Частина перша



Сторінка8/25
Дата конвертації29.04.2016
Розмір4.23 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

ЧАСТИНА ДРУГА


Ой, буде розмова, гарматна рада —

Огнем, порохами.

Напишемо листи, вічні договори

Гострими шаблями.

Ой, приходять до Яреми за вістями вісті:

Повтікало драгоніі тисяча і двісті…

Годі, князю, за границі а Москвою змагатись.

Пора з Лубен з усім кодлом в Польщу вигрібатись.

П. Куліш


1


- Сором виправляти значне військо проти жалюгідної зграї хлопства… Чим менший буде відділ, що погромить цю наволоч, — тим більше слави… Пройдіть крізь ліси й степи, зруйнуйте Січ, знищіть дощенту зухвалу юрбу дикунів і приведіть сюди ватажків для справедливої кари.

Так промовляв гетьман Потоцький, виправляючи в похід проти Хмельницького відділ Шемберга та сина свого, молодого гетьмана Стефана.

І не тільки сам гетьман, а й більшість полковників, ротмістрів — переважна більшість лицарства польського — були глибоко переконані, що розігнати «лякливу юрбу козацького й татарського гультяйства» зовсім не важко.

Справді, чи не найперше у всій Європі було тоді польське військо. Померлий недавно гетьман Станіслав Конецьпольський Залишив армію в найкращому стані. Пограничні містечка й замки були непогано укріплені, мали досить гармат та іншої амуніції, хоругви й полки були добре озброєні й складалися в більшій частині з старих, досвідчених жовнірі.

Отож на виправу проти Хмельницького дивилися мов на якусь веселу прогулянку військову. Сподівалися розігнати гультяйство самим тільки пострахом, самою тільки демонстрацією незвичайної потуги, багатства й пихи панської…

Тому-то як грім серед ясного неба вдарила звістка про Жовті Води.

В уяві всього лицарства польського, що цілими днями й ночами бенкетувало, не маючи й гадки про небезпеку, зухвала, ляклива юрба хлопсько-козацька раптом виросла в грізну, страшну силу.

Зловісним буряним вітром повіяло з Дикого Поля…

Не минуло й тижня після розгрому поляків під Жовтими Водами, як Хмельницький з шістьома тисячами козаків і татар перейшов Тясмин, а через день під’їзди коронного війська вже наткнулися на передові козацькі загони.

Хмельницький недаремно посивів, воюючи під корогвами Польщі: він краще від кого іншого знав, як тяжко ставати з погано озброєним та нашвидку впорядкованим військом проти залізних когорт польських…

«Нарешті, всього можна сподіватися, навіть поразки, навіть остаточного розгрому козацького війська», — хвилюючись думав Хмельницький.

Хвилювання його дійшло до найвищої точки, коли військо козацьке одного вечора зупинилося перед табором Потоцького.

Негайно ж відряджено на звіди Богуна з двадцятьма козаками.

Тривожно минула ніч.

Світанком Богун вернувся й повідомив, що поляки стоять між Корсунем і Стеблевом на добре уфортифікованій позиції.

З наказу Потоцького Стеблів і Корсунь спалено. Людність ховається в околишніх байраках. Є навіть цілі загони повстанців, що по ночах нишпорять коло польського табору. Серед поляків чимале безладдя. Великий і польний гетьмани, як і раніше, ніяк не дійдуть до згоди: Потоцький хоче відступати на Білу Цфкву, Калиновський же радить не залишати позиції над Россю й боронитися.

Настрій обох гетьманів дуже нервовий, бо за їхніми відомостями козацьке військо досягає п’ятнадцяти тисяч, татар же з Тугай-беєм, на їхню думку, щось тисяч коло п’ятдесяти.

Вислухавши Богунову доповідь, Хмельницький замислився.

— Ти кажеш, над Россю, там, де старі шанці?

— Так.

— То добра позиція…



— Але здобути можна…

— Знаю, знаю, ти, Йване, хоч на яку позицію підеш. Тільки не треба бути таким гарячим. Може й можна здобути, але чи не пощастить якось без цього обійтись?

— Моя думка така, пане гетьмане: не гаяти часу.

— Ох, який же ти прудкий! Ти ж сам зараз казав, що Потоцький не від того, щоб відступати… Почекаємо кілька днів — може й надумається… А тоді вдаримо на нього в поході…

Богун вийшов від Хмельницького незадоволений: обережність гетьмана — його нахильність увесь час вичікувати — здавалася неприпустимою нерішучістю.

Справді, під Жовтими Водами вичікування дало якнайкращі результати. Тільки через обачливість та розум Хмельницького перемога дісталася козакам так легко й дешево… Але ж під Жовтими Водами були зовсім інші обставини!..

«Ех, — думав Богун, повертаючись до свого намету, — серед поляків безладдя й пострах, козаки ж — хоч і стомлені швидкими, переходами — почувають себе чудово. А він вичікує… Ні! Цьому якось треба покласти край. Але як? Порадитися з старшиною? Забуський, Ганжа, Виговський… Ну, ці всі заперечуватимуть… От хіба Чорнота з Кричевським підтримають… Але поки що треба спочити».

Богун не спав уже дві ночі підряд і з насолодою простягнувсь на довгій киреї.

Спав він недовго: прийшов Кричевський.

Старий полковник був у червонім козацькім жупані, свіжопоголений, помолоділий — зовсім не такий, як не давно в Чигирйні — перед виправою на Хмельницького.

Чи того, що Кричевський був посивілий у боях вояка, чи того, що він не вагаючись перейшов під Жовтими Водами на козацький бік, чи того, що днів три тому вступив у грецьку віру, чи того, що сам Хмельницький був йому за хрещеного батька, — Богун ставився до старого полковника з великою пошаною.

— Вітам пана Кривулю, — пожартував Кричевський. — А що там з-під Корсуня чутно?

Богун розказав.

— А Потоцький таки відступатиме, — несподівано зауважив Кричевський. — Коли польний гетьман щось радить, Потоцький неодмінно мусить зробити щось протилежне… Вони ж і двох слів не скажуть, щоб не посваритися…

— А де він тут, ваш забіяка? Певно, ще спить? — раптом почувся поблизу голос Хмельницького. — А розбудіть мені його, хлопці, та швидше.

Богун вибіг назустріч.

Хмельницький, дуже з чогось задоволений, весело поздоровкався й сів проти Кричевського, підібгавши під себе ноги турецьким звичаєм. Груди його були розхристані, очі дивилися жартівливо й трохи насмішкувато.

— Гарні новини, пане Михайле! Потоцький дав наказ відступати на Богуслав. Зараз Ганжа повернувся з під’їзду… Відступатимуть, певно, по коротшій дорозі — через Крутий Байрак… Ну, що! — Повернувся Хмельницький до Богуна. — Бач, не казав я тобі? Ех, молодь!..

Якби був послухав тебе та пересунув армату ближче до польського табору — нізащо б не встигли… А тепер, коли бог поможе, встигнемо… Треба обійти… Чорнота з арматою вже вирушив. Гадаю, що тобі, пане Михайле, з кіннотою слід би надвечір до Крутого Байраку: з лісу вдарите на ляхів, коли спускатимуться в яр. Чорнота по тім боці в гайку поставить гармати. Я з татарами насідатиму на ляхів ззаду. Отже, їм залишиться тільки одна дорога — в болото.»

— А як Потоцький помітить, що обійшли?..

— Не помітить. Першу милю нехай ідуть зовсім спокійно. Не турбуватимем… А коли вже дійдуть до березняка, що над яром, — вертатися буде пізно: про це вже ми з Тугай-беєм подбаємо… Тільки треба, щоб хтось і нам, і арматі подав гасло… Може б ти якось, Іване, взяв сотню та заліг десь там поблизу?.. Як тільки почнуть доходити до березняка, пошлеш хлопців і до мене, і до Чорноти. Тільки гляди: бо як тебе викриють — пропаде вся дивіерсія… Ну, а коли вже можи» буде не критися від ляхів — сам побачиш. Тільки не кидайся на цих до строку як оглашенний. Я тебе знаю. Так і пропасти недовго.

Тобі ж, пане Михайле, починати не раніш, як Чорнота привітає ляхів з гармат…

— А в березняку нічого не треба приготувати? — спитав Богун.

— Коли встигнете — перекопайте в кількох місцях дорогу. Зробіть де треба засіки. Тільки не з цього боку, а там, ближче до яру. А в яру… Знаєш, Пане Михайле, що в яру? Покопайте, якнайглибші рови!..

Кричевський кивнув головою.

— А не здається тобі, пане Богдане, що передня чата зразу ж зміркує, в чім справа, і встигне їх попередити?

— А треба їх обдурити… Заманити якось, щоб трохи збочили й не вернулися… Тільки без галасу.,

— Хай повстанців з косами викриють і поженутьсяза ними, або що, — завважив Богун.

— Чудово, чудово!.. Тільки без галасу… Це ж буде майже над самим яром, по тім боці березняка. Їй-богу, чудово! Ну, то згода? Я вже послав по старшину. Ходимо до мене, — сказав Хмельницький.

2

Через годину Богун уже виїздив з табору На чолі своєї сотні.

Це були переважно бувалі, досвідчені запорожці, добре озброєні й здавна знайомі з тією місцевістю, де передбачалося оточити поляків.

Запорозьким звичаєм у кожного коло кульбаки була приторочена лопата. Дехто замість мушкета мав при собі тугий лук татарський.

З обережності — щоб навіть у козацькому таборі не довідалися про справжню мету виправи — Богун наказав їхати спершу просто в той бік, де були шанці коронного війська.

Там, ще здалеку — ледве не за цілу милю, — помітно було величезну, густу, аж чорну хмару збитої татарами куряви: то Тугай-бей показував полякам свою потугу, вдаючи, що наміряється йти на приступ.

Хоч орди було всього щось коло чотирьох тисяч, а здавалося, що з Тугай-беєм не менше як кілька десятків, а то й усіх сто тисяч татарського війська.

Несамовиті безперестанні вигуки кількох тисяч ординців, іржання коней, рипіння возів, безладні вибухи тулумбасів і грізне важке тупотіння незліченних копит вплинули навіть на запорожців:

— Ну й галасують же, бісові діти!..

— Як чорти на шабаші…

Богун наказав повертати праворуч. Од’їхавши щось із чверть, милі, він зупинився на пригорну й глянув назад.

Далеко праворуч чорніли шанці поляків. Коло них, зовсім близько — менше ніж на один постріл із лука, — клуботалася хмара збитої татарами куряви, що вкривала все поле ген аж до взгір’я, на якому грізним довгавим півколом стояв табір Хмельницького.

Вечоріло…

— Рушай, — махнув рукою Богун, і запорожці, сторожко поглядаючи на всі боки — де степом, де яром, а де й невеличким гайком, — обережно, а швидко, побігли своїми татарськими кіньми до Крутого Байраку.

Смеркло.

— Ну, тепер уже чортового батька помітять ляхи, — буркнув товстий сивочубий запорожець, що біг з Богуном поруч. — Тут зараз ярок невеличкий буде, а там і Крутий Байрак.

Обережно спустилися в ярок. Тут було вже зовсім темно. Густий орішник розрісся по схилах.

Вузенькою стежкою ледве можна було проїхати. Довелось розтягнутися в довгу лінію.

Тихо, ледве чутно ступали коні. Богун їхав попереду.

Раптом він став як укопаний: і вершник, і кінь разом почули в гущавині якесь шарудіння.

Може, то вуж прослизнув десь між кущами? Може, то птах переляканий пурхнув?..

Шарудіння почулося ще раз. Сумніву не було: це люди…

— Хто йде? — запитав хтось із темряви.

— Свої,— стиха відповів Богун і зітхнув з полегшенням: — Не ляхи…

— Хто свої?..

— А ти підійди ближче, то й побачиш…

Невиразний гомін почувся в гущавині. Висока постать із самопалом у руках вилізла з кущів і зупинилася перед Богуном.

— Ого, та це ж козаки! — радісно скрикнув невідомий і спустив рушницю.

— Козаки… козаки… — стримано загуло в чагарниках, і з усіх боків почали з’являтися якісь постаті: хто з самопалом, хто з шаблею, а хто й просто з важким дрючком чи з косою в руках.

— А ви хто такі будете? — строго запитав Богун.

— Ми з Корсуня… Спали'ли ляхи місто… Ну, ми й повтікали. Там он, далі, в печері, й жінки й діти…

— Ну, а сюди. хіба не заходять ляхи?

— Ні, тут безпечно… Та навіть якби й піткнулася якась чата — ми тут їй з нашим Семеном такого дамо…

— З яким Семеном?

— Та з Семеном же, Принд яком: коваль тут, один стеблівський… Стеблів теж спалено… Ну, так отой коваль тут усім порядок дає. Інших просто до козаків справляє, а ми ось тут коло печери вартуємо.

— Ну, а тут у вас хто за отамана?

— Та я ж, — відповів той парубок, що перший вийшов назустріч. — Теж Семен, тільки не Приндяк — Палієнко… А ви ж, пане козаче, від самого Хмельницького, чи що?..

— Як бачиш… А чи не можна б з тим вашим ковалем погомоніти?

— А чого ж? Почекайте коло печери: хлопець миттю за ним збігає…

— Гаразд.

Печера була під двома трьохсотлітніми дубами. Коло самого війстя розрослися горіхові кущі, трохи далі темніла криничка.

— Тут і ховаємося, — сказав Семен Палієнко, відхиляючи віти горіхового куща.

Богун увійшов.

У невірному світлі кількох каганців усюди вздовж стін печери помітно було втікачів із погорілого й розграбованого поляками Корсуня…

Ось якась жінка заколисує на руках дитину, далі дівчина журно схилилася над хворим, а онде столітній дід умостивсь на якомусь клункові й не мигаючи дивиться на полум’я каганців.

— Добрий вечір, — привітався Богун.

— Добривечір, — несміливо відгукнулися чиїсь голоси.

— А що, Семен не приходив? — запитав Палієнко в діда.

— Та онде ж він — хіба не бачиш? — кивнув дід у темний куток.

Семен Приндяк був такий огрядний та високий на зріст, що Богунові спершу здалося, наче то якась величезна грудомаха відділилася від чорної стіни й посунулася на світло.

Приндяк був у широких полотняних штанях і в білій вишиваній сорочці. При боці теліпалася крива шабля. На руках у нього сиділа маленька дівчинка, певно дочка.

Велетень посадив її на долоню так, що вона опинилася немов у корзинці, й простягнув у темний куток:

— Ну, йди, йди до мами, — ласкаво промовив коваль, і Богунові чомусь здалося дивним, що в такого велетня такий звичайний голос: більше пасувало б йому ревти туром…

— Бач, аж куди загнали нас ляхи, — довірливо промовив коваль. — Та й то ще добре… Дехто тиняється ще там, на пожарищі. А багатьох і зовсім нема вже на світі: порубало кляте жовнірство… Спершу нічого, а як зайнявся був замок… Е, та що там казати… Сотні людей загинули, а про хати вже, про клуні, про добро, про комори й казати нічого… Кузню мою з землею зрівняли… Ну, а що, пане Козаче, можна надіятись — підкує Хмельницький ляхів?

— Треба, щоб підкував. Ходім ось на свіже повітря — поговоримо…

Богун ще раз оглянув півтемну печеру, нужденні бліді обличчя втікачів, їхні убогі клунки… Зупинився поглядом на дівчині, що сиділа над хворим. Обличчям вона чомусь нагадала йому Оксану.

Щось подібне до туги, до неясного передчуття ворухнулося в грудях.

Богун непомітно зітхнув і вийшов за Приндяком у яр.

Ватажок утікачів розповів багато цікавого: насамперед, від корсунців, що прийшли сьогодні надвечір, було відомо про намір поляків почати відступ завтра вранці. Відступатимуть на Богуслав, можливо, що й через Крутий Байрак.

У березняку, що коло Байраку, — дуже зручно зробити засідку й знищити без зайвого галасу передню чату поляків.

В полі, коло березняка, ближче до Корсуні, є горбок, порослий кущами. Тут можна залягти й стежити за рухом польського війська.

Правда, за горбком можна сховатися не більше як десятьом вершникам, але зате коли махнути з горбка шапкою — гасло буде помітне здалеку…

У березняку, коло Крутого Байраку, Богун наказав покопати рови й поробити засіки. — Запорожці швидко взялися до цієї звичайної для них роботи, але нізащо не встигли б зробити за ніч усього, що було потрібно, якби не Семеи Приндяк: менше як за годину він притягнув до роботи щось чи не сотню втікачів з Корсуня й Стеблева.

Робота кипіла.

Богун походжав од рову, давав поради, міркував, який безлад почнеться в польському війську, коли воно наткнеться в лісі на ці перешкоди.

— Вийдуть з лісу в цілковитім безладді. А там же, у Байраці, ще рови… А Чорнота з гармат… А Кричевський з кіннотою збоку… Добре, їй-богу, добре… Тільки аби передню чату тут затримати й не випустити з неї живо! душі.

— Слухай, Семене, — звернувся Богун до Приндяка, — чи не знайдеться в тебе чоловік з п’ятнадцять, щоб заманити лядський загін у гущавину, кудись убік від дороги?…

— А скільки, пан сотник гадає, буде ляхів?..

— Та, певно, теж стільки… А там хто й зна…

— Спробуємо, — сказав Приндяк, — побалакаю з Палієнком.

— Заманять чи не заманять? — хвилювався Богун. — А що як не заманять? Може б запорожців поперевдягати повстанцями?..

Зорі поблідли й почали гаснути.

П’ятдесят запорожців залишилися в лісі з повстанцями. Решта з Богуном і Приндяком подалися до того горбка, з якого треба було стежити за рухом коронного війська.

Сонце вже піднялося над обрієм, коли Богун з Приндяком і десятьма козаками заліг коло горбка.

Чотири десятки запорожців причаїлися в яру щось за чверть милі вбік.

Звідси, коли Богун махне шапкою, три вершники повинні були бігти чимдуж до Хмельницького й сказати, що ляхи підходять до лісу. Три іншнх мали сповістити про це Кричевського та Чорноту.

На випадок, коли ляхи викриють Богуна на горбку, запорожці з ярка мали поспішити на одсіч.

З

Від’їзд Богуна з козацького табору стурбував і дуже занепокоїв тільки одну людину: був це Забуський.

Сотник Семен Забуський не раз і не два бував у бувальцях. Чувано про нього і в Криму, і в Анатолії, й на Дону, куди він ходив кілька: разів з такими, як сам, шукачами пригод і здобичі.

Непоганий був з нього ватажок, та під старість щось усе більше зростала його жадоба до грошей, до всяких коштовностей.

Казали, що не один скарб закопав уже Забуський в себе на хуторі і що не завжди по-лицарськи здобував він ці скарби. Не любили Забуського…

Може, не так не любили за те, що жадібний був до золота, як за те, що в своїх хуторах зовсім по-панськи ставився до підсусідків та посполитих, водив компанію з ляхами й не те щоб підлабузнювався, але в усякім разі був для них своя людина.

Як почалося повстання, Забуський був певний, що Хмельницького швидко розгромлять. Отож він хоч і примушений був на байдаку пристати до повстанців, але поводився так, щоб завжди мати можливість виправдатись перед поляками.

Він увесь час закликав до поміркованості, до вичікування, ба навіть до згоди з Потоцьким.

Коли Хмельницький під Жовтими Водами, щоб виграти час, почав трактувати з поляками, Забуський завзято його підтримував.

Але на думці мав зовсім інше, ніж гетьман: він сподівався, що за кілька днів надійде коронне військо й тоді Хмельницькому не врятуватися.

А до того часу треба було якось прислужитись полякам.

У переговорах під Жовтими Водами польським послом був Чарнецький. Обережно, так, щоб ніхто не помітив, Забуський дав зрозуміти, що Чарнецький може рахувати на нього цілковито. Гусарський полковник дуже зрадів, але завчасно: Хмельницький увесь час затримував його і не пускав повертатись до польського табору.

А після розгрому Чарнецький опинився в полоні.

Забуський з великими труднощами тільки один раз знайшов спосіб залишитися з Чарнецьким сам на сам, і гусарський полковник на його запитання, що робити, встиг відповісти тільки два слова:

— Забий Богуна…

Забуський не знав, не міг знати, що Богун — особистий ворог Чарнецького, але зовсім не здивувався: якраз саме Богун здавався йому найнебезпечнішим для поляків.

Завзятий, гарячий, улюбленець хлопства й козацької черні, надзвичайно талановитий ватажок, Богун уже під Жовтими Водами висловлював такі сміливі думки, що Хмельницький тільки похекував.

— Жодних трактатів з ляхами!..

— Всіх посполитих повернути на козаків!..

— Загнати панів аж за Віслу!..

Забуський не вірив, щоб Хмельницький зважився переводити в життя таку програму. Але хто б заручився, що на місці БогданачІерез деякий час не опиниться Іван Богун?

Отож залишалося тільки дивуватися, який спостережливий та передбачливий Стефан Чарнецький.

— Забий Богуна…

Це потрібно для поляків, це наказав поляк. Але чи не думав уже про це саме Забуський раніше? Думав. Тільки не усвідомлював, але думав, бо мав усі підстави боятися Богуна й бажати йому смерті…

Чи знав Богун про зрадницький підступ Забуського на Барабашевому байдаку? Чи знав він, що саме Забуський виказав, що посол від Шемберга — не шляхтич Цибульський, а прихильник Хмельницького — Іван Богун?..

Певно, не знав, але щодня міг здогадатися. Може, навіть уже й тепер є в нього підозра, бо чого ж це він так скоса, з таким недовір'ям і навіть з ненавистю поглядав на Забуського?.. Невже тільки за поміркованість, за нахил до трактування з поляками?..

Так чи інакше, а треба цьому покласти край… Заподіяти смерть Богунові… Та чи знайшлася б у всьому війську козацькому така зрадницька рука? Багато було тут гультяїв-розбишак, багато було таких, що грабували з Забуським на Дону московських купців, багато було таких, що без милосердя різали дітей і жінок під час наскоків на городи кримські… Але нікому з них Забуський не насмілився б навіть натякнути про замах на Богуна.

Проте один такий був…

— Ну, поможи боже. Коли пощастить Сенькові, коли Чарнецький скаже про це Потоцькому — одкриються неабиякі можливості… Так чи інакше — повстання Хмельницького придушать. Більші чи менші будуть козацькі права — однаково: Забуський своє матиме. Ляхи не забудуть… Спершу якась нагорода, може й нобілітація, потім — може, навіть полковнгіцтво, а разом з ним і ціле староство… Потім… Е, про що там гадати!.. Якби тільки пощастило виконати наказ Чарнецького до того, як повстанців приборкають остаточно…

4

У вівторок 26 травня ще тільки-тільки починало сіріти, а військо коронне вже вирушило на Богуслав. Відступали табором: його цілу ніч споряджав найдосвідченіший у обозництві ротмістр пан Бєгановський.

Він наказав покинути всі найважчі вози й узяти тільки легкі, придатні до таборування. Кожній хоругві в сто коней дозволено було взяти з собою не більше двадцяти п’яти возів, а в п’ятдесят — не більше як по п’ятнадцять.

Це значно полегшувало відступ.

Зі сп’ятих між собою возів утворено довжелезний чотирикутник широчиною всього лише у вісім возів. Щоб зміцнити цю рухому фортецю, вози поставлено в два ряди.

На чолі чотирикутника йшло вісім гармат під генералом артилерії Денгофом. Перед гарматами — відділ піхоти, ззаду — драгуни. Стільки ж гармат під такою ж заслоною мали захищати середину табору, така ж сама заслона була й для тилу.

Коні містилися всередині табору. По боках маршувала піхота.

Тилом командував гетьман польний Мартин Калиновський, авангардом — Потоцький.

Калиновський був верхи, Потоцький — у кареті — через хворість чи через те, що своїм звичаєм добре хильнув перед виправою.

Разом — усередині й зовні — було в таборі понад десять тисяч людей, стільки ж коней, ледве не стільки ж возів, повозів з гарматами й амуніцією, коляс панських з двірським добром і коштовностями.

Рух цього велетенського ланцюга був дуже тяжкий і повільний.

Але першу милю, по рівному, табір посувався в певнім порядку, Богун, стежачи за ним зі своєї криївки з горбка, тільки похитував головою:

— Ач, бісові діти, йдуть непогано… А яка самовпевненість! Навіть хоругви на звіди не вислали…

Справді, навіть коло самого лісу від табору не відділився жодний загін.

Виходило, що Богун турбувався даремно: поляки схаменуться тільки тоді, як Чорнота привіта їх з гармат.

— Якби тільки скоріше посувався табір до лісу… Якби тільки Хмельницький не вдарив на тил дочасно. Ох, як вони лізуть!..

Табір посувався вперед, здавалося, все з меншою й меншою швидкістю.

Сонце пекло нестерпно.

В таборі жодного Галасу. Тільки вози незліченні риплять, тільки земля гуде під копитами, тільки глухо, не чітко — далеко ще — лунає команда.

Але що це?.. Неначе вітер пробіг табором, наче на хвилю зірвалася й зразу ж ущухла якась замішанина…

Авангард уже підходить до лісу…

А що це за вигуки, що це за курява там, позад польського табору?..

Богун напружує зір і бачить, як із темної хмари пилу вириваються окремі вершники, цілі загони…

— Та це ж татари!..

Хмара стріл летить до Польського табору… А ось ї мушкети заговорили. Ляхи відповідають з гармат. Татарва чимдуж тікає назад. Натомість іде в атаку козацька кіннота. Але й вона насіда якось боязко…

Табір суне до лісу швидше. Безладдя нема: радіють, що легко відбили першу атаку.

Богунові видно все мов на долоні. Ось уже перші шереги піхоти в лісі.

Богун махнув шапкою: хоч Хмельницького повідомляти, виводить, уже й не треба, та хто ж про це міг знати?

Хай принаймні Кричевський з Чорнотою будуть напоготові.

А в тилу в ляхів таки щось не гаразд: частіше й частіше спалахує мушкетна стрілянина, ось і гармати ревнули знов…

Але за пилом і димом не видно нічого. Ясно одно: Хмельницький і Тугай-бей насідають як слід. А половина табору вже в лісі. А в другій уже помітне якесь безладдя.

Ось уже й зовсім, здається, близько до тих, що атакують. Тільки не можна ще на коня, в бій: хай заглибляться в ліс іще далі…

— Гур-р! Гур-р! Гур-р!.. — б’ють рівномірно далекі гармати.

— Гур-р! Гур-р! Гур-р!.

Невже над Крутим Байраком? Невже Чорнота почав?.. Скільки пройшло часу?

Богун на мить заплющив очі, — уявляє, як сунеться крутим схилом голова польського табору, як летять у безладді вниз передні вози, як з переляку напирають з лісу задні, як б’є Чорнота з гармат і тих, і других і.як налітає збоку кіннота Кричевського.

Але що це? З лісу, з куряви табору, вириваються й летить просто на Богуна, на горбок, рівним полем якась кіннота…

— Помітили?.. Тікають від козаків і татар?.. Тікати?.. Причаїтись?..

Кіннота вже на один постріл з лука. Біжать безладно.

Багато їх. Кілька сот…

— Щось наче кричать? Що?

— На погибіль ляхам! — несамовито кричить Приндяк і зривається на рівні ноги.

— На погибіль ляхам! — чує Богун вигуки кіннотників.

— Це наші, це русини-драгуни Потоцького! — радісно скрикують запорожці й підкидають шапки вгору…

— Слава!..

— Слава! — всі як один відповідають драгуни. — На погибіль ляхам!..

Богун одну мить не вірить своїм очай.

— Так, цього треба було чекати: це ж не ляхи, це ж такі самі русини-драгуни, як ті, що перейшли на козацький бік під Жовтими Водами… У Потоцького залишив лося їх щось півтори тисячі…

Ще мить, і Богун уже на коні.

— Братове! Чуєте, як лупить Чорнота? Вперед же, вперед! На погибіль панам!..

І ось уже летить він на чолі драгунів і бачить перед собою тільки розірваний ланцюг польських возів, тільки безладну, перелякану на смерть юрбу жовнгрів…

На мить промайнула перед очима товста мідна гармата, перекинута догори… Ось уже б’ють в обличчя березові віти, хтось пада перед конем і, знявши вгору руки, кричить:

— Літосьці!..[9]

Ось подібний до велетня Семен Приндяк, що біжить поруч з Богуновим конем, чогось падає, підхоплюється й знову біжить і не відстає…

А дерева наче живі пролітають перед очима, а гармати Чорноти луплять і луплять все ближче й ближче, рівномірно і невблаганно…

— Гур-р! Гур-р! Гур-р!..

А там, попереду, де кипить бій, наче якісь велетні-ковалі зрідка гепають здоровенними молотами по лункому залізу.

І раптом якась прогалина.

Ой, скільки трупу! Скільки трупу… козацького й лядського!.. А онде розкішний ридван зачепивсь між пеньками. Четверо коней скаженно рвуть посторонки й не можуть рушити з місця…

— Та це ж сам Потоцький! — несамовито реве Приндяк, надбігаючи з другого боку…

— Хапай! — хрипко кричить Богун і плига на землю…

Але хапати не треба: сивий старий гетьман Потоцький напівлежить у ридвані л’яиий як дим і з жахом дивиться на Богуна помутнілими вицвілими очима.

Приндяк підбігає до нього перший, але раптом, глянувши на Богуна, перелякано скрикує:

— Як? Як? Свого?!

Богун хоче глянути, на кого це так закричав Приндяк, але в ту ж мить чиясь шабля з надзвичайною силою б’є його по голові.

Богун падає… Присадкуватий рудуватий козак тікає в кущі…

Приндяк за ним…

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка