. Жива? Жива. І тоді її почало наповнювати досі незнане почування. Вона не опиралася, не мала вже на це сили, бо гірше вже не буде. А невідомість змією обвивало серце. Слова «Ти – ніхто, ти – ніхто, ти – ніхто…» настійливо билися в голові. Притулилася лобом до холодної шиби. Темна сутність уляглася в ній. Заговорила, щоб перекричати чоловічий голос: – Я – ніхто? Я – ніхто? Що ж, ти сам напросився, любий. Ми ще подивимося, чия візьме. Вона не впізнала свого голосу, він належав не їй – різкий, рубаний, без емоцій. Але голос чоловіка, що досі впевнено дзеленчав у вухах, ураз перелякано вмовк. У голові почало розвиднятися. Вона зазирнула в себе. І вже знала, що далі робитиме. Бо та гранітна плита, котра була дахом її старого світу, хоч і впала, та її не прибила, навпаки – звільнила. Він повернувся пізно, напевне від коханки. Перед вхідними дверима, у коридорчику, спільному з сусідами, перечепився об свої валізи та наглухо замкнені двері. Гамселив, верещав, мов скажений, обзивав її лайливими словами. Вона не відчиняла, а своїм ключем він не міг відкрити. І не тому, що з того боку було вставлено ключ. Ця біснувата сучка поміняла замок! Такого він уже точно не чекав. Жінка стояла за дверима, притулившись до них спиною, відчуваючи всім тілом їхню вібрацію. Ті удари їй не шкодили, навпаки – додавали рішучості та впевненості, якийсь німий азарт переповнював її єство. Згодом прийде розуміння: вони щойно розпочали війну, у якій переможців не буде. Та зараз це її найменше хвилювало. Бентежило інше. Вона видирала його зі свого серця, того, хто вже встиг стати його частинкою. А це боліло. Це дуже боліло. Донечки перелякано зачинилися в дитячій. Вона, як могла, їм усе пояснила. Вони не перечили, вони звикли завжди в усьому довіряти мамі, і це додавало рішучості. За вхідними дверима враз вщухли крики та образи. То повернувся з роботи сусід, зав’язалася між чоловіками розмова. Сусід став щось розтовкмачувати неголосно, заспокоювати. Вона не прислухалася, бо могла зараз чути тільки своє серце та його біль. Сусід кинув ще пару слів, хряпнули двері помешкання, і все стихло. Пару хвилин стояла тиша. А тоді її коханий, надто голосно, щоб вона добре розчула, пригрозив: «Ну що ж, сучко! Не хочеш по-доброму, дітей тобі не шкода? Тоді я викликаю міліцію». «Ну й що, – подумалося їй. – Спробуй!» І тоді вона сама її викликала… Щоденник Мавки

Це щоденник Мавки. Душі занапащеної, душі загубленої, душі невмирущої, справжньої. Щоденник Мавки, присвячений Тобі. Так, ти ніколи його не читатимеш, бо хіба можна без дозволу читати чужі щоденники? Зате бачитимеш дивні сни. Спатимеш у своєму ліжку й уві сні буду я: весела й сумна. Сидітиму навпроти, зазиратиму в очі та розповідатиму історії. Тихо, тужливо, ніжно. Лесина Мавка теж розповідала своєму Лукашу історії. Ні-ні, він насправді не замерз під березою, він просто став іншим: землею, водою, деревами, небом, журбою. І закохана Мавка зазирала у його очі вранішньою росою, пестила сонячними пальчиками повіки, місячним промінчиком чоло, збираючи по краплі слова в речення, заплітаючи їх у мелодику вітру, снігу, завії, дощу А може Може, то була інша Мавка? Інший Лукаш слухав голос кохання, і від того народжувалася нова історія. Історія для двох. Бо для кохання, як і для щастя, потрібні Двоє. То не я придумала. Ні. Так каже моя мама. А вона завжди знає, що кажеЗнаєш, серденько, нам варто з тобою почати писати власну Історію. Не схожу на жодну з тих, що ти досі чув, що я досі знала. Ой, та історія! Її початок я тримаю у своїх руках. Не віриш? Байдуже, та вона вже майже народилася. Її початок сьогодні посеред ночі приніс північний вітер, і вона повисла он на тій гілці вишні, що так перелякано стукає у твоє вікно. Що? Ні-ні, це не місяць зачепився за гілку, це писана торба з історіями, яка за розмірами нагадує місяць уповні. Я її зніму зараз з гілки, відкрию та, може, віднайду посеред інших нашу. Їх так багато в тій торбі. І щоб відшукати потрібну, слід добряче потрудитися. Перебираючи одну за одною різні, повчальні й чужі, я буду їх тобі розповідати. Старанно та чемно, щоб душа не боліла, щоб не плакала й не тужила. За чим? А хто його знає. Душа – річ дивна, не завше послуговується логікою розуму. Одне я знаю напевне: ти чомусь досі мене не знайшов і я чомусь усе ніяк не віднайдуся. Та переконана, любий, коли остання історія з торби писаної буде розказана, ти – знайдешся. А я зберу всі скалки свого розбитого серця, ти стулиш його докупи своїми живими долонями, і ми впізнаємо одне одного. Мавка і той, хто вміє любити по-справжньому. Не Чугайстер. Історія перша. Про долю, яку конем не об’їдеш

Кажуть, що долю свою конем не об’їдеш. Правду кажуть. А от домовитися з нею можна. Чи, принаймні, спробувати. Ось тобі історія найперша, історія невигадана. Чому невигадана? Бо все вже колись відбувалося, а якщо і не відбувалося, то обов’язково відбудеться, коли воно долею визначене
Жила собі на світі білому молода вдовичка з сином. Жили не тужили. Прикростей людям не робили, працею щоденною заробляли на хліб насущний. Вдовою стала жінка рано. Ще й не знала про те, що дитя в собі носить, коли трапилося лихо. Було літо і була гроза. Так гримало й блискало, що, здавалося, весь світ перетворився на божевільну свічку, яка не лишень горіла, а боляче билася іскрами. Сполоханий грозою кінь поніс чоловіка на собі. Не втримався той, упав з коня та розбився. По-справжньому кохала жінка свого чоловіка, й іншого ані у своє життя, ані у своє ліжко прийняти так і не змогла. Уже й звикла до свого самотнього животіння. Та й, зрештою, не таким і самотнім воно здавалося. Синочок, навіть з вигляду, так нагадував коханого. Йшов час. І коли малому мало сповнитися одинадцять літ, зачали жінку мучити недобрі сни. Начебто приходить до неї в гості сама Доля та вимагає віддати те, що по праву належить їй. Віддати сина, якого начебто рід жінки заборгував Долі. (О, звісно, просто так у світі білому нічого не відбувається, особливо в історіях, що переповідають Мавки.) Згадала удовичка стару небилицю, яка передавалася з вуст в уста в родині. Говорили, що колись її прапрапрадід, тоді найбідніший у селі чоловік, не витримав лихого злидарства та й пішов на відчайдушний крок. Ні-ні, не продавав він душу дідьку, хитрий був чолов’яга, вирішив перемудрити саму Долю. Прийшов до неї, чи то, точніше сказати, прикликав її до себе. Авжеж, не дивуйся, бо Долю можна прикликати, якщо знаєш спосіб. Він знав. Тож попросив чоловік у Долі щедрого, не злиденного, безбідного життя. Бо ж скільки можна – і дід був злидарем, і батько, і діти його будуть Хтось рід колись тими злиднями прокляв, і що не робили, і як відчайдушно не працювали жінки й чоловіки родини – усе прахом. Прокляття і не збиралося відступати. Але ніколи ніщо просто так не дається. І запитала Доля чоловіка, що вона з того матиме. Який для неї зиск прокляття знімати? О, хитрим був чоловік, дарма що бідний. Багатий на злидні, але й на розум багатий. І пообіцяв Долі на відкуп живу одинадцятирічну душу, яка народжена буде від мертвого, тобто рідну кров свою. На диво, швидко Доля погодилася, хоча обіцянка направду здавалася геть дивакуватою. Але Доля на те і Доля, щоб бачити те, що заховано і від очей, і від бажань, і від сподівань наших. Обіцянку скріпили кров’ю, свідками стали місяць уповні, зірки в небі, вольний вітер та пані Смерть. Що тут скажеш? Чоловік був упевнений, що чинить правильно: бо хіба можна від мертвого народити? А бач, ніколи не знаєш напевне, як воно поверне. У сни до жінки все частіше приходила Доля та нагадувала про виконання обіцянки. Що мала робити вдовичка? Незабаром її синочку виповниться одинадцять і за ним прийдуть – чи то Доля, чи то сама Смерть. Та чим завинила дитина? Чому саме її син? Ох, як вона боялася і чекала того одинадцятого синового дня народження. А синок вдався нівроку – просто золото: синьоокий, білявий, говорив, наче перлами сипав. Не на його вік мудра дитина. А ще синочок удовин любив малювати. Намалює голуба на білій стіні хати, то той як справжній, аж, здається, що от-от махне крилятами та полетить. І до роботи беручкий. І стіл сам змайструвати може, і ворота полагодити. Та хіба свою долю конем об’їдеш? Хіба об’їдеш? Хоча можна спробувати. Впала на землю ніч. Синочок уже давно спав. А вдовичка не вкладалася, бо чекала на кликану гостю до себе в хату. Бо вона також уміла прикликати Долю. Прикликала. І та обіцялася прийти і таки обіцянку стримала. Постукала Доля в сінешні двері. Її впустили, запросили заходити. Зайшла. Стояла в порозі – висока, ставна, сумно посміхалася майже прозорими очима, перебираючи в руках довгу хустину, геть усю в’язану-перев’язану вузликами. Хустина мерехтіла у її руках красними маками та синіми волошками. Вузлики теж мали барви. Чорна нитка, червона нитка, біла, жовта, рожева, синя. – Доброго здоров’ячка, вдовице-серце! От, як і обіцялася. Прийшла. Дай, зозулько, з дороги водиці напитися. Та водиці із писаного відерця, руками твого синочка писаного. – Ласкаво прошу до хати. Красно дякую, що прийшла. Сідай, де бачиш, – відповіла вдова чемно та подала Долі води в писаному горнятку. Узяла Доля воду, надпила й усілася на лаві під стіною. – Знаю, чого ти мене узивала, лебідонько-матінко! Але скріплене кров’ю мусить учинитися. І повернути час назад, щоб твій прапрапрадід забрав своє слово, – уже не можна. Умовкла Доля, питально зазираючи вдовиці в очі. Упала сердешна смертна жінка навколішки: – Змилуйся, паніматко! За що караєш? Забрала чоловіка, залиши хоч дитятко. Хіба ж це по-людськи? Забери мене ліпше, уже нажилася, а синочку життя даруй. Плакала жінка, ридала, слізьми діл та ноги Долі вмивала й шепотіла-шепотіла: «Несправедливо, не по-людськи». Доля підвелася з лави: – Ні, голубонько, на жаль, – то справедливо! А от чи по-людськи? Я ж бо не вповні людина. Але справедливо, зозулько. Саме так учинити і справедливо буде. Доля стояла з дивним усміхом на вустах, який за мить міг стати й гримасою болю чи розпачу, але не ставав. Доля стояла тонка, мов берізка, та прозора, наче туман, у сірій непоказній намітці. А вдова плакала, голосила, рвала на собі волосся. І коли вже не стало сліз і тільки шморгання носом раз по раз долітало з підлоги, обізвалася Доля: – Ох, молодице-молодице! Красна сестрице! Доля кожної людини невидимою ниткою тягнеться за нею, і тче ту нитку не людина, і виводить ту нитку не завжди й доля. Доля тільки справно служить великій Ткалі Ось твоя нитка зараз у моїх руках, – Доля простягнула перед собою хустину і, здається, замилувалася нею. – Тільки глянь, як щедро тобі дано, молодице: і червоної барви, і синьої, і жовтої, і блакитної. І тут не видко поки закінчення для тебе. Я не можу взяти такої пожертви – віддати сю хустку, виткану для Тебе, матінці Смерті взамін на хустину твого сина. Та й, зрештою, його хустина вже в руках Вічної Пані. Жінка підняла на Долю зболені очі. У сусідній кімнаті спав її єдиний синочок, її янгол, надія, сподівання, її серце і її душа. – Доле-Доле! Прошу тебе, молю! Пощо караєш? – Жінка вхопила руками Долю за ноги, чіплялася, благала, зазирала в очі. – Я не караю. Чому ви, люди, так боїтеся смерті? Хіба смерть то покара? А може, навпаки, нагорода? Ох, жінко-жінко! Ти така молода, мила моя зозулько, у тебе будуть і чоловік, і діти. Подивися на світ з іншої гори. То для тебе можливість отримати нове. Зачати йти іншою дорогою. Не плач, не ридай. Ти будеш щасливою – обіцяю, але за це слід дещо віддати. Віддати те, що заборговано твоїм родом мені. От за боргом завтра матінка Смерть і прийдеСерце стискала туга. Серце пекло, душу розривав біль. Ні-ні, вона радше собі вкоротить віку, аніж дозволить забрати життя сину: – А для чого мені таке щастя? Обіцяне щастя? І що ти, Доле, можеш знати про щастя? Хто вирішує, яке воно має бути в мене? Хіба я зараз не щаслива разом зі своїм синочком? Доля дається нам, як дорога. А хто вирішує, яка вона – щасна чи нещасна? Можна жити в золоті та бути нещасним, а можна посеред лісу в халупці на курячій ніжці – і мати щастя. Чи нарікаю я на свою долю? Ти хоч раз це від мене чула? Я кохала, і мене кохали. А від великого кохання народжуються тільки щасливі діти. ТИ, Доле, забрала в мене чоловіка. Я змирилася з цим горем, бо ти милостиво залишила мені сина – це Щастя. А тепер ви хочете забрати в мене і Долю, і Щастя, взамін пропонуючи насіння, яке, може, ніколи і не вродитьДоля наче вперше побачила жінку. Підняла її з підлоги. Простягла перед собою напівпрозору руку, торкнулася щоки жінки, повік, губ. Волога на щоках від сліз не висохла. Доля вмочила пучки пальців у цю воду, простягла до своїх губ. – Солоні, справжні. Живі! – Доля, здивована своїм відкриттям, стояла наче вкопана. – Ти і справді, переживши стільки нещасть, чомусь зуміла стати щасливою. Але як? – Мій син – це не просто моя кровинка. Він – це і мій покійний чоловік, це і мої покійні батьки, і батьки мого чоловіка. Він парость від лози, яку ти хочеш убити, взамін даючи надію на примарне щастя Візьми мене, Доле, віддай Смерті, сина залиш. Поміняй хустини, молю-благаю! Доля підійшла до дверей сусідньої кімнати, легко штовхнула їх рукою, ті прочинилися. У не дуже добре заштореному вікні горів повний місяць, як велика яскрава свіча. Він давав досить світла, щоб побачити те, що було в кімнаті. На високому ліжку спав десятирічний хлопчик, щасливо посміхаючись снам. І Доля, та, яка звикла не роздумуючи виконувати накази, пророцтва, здригнулася, десь глибоко-глибоко в ній щось защеміло. Вона обернулася до вдовиці: – Я можу, люба моя, тільки подарувати тобі з сином ще один день та ще одну ніч. Попрошу матінку Смерть прийти післязавтра вранці, коли сонечко ясне зійде. Що таке один день для вічності? Смерть погодиться. Проте Усе у твоїх руках, зозулько. Доля пройшла повз жінку, не піднімаючи на неї очей, чомусь боялася зустрічатися з нею поглядом. На порозі стала, щось обмірковуючи. О, як багато вдовиця віддала б за те, щоб прочитати ті думки. Але чекала, не сміла втручатися у їхній плин. Доля зітхнула, нарешті наважилася глянути на жінку: – Так-так! Долю не обдуриш і конем не об’їдеш. А от Смерть Хтозна. Можеш спробувати, жінко, бо ти – лишень людина, звичайна слабка людина. А людям, як відомо, закони не писані, люди, якщо захочуть, можуть усе. Тоді Доля підняла очі, аж надто настирливо дивлячись у вікно, де висів повний та яскравий місяць, і по-зрадницьки підморгнула чи то місяцеві, чи то вдовиці та впевнено додала: – Запитай у нього. Він, якщо добре попросиш, допоможеІ Доля пішла, не зачинивши за собою двері. Жінка стояла, захоплена зненацька почутим. «Так-так! Долю не обдуриш і конем не об’їдеш. А от Смерть Хтозна. Можеш спробувати, жінко, бо ти – лишень людина, звичайна слабка людина. А людям, як відомо, закони не писані, люди, якщо захочуть, можуть усе». Вона має добу. Стільки натяків, і жодної мудрої гадки в голові. Укладалася спати. Запнула вікна, бо місяць щось аж надто уважний та яскравий сьогодні. Погладила по голівці сина, поцілувала. Ледве стримувалася, щоб не заридати. Згадувалося минуле. Ось її синочок уперше посміхнувся мамі, перший зубчик, перший крок, перші набиті ґулі, перші слова, вперше вперше вперше Скільки ще того вперше може бути у його житті, якщо вона знайде вихід, скільки цього вперше в нього не відбудеться, якщо вона Ні-ні, вона обов’язково щось вигадає, хай навіть ціною власного життя. Та, схоже, зараз її життя мало кого цікавило, бо Доля доволі впевнено від пропозиції молодиці відмахнулася. Глипнула на зашторене вікно. Місяць, місяць уповні, німий свідок прапрапрадідівської змови. Обіцянки, клятви місяць? І що таке Доля мала на увазі, коли на нього натякала. Аж з ліжка зірвалася, приголомшена розумінням. А чому б і ні? Може. Так і вибігла в нічній сорочці на подвір’я. Стала посеред нього, здійняла руки, мов білі крила для злету, волала до нічного неба. Небо, щедро засіяне зорями, наче якийсь багач спеціально сьогодні виткав той килим – з дорогоцінних блискіток-камінців, які ніжно й грайливо виблискували. – Місяцю ясний! Батенько красний! – зашелестіли губи з дитинства відомі слова заклинальної пісні. Такими словами вчили її закликати Долю, коли нагла потреба стукає у двері. О, то кожен може зробити, правда, лишень раз у житті. А чому б не спробувати ті слова повернути до Місяця? Стояла з закритими очима і говорила-говорила-замовляла, створюючи в повітрі над головою вогняні знаки. – Доброго здоров’ячка, красна пані! – Її закликання обірвав низький чоловічий голос. Стрепенулася. Розплющила очі й аж злякалася темряви, яка обступала її. Місяць з неба кудись подівся, натомість ззаду, звідки чула чоловічий голос, наче хтось запалив свічку. Озирнулася. Там стояв високий широкоплечий чоловік, убраний у яскраві блискучі шати, які пломенілися місячним світлом. – Ти – Місяць? – здогадалася. – Дякую, що відгукнувся. Чи можеш мене вислухати, чи зможеш почути моє прохання? Ти – остання моя надія. Благаю тебе. – Я знаю, про що ти хочеш просити. Сиджу високо, бачу далеко і чую добре. Твою розмову з Долею я також чув. Але, панно моя красна, перед тим як про щось прохати, запитай себе – чи варто? Бо твоє прохання може бути виконаним, і ти зумієш обдурити Смерть, але Ніщо просто так нікому не дається. І те, що дам тобі я, також матиме ціну– Я на все згідна, – гаряче запевняла жінка. – Тільки хай син живе. Хочеш забрати як платню моє життя – бери. Нажилася я на тому світі – і щаслива була, і нещасна. Місяць підняв руку. – Ну, що ти, панно красна! Навіщо мені така плата? Я не забираю життя, я не дарую його і я не змінюю долю. Я лишень можу дати іншу. Запитай себе та дай відповідь на запитання: коли дається інша доля? Місяць умовк, блимаючи своїми банькатими очима. Жінка стенула раменами. Хіба вона знає. Він мовчав, чекав відповіді. – Може, коли вдруге народжуєшся, тоді й отримуєш, – сказала перше, що спало на думку. – Але жСпіткнулася на слові. Хіба це можливо? Умерти, а потім знову народитися? – Усе правильно говориш, молодиченько красна! Ох, правильно! Але не бійся, бо для цього не треба нікого вбивати. Тільки слід зробитиМісяць підступися до вдовиці майже впритул та гаряче зашепотів на вухо. Та стояла спантеличена та захоплена почутим. Такого вже точно вона не чекала. Місяць відступився. Говорив уже вголос: – Твоє дитя, твій син, ще досі міцно прив’язаний до тебе пуповиною. Поки він не став чоловіком – він твоя кров та плоть. Тож для проведення ритуалу його дозвіл не потрібен. Якщо наважишся на це й скажеш «так», то завтра опівночі чекатиму твого сина отут, на цьому ж місці, приведеш сюди і залишиш самого. Вранці він до тебе повернеться живим та неушкодженим. У тебе є вибір і є час подумати А зараз йди до хати. І мені вже пора. Скоро зійде сонцеНі жива ні мертва доплелася до ліжка. Уже й не пригадає добре, що далі і як чинила. Чи спалося їй решту ночі, чи марилося. День минув, наче в тумані. Очей не зводила з сина, надто часто пригортала хлопця до серця, цілувала, ховаючи сльози. Син спантеличено дивився на маму, він ще ніколи її такою наляканою та розгубленою не бачив. Запитував, цілував руки та очі. Відмахувалася журливо та через силу посміхалася, казала, що то в неї голова болить, може на зміну погоди. А коли споночіло та вляглися спати, усе чекала тої опівночі. Ой, леле, матінко рідна, чи мала вона той вибір? І на цвинтар ходила – поради батьків питала, і в церкві до образів молилася. Усі мовчали. Бо то її вибір, тільки її вибір. Глянула у вікно – Місяць був на своєму місці, моргав очікувально. Підійшла до синового ліжка. Той міцно спав, поклавши під голову кулачки. Північ. Узяла хлопця на руки. Ох! І важкою, і разом з тим легкою була та ноша. Винесла малого на двір. Місяць уже її чекав. – Доброго здоров’ячка, молодице красна! Поклади хлопця отутечки, просто на землю. Ти ще маєш пару хвилин, щоб передумати. Жінка заперечно захитала головою. Місяць продовжував: – Тоді запам’ятай! Ти мене більше не зможеш покликати, що б не відбувалося і як би цього не хотіла. Як і з Долею – тільки один раз. Ти все добре обміркувала, бо назад дороги не буде? – Так, добре, – закивала. Її син ЖИТИМЕ! Місяць догідливо кивнув у відповідь. – Тепер іди до хати й не озирайся. Лягай спати і чекай ранку. Визирати у вікно чи вибігати на вулицю не можна, що б не трапилося і що б не чула, аж поки сонце не зійде. Інакше нічого не вийде. Зрозуміла? – Зрозуміла, – повторила луною та поспіхом додала: – А скріплення угоди кров’ю там чиМісяць розсміявся. – Мені вистачає твого і мого слова, а ще, найважливіше, – то життя твого сина. Вигадала таке – скріплення кров’ю. Іди. Північ. Час. Іди і не озирайсяІ вона пішла. Не озираючись, хоча й дуже кортіло. Якась нестерпна сила просто брала її за плечі, розвертала. Крутила головою, відмахувалася і тоді зачала бігти, майже заплющивши очі. Влетіла в хату, замкнула на защіпку двері. Лягла в ліжко, накрившись з головою Зараз вона і не пригадає, що відбувалося в ту ніч за стінами хати. Наче через пелену той спомин – шарудіння, скиглення вітру, чорнота й жахливе звіряче виття А потім наче світ довколишній хтось вимкнув. Не стало нічого – ні голосів, ні стін у хаті. Лишень морок, і вона провалюється в нього. Розбудило її несміливе стукання у двері. Зірвалася на ноги. Світанок заповз через вікна в хату. Перечепилася на порозі, навстіж прочинила двері. І ахнула. Там стояв її син – живий-живісінький, а поруч вродлива чорнява жінка в білій сукні, котра тримала в руках хустку. – Смерть, – пролопотіла. І серце всередині, здається, перестало битися. Але ж Місяць обіцяв. – Мамо, я хочу спати. Мені таке вночі примарилося, – малий тер кулачками очі. Був зовсім без одягу, мав роздряпані коліна та щоки. Жінка поспіхом тягла до хати сина, заступила його собою. – Вітаю тебе, молодице! Бачу – даремно прийшла. Малого не чіпатиму. Якби могла, ще б на вулиці то вчинила. А так Долю змінено. Тільки, дивись, не пошкодуй про це, – жінка в білому говорила спокійно та втомлено. Вона лишень виконувала своє призначення і, здається, не дуже жаліла за тим, що зосталася цього разу без жнива. – Ти хіба не за сином прийшла? – перелякано обізвалася вдова. – Той хлопчик, якого зараз ти захищаєш, уже не зовсім твій син. Смерть нахилилася і підняла щось біле з землі. Вдовиця в сутінках і не зауважила цього. Смерть розгорнула сувій. То була хустка, сніжна, чиста, мов вибілений шмат полотна. Тільки в одному з кутиків був зав’язаний вузлик. – Долю змінено? – чи запитувала, чи луною повторювала жінка. Не перестаючи заступати собою сина. – Так. Долю змінено. І я цю хустину маю передати Долі. Бувай здорова. Я ще прийду, але нескоро. І хай твій вибір, молодице, не стане для твого сина прокляттям. Смерть пішла, тримаючи в правій руці білу хустину. Пішла, не озираючись і нічого не відповівши на скупе жінчине «дякую». Уже в хаті, укладаючи сина спати, вона враз розгледіла на його шиї на ланцюжку, де висів учора хрестик, зображення голови вовка. Рука нервово сіпнулася, десь зовсім поруч почулося вовче виття, йому відповіло інше, згодом ще одне. Син, уже спросоння, став навкарачки й голосно та протяжно завив. Сльоза скотилася обличчям матері. Жінка згадала слова, які прошепотів їй Місяць: «Твій син стане іншим, красна молодице! Він перетворюватиметься на вовка. Таке з ним ставатиметься тільки тоді, коли я буду вповні. Лишень три дні на місячний місяць. Одержимий мною, мій син. Лишень три дні, а решту часу – твій, справжній, люблячий Та ті три дні його не прийматимуть люди, вважатимуть потворою, ворогом. Місячного сина місячного батька. Лишень три дні на місяць ти закладатимеш душу свого сина, щоб він лишився живим. І його діти теж платитимуть тим самим. Три дні Хіба то багато? Така плата за життя. Вибирай!»
Ось і все на сьогодні, мій любий! Ось і все. Доказана ця історія чи ні – ще не знаю. Що буде з хлопцем, коли він зрозуміє, що не такий, як усі? А з матір’ю, коли вона змушена буде ховати від людей інакшість сина? Чи надовго її вистачить? Напевне те, що відбувається з усіма, хто знає, що вони інші, завжди насторожує. І ти один з них. З тих інших. Я відчуваю це. Бо я така ж. Трохи місячна. Ще багато-багато казок у нас з тобою попереду. Я розповідатиму – ти слухатимеш. Сонце сходить. Ранок. Хай у тебе, мій любий, усе буде гаразд.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка