Чорний лабіринт книга третя



Сторінка1/16
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.53 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Annotation


У центрі гостросюжетного роману-трилогії — долі радянських людей, яких друга світова війна відірвала від Батьківщини й кинула в таємні лабіринти західних спецслужб, де зароджувалася політика американської адміністрації у повоєнній Європі. На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції. Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії. Василь Сичевський

Частина першаРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п'ятийРозділ шостийРозділ сьомий

Частина другаРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п'ятийРозділ шостийРозділ сьомийЕпілог

notes12345678910111213141516171819202122232425262728293031323334353637383940

Василь Сичевський
ЧОРНИЙ ЛАБІРИНТ
Книга третя

 

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література  



 

Рецензент доктор історичних наук, професор В. П. ЧЕРНЯВСЬКИЙ Художнє оформлення Б. О. ВОЛКОВА Книга друкується за авторською редакцією.  



 

Частина перша


******
ШУМОВИННЯ

 

*******************************************



 

Розділ перший
З ВОЛІ НЕБА


 

На паперті собору апостола Петра в Римі, в натовпі, що вщерть виповнив велетенську, облямовану білою колонадою, площу, стояли двоє вже немолодих людей і слухали проповідь папи. Вони, як і всі, хто зараз був на площі, знали, бачили, чули, що святий отець промовляв з вікна, позначеного червоним килимком на мурованій стіні Ватікану, що голос його підсилюється схованими в колонаді гучномовцями, і все одно відчували трепет від його слів, неначе ті слова й справді падали з неба. Коли проповідь скінчилася й уся площа як один чоловік опустилася на коліна, стаючи під благословення тіароносного глави католицької церкви, лисий скривив тонкі губи: — Мудра архітектура… Та колонада, холера, мов у пригорщі, тримає всю площу. Тут уже не випорснеш, ні… — Святі отці в усі віки розумілися на мистецтві, — відказав, ревно хрестячись, другий. Перший теж перехрестився і став на рівні. Натягнувши на лисий череп, що добре-таки прогрівся, темно-синій берет, чоловік якось одразу помолодшав і вже не виглядав на свої п'ятдесят років. Обтрушуючи рукавичками холошу штанів, сказав: — То правда, розумілися… Коли церква — театр, що вже дві тисячі років грає одну й ту саму п'єсу, то інші мистецтва, скажімо, малярство, архітектура, музика мають слугувати її високій меті, як це робиться для сцени. — Пане Миколо, я шаную ваш скепсис, проте згляньтесь… Адже стоїмо на паперті першопрестольного, — і, нахилившись до свого супутника, прошепотів: — Тут і каміння має вуха. — Байдуже… Все одно нашої мови вони не розуміють. Однак, любий докторе, нам час поквапитись, а то ще запізнимось на аудієнцію. Вони зійшли з паперті й, пробиваючись крізь натовп людей, що повільно розходилися з площі, попрямували до воріт Ватікану. Дорогою мовчали. Проте, коли підійшли до брами, вхід до якої охороняли гвардійці в кумедних жовто-зелених середньовічних костюмах, лисий звернувся до пана доктора: — Ви б, Іване, якось зорієнтували мене, бо я не дуже знаюся на тутешніх звичаях. — А що, власне, цікавить? — Ну, хоча б цей монсеньйор, що забажав говорити з нами. Хто такий? Чим опікується? — Їх еміненція кардинал Альфредо Оттавіані[1] опікується справами східної католицької церкви, — відповів отець-доктор, а сам подумав: «Уміє пан Лебедь[2] вдавати э себе неофіта. Так непомітно, так хитренько поверне розмову, ніби й справді вперше переступає поріг Ватікану. За кого він мене має? Адже знає, що про всі його таємні кроки через цей поріг кому-кому, а мені достеменно відомо. Бо хто ж, як не я, нашіптував йому про цей поріг од самого Львова. А хто шукав йому тут, у вічному місті Римі, високих протекторів, які пов'язали його з представниками американської політичної розвідки. Це вже потім не без її допомоги він чкурнув за океан одним з перших. Ні, дивну вдачу мають пан провідник…» У вестибюлі їх зустрів худорлявий чернець і повів коридорами. Обличчя ховав під глибоким каптуром, проте щось ніби знайоме майнуло в постаті, в тому, як він ішов не оглядаючись, наче відчував прибулих спиною. — А чи не знаєте часом, — стишивши голос, спитав Лебедь, — з якого це приводу згадали про нас? — Про нас тут ніколи не забувають, — ухилився від одвертої відповіді отець-доктор. Його вже починала дратувати вдавана простакуватість пана Лебедя. Справа в тому, що отець-доктор Іван Гриньох[3] був віце-президентом тієї самої визвольної ради, де міністром закордонних справ був Лебедь. Працювали вони ніби в злагоді, одностайно виступали проти своїх політичних супротивників, завжди спільно приймали відповідальні рішення, та в їхній роботі була одна обставина, яка не давала спокою панові доктору, хоча про неї він ніколи й ніде не згадував. Пан «міністр» жили в Штатах і лише наїздили до Європи, а отець-доктор гнув горба в Мюнхені — на щоденній організаційній роботі: готував агентуру для боївок, що йшли до краю, копирсався в брудній білизні організаційних чвар. То викривав бандерівський кіш, а то мельниківський, постійно нацьковуючи одних на одних, натужно видобуваючи з того хоч якийсь зиск для визвольної ради. Гуртував навколо УГВР[4] інтелектуалів руху, вербував під її прапори нових і нових рекрутів. Роботи виснажливої, клопітної було до біса, та отець-доктор згоден був тягти й важчого воза, аби не ця дошкульна зверхність, що приховується в пана Лебедя під машкарою доброзичливості й товариськості. Якось так, холера б його забрала, вміє себе поставити, що, хоч ти в його очах ніби й розумний, а все-таки дурніший за нього. Це пекло душу панові доктору, і він плекав надію, що настане час, коли все те кине в збляклі очі пана Миколи. Потаємною мрією Івана Гриньоха ще з тих часів, коли він з волі митрополита Андрія Шептицького став капеланом «Нахтігалю», було видертися нагору, видерти владу з рук цих недоумків, недовчених поповичів, і, зібравши навколо себе розумних освічених людей, повести боротьбу за чолове місце не лише в організації націоналістів, але й за владу на всій соборній, самостійній Україні. Бо, як писав у своєму посланні його духовний патрон Шептицький: «З волі всемогутнього і всемилостивого бога в трійці єдиного почалася нова епоха в житті державної, соборної, самостійної…» Ох, ох, як недовго тривала та епоха. Бо той миршавий Стецько з чорненькими вусиками «а-ля фюрер» разом із своїм Бандерою не змогли повести справу як слід. З волі бога сталося зовсім не так, як гадалося… Вони йшли довгими коридорами, долали похмурі сходові марші, повертали, прошкуючи за худорлявим ченцем, то ліворуч, то праворуч, поки зрештою не опинились у досить просторій і світлій приймальні. Чернець показав їм на розставлені вздовж стін, оббиті червоною шкірою, стільці і, не зронивши й слова, заходився перегортати на столі якісь папери. — Небагато живуть, — озираючись по кімнаті, мовив Лебедь. — З волі божої, з його заповітів… — Не смішіть мене перед аудієнцією, отче… — Щось у вас сьогодні зранку веселий настрій. — Передчуваю, матимемо користь від розмови з монсеньйором Оттавіані. Мені наснились таргани, а це, як відомо, до великих грошей… — Дай боже, дай боже… — перехрестився Гриньох. — Гроші не завадять. Такі скрутні часи настали, витрати зростають, а прибутків катма. Така була надія на ті фунти та долари… А виявилось — пусте… — Е-е… Не кажіть, Іване. То щось та важить. По-перше, на тому ми таки завалили Бандеру, а по-друге… — І перше, й друге, й третє… Чернець поглянув на годинника, підвівся й зник за дверима кабінету. Гриньох, який у його присутності стримувався, сказав уже на повен голос: — Поквитатися з Бандерою нам не дають. Ми з вами на що сподівались? Міжнародна фальшівня, всесвітня ганьба Степанові та його попихачам, а вийшло що? Пшик… — Ті, хто дали нам матриці, не хочуть, аби їхні імена терли в пресових жорнах. — Гадаю, тут не лише це. Керк не зацікавлений у повному знищенні бандерівського проводу. Посварити, зіткнути лобами, нацькувати, і поки ми там гриземося між собою, легко брати від нас і від них що треба: людей на вишкіл і розвідувальну роботу в краї, потрібну інформацію… — За це вони платять нам гроші, й немалі. Ми співпрацюємо з американцями на паритеті. Воші допомагають нашій боротьбі, ми допомагаємо, чим можемо, їм, але ми самостійні… — Це вже ви, пане Миколо, взялися смішити мене, — цілком серйозно й навіть трохи сумовито зауважив Гриньох. — Пам'ятаєте, в сорок першому німці показали нам, як вони розуміють співпрацю й паритет. Самостійність, уряд — то все лише обіцянки, якими заманювали до співпраці, а на ділі велика дуля і наказ сидіти при нозі, як тому вишколеному псові, що має кидатися на ворога лише з волі хазяїна. Отака в нас співпраця і з американцями. Зараз їм вигідно нашими руками усувати Бандеру, завтра його руками усуватимуть нас. — Такого не буде! — скипів Лебедь. — Чому? — Тому що з Бандерою ніхто не хоче мати справу. — Помиляєтесь… Ой, помиляєтесь. Маю відомості, що саме їхній провід генерал Керк замислив підняти до неба. Я ще не дістав подробиць тієї широко закроєної операції, що покликана піднести бандерівський кіш до вершин світової слави, але напевне знаю, що така операція розроблена. На нас з вами вже, мабуть, махнули рукою, коли дозволяють федеральній поліції підкопуватися під нашу фальшівню на Фіріхштрасе. — Виходить, нас під ніж неслави, а їх… Хто ж це так мудро обернув? — Ваш любий Керк, на якого ви так сподіваєтесь… — Коли слова ваші не плід роздратування а чи ображеної, хворобливої фантазії… Невже це правда? — Бачить бог, — отець-доктор знову перехрестився. — Нас з вами мають за ніщо. В мене таке передчуття, ніби сидимо ми на пороховій бочці й з усіх кінців тянуться до неї бікфордові шнури… Десь уже запалили, от-от вибухне, а хто підпалив, не знаю. — Ну, це ви занадто… Перебільшуєте… Не такі вже кепські наші справи. Днями матимемо радіо з краю. Тур сам зацікавлений, аби швидше обернутися з мандатом. Та й Кук навряд чи опиратиметься, як-не-як, а генеральний секретар УГВР, то має дбати про інтереси її закордонного представництва. А матимемо мандат від проводу воюючої України, то всі оті Бандери разом із своїми Стецьками сидітимуть у глибокій дірці. До того скажу: не віриться мені, щоб генерал Керк… Тихо прочинилися двері, й чернець жестом запросив їх заходити. Тут Гриньох уперше вгледів його очі й занепокоївся, напружуючи пам'ять. Йому здалося, що десь уже бачив це бліде, аскетичне обличчя, але, де саме, пригадати не міг. Кабінет монсеньйора Альфредо Оттавіані, на відміну від скромно вмебльованої приймальні, був оздоблений у відповідності до готичного стилю, який, з віками всотавши всілякі новації, набув ознак крикливої еклектики. Сам монсеньйор, невеличкий на зріст, кругленький чоловічок з черевцем, викотився з-за столу, розтягуючи в посмішці повні червоні губи. Вся його постать мала б кумедний вигляд, якби не очі — гострі, розумні, вольові. Досить було зустрітися з ним поглядом, аби зверхність цього чоловіка, його крицева воля не викликали у вас бажання противитись його думці, логіці, наказам. Одну лише мить ці очі були ніби привітними, а вже наступної вони стали непроникними навіть для таких тертих добродіїв, як гості монсеньйора. Пухкенька ручка кардинала, оздоблена обручками із золота й коштовного каміння, після того як до неї приклалися вожді визвольної ради, владним жестом вказала на фотелі. Сіли глибоко, мало не на підлогу. Чернець став у них за спинами й тихим голосом почав перекладати те, про що говорив Оттавіані. Монсеньйор походжав перед ними, міряючи встелену килимом підлогу, й від того, що вони сиділи низько, видавався їм високим і величним. Однак цих маленьких хитрощів кардинала гості не помічали. Їх непокоїв галицький акцент перекладача. Обидва гарячково згадували, чи не наговорили в його присутності чогось зайвого. — Панове, ми змушені були запросити саме вас, — на диво міцним голосом почав кардинал, — саме вас тому, що з-поміж української еміграції ваше політичне угруповання справляє більш пристойне враження. Ми пам'ятаємо й ваші особисті заслуги в справі атентату над зрадниками віри Галаном і Костельником… Лебедь повів оком на Гриньоха. Той неначе закам'янів. Слухав, як здалося, більше ченця, що стояв позад нього, і напружено щось пригадував. Лебедь і собі глянув на перекладача й одразу згадав, де саме зустрічався з цим сухорлявим єзуїтом. Та цур їм, отим недоречним згадкам. Вони мали навалитися на нього оце зараз, коли не можна прогавити й жодного слова з того, про що вів мову монсеньйор кардинал. Лебедь навіть шию витягнув і вухо наставив, дослухаючись. Чи то отець-доктор мали таку вразливу пам'ять, а чи просто в ній через глибшу втаємниченість у справи збереглося більше разючих деталей, але позбутися згадок йому ніяк не вдавалося. Він теж ніби уважно слухав кардинала, проте голос перекладача владно переносив його думки в минуле. …У Львові скасовано унію! Такого удару католицька церква не знала давно. «Покарати! Жорстоко покарати відступника!» — волали прелати конгрегації. Проте папа Пій XII, хоч і сам скреготав зубами на доктора Гавриїла Костельника, але з присудом не поспішав. Він скликав прелатів, аби порадитися зі своїми мудрими архіпастирями. На розсуд монсеньйора Пачеллі кардинали висунули два важливих питання: атентат над ініціатором розриву з Римом, доктором Костельником, і справу канонізації покійного митрополита Андрія Шептицького. Папа для обговорення залишив одне — проголошення святим уніатського митрополита, церкви якого вже не існувало. — Ми не дамо їй загинути! — впівголоса, але досить твердо, переклав слова монсеньйора отець єзуїт. — Найближчим часом ми зберемо в Римі конференцію уніатських єпископів. Під час відправи урочистої архієрейської літургії вони заприсягнуться на вірність. Скажуть, що в храмі при престолі святого апостола Петра від імені українського католицького народу поновляють сповідання католицької віри, як це зробили в цьому ж таки храмі преосвященні єпископи Потій і Терлецький, творці Брестської унії. Я підкреслюю, не греко-католицької, а саме католицької віри. Бо це «греко» довело нашу церкву у вашому краї до загибелі. Коадютор покійного митрополита Шептицького й останній митрополит Йосип Сліпий виявив себе як людина твердої віри. Навіть перебуваючи в більшовицькій в'язниці, він не полишив турботи про долю церкви. В своїх листах до папи постійно наголошує на тому, що католицька церква на Україні не вмерла, а лише пішла в катакомби й бореться. Ми сподіваємось, що в цій боротьбі за віру ви, панове, і ваші співвітчизники, які не склали зброї, допоможуть відродженню уніатства… — Наша оружна боротьба з совітами у краї тримається на святій вірі. Покійний митрополит Андрій… — Заслуги цього славного мужа церкви, його вірність престолу святого Петра нам відомі, — урвав Лебедя кардинал. — Повернімося до днів сучасних, бо то вже історія… Сьогодні треба дбати про ревне служіння богові нашому Ісусу Христу. Будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби. Святі заповіді! Йосип Сліпий розуміє це. Висуває ідеї далекосяжні й конструктивні, пропонує створити тут, у Римі, український патріархат і звідси керувати вірними нашій церкві священиками й паствою. Можливо, деякі з його пропозицій передчасні. Треба дати яблуку достигнути, і тоді воно саме впаде нам до рук. Але більшість його пропозицій такі, над якими вже зараз треба працювати. Наш папа Павло IV особливо підтримує ідею будівництва в Римі храму Софії. Нехай трохи в зменшеному вигляді, але до найтонших деталей нам треба скопіювати ансамбль Софійського собору в Києві. Днями рішення про будівництво має прийняти конгрегація східних церков, і ми розпочнемо… А зараз прошу поглянути на цей макет… Кардинал Оттавіані відсунув важку штору, й очам присутніх, ніби через широке вікно, відкрився краєвид Києва з ансамблем храму Софії в центрі. Синіли задніпровські далі, проглядали з-за будинків двір князя Володимира та Андріївська церква. Над золотими банями Софійської дзвіниці й собору пливли рожеві хмарки… Муляж був виконаний досить грубо, але, намагаючись потрафити кардиналові, Лебедь захоплено прошепотів: — Яка краса… — Софія Київська в Римі! — вигукнув так, ніби не мав сили стримати почуття, отець-доктор. — Незбагненно… — Саме так, сину мій, Софія Київська в Римі! Звістка про це повинна облетіти весь світ, а серед емігрантів українського походження в Європі, Північній і Південній Америці, Австралії має викликати святкове збудження душі й активність у захисті віри. З церковних амвонів, зі шпальт газет і журналів буде пропагуватися новий центр уніатства як історичний символ того, що Софійський собор у Києві належить Ватікану, як знак тієї неспростовної істини, що католицька віра та її свята церква існують на Україні споконвіків. Брестська унія — то лише сторінка історичного споріднення слов'янства з Римом. Одвіку церква на Україні була католицькою, і народ її завжди був католицьким. Східне слов'янство повинно бути підкореним! Так буде, бо так хоче бог! Отець-доктор слухав кардинала, поштиво схиливши набік голову, але в тій голові чомусь бриніли зовсім інші слова: «Відколи тямить історія, католицизм був усе заклятим ворогом слов'янщини, і хто знає, чи не приніс їй більше шкоди від усіх кривавих війн з мадярами, німцями та татарами!..» Згадалися Франкові слова! Ще замолоду впеклися в пам'ять, і не виколупаєш їх звідти ніяк. А тим часом у свідомість пробивалися тверді, мов горіхи, слова кардинала Оттавіані: — У різних країнах вільного світу мешкає понад два мільйони українців, котрі здебільшого належать до двох релігійних течій: греко-католицької і православної. Перед вірними папі греко-католиками стоїть завдання за будь-яку ціну об'єднати всю українську еміграцію, привести її під високу руку католицької церкви. Автокефально-православна віть має бути знищена. Боже царство здобувається силою… І нема в історії церкви нашої посівів без праці, жертовності, навіть крові! Під міцною рукою владики нашого та його римського понтифікату треба зібрати сили, котрі рано чи пізно стануть на Україні основою перемоги нашої церкви. Так буде, бо того хоче бог! Прийде час, і ми святкуватимемо нашу перемогу в Софійському соборі в Києві! — Слава Ісусу Христу! — перехрестився отець-доктор. — Слава! — підхопив і собі Лебедь. — Віват! — одним словом переклав їхній захват отець-єзуїт. Кардинал пильно поглянув на кожного з гостей, і ледь помітна тінь вдоволення майнула його обличчям. — Іншого від вас, панове, ми не сподівались… — монсеньйор простяг пухкеньку ручку для поцілунку. Гості шанобливо прикладалися до неї, а він вів далі: — Хай бог потроїть ваші зусилля, діти мої. Благословляю вас… Ідіть з богом… Подробиці вам повідомить отець Гонорій. Гості вклонилися й позадкували до дверей. Їх еміненція виловив на опуклому череві свій наперсний хрест і перехрестив ним кожного окремо. У приймальні отець Гонорій сказав: — В питанні пропаганди віри звертайтеся до мене. Витрати бере на себе конгрегація. Чи все ви зрозуміли, панове? Можливо, є які запитання? — Ти ніби все зрозуміло, — мовив Лебедь. — Ну, тоді останнє… — отец Гонорій дістав із шухляди письмового столу газету і, пильно поглянувши на гостей, сказав: — Ця газета видрукувана в Києві…. Тут пишеться, що український католицизм — вигадка уніатських фальсифікаторів, що на Україні був лише католицизм зрадників… За роки, що минули з часу підписання Брестської унії, він зумів накинути зашморг на частину українського населення в Галичині й Закарпатті, однак віруючі й духовенство розірвали цей зашморг, скасувавши унію. Як бачте, позиція категорична. Для чого ж нам потрібно в той час, коли на Україні не лишилося жодної греко-католицької парафії, організовувати акцію з Софійським собором на околиці Рима? Потрібно, бо то є частка великої програми просування нашої віри на Схід. Там знають про наші наміри, але те не повинно зупиняти нас. Ми будемо боротися за нашу церкву, за наш вплив на Україні, в Росії доти, доки не переможемо, аж поки стоятимуть Рим і Ватікан! Так буде, бо того хоче бог!  

— Що це було? — запитав Лебедь, коли вони з отцем-доктором вийшли на гомінку, вщерть виповнену людьми й авто римську вулицю. — Гадаю, інструктаж… — непевно посміхнувся Гриньох. — А в мене, холера, таке відчуття, ніби об мене витерли йоги. Не спитали, не вислухали… — Зате щедро субсидуватимуть, — відказав отець-доктор. — Недарма, панцю злотий, вам наснилися таргани. — Ото єдина втіха. Ет, ходімо та десь хильнемо доброї горівки, бо тутешнє вино викликає в мене лише згагу. — Воно б незле, та чи не запізнимося на поїзд? Лебедь поглянув на годинника. — Часу справді обмаль… Проте півгодини ще наші. Де б тут можна… — Тут всюди можна, однак, думаю, нам варто піймати таксувку та їхати на вокзал. Там пристойний бар і по радіо нагадують час, коли відходить ваш поїзд. — Чим ви мені подобаєтесь, Іване, так це здоровим глуздом. — Лебедь підняв руку, зупиняючи таксі. Чекати довелось недовго. Вже сидячи в машині, запитав: — А звідки у вас та інформація, отче? — Яка саме? — Ну, про акцію возвеличення Бандери? — Джерела різні, й саме це насторожує… От, скажімо, пан Заграва… Випадком зустрілись. Я, щоправда, задля годиться спитав, що доброго останнім часом написалося, а він похитав головою та й каже: читайте під іменем «Федір Крайніченко». Це що, нове ваше псевдо, питаю. Ні, каже, справжнє прізвище людини, про яку скоро говоритиме світ. — Хто такий? Крайніченко? Вперше чую… — Я теж не чув, а це вже довелося поцікавитись. Хоча ваш любий генерал Керк і тримає його за сімома замками, однак… — Облиште в спокої Керка. — Я до того, що… — Слухайте, отче… Чого ви хочете від шефа розвідки? Щоб він не мав від нас таємниць? То його фахові справи… — Я застерігаю вас… Ми з вами пішаки на його шахівниці. Зрештою, я не збираюсь забивати клинка у ваші з ним стосунки. Все те мені було б байдуже, коли б не ті кляті факти. А їх конем не об'їдеш… — Ближче до діла, Іване. Хто він, той Крайніченко? — Майор Радянської Армії. — Он воно як… — Родом із Києва. Закінчив університет. До війни вчителював, викладав історію. Потім фронт, полон, Дахау… У Керка з сорок п'ятого. Пан Кислицький знав його батька. Каже, що той загинув у ДПУ[5]… — На цьому вони його й… — Та ні. Заграва твердить, що Крайніченко… — Терміні, сеньйоре, — кинув через плече водій і зупинив таксі перед довгастою, білостінною спорудою з скла та бетону. — Приїхали, — мовив Лебедь і поклав на коліно водієві сотню лір. Той, схопивши банкнот, вислизнув із машини й прочинив перед пасажирами дверцята. — Грація, сеньйоре… Грація… Через кілька хвилин Лебедь та Гриньох уже сиділи в затишному барі вокзалу й, потягуючи через соломинку прохолодний аперитив, вели розмову далі. — Так що твердить пан Заграва? — Він мав із ним лиш одну зустріч, але чомусь переконаний, що то розумний, добре освічений чоловік, а головне — сповідує не нашу віру. — Не дивно, вони там усі атеїсти. — Я не про те… — Гадаю, отче, то не наш клопіт… Ви мені от що скажіть. У чому полягає суть акції возвеличення Бандери й яка в ній роль відводиться Крайніченкові? — Якщо Заграва сказав правду, то Керк настановив свою людину керівником підпільної друкарні. — Чому підпільної? Адже Федір Крайніченко — то справжнє прізвище майора. — Так, справжнє… Нещодавно він оселився під власним ім'ям у «Сен-Готарді». — Це в Рябчука? Ну що ж… При потребі через Дайна ми можемо довідатися про цього майора більше, ніж знає Заграва. Але це так, до слова. Я слухаю вас, отче… — Добре, що ви маєте змогу подоїти Дайна — Рябчука, бо я до того, що вже сказав, можу додати мало… Знаю, що на Ляймі, у флігелі колишньої лікарні для божевільних, обладнано друкарню, і досить потужну. Книжка, про яку вгадував Заграва, друкувалася там. Передбачається пропустити через ту друкарню все з того, що вже написано проти совітів, а головне — з того, що пишуть зараз на замовлення Стецька його писаки. Десь найближчим часом там мають скликати всіх, хто ще тримає в руках перо. — То незле, нехай пишуть… — Воно так, то все корисно для ідеї, та, як не дивно, може зашкодити нам з вами. — Не розумію, в який спосіб? — Більше зараз сказати нічого не можу, бо не знаю. — То що ж вас бентежить? — Передчуття… Щось смокче під ребром… Заграва сказав, що про того майора скоро заговорить світ. А коли будуть говорити про нього, то нас з вами не згадуватимуть. То все піде на карб Бандері, Стецькові, то все буде піднімати їх. А тут іще Керк, за руки тримає так, ніби ті бандерівці його брати рідні… От воно все разом і… смокче. — Маєте рацію, хоча… Але ні, до всього цього треба поставитися вельми уважно. Не спускайте з них очей, Іване, а коли що, то можна ту їхню друкарню й за димом пустити. Звичайно, не власними руками, а так, щоб і комар носа не підточив. Нехай думають, що то якісь гетьманці або мельниківці… В таких делікатних справах нам не завадить повчитись у монсеньйора Оттавіані. Ви мене зрозуміли? Кажу так, щоб знали, як вам повестися, коли раптом стане потреба, а мене поруч не буде… О, здається, це вже нас запрошують. Експрес Рим — Мюнхен… Відходить за кілька хвилин. Я не помилився, перепрошую? — Так, це наш… — підтвердив отець Гриньох. Йому знову підступила до серця відраза до пана Лебедя, який усю брудну і бридку роботу перекидає на його плечі, а сам уже милиться знову податися за океан, до Брукліна. Але ні, пане Миколо, вам ще треба буде якийсь час посидіти у Мюнхені, принаймні дочекатися звістки від Тура. А те, за чим той пішов до краю, не так швидко робиться…  

— О майн гот! — сплеснула руками фрау Хільда, побачивши перед дверима забрьоханого, із запаленими очима Фурмана. — Вас ніби хто навмисне виваляв на брудній дорозі. — Саме так, моя пані… Навмисне, на брудній дорозі… Фрау провела його на чорний хід і тицьнула до рук щітку. — Вони думали… Та не на дурня натрапили! Ви ще згадаєте, хто такий Фурман, я вам того не подарую… — бурчав, виливаючи у тих словах закипілу жовч. — Ми ще зустрінемося з вами, пане Ріко, ще буде час… Діставшись до Мюнхена, Фурман, перш ніж піти на Цеппелінштрасе складати звіт перед Бандерою про свій вояж до Відня й Гльогніца, подзвонив своєму шефу з федеральної розвідки геру Лютценбергу і негайно був запрошений на конспіративну квартиру. — На вас чекають уже цілих десять хвилин, — незадоволено мовила фрау Хільда. Вона була лише хазяйкою квартири, на якій гер Лютценберг приймав своїх агентів, але часом поводилася так, ніби не він, а вона була їхнім шефом. Давала поради, нервувала й ображалася, коли хтось з агентів бував у чомусь неточним. З того, як його зустрічала фрау, Фурман знав, у якому настрої прийшов на зустріч гер, і відповідно настроювався сам. Зараз він уже знав, що матиме догану за те, що не подзвонив, не попередив про свій від'їзд до Австрії, та що важила якась догана порівняно з тією надсадою в серці, яку привіз із Гльогніца. Проте Лютценберг зустрів його на диво привітно. — Я давно маю потребу поговорити з вами в одній важливій справі, — сказав він, запрошуючи сідати. — А ви кудись зникли і ніяких вістей про себе… Вигляд у вас, наче ви з котами дряпались. — Бандера послав нас вивернути з Ріко Ярого[6] гроші, які той без нього вибрав з їхнього спільного рахунку в Базельському банку. — Заждіть. Де Базель, а де Гльогніц. Я розумію, ви збуджені, проте висловлюйтеся точніше… — Ми мали знайти пана Ріко… Знайшли, а він каже, що гроші в замку Гльогніц… Поїхали… — Це радянська зона. — Так… Але нас мали відправити на той світ люди Ріко Ярого. Вони загнали нас на заміновану дорогу й розстріляли з кулемета! І все це з наказу пана Ярого… Він просто підставив нас під той кулемет! — Яке свинство! Федеральна Республіка пригріла на своїх грудях банду вбивць. Я співчуваю вам… Ви стомлені. Давайте попросимо фрау Хільду приготувати нам каву з коньяком. Це добре поновлює сили. Кава й коньяк з'явилися негайно, так ніби хазяйка тільки того й чекала, щоб поставити їх на журнальний столик перед гостем. Тільки-но вона вийшла з кімнати, залишивши по собі ледь відчутний запах парфумів, гер Лютценберг перейшов до діла. — Нас давно непокоїть становище, яке склалося з проводом українських націоналістів. Ці добродії обрали Мюнхен своєю Меккою. За те, що вони тут коять, в Америці їх усіх давно б посадили на електричний стілець, а ми поводимося з ними так, ніби не ми, а вони тут хазяї. Гелен не раз намагався схилити Бандеру та його провід до співпраці з ними, і це врешті було б справедливою платою за нашу гостинність, але той працює на кого завгодно, тільки не на нас… З цим не можна змиритися! — Цілком з вами згоден, — скориставшись паузою, згонив Фурман. — Однієї згоди мало, треба діяти… — Шановний гер Лютценберг, — засовався в своєму кріслі Фурман. — Я… Я, здається, робив усе, що від мене залежить. Чи не з моєї ініціативи ви заручилися підтримкою професора Оберлендера[7]? Цим нагадуванням Фурман хотів убити зразу двох зайців: спертися на свої давні зв'язки з досить впливовою особою, що стала сьогодні близькою до урядових кіл республіки, й упередити удар, який крився в патріотичній риториці шефа. Однак, йому не вдалося ні те, ні друге. Карл-Гайнц Лютценберг був людиною впертою, і коли вже ставив перед собою якусь мету, то йшов до неї, не зважаючи ні на які перешкоди. Думки чи настрої агента його взагалі мало цікавили, а тим паче тепер, коли на карту поставлено власну кар'єру. Оберлендера вони справді використали кілька разів саме з ініціативи Фурмана, проте чого досягли? Ефект виявився протилежний бажаному. Замість того щоб послухатися поради колишнього шефа «Нахтігалю» і схилитися до співпраці з федеральною розвідслужбою, Бандера мало не вигнав Оберлендера, ще й погрозив, що коли той і надалі буде тиснути на нього, то він, Бандера, викладе міжнародному трибуналові такі матеріали на шефа «солов'їв», що тому навряд чи вдасться уникнути лави підсудних. Лютценберг зміркував, що про все це агентові знати не варто. Не слід було Фурманові знати й того, що генерал-лейтенант Гелен[8] поставив перед ним завдання усунути Бандеру, як конкурента. «На східному небосхилі для американців повинна світити одна зірка, наша!» Лютценберг знав, що його шеф прагнув виставити себе і свою розвідслужбу єдино спроможною задовольнити цікавість американців до червоного Сходу. Наляканий професор Оберлендер прибіг до Гелена просити захисту. Кілька годин вони думали над тим, як повернути справу на краще, і несподівано дійшли висновку, що «Організацією українських націоналістів» керує не та людина. Кожен, хто б не прийшов на зміну Бандері, буде влаштовувати їх більше, аніж цей параноїк. «Ви повинні прозондувати можливості, вивчити шляхи, підготувати безпомилковий варіант». Ці слова лисого хитруна, як називали поміж собою офіцери свого шефа, викликали такий переляк у нього, Гайнца Лютценберга, що, крім тупого «яволь, майн дженераль!», він не спромігся вичавити з себе жодного іншого слова. А варто було б сказати про глибоку конспірацію й постійну охорону, якими оточив себе Бандера, про службу безпеки, поставлену вождем головне на охорону власної персони. Коли б не одібрало йому язика там, у кабінеті Гелена, сказав би про все, та чи допомогло б? Зараз він навіть радий, що промовчав. По роздумах операція з усуненням Бендери вже не видається йому нездійсненною. Ось сидить перед ним Фурман, він повинен реалізувати його задум. Ні, коли вже питання стоїть так гостро, треба довести всім, що Карл-Гайнц Лютценберг ще на щось здатний. Не все ж життя тягти лямку ординарного поліцейського шпика, можна спробувати піднятися й вище. Тепер, коли федеральна адміністрація ще тільки-но формується, послуга Геленові, а особливо Оберлендерові, може обернутися для нього вагомим підвищенням. Усі ті думки снували в його голові, поки він смакував духмяну каву і придивлявся до Фурмана, намагаючись визначити, чи здатен він до виконання плану знищення Бандери, щоправда, ще не до кінця розробленого. — Пийте, пане Фурмане, Хільда знається на справжній каві… — Дякую, — відказав агент. Йому хотілося додати, що хоча кава й поновлює сили, проте не може вгамувати його жадоби помститися людині, яка так підступно кинула його на міни. Він сподівався, що його шеф якось відгукнеться, а можливо, й допоможе «віддячити» Ярому, але той був націлений на інше. — Скажіть, як влаштовано побут Бандери? Ви його особистий охоронець, тож повинні знати кожен його крок. — Карл-Гайнц Лютценберг обережно поставив порцелянову чашечку на лискучу поверхню низького столика. — Що можна сказати про його побут? Як на мене, то він у нього не влаштований зовсім. Складається враження, що він і сам не знав, де буде обідати, вечеряти, де спати ляже. Якоїсь закономірності годі шукати. У штаб-квартирі може бути призначено нараду, важливу зустріч, званий обід, там на нього чекають, а він тим часом десь у чергової коханки. Він панічно боїться замаху, всюди йому ввижаються терористи. — Професійна хвороба… Але тоді він повинен боятися й їсти, пити з незнайомих рук? — Саме так. Їсти йому готує охоронець. Навіть у гостях Бандера приймає їжу і вино лише від нього. — А хто він, цей охоронець? — Дмитро Миськів, має років тридцять п'ять, українець із Підкарпаття. Економічний референт, а простіше, керує їдальнею на Цеппелінштрасе. В контакти ні з ким не вступає, але любить випити, любить дівок і гроші. — Це добре. А якби ви… — Що ви маєте на увазі? — сіпнувся Фурман. — Ну, якби ви підсунули йому оце. — Лютценберг вийняв із коробочки і поклав на столик крихітну капсулу. — Це не звичайний ціаністий препарат. Діє не зразу, а лише через кілька годин після того, як потрапить у шлунок. — Ви приготували це для Бандери?! — Бандеру треба прибрати з дороги… — Та ви що? Це неможливо! Кожного, хто наважиться, есбісти роздеруть на клоччя. Ні, ні, пане Лютценберг, це неможливо, принаймні для мене! Та й Миськів ніколи на таке не піде, він фанат! — Дамо добрі гроші — піде, а гарантуватимемо безпеку — побіжить. Нам з вами доручено розробити план. Добре, щоб усе те сталося на Цеппелінштрасе. Справа має виглядати так, ніби Бандеру спровадив на той світ хтось із його поплічників. А ще ліпше, такий, на якого можна було б показати пальцем, як на агента червоних. Варіант ідеальний. Однак усе це за умови, що федеральна служба лишиться поза підозрою. — Не знаю, як те можна зробити. — Досить того, що я знаю. Є одне влучне прислів'я: «Без труда нема плода». Вам належить заприятелювати з Миськівом. Раз-другий запросити його на шнапс, познайомити з гарненькою жіночкою, а вже потім… За себе не хвилюйтеся, вас ми виведемо з гри перед тим, як буде проведено акцію. За виконання наших доручень матимете досить грошей, аби перебратись у Штати і зажити справжнім життям. Чи подобається вам така перспектива, пане Фурман? Що він міг на те сказати? Зрештою, помста Бандері — це помста Ріко. А от про інше життя… Тихе, тепле місце, воно сниться йому щоночі. Та хіба такі, як він, можуть сподіватися? Скільки себе пам'ятає, тікав, ховався, міняв прізвища, житло, міста і навіть країни. На Волині вважався німцем, у Німеччині українцем… Мабуть, тільки в Штатах буде американцем, та й там, кажуть, така розкіш немало коштує. Великі гроші! То лише на словах гер Лютценберг обіцяє золоті гори, а як до діла… — Ви мовчите? Вам щось не подобається? — Я думаю, гер Лютценберг… — Про що, коли не секрет? — Непросте завдання випало нам з вами. Дайте мені якийсь час подумати… Маю прикинути, хто, де, за яких обставин може виконати цей атентат. — У вас є два тижні. За цей час маємо скласти детальний план. На цьому й закінчимо. — Лютценберг підвівся. Пильно поглянув на свого агента й раптом спитав: — Ви хотіли ще щось сказати? — Заприятелювати з Миськівом мені буде важче, аніж, приміром, Стефану Ліппольцу. Це мій давній знайомець. Ми обидва з Волині. Зараз він тримає гаштет на Штефансплаці. Миськів товчеться там вечорами. Увага до економічного референта з мого боку виглядатиме неприродно, коли не підозріливо, адже ми, драбанти, ніколи не буваємо присутні за тими столами, за якими обідає Бандера й які обслуговує Миськів. А Ліппольц має контакти: постачає продукти, всілякі там делікатеси для вождя і його родини. В гаштеті Дмитро завжди сидить біля стойки і розмовляє лише з Стефаном. Ліппольц проходив вишкіл разом зі мною. Гадаю, він добре відомий федеральній службі безпеки. — Помиляєтесь… — не зовсім впевнено заперечив гер Лютценберг, — але я вам вдячний. До Ліппольца ми придивимось пильніше, проте це не знімає відповідальності з нас. — Я розумію… Часу обмаль, та що вдієш… Я подзвоню вам, тільки-но щось… — До зустрічі, пане Фурмане.  

Таксі зупинилося на тихій Прейсінгштрасе, біля двоповерхового особняка. Молодий чоловік у світлому, спортивного крою костюмі взяв з сидіння плескатий кейс, кинув водієві кілька марок і легко скочив на тротуар. Хряснули дверцята, загуркотів мотор, і таксі щезло за рогом, у потоці машин, що безперервно котилися магістральною Унн-Вінер. Молодик обсмикнув свій бездоганно випрасуваний костюм, поправив краватку кольору достиглого помаранча і, скосивши очі з-під темних окулярів, в одну мить оглянув вулицю, перевіряючи, чи нема за ним «хвоста». Зробив це швидше за професійною звичкою, бо видимої причини для того не було: Прейсінгштрасе в цей ранній час була безлюдною. Попереду, за липами парку, бовванів міст Максиміліана, позаду, за парапетом набережної, тьмяно виблискував Ізар. Молодий чоловік підійшов до парадного входу, проте перш ніж натиснути на біленьку кнопку дзвоника, дістав з кейса букетик прим'ятих фіалок і заходився розправляти пелюстки. Тим часом двері відчинилися, і на порозі постав вусатий швейцар. — Вам кого? — маленькі допитливі очиці уважно обмацали прибулого. — На мене чекають… — Молодик впевнено ступив крок до дверей, проте швейцар навіть не ворухнувся. — Хто? — Барон Торнау і Гуго фон Глевіц, його компаньйон… — Ви Кебот Єнсен? — Та-ак… — Проходьте. — Швейцар уклонився і відступив назад, на його червоному обличчі з'явилася, подоба посмішки. «Цей тип схожий на прусського фельдфебеля. Ну й порядки, хай йому біс! Фірма ще тільки спинається на ноги і мала б дбати про враження, яке справляє на відвідувачів часом зовсім непомітна деталь. Та, мабуть, ці молоді німецькі бізнесмени ще не набули потрібного досвіду. Все це у них попереду, а зараз головне те, що за ними стоїть не лише капітал покійного фельдмаршала Торнау, але й мільйони братів Стінесів і навіть банки самого Рокфеллера». З такими думками молодий чоловік увійшов до приймальні й кинувся цілувати ручки білявій секретарці, що вже виходила з-за столу йому назустріч. — О-о… Фрейлен Юто! Ви… — Він зробив жест, який мав означати, що йому бракує слів, аби розказати світові про її чарівність. — Ось, візьміть фіалки. — Дякую… Які чудові квіти! — Це тільки ваша ніжність робить їх такими. Вона нюхала квіти й радо посміхалася. Він замилувався нею. — За що?! Ні, ви скажіть, за які гріхи ви спопеляєте мою душу? — ?.. — Юто, ваша краса… — Знаю. — Вона опустила квіти у вазочку. — Моя краса може рівнятися лише з моїм розумом. Не витрачайте високих слів, містере Кебот, вони можуть вам знадобитись у розмові з дирекцією фірми. — Фрейлен Юто, коли я бачу вас, у мене паморочиться в голові… Я забуваю про все на світі. — Що ж, змушена вам нагадати. На вас чекають мої шефи. Вже п'ятнадцять хвилин… — Вони тут? — запитав пошепки. Юта показала очима у бік кабінету генерального директора. У кабінеті за круглим столом, що стояв біля широкого венеціанського вікна, сиділо троє. Єнсен привітався. Йому вказали на канапу, що містилася трохи віддалік од столика. Це якось одразу нагадало молодому чоловікові про його місце. Він чемно присів на краєчок і, розгорнувши свого кейса, вийняв з нього листа в довгастому сірому конверті й одразу підвівся. — Панове, я не наважився б турбувати… Лист, який я отримав із Штатів від мого шефа, містера Петерсона, стосується фірми «ХАМАГ», вашої фірми, панове… — Він подав листа генеральному директорові. — Хто такий цей Петерсон? — запитав Гуго. — Містер Петерсон керує бюро інформації при штаб-квартирі корпорації «Брати Стінеси і К°», — уточнив Кебот і вмовк, спостерігаючи за тим, як змінюється обличчя Хорста Торнау, як напружено слідкують за цією метаморфозою генерал і директор-розпорядник. Агент корпорації Кебот Єнсен мав добрий вишкіл і знав, як багато можна прочитати на обличчі людини, яку зненацька приголомшила несподівана новина. Барон мав тонкі риси і манери інтелігента не в першому поколінні, проте приховувати своїх почуттів ще не навчився. Обличчя його в цей час було більш промовисте, ніж слова, які він вимовить після того, як закінчить читати. Коли відверто, Єнсен співчував баронові. Цей чоловік чимось імпонував йому. На його блідому обличчі світилися розумні, чесні очі. Він був вродливий. Такі чоловіки подобаються жінкам. У них присутня істинна, небутафорська романтичність. Вони, щоправда, не вміють витримувати ударів, але, мабуть, саме тому й жаліють отаких жінки. На бізнесмена цей барон аж ніяк не походив, хоча за ним тяглася слава, може, навіть занадто спритного ділка, котрий не погребував і фальшивими грішми. То, мабуть, правду кажуть, що чорт, коли хоче, щоб його не знайшли, ховається під крилом у ангела. — Панове, цей лист! — Хорст обвів присутніх гнівним поглядом. — Та це просто… — Не поспішай з висновками, Хорсті, — зупинив барона Глевіц і, повернувшись до Єнсена, м'яко промовив: — Даруйте, шановний… нам треба порадитись. Кебот зрозумів: його виставляють за двері. Взявши свого кейса, зиркнув на генерала. Той опустив очі. — Я не мав наміру… але генерал так просив мене. Зрештою, цей лист адресовано мені… Так що вибачте, коли я що не так… — Ви все зробили правильно, містере Кебот, — буркнув генерал. — Зачекайте в приймальні. Ми вас покличемо. Агент корпорації по-дитячому надув губи і вийшов за двері. — Що трапилось, Хорсті? Що тебе так вразило в листі? — Ти почитай! Це завуальований ультиматум! Вони погрожують перекрити нам кисень! — Хорст Торнау посунув листа до Гуго і встав. — Ну, навіщо сприймати все так трагічно, любий бароне, — генерал Керк теж підвівся. — Я читав цього листа й нічого такого там не відчув. — Це тому, що йдеться не про ваші гроші! — різко кинув Хорст і відійшов до вікна. Прочинив вікно, свіже ранкове повітря ввірвалося до кабінету. Тієї ж миті в щибці Хорст побачив Гуго й Керка, вони перезирнулись, і Глевіц повернувся до нього. — Хорсті, візьми себе в руки. Навіщо ти ображаєш нашого друга. Я теж думаю, що… По-перше, це ще не офіційний документ, а лише приватний лист. До того ж лексикон ділових людей де в чому відрізняється від нашого. Цей вираз, «перекрити кисень», на мій погляд, означає лише… — Він означає повну залежність нашої фірми від корпорації американсько-німецького концерну братів Стінесів. — А що в цьому поганого? — здивувався генерал. — Для вас нічого, для мене — рабство! — Ну, а коли поглянути на це питання з іншого боку. Коли уявити, що новоутворену фірму «ХАМАГ» бере під свій захист, під свою високу руку могутня міжнародна корпорація, за якою стоїть сам Рокфеллер. Вам випало щастя, а ви пручаєтесь. Хіба ви не розумієте, що вам самим не встояти проти хижаків, що нишпорять навколо. Вас з'їдять — і оком не змигнете. А «Брати Стінеси і К°» — це сила, на яку підняти руку не кожен наважиться. Хорст ніби задивився у вікно, проте шибка давала йому змогу бачити те, що відбувається в нього за спиною. Гуго робив генералові якісь знаки, і той, підкоряючись його волі, сказав: — Мені, бароне, все важче захищати вашу фірму від зазіхань… Хорста роздирала лють. Йому хотілося кинути в ненависне лице Керка найдошкульніші, найобразливіші слова, але він стримав себе. Його зацікавив цей дивний контакт, між його компаньйоном і шефом американської розвідки в Баварії. «Здається, вони беруться за мене з обох боків. Коли ж це вони встигли знюхатись. Що криється за цим? Яку гру вони затіяли у мене за спиною?» Про те, що з ним ведуть гру й до того ж нечесну, в нього вже не було жодного сумніву. — Я співчуваю вам, генерале, — мовив Хорст, знову сідаючи до столу. — Однак дозвольте запитати, з ким це вам доводиться вести ту героїчну боротьбу за інтереси нашої фірми? — Охоче поясню. — Керк, здавалося, чекав саме на це запитання. Він не звернув уваги на в'їдливу інтонацію генерального директора, зручно вмостився на канапі, запалив свою «гавану» й, попихкуючи сигарою, почав: — Секретами фірми «ХАМАГ» сьогодні цікавляться агенти Круппа, Болена, хімічного концерну «Фарбен індустрі», банкірського дому Абса. Дані агентурні, але цілком достовірні. Та це лише дещиця. Ними цікавляться всі, хто обробляє метал і має гроші, щоб найняти вивідача або купити інформатора серед працівників вашої фірми. — Як на мене, цілком природна цікавість. Днями я сам отримав запрошення від промислового клубу в Дюссельдорфі. Просять виступити з доповіддю. — Ти знаєш, хто вони, члени того клубу? — Гуго подався грудьми на стіл. — Люди все тих же корпорацій Круппів, Боленів. Вони хочуть скористатися з нашої недосвідченості в таких справах і видурити у нас технологію інтелігентно, не заплативши за те і пфеніга. — А Стінеси, які прислали до нас цього Кебота, вони хіба не того ж хочуть? — запитав, як міг спокійно, Хорст. — О, тут є різниця. — Гуго теж поліз до кишені за сигаретами. — Стінеси фактично фінансують «ХАМАГ» і тому мають право цікавитися, куди ми витрачаємо їхні гроші. — Гроші я витрачаю свої. Я німець і хочу, щоб те, чим володію, належало Німеччині. — Вибач, але я думаю, що брати Стінеси більші патріоти, аніж ми з тобою. — Саме тому вони живуть в Америці й звідти засилають до нас своїх вивідачів. Мета корпорації мені відома! — І все-таки ти не зовсім правильно оцінюєш ситуацію. Брати Стінеси не вороги нам. Я так розумію, що нам треба виробити стосовно корпорації певну позицію. Ми не повинні скидати з рахунку той очевидний факт, що наша, як ти висловився, залежність од банкірського дому Рокфеллерів ставить нас у привілейоване становище в порівнянні з будь-якою новоутвореною німецькою фірмою. Сьогодні, якщо ми подолаємо свої амбіції й скористаємося з прихильності, яку я відчув у цьому листі, ми станемо недосяжними навіть для Круппів і Боленів, не кажучи вже про інших. Треба розумітися на стосунках у діловому світі й бути готовим до того, що нам згодом доведеться сплачувати певні відсотки від наших прибутків не тільки Німецькій Федерації, а й американській корпорації. Так роблять усі, хто в неї входить. А нашу фірму, як я зрозумів з листа, запрошують… Ну, ну, не косуй на мене оком, — натякають, дають врозуміти нам, недосвідченим, що у нас в шанс. Коли ми доведемо, що здатні керувати виробництвом, збутом, фінансами, а головне емоціями, «ХАМАГ» буде прийнято до корпорації. Я популярно пояснив? — Так… — зітхаючи, погодився Хорст. — Забув сказати тільки про рекет. Так, рекет, який, виявляється, існує й у так званих високих сферах економіки, фінансових колах, і навіть серед небожителів. Механізм один і той самий, що і у примітивних гангстерів. — Господи, коли ти позбудешся свого дитячого ідеалізму! — підхопився Глевіц. — Ми — бізнесмени, принаймні хочемо ними стати, а для цього потрібно збагнути одну-єдину істину: бізнес для справжніх чоловіків! Так, він вимагає сили, енергії, кмітливості, рішучості, а інколи й жорстокості. Високі слова про патріотизм і милосердя поступаються тут словам жорстким, вагомим, точним. Ми з тобою взялися за справу, для нас незнайому, нам треба вчитися мистецтву комерції, вмінню виважувати кожен наш крок. Я пропоную: перше, подякувати нашому другові, генералові Керку, за неофіційну інформацію, яку він витис із цього жевжика Кебота; друге, запросити Єнсена Кебота сюди і повести з ним розмову так, щоб він зрозумів, а потім передав за океан, що молоді хазяї фірми «ХАМАГ» — люди гнучкі, розумні, свідомі моменту і не збираються проминути нагоди ввійти до корпорації на умовах, які будуть для них вигідні. Ти згоден? Хорст мовчав. — А ви, генерале, що ви порадите нам? Керк вийняв з рота сигару, струсив у попільничку білий вінчик попелу й одверто глянув у очі Торнау. — Я згоден з вашим компаньйоном, бароне. Його міркування заслуговують на увагу. З мого боку ви завжди матимете підтримку. В корпорації у мене є, скажімо так, друзі… Через цих людей я ближчим часом спробую довідатися, як ставляться до «ХАМАГ» у вищих колах корпорації. Таким чином, ми матимемо перевірену інформацію. А зараз цього хлопця треба запросити. Не варто настроювати його проти фірми. Малі коліщатка часом можуть наробити великої шкоди. — То що, Хорсті? Я покличу його? Чи, може, ти ще не охолов? — Роби як знаєш… Хорст знову підвівся і відійшов до вікна. У шибці він бачив, як у нього за спиною перемигуються задоволені Гуго й Керк. — Юто, містер Кебот біля вас? Запросіть його до кабінету! Голос директора-розпорядника зміцнів, у ньому вчувалися переможні нотки.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка